Дорога до волi. Глава 40. Лист iз Болгарii

Після сніданку запорожці Кисляківського куреня, як завжди, розійшлися по своїм справам. Хтось подався на риболовлю, хтось попрямував на берег Дніпра лагодити човни, а більшість – займатися бойовою підготовкою та верховою їздою.
Кашовар Голобля і його незмінний помічник Чуб, як завжди, залишились мити посуд і готувати обід. Через якийсь час до куренів, в яких живуть кислячани, підійшов незнайомий козак. Він подивився на дахи, побачив, в якому курені куриться піч, і зайшов до нього.
– А де можна побачити Василя Голоблю? – запитав він, перехрестившись на ікони. Побачивши Лавріна Чуба, він повторив запитання. – Це не ви часом?
– Ні, не я. Василь он, біля кабиці, – мотнув Лаврін головою в бік кухара.
Невідомий запорожець підійшов до Голоблі.
– Доброго дня, пане Василь. Маю до вас нагальну справу.
– Цікаво, яку? – мигцем глянувши на незнайомця, запитав Голобля.
А той витягнув з-за пазухи листа і простягнув згорток кухарю.
– Вам лист від вашої молодшої сестри, – сповістив він.
– Звідки? – з несподіванки розгубився Голобля.
– З Болгарії.
– Яким чином? – ще більше здивувався Василь.
– Був я в полоні в османів, потрапив до Болгарії. Там втік від свого господаря і приєднався до гайдуків. Був в чоті чоловіка вашої сестри Атанасова. За першої нагоди повернувся на Січ. Зараз я козак Іркліївського куреня. Звати мене Гнат Легкоступ.
– То ви бачили Галю? Як вона?
– На жаль, нічого втішного повідомити не можу. В одному з боїв турки обстріляли наш табір з гармат. Вашу сестру серйозно поранили. Не знаю, чи вичуняє. Та ви прочитайте листа, там все написано.
Голобля подякував, спитав, як звати козака і розгорнув листа. В ньому мила молодша сестричка прощається з ним, бо впевнена, що помре, і вони більше не побачяться.
– «Любий брат, я була така щаслива, коли змогла приїхати в Кисляк і побачити тебе, побувати на могилках наших батьків. Я була впевнена, що ми з тобою ще побачимося, але не так сталося, як гадалося».
Василь присів на лаву, посидів кілька хвилин і знову перечитав листа.
– Що там, Василю? – запитав Лаврін. – Погані новини з дому?
– Пам’ятаєш мою сестру Галю?
– Звісно. Ти познайомив нас, коли вона з чоловіком приїздила з Болгарії. То лист від неї?
– Так. Вона важко поранена. В цьому листі вона попрощалася зі мною і всіма нами.
Колишній гайдук переступив з ноги на ногу, привертаючи увагу до себе.
– То я можу іти?
– Ні, – кинувся Василь. – Будь ласка, розкажи мені, пане Гнат, якомога детальніше, як мені знайти ваш табір, де лікується Галя.
– Ти збираєшся їхати до неї? – здивувався іркліївець. – Але ж це означає їхати до самого чорта в пекло, бо Болгарія знаходиться в складі Туреччини.
Тут до куреня зайшов Іванко Гардовий, помітив незнайомого козака, зупинився і став прислухатися до розмови.
– Якось воно буде, – відмахнувся Василь.
– Чекай. Ти турецькою мовою володієш? Ні? А хоча б татарською? Теж ні? – запитав іркліївець. – Тоді маєш розуміти тобі в жодному разі не можна їхати самому, бо доїдеш ти тільки до першої зустрічі з османами.
– Це точно, – пирхнув Іванко. – Дядьку Василь, а що це ви надумали?
Голобля замість відповіді простягнув хлопцю лист. Після того, як Іванко його дочитав, сказав:
– Хочу востаннє побачити сестричку, попрощатися з нею. Якщо поталанить і я застану її живою, – важко але рішуче зітхнув Голобля.
– Повторюю: тоді вам потрібен бодай один попутник, який володіє турецькою мовою, а також розуміється на звичаях турків, – сказав Легкоступ. – Інакше потрапиш до них в рабство.
Слова іркліївця примусили Голоблю задуматись. Поки вони розмовляли, помічник Голоблі Лаврін Чуб збігав за курінним отаманом. Разом з Кременем до куреню прийшли Іванко і Петрик. Кремінь присів на високий ослін.
– Пане Василю, – не гаючи часу звернувся отаман до кашовара, – розповідай, що ти надумав?
