Дорога до волi. Одним файлом

Один проти десяти
Після тривалого відпочинку в Кисляку Кисляківський курінь відправився на Січ. Майже кожний козак має свій невеликий мідний або чавунний казанок з діжкою, дерев’яну або рогову ложку, ніж, солоне сало, крупу, житні сухарі, сіль, флягу або бурдюк для води.
Перший тиждень шляху пройшов спокійно. На восьмий день путі після обіду отаман Кремінь викликав до себе десятника Мартина Паталаху.
– Мартине, візьми два десятки хлопців і їдьте вперед. Шукайте місце для ночівлі, воду, дрова.
– Зрозумів, – кивнув Паталаха.
Після того, як він з козаками поскакали вперед, до курінного під’їхав десятник Карп Журба.
– Пане Михайле, а чому ви послали в розвідку не нас?
– Вони поїхали шукати місце для ночівлі, а ти із своїм десятком поїдете дійсно у розвідку. Візьміть на південь від нашого шляху. Дізнайтеся, чи є там татари.
– Буде зроблено.
Мартин Паталаха через якийсь час зупинив коня і показав рукою вперед.
– Дивіться, попереду літають ластівки.
– Значить, десь там є вода.
Об’їхавши з лівого боку невисокий пагорб козаки знайшли невелику річку і зраділи, адже те, що вода тече, означає, що вона не застояна і її можна пити так, без кип’ятіння.
– А онде є гай! А це дрова і гілки для облаштування лежанок! –
– Те, що треба, – зрадів десятник.
Він відправив двох козаків назад до курінного отамана, а сам з рештою запорожців поїхали в лісок і почали рубати сухі дрова, ламати гілки для влаштування лежанок. Козаки не лягають спати просто на землю, бо вона витягує тепло з тіла.
Вони застеляють землю шаром гілок, очерету або сухою травою, а поверх неї кладуть, що в кого є – бурку, кінську попону, чепрак, шмат парусини чи повсті, свитку або кобеняк.
– Чи не забагато дров ми нарубали? –
– Ні, ще й мало буде. Далі голий степ, тож краще взяти запас дров із собою. Зайвими вони точно не будуть.
Коли Кисляківський курінь підїхав до місця стоянки, там вже височіли купи дров і гілляччя. А ще на шматку парусини лежать сухі гриби трутовики, які козаки використовують, як гніт для розведення вогню.
– Беріть, кому треба! – запросив Мартин.
Курінний отаман залишився задоволений вибором місця для табору. Низовики почали випрягати коней з возів і розставляти вози дишлами назовні. Возів цього разу багато – 84 штуки, тож і внутрішній простір вийшов не малий.
– Справжня фортеця, – посміхається Паталаха.
– Запам’ятай, пане Мартине, – каже курінний отаман, – фортеця – це люди.
Кашовар Голобля з помічником Чубом спочатку обдивились своїх коней, збрую, і тільки після цього почали готувати вечерю. По дорозі козаки вполювали дикого вепра, тож вечеря обіцяє бути смачною й ситною. М’ясо кашовар не жарить, а варить або тушкує, аби зберегти жир, щоб було ситніше.
Частина козаків закинули в річку сіті, щоб на ранок наловити риби. Коли розпалили багаття, козаки почали сушити в першу чергу взуття, потім верхній одяг.
За багаттям в кожного запорожця своє постійне місце, тому скрізь панує порядок і спокій.
Перед сном кожний в кого є кресало, перевірив, чи воно на місці. Це вже в козаків така традиція.
Козаки не люблять починати ранок швидко. Рибалки витягли сітки, але цього разу риби майже не зловили. Сніданок сьогодні вийшов скромний. Паталаха невдоволено запитав в Голоблі:
– Пане Василю, чого ти поскупився на їжу?
– А немає чого переїдати зранку. Повний шлунок робить ноги важкими, а розум – лінивим. Пора вже тобі це знати!
Поки низовики після сніданку чистили свої казанки, бо залишки їжі швидко псуються, десяток Журби знову виїхав в розвідку. Шлях пролягає через невеличкий ліс. Коли козаки наблизились до протилежного краю лісу, кінь Злидні, який їде першим, насторожив вуха.
– Стій! – підняв руку до гори Орест.
Ранковий туман, який ще не розсіявся, допоміг козакам непомітно підібратися до узлісся. В степу туману вже немає, а, можливо, його там і не було, тож видно далеко. Всі побачили довгу колону кримських татар.
– Назад, – наказав Журба. – Гнат й Іванко – залишайтесь тут, спостерігайте за ордою. Доповісте, як вони наблизяться сюди. Старший – Баш.
– Слухаюсь, – кивнули козаки і злізли з коней.
Решта повернулась в табір, де десятник доповів курінному отаману про наближення великого чамбулу кримців.
– Карпо, скільки їх там? – спокійно запитав Кремінь.
– Багато. Тисячі три точно. Орда, одним словом.
– Що ж, будемо готуватися до бою.
– До якого ще бою? – вражено запитав Паталаха. – Їх десять на одного! Тікати треба, поки є час! Пропоную залишити весь обоз і їхати звідси якомога швидше, раз вже нам так повезло, що ми їх першими виявили! Тут помилка означає смерть!
Курінний повернувся до десятника і з подивом оглянув його згори до низу. Але його випередив Журба.
– Мартине, хіба твоєю думкою хтось цікавився? Виконуй наказ і все.
– До того ж ти б вже мав знати, що наш отаман не любить прості рішення, – мовив десятник Макар Малюта.
– Перемогти три тисячі ординців – задача не з легких. Пане Михайле, хіба не ти вчив нас, що недооцінювати ворога – смертельно небезпечно? – не вгаває Паталаха.
– Занадто боятися – також. Чи ти готовий воювати тільки коли ми переважаємо в силі? Ми козаки – ми звикли зустрічати небезпеку зі зброєю в руках, а не тікати від неї.
Журба хмикнув. До них під’їхали інші десятники, оточили отамана колом, і уважно дослухаються до розмови.
– Пане отамане, колеса возів в землю вкопувати? – запитав Ілько Дігтяр.
– Ні. Просто засиплемо їх до середини. До того ж це буде легше і набагато швидше. І ще – в нас багато дощок, треба наростити борти, щоб татари не могли перескакувати через вози в табір. Зупинена кіннота – вразлива.
– Оце правильно, – зрадів Олекса Чухліб.
– Треба обкопати табір невеличким рівчачком, а в нього запустити воду з річки. Землю використати для засипання коліс. До справи!
Без зайвого шуму козаки взялися до роботи. На возах встановили легкі гармати і гаківниці.
– Порох сухий? – питає Кремінь. – То заряджайте!
– Аякже! Богу довіряй, а порох тримай сухим, – відповів старший з гармашів.
Коли Іванко з Башем повернулись до табору, вони його не впізнали. Крім дишл від возів в землю вкопані загострені коли. Бівуак оточений рівчаком з водою. Борти возів стали помітно вищими. На хурах встановлені гармати.
– Ну, що там? – запитав Кремінь в розвідників. – Де татари?
– Зараз тут будуть, – сповістив Гнат Баш.
І дійсно, буквально через кілька хвилин з’явилася орда. Козаки в’їхали і зайшли до табору і останні вози прикотили один до одного, закриваючи проходи і зв’язали їх залізними ланцюгами.
– По місцям! – вигукнув отаман. – Приготуватися до бою!
Татари оточили козацький табір з усіх боків, намагаючись знайти слабкі місця в обороні. Запорожці зберігають спокій, ніякої розгубленості чи збентеженості.
– Підпалити траву! – наказав мурза Наіль Ширин.
Ординці смолоскипами підпалили суху траву з усіх боків табору, але вогонь дійшов до рівчака з водою і згас. Татари залишилися розчарованими. В тому місці з якого повіває вітерець, в козаків обличчя в сажі.
Оскільки в таборі є великі діжки з водою, а кримчаки поки не атакують, козаки мочуть різні ганчірки у воді і витирають ними обличчя.
– Приготуватися до приступу, – голосно промовив мурза.
До нього під’їхав його племінник сотник Айрат Ширин.
– Дядьку, ти впевнений, що нам конче треба їх атакувати? Це ж не селяни, не містяни, це запорожці! Мені здається, краще їх обійти і їхати за здобиччю. Ми ж прийшли сюди за ясиром, а не на війну.
– Це не просто запорожці, – пояснив мурза. – Це кислячани, наші старі знайомі. Вони залили нам сала за шкіру, як ніхто інший. До речі це саме вони майже повністю винищили рід Айдарових. Не можемо ми просто так взяти і пройти повз них, бо це ганьба!
– Тоді зрозуміло. Вибач, дядьку.
Козацький табір завмер, жодного звуку чи руху. Кожен низовик знає своє місце в майбутньому бою. Тиша стала напруженою. І тут майже одночасно з усіх боків татарська кіннота поки повільно, але впевнено рушила на козаків. Час ніби стискається.
– Алла! – закричали кримчаки, але їх загрозливі крики тонуть в шумі вітру.
Козаки мовчать, тільки сильніше стискають в руках мушкети і самопали. Більшість молиться про себе, тільки кашовар Голобля сказав в голос:
– Поможи, боже.
Він не встиг перехреститися, як орда разом рвонула вскач на табір. Кіннота стрімко наближається до возів, за якими ховаються запорожці. Десятник Паталаха зібрався підпалити гніт однієї з гармат, але курінний отаман помітив це і гримнув:
– Ні! Мартине, ще не час! Стріляти тільки за моєю командою!
Ось татари наблизилися так, що видно їх очі. Кремінь вичекав ще мить і гукнув:
– Плі!
Земля здригнулася від залпу легких гармат, фальконетів, гаківниць і ожиг. Десятки вершників перелетіли через голови вбитих або поранених коней і впали на землю. На них налетіла, топчучи людей, друга хвиля кінноти.
– Добре, діти! – вигукнув Кремінь. – Їй богу, добре! Плі!
 Козаки дружно вистрілили з мушкетів і самопалів, потім з пістолів. Ординці так квапляться, що запорожці не встигли перезарядити вогнепальну зброю. Коні ординців з розгону вдарилися грудьми у борти возів. Січовики довгими списами боронять вози від кримчаків, а ті лізуть напролом.
