Дорога до волi. Глава 49. Повернення на Сiч

Після довгих поневірянь Мирослав, Іванко з Василем Голоблею і Петриком дісталися Речі Посполитої. Першим ділом вирішили заїхати додому в Кисляк, а вже потім – на Січ.
Побачивши Мирослава, Оріяна вронила і розбила глечика, а сама втратила свідомість. Мати осіла на лаву і почала хреститися тремтячими руками.
– Що з вами? – не може второпати Мирослав.
– Та ми ж тебе поховали, синку, – із сльозами на очах насилу вимовив Лесь. – Козаки сказали – ти загинув у морі. Що навіть в полон ти потрапити не міг, бо турецьку галеру потопили. А ти, виявляється, живий! То як же це воно так сталося?
– Зачекай, тату, спочатку Оріяну до тями приведу.
Відливши дружину водою, Мирослав почав розповідати про те, як йому вдалося вижити в морі. Про подальші пригоди він пообіцяв розповісти пізніше. Тільки-но він закінчив розповідь, як до хати увірвалися сини, які від Петрика довідалися, що їх батько живий і зараз вже у них вдома.
Перед обідом до Коберників прибігла Орися Голобля і від порогу затарахкотіла так, що її скоромовку з першого разу і не зрозуміли.
– Казав тато, щоб ви всі приходили до нас на вечерю. Там Мирослав і тато з Петриком й Іванком одним разом розкажуть людям про свої пригоди в Туреччині! Тож ви ввечері не баріться! Чекаємо!
Через деякий час, пораючись по господарству, Мирослав з подивом виявив за хатою величезну діжку, обгорілу всередині до стану вугілля, повну дощової води.
– А що це з діжкою? – здивувався він. – У вас пожежа була?
– Та ні. Спеціально обпалили, щоб вона обвуглилась. Із-за цього вугілля вода очищається і довше зберігається свіжою і чистою. Залишається чистою місяцями, уявляєш?
– Як ви до такого додумались? – в захваті запитав Мирослав.
– Це нас один чумак навчив, – посміхаючись, відповіла Оріяна. – Батько часто нездужає, наносити води з річки не може. Та й мати теж. І мене твої батьки бережуть. А вода потрібна кожний день. А ти не знав про таке?
– Не знав на жаль. Тепер знатиму і всій Січі розповім!
Дочекавшись неділі, Мирослав із сім’єю пішов до храму.
– В Болгарії я кілька разів був в церкві, і хоча болгарська мова схожа на нашу, але це все не те, – розповідає він дружині і синам. – Зовсім інша річ наша рідна, солодка мова!
Після закінчення служби замість короткої проповіді батюшка подивився на Іванка, Мирослава, Василя Голоблю й Петрика і раптом сказав:
– Бачу серед вас, дорогі браття і сестри, козаків преславного Війська Запорізького, які повернулися до нас із самої Туреччини.
Прихожани і собі почали дивитися на запорожців, а отець Лука продовжив.
– Існує приказка «Береженого бог береже» – бо бог допомагає не тим, хто безрозсудно ризикує, хоча на війні і таке трапляється, не тим, хто сподівається на диво, а тим, хто бере на себе відповідальність за своє життя і життя, безпеку товаришів, за свої рішення.
Прихожани з величезним інтересом слухають сповнені гідності, поваги й глибокого почуття слова батюшки.
– Бережений – це не боягуз, це людина, яка цінує те, що має – життя, здоров’я, любов близьких і не грає цим. Пам’ятайте, браття і сестри – правда не перемагає, вона просто не програє, вона не змагається, а просто існує, а час – єдине, чого не можна повернути.
Оріяна мимоволі взяла руку чоловіка в свою долоню.
– Запорожці – це наші герої, в яких є гідність, честь, шляхетність і Батьківщина, для яких борг важливіший за биття серця. Козак – це честь в бою і в повсякденні. Найкращі сини і дочки нашого народу проявляють нечуваний героїзм і самовідданість у боротьбі з нашими ворогами. А про їх бойові подвиги знає вся країна!
Після церкви прихожани розійшлись по домівках. Родина Коберників вже закінчувала сніданок, коли до їх хати під’їхало кілька вершників. Мирослав визирнув у віконце.
