Дорога до волi. Глава 45. Помста Арслан-бея

Бюлюк-баша Арслан-бей сидів на відкритій терасі під відкритими вікнами своєї кімнати, чекаючи, коли його ординарець Хасан принесе сніданок.
З вечора ага замовив плов і джаджик – страву зі свіжих огірків і холодного йогурту, а ще імам-баялди – половинки баклажанів, фаршировані тушкованими на оливковій олії помідорами, цибулею і часником. І, звичайно, коржики. З напоїв Арслан-ага обрав айран.
Поки є час, бюлюк-баша дихає повними грудьми, бо ранкове повітря свіже і прохолодне. Раптом він помітив, що на околиці почали диміти два багаття. Дим іде з різними відтинками, ніби хтось спеціально перекриває його. Це видалось яничарському азі незрозумілим і підозрілим.
– Негайно відправити по загону яничарів до кожного з багать і розібратися, що там таке відбувається, – наказав він черговому офіцеру. – Решті бути напоготові.
– Буде виконано, ага, – вклонився той і поспішив йти, виконувати наказ.
В цей час Хасан приніс сніданок, і Арслан-ага на час відволікся від незрозумілих димів. Поки яничари знайшли місця багать, ті вже згасли, залиті водою, а болгари, які їх палили, зникли.
Цими димами довірені люди гайдуцького ватажка Атанасова сповістили, що в місті все спокійно і яничари не проявляють ніякої активності. Христо хоче навістити Пловдив (гайдуки навідріз відмовляються називати його за турецькою назвою Філібе), щоб купити продовольство, бо його в чоті залишилося мало.
В Іванка з самого ранку погане передчуття стосовно цієї вилазки, але ватаг і слухати нічого не хоче.
– Не розумію тебе козаче. Наші вивідачі доповіли, що двоє наших довірених людей дали умовний сигнал – в місті все спокійно!
Христо не знає, що обставини в Пловдиві змінилися, і яничари пантрують на всіх околицях міста, а довірені люди гайдуків просто не можуть сповістити про це.
Тому, коли гайдуки спокійно в’їхали в місто, вони наткнулися одразу на два загони яничарів.
– Ані руш! – гукнув один з турецьких офіцерів. – Стояти! Хто такі? Куди прямуєте? Звідки ви?
– Що робимо? – тихо запитав Петко Маринов з явним острахом.
– А що тут вдієш? – відповів йому Стоян Георгієв. – Якби з нами не було Христо і запорожців ми б, може, і викрутились якось, а так яничари здогадаються, хто вони.
– Лишається одне – відступити з боєм, – мовив Анастас Василєв.
Гайдуки ніби по команді розвернули коней і поскакали за місто. Але на шляху до рятівного лісу вони помітили ще один загін яничарів, який суне їм назустріч. Правда ця ватага їх ще не бачить, тому гайдуки звернули в обійстя якогось багатого турка.
Вони вже майже проїхали весь величезний маєток турка, коли їм дорогу перетнула кінна варта помістя. Охоронців два десятки проти п’ятнадцяти гайдуків і козаків. Поки яничари доїхали до садиби, козаки з гайдуками вже покінчили з вартою.
– Боже милостивий, та скільки ж їх, – вирвалося в Георгія Даскалова.
Він показав рукою – по всім вулицям, які ведуть до околиці поспішають нові загони яничарів. Один з них веде сам Арслан-ага.
– Яничари це тобі не варта багатого турка. Крізь них так просто не прорубаєшся. Треба негайно щось вигадати, а то пропадемо ні за цапову душу, – сказав Мирослав.
Навчений не відступати перед труднощами Іванко задумався.
– Спішитися! – вигукнув він. – Перевдягаємо вбитих охоронців в наш одяг і садимо на коней, зв’язуємо їм ноги під животами, а руки – навколо ший! Петрику, викреши вогню!
Коли гайдуки прив’язали вбитих стражів на коней, Іванко сказав:
– Вибачте нас, коники, але мусимо зробити вам боляче. Хлопці, розверніть коней в напрямку міста.
Петрик по черзі припік кільком коням під хвостом, і вони рвонули до відкритих воріт садиби. Решта коней побігли за ними.
– Чекаємо, – мовив Іванко.
Розрахунок виявився вірний. Яничари помітили, як в дальній частини помістя скажено помчали півтора десятки гайдуків в білій одежині, і поскакали за ними. Тільки найбільший чамбул, яким командує особисто Арслан-ага залишився на місті.
– І що тепер? – запитав Атанасов. – Вони наздоженуть коней, зрозуміють, що ми тут і повернуться за нами. Не бачу ніякого виходу.
– Нічого, – спокійно відказав Іванко, – час ми виграли. Беремо коней за вуздечки і тихо, непомітно для турків виходимо звідси. Он за господарськими будівлями є хвіртка. Від яничарів її не видно. Зараз! За мною, товариші!
Козак випромінює спокій, силу і впевненість. Христо ніби засоромившись, замовкнув.
– Поможи, боже, – перехрестився Мирослав.
