Дорога до волi. Глава 42. Загибель Матвiя

Ранок для Мирослава розпочався з приємної несподіванки. Він снідав під яблунею на якомусь хутірці, коли до воріт під’їхав Матвій Благий.
– Ти? – вражено запитав козак. – Яким побитом ти тут?
– Та, багато думав і все-таки вирішив повернутися на Батьківщину. Візьмеш із собою?
– Що за питання? Звісно візьму! Скажи, а чому ти без зброї?
– Не зміг взяти. Після твого від їзду так все охороняють, що я тільки гроші і зміг вкрасти! На них купив цього коня. Наздоганяв тебе, тому поки що маю тільки ножа.
Мирослав швидко доїв, і хлопці вирушили в дорогу. Вони вирішили добиратись до до моря через гори.
Гори зустріли Мирослава й Матвія непривітно. Ще вчора вони їхали кам’янистими стежками, що вели поміж невисокими пагорбами, порослими чагарником, а тепер перед ними здіймалися круті схили, розділені глибокими ущелинами.
Подекуди стежка ставала такою вузькою, що вершники мусили вести коней за вуздечку, остерігаючись, аби тварини не посковзнулися на сипкому камінні.
За гірським пасмом мало бути море. Саме туди прямували втікачі, сподіваючись знайти шлях, яким можна було б залишити чужу землю й наблизитися до омріяного повернення додому.
Мирослав не раз чув від місцевих людей, що на узбережжі можна натрапити на рибалок, торговців і моряків, які не надто цікавляться чужими справами, якщо їм добре заплатити. Серед них могли знайтися й такі, хто погодився б переправити двох подорожніх до іншого берега. Проте до моря ще треба було дістатися, а шлях через гори ставав дедалі небезпечнішим.
Матвій, який ішов трохи позаду, поправив ремінь через плече й озирнувся.
– Не подобається мені ця дорога, Мирославе.
– А яка тобі подобається? Та, де нас шукатимуть яничари, чи ця, де можна зламати шию, ступивши не туди?
– Я про інше. Надто вже тихо. За весь ранок не зустріли ні пастуха, ні подорожнього. Навіть птахів майже не чути.
Мирослав зупинився. Він і сам помітив незвичну тишу, але досі пояснював її безлюдністю гір. Тепер козак уважніше оглянув схили. Праворуч здіймається скеля, з-під якої виступають темні брили. Ліворуч тягнеться крутий спуск до вузького яру. Попереду стежка робить різкий поворот і зникає за кам’яним виступом.
– Може, худоба відійшла на інші пасовища, – сказав він, однак упевненості в його голосі не було. – А може, місцеві знають про небезпеку краще за нас.
– Тоді варто було б розпитати когось, перш ніж лізти сюди.
– Кого? Каміння?
Матвій усміхнувся, але невесело.
– Якби каміння вміло говорити, воно, мабуть, розповіло б більше, ніж люди, яких ми зустрічали останнім часом.
Мирослав не відповів. Він присів біля краю стежки й торкнувся пальцями землі. На м’якому ґрунті між камінням видніються сліди. Деякі належать коням, інші залишили люди в грубому взутті. Сліди були свіжими, хоча їх намагалися затерти сухими гілками.
– Тут недавно хтось проходив, – тихо промовив козак.
Матвій присів поруч.
– Подорожні?
– Можливо. Але подивися сюди. Бачиш відбиток? Людина зійшла зі стежки, пройшла кілька кроків угору й повернулася назад. Наче шукала місце, звідки зручно спостерігати за дорогою.
– Засідка?
– Поки що це лише підозра.
Мирослав випростався й подивився на поворот. Він знає: найгірше в засідці – не перший удар, а мить, коли ти ще не розумієш, звідки на тебе нападають. Якщо ворог уже чекає попереду, поворот міг стати пасткою. Але й відступати навмання було небезпечно: переслідувачі могли зайти з тилу.
– Коней залишимо тут, – вирішив він. – Відведемо їх під скелю й прив’яжемо так, щоб не було видно зі стежки. Далі підемо пройдемо трохи пішки, подивимось.
– А якщо там справді засідка?
– Тоді краще зустріти її на власних ногах, ніж упасти з конем у прірву.
