Дорога до волi. Глава 39. Морський похiд

Наприкінці літа запорожці почали готуватися до нового морського походу проти турок. Оскільки Кисляківський курінь один з небагатьох, де всі козаки мають коней, ніхто з цього куреня в похід не іде.
Аж раптом виявилося, що Мирослав Коберник напросився іти в цей морський рейд разом з козаками Переяславського куреня. Дізнавшись про це, до нього прийшов Іванко. Він вражений рішенням Мирослава.
– Це правда? Для чого воно тобі?
– Хіба ти не знаєш, що запорожець, який не був в морському поході, не може вважатися справжнім козаком? Мені перед синами соромно, що я досі жодного разу не був в морі. Зрозумій, я не можу інакше.
Іванко одразу збагнув, що відмовити Мирослава не вдасться.
– Я на жаль не можу з тобою, Журба не відпускає, я вже питав.
Морські походи запорожці організовують для того, щоб упередити напади бусурман на Річ Посполиту, для визволення захоплених в полон українських бранців та інших європейців-християн і для грабування своїх сусідів – кримських татар і турок.
Завдяки цим походам поступово зростає авторитет запорізького козацтва як сили, що протистоїть могутній Османській імперії. Кожним виходом в море козаки кидають виклик сильнішому ворогу, цілій імперії. Також вони сприяють бойовому вишкілу та організованості низовиків.
Дізнавшись про рішення Мирослава, до нього прийшов і тесть Самійло Гардовий.
– Відмовляти не буду. Дам тільки одну пораду. Більше мовчи. Якщо щось не так – терпи і мовчи. Не хвались тим, що вмієш – це незрілість. Твій досвід на суші – одне, а на морі – зовсім інше.
– Добре, – погоджується зять.
– Пам’ятай, синку, – навчання козака не закінчується ніколи. І довіряй отаману.
– Якому отаману?
– Побачиш, – усміхнувся Самійло. – На кожній чайці – свій отаман. На твоїй буде наш курінний Сава Репетило. Він надзвичайно досвідчений, тож, вважай, тобі пощастило! І ще, синку, менше думай про страх.
Мирослав кивнув на знак згоди, але Самійло вирішив ще пояснити.
– Ти скоро сам побачиш, як молодь прагне проявити себе. І швидко втрачають сили із-за свого завзяття. Тому поруч знаходяться досвідчені наставники з числа старших козаків.
– Дякую за науку, батьку, – сказав зять.
– І ще запам’ятай, синку, в морському поході в повазі керманичі, а ще стрільці і веслярі. На суші – ми щит від татарської орди і турок, а в морі ми – меч!
Почалось завантаження зброї, харчу і всього необхідного в поході. Виявилось, що чайка бере все, без чого не можна обійтись, в тому числі реманент – інструмент для дрібного ремонту, мотузки. І, звичайно, зброя, вода в діжках, запаси харчів в діжках і величезних лантухах.
Тепер в човнах і кроку ступити ніде. Мирослав вже зрозумів, що сплять козаки там, де сидять. Хіба що, коли харчів стане менше, звільниться місцина, тоді можна буде вибрати якесь зручніше місце. В одній із торб він побачив багато очеретин довжиною в два з половиною лікті і товщиною в півтора пальця.
– А це для чого? – запитав він Архипа Тарана.
– В морі козаки, дихаючи через такі очеретини підпливають до турецьких кораблів і перепилюють під водою весла, стерна, перерізають якірні канати. Тоді ворожі кораблі втрачають хід, маневреність або їх просто відносить в море від їх ескадри, де вони стають нашою легкою здобиччю.
– І яничари цього не бачать? – здивувався Мирослав.
– Так. Вони стоять на палубі, дивляться на наші чайки і не чують, що робиться під водою прямо під ними. Тому ми в них викликаємо просто забобонний страх!
– А глечики із смолою для чого?
– Під час бою закидаємо їх на турецькі кораблі, вони розгоряються і ще більше поширюють пожежу.
Нарешті флотилія чайок вирушила до моря. Для Мирослава стало відкриттям те, що плавання по Дніпру це також ризик, теж випробування. Дніпро то розливається і стає спокійним, то стає вузьким серед кам’яних берегів, небезпечних порогів. Тому, хто сам не пережив цього, важко це зрозуміти.
Потрібна постійна увага отамана, керманичів, бо їх на чайці два – одне кермо на кормі, а друге спереду – на носі судна.  Одна чайка на очах Мирослава налетіла на гострий камінь і почала тонути.
Вже коли флотилія дійшла до узбережжя, влаштували привал. На березі запалали багаття, кашовари почали готувати гарячу їжу. Мирослав раптом зрозумів, що поки чайки пливли Дніпром, всі їли тільки сухарі з в’яленим м’ясом чи солоним салом.
