Дорога до волi. Глава 46. Зниклий безвiсти

Листопад на Запорозькій Січі дихав холодними, пронизливими вітрами, що здіймали на Дніпрі важкі, свинцеві хвилі й гнали їх на прибережні піщані коси. Великий Луг уже скинув своє пишне літнє вбрання. Голі вікові дуби, покручені верболози та сухий очерет похмуро рипіли під поривами північного вітру.
Часом із низького неба сипався дрібний дощ, а зрідка на кілька хвилин пробивалося бліде сонце, освітлюючи холодну воду й мокрі дахи січових куренів.
Над Січчю висів густий сизий туман, змішаний із гірким димом багать. Козаки заготовляли дрова на зиму, конопатили чайки, лагодили снасті й латали потерті похідні свитки. Біля кузень дзенькали молоти, у стайнях форкали коні, а з-за частоколу долинали короткі команди вартових.
Здавалося, життя йде звичним порядком, проте на січовому майдані не було чути ані веселого гомону, ані завзятих пісень. Навіть найзатятіші жартівники притихли, а козаки, зустрічаючись поглядами, відводили очі, наче боялися прочитати в них те, про що не наважувалися говорити вголос.
На Січ прийшла невідомість – найважче випробування для тих, хто залишався на березі й чекав повернення побратимів.
Понад два місяці минуло відтоді, як флотилія чайок вийшла в Козацьке море на великий промисел проти турецьких каторг. Козаки вирушали впевнено, сподіваючись завдати османам відчутного удару, визволити невільників і повернутися додому з перемогою.
Багато хто залишав на березі родину, старих батьків, дружин і малих дітей, обіцяючи невдовзі знову побачити рідні обличчя.
Та минали тижні, а від флотилії не надходило жодної звістки. Не повернувся жоден гонець, не з’явився жоден козацький посланець. Вітер приносив із моря лише солоний запах води, а хвилі викидали на берег уламки деревини, шматки мотуззя та обгорілі тріски, які тривожили уяву більше, ніж найстрашніші чутки.
Три дні тому з лиману повернувся розбитий, обгорілий козацький струг із Переяславського куреня. Із шістдесяти козаків живими до берега дісталися лише п’ятеро. Всі низовики були поранені, знесилені й марять від гарячки. Одного довелося нести на руках, двоє ледве трималися на ногах, а ще двоє, навіть опинившись у безпеці, здригалися від кожного гучного звуку.
Їхні розповіді плуталися, суперечили одна одній і залишали більше запитань, ніж відповідей. Одні запевняли, що бачили, як турецькі галери розтрощили козацькі чайки, інші згадували вогонь на воді й вибухи, від яких здригалося море.
У Кисляківському курені після поразки повстання Полоуса, панує напружена, майже гнітюча атмосфера. За довгим дубовим столом, під образами, перед якими мерехтить лампадка, сидять курінний отаман Михайло Кремінь, Іванко Гардовий та колишній отець Зосима, який знову став козаком Тимошем Хижняком.
Перед ними стоять незаймані кухлі з кислим житнім квасом і миски з кулішем. Страва давно охолола, а на поверхні квасу вже не залишилося й бульбашки. Нікому не хотілося їсти. Усі троє зібралися не заради обіду, а щоб знайти бодай крихту певності серед тривожних чуток. До кислячан приєднався Самійло Гардовий.
– Я кажу тобі, Михайле, загинули вони! Усі до єдиного! – гарячкує Самійло, ударивши важким, мозолистим кулаком по столу так, що глиняний посуд дзенькнув. – Переяславці на власні очі бачили, як три величезні султанські галери затисли наші чайки на мілині біля Тендрівської коси. А на галерах гармати! Тридцяти фунтові ядра! Чим їм наші довбанки могли зарадити? Рознесли на тріски – та й годі!
Він урвався, ковтнув повітря й провів долонею по обличчю. Шрами, залишені турецькою неволею, різко проступили на його посірілій шкірі. Колись могутній і незламний козак тепер здавався старшим на багато років.
Найгірше було те, що він не міг ані битися з ворогом, ані допомогти своїм хлопцям. Залишалося тільки чекати, а це чекання поволі випалювало його зсередини.
– Зять мій Мирослав … – продовжив він уже тихіше. – Усі хлопці там залишилися раків годувати. Немає в мене більше зятя, Михайле! Немає!
Тиміш Хижняк, який напередодні довго сповідав поранених переяславців у шпиталі, побожно перехрестився й заперечливо похитав головою. Його довгий козацький оселедець, закручений за ліве вухо, ледь помітно здригнувся, коли він зітхнув.