– Іванку, а якщо нам зустрінуться турки? – запитав Атанас Василєв.
Христо Атанасов мимоволі покосився, бо йому не сподобалось, що його гайдук звертається не до нього, а до запорожця. Це не пройшло повз увагу козаків. Іванко трохи забарився із відповіддю. Ватаг гайдуків теж не проронив жодного слова.
– То як же бути? – повторив Василєв.
– Тоді кинемося врозтіч. Так більше шансів, що хтось вціліє, бо прорубатися через десятки яничарів нам не до снаги. Занадто нас мало для цього.
 Гайдуки встигли вибратися з маєтку і вислизнути за межі міста, коли до Арслана-аги, який терпляче чекає новин, прискакав гонець з повідомленням про те, що яничари ганялися не за гайдуками, а за прив’язаними до коней мерцями.
– Шукати! – коротко наказав бюлюк-баша. – Вони десь тут!
Натрапивши на сліди гайдуків, яничари поскакали за ними. Гайдуки мчали як могли, але дорога весь час йде угору, тому коні досить швидко вибилися із сил. Вони як раз піднялися на пагорб, з якого добре видно околиці.
– Наздоганяють, – скрушно сказав, озирнувшись Стоян Георгієв.
– Трясця! – лайнувся Петко Маринов. 
Іванко почав роздивлятися навколо і побачив неподалік ріку на березі якої дерево нахилилося через річку і вкоренилося верховіттям на протилежному узбережжі.
– Туди, – вказав нагайкою Іванко і першим погнав стомленого коня до дерева.
Яничарам із-за пагорба поки нічого не видно. Гайдуки тим часом доскакали до річки. Вона виявилась не широкою, але глибокою. З одного берега на інший ніяк не перестрибнеш. Вода в ній дуже холодна, бо тече з гір.
– Значить так, – голосно оповістив Іванко, – коней лишаємо на цьому березі.
– Як лишаємо? – вражено запитав Атанасов. – Коні в наших умовах – це життя! Коней треба берегти!
– Не зважай, – шепнув Мирослав.
Іванко не відповів, а продовжив, ніби Христо його і не перебивав.
– Самі перебираємося по дереву на той бік, залишаємо там сліди від наших ніг, потім повертаємось на це узбережжя і ховаємося в очереті. Швидше, поки яничари нас не бачать!
Без зайвих слів всі спішилися, пустили пастись захеканих від гону коней, перейшли на протилежну бережину, потопталися там і повернулись назад. Після цього поховалися в очеретах. І як раз вчасно, бо на пагорб саме піднялися яничари.
Вони одразу помітили коней на надбережжі і поскакали до них. Кілька яничарів під пильним оком Арслан-бея перейшли по дереву на інший берег річки і сповістили, що там багато слідів гайдуків.
– Коні розбійників дуже втомлені, ага. Тому далі вони пішли пішки.
– Це можуть бути хитрощі, – відповів Арслан-ага. – Не можу уявити, щоб гайдуки з переляку чи в паніці кинулися бігти, куди очі дивляться. Вони сміливі, винахідливі і хитрі. Треба все як слід перевірити.
І бюлюк-баша теж перебрався на протилежний берег. За ним перейшли майже всі яничари. Біля коней залишився десяток воїнів, але й вони втратили пильність. Козаки з гайдуками тихо вбили їх з луків, сіли на турецьких коней, а решту погнали перед собою.
Вражені несподіванкою яничари зрозуміли, що їх обдурили, заметушилися, почали кричати: «Алла!», стріляти гайдукам у слід, проте марно. Кінні гайдуки швидко віддаляються, і стріли до них не долітають. Мушкети ж виявились приторочені до сідл коней, яких угнали гайдуки.
– Недарма я запідозрив, що це могла бути хитрість, – стримуючи лють сказав Арслан-ага по хвилі. – Ну, почекайте. Рано чи пізно я вас зловлю, і тоді ви пошкодуєте, що взагалі народилися на цей світ! Клянуся Аллахом, хай буде вічно благословенне ім’я його!
Вслід гайдукам довгенько лунали прокльони яничарів. Сам Арслан-ага ще довго не міг отямитися від такого нахабства гайдуків, тільки зиркав очманілими очима їм у слід. Обличчя його спотворили лють і жадоба помсти.
Піші яничари, сірі від дорожнього пилу, на чолі із своїм бюлюк-башею тільки надвечір повернулися з позором до Пловдива, тобто Філібе. Всі вони, навіть самі витривалі, важко дихають і хитаються від втоми.
Василь Голобля, який не приймав участі у вилазці, порадував хлопців смачною вечерею, бо гайдуки, які залишались в таборі, вдень вполювали оленя.
– Дядьку Василю, – хитро примружився Мирослав, – а горілка у вас є?
– Аякже! Зараз принесу!
– Братику, – запитав Іванко, – ти вважаєш, можна випити?
– Так. Я чув, як ватажок казав гайдукам щоб завтра ніхто геть носа з табору нікуди не потикав!
