Дорога до волi. Глава 38. Полювання на Орiяну

Вечір дихав на Кисляк крижаною, пронизливою вологою. Густий сизий туман повз із боку річки Соб, огортаючи прибережні верболози, стелився понад луками й осідав на пожухлій траві дрібною колючою памороззю.
Низьке небо здавалося важким і безпросвітним. Вітер шарпав віти дерев, гойдав потемнілі від дощу тини й час від часу приносив із боку Кисляцького лісу протяжне вовче виття.
Село поступово занурювалося в ніч. У хатах уже позачиняли віконниці, господині прибрали зі столів, а чоловіки, повернувшись із господарських робіт, намагалися зігрітися біля печей. Проте спокій Кисляка був оманливим. Після недавніх боїв з ляхами та ординцями громада ще не встигла оговтатися від пережитих випробувань, як над нею нависла нова небезпека.
У хаті Коберників біля великої печі, де весело потріскували сухі дубові дрова, зібралися родина та козацька старшина. На столі, освітленому тьмяним вогником лойового каганця, лежить аркуш паперу. Його доправив до Кисляка посланець від гайсинських поручиків.
Мирослав Коберник сидить на лаві, блідий і похмурий. Його дуже тривожить те, що він прочитав у листі. Погляд чоловіка раз у раз повертається до дружини.
Оріяна стоїть біля мисника, притискаючи до себе близнюків – Романа й Руслана. Хлопчики тримають в руках свої трофейні польські луки, але тепер їхня звична войовничість кудись зникла. Вони відчувають, що дорослі говорять про щось страшне, хоча й не розуміють всіх подробиць.
– Повідомлення від поручиків точне, – нарешті порушив тишу курінний отаман Михайло Кремінь. Він повільно закрутив сивого оселедця за ліве вухо й поклав долоню на стіл. – Енвер Челебіджіхан не забув образи. Його рідний брат і два сини загинули від руки Мирослава, коли той рятував Оріяну в Кафі. Тепер той прагне помсти. Але не тільки через братову смерть.
Це вже нова спроба завдати шкоди Оріяні після її повернення з Криму. Отаман зробив паузу.
– За відомостями поручиків Яновського і Ясинського за гроші Енвер найняв у Буджаку понад вісімсот добірних ногайських вершників. Це не звичайний грабіжницький загін. Вони добре озброєні, мають величезний досвід полювання на людей і знають, як непомітно підкрадатися до поселень. Їхня мета – Оріяна. Живою або мертвою, але татарин хоче заволодіти нею.
У хаті запала важка тиша.
– То він хоче помститися мені через мого чоловіка? – запитала Оріяна.
– Не тільки. Йому потрібна можливість принизити Мирослава, а заодно показати всім, що з Челебіджіханом не можна чинити безкарно.
Оріяна зблідла, але її пальці міцніше стиснули плечі синів.
– Я не стану ховатися за спинами козаків, – промовила вона. – Кисляк тільки-но відбудувався після пожежі. Люди ледве поставили нові хати, ще не всюди закінчили огорожі. Якщо ногайці прийдуть сюди, вони знову все спалять, виріжуть старих, заберуть у неволю дівчат, молодь. Я не можу наражати на таку біду все село через власну голову. Якщо треба, сама вийду в степ із батьківським самопалом і шаблею!
– Цур тобі, доню та Пек! Що ти таке кажеш?! – Самійло Гардовий рвучко підвівся. Його кремезна постать закрила світло від каганця. – Козаки Кисляківського куреня ніколи не віддавали своїх жінок бусурманам на поталу! Ми за тебе кожну балку від Собу до Гранова власною і ворожою кров’ю заллємо, але жодного татарина до хати не підпустимо!
– Самійле, вгамуйся, – спокійно зупинив його Тимош Хижняк. Він перехрестився на ікони в красному кутку хати. – Гарячність у такій справі – перший помічник ворога. Оріяна має рацію в одному: якщо ми замкнемося в селі й чекатимемо нападу, ворог сам вибере місце й час для удару. А нам треба зробити навпаки.
– Та й людей у нас не так багато, – розсудливо додав Мирослав. – Після останніх сутичок чимало козаків ще не одужали. Пороху також залишилося небагато. Якщо чамбул справді налічує вісімсот шабель, зустрічати його у відкритому степу було б безглуздям.
– Отже, не зустрічатимемо, – відповів Кремінь. – Заманимо туди, де нам буде зручно.