– Хто там, синку? – запитав Лесь.
– Обидва поручики, – з подивом відповів син.
В двері постукали і до хати зайшли поручики Яновський і Ясинський.
– Доброго дня в хату!
– Доброго здоров’я! Хліб та сіль, – привітались вони.
– Здоровенькі були, – першим відповів Лесь і підвівся з лави. – Бачу, ви до нас в якійсь терміновій справі?
Оріяна з Євдокією встали з-за столу, щоб вийти з кімнати і залишити чоловіків самих, але Яновський зупинив її.
– Пані Оріяно, будь ласка, залишитесь, – попрохав Яновський. – Наша справа в першу чергу стосується саме вас.
Євдокія підштовхнула в плечі Романа і Руслана й вийшла з ними з хати.
– Мене? – здивувалася Оріяна.
– Так, саме вас. Чи говорить вам щось ім’я – Енвер Челебіджіхан?
Жінка аж стріпнулася, почувши це ненависне ім’я.
– Звісно говорить. Це той самий кримський татарин, який полонив мене і хотів продати в гарем турецькому султану. А ви чому про нього питаєте?
– Наш сотник Данило Сахно з козаками захопили татарських лазутчиків. Вони розповіли, що цей самий Енвер Челебіджіхан за бариш найняв у свого мурзи Ширина шість сотень ординців, щоб полонити вас знову.
– Ой, матінко рідна, – скрикнула Оріяна. – Що ж воно тепер буде?
– Все буде добре, – поспішив заспокоїти її поручик Ясинський. – Розіб’ємо ми їх чамбул, а самого Енвера вб’ємо, щоб більше не переслідував вас.
– Дай-то бог, – зітхнула Оріяна.
– Як же ви можете їх здолати, – здивувався Мирослав, – коли у вас всього сотня реєстровців? Та ще в фортеці когось з них треба залишити.
– Це не так. До нас на підмогу вже прибула брацлавська сотня і дві сотні гайдуків з Гранова. В них є своя артилерія.
– А ще ми зібрали по навколишнім селам сімдесят охочих козаків і селян, які мають досвід бойових дій, – додав Яновський, – таким чином нас 470, а татар – 600. А ще в нас є гармати, ожиги і несподіванка, на яку кримчаки не розраховують.
– Що вимагається від мене? – запитала Оріяна.
– Татари нападуть тільки тоді, коли побачать вас на власні очі, переконаються, що ви тут. Сьогодні ми б просили вас нікуди з хати взагалі не виходити, а ми цим часом виведемо жінок і дітей з села у вашу схованку, яку називають підземним Кисляком.
– Козаки з гайдуками тим часом непомітно оточать село з двох боків, встановлять гармати. А вже завтра з ранку ви вийдете на східну околицю, прогуляєтесь там, щоб вас точно побачили і впізнали.
– Це ж небезпечно, – перебив Мирослав.
– Зовсім ні. Татари не тримають коней осідланими, тож їм потрібен час, щоб напасти на нас. Пані Оріяну ми за цей час відвеземо до мого фільварку, – сказав граф Яновський, – в ньому є таємна підземна схованку. Татарам її нізащо не знайти, а ви будете там в повній безпеці. Ну, а ми тут розберемось з ординцями.
Побачивши, що Мирослав сумнівається, Яновський повторив:
– Повірте, ваша дружина нічим не ризикує.
Оріяна перезирнулась з чоловіком і погодилась. До ранку в селі з жителів залишились Мирослав з Оріяною і всі чоловіки, які можуть тримати зброю. В Кисляк увійшла гайсинська сотня і 70 охочих з навколишніх сіл. Яновський провів Оріяну мало не до околиці.
– Дивіться, – кивком указав він на коня, прив’язаного до паркану крайньої хати. – Тричі прочитайте про себе «Отче наш» і йдіть до коня. Сідайте на нього і скачіть до мого маєтку. І не затримуйтесь довше ні на хвилину. Домовились?
Жінка кивнула на знак згоди і пішла за хату, роблячи вигляд, ніби вона збирає якісь лікарські рослини. Вона ходить так, що її видно звідусіль. Прочитавши тричі молитву «Отче наш», Оріяна поспішила до коня.
