Дорога до волi. Глава 50. Вiдродження куреня

Минуло кілька місяців після повернення Мирослава з морського походу. Кисляківський курінь знову вирушив у небезпечну дорогу, цього разу до Криму.
Передсвітанкова імла ще не встигла розсіятися над кримським степом, коли дві тисячі запорожців на чолі з наказовим отаманом Криштофом Кремпським увійшли до Перекопського каймаканства.
– В глиб не заходьте, – наказав Скалозуб, – звільніть  невільників в Перекопському каймаканстві, заберіть коней і повертайтесь.
Та задуманий похід обернувся страшною трагедією. Несподівано, просто з ранкового туману, перед козаками виникла сорокатисячна татарська орда, яка прямувала до Речі Посполитої. Сильний боковий вітер відносив звуки в інший бік, а імла приховувала пил, що здіймали десятки тисяч кінських копит.
Запорожці не встигли помітити небезпеку. В авангарді невеликого козацького війська рухався Кисляківський курінь. Усі його козаки були кінними, тому саме вони йшли першими і на них припав перший і найстрашніший удар ординців.
Курінний отаман Михайло Кремінь одразу зрозумів, що становище безнадійне. На кожного кислячанина припадає понад сто татарських вершників. Розгорнути гармати й зарядити гаківниці та фальконети часу вже не було.
– Цілься! – наказав отаман.
– Плі! – пролунала команда десятників.
Козаки встигли зробити залп із самопалів і мушкетів, вистрелити з пістолів, а потім кинулися на ворога з короткими списами та шаблями. За мить усе навколо перетворилося на суцільне бойовисько.
– За Січ! За братів! За віру нашу! – лунають козацькі голоси.
– Хоч живі не будемо, так славу здобудемо! За волю!
Закипів скажений бій. Ворогів щохвилини стає все більше і більше. Рятунку не було, але кислячани б’ються звитяжно.
Татари були вражені відчайдушною, незбагненою сміливістю запорожців. Навіть розуміючи, що перед ними лише невеликий загін, вони зустріли опір, якого не очікували. Кислячани билися запекло, не відступаючи ні на крок.
Та сили були надто нерівними. Один за одним падали козаки. Загинули Мирослав Коберник, Петрик Сомик, Арсен Дрімайло, Яким Євтушок та багато інших побратимів. Сам курінний отаман Михайло Кремінь згинув, коли на нього одночасно налетіли двоє кримців. За ним упав Захар Книш.
Під десятником Карпом Журбою вбили коня, бо татари цілять не тільки в людей, але й у коней. Журба впав і покотився з невеликого узгірка. Підвівши голову, він побачив, як ворог добиває останніх кислячан. Його власна шабля залишилася десь на полі бою.
– Карпе! – почув він раптом. – Бігом до нас!
Журба повернув голову й побачив руку, яка манила його з темного отвору в землі. То був Гнат Баш.
Десятник ще раз глянув на поле бою. Там уже майже не залишилося живих побратимів. Навколо курінного отамана лежали тіла козаків, а татарські вершники завершували свою криваву роботу.
Карпо важко зітхнув і поповз до схованки. Гнат затулив вхід до невеликої печери сухим осетом і перекотиполем. Усередині запала темрява.
– Що там, Карпе? – запитав Орест Злидня.
– Одне скажу точно: Кисляківського куреня більше не існує.
Журба розповів про все, що бачив, назвав імена загиблих. Після його слів у печері надовго запанувала мовчанка.
Крім Карпа, тут перебували Гнат Баш, Назар Одарич, Іванко Гардовий і Федь Закутько. Усі вони поранені. Назарові розчавило ногу, коли під ним загинув кінь, а сам він упав у заглиблення, яке виявилося входом до печери.
Зброї залишилося обмаль: дві шаблі та кілька ножів. Води й харчів майже не було.
За допомогою шабель і мотузок козаки зафіксували зламану ногу Одарича. Вони розуміли, що довго в цій схованці не протримаються.
На щастя, основні козацькі сили встигли розгорнутися й зустріли орду щільним гарматним та мушкетним вогнем. Не знаючи, скільки запорожців перебуває перед ними, татари вирішили не ризикувати й відступили. Наказовий отаман Кремпський скористався нагодою та наказав відходити.
Коли кримчаки повернулися до місця побоїща, Карпо Журба вже встиг вибратися зі схованки. Він зібрав покинуті баклаги з водою, торби з харчами, мушкети, порох, кулі, луки, стріли, шаблі та кінські попони. Два списи забрав для того, щоб зробити ноші пораненому Назарові Одаричу.