Поки старшина радилася в хаті, на кухні під великим парусиновим навісом Василь Голобля та Лаврін Чуб готували вечерю.
Голобля вирішив зварити густий куліш з сушеними грибами, цибулею та шкварками. Важкий казан стояв над невеликим вогнищем, прихованим від сторонніх очей. Козак неквапливо помішував страву дерев’яною кописткою, час від часу додаючи сушені гриби й перевіряючи, чи достатньо розварилося пшоно.
Лаврін Чуб підкидав у піч сухі вільхові тріски. Полум’я було невелике, а дим майже не помітний серед густої вологи, що огортала подвір’я.
– Не шкодуєш грибів? – запитав Чуб, заглядаючи в казан.
– А чого їх шкодувати? Ліс повен. Та й вечеря сьогодні потрібна добра. Хто знає, коли людям наступного разу доведеться спокійно посидіти за столом.
– Ти так говориш, ніби вже знаєш, що задумала старшина.
– А хіба не видно? – Голобля кивнув у бік хати. – Коли Кремінь довго сидить над картою, значить, комусь незабаром доведеться добряче побігати.
– Сподіваюся, не мені, – усміхнувся Лаврін.
– Тобі, голубе, найперше. Ти ж у нас на всі вигадки майстер.
Чуб тільки похитав головою. Коли куліш був готовий, Голобля виклав у велику миску кілька великих ложок густої юшки, щедро присипав її шкварками й зеленою цибулею.
– Оце неси до хати. Нехай люди поїдять. На голодний шлунок ніяка військова хитрість до голови не приходить.
Коли вечерю поставили на стіл, Михайло Кремінь нарешті виклав свій задум.
– Слухайте уважно. Раз Енвер шукає Оріяну, ми дамо йому те, чого він хоче. Точніше, те, що він сприйме за неї.
Отаман нахилився над столом і провів пальцем по уявній дорозі.
– Сьогодні вночі Оріяну з синами таємно виведемо з села. Переховаємо в підземному Кисляку, у дальній землянці. Про її місце перебування знатимуть тільки ті, кому це необхідно. Дорогу до криївки після цього замаскуємо.
Оріяна кивнула.
– А тепер найцікавіше, – продовжив Кремінь. – Завтра вранці Лаврін Чуб перевдягнеться в жіночу Оріянину свитку, насуне хустку на обличчя й сяде в стару мажу. На возі буде кілька клунків і скриня. З вигляду – звичайна поспішна втеча жінки, яка боїться, що ворог ось-ось увірветься до села. Двоє молодиків вдаватимуть із себе її синів.
– А якщо мене впізнають? – запитав Лаврін.
– Не впізнають, якщо поводитимешся як належить. Не треба тобі ні розмовляти, ні зупинятися. Ти тільки час від часу озирайся, ніби боїшся погоні.
– А коли погоня таки з’явиться?
– Тоді й почнеться наша робота.
Кремінь звернувся до Карпа Журби, командира розвідки, який сидів біля дверей із мушкетом на колінах.
– Карпе, твої люди вже знайшли місце?
– Знайшли. Біля Чернечого яру є вузький прохід між заболоченою низиною та густими чагарниками терну. З одного боку – глибока балка, з іншого – непрохідна після дощів багнюка. Кіннота там не розгорнеться. Якщо ворог сунитиме за возом, він муситиме рухатися вузькою дорогою.
– А Левушківці?
– Пилип Грицай уже погодився. Його хлопці займуть позиції на протилежному схилі. Мої розвідники сховаються в тернах. Чотири фальконети поставимо за земляним насипом, замаскуємо гіллям. Коли ворог увійде в прохід, ударимо з двох боків.
– Не забудьте про запасний шлях відходу, – зауважив Тимош Хижняк. – Не можна допустити, щоб наші опинилися в пастці.
– Уже подбав, – відповів Журба. – Є стара лісова стежка, якою користуються вуглярі. Нею можна вийти до сухого дубового гаю.
До півночі евакуацію Оріяни завершили. Під покровом крижаного дощу й туману Самійло Гардовий та Петрик Сомик таємно провели її з синами лісовими манівцями дном Лисячого яру. Дорога була важкою. Місцями доводилося пробиратися поміж повалених дерев, переступати через слизьке коріння, а подекуди й переходити холодну воду.
Оріяна й діти не нарікали. Вона лише раз озирнулася на вогники рідного села, що ледь виднілися крізь туман.
– Не хвилюйся, доню, – тихо сказав Самійло. – Кисляк вистоїть. І ти скоро повернешся додому.