В одному місці татари намагаються відбити нарощений борт, щоб можна було верхи перескочити через воза в табір. Паталаха побачив це, схопив свій келеп з довгим руків’ям, зробленим спеціально для нього, щоб пробивати лати польським гусарам, і вискочив на воза.
Потужними ударами з усієї своєї богатирської сили він почав трощити черепи татарам, проламуючи або деформуючи їх бойові шоломи – місюрки. Десятник встиг вбити десяток кримчаків, поки інші схопились за луки.
Стріли вп’ялися в обидві руки богатиря, і він вронив келеп. Хитаючись Мартин зробив крок назад, поточився і впав, але його підхопили і поклали на землю під воза. Татари так тиснуть, що допомагати пораненим просто немає часу.
Зате ординці більше не намагаються відбити нарощені борти у возів. Гармаші нарешті перезарядили всю артилерію картеччю і дали залп. Над полем болю залунали крики болю.
– Відходимо! – скомандував мурза.
Татари разом відступили. Мурза зупинив коня відносно недалеко від табору і скликав до себе всіх сотників.
– Знає, бусурман, що ми туди ні з якої зброї не дістанемо, – сказав Іванко, витираючи з чола рясний піт.
– А дістати було б добре, – зауважив Кремінь, – він же навколо себе зібрав не простих аскерів, а командирів.
– То, може, викотимо гармату і влупимо по ним? – запропонував Журба.
– Давай! – загорівся цією ідеєю Кремінь. – Тільки візьми дві гармати!
Пушкарі зарядили гармати посиленим зарядом пороху і ядрами. Інші козаки в цей час зробили прохід між возами, щоб пушки можна було викотити назовні.
Ніхто з татар не очікував ніякої вилазки з боку запорожців, тому вони і не помітили, як з табору викотили дві гармати і покотили їх в бік мурзи. Дорога йде вгору, тому котити пушки досить важко.
– Карпе, – мовив старший з гармашів, – думаю, досить.
– Дивись: вони на нас ніякої уваги не звертають, – відповів Журба, – давай ще десяток кроків!
Пушкарі прицілились і вистрілили. Обидва ядра попали точно в натовп татарських сотників. Половина їх впали мертвими і пораненими. Підранений кінь одного з вбитих сотників налетів на коня мурзи і збив того з ніг. Мурза боляче вдарився об землю, до того ж кінь придавив йому ногу.
Поки татари отямились, козаки встигли повернутись в табір і закрити прохід між возами.
– Чудово! – радіє курінний Кремінь. – В них тепер цілковите безголов’я!
– Сподіваюсь, сьогодні вони на нас більше не підуть, – мовив Журба.
– Гадаю, що так, бо їм ще треба поховати загиблих.
Ніби на підтвердження слів отамана до табору наблизився гонець від татар.
– Гей, уруси! Не стріляйте! Дозвольте забрати вбитих!
– Забирайте, – дозволив Кремінь і додав, звертаючись до своїх десятників: – а ви пильнуйте, щоб не вийшло, як у кримчаків з нашими гарматами.
Проте татари нічого такого не помишляють. Вони дійсно зібрали тіла вбитих і почали їх ховати. Січовики в цей час надали допомогу своїм пораненим. Під вечір кашовари приготували вечерю і нагодували весь курінь.
Кремінь в цей час спостерігає за ординцями.
– Подивись, Карпо, – стурбовано промовив він, – частина з них коней не розсідлують. Не інакше щось вони задумали.
– Ну, не стануть же вони нападати на нас вночі?
– Зате татари вміють стріляти на звук! Та й навмання також напевне бити будуть. Думаю, вони спробують обстріляти нас в темряві, щоб нанести нам втрати. Коней шкода, їх ніяк не заховаєш.
Мурза Наіль Ширин призначив нових сотників замість вбитих і доручив їм вночі з усіх боків обстріляти табір козаків з луків.
Сонце схиляється на захід. З кожною годиною присмерки густішають. Ніч видалась темна, хмарна, без місяця і зірок на небі. Табір козаків також пірнув у пітьму, бо запорожці загасили всі багаття і залили їх водою.
Козаки всі до одного поховались під возами, прикрившись зв’язаними з дров щитами, щоб жодна стріла не попала в них. Коли кримчаки наблизились до табору, вони нічого не побачили і не почули. Так і почали вони стріляти в напрямок табору у повній темряві.
Майже одразу козацькій табір відповів вогнем усієї своєї артилерії, зарядженої картеччю, і вогнепальної зброї. Татари в паніці відступили.
– Гадаю, до ранку вони нас більше не потурбують, – сказав Кремінь. – Але завтра буде новий день і новий бій.
Решта ночі пройшла спокійно, хоча не спали ні козаки, ні більшість татарів. Козаки гострили шаблі, молилися.
Вранці, коли ординці почали шикуватись до нового штурму, до мурзи примчав його племінник сотник Айрат Ширин.
– Дядьку, озирніть! – вказав він нагайкою за табір козаків в південно-західному напрямку.
– І що там такого цікавого? – невдоволено запитав мурза.
Проте глянувши в той бік він закляк на місці. Там знаходяться два гаї і зараз з одного до іншого перебираються кінні і піші запорожці. Це точно низовики, їх ні з ким не сплутаєш.
– Давно ти їх  помітив? – стримано запитав мурза.
– Так, досить давненько.
– Скільки ти їх нарахував? – уривчасто спитав мурза.
– Дев’ять сотень. І це ще не всі, бо вони все прибувають і прибувають.
– Накопичуються для атаки. Тепер розклад сил не на нашу користь. Як ти там казав? Ми прийшли не на війну? Ін шала, – повагавшись хвилину з удаваним сумом промовив мурза Наіль Ширин. – Нічого не вдієш. Відходимо.
За наказом мурзи орда раптом розвернулася і, не озираючись, вихором помчала у степ. Це було так несподівано, що кислячани вирішили, що се якась хитрість.
– Що це? – губиться в здогадах курінний. – Що за притичина?
– Пане отамане, – радісно вигукнув Журба, – наші! Ніби левушківці!
Кремінь озирнувся і побачив, як з ближнього гаю до них наближаються козаки, і це дійсно Левушківський курінь. Курінний вийшов з табору і пішов назустріч січовикам. Кислячанам дух забило від радості.
– Здоровенькі були! То ординці злякались трьохсот запорожців? – розкрив він руки для обіймів. – От не чекав!
– Чолом! Це ти, пане Михайле, знаєш, що нас триста, – весело і невимушено посміхається курінний отаман Пилип Грицай, – а татари гадають, що нас не менше тисячі!
– Ось тобі маєш! ФА це ж як?
– Бачиш ті два лісочки? За ними низина. От ми з одного гаю до іншого ходили по колу, а татари думали, що нас багато, що це прибувають нові козаки!
– Аха-ха! – розреготався Кремінь. – Здорово вигадали!
– То що, отамане, ми перемогли? – кривлячись від болю запитав Паталаха.
– Так. Тільки ця перемога не в знищенні ворога, а в тому, що вони пішли, а ми – живі! Значить, ще ряст потопчимо і повоюємо! Поталанило нам!
Мартин попросив курінного підійти і нахилитись до нього.
– Пане Михайле, є у мене прохання. Замініть мене на посаді десятника. Я зрозумів, що це не моє. Я просто козак і все. Може, хтось інший більше користі принесе на цьому місці.
– Добре, Мартине, – не став вмовляти його отаман. – Відверто кажучи, правильне рішення. А ти не просто козак, а дуже хороший козак!
Оскільки попереду сухий степ, а тут є річка з чистою водою, багато дров, отамани вирішили сьогодні нікуди не їхати, а відпочити на цьому чудовому місці. До того ж левушківці також вирішили заготувати із собою в дорогу дрова.
Журба із своїм десятком з’їздив в розвідку, щоб переконатись, що кримці дійсно поїхали. На зворотному шляху козаки вполювали ведмедя, тож на вечерю привезли свіже м’ясо. З вечора рибалки знову закинули в річку сіті і на ранок вловили стільки риби, що і наступного дня запорожці нікуди не рушили.


Повернення з небуття
Курінний отаман Михайло Кремінь викликав до себе десятника Карпа Журбу. Той одразу зрозумів, що на нього чекає нове завдання. Так, власне, і вийшло.
– Карпо, треба тобі з хлопцями з’їздити до Перекопу, подивитися, що там відбувається. Зазвичай ми виконуємо такі завдання у складі сотні, але я впевнений, що ви впораєтеся вдесятьох.
Журба задоволено кивнув на знак згоди.
– Рішення виокремити окремий підрозділ із самих підготовлених козаків виявилося напрочуд правильним, – сказав десятник.
– Саме так. Вас важче помітити, бо вас буде мало. Тільки ви там дарма не ризикуйте. Будьте обережними. Ваше завдання – розвідка і все.
– Так і буде, – пообіцяв Журба.
Наступного дня він із своїми козаками вирушив до Перекопу, але добратися до нього запорожці не встигли. Степ дихав гірким полином і сухим ковилом. Весняне сонце, ще не гаряче, а лагідне й золоте, ліниво котилося до вечірнього пругу.
Десяток Карпа Журби просувався вперед обережно, тримаючись низин та байраків, щоб не виказувати себе на відкритих просторах.
Слова курінного отамана Михайла Кременя про те, що розвідка – це єдине їхнє завдання, міцно трималися в голові десятника. Вони йшли тихо, у сірих похідних свитках, які зливалися з бляклою степовою травою.
Коли попереду, за пагорбом, почулося іржання коней і тупіт великого табуна, козаки миттєво спішилися, тримаючи коней за ніздрі, щоб ті не відгукнулися.
– Треба негайно розвідати, хто то, – мовив десятник.
– Схоже, татари, – знизав плечами Федь Закутько, – хто ж іще?
Журба відправив Арсена Дрімайла і Назара Одарича вивідати, хто там пилить у степу. Козаки повернулись дуже швидко.
– Розвідали? Хто там?
Арсен Дрімайло та Назар Одарич принесли дивну, приголомшливу звістку: попереду були не кримчаки, а втікачі, земляки з-під рідного Гайсина, з розграбованого, спаленого села Червінки.