Надвечір козаки знову сховалися в печері. Вони чули, як татари ховають загиблих, ділять здобич і розшукують поранених. Весь день пройшов в напруженні. Козаки вибралися назовні вже вночі, щоб подихати свіжим повітрям і провітрити свою схованку перед сном.
– Добре, Карпо, що ти встиг вдень зібрати зброю й їжу, – мовив Гнат Баш, – бачиш, ординці нам нічого не залишили. А так маємо, що їсти, пити, на чому спати і чим вкриватися.
Лише наступного ранку Журба переконався, що основна орда залишила Перекопське каймаканство й рушила до Ляхистану.
– Кримчаки поїхали, – повідомив він товаришам.
– А що тепер робитимемо? – запитав Гнат Баш.
– Потрібні коні. Пішки до Січі ми не дійдемо. Спробую роздобути їх у маєтку Шириних.
Того ж вечора Карпо непомітно дістався до татарського господарства. Виявилося, що пастухи залишилися на нічліг біля табуна, а охорона не надто пильнує. Десятник зумів захопити два десятки коней, попередньо розправившись із десятьма сплячими пастухами.
Повернувся Журба набагато раніше, ніж на нього чекали, і почав будити козаків. Ті зі сну не одразу зрозуміли, чого від них хочуть.
– Прокидайтесь, – тормосить їх десятник. – В нас є коні, тож треба поспішати.
До світанку невеличкий загін низовиків уже залишив небезпечне місце й прямував до Січі.
Пастухів ніхто не став шукати негайно. Лише через кілька днів у маєтку помітили їхню відсутність, але козаки на той час були вже далеко.
На Січі повернення жменьки кислячан стало великою несподіванкою. Кошовий отаман Семен Скалозуб особисто зустрів уцілілих і вислухав їхню розповідь. Невдовзі прибув і Самійло Гардовий. Побачивши сина, він кинувся його обіймати.
– Синку! Живий! Дякувати Господу!
Вони довго не могли відпустити один одного.
– А Мирослав? – нарешті запитав батько. – Чи відомо тобі щось про його долю?
Іванко опустив очі.
– Загинув, тату. Карпо Журба бачив це на власні очі. Схоже, майже всі загинули. Може, хтось і потрапив у полон, але про це ми нічого не знаємо.
Самійло мовчки перехрестився.
– Знаєте, друзі, – промовив кошовий, – крім вас, вижив ще тільки Тимош Хижняк. Пам’ятаєте такого?
– Атож! Колишній батюшка отець Зосима. Чорний козак!
Кошовий трохи помовчав, а потім звернувся до Гардового:
– Самійле, ти колись був першим отаманом Кисляківського куреня. Не можна допустити, щоб цей славний курінь зник, наче його ніколи й не було. Їдь у Кисляк, збирай охочих. Сподіваюся, ніхто не заперечуватиме, якщо ти знову очолиш своїх земляків?
– Ніхто, – відповів за всіх Карпо Журба.
– А ви, хлопці, станете в новому курені десятниками. Лікуйтеся, набирайтеся сил, а тоді повертайтеся додому.
Самійло слухав кошового, але думками вже був далеко звідси. Він уявляв, як доведеться повідомляти односельців про загибель їхніх синів, чоловіків, братів і батьків. Від цієї думки йому ставало важко дихати. Та іншого виходу не було.
Коли козаки залишилися самі, вони пішли до куреня, де колись жили кислячани. Іванко першим відчинив двері. Він оглянув знайомі стіни, казани, лави, згадав Василя Голоблю й Лавріна Чуба, які ще недавно куховарили тут для всього товариства. Хлопцеві захотілося заплакати, як колись в ранньому дитинстві.
Козаки почали влаштовуватися на старих місцях. Раптом у двері постукали.
Іванко вийшов надвір, а невдовзі повернувся.
– Браття, вийдіть, будь ласка.
Біля входу стояли старі товариші Самійла Гардового по Переяславському куреню: Сава Репетило, Оверко Муха, Архип Таран, Роман Коломак і Стас Ніс. Поруч були й побратими, з якими Самійло колись перебував у турецькій неволі: Гордій Кочубей, Гнат Рий та Мирон Загайгора.
– Братці, – сказав від імені всіх Архип Таран, – просимо прийняти нас до Кисляківського куреня. Матимемо за честь бути козаками цього славного товариства.
– Ми впевнені, що зайвими не будемо й задніх не пастимемо, – додав Сава Репетило.
Самійло подивився на товаришів.
– Що скажете, браття?
– Та що тут казати? – відповів Карпо Журба. – З радістю приймаємо!
У старих козаків зволожилися очі, і вони поспішили за своїми речами, щоб прямо зараз перебратися до Кисляківського куреню.