У землянці на Оріяну вже чекали запас харчів, теплі кожухи, вода та дрова. Невелике приміщення було добре облаштоване, а вхід замаскований так, що стороння людина могла пройти повз нього, навіть не здогадавшись про його існування.
Коли лаз прикрили мокрим гіллям і дерном, Оріяна з синами залишилися в безпеці. А в Кисляку почалася підготовка до зустрічі непроханих гостей.
Наступного ранку небо було низьким, а земля після нічного дощу перетворилася на суцільне місиво. Лаврін Чуб, одягнений у довгу жіночу свитку, закутав голову хусткою й виліз на стару мажу. Обличчя він прикрив так, що розгледіти його риси було неможливо.
– Ну як, схожий на молодицю? – запитав він у Голоблі.
– Якби ще не мав таких широких плечей, то був би справжньою красунею, – відповів той.
Кілька козаків засміялися, але сміх швидко вщух. До коліс воза прив’язали важкі дубові колоди. Вони мали залишати в багнюці глибокі сліди, створюючи враження, що віз навантажений майном, а його господиня поспішає втекти від небезпеки.
– Пам’ятай, Лавріне, – нагадав Кремінь, – не геройствуй завчасно. Твоє завдання – заманити їх до Чернечого яру. Якщо побачиш, що ворог випереджає наш задум, повертай до лісу. Там тебе зустрінуть наші люди.
– Зрозумів, отамане.
– І ще одне. Якщо доведеться кинути воза – кидай. Життя дорожче за будь-яку мажу.
– А я вже думав, що ви за неї більше переживаєте, ніж за мене.
Віз рушив. Спочатку повільно, з важким скрипом осей, а потім швидше, коли дорога пішла в бік Куни. Колеса розбризкували багнюку, дубові колоди залишали глибокі борозни, а сам Чуб час від часу озирався назад, старанно граючи роль наляканої втікачки.
Невдовзі за ним з’явилися двоє вершників. Вони трималися далеко, не наближалися, лише спостерігали за возом із пагорба. Один із них підніс до очей підзорну трубу, другий щось записав у невеликий шкіряний зошит.
То були вивідачі Енвера. Побачивши, що віз об’їхав Гайсин і рушив дорогою до Куни, вони помчали назад до свого табору.
Челебіджіхан розташував свій загін у невеликому лісовому урочищі за кілька верст від Кисляка. Його люди були досвідченими вершниками, звиклими до швидких наскоків і несподіваних ударів. Більшість мала шаблі, короткі списи й луки. Декілька воїнів були озброєні мушкетами.
Сам Енвер сидів біля багаття, розглядаючи карту місцевості. Він був чоловіком середнього віку, міцної статури, з темними очима й густими вусами. Його обличчя зберігало спокій, але в погляді світилася холодна ненависть.
– Пане Енвер! – до нього під’їхав один із розвідників. – З Кисляка виїхала жінка з двома підлітками. Їде в бік Куни на старому возі. Сліди свіжі, віз важкий. Схоже, забирає майно.
– Хто вона?
– Обличчя не розгледіли. Але одяг і зріст відповідають опису Оріяни. Інших жінок у такому возі ми не бачили.
Енвер підвівся.
– Нарешті! Скільки часу ми витратили на пошуки! Вона вирішила втекти, бо знає, що я вже близько.
– Наказуєте наздогнати?
– Негайно. Мені вона потрібна живою. Ніхто не сміє торкатися її без мого дозволу!
Він скочив на коня й подав знак сурмачеві. Невдовзі весь чамбул вирушив із табору. Вісімсот із лишком вершників потяглися дорогою, здіймаючи з-під копит брудні бризки.
Енвер їхав попереду.
Він вже уявляє, як привезе Оріяну до Криму, як змусить Мирослава пережити таку саму втрату, якої зазнав сам. Йому здавалося, що перемога вже в руках. Він не підозрював, що кожен його крок був передбачений заздалегідь.
Лаврін Чуб почув кінський тупіт ще до того, як побачив переслідувачів. Він озирнувся й помітив темну лаву вершників, що швидко наближалася.
– От і припливли, – пробурмотів козак.
Він легенько торкнувся батогом коней. Мажа пришвидшила хід. Ногайці помітили його рух і теж додали швидкості.
– Не відпускайте далеко! – крикнув Енвер. – Жінка не повинна зникнути в лісі!
