Дорога до волi. Глава 48. Пiдрив

Тим часом у Болгарії під час вечері Іванко розповів гайдукам, як під час перебування в Далмації козаки пробралися до казарм яничарів і місті Дубровнику і вбили їх командира Каган-бея.
– Гай-гай! То це і ми можемо так вчинити, – зрадів ватаг гайдуків.
– Ич як, – хмикнув Стоян Георгієв. – Такого зухвальства від нас вони точно не очікують.
Багатьом гайдукам ця думка одразу сподобалася. Вони зважилися на відчайдушний крок – пробратися у військове містечко яничарів і підірвати їх казарму.
– Ото ж бо! До речі, наш Арслан-бей тоді був заступником того яничарського бюлюк-баші, – додав Іванко. – І став командиром після його загибелі. Тобто певною мірою завдячуючи козакам!
– О! То ви з ним старі знайомі? – жартує Атанасов.
– Та ніде правди діти, – і собі посміхається Іванко, – що є, то є!
Гайдуки не стали відкладати це діло і збирались вже наступної ночі поїхати до Філібе, щоб вчинити вибухи в яничарських казармах, але на заваді стала погода. Зарядили довгі, обложні дощі, які тривали цілий тиждень.
Нарешті злива закінчилась, і на восьму ніч гайдуки вирушили до міста, прихопивши із собою кілька мішків пороху, попередньо розділивши його по заплічним торбам. Не доїжджаючи до Філібе (яке гайдуки називають Пловдив) одну версту, спішилися.
З конями залишилася Галя, дружина ватажка гайдуків. Гайдуки пішли до яничарських казарм для їх підриву. Всі вони і Василь Голобля несуть на плечах повні торби пороху. Голобля звернув увагу, що їх ватаг несе порох перед собою.
– Пане Христо, – зауважив Василь, – так, не можна. Раптом якийсь осман помітить нас і поцілить в ваш порох з мушкету? Його вистачить не тільки для вашої загибелі. Ми всі тут і залишимося. Беріть порох на спину.
– Не можу, – зізнався гайдук після невеликої паузи.
– Це чого? – не зрозумів запорожець.
– Та мене в останньому бою поранено в спину. Ядро розірвалося ззаду, і двома уламками порізало мені плечі.
– Чому ж ви нічого не сказали?
– Соромно. Поранений в спину, ніби я ховався чи тікав від ворога.
Голобля на мить задумався, а потім рішуче заявив:
– Тоді залишайтеся тут. Щиро співчуваю, але сподіватися на удачу і ризикувати із-за вашого поранення ми не станемо.
Оскільки у всіх гайдуків повні суми пороху, ноша ватажка залишилася разом з ним. Зітхнувши, Христо поклав торбу на землю і присів біля неї. Трохи відпочивши він поволі почимчикував услід за гайдуками, і дійшовши до довгого моста через річку, присів біля нього.
Біля високого паркану, який оточує яничарські казарми, гайдуки зняли торби з порохом і трохи відпочили. Після цього стали перелазити через паркан і передавати торби з порохом. Потім зняли чатових і почали закладати порох під стінами казарми в різних місцях.
Але закінчити не встигли. Арслан-бей влаштував непланові перевірки несення служби вартовими, і одна з таких груп перевіряючих натрапила на гайдуків. Ті перебили яничарів, але вони встигли таки здійняти галас, зчинити переполох.
В казармах загорілося світло, оголосили тривогу. Пролунали перші постріли з мушкетів і пістолів.
– А щоб тобі, – лайнувся Голобля. – Хлопці, підривайте порох, щоб не попав до рук яничарів! І не баріться, одразу тікайте!
Атанасов чекає своїх гайдуків, сподіваючись, що все в них пройде благополучно. Коли пролунав перший вибух, отаман зрозумів, що гайдуків виявили. В сильному хвилюванні ватаг схопився на рівні і став прислухатися.
Скоро він почув, як наближаються піші гайдуки. Коли Голобля з  гайдуками вибігли на міст, Атанасов щосили вигукнув:
– Швидше, другарі! До  мене!
Але гайдуки скоріше не можуть. Вони і так втомилися від швидкого бігу, до того ж Анастас Василєв і Георгій Даскалов легко поранені, а Петко Маринов – важко. Його волочать, бо сам він ледве перебирає ногами, двоє товаришів. Ватажок поспішив їм назустріч.