– Їх тримали в степу, вони випасали там худобу. Самі вбили татар і тепер добираються додому.
– Багато їх? – запитав десятник.
– Ні. Всіх разом – 37. Серед них є поранені й діти. Чоловіків майже немає, більшість – жінки. Їдуть досить повільно. Женуть із собою багато татарських коней.
– Утікачі? Та ще й з татарським табуном? Напевне їх вже шукають.
– Вони вже сильно втомились, тож мусять уповільнити рух.
– Так, їм треба відпочити. Водночас не можна допустити, щоб переслідувачі наздогнали наших людей. Якщо кримчаки наздоженуть втікачів – їм не позаздриш, – помітив Гнат Баш.
– Це точно, – підтвердив Яким Євтушок.
Журба задумався.
– Нас мало, тож розділятися сенсу немає. Значить будемо супроводжувати втікачів до першого села, де є наші люди, а потім повернемось до Криму
– Якщо їх шукають, а їх не можуть не шукати, бо вони викрали в татар цілий табун, – зауважив Іванко Гардовий, – то ми скоріше всього зустрінемось з кримчаками, і нам це нічого доброго не віщує.
– Так, – погодився Гнат Баш, – буде нам тоді непереливки.
– Їдемо до утікачів, будемо їх супроводжувати і обороняти, наскільки це можливо. Веди, Арсене, – тихо наказав Журба, перевіряючи, чи легко ходить шабля в піхвах. – Хлопці, зброю тримати напоготові, але без моєї команди з мушкетів не палити. Самі знаєте, у степу звук пострілу за п’ять верст чути.
Загін перевалив через розлогий курган і спустився в широку балку, де протікає невеличкий безіменний струмок. Те, що постало перед очима козаків, змусило навіть бувалого Карпа Журбу скрушно похитати головою.
Це не було військо чи організований обоз. Посеред балки стояли три важкі татарські мажі, запряжені круторогими буйволами, а навколо тулилися люди. Тридцять сім живих душ, які вирвалися з кримського пекла.
Жінки в порваних, брудних сорочках, з хустками, насунутими на самі очі, тримали на руках немовлят. Підлітки, худі, з випнутими ребрами, сторожко тримали повіддя трофейних татарських коней. Чоловіків серед них майже не було – лише двоє літніх дідів, чиї бороди були білими, як подільська крейда.
Побачивши козаків, жінки спочатку злякано згрупувалися біля возів, прикриваючи собою дітей. Одна з них, старша, з глибокими зморшками на обличчі, перехопила в руці важкий татарський кинджал. Але коли вона розгледіла на козацьких шапках шматки червоної китайки, ніж випав з її тремтячих пальців прямо в пилюку.
– Наші... – тихо, не вірячи власним очам, прошепотіла вона й безсило опустилася на колесо мажі. – Господи милосердний, невже святі почули наші молитви?
Журба спішився, зняв шапку, низько вклоняючись землякам.
– Здоровенькі були! Не бійтеся. Я Кисляківського куреня десятник Карпо Журба, – спокійно, з лагідністю в голосі промовив він. – Тепер ви під козацькою рукою, вважайте, біда відступила.
До нього підійшов один із літніх чоловіків, дід Тарас, чия сорочка заляпана старою, запеченою кров’ю. Руки його, чорні й порепані від важкої праці на ординських пасовищах, тремтіли.
– Ми три дні й три ночі йдемо без перепочинку, синку, – глухим, надтріснутим голосом заговорив дід Тарас. – Як ординці заснули після кумису, ми трьох доглядачів зарізали, коней у косяк збили – і на північ. Жінки вози вели, підлітки коней підганяли. Але далі йти сили немає. Коні пристають, діти плачуть, пити хочуть. Вода в баклагах ще вчора скінчилася.
Карпо Журба озирнувся на свій десяток. Хлопці вже все зрозуміли без слів.
– Захар, Яким, – скомандував десятник, – негайно розсідлайте коней, дайте їм пастись. Мирославе, бери хлопців, обстежте яр. Нам потрібне затишне місце, щоб розвести багаття без диму. Орест Злидня! Організуй кухню, людям треба гарячого поїсти, вони ледве на ногах тримаються.
Для табору обрали глибоку балку, порослу густим терном та дикою грушею. Стіни яру надійно закривають козаків і втікачів від степового вітру та чужого ока. Козаки підкотили татарські мажі впритул до кущів, перекривши ними вхід до улоговини, а трофейний табун відвели трохи глибше, де трава була соковитішою й зеленішою.
Орест Злидня разом із Арсеном Дрімайло заходилися коло великого похідного казана, який зняли з одного з возів. Лопатами вони швидко викопали в землі глибоку канаву-кабицю – такий перевірений козацький спосіб дозволяв палити багаття так, щоб вогонь давав сильний жар, але полум’я не пробивалося назовні і не давало зайвого диму, який у степу видно за багато верст.
– Арсене, тягни сухий верболіз, – командує Орест, роздмухуючи перші іскри, які він викресав за допомогою кременя та сухого гриба-трутовика.
У казан налили чистої води, яку Назар Одарич приніс у шкіряних бурдюках із джерела, знайденого Іванком на дні яру. Коли вода закипіла, Орест Злидня засипав туди велику мірку просяних круп. Зі своїх запасів козаки дістали кілька чималих шматків солоного сала з проріззю, сушену рибу та сухарі.
– Ну, затірка буде що треба, – примовляв Злидня, ретельно розмішуючи куліш великою дерев’яною кописткою. – Для запаху додамо дикої цибулі та черемші, яку хлопці принесли з байраку. Поранені та діти мають добре поїсти, щоб кров у жилах швидше бігла.
Аромат гарячої їжі швидко розійшовся балкою. Діти, які до цього сиділи тихо, мов мишенята, під кущами терну, почали піднімати голови, смішно потягуючи носами повітря. Іванко Гардовий дістав зі своєї сумки пшеничні перепічки та шматки запеченого гарбуза з медом, які прихопив в дорогу.
Він підходив до малечі, лагідно посміхаючись під своїми молодими вусами, і роздавав солодощі.
– На, малюк, поїж, – Іванко протягнув шматок перепічки худенькому хлопчику років п’яти, чиї очі здавалися величезними на виснаженому обличчі. – Все позаду. Козаки поруч, татари більше не прийдуть.
Дитина обережно взяла хліб обома руками, міцно притиснула до грудей і тільки після цього почала жадібно відкушувати, а її мати, що сиділа поруч на оберемку сухої ковили, тихо плакала, дивлячись на сина.
Поки варився куліш, Захар Книш та Гнат Баш зайнялися лікуванням поранених. У багатьох втікачів ноги стерті до крові через важкий перехід степом, а у двох жінок на руках чорніли глибокі рубці від татарських мотузок.
Але найважчим був молодий хлопець на ім’я Степан, якого козаки зняли з воза. Його спина була розсічена татарським нагаєм, рана вже встигла запалитися, краї її пожовтіли, і від неї йшов неприємний солодкуватий запах гною.
Гнат розклав на чистому брезенті козацькі ліки, які вони завжди возили із собою в шкіряних торбинках за поясом. Тут є сушений болотний мох, який козаки цінують вище за будь-які бинти, листя живокосту, чистотіл та калган-корінь.
– Іванку, розпали маленьке окреме кострище, – тихо попросив Захар, обмиваючи рани Степана чистою водою. – Треба закип’ятити воду з корою дуба та ромашкою. Без цього гниль не зупинити.
Степан лежав на животі, зціпивши зуби так, що на щелепах ходили жорна. Захар Книш під час війн, в яких приймав участь, навчися багатьом секретам козацької медицини, і діяв упевнено.
– Потерпи, брате, – лагідно мовив Захар, промиваючи глибокі розрізи на спині хлопця міцним відваром дубової кори. – Зараз буде пекти, але то добре. Гниль вийде, м’ясо нове наросте.
Степан не стримався і глухо застогнав, зариваючись обличчям у суху траву, коли Захар приклав до розсіченої спини розпарене листя чистотілу, яке швидко забирало біль і очищало рани від гною. Зверху рану обклали товстим шаром м’якого болотного моху і міцно перев’язали чистим лляним полотном, яке пожертвував зі своїх запасів Іванко.
Потім Захар підійшов до жінок, які сиділи біля мажі. У однієї з них, Олени, сильно розбита рука – татарин ударив її прикладом мушкета під час втечі. Рука розпухла, посиніла і не рухається.
– Ну-бо, сестро, покажи, що там у тебе, – Захар обережно обмацав суглоб. Жінка зойкнула. – Кістка ціла, слава богу, тільки суглоб вискочив із свого місця. Тримайся міцно за колесо воза. Іванку, тримай її за плечі.
Захар узяв Олену за долоню, почекав секунду, відволікаючи її розмовою про Гайсин, і різким, сильним рухом смикнув руку на себе, одночасно повертаючи її вбік. Сухий хрускіт – і суглоб встав на місце. Жінка зойкнула, потім полегшено зітхнула, хоча з очей її бризнули сльози.
– Ось і все, – Захар посміхнувся, обтираючи руки. – Тепер змастимо коліно і суглоб маззю з козолисту, перев’яжемо, і за тиждень бігати будеш, як дівка на виданні.
Нарешті куліш поспів. Орест Злидня голосно гукнув на весь яр:
– Вечеряти, панове земляки! Хлопці, несіть таці та дерев’яні миски!
Частування здалося вчорашнім невільникам щедрим. Жінки й діти сіли кружком навколо кабиці. Орест наливав кожному повну миску густого, наваристого кулішу, з якого пара піднімалася до самого верховіття кущів терну. Арсен Дрімайло різав великими, товстими шматками солоне сало й житній хліб.
– Їжте, їжте, не соромтеся, – припрошував Орест, підкладаючи добавки підліткам. – Козак не гордун, що дістав, те ковтнув, а для вас сьогодні – найкраща козацька їда!
Люди, які роками недоїдали, їдять мовчки, чути тільки дружнє сопіння дітей та стукіт дерев’яних ложок об денця мисок. Перша, страшна виснаженість почала відступати від обличь втікачів. Щоки дітей порожевіли, а в очах жінок з’явився спокій, якого вони не знали за роки неволі.
