Дорога до волi. Глава 41. В Туреччинi

Під вечір запорожці помітили турецьку ескадру і непомітно попливли за нею.
– А ви знаєте, браття, що султан називає Козаче (Чорне) море внутрішнім озером? – запитав курінний отаман переяславців Сава Репетило. 
– От ми йому і доведемо, що це не так! – усміхнувся Архип Таран.
Вночі чайка, на якій знаходиться Мирослав, нечутно підпливла до ближньої турецької військової галери. Мирослав знає, що на османських військових кораблях знаходиться по 30-40 гармат великого калібру. Це тобі не козацькі гаківниці.
– Перший удар має бути блискавичним, – тихо нагадав Сава Репетило. – Не можна дати чайці відійти від борта галери! Не дайте ворогу опам’ятатися!
Мирослав враз відчув, як наступила така напруга, що вона буквально відчувається шкірою. Повітря ніби стало таким щільним, що теж відчувається. Репетило тихо сказав йому:
– Синку, в тебе сьогодні перший абордажний бій? Тут бій відрізняється від бою на суходолі. Діяти, боротися доведеться в тісняві, тож ти сьогодні не лізь на рожен, не поспішай, вчись поки, придивляйся.
Козаки вже метнули на борт судна «кішки» – мотузки із залізними гаками, приготували багри, як несподівано небо розверзлося, і в щоглу галери вдарила яскрава блискавка небаченої сили.
Щогла розлетілася на шматки, впала на чайку і переломила її навпіл. Чайка почала тонути, а братчики майже всі опинилися у воді. Ніч стала ще темнішою, зараз її освітлює тільки пожежа на борту галери. Втім пішов дощ, який швидко гасить вогонь.
Мирослав впав на спину і сильно її забив. Він розуміє, що в такому стані до берега не допливе, тим більше, тепер, коли не зрозуміло в якому боці той берег і наскільки далеко.
– Пробі! – волає поряд з ним у воді якийсь осман. – Рятуйся, хто може!
Козак вхопив мотузку «кішки» і ціною нелюдського напруження насилу видряпався на борт галери. Там він заховався під старим брезентовим парусом, яким прикриті канати, складені на верхній палубі. Там низовик принишк.
Було чути, як бігають і кричать люди, хоча через цупку парусину не зрозуміло, на якій мові вони волають.
Мирослав не зчувся, як заснув, бо таки добряче втомився, веслуючи мало не цілий день. Прокинувся він від того, що під брезентом стало душно і припікає сонце. Козак прислухався, але почув тільки квиління чайок. Він обережно визирнув з-під брезенту і нікого не побачив.
Мирослав виліз із своєї схованки і з радістю побачив, що галера сіла на мілину неподалік від берега. Одним бортом вона нахилилася до узбережжя. Звідси він точно допливе до берегу.
Козак вирішив обшукати корабель, але нічого корисного не знайшов. Щось забрали із собою османи, щось згоріло або поламане уламками щогли.
Тому Мирослав вирішив більше не гаяти час і перебиратись на берег. Виявилось, що тут скрізь така глибина, що до берега можна просто дійти.
– Сподіваюсь, це не Туреччина, – мовив козак.
Але це виявилася вона – Оттоманська Порта. Мирослав вийшов на берег, піднявся на ближчий пагорб, одразу скотився вниз і побіг до галери, бо більше схоронитися немає де. До берега їдуть два десятки вершників з берегової охорони.
Козак встиг забігти за корабель і сховатися під нахиленим бортом. Тепер він в безпеці. Щоб його побачити, туркам треба так само по воді зайти за судно.
Мирослав сподівався, що берегова охорона не стане оглядати корабель, але десяток вершників під’їхали до галери і влізли на верхню палубу.
– Що там, Демір? – донісся до слуху козака хрипкий поклик.
Козак мимоволі доторкнувся до пояса, але ні шаблі, ні якої іншої зброї там немає. 
– Поки що нічого цікавого, – розчаровано відповів якийсь охоронник. – Дивись, Явуз, як цікаво обламані і обпалені щогли, ніби ядра прилетіли згори, але цього не може бути! Та й немає на козацьких човнах гармат такого великого калібру.
– Значить, це сліди блискавки. Більше нічого не може бути.
Охоронці пильно обстежили галеру, пересвідчились, що на ній нікого немає, і повернулись на берег, прихопивши з собою мотузки, канати і парусину, під якою вночі ховався Мирослав. Турки вже давно поїхали, а козак все ще ховається у воді за кораблем.
Тільки коли він замерз, вирішив вибратися на верхню палубу. Мирослав зняв штани, викрутив їх і розклав на палубній надбудові, щоб вони висохли. Де він буде ночувати ще не відомо, а спати в мокрих штанах не хочеться.