Чути, як до мосту наближаються вершники. Зрозуміло, що це можуть бути тільки яничари. Гайдуки ще не перейшли міст, як на ньому з’явилися переслідувачі. Коли вершники доскакали до середини мосту, під ними пролунав вибух.
Міст розломився навпіл і почав падати у воду. Кілька яничарів і їх коней загинули від вибуху і уламків, ще декілька впали у воду. Решта вершників зупинилися на протилежному березі. З боку гайдуків цілими і неушкодженими залишилось троє яничарів.
Раптом пролунав постріл над головами гайдуків, потім ще один. На високому камені стоїть Галя з двома мушкетами. Біля мосту вигулькнув Атанасов. Він зробив третій постріл, і останній з уцілілих яничарів впав замертво.
– Швидше, – гукає Галя, – коні за поворотом!
– Нумо, друзі, – підтримує Христо, – ще трохи і ми в безпеці!
Тут до берега примчав ще один загон яничарів на чолі з бюлюк-башею. Вони також почали стріляти, але їх кулі вже не долітають до гайдуків.
– Кляті розбійники, – лається Арслан-бей, – сам шайтан на їх боці!
Він лютує, але вдіяти нічого не може.
– Добре, сестричко, – усміхнувся Василь, – це ти добре вигадала – пригнати сюди коней!
Гайдуки дійшли до коней, порозв’язували їм ноги, сіли в сідла і без перешкод поскакали подалі від міста. Від’їхавши трохи, зробили невеличкий привал, щоб оглянути рани і надати нарешті допомогу пораненим товаришам.
Іванко виїхав на пагорб, щоб подивитися, що роблять яничари. Вже благословляється на світ, темрява розсіюється.
– Христо, – гукнув козак, – а що там вниз за течією?
– А що? – стурбовано перепитав ватажок.
– Яничари поскакали донизу вздовж річки.
– От кляті! Там знаходиться ще один міст. Треба нам негайно мчати звідси, бо можуть нас і наздогнати! По конях!
Гайдуки сіли на коней і поскакали подалі від річки, але із-за важко пораненого Петко Маринова швидко скакати вони не можуть. Тим часом зовсім розвиднілося. Через якийсь час на дорозі з’явилися кінні яничари, які щодуху мчать, намагаючись наздогнати гайдуків.
Сумніву немає – якщо нічого не змінити, яничари наздоженуть гайдуків. Але притиснуті з одного боку до гори, а з іншого – до урвища,  гайдукам діватися нікуди. Тому вони вимушені скакати далі по дорозі.
Через якийсь час яничари наблизилися так, що вже чути їхні голоси. Гайдуки потрапили в скрутне становище, але іншого виходу немає. Атанасов розчаровано мовив:
– Невже все?
Аж раптом перед ними загриміло, і стався зсув ґрунту. Величезні брили перезволоженої від тривалих дощів землі з деревами і камінням посунулися по схилу гори, заваливши дорогу. Проїхати далі стало неможливо.
Коні із страхом позадкували, бо дорога перед ними стала тріскатися. До слуху гайдуків долинули торжествуючі вигуки яничарів.
– Товариші, – рішуче мовив Христо, звертаючись до запорожців, – будь ласка, киньте коней і ховайтесь. Ми затримаємо яничарів, скільки сил наших стане.
– Ще чого, – буркнув Іванко, – разом воювали, разом і останній бій приймемо!
– І я так скажу, – додав Петрик.
– Тож всі загинемо, – вигукнув Атанасов.
– І що? – здивувався Голобля. – Ти хочеш запорізьких козаків налякати смертю? Ну, насмішив!
– Поганої ж ви про нас думки, – осудливо похитав головою Іванко, – якщо думаєте, що ми годні ганебно тікати, покинувши бойових побратимів напризволяще, аби врятувати свої життя.
– Що ж, – посміхнувся Христо, – знайте – я мав за честь воювати проти наших спільних ворогів пліч-о-пліч із запорозькими козаками! А тепер до зброї!
– За волю! – вигукнув Стоян Георгієв. – Хай буде, що буде!
– За віру нашу! – крикнув Петрик Сомик.
Гайдуки зняли з плеч мушкети і почали ладнатися до стрільби, сміливо дивлячись на яничарів, що наближаються все ближче та ближче.
– Стій! – голосно гукнув Арслан-бей, який скаче першим і підняв руку до гори. – Дамо коням відпочити!