Після ситного обіду Арсен налив усім свіжого, прохолодного відвару з шипшини й сушених суниць, який добре тамує спрагу.
Коли споночіло, в таборі запанувала тиша. Багаття в кабиці загасили, засипавши його сухою землею й золою, щоб у темряві жодна іскра не видала табір. Степ накрила темна, зоряна ніч. Жінки й діти вліглися спати на возах та під ними, укрившись татарськими повстяними ковдрами, які вони захопили із собою під час втечі.
Козаки виставили дозори на вершині пагорба. Карпо Журба заліг у густій ковилі на краю яру, пильно вдивляючись у темряву степу. Раз по раз його непокоїть думка, чи все він зробив для того, аби врятувати людей.
До нього тихо підійшов і присів Іванко Гардовий.
– Не спиться, синку? – тихо запитав десятник.
– Думаю, Карпо... – Іванко присів поруч, дивлячись на далеку лінію обрію, де зорі торкалися землі. – Завтра татари почнуть рух, шукаючи свій табун. Вони не можуть не розуміти, що втікачі пішли на північ. Якщо ми підемо прямою дорогою, орда нас наздожене за півдня. Нас всього десять, а з нами жінки й діти.
Журба закрутив довгий козацький оселедець за ліве вухо й усміхнувся у вуса.
– Не дурний придумав, Іванку, що прямою дорогою тільки вовки ходять, – розважливо мовив десятник. – Ми завтра зранку повернемо на захід, в бік Кучманського шляху. Там місцевість інша – балки, байраки, яри. Там кінноті важче розвернутися лавою. Проведемо людей поміж скелями, пересидимо день у густих тернах, а вночі виведемо в напрямку до Черкас.
– А табун як же? — запитав Іванко. – П’ятсот коней не сховаєш.
– А коней ми, якщо знадобиться – пустимо попереду, – хитро підморгнув Журба. – Нехай підлітки женуть їх на північ. Татари, як побачать коней, кинуться за ними, а ми тим часом мажі з жінками іншим яром виведемо. Головне – людей врятувати, а коні – то діло наживне.
Іванко погодився, і на душі в нього стало спокійніше. Він спустився на дно байраку, ліг на суху траву, підклавши під голову сідло, і заплющив очі.
Попереду на козаків чекає важкий і небезпечний шлях, але тепер, коли вони повернули з небуття тридцять сім християнських душ, кожен козак у загоні знав, за що варто стояти до самого кінця.


Степові манівці
Ранок піднявся над степом неквапливо й прохолодно, загорнутий у сиву повсть густого туману. Земля, вкрита рясною холодною росою, здавалася нерухомою, а пожухла ковила під вагою вологи притискалася до самої ріні.
У таборі козаків й утікачів, прихованому в глибокому яру, панує повна готовність. Жодного зайвого слова, жодного брязкання заліза – козаки Журби вміли збиратися в дорогу так, ніби розчинялися в самому повітрі.
Віє легким, пронизливим вітерцем із північного сходу, який жене туман у бік Молдови. На дні балки, біля трьох татарських маж, запряжених важкими, мовчазними буйволами, Гнат Баш разом із Назаром Одаричем обв’язують колеса возів ганчір’ям і шматками повсті, щоб уникнути щонайменшого стукоту об каміння.
Жінки в козацьких свитках, бережно вмощують дітей серед мішків із провіантом і сухарями. Підлітки-втікачі, худі, але з козацьким азартом в очах, перевіряють попруги на трофейних огирях.
Карпо Журба стояв на вершині кургану, звідки відкривався краєвид на безмежну степову даль. Поруч із ним заліг у ковилі Іванко Гардовий.
– Дивись, синку, – тихо, ледве чутно вимовив десятник, вказуючи нагайкою далеко на південь, де туман уже починав розсіюватися під променями ранкового сонця. – Бачиш ту куряву? То не пил від вітру. То татари стали на наш слід. Кримчаки виявили зарізаних доглядачів і зникнення табуна. Вони злі, як вовки взимку, і гнатимуть коней, не жаліючи їх.
– Вони впевнені, що ми підемо прямим шляхом на північ, через річку до Речі Посполитої, – Іванко примружився, оцінюючи відстань. – Пряма дорога – то для них найпростіший розрахунок. Якщо ми рушимо туди з мажами та жінками, вони наздоженуть нас за дві години. Наші вози хоч і змащені, але буйволи – то не козацькі коні.
– Отож-бо, – Журба хвацько закрутив оселедця за вухо й застебнув мідну пряжку на своєму широкому шкіряному чересі. – Тому ми зробимо так, як вони найменше очікують. Ми підемо манівцями. Розіграємо перед ними виставу.
Десятник спустився у вибалок, де козаки вже тримали коней під вуздечки.
– Увага всьому товариству! – не голосно, але твердо оголосив Карпо. – Розділяємося на два загони. Оресте, береш Назара Одарича і всіх підлітків. Ваш загін жене трофейний татарський табун – усі п’ятсот голів – прямо на північ, відкрито, піднімаючи якомога більше пилу. Женіть коней до Лисячого яру, але вглиб не заходьте. Лякайте степ, кричіть по-татарськи, щоб татари усім чамбулом подумали, що то втікачі самі рятують коней.
Орест Злидня розуміюче кивнув, міцніше стиснувши руків’я шаблі.
– Я зрозумів, Карпе. Ми виманимо орду на себе. Побачивши коней, татари забудуть про все інше. Для них коні – то сама важлива здобич зараз.
– Саме так. А ми з рештою хлопців заберемо жінок, дітей, всі три мажі, і тихими балками, дном глибоких ярів повернемо на схід, ближче до Кучманського шляху. Там земля порізана тернами й гранітними скелями, там татарській кінноті не розвернутися лавою.
Орест кивнув на знак згоди.
– Пересидимо денну спеку в Чорному яру, а вночі, коли степ затихне, виведемо людей за Південний Буг. Арсен Дрімайло залишається тут, на вершині кургану, стежитиме за рухом орди й дасть нам знак. Все, з богом! Рушаємо!
Маневр розпочався блискавично. Орест Злидня разом із Назаром Одаричем й підлітками з криками та свистом рушили табун на північ. Коні, зачувши волю, помчали вскач, піднімаючи в небо величезну, густу хмару сірого пилу, яку видно за багато верст. Здалеку здавалося, що йде великий козацький загін.
У цей же час три мажі під командуванням Журби тихо, мов примари, спустилися на саме дно глибокого яру. Натягнуті на колеса шматки повсті повністю глушили стукіт заліза. Жінки тримають дітей на руках, закриваючи їм ротики долонями, щоб жоден дитячий плач не порушив цієї смертельної тиші.
Іванко Гардовий ішов попереду першого воза, тримаючи свого Гнідка за ніздрі. Погляд його був прикутий до схилів яру, де росли густі, колючі зарості терну й глоду.
– Карпе, подивись туди, – пошепки вимовив Іванко, вказуючи на південний схід, де яр перетинав стару козацьку стежку. – Там яр стає зовсім вузьким, балка завалена старими деревами, що впали під час минулорічного буревію. Якщо татарські роз’їзди звернуть сюди, ми опинимося в пастці. Коні, а тим більше буйволи з возами через завали не пройдуть.
Журба зупинив воза рукою. Він підійшов до завалу, пильно оглянув покручені стовбури дерев і мох на корі.
– Не панікуй, синку. То не пастка, то наш порятунок, – тихо відповів десятник. – Ляхи й татари думають, що козаки завжди шукають чисту дорогу для возів. Вони ніколи не повірять, що ми потягнемо мажі через ці хащі. Якиме, бери сокиру, але рубай тільки дрібні гілки! Стовбури не чіпати, вони мають залишитися як прикриття. Козаки, дружно взялися за вози! Перенесемо їх на руках, якщо треба буде!
Робота закипіла в абсолютній тиші. Козаки й жінки підставляли плечі під важкі осі маж, буквально на руках перекочуючи їх через повалені стовбури дубів. Яким Євтушок працював сокирою ювелірно, обрубуючи лише ті гілки, що чіплялися за парусинові дахи возів.
За годину неймовірних силкувань спільними зусиллями усі три мажі переправили на інший бік завалу, а Іванко ретельно замаскував місце переходу свіжим віттям верби й дикої груші. Тепер навіть з відстані кількох кроків неможливо здогадатися, що тут пройшов обоз.
Тим часом на півдні степу розгорталася інша дія. Сотник кримчаків побачивши на горизонті величезну хмару пилу, що рухається на північ, радісно закричав і змахнув кривою шаблею:
– Алга! Вони там! Гяури женуть наших коней до річки! Наздогнати й порубати всіх! Уперед!
Орда з диким виттям і свистом помчала прямо за табуном, який вели Орест і Назар. Кримчаки не жаліли коней, упевнені, що втікачі в них як на долоні. Вони пройшли в одній версті від яру, де заховався загін Журби.
З дна балки козаки й жінки чітко чують тупіт тисяч татарських копит і крики ординців, від яких у малечі перехоплювало подих від страху. Становище було напруженим й ускладнювалося і далі.
Гнат Баш міцно тримає на руках маленьку дівчинку, в очах якої помітив переляк, шепочучи їй на вухо козацькі казки, і дитина мовчить, довіряючи сильному козакові.
– Ой, лишенько, – засмучено пробурмотіла одна із жінок. – Боже милостивий, їх же там аж кишить.
– Хмара хмарою, – підтвердила друга.
– Не доведи, боже, помітять нас, – зітхнула третя. – Не хочеться знову в неволю.
Коли орда проскочила мимо, на вершині кургану з’явився Арсен Дрімайло. Він тричі коротко змахнув сірим козацьким жупаном – знак, що шлях вільний, і татари повністю заковтнули наживку.
– Повелись на нашу вигадку татари, – задоволено промовив Журба, витираючи піт з чола. – Тепер у нас є час до вечора. Рушаємо до Чорного яру, там розіб’ємо полуденний табір.
