Дорога до волi. Глава 47. Нелегкий вибiр

Пізня осінь на Запорозькій Січі остаточно затягнула небо важкими, свинцевими хмарами, з яких раз у раз зривався дрібний, колючий сніг, навпіл змішаний із холодним дніпровським дощем. Вітер нещадно свистів у голих кронах дубів Великого Лугу, гнав брудну піну прибережними косами й стукав обмерзлими дубовими ланцюгами причалених чайок та стругів.
Дніпро сердито шумів під поривами вітру, здіймаючи короткі, але високі хвилі. Здавалося, сама природа оплакувала загиблих і зниклих безвісти козаків.
Після трагічного повернення пошматованої козацької флотилії та звісток про зникнення Мирослава Коберника й більшої частини козаків, які взяли участь у морському поході, Січ переживала свої найчорніші дні. Ще недавно січовий майдан дзвенів від жартів, пісень і брязкоту зброї, а тепер навіть звичні розмови біля курінних вогнищ точилися приглушеними голосами.
Втрати були страшними. Ті козаки, що повернулися з пораненнями, виснажені, з гарячковим блиском в очах, потребували тривалого спокою та лікування. Деякі вже могли підвестися з ліжок, але більшість іще не скоро спромоглася б узяти до рук шаблю.
Найважче було тим, хто чекав на звістки про рідних. Щодня хтось приходив до кошової канцелярії, сподіваючись почути бодай щось про зниклих товаришів. Чи потрапили вони в полон? Чи прибило їхні човни до якогось далекого берега? Чи, може, хтось із них іще бореться за життя на морських островах?
Ніхто не мав відповіді. Надія ще жевріла, але з кожним днем ставала слабшою.
У курені Переяславського товариства, де пахне вогкістю, промерзлими колодами та застарілим пороховим димом від чищеної зброї, було душно й темно. Єдиним джерелом світла слугував лойовий каганець на великому дубовому столі. Його полум’я час від часу здригалося від протягів, відкидаючи на стіни химерні тіні.
За столом зібралася старшина: курінні отамани Сава Репетило з перев’язаною лівою рукою та Михайло Кремінь, похмурий, почорнілий від горя Самійло Гардовий, десятник Карпо Журба та Тимош Хижняк, який задумливо перебирав пальцями дерев’яні чотки.
На столі лежав курінний реєстр Переяславського куреня – довгий сувій пожовклого паперу, рясно посічений чорними чорнильними хрестами навпроти імен тих, хто більше ніколи не повернеться.
Час від часу Самійло переводив погляд на цей список, і його обличчя ставало ще похмурішим. Він добре знав багатьох із записаних там козаків. З одними не раз ходив у походи, з іншими ділив останній шматок хліба, а дехто був для нього майже рідним.
А ще особливо боліло ім’я Мирослава Коберника. Він для Самійла був не просто зятем, вправним воїном, а людиною, якій старий козак довіряв беззастережно. Мирослав не раз виручав товаришів у найскрутніших обставинах, ніколи не ховався за чужими спинами й завжди першим ішов туди, де було найнебезпечніше.
Самійло досі не міг змиритися з думкою, що такого воїна більше немає серед них. Та ще важче було не знати напевне, що з ним сталося.
– Нам потрібні нові шаблі, і потрібні негайно, – глухо, але твердо вимовив Сава Репетило, вкотре пробігаючи очима по зріділих рядках списку. – Половина куреня лежить на лавках у шпиталі. А шляхта тільки й чекає, поки ми остаточно ослабнемо. Завтра на Раді кошовий отаман вимагатиме звіт: скільки боєздатних чоловіків Переяславський курінь може виставити в похід. Що я маю йому сказати? Що в нас лишилися тільки поранені ветерани та зелена малеча, яка ще пороху не нюхала?
– Скажи правду, – озвався Михайло Кремінь. – Ніхто не вимагатиме від нас неможливого. Усі курені зазнали втрат, і кошовий це знає. Але погоджуюся: сидіти склавши руки не можна. Якщо ворог довідається, наскільки ми ослабли, він не забариться скористатися нагодою.
