Дорога до волi. Глава 43. Несподiванi зустрiчi

Від Матвія Благого – раба, який допоміг, всім чим тільки міг Мирославу, а сам загинув, козак довідався, що він знаходиться на півдні Болгарії. Ця новина потішила Мирослава, бо звідси добиратися до Речі Посполитої легше і швидше, ніж із самої Туреччини.
Ще Матвій казав, що треба їхати на північ до Молдавського князівства, а вже звідти – прямо додому. Грошей в козака вдосталь, тому він харчується добре, а ночує в караван-сараях під охороною.
– Можна їхати вздовж моря, – сказав Благий в дорогу, – але краще оминути такі великі міста, як Бургас, Варна, бо в тих місцях дуже великі турецькі залоги, яничарів аж кишить, а від них ніколи не знаєш, чого чекати.
– Так, добра від них чекати точно не доводиться, – погодився січовик і зізнався. – Знаєш, а я розраховував в Бургасі сісти на якийсь торгівельний корабель, який прямує в наші краї.
– Повір, Мирославе, не варто цього робити. Перевірки в портових містах будь здоров. Я б на твоєму місці так не ризикував.
Але життя розпорядилося таким чином, що навіть до Бургаса низовику доїхати не вдалося. Всі дороги, які ведуть на північ, вщент заповнені турецькими військами, які рухаються до Угорщини і Волощини, бо триває війна, яка розпочалася ще в 1593 році.
Подумавши, Мирослав вирішив звернути на захід в надії оминути османські війська і берег моря. Зі слів Матвія він знає, що на північний-захід знаходяться гори Стара-Планина, а на південний-захід – гори Родопи, де є гайдуки, в яких можна знайти захист і прихисток.
Звісно, це велике коло, але даний шлях незрівнянно безпечніший, ніж той, що йде через величезне турецьке військо. Мирославу вдалося спокійно доїхати до Філібе (Пловдива). Він, як завжди, заночував в заїжджому дворі на східній околиці міста.
Кухня в заїзді турецька. Вранці запорожець поснідав ковбасками з фаршу і буреками – невеликими запеченими турецькими рогаликами з лавашу, нарізаними трикутниками з начинкою з сиру, зелені та спецій. Попив міцної аравійської кави.
Із собою в дорогу Мирослав купив піта – товстий м’який коржик з дріжджового тіста з запеченим в ній сиром, м’ясним фаршем та овочами. А ще набрав дві баклаги води.
Вже сідлаючи коня, він почув голосні вигуки на вулиці. Козак подивився через плече і його кинуло в жар. По вулиці їдуть яничари, султанська гвардія, передмур’я ісламу, а поперед них той самий яничарський ага, який дивився у вікно яничарського корпусу в Стамбулі, коли Мирослав, Самійло, Іванко і Петрик проїжджали повз, шукаючи Романа і Руслана.
Мирослав одразу впізнав цього бюлюк-башу. Він повільно, зовні байдуже, відвернувся, щоб той в свою чергу не впізнав його. Тепер запорожець ще більше впевнився, що через таке велике місто, як Філібе їхати не слід.
Вичекавши, поки яничари проїхали повз заїзд, Мирослав вивів коня, сів в сідло і поїхав за місто, туди, звідки приїхали яничари. Там він швидко поїхав на північ, оминаючи Пловдив стороною.
Їхати приємно, роса блищить на травах, прибивши куряву на дорозі. Гори, оповиті голубими туманами, милують око.
Під’їжджаючи до східного узлісся лісу, мимо якого проходить дорога, запорожець гостро відчув небезпеку. Зовні він не змінився, але став уважно оглядати дорогу і дерева. І серед зелені кущів помітив людей в білих кожушках, які ховаються серед дерев і корчів.
Козаку здалося, що один з невідомих когось йому страшенно нагадує. При чому знайомим здалось геть усе – і незграбна постать чоловіка і те, як він рухається. І раптом козак безпомилково впізнав цього чоловіка.
Не доїжджаючи до засідки кроків тридцять, Мирослав зупинив коня.
– Гай-гай! – голосно і весело вигукнув він. – Моє шанування! Очам своїм не вірю! Дядьку Василь! Голобля! Це ж ви?