Коли віз наблизився до повороту на Чернечий яр, Чуб навмисне пустив коней повільніше. Колеса загрузли в розмоклій колії, одна з дубових колод зачепилася за корінь і з гуркотом відскочила вбік. Лаврін зістрибнув із воза, наче перелякавшись, і почав поправляти упряж.
– Швидше! – крикнув хтось із ногайців.
Та саме в цю мить Чуб знову сів на козли й щосили вдарив батогом по конях. Мажа рвонула вперед, залишаючи за собою бризки багнюки. Ногайці кинулися слідом. Дорога звужувалася. Праворуч здіймається густий терен, ліворуч чорніє заболочена низина.
Кінські копита грузнуть в м’якому ґрунті, але вершники ще не здогадувалися про небезпеку. Їхня увага повністю прикута до воза.
Невдовзі Лаврін побачив умовний знак – білу ганчірку на зламаній гілці дуба. Це означає, що головні сили козаків уже на місці. Чуб рвучко звернув із дороги на лісову стежку, яку заздалегідь розчистили для відступу. Мажа проскочила між деревами, а сам козак, не зупиняючись, зістрибнув із воза і разом з молодиками зник у чагарниках.
За кілька митей передній загін ногайців увірвався до вузького проходу.
– Вони в лісі! – крикнув один із вершників.
– Не випускайте! – заревів Енвер. – Обійти з обох боків!
Та обійти було неможливо. Праворуч стоїть стіна густого терну, ліворуч підступає заболочена низина. Позаду продовжували напирати вершники, не знаючи, що передні вже втратили можливість маневрувати. Енвер підняв руку.
– Стійте! Тут щось не так!
Він устиг вимовити ці слова, коли над лісом пролунав перший гарматний постріл.
Земля здригнулася. З-за земляного насипу вилетіла картеч і вдарила по передньому ряду ногайців. Кілька коней упали, вершники посипалися на землю. Ті, хто йшов слідом, не встигли загальмувати й зіткнулися з передніми.
Одразу ж пролунав другий постріл. З протилежного схилу вдарили фальконети Пилипа Грицая. Його картеч пройшлася по середині чамбулу, розбиваючи лаву й змушуючи коней метатися між деревами.
– Засідка! – закричали ногайці. – Назад!
Із тернових заростів пролунали постріли з мушкетів та козацьких самопалів. Карпо Журба підвівся на повен зріст і крикнув:
– За Кисляк! За Оріяну! Бий бусурманів!
Козаки відкрили вогонь майже одночасно. Після першого залпу вони відступили за насипи, щоб перезарядити мушкети. Замість них на передній край вискочили стрільці з пістолями та рушницями.
Ногайці почали розвертатися, але виявилося, що задні ряди вже перекрили дорогу відступу. Коні ковзають на слизькому ґрунті, деякі провалювалися в багнюку майже по груди. Вершники падають, гублять зброю, а їхні товариші не можуть допомогти.
Енвер Челебіджіхан переконався, що потрапив у пастку.
– Назад! До сухого пагорба! – наказав він.
Але саме там, за поворотом, з’явилася група козаків Самійла Гардового. Старий козак мчав попереду, тримаючи в руці шаблю. Поруч із ним був Петрик Сомик, а трохи позаду – Мирослав Коберник, який тримає пістоль у руці.
— Ну що, бусурмани, сподобалася наша гостинність?! — гукнув Самійло.
Енвер упізнав Мирослава.
– Коберник! – вигукнув він. – Ти ще живий?!
– Як бачиш! І, здається, переживу тебе!
Челебіджіхан вихопив шаблю й кинувся вперед. Його охоронці спробували пробитися до нього, але козаки вже перейшли в наступ. Самійло Гардовий першим зіткнувся з передовими вершниками.
Його шабля блиснула в повітрі, відбиваючи удар одного з нападників. Другого він змусив відступити, а третього вибив із сідла коротким, точним ударом.
Петрик Сомик, який поступається Самійлові силою, цього разу діє особливо спритно. Він не намагається змагатися з ворогами у відкритому двобії, а підбирається збоку, б’є по руках і відсікає нападникам шлях до відступу.
Мирослав стріляє із пістоля. Кожен постріл був добре прицілений. Козак намагається не витрачати жодної кулі марно.
Тим часом Карпо Журба повів своїх розвідників у обхід тернових заростів. Вони з’явилися за спинами ногайців і почали відтискати їх від проходу.
– Не давайте їм зібратися! – наказує Карпо. – Відділяйте передніх від задніх! Не женіться за кожним окремо!