До Чорного яру дісталися в самий полудень, коли сонце палить нещадно, а степове повітря тремтить від гарячого марева. Це місце було унікальним: глибока гранітна розщелина, поросла густим терном і старими березами, на дні якої б’є чисте джерело з прохолодною водою.
Тут козаки нарешті змогли розім’яти натруджені ноги. Федь Закутько разом із Якимом Євтушком швидко організували обід.
Розводити велике багаття знову не стали – Федь дістав із мажі великий плаский камінь, який вони возили з собою, нагрів його на невеликому, бездимному жарі з сухого калганового коріння, і почав смажити великі шматки солонини.
– Прошу до столу, – приязно припрошував Федь, розкладаючи гаряче м’ясо на чисті шматки березової кори. – Хліба свіжого немає, але сухарі житні, розмочені в гарячому м’ясному бульйоні, підуть за милу душу. Якиме, неси холодну воду з джерела!
Втомлені переходом жінки й діти з великим апетитом їли нехитру, але ситну козацьку їжу. Старий дід Тарас, жуючи сухар, тихо промовив, звертаючись до Журби:
– Я за свої сімдесят років, Карпе, багато чого в степу бачив, але щоб так чисто обдурити татарського сотника – то справжній божий промисел. Ви не просто воюєте, ви ніби бачите степ наскрізь.
– Наш Кисляківський курінь – то слава всього Поділля, – посміхнувся Журба, підкручуючи вуса: – То все Іванкова вигадка, діду. Він у нас молодий, але розумом не поступається старим полковникам.
Поки табір відпочивав у прохолоді яру, Іванко Гардовий пішов на передовий дозор. Залізши на верхівку старої розлогої берези, що росте на самому краю скелі, він пильно оглядав степ крізь листя.
Раптом його увагу привернув рух на заході. Між пагорбами, не поспішаючи їдуть двоє татарських вершників. Це вивідачі, які відстали від основних сил і тепер перевіряють бічні балки. Іванко тихо, як змія, зліз із дерева й подав знак Журбі.
– Двоє, Карпе, – прошепотів хлопець. – Ідуть прямо на наш яр. Якщо вони підійдуть до краю скелі, то побачать мажі й людей. Стріляти з мушкетів не можна – звук почує вся орда.
– Знімемо їх тихо, – Журба повернувся до козаків. – Іванку, Гнате, беріть татарські луки, що утікачі взяли як трофеї в Криму. Стріляти тільки напевне, коли під’їдуть на відстань десяти кроків. Книш, Закутько – тримайте шаблі напоготові.
Козаки причаїлися за гранітними брилами біля самого входу в яр. Татарські вершники їхали повільно, переговорюючись між собою й не очікуючи жодної небезпеки. Козаки напружено чекають, поки ординці наблизяться.
– Мій – той, що зліва, – майже нечутно сказав Іванко.
Коли до засади залишалося не більше двадцяти сажнів, Іванко з Гнатом одночасно спустили тятиви.
Почулось сухе клацання. Дві татарські стріли зрізали вершників миттєво. Одна влучила точно в горло першому ординцеві, а друга пробила груди другому. Обидва татари впали з коней у високу траву без жодного зойку чи крику.
Орест разом із Назаром підскочили, перехопили повіддя сполоханих татарських коней і завели їх у яр, а тіла вбитих швидко затягли в густі зарості колючого терну й засипали сухою землею й листям.
– Чисто спрацьовано, хлопці, – схвалив Журба, оглядаючи трофеї. – Тепер у нас є свіжі татарські коржі в саквах. Якиме, віддай коржі дітям.
Сонце почало схилятися до заходу, коли з півночі повернувся Орест Злидня. Його кінь запінений, а сам він ледве тримається в сідлі від утоми.
– Ну що там, Оресте? — кинувся до нього Журба. – Де орда? Що з підлітками?
– Все добре, Карпе! – важко дихаючи, посміхнувся Злидня, злізаючи з коня. – Наш план спрацював! Збили ми ординців з пантелику! Татари погналися за табуном. Ми довели коней до Лисячого яру, а там підлітки за моїм наказом розділили табун на п’ять малих косяків і розігнали їх в різні боки – по болотах, по чагарниках та лісових нетрях.
Журба задоволено посміхнувся.
– Татари розгубилися, почали ганятися за кожним конем окремо, кричать, лаються, ловлять арканами. Організованого переслідування більше немає, вони застрягли в тих болотах до завтрашнього ранку! Хлопчики всі живі, сховалися в балці, чекають на нас.
– Слава Богу! – тричі перехрестився дід Тарас, а за ним і всі козаки й жінки в таборі. – Перехитрили ми таки ординців!
– Тепер часу гаяти не можна, – Карпо Журба став командувати збором обозу. – Сонце сідає, степова спека спадає, іти людям буде легше. Впрягайте буйволів! Поки ніч накриє степ, ми маємо вийти на Кучманський шлях. Там бездоріжжя після минулих дощів таке, що ніяка татарська кіннота нас не наздожене, навіть якщо й вибереться з болота.
Валка вийшла з Чорного яру, коли на степ упали перші густі нічні сутінки. На виході з яру до них приєдналися Назар Одарич із хлопцями.
Ішли впевнено й швидко. Попереду їде Журба, вказуючи шлях, поруч Іванко Гардовий, а за ними повільно, але безупинно рухаються три мажі, повертаючи тридцять сім людських душ з небуття татарського полону назад – до рідного, милого серцю Поділля.
Коли всі переправилися через брід на лівий берег Південного Бугу, Журба мовив:
– Далі ви вже самі. Куди ви тепер?
– Подивимось, що там в Червінках. Якщо дійсно все село спалене – оселимось в Черненках або Дмитренках. Там видно буде. Головне – добратися до дому.
– Щасти вам, – мовив Журба. – Нам треба повертатися.
– Дякуємо вам, діти, – вклонився дід Тарас, – храни вас бог!
Козаки привітно попрощались, розвернули коней і поїхали над до броду. Людям властиво сподіватись на краще, тож втікачі зітхнули з полегшенням, вважаючи, що всі страхи, негаразди і біди залишились позаду.
Вони якийсь час дивились у слід запорожцям, а потім попростували далі своєю дорогою, насилу примушуючи себе не озиратись. 
Сизий туман, що прийшов із заплави Південного Бугу, щільною ковдрою вкрив глибокий, порослий терном байрак. Вранішня прохолода проймає до кісток, а дрібна водяна мряка осідає на сірих козацьких свитках дрібними, блискучими краплями.
Розвідувальний десяток Карпа Журби засів на самому дні розщелини. Козаки міцно тримають коней під ув’язку, затискаючи їм ніздрі долонями, щоб жодне випадкове іржання не порушило смертельної тиші.
Іванко Гардовий разом із Карпом Журбою, замаскувавшись сухою ковилою, лежать на верхньому гребні яру, пильно вдивляючись у степову далечінь.
Прямо перед ними, усього за двісті сажнів, Кучманським шляхом рухається татарський загін. То був чамбул ногайців – близько сімдесяти шабель під проводом досвідченого сотника.
Ординці йшли неквапливо, упевнені в тому, що на цих сплюндрованих подільських землях їм ніхто не загрожує. Вони гнали перед собою невелику, але тяжку здобич – три десятки свіжих невільників, переважно молодих жінок і дівчат із дальніх хуторів, зв'язаних по руках сиром’ятними ременями. Вдалині, за лавами вершників, погоничі вели чималий косяк відібраних у селян коней.
Іванко звернувся до Журби. Обличчя хлопця було напруженим.
– Карпе, – прошепотів Іванко, переводячи подих. – Ногайці йдуть вздовж річки, прямують на південний схід, до Чорного броду. То їхній постійний маршрут на Крим. Але поглянь, у них у колоні наші люди. Дівчата плачуть, дехто ледве йде, падає в багнюку...
Арсен Дрімайло гаряче стиснув руків’я своєї кривої шаблі:
– Пане десятнику, їх всього сімдесят! А нас – десяток добірних кислячан, у кожного по два пістолі, мушкети набиті, шаблі гострі. Якщо ми несподівано вдаримо їм у фланг із цього яру, розіб’ємо лаву з першого залпу! Не можна ж дивитися, як наших дівчат у неволю уводять! Серце кров’ю обливається!
Запанувала важка, гнітюча тиша. Козаки вичікувально дивляться на свого десятника. Кожен із них рветься в бій, козацька кров кипить від люті до людоловів.
Карпо Журба повільно закрутив сивого оселедця за вухо, його суворий погляд застиг на мокрій траві. Він мовчав, зважуючи на внутрішніх терезах долю свого загону й життя полонених.
– Ні, Арсене, – тихо, але з залізною рішучістю відрізав Журба. – Гарячність у степу – то перший крок до могили. Нас всього десять. Ну, виб'ємо ми першим залпом десяток татар, ну, порубаємо в рукопашній ще п’ятнадцять. А далі що? Ординці – кавалерія вправна, вони вмить обступлять нас колом. Самі загинемо ні за цапову душу, і бранців погубимо – татари, як побачать, що програють, першим ділом невільникам горлянки переріжуть, щоб здобич ворогу не дісталася. Чи такої волі ти для них бажаєш?
Журба підвівся й суворо поглянув на розпашілого Дрімайла:
– Нам не бравада потрібна, а розум. Облиш шаблю. Наше завдання – урятувати людей і донести відомості до куреня. Назаре, Олресте, – звернувся він до козаків, – негайно сідлайте коней. Ми відходимо назад, тихими манівцями в обхід яру. Обженемо чамбул ногайців стороною, вийдемо до Чорного броду за дві години до них і розставимо там таку пастку з Кисляківським куренем, що жоден ординець до Криму не повернеться. Обережний відхід сьогодні – то життя для цих дівчат завтра.
Козаки хоч і зітхнули з досадою, але сперечатися з досвідченим десятником ніхто не наважився. Вони безшумно повели коней вглиб глибокою балкою. Розважливий розсуд Карпа Журби вкотре вберіг розвідку від наглої смерті, залишаючи козакам шанс на справжню, велику перемогу.