– В морі на човнах ми гарячу їжу не готуємо, – пояснив йому Архип Таран, який є сусідом по веслу, – вогонь на дерев’яних чайках в морі не допускається, бо може бути пожежа.
– А для чого тоді ми взяли із собою стільки пшона?
– Так пшоно можна просто замочити водою. Не дуже смачно але ситно. До того ж бувають зупинки десь в плавнях, на березі і тоді можна пшоно зварити.
– То ми не весь час будемо в морі? – дивується Мирослав.
– Звичайно. Треба ж поповнювати запаси прісної води.
На другий день походу по морю, коли вітер напнув паруси, і веслярі змогли відпочити, Мирослав побачив, як Архип Таран розмочує сухарі прямо в забортній воді. Він не стримався і запитав, навіщо той так робить.
– Ти ж знаєш, що сухарі зроблені із прісного тіста? А вимочені в морській воді вони мають хоч якийсь смак.
Мирослав зробив так само і йому смак солонуватих сухарів сподобався більше. Він посміхнувся, подумавши, як буде розповідати про це вдома синам.
Загалом нова, незвична обстановка вразила Мирослава. У морі пропало відчуття волі. Це не степ, де можна сховатися майже будь де. Тут все поруч – вода, товариші, смерть. І це відчуття ні з чим не можна порівняти.
Мирослав почув, як молодик Мирон Губенко розпитує отамана про вітри.
– Короткі та сильні вітри називають поривами. Сильні вітри проміжної тривалості (близько 1 хвилини) називають шквалами. Назви триваліших вітрів варіюють залежно від сили, зокрема такими назвами є бриз, буря, шторм, ураган, тайфун.
Мирон зачудовано слухає, задумливо дивлячись на море. Його вже навчили, що в різні пори року вітер дує по-різному, і за напрямком вітру можна орієнтуватися навіть вночі. Тепер він розраховує навчитись чомусь корисному для дій в морі.
– Вітри можуть бути й небезпечними: наприклад, швидкі вітри та викликані ними хвилі на великих водоймах часто руйнують різні споруди, вітри також здатні поширювати пожежі.
Мирослав на якийсь час відволікся від розмови, згадавши кохану дружину і діточок. Коли він знову став прислухатися до розмови, отаман говорив вже про інше.
– Чайка має свої переваги над великими парусними чи гребними судами. Вона швидко розвертається, наближається і тікає. Чайка не боїться мілини, вузьких проходів. На морі часто перемагає той, кого пізніше помітять.
В Мирослава вже наступила знемога від веслування. Випробуванням виявився весь похід, навіть без боїв. Втомлює одноманітність, непередбачуваність. А втома в свою чергу викликає дратівливість, слабкість, знижується витримка, уважність, терпіння.
Козак помічає прояви ослаблення і в інших запорожців, хоча ніхто про це вголос не говорить. А ще виявилося, що навіть без сильних вітрів і штормів одяг в козаків майже весь час вологий і просушити його важко. Та більшість козаків на це не зважають.
У вільний час, коли чайка йде під парусом, Мирослав подовгу дивиться на море, якому, здається, немає ні краю, ні кінця. І як тільки отамани знають, куди пливти?
Мирослав весь час гадав, чи побачить він справжній шторм, і от цей день настав. Спочатку налетіли пориви сильного вітру, небо потемніло, вода стала чорною. Потім до козацької флотилії підійшли потужні хвилі.
Удари цих хвиль в борта легких чайок запорожці відчувають всім тілом. Чергова хвиля залила чайку, в якій знаходиться Мирослав, до самих бортів. Проте виявилося, що навіть залита водою чайка, за рахунок в’язанок очерету тримається на воді!
Треба вичерпувати воду. Мирон Губенко першим схопився на ноги і рвонувся, було, до щогли. Від сильної качки він поточився.
– Тримай рівновагу! – заволав отаман. – Не заважай іншим!
– Сядь! – гукнув і собі хтось із старих козаків.
Молодик зрозумів, що тільки заважає іншим, може накоїти спрожогу біди, вчасно схаменувся і сів на своє місце. Зберігаючи рівновагу досвідчені козаки почали ківшами й відрами вибирати воду і виливати її за борт судна. Все організовано, ніякої зайвої метушні чи безладдя.
Після того, як шторм вщух, запорожці повністю вичерпали воду з чайок, стали роздягатися і викручувати одяг. В кого є запасний сухий одяг – перевдягнулися в нього. Втомилися всі сильно, тож скоро повкладалися спати.
Вночі Мирослав уві сні рвучко повернувся на другий бік і сильно вдарився головою об гаківницю. Він прокинувся від гострого болю.
Над ним височіє вартовий, який сторожко слухає море. На слух він має визначити присутність іншого судна. Мирославу так чергувати ще не доводилося. Заснув він не одразу, але встиг зрозуміти, що вночі час тягнеться інакше.