Козацька тактика спрацювала. Ногайці, які звикли до стрімких наскоків на відкритій місцевості, не могли використати своєї головної переваги – швидкості. Вони опинилися в тіснині, де кожен рух коня ставав небезпечним.
Енвер зрозумів, що його загін розпадається. Він спробував зібрати навколо себе найближчих вершників.
– До мене! Тримайте лаву! Не відступати!
Але його голос тонув у гуркоті пострілів і криках поранених. Раптом поруч із ним впав кінь одного з його охоронців. Тварина вдарилася об землю, перекинувши вершника, а сама перегородила вузький прохід. Енвер ледве втримався в сідлі.
У цю мить перед ним з’явився Мирослав. Енвер впізнав свого особистого ворога й підняв шаблю.
– За брата і синів я ще не помстився!
Мирослав ударив першим. Їхні шаблі зіткнулися. Енвер був вправним бійцем. Його рухи були швидкими, а удари – сильними. Він намагався давити, змушуючи Мирослава постійно відступати. Мирослав в потрібну мить різко відхилився, пропустив шаблю татарина повз себе й ударив його руків’ям пістоля по зап’ястю.
Шабля випала з руки Енвера. Саме тоді поруч опинився Самійло Гардовий. Він наставив на кримчака пістоль.
– Досить, бусурмане! Ще один рух – і не буде кому синів оплакувати!
Енвер глянув на нього, потім на Мирослава. У його очах палає ненависть, але він розуміє, що становище безнадійне. Та здатися він не встиг. Із-за тернових заростів вискочив загін ногайських вершників, які зуміли пробитися крізь козацький заслін. Їх небагато, але вони ще зберігали бойовий порядок.
– До нас! – крикнув один із них.
Енвер озирнувся. Він міг або загинути тут, або спробувати врятуватися. Скориставшись миттєвим відволіканням Самійла, татарин вихопив із-за пояса короткий ніж і кинув його в бік Гардового. Той устиг відхилитися, але цього вистачило, щоб Енвер підхопив із землі чужу шаблю, скочив на вільного коня й кинувся до своїх.
– Не дати втекти! – крикнув Мирослав.
Та Самійло зупинив його.
– Не кидайся навздогін! Це саме те, чого вони хочуть. Ми вже перемогли. Не варто віддавати їм нашу перемогу заради одного ординця.
Енверу вдалося вирватися з пастки разом із кількома десятками найкращих воїнів. Вони скористалися старою скотарською стежкою, яку козаки не встигли перекрити. Решта ногайського загону була розбита, частина вершників загинула в бою, інші потрапили в полон або розбіглися по навколишніх лісах.
Бій тривав ще деякий час, але доля чамбулу вже була вирішена. Коли стрілянина стихла, над Чернечим яром повис густий пороховий дим. У повітрі стояв запах гару, мокрої землі й кінського поту. Козаки поволі виходили з укриттів, перевіряли зброю, допомагали пораненим.
Пилип Грицай підійшов до Кременя.
– Отамане, ворога розбито. За моїми підрахунками, понад половина чамбулу вже не становить загрози. Декілька десятків потрапили до нас у руки. Інші втекли.
– А наші?
– Є поранені. Загиблих менше, ніж можна було очікувати після такої сутички. Карпо вже збирає людей і перевіряє місцевість.
Михайло Кремінь полегшено видихнув.
– Добре. Пораненим – допомогу. Полонених не чіпати.
Тим часом Лаврін Чуб вибрався зі свого сховку. На ньому все ще була жіноча свитка, хустка сповзла набік, а на обличчі виднілися подряпини від тернових гілок.
– Ну як, панове? – запитав він. – Сподобалося вам моє жіноче вбрання?
– Не дуже, – першим засміявся Петрик Сомик. – Тільки бороди не вистачає, щоб усі повірили.
– А ти, Петрику, наступного разу сам одягайся. Подивимося, яка з тебе молодиця вийде.
Козаки засміялися. Цей короткий сміх був особливо дорогим після пережитої небезпеки. Та Михайло Кремінь не поспішав радіти.
– Не забувайте, Енвер залишився живим. Він не пробачить нам цієї поразки. І тепер знає, що Кисляк готовий до оборони.
– Нехай знає, – відповів Самійло. – А ми тепер знаємо, що він не такий страшний, як хотів здаватися.
– Не поспішай із висновками, Самійле. Поранений звір іноді небезпечніший за здорового.