Вони завели коней за виступ скелі, де ростуть густі кущі. Матвій перевірив вуздечки й тихо поплескав свого коня по шиї. Мирослав тим часом зняв із сідла невеликий мішок, перевірив, чи на місці кресало, ніж і запас води, а тоді затягнув пасок із шаблею.
– Не відходь далеко, – попередив він товариша. – Якщо почнеться стрілянина, шукай каміння, а не відкриту дорогу.
Вони рушили далі. За поворотом стежка вела до невеликого кам’яного майданчика. З одного боку його обмежувала скеля, з другого – урвище, на дні якого біліли уламки каміння. Пройти можна було лише вузькою смугою між стіною та краєм провалля.
Мирослав зупинився ще до виходу на майданчик. Угорі, поміж двома валунами, він помітив щось темне. Спершу подумав, що то сухий кущ, але кущ не міг так рівно окреслювати людське плече. Він торкнувся руки Матвія, наказуючи завмерти. Саме тієї миті згори пролунав свист.
– Назад! – крикнув Мирослав.
Вони кинулися до скелі, але дорогу заступили озброєні люди. З-за каміння вискочило щонайменше шестеро нападників. Ще кілька з’явилися на верхньому уступі. На них були різні одежі: хтось мав короткі куртки й широкі пояси, хтось – довгі плащі. Двоє озброєні рушницями.
– Зброю на землю! – вигукнув один із них. – І не рухатися!
Мирослав вихопив шаблю, але не кинувся вперед. Він швидко оцінив становище. Попереду – озброєні люди. Позаду – вузька стежка, якою вони прийшли. Згори нападники могли обстрілювати майданчик, а праворуч починалося урвище. Матвій витягнув ніж і став поруч.
– Їх забагато, – прошепотів він.
– Бачу.
– Може, спробуємо прорватися назад?
– Якщо там немає ще кількох, які тільки й чекають на нас.
Нападники повільно наближалися. Їхній ватажок, кремезний чоловік із темною пов’язкою на голові, тримає у руці коротку, криву шаблю. На його обличчі застигла самовпевнена посмішка.
– Покладіть зброю, – повторив він. – Нам потрібні ваші коні, гроші й речі. Якщо не будете чинити опору, залишитеся живими.
– А якщо не повіримо? – зневажливо запитав Мирослав.
– Тоді доведеться переконати вас силою.
– Дивно, – промовив козак з насмішкою. – Зазвичай люди спочатку питають принаймні, хто перед ними, а вже потім вирішують, чи варто вбивати.
Ватажок засміявся.
– Нам байдуже, хто ви. Ви чужинці, які йдуть до моря. За таких, як ви, добре платять.
Ці слова підтвердили найгірші підозри Мирослава. Це були не випадкові грабіжники. На них чекали, знаючи приблизний маршрут утікачів.
– Хто платить? – запитав він.
– Не твоя справа.
– Отже, ти й сам не знаєш, за кого ризикуєш.
Посмішка зникла з обличчя ватажка.
– Досить балачок!
Він подав знак. Один із нападників рушив до Матвія, інший спробував обійти Мирослава зліва. Козак відступив на крок, не даючи себе затиснути між супротивниками. Перший удар він відбив плазом шаблі, другий зустрів коротким випадом, змусивши нападника відскочити.
Матвій тим часом ухилився від ножа й ударив противника плечем у груди. Обидва впали на каміння. Матвій підвівся першим, але відразу мусив відбиватися від другого нападника.
Згори гримнув постріл. Куля вдарила в скелю, і кам’яні уламки посипалися на стежку.
– До скелі! – крикнув Мирослав.
Він відступив під навислий виступ, де рушницям було важче поцілити. Нападники не поспішали наближатися: вони хотіли тримати втікачів на відкритому майданчику, доки ті не втомляться або не залишаться без можливості відступити.
Мирослав зрозумів, що сили тут не рівні. Навіть якби вони з Матвієм перемогли тих, хто стоїть перед ними, люди нагорі можуть розстріляти їх згори. Потрібно було змінити самі умови бою.
Він глянув на каміння під ногами, на вузьку смугу сипкого ґрунту біля урвища й на темну щілину між двома брилами. Колись йому доводилося переходити подібні гірські проходи. Він пам’ятає, що за скельними виступами нерідко ховаються старі стежки пастухів, які не видно з основної дороги. Але чи була така стежка тут?