Під вечір козак склав сухі шаровари і пішов до берега. Там надягнув штани, взув чоботи і поспішив на пагорб. На цей раз він нікого не побачив. Уздрівши на схід дими, козак обережно пішов в тому напрямку.
Як він і думав, це виявився великий маєток якогось багатого турка. Оскільки по всій садибі ходять різні люди й собаки, Мирослав не став випробовувати долю і не пішов до помістя. Він обрав місце в кущах на пагорбі, з якого видно все подвір’я і намостивши сухої трави, ліг спати.
Проспав він напрочуд довго, чого сам не очікував. За ранок двір повністю змінився. Жінки почали прати килими, тож все подвір’я застелене десятками килимів і яскравими ряднами. Мирослав побачив, як до маєтку під’їжджають три з половиною десятки яничарів.
Козак зважився на відчайдушний вчинок. Ще з вечора він запам’ятав, де на подвір’ї є ярки і поспішив до одного з них, щоб сховатися. Він вліз під килим, і тепер його не видно. Мирослав затих, гарячково міркуючи над тим, що робити далі? 
– Добрий день, – привітався яничарський ага. – Ми шукаємо розбійника Мерта. Вчора ми знищили його банду, але йому самому вдалося втекти. Чи бачили ви тут якихось незнайомих людей?
– Ні, пане, – вклонився начальник охорони маєтку. – Зовсім нікого не бачили, але тепер будемо пильнувати. Якщо зловимо його, що робити?
– Привезіть його до яничарських казарм. Отримаєте хорошу винагороду.
Мирослав підняв край килима і спостерігає за яничарами. На жаль боковий вітер відносить звуки голосів вбік, тому козак нічого не почув. Але він здогадався, що яничари когось шукають, можливо когось з братчиків з тої чайки, на якій плив і сам Мирослав.
Козаку довелося пролежати під килимом до самого обіду. І тільки, коли жінки і вся прислуга пішла обідати, він вибрався із своєї схованки і непомітно перебрався до конюшні. Там він забрався на високу купу сіна і причаївся.
Досить скоро з’явився невільник, який заходився чистити біля коней. Коли він закінчив свою роботу, вийшов з конюшні, але швидко повернувся. Він поставив на діжку глечик з молоком і великий шматок хліба.
– Гей, – гукнув він, – це тобі. Я бачив тебе, ти не осман, не розбійник Мерт. Ти мене розумієш? Я – русин. Ти не повинен мене боятися. Ти не поранений? Допомога потрібна?
Він почекав ще трохи, але оскільки Мирослав мовчить, він вийшов з конюшні, причинив двері і закрив їх ззовні на навіс. Козак побачив, як той пішов до господарських будівель, і швидко кинувся до їжі. Хліб ще теплий, а молоко було козяче.
Мирослав так зголоднів, що з’їв весь хліб і випив половину глечика молока. Після цього він знову виліз на сіно. Стало легше, але тривога не полишає його.
Невільник прийшов до конюшні вже ввечері. Він наносив коням води, потім виклав на діжку на білу хустину хліб, бринзу і шматок відвареного м’яса, і знову глечик молока. 
– Дякую тобі, – озвався Мирослав.
– Ой, лишенько! То ти русин? – аж кинувся невільник. – Звідки ти?
Рідна мова враз схвилювала невільника.
– З Поділля. Може чув про містечко Гайсин? А біля нього в двох верстах є село Кисляк. А взагалі я – запорізький козак. А ти сам звідки?
– Я з Черкащини. Тільки моє село спалили, всю рідню татари вбили. Потім продали мене й інших полонених туркам.
– Щиро співчуваю. Втекти пробував?
– Навіщо? Мене вдома ніхто не чекає, та й дома вже немає. А тут жити можна. Господар не ображає, як інші. Годують добре. Робота не важка, – невільник на якийсь час замовк. – Ти мене либонь засуджуєш?
Мирослав у відповідь не сказав нічого, промовчав. Він вражений тим, що людина сама за власною волею не хоче повернутися на Батьківщину. Йому не віриться, що таке може бути.
– Скажи, як тебе звати? Буду знати кому дякувати і свічку на здоров’я у церкві ставити.
– Матвій Благий. Скажи, що тобі потрібно, я допоможу.
– Шаблю б мені, а то в мене тільки ніж залишився.
– Овва! І все? – розсміявся Матвій. – Думаю, тобі потрібен добрий кінь, турецький одяг, гроші.
– І ти можеш усе це дістати? – в голосі козака почувся подив. 
– Так. Тільки доведеться трохи почекати. Можливо знадобиться кілька днів. Ти не тривожся, все буде добре.
Невільник тричі на день приносив запорожцю їжу й молоко або воду. Через три дні глибокої ночі, коли всі мешканці садиби міцно спали, Матвій вивів Мирослава за маєток.