– Послання я отримав від сестри, – Василь простяг лист отаману. Голос в нього тремтить і зривається.
Отаман присів на ослін і став читати. Дочитавши підвів голову і подивився на Василя.
– І що ти вирішив?
– Поїду, щоб в останній раз подивитися на сестру, підтримати її в останні хвилини життя, – важко промовив Голобля.
Кремінь зміряв кашовара с ніг до голови.
– Ось, що я тобі  скажу – одного тебе я не пущу, – як вирок твердо сказав отаман. – Сподіваюсь, ти розумієш, що сам пропадеш?
– Так, – зітхнув Голобля. – Мови я не знаю, тамтешніх звичаїв, традицій. Так що цілком поділяю цю думку.
Наперед вийшов Іванко і вклонився курінному.
– Я готовий їхати разом з дядьком Василем. Я володію турецькою і татарською мовами, не один раз був в Туреччині.
– І я теж, – став плечем до плеча з Іванком Петрик.
– Добре, – схвально кивнув отаман. – Як думаєте добиратися до Османської імперії?
– Гадаю, через Молдавське князівство, – відповів Іванко.
– Що ж, – схвалив Кремінь, – вважаю, це дійсно самий безпечний шлях. Одяг підберіть з того, що в нас є, а грошей я вам дам перед виїздом. Якщо підходящої одежі болгарської чи якої ви там вирішите взяти, в нас немає – скажіть, я попитаю в інших курінних отаманів.
Отаман підвівся, збираючись піти у своїх справах, але зупинився на мить.
– Я так розумію, за кашовара залишається Лаврін Чуб?
– Так. Не сумнівайтеся, він впорається.
Після того, як Кремінь вийшов, Голобля міцно пригорнув до себе Іванка і Петрика.
– Дякую, хлопці. Я чудово розумію, на який ризик ви ідете заради мене.
– Скажіть, дядьку, ви знаєте, де шукати вашу сестру?
Іванко вирішив, що їм всім треба напам’ять завчити, де знаходиться табір гайдуків Христо Атанасова, в якому перебуває Галина, тому вони пішли до Іркліївського куреня, щоб колишній гайдук Гнат Легкоступ їм особисто розповів, де шукати той табір. 
Іркліївець все їм докладно розповів, навіть накреслив досить докладну карту. Потім скрушно сказав:
– Свідомо лізете на рожен, хлопці.
– Нічого, – махнув рукою Іванко, – і не в таких бувальцях доводилося побувати.
– Це ж в яких? – з недовірою запитав іркліївець, бо вік козаків не викликає в нього довіри.
– Наприклад були на турецькій каторзі, підняли бунт на кораблі, втекли, вибиралися із Далмації. Потім самі їздили до самого Стамбулу, щоб визволити з неволі моїх племінників, які навчалися в яничарському корпусі. І в Африці довелося побувати.
– То ви Іванко Гардовий і Петрик Сомик з Кисляківського куреню? – здогадався Гнат. – А Мирослав Коберник теж з вами?
– Мирослав в морському поході. А ви звідки нас знаєте?
– Та ви що? – не стримався і засміявся іркліївець. – Про вас і ваші пригоди вже легенди складають, а кобзарі – думи співають по всій Україні! Ви дійсно з таких халеп виверталися, що іншим і не снилося!
– Приємно чути, – і собі посміхнувся Петрик.
– А хочете, – загорілися очі в іркліївця, – я вам одну з таких дум зараз заспіваю?
І не чекаючи на відповідь Гнат взяв бандуру, пробігся по струнах і добре поставленим голосом заспівав.
Гей, над степом сонце червоне вставало,
Трьох юнаків доля у путь закликала,
Іванко сміливий, Мирослав незламний,
Та Петрик відважний, душею незгасний.
Не за золото йшли вони і не за славу –
Берегти хотіли честь, народ і державу,
Щоб не плакала мати у темній хатині,
Щоб жила вільна пісня у кожній родині.
Бились вони з бурею, з ворогом лютим,
Не давали серцям у зневірі заснути,
І коли вже здавалось – не буде дороги,
Підіймались вони проти смерті й тривоги.
Мирослав був мов камінь – міцний та суворий,
Петрик ніс у душі промінь щирий і добрий,
А Іванко вів друзів крізь морок і втому,
Щоб колись повернутись живими додому.
І хай час пролітає над світом крилато,
Та про їхню відвагу ще будуть співати,
Бо герої живуть, поки пам’ять жива,
Поки дума народна у серці луна.
– Дякуємо, – від душі промовив Іванко.