– Саме про це й кажу! – підтримав його Репетило. – Сусіди не питатимуть, скільки в нас поранених і скільки матерів оплакують синів. Вони побачать слабкість і спробують нас добити. А нам ще треба відновити флотилію, поповнити запаси пороху, полагодити зброю. Де все це взяти, якщо курінь ледве спроможний виставити кілька десятків шабель?
Самійло Гардовий, чий погляд досі був прикутий до темного кутка хати, різко обернувся. Його очі недобре зблиснули.
– А ти хочеш цю малечу під татарські аркани підставити, Саво? – голос старого козака здригнувся від затамованої люті й болю. – Ці молодики хоч і навчилися тримати мушкети біля засік, але вони ще діти! Вони в справжній лаві не стояли, коли на тебе з туману летить кіннота з кривими шаблями, виючи, як чорти! Вони злякаються, зламають стрій і погублять і себе, і решту куреня. Мій зять зник у морі, бо йшов у першій лаві як досвідчений воїн. А ти хочеш хлопчаків у це пекло кинути? Не дам! Тільки перевірені, обстріляні козаки мають іти в бій!
Сава помітно напружився. Він розумів Самійла, але не міг дозволити особистому горю одного з найдосвідченіших козаків визначати долю всього куреня.
– Де ж ти їх візьмеш, тих обстріляних, Самійле?! – гаряче заперечив Репетило, кривлячись від болю в розсіченому плечі. – Досвідчені козаки або в землі лежать під червоною китайкою, або кров'ю стікають! Нам треба брати тих, хто є. Підлітки за цей рік змужніли, вони прагнуть помсти за свої спалені хати. Вони мають право стояти в лаві поруч із нами! Дисципліна й суворий наказ отамана зроблять із них козаків швидше, ніж твої роздуми біля каганця!
– Право стояти в лаві ще треба заслужити! – відрубав Самійло. – Одного бажання замало. Коли почнеться стрілянина, ніхто не питатиме, чи прагнеш ти помсти. Треба знати, коли стріляти, коли перезаряджати мушкет, коли тримати позицію, а коли відступити, щоб не підставити товаришів. Козак, який не вміє виконати наказ у найскрутнішу хвилину, небезпечніший за ворога.
– А звідки ти знаєш, що вони не зможуть навчитися? – втрутився Журба. – Ми теж колись були молодими. Нас також не відразу вважали справжніми козаками.
Самійло повернув до сина суворий погляд.
– Нас навчали не за один день, Карпе. І не тільки мушкет тримати. Ми роками ходили в дозори, стерегли табір, вчилися розпізнавати кінські сліди, визначати, скільки вершників пройшло степом. І тільки тоді нас почали брати в серйозні походи. А тепер ти хочеш, щоб хлопці, які ще вчора бігали з дерев’яними шаблями, завтра стали поруч із досвідченими воїнами?
– Вони вже не такі, як ти думаєш, батьку, – заперечив Журба. – Дехто з них втратив родину, дім, усе своє господарство. Вони знають, що таке татарська неволя, навіть якщо самі ще не були в бою. Їх не треба вмовляти захищати рідну землю. Інша річ, що їх треба навчити воювати.
– От саме! – підхопив Репетило. – Навчити, а не тримати осторонь. Якщо ми не дамо їм можливості стати до лави, хто це зробить? Хіба шляхта чи бусурмани? Вони не чекатимуть, поки наші хлопці пройдуть усю науку.
Самійло зневажливо хмикнув, підводячись із лави й закриваючи своєю могутньою постаттю слабке світло каганця.
– Дисципліна? Дисципліна в козака в крові має бути, з першим шрамом прийти! А ці хлопчаки... Ось учора Макар Малюта розказував: один із нових молодиків під час чищення фальконета ледь пороховий льох не висадив у повітря, бо вирішив люльку запалити. Оце твоя дисципліна? Вони безвідповідальні, зелені! Вести їх за собою – це вести на вірну смерть. Отамане, моя думка – не вносити молодих до реєстру, поки не пройдуть повний рік таборової муштри під наглядом старих козаків.
– А якщо за цей рік на Січ нападуть? – спокійно запитав Михайло Кремінь. – Хто тоді стане біля гармат і засік? Невже знову чекатимемо, поки ворог підпалить наші курені? Чи скажемо ворогу – зачекайте, бо наші молодики ще вчаться?