Загін Карпа Журби зрештою вивів утікачів до безпечних поселень, де вони змогли знайти прихисток і допомогу. Виконавши це непросте завдання, кислячани повернулися на Січ. Там уже ширилися тривожні чутки про новий великий виступ проти польської шляхти. Козацьке товариство готувалося до чергової боротьби, розуміючи, що попереду на нього чекають нелегкі випробування.


Повстання Полоуса
Антипольське селянсько-козацьке повстання під проводом Криштофа Косинського, а згодом і затяжні виступи Северина Наливайка та Григорія Лободи були жорстоко придушені регулярною армією й шляхетським ополченням Речі Посполитої.
Проте мета, заради якої русини бралися за зброю, так і залишилася нездійсненою. Нестерпний гніт польської шляхти тільки дужче посилювався. Ляхи люто зводили рахунки з місцевим людом за найменшу непокірність, залишаючи по собі руїну, запустіння й страх.
Скатована, напівжива Україна мовчки волала про помсту. В тихих розмовах по хуторах і байраках жила затята надія на відплату, а в душах русинів міцніла віра у справедливість і світлу будущину свого народу. Поки ж навколо панував похмурий морок польського терору – шляхта гучно святкувала перемогу.
– Треба так карати цих русинів, щоб ті скажені собаки більше й не згадували про волю! – з презирством гомоніли шляхтичі на бенкетах у Брацлаві, поправляючи багаті кунтуші. – Бидло! Холопи! Не можна дозволяти, щоб вони піднімали руку на лицарський стан! Треба назавжди відбити їм бажання говорити на їхній хлопській мові. Тільки польське слово має звучати в цьому королівстві! Віват, панове!
Становище України наприкінці XVI століття було надзвичайно важким. Мало того, що земля була розірвана й розділена між хижими сусідами, її зсередини ятрили глибокі протиріччя між реєстровою старшиною та низовим козацтвом.
Проте навіть у цей скрутний час внутрішні сили народу викували національне військо. Воно невпинно підживлювалося свіжими силами й висувало з-поміж себе видатних полководців, чиїми перемогами могла б пишатися будь-яка держава Європи.
Одним із таких лідерів став гетьман Федір Полоус – вірний послідовник Богдана Микошинського та Григорія Лободи, непримиренний противник Речі Посполитої, який підняв народ на нову визвольну війну.
На Запорозькій Січі загриміли литаври, скликаючи на генеральну Раду все товариство. На січовий майдан прибували, сходилися й припливали на човнах люди з далеких зимівників, із лиманів, з усього Дикого Поля; йшли похмурі лугарі з Великого Лугу. Повітря гуділо від сотень суворих голосів.
Гетьман Полоус вийшов до війська в похідному убранстві, тримаючи в руці гетьманську булаву. Він окинув поглядом море козацьких шапок і заговорив – його сильний, звичний до степових вітрів голос розносився до самого дніпровського берега:
– Поляки просто так від України не відмовляться, братове! Треба нам готуватися до нової, затяжної й рішучої боротьби з ляхами!
– За славу козацьку і за щасливу долю України! – дружно заревло козацтво, скидаючи догори гострі шаблі та мушкети. – Зіб’ємо з шляхти їхню пиху! Покажемо польським панам, що з поразкою на Солониці і звірячою смертю Наливайка козацький дух не вмер! Він живий!
Простий народ тепер підтримував повстанців усім серцем. Минули ті часи, коли нереєстрові козаки, особливо низові запорожці, в очах королівських урядовців та заможних міщан мало чим відрізнялися від звичайних розбійників.
До кінця XVI століття цей негативний образ повністю змінився у свідомості нижчих верств. Козаки дедалі частіше й зухваліше нападали на татар та турків, від набігів яких потерпала вся християнська земля.
Уся Європа тоді тремтіла від однієї думки про османську навалу – адже у 1592 році султанські війська спустошили Угорщину й ледве не захопили Відень, а велика частина Східної Європи залишалася під прямою загрозою татарських наскоків. Тому кожен, хто насмілювався кинути виклик бусурманам у морі чи в степу, миттю завойовував щиру прихильність земляків і гучну славу за кордоном.
Гетьман Федір Полоус повів своє військо вперед. Козацька флотилія чайок піднялася Дніпром до Канева і Черкас, висаджуючи десанти й розпочинаючи активні бойові дії проти польських тилових гарнізонів.
Полоус розбивав шляхетські загони, вщент нищив маєтки аристократів, які в паніці знову потяглися на захід, до Варшави. Блискуче й пишне коронне військо скрізь відступало, а уходячи, польські жовніри зі злості віднімали у місцевих селян остання зброю – рушниці й старі дідівські шаблі.
У цей же час старі запорожці, перевдягнені селянами або убравшись простими сліпими старцями, пішли по українським дорогам. Під тихий, тужливий дзвін кобз і бандур вони співали думи, таємно сповіщаючи народ про нову велику війну з ляхами.
У селі Кисляк стояла тиха подільська осінь. Після недільної служби, коли прихожани вже розійшлися, кілька чоловіків затрималися біля церковної огорожі, піджидаючи настоятеля. Отець Зосима (Тиміш Хижняк), зачинивши важкі двері храму, неквапливо підійшов до воріт.
– Ви щось хочете, браття? – лагідно запитав батюшка, поправляючи підрясник. – Бачу, лиця на вас немає. Що сталося?
– Отче, – виступив вперед Блажко Бажан, зминаючи в руках шапку. – До нас через чумаків дійшли чутки... Кажуть, нова війна піднялася проти польської шляхти. Чи правда це, чи люди знову брешуть у шинках?
– Правда, пане Блажко. Щира правда, – батюшка перехрестився на куполи. – Піднялася Україна.
– Ще кажуть, що очолив наше військо Федір Полоус, – замітив Серафим Левицький, недовірливо хитаючи головою. – Ми про нього, признатися, вперше чуємо. Що він за людина? Чи можна за ним іти?
Отець Зосима ласкаво посміхнувся, і в його очах на мить блиснув колишній козацький вогонь:
– Не просто можна, Серафиме – треба. Я знаю Полоуса особисто. Познайомились ми з ним вісім років назад, коли разом перебували у Бихівській волості в Білорусі. Ми тоді від імені гетьмана Чановицького збирали податки на козаків, заготовляли зброю і продовольство. Федір – людина залізної волі. Навесні 1595 року козацтво обрало його гетьманом. А вже як його військовий талант проявився в походах проти Буджацької орди!
– Щось таке наші лірники співали... – пригадав Бажан.
– Коли тогочасний гетьман Григорій Лобода проголосив великий морський похід на турецьку фортецю Білгород, що стоїть на Дністровському лимані, Полоус зі своїм полком штурмував її і з моря, і з суші. А влітку того ж 1594 року полк Полоуса у складі флотилії кошового Богдана Микошинського на чайках ходив під Очаків. Федір командував авангардом. Він так лихо повів атаку на очаківську гавань, що з ходу спалив турецькі галери і відкрив портові ворота основним силам нашого флоту. На Січі його ім’я кожен знає.
– Навіть соромно, що ми в Кисляку про такого лицаря не відали, – винувато зітхнув Бажан, опускаючи очі. – Отче, а як по-вашому... переможемо ми ляхів на цей раз?
Отець Зосима довго дивився на пожовклі верби біля річки Соб, і обличчя його стало зажуреним:
– Не впевнений. Сили наші надто нерівні, та й народ наш украй виснажений попередніми стратами й погромами Солониці. Але стояти за волю треба до кінця. Бог розсудить.
Війська гетьмана Полоуса тим часом підступили до Канева. Свій табір козаки розбили на південно-східній околиці, укривши вози в глибоких складках Канівських гір.
Глибокої ночі, коли місто спало, козацький десант безшумно висадився на берег. Кілька запорожців, які досконало володіли польською мовою, підійшли до воріт і відволікли вартових, назвавшись коронним підрозділом, що прямує на Січ.
Поки на брамі йшла перепалка, основні сили козаків перекинули штурмові драбини через високі стіни цитаделі. Перебравшись всередину, вони без жодного звуку вирізали стражу й розчинили ворота. Раптовім нападів козаки захопили міську цитадель і взяли з переляканих шляхтичів та купців великий грошовий викуп.
Не ставлячи табір у місті, козаки Кисляківського куреня одразу рушили далі на захід. Через пів дня козацька валка підійшла до великого, обнесеного кам’яною стіною маєтку князів Чорторийських. Захопити цей замок з ходу не склало труднощів – челядь розбіглася при перших вистрілах.
Іванко Гардовий разом із Гнатом Башем та Назаром Одаричем саме прочісували панський будинок, коли натрапили на прибудову другого поверху. Раптом високе вікно розчинилося, і в прорізі показалася рука польського урядника, яка тримала сірого голуба.
– Не інакше поштовий! – шепнув Іванко, хватаючись за лук. – Швидше, хлопці!
Козаки увірвалися в кімнату. Іванко в стрибку перехопив руку поляка, не давши йому випустити птаха в небо. Він міцно стиснув долонею лапки переляканого голуба.
– Ти диви, – радісно вигукнув він, переводячи подих. – До лапки-то цидулка прив’язана! Справжня шпигунська пошта!
Лях, блідий від люті, спробував вихопити з-за пояса пістоля, але Гнат Баш вистрілив першим. Пуля повалила шляхтича на піжлогу. Іванко бережно відв’язав записку і пробіг очима рядки, написані латиною.
– Що там, Іванку? – Назар зазирнув йому через плече. – Пишуть про нас?
– Лист до самого князя Чорторийського, – усміхнувся Гардовий. – Сповіщають, що замок захоплений бунтівниками, і благають прислати на виручку кавалерію з найближчого гарнізону.
– Вчасно ми цього голуба перехопили, – Гнат Баш заглянув у пусте вікно. – Що робити будемо? Знищимо папір?
Іванко замислився, вертячи в руках легке гусяче перо, що залишилося на столі урядника:
– Ні, знищувати не будемо. В мене є ідея краща. Треба переговорити з курінним.
Він швидко спустився у двір і доповів про перехопленого голуба отаману Михайлу Кременю.
– То це як – відправити іншого листа? – Кремінь здивовано підняв брову, вислухавши план хлопця. – Напишеш, що козаки пішли далі, а в замку залишився лиш малий дозор із десяти чоловік?