– Доброго здоров’я! Та таки я, а ти хто? – розгублено відповів Голобля. – Вибачай, хлопче, не пізнаю.
– А я Мирослав Коберник! Тепер згадали?
– Не може бути! – спантеличився й остовпів від несподіванки і радості Голобля. – А бодай тобі! Звідки ти тут?
Бачачи розгубленість Голоблі, Мирослав не міг не всміхнутися.
– А ви? От вже кого-кого, а вас тут зустріти я ніяк не очікував!
В ту мить з-за дерев вийшли два молодих, міцних, ставних гайдука. Вони теж очам своїм не йняли віри.
– Чолом! А мене? – зі сміхом запитав Іванко Гардовий.
– І мене! – посміхається Петрик Сомик.
Мирослав пришпорив коня, доскакав до хлопців, скочив з сідла і згріб обох в міцні обійми. Дух йому забило від радості.
– Друзі мої! Брати!
Василь Голобля пояснив болгарським гайдукам:
– А це той самий Мирослав, про якого я вам розповідав!
– Невже можливий такий збіг? – здивувався Стоян Георгієв. – Це ж треба – зустрітися в Болгарії! Хто б розповів – не повірив би, якби сам цього не бачив! Нічого не скажеш – вражає!
– Всі троє знову разом, – усміхнуся Атанасов. – Думаю, можемо повертатись до табору. На сьогодні полювання на османів закінчено. Повезло їм.
Не менш вражені мовчазні гайдуки, мов змовившись, оточили козаків щільним колом. Іванко запитав в Мирослава:
– Ти ж був в морському поході. Як ти опинився тут?
– А  ви? Ви ж взагалі залишалися в Січі!
Оскільки в гори, де знаходиться літній табір гайдуків, лісовою стежкою їхати можна тільки по одному, вирішили поговорити вже, як доберуться на місце.
Вже в горах ватажок гайдуків Христо Атанасов раптом для Мирослава зупинився і голосно запитав:
– Агов, Димитар! Що там видко?
Звідкілясь згори донісся голос:
– Все спокійно. Нікого не видно. Вас ніхто не переслідує.
– Добре. Продовжуйте спостереження. В табір прийдете вже, як стемніє.
Мирослав придивився – у верховітті старої чорної сосни споруджений дерев’яний майданчик з дахом і невисокими стінами для спостереження, в якому зараз знаходяться двоє гайдуків.
Коли нарешті гайдуки з козаками добралися до табору, розпрягли коней, сіли в коло навколо багаття, всі по черзі розповіли про те, як опинились в Османській імперії, а саме в Болгарії.
– Ну, раз вже ми всі разом тут, – усміхнувся Мирослав, – може, задамо їм перцю? Повоюємо з османами?
– Для того, щоб воювати з турками нас мало, – розсудливо відповів Іванко, – в гайдуків чоти по 30-40 чоловіків і все. Але сала за шкіру бусурманам заллємо!
– Знаєте, кого я отутечки бачив? – пригадав Мирослав. – Пам’ятаєте в Стамбулі на причалі нас шукав яничарський ага з корпусу, де навчалися Роман і Руслан?
– Арслан-ага, – кивнув Іванко, – наш самий лютий ворог тут. Він ще, так би мовити, наш старий «знайомий» по Дубровнику. Наволоч рідкісна навіть для яничарів.
– Хитромудра штука – життя. Бачте, який тісний світ? Схоже, доля нам така випала – знищити цього нелюда.
Подумавши, Мирослав запитав:
– Пане Василь, а можна побачити вашу сестру?
– Звичайно. Вона вже майже здорова, навіть поривається піти разом з нами в засідку проти османів! Але все-таки ти недовго там, добре?
Мирослав провідав землячку і вийшов з її колиби. Тут саме кашовари принесли величезний казан з кулішом з олениною і поставили його на великий стіл в тіні старої білої мури.
– Якраз вчасно! Пригощайтесь, – радісно припрошує один з кашоварів, – як відчував, що ви раніше повернетеся! Смачного!