Яничари стали зупиняти зморених тривалою погонею, де дорога весь час йшла вверх, коней. Ті важко дихають, відсапуючись, їх животи ходять ходором, а з морд летить піна.
Арслан-бей почув, як яничари між собою стиха ремствують і перекидаються фразами.
– Сподіваюсь, цього разу бюлюк-баша не накаже брати тих розбійників живими?
– І не кажи. Хоч би дозволив стріляти в них, бо вони згори половину нашої орти покладуть. Їм втрачати точно нічого.
На знак згоди кілька яничарів кивнули головами. Звичайно, бюлюк-баші дуже хочеться захопити гайдуків, особливо їх ватажка, живцем, але він чудово розуміє, що заплатить за це напрочуд велику ціну, бо заколотники просто так здаватися не збираються.
До того ж цим він налаштує яничарів проти себе. І тоді хто знає – можливо в наступному бою хтось з них не пошкодує кулі або стріли для нього самого? Випадки такі в у війську трапляються регулярно.
– Увага! – голосно скомандував Арслан-бей. – Зарядити мушкети! Приготуватися до стрільби!
– Слава Аллаху! – донеслося з різних боків.
– То що, можна гайдуків живими не брати?
– Так, можна, – скрипівши серце, відповів бюлюк-баша, – але якщо хто зможе взяти якого гайдука живим – з мене золотий!
– Оце діло! – зраділи яничари.
І в ту мить раптом здригнулася земля під ногами і ділянка дороги, на якій стоять яничари, воднораз обсипалася і покотилася у прірву. Заразом з камінням і землею провалилися яничари і їх коні. Крики поранених яничарів скоро стихли.
Гайдуки з подивом і радістю спостерігають за цим грізним видовищем. Природна стихія вберегла їх. Тепер попереду них – завал від зсуву ґрунту, справа – прірва, позаду – глибочезний провал. Козаки і гайдуки перехрестилися.
– Доведеться нам коней залишити тут, – вирішив ватаг, – занадто крутий підйом в гору. Робимо ноші для Петко й ідемо в гори. Шкода, звісно, коней, але по-іншому не вийде.
– Не гаємо час, – додав Іванко, – робимо носилки.
– Невже коней кинемо тут? – запитав Стоян. – Може спробуємо їх якось вивести звідси?
– Хіба що назад до Пловдива, а звідти вже іншою дорогою в гори. Але це ризиковано і довго. Візьмешся?
– Візьмусь, тільки мені потрібен помічник.
– Візьми мене, – тут же запропонував Петрик.
І хоча більше гайдукам ніщо не загрожує, вони з козаками скоро зібрались, прихопили все, що можна і важко подерлися в гори. Попередньо гайдуки домовились про місце майбутньої зустрічі, якщо їх табір знайшли османи.
Стоян з Петриком почекали, поки вони зайшли під дерева, після чого почали збирати табун, щоб спробувати вивести його з пастки. З божевільною впертістю тягнули і штовхали вони кожного коня, щоб ті могли вибратися з пастки, в якій опинилися.
Коли всіх коней вдалося по крутому схилу вивести на рівну дорогу нижче утвореного провалля, хлопці неквапливо поїхали вниз до підніжжя гори.
Але якими обережними чоловіки не були, як не скрадалися, яничари почули їх табун і влаштували засідку. Але вони злякали птахів, тож Стоян одразу здогадався, що попереду хтось є. Ледве він визирнув за поворот стежки, як яничари почали по ньому стріляти.
Нічого не лишалось робити Стояну з Петриком, як кинути коней напризволяще і тікати в гори. Козак зупинився, озирнувся і приготував мушкет для пострілу, але гайдук натиснув рукою на дуло і опустив його вниз.
– Не треба. Краще, щоб вони якнайшвидше втратили наш слід. Не варто видавати їм наше місцезнаходження. Пішли.
Коли товариші опинилися в безпеці, гайдук озирнувся і сумно промовив:
– Не пощастило. Але принаймні ми спробували.
Йому дуже прикро, що довелося кинути вірних коней. Яничари захопили весь табун гайдуків разом із сідлами і кінською упряжжю.
– Повертаємось до казарм? – запитав один з яничарів.
– Так, – неохоче погодився їх командир.
Христо з товаришами дуже зраділи, що їх другарям вдалося повернутися живими і здоровими.