– Саме так, батьку, – кивнув Іванко. – Ляхи розслабляться, і нам буде легше їх взяти.
– Згоден. Тільки десять чоловік – це занадто мало, пани запідозрять пастку, – тонко посміхнувся умудрений досвідом курінний. – Пиши, що в замку залишилося пів сотні козаків. Тоді й каральний загін шляхти прибуде більший, чоловік триста. Одним разом їх тут усіх і переб’ємо. І обов’язково черкни в кінці, що козаки всі п’яні, святкують перемогу. Порадуй панів, нехай думають, що візьмуть нас голіруч!
Іванко, стараючись копіювати латинський почерк убитого урядника, швидко переписав цидулку, прив’язав її до лапки голуба і випустив птаха з вікна прибудови.
Спустившись на широкий панський двір, Гардовий натрапив на Василя Голоблю, який саме порався біля великих похідних казанів. Від вогнища йшов приголомшливий, ситний аромат.
– Агов, Іванку! – весело гукнув його кашовар. – А ну-ка йди сюди! По лицю бачу – зголоднів на своїй верхотурі. Горохляники будеш?
– Що буду? – не зрозумів Іванко, принюхуючись. – Немає такого слова в нашому Кисляку.
– Горохвяники, хоми, або просто – горохові млинці, – лагідно посміхнувся Голобля, піддіваючи лопаткою зі сковороди пишний рум’яний млинець. – Невже тобі їх зроду їсти не доводилося? Це ж у запорожців на Січі сама ходова їда. Я їх там готувати й навчився.
Іванко взяв з великої дерев’яної таці гарячий млинець, обпалюючи пальці, відкусив шматок і зажмурився від задоволення. Млинець так і танув у роті.
– Ох і смачно, дядьку Василю! А як їх роблять? – запитав хлопець, уплітаючи частування.
– Та просто все, – Голобля з задоволенням пустився в кулінарні пояснення, підливаючи олії на сковороду. – Горох добре розварюють в казані, потім ретельно розтирають старою дерев’яною кописткою, поки не вийде однорідна густа маса.
Охолоджують трохи, додають пару ложок пшеничного або житнього борошна для зв’язки – і на сковороду. В піст смажимо на олії, а зараз, у м’ясоїд – виключно на свіжому свинячому смальці. Подавати треба зі шкварками, товченим часником або жирною сметаною. Їж, синку, сили тобі вночі знадобляться.
Сутінки опустилися на маєток Чорторийських раптово. Діючи за планом Іванка, козаки Кисляківського куреня таємно вивели велику частину коней з конюшень і разом з основним загоном укрилися в глибокому, зарослому лісом урочищі неподалік. У замку запалили факели, імітуючи п’яний розгул.
Кремінь очікував, що шляхта підійде під ранок, по росі, але пани, повіривши перехопленому листу про «п’яних хлопців», пішли на штурм ще до опівночі, без жодної розвідки. Триста відбірних жовнірів з криками увірвалися в розчинені ворота маєтку.
Але замість п’яних первісних дикунів їх зустріли замасковані оборонні лінії.
– Цілься! – гучно скомандував з темноти Кремінь. – Плі!
Залп із десятків козацьких самопалів і фузей в упор розніс передні ряди атакуючих. Поляки змішалися, коні захрипіли, натикаючись на загородження.
В самий розмах бою, коли шляхта спробувала перегрупуватися, з темного урочища їм у тил з громовим криком «Слава!» ударив козацький кінний засадний полк.
– Пане отамане! Полонених брати? – перекриваючи гул битви, прокричав із сідла десятник Карпо Журба, рубаючи ляхів.
– Навіщо вони нам? – жорстко відізвався Кремінь, перезаряджаючи пістоль. – Це ж не татари, за них нам наших братів із Криму ніхто не віддасть! Рубай їх, клятих катів, не жалій!
Запорожці виконали наказ безжально – каральний загін шляхти був повністю вирубаний в ту ніч, до останнього жовніра. Кислячани в цьому нічному бою втратили трьох своїх земляків. Завернувши тіла загиблих побратимів у дорогі панські килими, їх з почестями поховали на пагорбі за парком, і над свіжою могилою козаки тужно затягнули: «Вічна пам’ять...»
Уранці, оглядаючи трофеї, Кремінь підійшов до втомленого Іванка, який сидів на крильці, і з повагою поплескав його по плечу:
– Ну і ну, синку... А з листом до князя і поштовим голубом ти здорово придумав! Молодець, обманув шляхту як дітей!
– Не соромся, хлопче, – добродушно добавив Карпо Журба, утираючи кров з щоки. – Ти в черговий раз спас курінь і прославив всіх нас!
Цю ніч кислячани провели в панських хоромах, змиваючи бойову кіптяву, а вже на світанку разом з основними силами гетьмана Полоуса рушили на Черкаси.
Дорога на Черкаси була розмоклою, важкою. Повстанське військо просувалося гінко, але в районі балок на них раптово налетів великий кінний загін реєстровців під командуванням гетьмана Тихона Байбузи – ставленика заможної старшини, який проводить політику компромісу з Варшавою і люто ненавидить низову козацьку сірому.
Всі реєстровці були кінними, вони лавиною наближалися до повстанців, чию основу складала піхота.
Козаки Полоуса швидко розгорнули табір із возів. Олекса Чухліб, набиваючи свій мушкет, раптом завмер і радісно оголосив товаришам:
– О, глядите, хлопці! Мені прямо на дуло пташка сіла! Стара козацька прикмета – удача в бою нам сьогодні гарантована!
– Швидше! Ворушіться, пся крев! – Шалено кричить Байбуза, підганяючи своїх вершників нагайкою. – Не дайте цим харцизам установити і зарядити їх важкі гармати! Потоптати їх конями! Поспішіть!
Мартин Паталаха, дивлячись крізь приціл фузеї на лаву кінноти, яка стрімко наближається, гірко покачав головою:
– Ти диви, що твориться... Знову свої ж брати-русини воюють за польські герби проти нас.
– За нікчемне королівське сукно і реєстрові гроші здають і віру, и весь наш народ, – з глибоким презирством виплюнув в траву Свирид Ружинський, зводячи курок мушкету.
Загриміли постріли козацьких пушок, укритих за возами. Повстанці Полоуса зустріли атаку реєстровців Байбузи шквальним, прицільним вогнем.
Понісши величезні втрати в перші ж хвилини, нападники в безладно відкотилися назад в степ. Дорога на Черкаси була відкрита, і козацьке військо, перев’язав ранених, упевнено продовжило свій марш на подільські землі.


Дубові гармати
Козаки заскочили зненацька невеликий польський загін, який пробирався до своїх основних сил тилами повстанських військ Полоуса. Про його появу курінному отаману Кременю доповів десятник Журба.
– Їх всього 88 разом з челядниками. Схоже, це залишки якогось розбитого великого загону. Але обоз в них досить великий.
Натиск козаків був такий несподіваний і сильний, що ляхи, не прийнявши бій, кинулися тікати. Але кислячани оточили польський загін і повністю його знищили. Серед трофеїв виявився запас пороху в глиняних глечиках і ядра різного калібру.
– Шкода, що гармат немає, – скрушно мовив Кремінь. – Як це вони тільки додумалися везти пушки окремо?
Іванко почув слова курінного отамана і задумався. Через якийсь час він підійшов до Кременя. Той одразу зрозумів, що в хлопця до нього якась справа.
– Що тобі, синку? – доброзичливо запитав він.
– Батьку, послухайте, що я надумав. Дивіться, в нас є порох і ядра, але немає гармат. А якщо зробити їх з дерева?
– Як це? – розгубився з несподіванки отаман.
– Можна випалити середину в дубових колодах. Або розколоти колоди, вибрати середину сокирами і долотом, а потім скріпити все залізними кільцями. Впевнений, що по одному пострілу ці «гармати» точно витримають.
Тепер призадумався Кремінь. Дійсно, це було би здорово. Навіть один залп з таких гармат може перевісити шальки терезів в бою на користь козаків або просто нанести ворогу значних втрат, остудити їх запал.
– А якщо таку гармату пострілом розірве? – запитав отаман.
– Те в руках  господніх, – відповів Іванко.
За наказом Кременя запорожці зробили двадцять дерев’яних гармат з дубу. На більше просто не знайшлося залізних обручів. І тільки-но низовики закінчили виготовлення гармат, як на видноколі з’явився великий польський загін.
– Увага! Розставити гармати під деревами, – почав командувати курінний отаман, – заряджай! Цілься! Готуйсь!
Непомітно для ляхів козаки готуються до бою. Поляки не помітили засідки і підійшли майже впритул до узлісся, на якому причаїлися кислячани. Несподівано по ним вистрілили двадцять гармат.
– Заряджай! – командує Кремінь. – Цілься!
Поки пушкарі перезаряджають дерев’яні гармати, інші козаки стріляють по ляхам з мушкетів і самопалів. Запорожці успішно зробили другий залп і знову зарядили гармати. На цей раз після третього пострілу дві гармати розірвало.
Уламком однієї з «гармат» поранило Макара Малюту. Якби на його місці був любий інший козак – скоріше всього він би загинув на місті. Але Малюта справжній богатир, тому він вижив. Його підняли і поклали на воза.
– Трясця, – лайнувся Іванко, бо вважає себе винним в пораненні Малюти.
– Рушай, – махнув рукою курінний Лавріну Чубу, який править кіньми на цьому возі. – Їдь туди, ми наздоженемо!
Від пострілів саморобних гармат здригається земля, запахло димом. Під час четвертого залпу розірвало ще дванадцять «гармат», але цього разу з пушкарів ніхто не постраждав.
Залишилось шість дерев’яних гармат. Їх оглянули і зробили висновок, що п’ять з них ще придатні зробити по одному пострілу, а шоста вже така розхитана, що нею користуватися більше не варто.
– Заряджай! – командує Кремінь. – Гардовий, ти залишаєшся за старшого. Наздоженете нас. Ми їдемо на південний схід. Ну, храни вас бог!
Козаки зробили останній залп з мушкетів і самопалів і почали відходити. На позиціях залишилися тільки п’ятеро гармашів на чолі з Іванком Гардовим.