Отаман наказав розвідникам простежити за відступом татар, але не вступати з ними у нову сутичку. Головним завданням було з’ясувати, чи не залишилися в околицях інші ворожі загони.
Надвечір козаки повернулися до Кисляка. Село зустріло їх настороженою тишею. Жінки, діти й старі, які весь день чекали звісток, повиходили на подвір’я. Коли побачили, що більшість захисників повернулася, над вулицею прокотилося полегшене зітхання.
Марія Гардова першою підбігла до Мирослава.
– Сину! Що з тобою? Чому знову кров?
– Нічого страшного, мамо. Просто стара рана нагадала про себе.
– Нічого страшного! – обурилася вона. – У тебе вся перев’язка червона від крові!
– Перев’яжемо, мамо. Не хвилюйтеся.
Михайло Кремінь тим часом зібрав старшину біля церкви.
– Найважливіше тепер – забрати Оріяну з дітьми з криївки. Але не сьогодні. Нехай наші розвідники переконаються, що ворог справді відступив. А завтра вранці Самійло, Іванко й Петрик супроводять її додому.
– А якщо Енвер повернеться? – запитав Карпо Журба.
– Тоді зустрінемо його знову. Тільки вдруге він уже не матиме переваги несподіванки і кількості своїх вояків.
Тієї ночі далеко від Кисляка, на узліссі, невеликий загін вершників зупинився біля струмка. Коні важко дихали, а самі ногайці були стомлені й похмурі. Енвер Челебіджіхан сидів на коні, тримаючи перев’язану руку. У бою він дістав неглибоку рану, але навіть не звертав на неї уваги.
До нього під’їхав старий воїн із посивілими вусами й борідкою.
– Енвер, нам треба йти далі. Козаки можуть послати погоню.
– Нехай спробують.
– Ми втратили надзвичайно багато людей. Частина потрапила в полон. З таким загоном повертатися до Буджака небезпечно.
Енвер мовчав, дивлячись у темряву, де за деревами ховався шлях до степу. Він не міг змиритися з поразкою. Його обдурили, заманили в пастку й розбили так, як розбивають необачного мисливця, який сам потрапив у власні тенета.
Найбільше його мучило те, що Оріяна знову вислизнула з рук.
– Коберник, – нарешті промовив він. – Я ще зустрінуся з тобою. І з твоєю дружиною також.
 – Може, варто відмовитися від цього задуму? – обережно запитав старий воїн. – Козаки виявилися сильнішими, ніж ми гадали. Вони добре знають місцевість і мають підтримку всього села.
Енвер повільно повернув до нього голову.
– Ти пропонуєш мені забути про смерть брата і синів?
Воїн опустив очі.
– Ні. Я лише хочу, щоб ми залишилися живими.
Енвер довго мовчав, а потім дав знак рушати.
– Відступаємо до степу. Зберемо людей, відновимо сили. Цього разу козаки перемогли. Але полювання ще не закінчилося.
Про себе він подумав, що сам султан дізнався про Оріяну і хоче отримати її до свого гарему. Вершники зникли між деревами, залишивши по собі лише сліди на мокрій землі.
Наступного ранку Самійло й Іванко Гардові з Петриком Сомиком вирушили до підземного Кисляка. Дорога була тихою, але обидва козаки уважно стежили за навколишніми чагарниками. Коли Оріяна побачила їх біля входу, вона відразу зрозуміла, що небезпека минула.
– Як Мирослав? – перше, про що запитала вона.
– Живий, доню. Не хвилюйся.
– А ногайці?
– Відбилися. Чамбул розбитий. Частина людоловів у полоні, решта втекла. Сам Енвер також урятувався.
Оріяна на мить заплющила очі.
– Значить, усе ще попереду?
– Не все, – відповів Самійло. – Сьогодні ми перемогли. А завтра буде новий день. І в ньому теж знайдеться місце для надії.
Вона вийшла з криївки, вдихнула холодне ранкове повітря й подивилася в бік Кисляка. Село знову вистояло. Її чоловік був живий. Сини поряд. Та десь далеко, у безкрайому степу, відступав Енвер Челебіджіхан. Він не загинув, не потрапив у полон і не відмовився від помсти.
А отже, історія їхнього протистояння ще не завершилася. Козаки врятували Оріяну й відстояли Кисляк, але тепер знали: ворог не забуде цієї поразки. І наступного разу він може прийти не з відкритим нападом, а з іще підступнішим задумом.


Рецензии