– Не гніви бога, Самійле, і не ховай хлопців зарання. Воля козацька – у степу й на морі, та й божий промисел не завжди відкривається нам одразу. Я розмовляв з Архипом Тараном. Він казав, що дим від вибухів стояв такий густий, що за десять сажнів нічого не було видно. Дві чайки справді перевернулися, але решта підпалили турецьку галеру й рушили крізь очерети до гирла Дунаю. Хіба це не дає нам надії?
– Надії? – Самійло гірко всміхнувся. – Ти сам бачив тих хлопців? Ти знаєш, де вони зараз? Може, їх уже на дні морському риби обгризають, а ми тут сидимо й самі себе втішаємо!
– Я не знаю, – спокійно відповів Тиміш. – І ти не знаєш. Ніхто не знає. Але є різниця між тим, щоб не знати, і тим, щоб оголосити людину мертвою. Можливо, вони пристали до берега Болгарії, можливо, знайшли прихисток у волохів або в місцевих гайдуків. А може, досі пробираються додому. Поки немає певної звістки, маємо чекати.
– Чекати?! – Самійло різко підвівся з лави. Його широкі плечі затремтіли, а пальці мимоволі стиснулися в кулаки. – Та це чекання гірше за турецькі кайдани! У неволі принаймні знаєш, що ти раб, і бачиш ворога в обличчя. А тут що? Щодня дивитися на Дніпро, прислухатися до кожного кінського тупоту, вибігати на берег від найменшого крику дозорного й не знати, чи жива твоя дитина, чи, може, її тіло вже хвилями на берег викинуло!
Він відвернувся до маленького віконця, за яким сірів холодний день.
– Коли б я міг сісти в чайку й сам піти на пошуки, то не вагався б ні хвилини. А тут мушу сидіти й слухати, як кожен зустрічний розповідає, що наші хлопці загинули. Краще б я сам у тому бою поліг…
– Не смій так казати! – уперше різко озвався Михайло Кремінь.
Отаман увесь цей час мовчки крутив у пальцях козацьку люльку, наче сподівався знайти в ній відповідь. Тепер він поклав її на стіл і повільно підвівся. Обличчя його залишалося суворим, але в очах світилася така сама тривога, яку він бачив у Самійла.
– Годі кричати, пани-браття. Самійле, сядь. Ти не один чекаєш. У кожного з нас там хтось є. В когось брат, в когось син, а в когось найкращий побратим. Та якщо ми зараз піддамося відчаю, то кому цим допоможемо?
Самійло важко опустився на лаву, але не відповів.
– Твій зять з таких пасток виплутувався, що шляхта досі, мабуть, згадує його недобрим словом, – продовжив Кремінь. – Згадай, як він у крижану воду Собу першим стрибав, як у Туманівці мушкети з-під самого носа жовнірів уганяв. Хлопець він метикуватий, сміливий і впертий. Може, саме ці риси зараз і рятують йому життя.
– Тоді з ним поряд був Іванко, – нагадав Самійло.
Отаман помовчав, підбираючи слова.
– На Січі є давній звичай: поки не побачимо тіла під червоною китайкою чи козацького хреста на могилі, вважатимемо побратима живим. Не для того, щоб дурити себе надіями, а щоб не відбирати в людини шансу повернутися. Тож не ховай зятя, Самійле. Ще не час.
Він обвів суворим поглядом присутніх.
– А нам слід посилити дозори на лимані. Розпитувати рибалок, перевірити всі пристані, послати людей до Очакова й далі вздовж узбережжя. Якщо хлопці десь з’являться, маємо дізнатися першими. А тепер годі сидіти над порожніми мисками. Лаврін Чуб вже третій раз куліш підігріває, скоро йому доведеться заново весь обід варити.
Жарт вийшов невдалим, проте ніхто не образився. Кремінь просто намагався повернути козаків до звичного життя, бо знав: іноді навіть найменша буденна справа допомагає людині втриматися на ногах.
На курінній кухні, за завісою з трофейних турецьких килимів, Лаврін Чуб з Олексою Чухлібом пораються біля великого чавунного казана. Зазвичай балакучий Чуб сьогодні працює мовчки, із суворою зосередженістю.
Він готує затірку – круте пшеничне тісто, розтерте з борошном у дерев’яних ночвах на дрібні грудочки, які потім варилися в окропі. Лаврін Чуб підкинув у кабицю сухих дубових дров. Полум’я спалахнуло яскравіше, освітивши його втомлене обличчя.
 За дверима шумить вітер, а крізь щілини пробивається холодне повітря, від якого полум’я час від часу здригається.
– Дядьку Лавріне, – тихо покликав Олекса, не підводячи голови. – А якщо дядько Самійло правий? Якщо хлопці не повернуться? І Мирослав?