Так Кисляківський курінь почав відроджуватися ще до того, як його майбутні козаки повернулися додому. Новим кашоваром став Сава Репетило, колишній курінний отаман Переяславського куреня.

*  *  *
Минуло три тижні. Козаки вирушили з Січі до Кисляка, щоб поповнити курінь земляками. Дорога спочатку була спокійною, але на п’ятий день на загін напали кримчаки.
Козакам вдалося відірватися від переслідувачів, однак ворожі стріли забрали життя Самійла Гардового. Важко поранений Карпо Журба ще намагався триматися в сідлі, але невдовзі й він помер.
Побратими поховали Самійла, а потім віддали останню шану Карпові. Так закінчилося життя ще двох людей, які стояли біля витоків Кисляківського куреня.
Після їхньої смерті козаки зібралися на раду.
– І хто ж тепер буде нашим курінним отаманом? – розгублено запитав Федь Закутько.
– Пропоную обрати пана Хижняка, – сказав Іванко.
Тимош Хижняк не відразу відповів. Він добре розумів, яку відповідальність на нього покладають. Але відмовлятися не став.
– Якщо товариство довіряє мені, служитиму вам вірою і правдою. А загиблих братів не забудемо.
Усі підтримали цю пропозицію. Так новим курінним отаманом став Тимош Хижняк.
Більше на шляху до Кисляка жодних пригод не трапилося.
Звістка про загибель майже всіх кислячан стала страшним ударом для села. Воно поринуло в чорну жалобу. Не було в Кисляку хати, де б не оплакували когось із рідних.
Найважче перенесла цю страшну новину Марія Гардова. Коли Іванко повідомив про смерть батька, вона довго не могла повірити почутому.
– Сину, – запитувала вона знову й знову, – ти впевнений, що батько загинув? Може, він ще живий? Пам’ятаєш, як ми колись вважали його загиблим, а він був у полоні?
– Ні, мамо. Я сам його поховав ось цими руками. Усі побратими можуть підтвердити. Немає більше нашого батька. І Мирослава теж немає.
– Самійле! – вирвався з грудей жінки відчайдушний крик.
Вона впала на лаву, закривши обличчя руками. Іванко сів поруч і обійняв матір. Він теж утратив батька, але мусив залишатися сильним, бо тепер саме на ньому трималася родина.
Невдовзі до їхньої хати прийшли сусіди – Блажко Бажан і Серафим Левицький.
– Іваночку, – несміливо почав Левицький, – ми вирішили піти в запорожці. Як це зробити? До кого звертатися?
Іванко здивувався.
– Дядьку Серафиме, а як же ваш старенький батько?
– Не залишимо його самого. Люди допоможуть, поки мене не буде. А я маю виконати свій обов’язок.
Так один за одним до Тимоша Хижняка приходили чоловіки, які вирішили стати козаками Війська Запорозького Низового.
Прийшов старший челядник пана Яновського Остап Мудрик, долучився й Петро Балабан – звільнений у Дубровнику козак.
Перейшли до Кисляківського куреня сотник реєстрових козаків із Гайсинської фортеці Данило Сахно, десятники Степан Деркач і Віктор Станкевич, а також рядові козаки Оникій Світличний, Омелян Янський, Панько Лось, Людомир Немиря та інші міщани.
Пішли в запорожці й обидва сини Оріяни – Роман і Руслан, а також їхній найкращий друг Климко Варава.
– Не пущу! – перегородила їм дорогу мати. – Досить того, що батько ваш загинув, діда Самійла вбили! Невже й вас маю втратити?
– Мамо, – твердо відповів Роман, – ми все одно підемо. Краще благослови нас у дорогу, щоб потім не шкодувала, що відпустила без доброго слова.
Оріяна довго дивилася на синів, а потім перехрестила їх.
– Не ганьбіть роду, хлопці, – мовила мати. – І пам’ятайте, що вдома на вас чекають.
До куреня вирішили вступити й друзі дитинства загиблого Петрика Сомика – Яцько Швець, Михайло Яремчук та Дмитро Старостенко. Так поступово Кисляківський курінь знову наповнювався людьми.
Громада не хотіла, щоб пам’ять про загиблих запорожців залишилася тільки в плачі та скорботі. Кожен новий козак ставав живим продовженням їхньої справи.
Графи Яновський і Ясинський допомогли придбати коней, сідла та збрую. Курінь знову ставав кінним.
Над Поділлям стояв погожий осінній день. Листопадові приморозки вже висріблили пожухлі трави, але річка Соб іще несла свої холодні води, не скута кригою. Кисляк проводжав своїх козаків, бо настав день, коли відроджене товариство має вирушати на Січ.
