Дорога до волi. Глава 44. Пастка в горах

Гайдуки, які знаходилися в дозорі на верхівці величезного старого дубу, помітили валку возів, супроводжуваних яничарами.
– Цікаво, що вони там везуть? – запитав Стоян Георгієв.
– Треба доповісти Атанасову, – мовив Петко Маринов. – Ти спостерігай далі, а я збігаю в табір, доповім і одразу повернусь.
Довідавшись про валку, ватажок відразу відрядив двох гайдуків – Анастаса Василєва та Георгія Даскалова спостерігати за яничарами.
– Як дізнаєтесь, який саме вантаж везуть яничари – одразу повідомте мені, – наказав Христо.
– Стемніє скоро, – дивлячись на небо повідав Василь Голобля.
– Тобто яничари не встигають добратися до ближнього села, тому вимушені будуть заночувати десь при дорозі, – підхопив думку козака ватажок гайдуків. – Можна вночі перебити всіх яничарів!
– Так і зробимо, – підтвердив Іванко.
Вивідачі гайдуків швидко зрозуміли, що турки везуть порох в діжках і глечиках. Георгій Даскалов одразу поспішив до табору, а Анастас Василєв продовжив спостереження, непомітно слідкуючи за валкою яничарів.
– Пропоную вночі перебити охорону, а вантаж підірвати, – потираючи руки від задоволення сказав Атанасов. – Георгій, скільки там яничарів?
– Пів сотні, – повідомив Даскалов.
– Навіщо ж знищувати весь порох, як його можна використати з більшою користю? – здивувався Іванко.
– А навіщо нам порох? Гармат в нас немає, для мушкетів нам так багато не треба, а везти цілу валку сюди дуже небезпечно, довго. Моя думка – підірвати на місці та й усе.
– Вам вирішувати, але я б порох забрав увесь. Ним можна потім зірвати різні турецькі будови, мости, кораблі.
– Що ж, – посміхнувся ватаг, – у доброго козака і слово добре!
Порадившись, гайдуки вирішили, що спробують привезти порох до табору, і підірвати його тільки в разі небезпеки з боку османів.
Під ранок, коли яничари за виключенням чотирьох вартових спали, гайдуки підкралися до табору, зняли чатових, а потім вбили всіх сплячих турків. Потім запрягли коней у вози, склали на них зброю, забрали коней і поїхали в гори.
Вбитих яничарів, складених при дорозі, турки виявили тільки наступного дня, коли гайдуків вже і слід простиг.
Всі гайдуки і козаки залишились дуже задоволені наслідками цієї вилазки.
– Тепер можна планувати, на що використати цей порох.
Але після нападу на яничарів удача ніби відвернулась від гайдуків. Чотири рази виходили їх невеликі групи з різними завданнями, і всі чотири рази вони потрапляли в засідки османів. Кожного разу гинуло по кілька гайдуків.
– В мене одне пояснення, – промовив Голобля, – у нас в загоні є зрадник. Тільки не зрозуміло, як, коли і де він передає туркам відомості про наші плани.
– Не може такого бути, – гаряче заперечив Христо Атанасов, – серед моїх гайдуків зрадників не було, немає і бути не може! Головою ручаюся.
Василь подумав, підвівся з-за столу і сказав, звертаючись до сестри.
– Чи не даси нам, Галочко, в дорогу харчів?
– В яку ще дорогу? – здивувався Атанасов. – Ти не казав, що ви кудись збираєтесь.
– До цієї хвилини я і не збирався. Але виходить так, що зрадники ми. Тому ми їдемо звідси. Повертаємось на Січ, сподіваюсь, без нас справи у вас підуть краще.
– Брате, – кинулася до нього Галя, – не гарячкуй, заспокойся!
Атанасов насупився.
– Пане Василю, і ви, хлопці, вибачте мене, якщо я образив вас. В мене і в гадках не було вразити вас. Просто я за кожного свого гайдука можу поручитися, як за самого себе. Ми багато років разом воюємо з османами, пройшли Тирновське повстання. Немає тут зрадника.
– Тоді чим пояснити те, що всі наші виходи закінчуються невдачами? Має ж бути причина?
– Звичайно. Тільки якщо не зрада, то що це може бути?
– А якщо це просто збіг обставин? – промовив Іванко. – Яничари злі від втрати своїх воїнів і пороху. Може вони обклали передгір’я, і ми не можемо пройти повз них?