Мирославу трохи дивно, що кашоварить не Василь Голобля. Козаки і гайдуки прочитали «Отче наш», сіли на лави, витягли з-за халяв чобіт ложки і почали по черзі брати гарячу, духмяну і смачну їжу. На якийсь час розмова припинилась.
– Ти правий, Мирославе. Треба нам в будь який спосіб позбутися цього Арслана, – сказав Іванко, коли всі пообідали, і гайдуки розійшлися відпочивати, залишивши козаків самих. – Він найбільша загроза для гайдуків у всій окрузі.
– Так, – підтримав його Петрик, – не хочу ображати тутешніх гайдуків, але ця справа не для них. Як на мене – вони занадто обережні, не звикли ризикувати так, як запорожці. Хоча треба визнати – всі вони, як один, такі, на яких можна покластися у важку годину. Вони б’ються до останнього, без права на втечу.
– Воно й зрозуміло, – вставив і собі Голобля, – гайдуки звикли діяти маленькими загонами, не відчувають своєї сили. Один єдиний раз об’єдналися вони під час Тирновського повстання, і те турки придушили.
– Зрозуміло, – рішуче кивнув Мирослав. – Раз треба, значить, зробимо. Хай на одного кровопивцю на білому світі стане менше. Досить йому купатися в крові безневинних болгар.
Тут один з поранених молодих гайдуків, якому почали робити перев’язку, закричав від болю. Іванко підвівся і підійшов до нього.
– Що тобі, друже? – з жалем запитав козак.
– Болить – сил терпіти немає, – з несамовитою мукою відповів поранений, – а треба пов’язку зірвати з рани, бо присохла.
Знесилений гайдук дрижить від самої думки про те, що на нього чекає.
– Почекайте з перев’язкою.
Іванко відійшов до колиби, в якій знаходяться його речі, і швидко повернувся з невеликою флягою. Він вийняв корок і простягнув баклагу пораненому.
– Випий, це настій маку. Він знеболює, тільки треба трохи почекати.
– Дякую, брате, – слабко посміхнувся гайдук і почав пити.
Коли напій подіяв, йому змінили пов’язку, наклали ліки, і він не кричав, бо йому вже не було так боляче.
Розмови козаків тривали допізна. Жити Мирослав буде в одній колибі з братчиками. Петрик увійшов перший, викресав вогню і засвітив каганець. Мирослав зайшов після нього і побачив на лавах скрізь медвежі й вовчі шкури.
– Гарно влаштувалися, – посміхнувся Мирослав. – Це постійний табір гайдуків? А чому немає зовсім ніяких оборонних споруд?
– Та ні. Це табір лісорубів. Ми ним тимчасово користуємось. Коли турки в черговий раз наступають нам на п’яти, доводиться шукати новий притулок.
– Зрозуміло.
В цей же час Арслан-ага сидів за низеньким столиком, підібравши ноги під себе і за багаторічною звичкою пригадуючи все, що було вдень. Раптом перед його внутрішнім поглядом промайнула картина – в заїжджому дворі постоялець сідлає коня, озирається.
Арслан-ага напружився. Адже він вже бачив цього чоловіка! Стамбул, яничарський корпус, повз нього проїжджають чотири вершники. Один з них – той богатир, що дворучним мечем стримував яничарів в Дубровнику, а другий – оцей самий подорожній!
Арслан-ага гірко пожалкував, що не впізнав його одразу там, біля заїзду. Що за зовнішність в цих клятих урусів – варто їм змінити одяг, і їх вже не пізнати! Треба завтра з самого ранку їхати до постоялого двору, дізнатись, може, хтось бачив, куди поїхав той козак.
Яничарський ага захвилювався. Доля подарувала йому шанс знайти й покарати бодай одного з винуватців того, що він опинився в Болгарії. А, може, той тут не один?
– Шкіру з  нього живого спущу, – вголос промовив Арслан-ага.
Надія про помсту розігнала сон, і ага пів ночі не спав, тішачи себе страшними тортурами козака. 
Вранці на Мирослава чекав сюрприз – гайдуки приготували для нього болгарський одяг і постоли з волової шкіри. Козак перевдягнувся, взув постоли і став на вигляд такий самий, як усі навколо. Січовик швидко освоюється з новою обстановкою.