Не знала жінка, не знав поручик, що татари спостерігають за селом і Оріяною не тільки з узлісся. Дві групи кримчаків по п’ять чоловіків вже підкрались до околиці Кисляка. Побачивши, що Оріяна збирається їхати, кращий стрілець з ординців вистрілив з лука в коня.
Стріла влучила йому в шию. Кінь присів на задні ноги і почав завалюватись на бік. Жінка зіскочила з нього і побігла. Кримчаки кинулись за нею, але їй вдалося добігти до хати Коберників.
– Мирославе! – стала гукати вона. – Татари!
– Ти чому тут? – кинувся до неї чоловік.
Мирослав надзвичайно злякався за дружину, але намагається не показати цього.
– Бусурмани вбили піді мною коня. Я не встигла добратися до маєтку Яновського. Як тільки вдалося втекти – сама не розумію.
На церкві вдарив дзвін на сполох. У дворі почулися важкі кроки багатьох людей. В хату зазирнув один з поганців і тут же вискочив назовні.
– Енвере! Вона тут! Чуєш?
Мирослав побачив у віконце, як розступилися татари, пропускаючи когось. До хати зайшов Енвер Челебіджіхан. В руці він тримає криву шаблю. Побачивши Оріяну татарин розплився у широкій посмішці.
– Попалась? – радісно промовив він. – Мені щастить! Навіщо тікати від долі? Квітка раю, твоє місце в гаремі самого сонцеликого падишаха!
– Не дочекаєшся, – обурено й палко заперечила жінка.
Мирослав заступив собою дружину. Він схрестив шаблі з татарином. Обидва сильні, витривалі, вмілі рубаки. Обоє хочуть володіти Оріяною. В цей час на вулицях і за селом почали лунати вибухи і постріли. Багатоголосе «Слава!» несеться з усіх боків.
Кримчаки вискочили з двору Коберників на вулицю. Вони не очікували, що тут може бути так багато козаків і гайдуків. Бій складається не на користь ординців, це вони одразу зрозуміли.
В цей час Енвер поранив Мирослава в праву руку. Рукав сорочки козака став червоним від крові. Розлючена Оріяна вмить схаменулася, зняла із стіни шаблю і кинулася на ординця.
Той ніяк не очікував на таке і на мить розгубився. Цієї миті жінці вистачило, щоб скористатися цим і проштрикнути горлянку ненависному татарину.
  Ординець вронив шаблю, відсахнувся, захитався і схопився за горло. Так він постояв трохи, хитаючись з боку в бік, потім якось хрипко скрикнув тремтячим голосом і впав горілиць на долівку.
Тут до хати зазирнув Ісмаїл Алі-огли. Після сонця, яке засліпляє очі надворі, та ще й у запалі він не одразу помітив вбитого товариша.
– Енвере, козаків тут аж кишма кишить, – повідомив він з порогу свого давнього друга. – Тікай, бо ми відходимо!
Після цих слів він побачив скривавлене тіло товариша на підлозі і розгубився. Мирослав і Оріяна одночасно прискочили до нього і опустили йому на голову свої шаблі. У дворі пролунало «Слава!» Мирослав зітхнув з полегкістю.
До хати вбіг поручик Яновський. Він побачив Оріяну і з несамовитою радістю тричі перехрестився.
– Дякувати богу! – скрикнув він на радощах. – Ви живі! Я й подумати не міг, що татарські лазутчики майже в селі. Це моя провина.
– Нічого, – усміхнувся Мирослав, – добре, що добре закінчується!
– Ви поранені? – помітив поручик. – Зараз я пришлю до вас лікаря!
Він поспішно вискочив з хати і дійсно, скоро прийшов його лікар і зайнявся раною козака. З Гранова надіслали ще одну сотню гайдуків, про яких ніхто в Кисляку не знав. Ця сотня перетнула шлях відступу ординцям, коли вони спробували врятуватись втечею.
Втекти не вдалося нікому. Оскільки здаватися бусурмани не спішили, то їх в полон і не брали. Навіть після перев’язки Мирослав нікуди не пішов, а залишився в хаті з дружиною. Після обіду до села повернулись жителі. Роман і Руслан кинулись до батька.