– До речі, – пригадав Василь, – давно збирався вам сказати, вважаю за потрібне, щоб на розвідку та й в усіх інших випадках гайдуки вдягалися не так яскраво. У вас же одяг білий, здалеку помітний.
І Голобля розповів про десяток Журби, козаки якого вже багато років носять темний, непримітний одяг, щоб їх менше помічали.
– А що, дуже може бути, – задумливо мовив Христо. – Одяг в нас дійсно білий, і на фоні зелених дерев навіть здалеку гайдуків помітити не складно.
– То що, в нас є турецький одяг, перевдягнемо кількох гайдуків в темну одежину, і нехай розвідають все, що робиться на підходах до гір з нашого боку?
– Так. І ще – цього разу треба піти не звичним шляхом, а іншими стежками.
В розвідку призначили Георгія Даскалова і Петко Маринова.
– Чекаємо вас ввечері, – нагадав Христо.
Проте ні ввечері, ні вночі вивідачі так і не з’явилися. Христо не знаходить собі місця, вважаючи, що вивідачі загинули або потрапили до лабетів яничарів, але вранці розвідники повернулися живі і здорові.
– Ну, що там? – кинувся Атанасов до гайдуків навіть не привітавшись. – Ви довідались хоч щось?
– Так. Коли наш «улюблений» Арслан-бей дізнався про те, що ми перебили пів сотні його яничарів і захопили порох, він поклявся якомога швидше винищити нас всіх до ноги. Він оточив всі підходи до гір, і на кожній стежині поставив своїх дозорців.
– А ми як ходили одними й тими самими стежками, так і продовжили ними ходити. Тому і потрапляли в засідки яничарів.
– То яничари планують напасти на нас? – здивувався Христо. – Хіба їм відоме розташування нашого табору?
– Ми чули розмови яничарів. Точного місця вони не знають.
– То на що вони розраховують?
– Вони чекають на підмогу із Старої Загори, Карлово, Панагюреште та Бургаса, потім планують прочісувати всі ліси навколо і гори. Впевнені, що ми від них нікуди не дінемося.
– В чомусь вони такі праві. Якщо нас прижмуть до гір – діватися нам дійсно не буде куди. І розійтися, як ми це робили раніше, нам вже не вдасться, бо повз яничарів всі точно не просочимося. Пане Василю, що порадиш?
– Нас зараз в десятки разів менше, ніж османів, а коли прибуде поповнення, їх стане в сотні раз більше. Ніякого бою в них ми виграти не зможемо. Значить, треба таки відступити і на час розійтися. Але просто так нам всім з облоги не вирватися.
– То що ти пропонуєш? – наполегливо повторив ватаг.
– Відходити в гори вважаю недоцільним, бо цим ми самі себе заженемо в ще більшу пастку, – Голобля задумався.
Скориставшись паузою, заговорив Іванко.
– Дивіться, яничарам, щоб добратися до нашого табору, потрібно буде пройти по ущелині. Ми вирушимо їм назустріч, прихопимо з собою порох і влаштуємо каменепади.
– Завалимо османам камінням прохід попереду і позаду колони? Все одно їх буде незрівнянно більше нас. До того ж вони теж озброєні вогнепальною зброєю. То що нам це дасть? – задумався Атанасов.
– Влаштуємо три вибухи, – розсудливо відповів Іванко, – цим ми розділимо колону яничарів на дві частини і розіб’ємо їх по черзі. Може повезе і самого Арслан-бея нарешті вб’ємо. Після цього спустимося в долину і розійдемося до вірних людей.
Коли колона яничарів під командуванням Хамзи-бея втягнулася в ущелину, до бюлюк-баші під’їхав Арслан-бей. Вигляд в нього стурбований.
– Дорогий Арслан, тебе щось турбує? – покосився Хамза-бей.
– Так. На місці гайдуків я б неодмінно влаштував засідку при виїзді з цієї долини.
– На скільки  мені відомо, гайдуків не більше сорока чоловіків. До того ж вони – не ти. Це звичайнісінькі болгарські селюки, які взяли до рук зброю. Хоча, може, ти і правий. Бери сотню кінних воїнів і перевір, що там на нас чекає попереду.
– Добре, – зрадів Арслан-бей і вклонився.
Коли вся колона яничар увійшла в саме вузьке місце ущелини, раптом пролунали три потужні вибухи. Із страшним гуркотом з гори покотилося велике каміння, спричиняючи каменепад. Великі камені тягнуть за собою менше каміння.