У Кисляку знову жінки готували козакам у дорогу паляниці, пироги, коржі й книші, коптили й солили м’ясо та сало. Матері благословляли синів, дружини прощалися з чоловіками, а діти з цікавістю розглядали нову козацьку зброю.
На майдані за церквою зібрався оновлений курінь. Поруч із досвідченими запорожцями стояли молоді воїни. Для декого з них ця дорога була першою великою мандрівкою за межі рідного краю.
Тимош Хижняк, сивіючий оселедець, сидів на чорному огирі й уважно оглядав товариство. Після всього пережитого він добре розумів: відродити курінь – це лише половина справи. Тепер треба було зробити так, щоб він став справжньою бойовою родиною, здатною витримати будь-які випробування.
Поруч із отаманом стоїть Іванко Гардовий. Він помітно змужнів. У його погляді вже не має колишньої юнацької безтурботності. За короткий час хлопець утратив батька, зятя, багатьох друзів і побратимів. Але не втратив головного – віри в те, що справа, за яку вони боролися, повинна жити.
Тимош Хижняк об’їхав лави кислячан, перевірив готовність товариства й зупинив коня перед козаками.
– Браття! Сьогодні ми вирушаємо на Січ. У кожного з нас є своя причина стати запорожцем. Хтось прийшов помститися за загиблих, хтось прагне захистити рідних, а хтось просто не хоче жити на своїй землі рабом. Але віднині ми одне товариство. І кожен відповідає за кожного. Та не забудьмо тих, хто віддав життя за наш курінь. Їхня слава житиме, доки стоятиме Кисляк і доки існуватиме наше козацьке братство!
– Не забудемо! – відповіли козаки.
Отаман підняв руку.
 Тоді рушаймо. З Богом!
Колона повільно рушила з майдану. Над нею майорів курінний прапор. На проводи вийшло майже все село. Хтось махав рукою, хтось хрестив козаків услід, а дехто не міг стримати сліз.
Біля тину стоять жінки. Марія Гардова тримає в руках невеликий вузлик із харчами для сина. Вона вже не плаче. Сльози виплакалися, а материнське серце навчилося жити з болем, який не минає.
– Іванку, – тихо покликала вона.
Син під’їхав ближче.
– Бережи себе, дитино. Батько пишався б тобою.
– Я пам’ятаю його, мамо. І ніколи не забуду.
Марія перехрестила сина й поклала йому в руку вузлик. Неподалік прощалися з козаками Оріяна та її сини. Вона обійняла Романа й Руслана, а потім відступила на кілька кроків, даючи їм можливість сісти на коней
– Мамо, ми не знаємо, які випробування приготувала нам доля. Але знаємо, заради чого стали запорожцями. За нашими спинами — рідний Кисляк, наші родини, наша земля. Не посоромимо пам’яті тих, хто загинув, захищаючи все це.
– Нехай береже нас Пресвята Покрова! – мовила мати.
Сурмач заграв похідний марш. Козаки рушили. Коли колона минула останні хати, молодий кобзар Сашко ударив по струнах бандури. Над селом полинула козацька пісня. Її підхопили вершники, і невдовзі спів уже лунав над широким степом.
На пагорбі біля села залишилися хлопчики. Вони довго дивилися вслід козакам, поки останні вершники не розчинилися вдалині. Колись і вони виростуть. Можливо, хтось із них стане курінним отаманом, хтось – десятником, а хтось прославиться в далеких походах. Але кожен знатиме, звідки починався його шлях.
Іванко востаннє озирнувся на рідну домівку. Там залишалася мати, залишалися спогади про батька, дитинство й усіх, кого він утратив. Але попереду лежав шлях, який колись обрав Самійло Гардовий і який тепер мав продовжити його син.
Кисляківський курінь знову вирушає на Січ. Він утратив багатьох своїх найкращих синів, пережив страшну поразку, але не зник. Бо курінь – це не тільки прапор, зброя й козацькі звичаї. Це люди, які пам’ятають своїх попередників, готові підтримати побратима й не відступити перед небезпекою.
Степова дорога тягнеться до обрію. Попереду чекають нові походи, перемоги й утрати. Але над колоною впевнено майорить козацький прапор. І поки він не падає, живе надія.
Поки пам’ятають загиблих, вони залишаються серед живих. Поки народжуються нові покоління захисників, не вмирає воля.
А десь далеко, за степовим пругом, на них чекає Січ – осередок козацької свободи, звідки починалися нові дороги й нові сторінки української історії. Кисляк пам’ятає своїх героїв. І не забуває, заради чого вони жили та гинули.





 




Кінець



                Гайсин
2025-2026 рр.