Самійло не відразу знайшов відповідь. Він розумів, що товариш має рацію. Але й поступитися своїми переконаннями не міг.
Поки в курені точилася ця важка, болюча суперечка, на курінній кухні Кисляківського куреня Лаврін Чуб та Олекса Чухліб поралися біля кабиці. Атмосфера тут була не менш похмурою. Зазвичай веселі кухарі сьогодні майже не жартували, а роботу виконували мовчки, ніби й самі відчували тягар пережитого всією Січчю.
Чуб сьогодні затирав лемішку – ситну й густу козацьку їжу з підсмаженого гречаного борошна, яка мала повернути сили знесиленим і пораненим козакам. Біля нього стояв великий казан із водою, а на окремій сковороді шкварчало сало. Запах підсмаженого борошна поступово змішувався з ароматом часнику й диму.
Олекса Чухліб мовчки підкидав у піч сухі дубові тріски, стежачи, щоб вогонь горів чисто, без зайвого диму, який вітер міг рознести січовим майданом. Лаврін з силою вимішував гарячу масу великою дерев’яною кописткою, і стукіт дерева об чавунний борт казана звучав, як ритмічні удари серця в нічній тиші.
– Чуєш, Олексо, як Самійло кричить? – тихо, не підводячи очей, промовив Чуб, заправляючи кашу. – Страшно батькові. Він зятя Мирослава в морі втратив, тепер за кожного хлопчака серце рве, наче за власного. Його зрозуміти можна. Але й Репетило правий – курінь порожнім стояти не може. Якщо ми не наберемо нове товариство, Переяславський курінь просто викреслять із січового реєстру, розкидають наших людей по інших куренях. Пропаде їхня козацька слава, за яку стільки крові пролито під Гострим Каменем та Солоницею.
– А хіба сама назва куреня робить його сильним? – озвався Олекса. – Можна записати хоч сотню нових імен, але коли вони не знатимуть, як діяти в бою, то користі з того мало. Я б на місці Сави добре подумав, кого й куди ставити.
Лаврін на мить припинив помішувати й поглянув на товариша.
– Отож і думає. Тільки рішення треба приймати швидко. Чув, що вчора кілька молодиків самі просилися до дозорців. Кажуть, не хочуть більше сидіти без діла, коли їхні батьки й брати загинули. Один навіть приходив до мене питати, чи можна взяти старий мушкет, щоб вправлятися в стрільбі.
– А ти що відповів?
– Що спершу треба навчитися не пальнути собі в ногу, а вже потім проситися в стрільці, – усміхнувся Чуб. – Образився, звісно. Але наступного дня прийшов і попросив показати, як правильно чистити замок. Значить, голова на плечах є.
Олекса узяв важку миску з гарячою їжею, але обличчя його залишалося смурним.
– Воно-то так, дядьку Лавріне... Але вести в бій тих, хто не вміє тримати стрій під вогнем артилерії, – це гріх перед Богом. Я сам бачив, як під час набігу гусарів Потоцького підлітки губилися, забували, як правильно поправляти гніт у мушкеті, кидали зброю й ховалися за возами. Не від злості чи боягузтва – просто страх сковував їх. А ворог не чекатиме, поки вони оговтаються.
– То, може, й не треба відразу ставити їх під кулі? – задумливо промовив Чуб. – Є ж дозори, сторожа, господарські роботи. Коней доглядати, вози супроводжувати, запаси перевозити. Усьому можна навчити. Головне, щоб вони відчували себе потрібними.
– Оце вже розумна думка, – погодився Олекса. – Нехай старшина вирішує. Наш обов’язок – ситно, смачно і вчасно нагодувати людей, щоб хоч тіло не слабло від туги.
Коли Лаврін приніс лемішку до хати й поставив її на стіл, суперечка досягла свого краю. Кілька козаків уже хотіли висловитися, але Тимош Хижняк, який досі мовчки перебирав чотки, підняв свої глибокі, спокійні очі й подивився на Самійла, а потім на Саву. Його слово на Січі поважали за мудрість і духовний розсуд. Він не поспішав ставати на чийсь бік, бо знав: за кожною думкою стоїть людська доля.