Після сніданку ватажок гайдуків оголосив, що чота висувається в засідку на те саме місце, де вчора зустріли Мирослава. Загін осідлав коней і вирушив в дорогу.
Вже будучи в засаді Мирослав звернув увагу, що всі знаходяться в одному місці.
– Скажи, Іванку, а що, нікого не послали ні вперед, ні назад, щоб відслідковувати наближення ворога? – вражено запитав він.
– Ні. Христо вважає, що ми встигнемо погромити обоз чи невеликий загін турків і відійти. Раніше завжди встигали втекти.
– Хіба ти не розумієш, що покладатися тільки на удачу не можна? – здивувався Мирослав. – Я б вислав по одному гайдуку вверх і вниз по дорозі, щоб обійтися без неприємних несподіванок.
– Будеш ватагом – вишлеш, – посміхнувся Голобля.
Мирославу як ніколи раніше, стало неспокійно на серці. Чекати довелося довго. Вже в  обідню пору на дорозі з’явився турецький обоз. Здалеку видно, що він везе харчі, бо в плетених з гілок клітках на гарбах гелгочуть гуси, кудахкають кури.
– Приготуватися! – вигукнув Атанасов.
Коли колона порівнялась із засідкою, гайдуки і козаки разом напали на османів. Обозники не очікували нападу і швидко здалися в полон.
– І що нам з ними робити? – запитав Петко Маринов.
– Це однаково османи, вороги, – почав говорити Христо, проте закінчити не встиг, бо на шляху з’явилися кінні яничари.
– Те, про що я і казав, – мовив Мирослав.
Арслан-ага окинув оком гайдуків і цього разу безпомилково впізнав і Мирослава, й Іванка, і Петрика. Троє з чотирьох винуватців його приниження і опали! Внутрішньо він здригнувся від радощів.
– Аллах акбар, – молитовно доторкнувся ага руками до бороди, потім витягнув шаблю, підніс її над головою і пришпорив коня, – за мною!
Яничари з криками і лементом кинулися за ним. Їх в рази більше, ніж гайдуків, тож повстанці мусять відступати. Вони перегородили дорогу і під’їзд до узлісся гарбами, нашвидкуруч зв’язавши їх між собою, зв’язали ноги буйволам і коням з обозу, потім скочили на своїх коней і помчали геть.
Обоз затримав яничарів і завадив їм наздогнати гайдуків. До того ж козаки встигли встановити на лісовій стежці десяток самострілів, від стріл яких загинуло п’ятеро яничарів, що відбило в решти бажання поспішати.
Арслан-ага в безсилій люті шаленіє від того, що його особистим ворогам вдалося втекти цілими і неушкодженими.
Гайдуки не знали, що вороги відстали, тому не поїхали до табору, а плутали по лісу. Тільки під вечір наступного дня повернулись вони до свого тимчасового бівака. Там їх радо зустріли кашовари і поранені.
Трофеїв цього разу гайдуки майже не взяли, бо все велике довелося кинути. Христо місця собі не може знайти, так йому образливо, що він ризикував майже всім своїм загоном, а тільки й того, що все-таки ніхто не загинув. Хоча й цього багато.
Бюлюк-баша Хамза-бей радо зустрів Арслана-агу перед входом до казарми.
– Чув, тобі вдалося відбити в розбійників обоз і звільнити наших полонених. Віддаю шану – молодець, ага! Ти сьогодні наш герой!
Арслан-ага вклонився, але нічого не розповів про те, що серед гайдуків були запорозькі козаки, та ще й саме ті, які винні в тому, що він потрапив в немилість.
Тепер він живе надією на помсту. Він дуже сподівається, що січовики не поїдуть одразу в свій Ляхистан, тож  в нього буде можливість знайти їх і покарати. Цього зараз ага прагне навіть більше, ніж свого повернення до Стамбула.
Після вечері Арслан-ага усамітнився в своїй кімнаті і почав розробляти план, як виманити козаків, щоб полонити їх. Але сон плутає думки, бо минулої ночі ага майже не спав. Тому він ліг спати, відклавши розробку планів на наступний день.