Вранці Архип Таран перебираючи сухарі, щоб знайти сухар без плісняви, сказав Мирославу:
– Їжа і так швидко псується, пліснявіє, бо то спека, то волога, солоне повітря, а тепер, як її залило морською водою, буде псуватися ще більше. І вода вже паскудиться, кисне.
– І як тепер? Що можна зробити?
– Або  хворіти, голодувати, або поповнити запаси свіжої води і їжі. А для цього треба пристати до берега, або захопити ворожий корабель.
– Берега не видно, – зауважив Мирослав. – Ворожих кораблів також.
– Міркуєш правильно. Значить, залишається хворіти або голодувати.
Мирослав надовго задумався, потім сказав:
– Знаєте, коли мій тесть дарував мені, Іванку і Петрику Сомику ковтки, – він мимоволі доторкнувся рукою до своєї сережки у вусі, – він казав, що срібло очищає воду.
– Так, – зацікавився Архип, – і що?
– Значить потрібно класти на дно діжок води срібло. Наприклад, срібні гроші.
– Ну, перед походом це неможливо. Як правило, в нас немає достатньої кількості грошей, щоб класти їх в діжки з водою на всі чайки! Хіба що під час походу, коли в якості трофеїв нам дістануться срібні гроші.
– А необов’язково класти саме гроші. Це я так, для прикладу сказав. Нам дістається, наприклад, срібний посуд.
– І золотий теє.
– Золотий зараз ні до чого. А от срібний посуд можна і потрібно кидати в діжки з водою!
– Що ж, неодмінно спробуємо! Так просто і в той же час дивно, що до цього раніше ніхто не додумався! Ти молодець, хлопче!
Мирослав подивився на чайку і промовив:
– Скільки вільного місця з’явилося, як харчів стало менше.
– Це тимчасово. Захопимо здобич, турецьких полонених, то буде ще тісніше, ніж було. От побачиш.
Вже наступної ночі вартовий почув наближення ворожої ескадри. Він збудив отамана, потім всіх козаків на чайці. На відміну від попередніх ночей ця – місячна,  зоряна, тож запорожці помітили силует турецької військової галери, який бовваніє неподалік.
– Агов, хлопці-молодці, – гукнув курінний отаман Сава Репетило, – хто з вас добре пливає?
– Я, – озвався Мирослав, який зрозумів, що отаман звертається до новачків і козаків не з Переяславського куреня, бо своїх запорожців курінний добре знає. – А що треба, батьку?
– Відбуксувати діжку пороху до турецької галери, прив’язати її до якоря і запалити гніт. Впораєшся?
– Так, – впевнено відповів Мирослав.
– І не барися там. Як підпалиш гніт – одразу повертайся. Я зробив гніт довшим, але ти все одно не барися там.
– Я впораюсь, – пообіцяв Мирослав.
– Давайте, краще це зроблю я, – запропонував Архип Таран.
– Ні, – рішуче відсторонив його рукою Мирослав, який не звик ховатися за спини товаришів, – я справлюсь.
Йому вдалося непомітно підпливти до турецького корабля і прив’язати діжку до якірного цепу. Це було нелегко, але козак впорався. Не з першої спроби, але він підпалив гніт. Залишатися довше було небезпечно.
І тут сильна хвиля вдарила козака спиною і головою об борт галери. В Мирослава аж дух перехопило, а перед очима попливли різнокольорові кола, але раптом перед очами в нього встали його синочки. Вони ніби кличуть його: «Тату, ми чекаємо тебе!» Це надало йому сили, він глибоко видихнув і гарячково поплив до своєї чайки.
Мирослав вже був на човні, коли пролунав потужний вибух. Він пошкодив корабель нижче ватерлінії, тож галера досить швидко потонула. Затихли крики оглушених й до смерті переляканих турків.
Але поки вона тонула, османи встигли кілька разів вистрілити в бік чайки горючими стрілами з прив’язаними мішечками пороху, але на щастя в козацьке судно жодна стріла не влучила.
– Молодець, синку, – похвалив Мирослава курінний отаман Сава Репетило. – Хлопці, там пливають якісь діжки, торби. Давайте, подивимось, що воно там таке. Може є щось, що нам знадобиться.
З корисного попали дві діжки з прісною водою. Запорожці надзвичайно зраділи свіжій воді і напилися досхочу. Виловили з води ще кілька мішків нуту, але зварити його можна тільки на березі.
– З бойовим хрещенням тебе! А ти, синку, орел, – штовхнув Архип Мирослава ліктем, – не кожний козак може похвалитися таким подвигом, як ти! Вдома тобою пишатимуться!
Мирослав навіть зашарівся від такої похвали. Перед сном він подумав, що хочеться вже пройтися по землі, поїсти нормальної їжі, а ще, звісно, побачити любу дружину, дітей, батьків, рідну хату. А ще, чого гріха таїти, хочеться випити оковитої.