Голобля крім горілки приніс велику миску салату із квасолею, яловичиною, перцем і волоськими горіхами та вершковий сир із кмином.
– Це Галя замовляла, – посміхнувся Василь, – а я зробив його надто багато. Але, гадаю, під оковиту зайвим не буде!
– Може і ви з нами? – запропонував Мирослав.
– Дякую, хлопці, іншим разом. Я хочу побути із сестрою. Повеселіться сьогодні без мене. Приємного відпочинку!
І Голобля поспішив до Галини. Після вечері ватаг гайдуків Христо Атанасов підійшов до Іванка Гардового.
– Дякую за науку, козаче, – щиро простягнув він руку низовику і вперше за цей день посміхнувся.
– За яку науку?
– Що розум – теж зброя. І що почуттям треба довіряти. Ти ж з самого ранку попереджав, що твоє внутрішнє єство попереджає про небезпеку, що не треба сьогодні їхати до Пловдива, а я не послухав. Знову ж таки, якби не ти – ми б всі сьогодні загинули.
– Нічого, – усміхнувся Іванко. – В нас кажуть: «Добре те, що добре закінчується». Рано нам ще відходити в степ. Ми живі і здобич непогану отримали.
– До того ще й без бою, – нагадав Мирослав.
– Ще й можна сказати – над яничарами посміялися! До того ж над самим Арслан-агою! – сміється Петрик. – Уявляю, як він там біситься!
Бюлюк-баша дійсно скаженіє, але нічого зробити не може. Сьогодні 15 гайдуків практично були в нього в руках але знову змогли вислизнути. Арслан-ага довго гнівався, але згодом зрозумів, що гнів поганий порадник. Хоч би там як, а треба думати, як знищити розбійників раз і назавжди. В будь який спосіб знищити!
Командир яничарів давно не має спокою із-за цих бунтарів, але нічого вдіяти не може, ніби якась невидима сила допомагає тим болгарським ворохобникам. О, якби бучно й пишно відсвяткував би ага перемогу над ними!
– Чортзна-що, – в серцях мовив він. – Шайтани, а не люди.
– Що, господарю? – не розібрав його слів вірний ординарець Хасан, який до цього шанобливо мовчав.
– Неси вечерю, – стримано пробурчав Арслан-ага, притамувавши незадоволення. – Я сьогодні дуже голодний.
Він замовк і замислився. Хасан кивнув на знак згоди, позадкував до дверей і зник за ними. Арслан-ага раптом подумав про те, що якщо йому найближчим часом не вдасться знищити гайдуків, то його знову можуть покарати. Настрій аги зіпсувався вкрай.
Що в такому випадку на нього чекає? Відправлять воювати з австрійцями? Цього ще не вистачало! Ні, треба передусім якомога швидше знищити розбійників. Це в першу чергу в його власних інтересах! Страх перед можливою ще більшою опалою роз’ятрює душу Арслану.
Хасан знає, що господар, на відміну від інших яничарських командирів, на ніч ніколи не переїдає, тому подав йому свіжі коржики, піяз – салат з квасолі із сирою цибулею, цукати з каштанів, чай і свіжі фрукти.
Арслан-ага довго не міг заспокоїтися і спати ліг з важким серцем. Надія на швидке повернення до Стамбула не виправдалася. Йому стало шкода себе. Від сильного хвилювання, таємного передчуття невдачі бюлюк-баша не знаходить собі місця.
Перед сном Мирослав сказав, звертаючись до Іванка:
– Знаєш, братику, а я був певен, що ти щось вигадаєш таке, що нас врятує!
– Богу дякувати, – відповів Іванко.
– І я анітрохи в цьому не сумнівався, – додав Петрик. – А ще я чув, як Христо казав гайдукам, що раніше хотів, щоб серед них було більше запорожців, а тепер він ще більше в цьому переконався.
– Пам’ятаю, як він з Галиною приїздили в Кисляк, він говорив, що гайдукам не вистачає таких командирів і вояків, як запорозькі козаки, – мовив Іванко. – Він і тепер щиро переконаний, що Тирновське повстання мало шанси на перемогу, якби серед повстанців було достатньо січовиків.
Бюлюк-баша викликав до себе чергового офіцера, який вже змінився.
– Слухай мене уважно. Завтра нехай сотня яничарів перевдягнеться в цивільний одяг і висунуться на північно-західну і західну околиці Філібе. Завдання – затримати всіх, хто розпалить бодай якесь багаття. Живими!
– Зрозуміло, ага.
Але наступного дня ніхто з довірених людей Христо Атанасова і не думав подавати ніяких сигналів диму. Після погоні за гайдуками за попередньою домовленістю вони не повинні цього робити і наражатися на небезпеку протягом тижня. 
Чотири дні сотня перевдягнених яничарів марно пантрувала на околицях міста, а тоді Арслан-ага вирішив, що багаття то була випадковість і відмінив свій наказ.
Рядові яничари, які зазвичай жили напруженим життям, залишились сильно розчаровані цим рішенням, бо їм сподобалось цілими днями сидіти по трактирам або бездіяльно вештатись по місту.