Чуб відповів не одразу. Він узяв дерев’яну копистку, старанно перемішав затірку й додав гарячого смальцю із золотавими шкварками та товченим часником. Аромат розійшовся кухнею, але цього разу навіть він не міг розвіяти важкого настрою.
– Кисляк наш тільки-но почав оговтуватися після погрому Потоцького, – не вгавав Олекса. – Жінки тільки плакати перестали, діти знову на вулиці бігають. А тепер що? Оріяна Коберник щонеділі в храмі на колінах стоїть, за Мирослава молиться. Роман і Руслан батькові трофейні луки чистять, чекають, коли він повернеться. Як ми їм у селі в очі дивитимемося, якщо приїдемо без нього?
– А нічого ми їм не скажемо, – похмуро відрізав Лаврін, витираючи рукавом піт із чола. – Бо нічого певного не знаємо. Навіщо людей завчасно ховати?
Він відставив копистку й подивився на товариша.
– Козак у дорозі, а надія в бозі. Ми з тобою на Солониці з такого пекла вирвалися, коли навколо тисячі наших падали, що гріх тепер сумніватися в божому промислі. Пам’ятаєш, як вибиралися? Дим очі виїдав, люди кричали, коні рвали поводи, а ми все одно йшли, бо знали: за нами ще хтось живий, хтось потребує допомоги. І тепер не маємо права опускати руки.
Чуб знову взявся за казан, а тоді додав уже тихіше:
– Мирослав живий, Олексо. Я це серцем чую. Не має він права в морі згинути, не попрощавшись із нами по-людськи.
Олекса Чухліб сумно всміхнувся, хоча очі його залишалися тривожними.
– Хотілося б вірити, дядьку Лавріне.
– То вір! Бо без віри ми не козаки, а просто люди, які заблукали в темряві. А тепер бери миски, неси до столу. Треба братію годувати. Від голоду та туги люди слабнуть швидше, ніж від шляхетської кулі.
Обід проходив у гнітючій тиші. Козаки Кисляківського куреня мовчки черпали ложками гарячу, паруючу затірку, закушуючи товстим салом із часником і житніми сухарями. Хтось час від часу підіймав голову, прислухаючись до звуків із майдану, але за дверима чулося тільки виття вітру та скрипіння старих воріт.
Навіть завжди балакучий Макар Малюта сидів нерухомо, втупившись у стіл. Здавалося, він намагався пригадати кожне слово, сказане зниклими побратимами перед відплиттям. Можливо, у тих звичайних словах приховувалася якась підказка, яку тоді ніхто не помітив.
Іванко Гардовий майже не торкався їжі. Він сидів, обхопивши руками кухоль, і дивився на полум’я свічки. Перед його внутрішнім зором поставало обличчя Мирослава, його усмішки, жарти, суперечки біля вогнища.
Він згадував, як зять уперто вчився володіти шаблею, як після першої справжньої перемоги повернувся з походу, намагаючись приховати радість за звичною козацькою стриманістю.
Невже все це могло закінчитися там, серед холодних морських хвиль? Невже він більше ніколи не почує голосу побратима і друга?
Раптом з боку січової вежі пролунав гучний, заливистий крик дозорного:
– Чайки! Чайки з моря йдуть! Наші повертаються!
На мить у курені запала цілковита тиша. Козаки перезирнулися, наче боялися повірити власним вухам. А наступної миті все вибухнуло рухом. Осавул відсунув стіл, хтось перекинув ослін, миски й ложки залишилися напризволяще. Козаки кинулися до дверей, поспішаючи на майдан.
Іванко Гардовий побіг першим. Він не відчував ані холоду, ані втоми, ані болю в ногах. Серце шалено калатало, а в голові крутилася лише одна думка: «Тільки б живі! Тільки б живі!»
За ним поспішали Михайло Кремінь, Тимош Хижняк та інші братчики. Дехто хрестився на ходу, дехто вигукував імена своїх рідних. На пристані вже зібрався чималий натовп, і всі запорожці, затамувавши подих, вдивляються в сиву імлу над водою.
Невдовзі з туману повільно виринули корпуси трьох чайок. Їхні борти пошматовані ядрами, очеретяні пояси подекуди обірвані, а замість вітрил звисають брудні, обпалені шматки полотна. На одній чайці хтось підтримував пораненого, на іншій двоє козаків лежали нерухомо просто на дні човна.
Веслярі працювали з останніх сил. Їхні обличчя були вкриті кіптявою, голови й плечі перев’язані закривавленими шматками полотна.
Коли перша чайка нарешті ткнулася носом у піщаний берег, козаки кинулися допомагати прибулим. Поранених обережно перенесли на берег, іншим подавали руки, хтось біг по воду й чисте полотно. Знахарі та цирульники вже прокладали собі шлях крізь натовп, розпитуючи, кого потрібно рятувати насамперед.