Вихід і вхід із долини завалило так, що вибратися неможливо. Третім вибухом розділило колону майже навпіл.
Під завалами загинуло кілька десятків бусурманів. Не встигли яничари отямитися, як зверху із-за валунів по тим, що йшли в хвості колони, почали стріляти з мушкетів гайдуки.
В кожного з них по дві, по три рушниці, тож яничарам спочатку здалося, що гайдуків не менше сотні.
Хамза-бей наказав яничарам спішитися і відкрити прицільний вогонь у відповідь. Арслан-бей із своїми воїнами поспішили на допомогу, але ніяк не можуть перебратися через завал, який постійно обсипається під ногами.
Арслан-бей злий від того, що не може знищити гайдуків, які зараз так близько від нього і його вояків.
Ніхто з яничарів не здогадується, що перед ними не тільки невеликий загін Атанасова. Цієї ночі на допомогу другарям прибули три чоти гайдуків і сотня місцевих селян. Гайдуки зайняли позиції зверху, а селяни, озброєні луками, – знизу.
Яничари повернулися спинами до селян і почали потрохи просуватися вгору до позицій гайдуків, ховаючись за брилами. Спочатку по туркам стріляли тільки гайдуки Атанасова, а коли яничари з криками підвелися в атаку, по ним почали стріляти і всі інші.
Яничари залягли. Хамза-бей у зорову трубу став роздивлятися гайдуків.
– Не може бути, – вирвалося в нього, коли він побачив Василя Голоблю, Іванка і Петрика. – Запорожці! То он чого кляті бунтівники стали діяти так нахабно і незвично…
Додумати він не встиг, бо йому у спину, під ліву лопатку вп’ялася стріла одного з селян. Бюлюк-баша помер одразу. Разом з ним від стріл полягли ще чотири десятки яничарів.
 В цей час Стоян Георгієв повідомив ватажків гайдуків:
– Арслан-бей із своїми вояками зараз піднімуться на завал і вдарять нам у фланг. В нас замало сил, щоб вистояти.
Роздумувати було ніколи. Ватаг гайдуків зітхнув.
– Шкода, що не він опинився з цього боку завалу. Другарі! Доб’ємо яничарів, які ще є тут, і спускаємося в долину. Там селяни допоможуть нам сховатися!
Голобля підійшов до Атанасова і сказав.
– Христо, дозволь залишитися чоті Даскалова з нами. Ми відволічемо Арслан-бея і заведемо його в гори.
– А що тоді? – наморщив лоба Христо.
– Як бог дасть. Але у вас тоді точно буде шанс відірватися і зникнути.
– Так, це б було порятунком для інших. Добре, залишайтесь!
На той час, як яничари під командуванням Арслан-бея врешті подолали завал, майже всі гайдуки і селяни покинули долину.
На горі залишились запорожці та повстанці з чоти Георгія Даскалова. В кожного з них по три мушкети і два пістоля. Вони одразу почали обстрілювати яничар і відходити в гори.
– За ними! – командує розлютований Арслан-бей. – Живими брати!
Цей наказ фактично врятував гайдуків, бо яничари не наближаються до них, остерігаючись їх куль та й самі майже не стріляють у відповідь.
Гайдуки ж з  козаками час від часу зупиняються, стріляють по переслідувачам, заряджають рушниці, трохи відпочивають і потім знову починають відходити.
Коли почало сутеніти, а в горах ніч наступає швидко, гайдуки зробили останні постріли, а потім розчинилися серед дерев наче примари.
– Все, – зітхнув розчаровано Арслан-бей. – Втекли. І як це так вийшло?
Коли намісник у Філібе дізнався про загибель бюлюк-баші і двох сотень яничар, він мало з розуму не зійшов від сказу.
– Значить так, Арслан-бей, ти був у Хамзи заступником, отож тепер приймай командування. І що хочеш роби, але щоб з гайдуками було покінчено раз і назавжди! І чим скоріше.
– Буде зроблено, – твердо пообіцяв новий бюлюк-баша.
Повернувшись до казарм, де він квартирує, Арслан-бей пішов до своєї кімнати, сів за низький стіл, склав ноги під себе і почав думати. Навіть в цьому бою сили були на боці яничарів, як же так вийшло, що перемогли якісь болгарські селюки?