Іркліївець поклав бандуру на місце і повернувся до кислячан.
– Тільки ви цю карту із собою не беріть, – розважливо порадив Легкоступ. – Мало, що в дорозі може трапитися. Вивчіть її напам’ять і спаліть від гріха подалі.
– Добре. Так і зробимо. Дякуємо!
Хлопці повернулися до свого куреня, щоб почати готуватися в дальню дорогу.
– Доведеться нам трохи змінити зачіски і вуса, – зітхнув Іванко. – Але нічого, будемо живі – відростуть.
На підготовку в козаків пішло два дні, після чого вони вирушили в дорогу. Проводжати їх вийшов мало не весь курінь. Але через чверть години козаки залишилися самі в широкому степу. Із собою кожен веде в поводу запасного коня.
– Дай боже, застати Галинку живою, – перехрестився Василь.
Зупинялися для відпочинку дуже рідко, хіба поповнити запас води та напоїти коней. А так бівуак розбивали тільки на ніч, щоб самим поспати і дати відпочити коням. Голобля майже весь час молився і сумував.
Через Молдавське князівство проїхали швидко і без усіляких несподіванок. Власне і по Османській імперії до передмість Пловдива, а нині Філібе, добралися без пригод.
Там вони не поспішаючи зорієнтувалися на місцевості, і тільки після цього так же неквапливо поїхали в гори. Оскільки до Пловдива вони добралися вже в другій половині дня, добратися до табору гайдуків цього дня вони не встигли, тому заночували в горах.
Під ранок їх збудили озброєні люди. Поки козаки прокинулися, їх зброя вже була в руках невідомих. Запорожці, яким скрутили руки за спину і вивели з намету, мружаться на сонці, яке як раз визирнуло з-за гір.
– Пане Василю! – раптом вигукнув схвильовано один з нападників.
Голобля нарешті призвичаївшись до сонячного світла, подивився і впізнав чоловіка своїх сестрички Христо Атанасова.
– Як Галя? Жива? – кинувся до зятя Голобля.
– Жива, – зітхнув Христо. – Та відпустіть їх! Це запорожці!
– Як запорожці? – здивувався один з гайдуків. – Щось не схожі.
– А ти думав, вони будуть в одязі запорожців, – пожартував Стоян Георгієв, – та ще й, може, з козацькими корогвами?
– І барабанами, щоб привертати до себе ще більше уваги, – пожартував Іванко.
– Христо, – благає Василь, – веди мене швидше до Галочки!
Двоє гайдуків, й Іванко з Петриком залишилися на місці ночівлі, щоб зібрати речі, скласти намет, запрягти коней, а Голобля не захотів чекати й одразу з Атанасовим і більшістю його вояків поспішив до табору, де знаходиться його молодша сестра.
Коли гайдуки і Голобля врешті-решт дібралися до табору, Атанасов одразу повів Василя до шатра, в якому знаходиться Галина.
Той відхилив полог і увійшов. Серце його ладне розірватися на місці. Старший брат присів біля сестрички на землю і взяв її долоню у свої руки.
– Галочко, – неголосно промовив Василь, розглядаючи її. Після їхньої останньої зустрічі вона помітно схудла, всі бліда, як мрець.
Голобля зітхнув, і тут Галя розтулила очі. Вона важко повела очима, які, здається, нічого не бачить. Але раптом вона впізнала брата і слабко посміхнулась.
– Братику, любий! Це дійсно ти? Не сон? Не мара?
– Я, сестричко! Я! Не мара. Я з тобою!
– Спасибі тобі величезне! Та як же це можливо? Ти так ризикував, щоб побачити мене?
– Так, сестро. Я не міг не побачити тебе.
– Як же ти зміг добратися сюди? – дивується Галя.
– Та я не сам. Зі мною син Самійла й Марії Гардових Іван, і син Сашка й Софії Сомиків – Петрик. Пам’ятаєш їх? Вони теж з Красного, як і ми з тобою.
До палатки зайшов Христо Атанасов і також присів біля Галини.
– Як же добре, – посміхнулася Галя, і з її очей потекли сльози, – двоє самих дорогих, самих близьких мені людей зараз зі мною!
Вона закрила очі і знепритомніла чи заснула. Чоловік посидів ще трохи і вийшов, а брат так і залишився біля сестрички, тримаючи її гарячі долоні в своїх руках.
Галя проспала пів дня. Коли вона прокинулася, Василь так само сидів біля неї.
– Знаєш, – щасливо сказала Галя, – мені краще! І пропасниця минула! Може, ще поживу?