Мирослав відступив ще на кілька кроків і помітив біля самої землі вузький проміжок. З нього тягнуло прохолодою. Між камінням пробивається тонка смужка світла, а на ґрунті видніються сліди козячих копит.
– Матвію! – гукнув він. – Бачиш щілину?
Товариш озирнувся, відбиваючи удар.
– Бачу! І що?
– Там може бути прохід. Треба дістатися до нього.
– А ці люб’язні господарі нас відпустять?
 Не думаю!
Мирослав раптом кинувся вперед, змусивши ватажка відступити. Він ударив по шаблі супротивника, вибивши її вбік, а тоді відскочив до кам’яної стіни. Нападники вирішили, що козак намагається прорватися, і кинулися за ним. Саме цього він і чекав.
Він підхопив ногою невеликий камінь і штовхнув його вниз, на сипкий схил. Каміння покотилося, збиваючи з місця дрібні уламки. Один із нападників послизнувся й упав на коліно. Інший, намагаючись утримати рівновагу, відступив просто на шлях свого товариша.
Цієї миті Матвій кинувся до Мирослава. Разом вони прослизнули за виступ і протиснулися в щілину між скелями.
– Ти хоч знаєш, куди веде цей хід? – задихаючись, запитав Матвій.
– Ні.
– Чудово! Отже, ми врятовані!
– Якщо не замкнемося там, як миші в пастці.
Прохід виявився тісним і нерівним. Подекуди доводилося ставати навколішки, а в інших місцях притискатися плечем до холодної скелі. За спиною лунають крики нападників. Вони намагаються знайти вхід, але кам’яні брили приховують його від прямого погляду.
Мирослав ішов попереду, обмацуючи шлях рукою. Він розумів, що довго ховатися не вдасться. Якщо прохід закінчиться глухим кутом, вони опиняться в пастці.
За кілька хвилин щілина розширилася. Перед ними відкрився невеликий природний уступ, зарослий низькими кущами. Звідти було видно нижню частину ущелини й вузьку стежку, що спускається до сухого русла струмка.
– Ось наш вихід, – сказав Мирослав.
Матвій визирнув із-за каміння.
– А коні залишилися позаду.
– Доведеться повернутися по них іншим шляхом.
– Якщо ми взагалі зможемо повернутися.
Мирослав уважно оглянув місцевість. Основна стежка проходить вище, тож нападники, найімовірніше, залишалися на майданчику. Прямого шляху до коней не було, але сухе русло могло привести до нижнього схилу, звідки можна обійти засідку.
Вони спустилися вниз. Русло було всіяне камінням, а місцями заросло колючим чагарником. За поворотом Мирослав помітив стару дерев’яну жердину, вбиту між камінням. До неї прив’язана тонка мотузка, майже непомітна серед сухих гілок.
– Зупинись, – прошепотів він.
Матвій завмер.
– Що тепер?
– Подивися. Це не випадково залишена мотузка. Хтось користується цим проходом.
Вони обережно рушили далі й незабаром побачили стару кошару, складену з каменю. Біля неї лежать обвуглені дрова й порожній глечик. Люди тут бували нещодавно.
Мирослав торкнувся попелу. Він ще зберігав слабке тепло.
– Нападники могли використовувати це місце, щоб чекати на подорожніх, – сказав він. – Або тут є пастух, який знає про їхню засідку.
– То що робитимемо?
– Спершу заберемо коней. Потім знайдемо інший шлях до моря. На стару дорогу більше не повернемося.
Раптом згори долинув голос. Хтось наказував перевірити нижній прохід. Мирослав і Матвій сховалися за стіною кошари. За мить на стежці з’явилися двоє озброєних чоловіків. Вони рухалися обережно, оглядаючи каміння. Один із них зупинився біля кошари й нахилився, розглядаючи сліди.
Мирослав міцніше стиснув шаблю. Якщо їх виявлять, доведеться битися в тісному просторі, де перевага в чисельності знову буде на боці ворога.
Але Матвій непомітно торкнув його ліктя й показав на стару загорожу. За нею лежить купа сухих гілок, а трохи далі починався крутий спуск. Між камінням видніється вузький прохід, яким можна оминути кошару.
Мирослав зрозумів задум товариша. Він повільно відсунув одну з гілок, звільнивши шлях, і жестом наказав Матвієві рухатися першим. Вони почали спускатися.