– Братове, послухайте мене, грішного, – тихо, але з тими особливими пастирськими інтонаціями, що змушували вщухати будь-який гнів, заговорив Тимош. – Ми всі зараз поранені – хто в тіло, а хто в саму душу. Самійло прагне захистити молодь від смерті, і це чесний батьківський обов’язок. Сава хоче бачити курінь сильним, і це обов’язок воїна. Але згадайте Святе Письмо: не кожна посудина придатна для дорогого вина одразу, її треба спочатку очистити й обпалити вогнем. Отамане, твій вибір не має бути між старими й молодими. Твій вибір – це відповідальність за кожного, кого ти вписуєш у цей папір.
Він зробив невелику паузу, давши своїм словам осісти в тиші.
– Не можна вимагати від юнака мужності, не навчивши його долати страх. Але й не можна позбавляти його можливості стати захисником лише тому, що він народився пізніше за нас. Господь не завжди дає людині багато літ, зате дає їй розум, силу й здатність учитися. Наше завдання – допомогти їй розкрити ці дари, а не кидати на загибель через власну потребу в поповненні лав.
– Гарно говориш, Тимоше, – озвався Репетило. – Та хто відповідатиме, коли ворог прийде завтра? Молитвою його не зупиниш.
– Молитва не звільняє від обов’язку діяти, Саво, – спокійно відповів Хижняк. – Але й шабля не звільняє від обов’язку думати. Треба знайти середину. Молодих можна залучити до служби, але не ставити перед ними завдань, до яких вони ще не готові. Хай навчаються в старших, хай доводять свою вправність не словами, а ділом.
Самійло мовчав. Він підійшов до столу й подивився на реєстр. Він знову згадав Мирослава. Перед очима постала остання розмова із зятем перед морським походом. Той тоді посміхнувся, підтягуючи ремінь шаблі, й пообіцяв повернутися з перемогою.
Самійло добре пам’ятає, як Мирослав перед відплиттям підійшов до нього, потиснув руку й сказав, що за таких побратимів, як він, не страшно йти хоч на край світу.
Старий козак тоді лише поплескав його по плечу. Не став повчати чи затримувати. Адже Мирослав був досвідченим воїном і знав, на що йде. Тепер Самійло з болем думав: а якби тоді знайшов слова, щоб відмовити його від походу? Чи змінилося б щось? Він розумів, що відповідь не прийде ніколи.
– Самійле, – тихо озвався Михайло Кремінь, помітивши, як батько затримав погляд на одному рядку. – Мирослав не хотів би, щоб через нього ми відмовили молодим у можливості стати козаками.
Гардовий повільно підняв голову.
– Не тобі вирішувати, чого хотів би Мирослав.
– Може, й не мені, – відповів Кремінь. – Але я його добре знав. Він завжди казав, що сила товариства не в кількості шабель, а в тому, чи готові люди стояти один за одного. Хіба не цього він навчав?
Самійло нічого не відповів. Слова Михайла боляче зачепили його, але водночас змусили замислитися. Він знову сів на лаву, поклавши долоні на коліна.
Репетило підійшов до вікна, дивлячись крізь шибку на дальні вогні січових куренів і бурхливі хвилі Дніпра. Він довго мовчав, зважуючи на внутрішніх терезах долю товариства.
За вікном вітер жбурляв снігом у шибки, а десь на майдані почувся короткий окрик вартового. Січ жила, попри втрати, холод і невизначеність. І саме за це життя Сава відповідав перед побратимами.
Нарешті він повернувся до столу, взяв гусяче перо й твердо промовив:
– Наказ буде такий, пани-браття. Реєстр ми оновимо, бо курінь має жити. Самійло візьме молодь під свій особистий нагляд і навчання. Вони будуть ходити в дозори, вчитимуться степової кмітливості, стерегтимуть коней, допомагатимуть у таборових роботах і нестимуть сторожову службу. Кожен із них повинен навчитися поводитися з мушкетом, луком, шаблею та списом, знати, як діяти під час тривоги, як передавати звістки й не губитися в небезпечній ситуації.
Він обвів поглядом присутніх.