– Нічого, – усміхнувся він, – все буде добре. Головне – більше немає того гаспида, який нашу матір хотів продати в Туреччину.
– Тату, це ти його вбив? Як ні? А хто?
– Не повірите – мама! Їй богу, правда! Якби не вона, я б, може, із-за рани з тим лиходієм і не впорався.
Сини потім ще довго не могли заспокоїтись, пишаючись своєю матір’ю.
Два тижні лікувався Мирослав, а потім зібрався на Січ. Лесь на прощання побажав сину доброї путі:
– Час добрий!
– Храни тебе бог! – благословила мати.
Їхати козаку довелось самому. На дорогу він витратив кілька тижнів. Нарешті Мирослав добрався до Січі. Першим ділом він, звісно, поспішив до Кисляківського куреня. Там його з величезною радістю зустрінули земляки.
Півдня він переходив з одних обіймів до інших і розповідав про свої пригоди. Тільки після обіду він зміг вийти із свого куреню і піти до Переяславського. Там він знайшов курінного отамана Саву Репетила.
– Доброго здоров’я, батьку, – привітався Мирослав.
– Чолом! Мирославе? – не повірив власним очам той і схвильовано скочив на ноги. – Живий? Та як таке можливо? Дива та й годі!
– Богу дякувати, – посміхнувся козак.
– Розповідай, синку! – вимагає Репетило.
До них поспішили всі, хто знає Мирослава і його тесть Самійло Гардовий. Навколо козака вишикувалось коло запорожців. На деякий час запанувала тиша. Довелося знову розповідати про те, як він вцілів і про свої подальші пригоди.
– Вітаю, брате, – сказав Репетило, коли Мирослав завершив свою розповідь. – Ми всі дуже раді, що все так добре скінчилося, і ти знову з нами!
– Дякую, – вклонився Мирослав. – Я прийшов, щоб розповісти, що можна зробити для того, щоб вода в морському поході довше зберігалася свіжою.
– А ми вже знаємо. Архип Таран передав нам твою думку, і ми в поході, коли захопили козацький «хліб», повкидали в діжки багато срібного посуду. Знаєш, вода дійсно зберігається чистою не лічені дні, а місяці!
Репетило міцно потиснув руку Мирославу, а потім обійняв його.
– Добре, – посміхнувся Мирослав, – але я хочу розповісти ще один спосіб очищення і збереження води.
– Чуєте, браття? – посміхнувся курінний отаман. – Ще один засіб!
– І не кажи! Ото дива, – сміється Гордій Кочубей, – то жодного способу не було, а тепер цілих два! Зацікавив! Розповідай!
– Треба випалити бочки з середини, щоб внутрішній бік кожної клепки і дно перетворилися на вугілля, і тоді вода в таких діжках зберігатиметься місяцями! До того ж цей спосіб дешевий, не потребує срібла.
Козаки перезирнулися між собою.
– Спішити не станемо, – розсудливо відповів Репетило, – але в наступному морському поході обов’язково спробуємо. Звісно, всі діжки ми випалювати не станемо, але по дві-три діжки на кожну чайку для проби неодмінно зробимо.
Архип Таран підморгнув Мирославу.
– Добре, що ти намислив сходити в морський похід, бо інакше ми б ще довго пили в морі протухлу воду і хворіли! Дякую тобі, козаче, від усього Війська божого Запорозького!
– І ще, – надумав Репетило, – ти проявив себе в морському поході самим найкращим чином. Сам потопив турецьку військову галеру.
– Тільки і того.
– Не кажи, хлопче. Одним словом ти теж заслужив козацький «хліб», – сказав Сава і простягнув Мирославу шкіряний гаманець, повний грошей. – Бери, не соромся, ти їх чесно заробив!
– Бери, – сильно хлопнув Архип Мирослава по плечу. – Твоя доля!
Той більше не став сперечатися і взяв гроші.
Повернення Мирослава та його побратимів стало справжнім святом для кислячан. Проте козацьке життя не дозволяє довго насолоджуватися спокоєм. Минув певний час, і на Січі почали готувати новий похід до Криму. Цього разу перед запорожцями постало завдання визволити невільників і завдати удару по татарських загонах.