Козак тепер має коня із сідлом, вдягнений в багатий турецький одяг, має два пістолі, дорогу шаблю. А в його саквах повно їжі, є навіть капшук повний грошей, а ще змінний турецький одяг і свій власний.
– Може, все таки зі мною? – запитав Мирослав, сідаючи верхи на коня.
– Ні, – твердо стоїть на своєму невільник. – І не кажи мені, будь ласка, нічого.
– Добре, друже, це твій вибір. Дякую тобі за все. Прощавай.
– Щасти боже, – вклонився Матвій.
Козак поїхав, а Благий повернувся до маєтку і ліг спати. Вранці він повідомив господарю, що пропав кінь.
– Пробач, ефенді, – винувати схилив голову Матвій. – Не догледів.
– При чому тут ти? Охорона коней в твої обов’язки не входить. Як це могло статися? – суворо запитав хазяїн начальника охорони. – Твої охоронці проспали все на світі!
Охоронці мовчать, тільки схилили винуваті голови. Обурення господаря цілком заслужене і справедливе.
– Це, скоріше за все розбійник Мерт, більше немає кому, володарю.
– Шукайте його! Не знайдете – шкіру живцем зніму!
До світанку Мирослав від’їхав досить далеко від маєтку, потім поїхав швидше. Невдовзі він побачив трьох турків в недорогому одязі, які грають в нарди при дорозі і весело, безтурботно сміються.
Перед очима козака сплила картина з минулого відвідування Туреччини, коли він шукав своїх синочків. Тоді так само розігрували невинну картину з грою в нарди розбійники Джафара Триокого.
Щоб не викликати підозри і обдурити розбійників козак поїхав повільніше, звісив голову на груди і прикинувся, що дрімає. Бандити повірили, що перед ними легка здобич, трохи розслабилися і ця необережність коштувала їм життя.
Коли Мирослав порівнявся з гравцями, вони разом вихопили шаблі і кинулися до подорожнього. Вони не чекають на відсіч, але запорожець випередив їх і застрелив спочатку одного, потім другого розбійника.
– Мерт! – вирвалося в третього, в його голосі чути безмежність відчаю, але тривала вона недовго, бо козак опустив на голову лиходія шаблю.
Мирослав озирнувся, сумніву не лишається – більше ніхто не намагається напасти на нього. Значить, розбійників дійсно всього троє.
– Не на того натрапили, – глузливо усміхнувся козак.
Він не став затримуватися біля грабіжників і поїхав далі вже без усіляких перешкод.
Скоро до цього місця приїхали охоронці з маєтку. Вони з радістю впізнали в одному з вбитих башибузуків ватажка розбійників Мерта.
– Пане, – запропонував начальнику охорони один з сторожів, – давайте скажемо господарю, що це ми їх вбили? А самого Мерта відвеземо до яничарських казарм, вони обіцяли винагороду за нього.
– Згоден.
– А що робити з цими двома?
– Візьмемо із собою. Так нам буде більше довіри. Шкода тільки коня ми не знайшли. От хазяїн би порадів!
Усі охоронці з ним погодились. Через дві версти охоронці зустріли тих самих яничарів, які кілька днів назад шукали Мерта і залишки його банди. Вони один поперед одного почали брехати, як вполювали розбійників, вигадуючи все нові й нові подробиці.
Пізнавши ватага бандитів, яничари дуже зраділи. Вони щедро заплатили охоронцям, забрали тіла вбитих розбійників і повернули до своїх казарм.
– То що, – запитав один з охоронців, – їдемо до караван-сараю? Відзначимо цю подію гарним обідом?
– Ні, – тоном, який не допускає заперечень, відповів старший охорони. І тут же примирливо додав. – Спочатку покажемось на очі господарю, а там вже видно буде.
Мирослав не знає, що ніхто вже не шукає ні коня, ні розбійників, тому поспішає якомога швидше уїхати якнайдалі звідси. Завдячуючи Матвію запорожець знає, де саме він знаходиться, і в який бік йому потрібно їхати.
В небі дихає грозою, вітер посилився, тож козак поспішає ще більше, щоб до зливи добратися до най ближнього караван-сараю. На видноколі видно світло блискавок, які ніби прорізують небо. Десь далеко вже чутно глухий гуркіт грому, який швидко наближається.
Було ще не пізно, коли Мирослав добрався до караван-сараю. Загриміло прямо над головою, і на землю стали падати перші, важкі краплі дощу.
Хоча він добрався до сховку до дощу, хлопець таки добряче замерз від пронизливого вітру, тому одразу замовив гарячу їжу, щоб зігрітися.
Йому одразу принесли паруючий суп на м’ясному бульйоні з локшиною і овочами, та індичку, заправлену пловом з каштанами. Від холодних закусок і овочів Мирослав відмовився. Після вечері замовив ще каву з пахлавою.
Зігрівшись, він зачинився в кімнаті і ліг спати до самого ранку.