– Ветерани, які ще можуть тримати шаблю в руці, залишаться ядром куреня. Кожному молодому призначимо наставника з досвідчених козаків. Не буде такого, щоб хлопець сам собі вигадував науку або брався за зброю без дозволу. Дисципліна буде залізна: за розпалену люльку біля пороху – десять гарячих нагаїв перед усім товариством на майдані! А за справжню недбалість, яка загрожуватиме життю побратимів, відповідатимуть і сам винуватець, і той, хто мав його навчати.
– Правильно, – схвально кивнув Михайло Кремінь. – Тоді й старим козакам доведеться згадати, що колись і вони були молодими та не все знали.
– Відповідальність за молодих покладаю на тебе, Самійле, – продовжив Сава. – Навчи їх так, як колись вчили нас наші діди. Не поспішай, але й не потурай. Хто виявить здібності, той швидше просунеться в навчанні. Хто буде легковажити, залишиться при господарських роботах, поки не доведе протилежного. А до реєстру кожного вписуватимемо лише тоді, коли він буде справді готовий.
Самійло Гардовий повільно опустився назад на лаву. Його плечі опустилися, він важко зітхнув, але в очах більше не було колишнього гніву – лише глибока, сувора згода з мудрим рішенням отамана.
– Нехай буде так, Саво, – тихо мовив старий козак, беручи до рук ложку. – Твоя воля – закон для куреня. Будемо вчити малечу. Спробуємо викувати з них справжніх лицарів. Тільки попереджаю: жодного поблажливого ставлення не буде. Хто хоче стати козаком, мусить зрозуміти, що це не забавка й не можливість носити гарну шаблю на боці. Це обов’язок, який іноді коштує найдорожчого.
– Саме цього від тебе й чекаю, – відповів Репетило.
Кремінь з полегшенням глянув на Гардового. Він знав, як важко тому було погодитися. Але водночас розумів, що Самійло не відступив від своїх переконань – лише знайшов спосіб захистити молодих, не позбавляючи їх майбутнього.
Тимош Хижняк перехрестився.
– Дай, боже, щоб ці хлопці стали гідними продовжувачами нашої справи. А нам усім – мудрості не вимагати від них більше, ніж вони можуть дати сьогодні, і терпіння навчити того, що знадобиться завтра.
Лаврін Чуб, який досі стояв біля дверей, підійшов до столу й почав розкладати перед козаками миски з гарячою лемішкою. Олекса Чухліб поставив поруч глечик із узваром і, помітивши, що напруга нарешті спала, пожартував:
– Ну, братове, тепер хоч їсти можна спокійно. Бо поки ви тут вирішували долю куреня, я ледь не спалив усю лемішку. Від ваших голосів навіть вогонь у кабиці боявся розгорітися!
Кілька козаків уперше за довгий час усміхнулися. Репетило похитав головою, але й на його обличчі промайнуло щось схоже на усмішку.
Вечеряли мовчки, однак уже не тією гнітючою мовчанкою, що панувала на початку зібрання. Кожен обдумував почуте й розумів, що попереду чимало роботи. Молодих належало навчити всього, що вміли самі ветерани, а старшим – знайти в собі терпіння передати досвід тим, хто мав продовжити їхню справу.
Після вечері Самійло затримався біля столу. Він ще раз розгорнув реєстр, провів пальцем по іменах загиблих і зниклих, а потім обережно склав сувій. Йому було боляче дивитися на порожні місця, де ще недавно сиділи побратими. Але він розумів: життя не зупиняється навіть тоді, коли здається, що втрачено майже все.
Оновлений Переяславський курінь подолав свій внутрішній розкол. Старшина знайшла рішення, яке давало можливість зберегти бойове ядро товариства й водночас підготувати молоде покоління до майбутніх випробувань.
Попереду чекали суворі зимові холоди, щоденні вправи зі зброєю, чищення мушкетів, заготовка очерету на льоду, сторожові чергування та нові весняні походи за волю рідної землі. Ніхто не знав, які випробування принесе прийдешній рік. Але тепер кожен розумів: сила козацького товариства не тільки в досвідчених воїнах, а й у тих, кому вони передадуть свої знання, честь і вірність побратимству.
Козацька громада знову стала єдиною родиною. І хоча в її лавах побільшало порожніх місць, вона не збиралася здаватися. Бо поки є кому тримати шаблю, навчати молодь і боронити рідну землю, доти живе й козацька воля.