Каміння під ногами сипалося, тому кожен крок доводилося робити обережно. Один уламок усе ж покотився вниз. Озброєні чоловіки миттєво повернули голови.
– Там хтось є!
Пролунав крик, і один із нападників кинувся до загорожі. Мирослав дочекався, поки той наблизиться, а тоді вдарив плазом шаблі по його руці. Зброя випала. Козак не став завдавати другого удару – він штовхнув противника вбік і кинувся слідом за Матвієм униз.
Позаду пролунали постріли. Кулі вдарили в каміння, одна розколола суху гілку біля самого обличчя Мирослава. Вони бігли, доки стежка не вивела їх до густих чагарників у нижній частині ущелини. Там, нарешті, можна було перепочити.
– Ти міг його вбити, – сказав Матвій, важко дихаючи.
– Міг. Але тоді ми втратили б час, а його товариші почали стріляти без розбору. Нам потрібно було вирватися, а не довести, хто сильніший.
Матвій подивився на нього з повагою.
– У горах твоя голова часом гостріша за шаблю.
– Не перебільшуй. Якби ти не помітив прохід за загорожею, ми могли б і досі сидіти в тій кошарі.
– Отже, врятувалися обидва.
Мирослав усміхнувся.
– Саме так.
До коней вони дісталися лише надвечір. Обійшовши засідку широкою дугою, подорожні піднялися до скельного виступу з іншого боку. Коні стояли на місці, хоча один із них занепокоєно бив копитом по землі. На щастя, нападники не знайшли схованки і не почули коней.
Мирослав оглянув стежку, якою вони прийшли вранці. Здалеку ще долинають голоси розбійників. Очевидно, люди з засідки все ще продовжують пошуки.
– Вони не просто грабіжники, – сказав він. – Хтось повідомив їм, що ми підемо саме цією дорогою.
– Може, нас вистежили ще до гір?
– Можливо. А може, хтось розповів про нас на одному з хуторів. У будь-якому разі відтепер не можна вважати безпечним жодне місце, де ми ще не були.
Матвій сів у сідло й озирнувся на скелі.
– Куди тепер?
Мирослав дістав невелику карту, яку придбав у місцевого торговця. На ній гірські стежки були позначені приблизно, але нижче за течією він помітив лінію, що веде до поселення біля моря.
– Підемо на південь, уздовж сухого русла. Там має бути старий пастуший шлях. Він довший, зате не проходить через вузькі ущелини.
 А якщо й там на нас чекають?
Мирослав сховав карту.
– Тоді знову шукатимемо вихід. Але вдруге не дозволимо виманити себе на відкритий майданчик.
Вони рушили в дорогу, тримаючись ближче до скель і не виходячи на відкриті ділянки без потреби. Сонце вже ховалося за гірським пасмом, коли вітер приніс запах солоної води. Море було близько.
Та тепер Мирослав розумів: найнебезпечнішим у цій подорожі виявилися не високі гори й не урвища. Небезпека чекала там, де людина втрачала пильність і починала вірити, що шлях перед нею відкритий. Він поглянув на Матвія.
– Сьогодні нам пощастило.
– Не тільки пощастило, – заперечив той. – Ти помітив сліди, побачив прохід і не кинувся в бій, коли нас оточили. Це й урятувало нас.
– А завтра?
– Завтра будемо розумнішими.
Мирослав кивнув. Попереду на них чекали нові випробування, але тепер вони знали, що можуть покладатися один на одного не лише в бою, а й тоді, коли ворог намагається позбавити їх вибору.
За останнім гірським хребтом уже шуміло море. Десь там починається шлях до свободи – шлях, за який Мирослав був готовий боротися до кінця.
Аж раптом пролунав постріл, за ним другий. З-за дерев один за одним з’являються кінні розбійники.
– Стій! – кричить їх ватажок.
– Попалися! Тепер нікуди не дінуться!
Мирослав подивився на Матвія, який впав на стежку обличчям вниз. Одна куля потрапила йому в шию, а друга – просто в серце. Хлопець помер миттєво.
– Пробач, друже, – мовив Мирослав. – Занапастив я тебе.
Запорожець взяв повід коня Матвія, сів на свого коня і поскакав подалі від цього місця. Перед очима в нього були кохана дружина Оріяна, сини, батьки. Але думав він про те, що якби Матвій не послухав його, то був би живий.