Самійло стояв біля самої води й вдивлявся в кожне обличчя. Одне за одним повз нього проходили змарнілі козаки, та серед них не було того, кого він шукав.
З однієї чайки, спираючись на поламане весло, важко ступив на берег курінний отаман переяславців Сава Репетило. Його ліве плече перемотане закривавленим клоччям, обличчя посіріло від утоми, проте він тримається на ногах і навіть спробував усміхнутися. Слідом за ним вискочив Гнат Рий, тягнучи за собою мішок із трофейною турецькою зброєю.
– Саво! Гнате! – закричав Кремінь, пробиваючись до них крізь натовп. – Слава Богу, живі! А де Мирослав Коберник?
Самійло завмер. Він боявся навіть поворухнутися, боявся, що перше ж слово зруйнує останню надію.
Гнат Рий повільно опустив очі. На його обличчі зникла навіть тінь усмішки.
– Не знаємо, друже… – тихо промовив він, і голос його здригнувся. – Коли турецькі галери почали обстрілювати нас картеччю, Мирослава з нами вже не було. Він був на турецькій галері, коли в неї влучила блискавка. Потім знялася пожежа, вибухнув порох. Стався такий вибух, що, здавалося, саме небо розкололося.
Кислячани, що стояли поруч, перезирнулися.
– Ми чекали на нього, – продовжив Мирослав. – Спочатку за мисом, потім в морі. А тоді пролунав вибух. Але після того почався шторм. Наші чайки розкидало, дві затонули, решту віднесло далеко від берега.
Він на мить заплющив очі, збираючись із силами.
– Три дні ми чекали біля Тендри. Виходили на човнах, шукали уламки, подавали сигнали. Нічого. Жодного човна, жодної людини. Ми не бачили його мертвим. Не бачили навіть місця, де він міг загинути. Може, його затягло течією до берега. Може, він вибрався десь біля Синопу. А може…
Сава не договорив. Він знав, що будь-яке припущення зараз завдасть Самійлові нового болю.
– Самійле, – озвався Гнат Рий, – Мирослав не з тих, хто легко здається. Він знав, на що йде. Якщо хтось і міг повернутися з такого пекла, то це він. Але ми не можемо сказати напевне. Він залишився там, у морі. Зник безвісти.
Самійло повільно ступив назад. Йому здавалося, що земля під ногами захиталася, наче палуба чайки під час шторму. Він дивився на Саву, на його перев’язане плече, на виснажене обличчя Гната, але чув лише останні слова: «Зник безвісти».
Не загинув. Але й не повернувся. Він опустився на коліна просто в мокрий пісок. Холодна вода торкнулася чобіт, хвиля накотилася й відступила, залишивши на березі темну смугу. Самійло не помічав нічого. Він схилив голову й притиснув долоні до обличчя, намагаючись приховати сльози від побратимів.
Михайло Кремінь підійшов і поклав руку йому на плече. Не сказав нічого. У цю мить слова були безсилі.
Надія, що спалахнула з поверненням чайок, знову змінилася чорною невідомістю. Вона була гіршою за смерть, бо не давала ані змиритися з утратою, ані знайти спокій. Десь там, за безкраїми водами, міг ще жити Мирослав та його товариші. Можливо, вони боролися за життя, шукали прихистку, намагалися знайти дорогу додому. А можливо, море вже сховало їхню таємницю у своїх холодних глибинах.
Проте Самійло не збирався здаватися. Він повільно підвівся, витер долонею мокре обличчя й подивився на Дніпро. У його очах, попри біль, знову з’явилася твердість. Він був батьком, козаком і побратимом. І не міг дозволити собі відвернутися від тих, хто, можливо, ще чекав на допомогу.
– Я знайду його, – промовив Самійло глухо, але твердо. – Чуєте, браття? Хай переверну все Козацьке море, хай обійду кожну пристань і кожен чужий берег, але знайду свого зятя. Живого чи мертвого – та знайду.
Кремінь мовчки кивнув. Тимош Хижняк перехрестився, а Сава Репетило опустив голову, приховуючи власний біль. Усі вони розуміли: попереду нові пошуки, небезпечні походи й, можливо, ще не одна зустріч із самою смертю.
Вітер знову налетів із моря, розтріпав козацькі чуби й погнав хвилі до берега. Десь далеко, за сивою завісою туману, губився обрій. Він нічого не обіцяв і нічого не пояснював.
Але козацький дух Кисляківського куреня не був зламаний. Поки залишалася бодай найменша надія, вони шукатимуть своїх. Бо козацька слава не вмирає, доки живе пам’ять про побратимів, а зниклі безвісти завжди мають шанс повернутися до рідного порогу.