Дерев’яні «гармати» зробили останній постріл і їх також розірвало. Навчені на прикладі Малюти козаки уникнули поранень.
– Товариші, – гукнув Іванко, – скидайте уламки гармат в цю яму. Присиплемо її піском, глицею, листям, щоб ляхи не здогадались про нашу вигадку! Залізні обручі заберемо із собою!
Коли поляки увірвалися на узлісся, козаків вони вже не застали. Один з ротмістрів, обдивившись все навколо, голосно запитав:
– Панове! Хто з вас бачив, як тікають козаки?
– Я!
– Пане Глич, ви їхали попереду. Ви бачили в них гармати?
– Ні, пане ротмістр. Вони їхали верхи. Ні возів, ні гармат в них не було.
– З чого ж вони стріляли? Дивина та й годі.
Ротмістр наказав жовнірам пильніше обдивитися узлісся, але гармат ляхи, звичайно, не знайшли. Вони здійснили ще дві спроби відшукати козацькі гармати і знову результат вийшов ніякий.
– Що за дивина? – вражається ротмістр. – Було б поряд болото, річка чи озеро, я б вирішив, що вони пушки втопили, але ж нічого подібного тут немає.
– Тут точно щось не так. Не інакше характерники відводять нам очі, – погодився пан Глич. – Здається, нічим іншим пояснити відсутність гармат не можна.
Жовніри, які приймали участь в пошуку гармат, не менш вражені і згодні з цією думкою.
– Якби мені про таке розповіли, – каже один з них, – я б ні за що не повірив. Але я ж бачив все на власні очі! Гармати були, он скільки наших вояків і коней від них постраждали, а тепер їх ніде немає! Диво, їй богу, диво.
Поляки втратили багато часу на пошуки козацьких гармат і на поховання своїх загиблих, тому козаки змогли відірватися і заховатися в лісах.
Курінний Михайло Кремінь відрядив Журбу з його десятком назустріч Іванку.
– Зустріньте його, щоб без несподіванок, – наказав отаман.
Коли Іванко з чотирма пушкарями наздогнали свій курінь, кислячани вже робили нові дерев’яні гармати.
– Кільця привезли? – першим ділом запитав Кремінь. – Тут повно нарізаного грабу, тож гріх не скористатися цією нагодою!
Дізнавшись, що кільця козаки привезли, отаман зрадів. Маючи досвід виготовлення гармат із дерева, пушкарі тепер не поспішають і роблять все точніше, якісніше. Вирішили набивати на гармати більше кілець, тому тепер вийшло 16 гармат.
– Сподіваюсь, їх вистачить на більшу кількість пострілів, – сказав отаман, погладжуючи дула гармат.
Помилувавшись дерев’яними гарматами, Кремінь відіслав козаків Журби в розвідку з метою дізнатися де зараз знаходяться і що планують робити далі ляхи.
– Ми маємо знати, що вони замишляють, – сказав Кремінь.
Поки вивідачі не повернулись, отаман ліг відпочити. Він міцно заснув і добре спочив. Він встиг повечеряти, коли розвідка, нарешті, повернулася.
– Що там? Вдалося дізнатися?
– Так. Шукають нас. Стали табором в полі неподалік від північного узлісся цього лісу. Схоже, нападу з нашого боку вони не очікують.
– Впевнені, що нас набагато менше, тож ми будемо тікати, ховатись, а напасти на них не посміємо, – усміхнувся Кремінь. – Вважаю, кращої нагоди для нападу в нас не буде. Десятників до мене!
Після наради козаки, залишився весь обоз і кухню, кашоварів і шатри на місці, вирушили на північне узлісся. Там вони встановили гармати з запасами пороху і ядер під  деревами. Кремінь роздивляється табір поляків.
– Не поважають нас ляхи, – усміхнувся він, – тим гірше для них.
– Чому? – запитав Іванко.
– Подивись, синку, вони розташувалися на такій відстані від лісу, що ми їх можемо прямо звідси дістати з гармат і мушкетним вогнем! Показують, що не бояться нас. Навіть зневажають.
– Або просто дурні, – стримано всміхнувся Журба. – Як завжди переоцінюють себе і недооцінюють нас.
– Ну, або так, – погодився отаман. – Карпе, під ранок із своїми хлопцями зніміть вартових. Бажано всіх. Потім відженете їх табун, підпалите шатри, а там вже ми вдаримо по ляхам! Якщо твоїх козаків мало – візьми кращих з інших десятків.
– Добре. Дякую, батьку!
Під ранок лазутчики пробралися до польського табору. Але ротмістр, якому не спиться, вирішив перевірити несення вартової служби, і з трьома жовнірами пішов по табору. Він буквально напоровся на козаків, які як раз знімали вартових.
Пролунала лайка, постріли з пістолів. Табір швидко піднявся по тривозі. Козаки вимушені покинути польський табір і тікати. Для відступу в них є тільки один шлях – до лісу.
Ляхи скочили на коней, більшість навіть без сідл, і почали переслідувати піших козаків.
– Лягай! – голосно крикнув Кремінь, коли козацькі розвідники добігли до лісу. – Плі!
Козаки попадали, а під деревами пролунав залп з дерев’яних гармат, потім з козацьких самопалів і мушкетів. Поки кислячани перезаряджали зброю, їх розвідники добралися до дерев.
Не дивлячись на вбитих і поранених ляхи продовжують переслідувати вивідачів. Зупинилися вони і відступили тільки після третього залпу із саморобних гармат. Але весь польський табір знаходиться в зоні враження козацької артилерії.
Козаки продовжили обстрілювати ляхів із своїх «гармат». Коли їх всіх розірвало, Кремінь наказав атакувати поляків в кінному строю.
– Гардовий, – гукнув він Іванку, – залишся, знищ сліди нашої артилерії. На всяк випадок нагадаю – залізні обручі заберіть.
Поки козаки перебили поляків, Іванко з пушкарями зняли і зібрали всі обручі, а дула «гармат» повантажили на воза і відвезли в свій табір.
Кислячани взяли в полон два десятки шляхтичів. Також захопили все майно ляхів. Журба навіть порадів:
– Виходить, добре, що нас передчасно виявили. Так би ми всі шатри ляхів і багато майна спалили, а тепер воно все наше!
Перемога далася козакам не просто так – поранено 17 чоловіків. Кремінь вирішив затриматися в таборі на кілька днів, щоб дати можливість пораненим хоч трохи оклигати. Вирішили знову зробити дерев’яні гармати.
– До речі, – згадав отаман, – а що зробили з минулими «гарматами?»
– Привезли їх сюди і передали кашоварам на дрова, – відповів Іванко. – Скоро від них і сліду не залишиться, ніби їх і не було!
Оскільки кілька кілець розірвало або сильно розтягло, на цей раз вийшло 14 гармат, але отаман радий і цьому.
– А що в нас робиться з порохом? – запитав він в Іванка.
– Порох є, а от ядер мало. Зате є картеч. Так що стріляти є чим.
– Добре, – зрадів Кремінь. – Який же ти молодець, синку, що вигадав таке!
Кислячани спокійно відпочивали в лісі, розбираючи трофеї. Кашовари радували козаків смачною, ситною їжею. Отаман щодня розсилав у всі боки кінних розвідників, щоб знати, що робиться навколо.
На третій день до нього примчав схвильований Федь Закутько, який був старшим одного з дозорів.
– Пане Михайле, на схід від нас з’явився польський загін. В них близько сорока полонених козаків. Мені здається, що один з них – Пилип Грицай.
– Пилип? – скочив на ноги отаман. – Поїхали, покажеш. Хочу сам побачити все на власні очі. Решта – готуватися до бою, сідлати коней, вантажте на вози наші гармати, порох, картеч. І полонених готуйте, спробуємо обміняти їх  на наших.
Подумавши ще трохи, курінний додав:
– І зброю візьміть для наших полонених.
Пересвідчившись, що все саме так, як доповів Закутько, Кремінь наказав всім, хто може тримати зброю в руках, прибути на східне узлісся. Козаки встановили свої гармати, спішилися і почали лаштуватися до бою.
Коли все було готове, Кремінь виїхав з лісу. Ляхи одразу помітили його і поскакали до нього, витягши шаблі до бою. Отаман махнув рукою і козаки вивели з лісу полонених шляхтичів.
– Стій! – махнув рукою Кремінь. – Бо зараз же заб’ємо ваших!
– Стійте! – підняв руку до гори граф Конецпольський. – Ті лотри слова свого дотримають і вб’ють наших. Не можна цього допустити.
Потім він у весь голос вигукнув:
– Агов, бидло, чого ви хочете?
Кремінь пропустив повз вуха те образливе «бидло» і відповів:
– Пропоную обмін – всіх наших на всіх ваших.
– Пся крев! Це що, 40 харцизів за 20 шляхтичів? – з презирством і подивом перепитав граф Конецпольський.
– Воно, звісно обмін не рівнозначний, бо козаки вартують більше, ніж шляхтичі, – не залишився в боргу Кремінь.
– Та що з ними розмовляти, – зухвало сказав якийсь хорунжий, – вирубати впень псявіру, і самим звільнити наших!
– Не гарячкуйте, пане Лінський, – розсудливо відповів граф. – Вони встигнуть вбити наших, поки ми до них доскачемо. Тому проведемо обмін, і вже тоді нападемо на них.
– Оце правильно! І шляхтичів врятуємо і заколотників переб’ємо!
– Гей! Ми згодні на обмін! – гукнув Конецпольський.
– То відпустіть козаків, нехай самі йдуть до нас. Потім відпустимо вашу шляхту.
А тим часом десятник Журба виклав свої сумніви отаману.
– А якщо ляхи слова не дотримають і нападуть на нас?
– Звісно нападуть, – усміхнувся у вуса курінний, – хіба ти не знаєш, що слову шляхтича довіряти не можна? Але ми готові до цього, тому тут весь наш курінь.
Після того, як звільнені запорожці дійшли до лісу, кислячани відпустили полонених шляхтичів і ті поспішили до польського війська.
– Михайле, чолом! – радісно вигукнув Пилип Грицай. – Дякую, брате! Повік не забуду! Нас же ляхи обіцяли всіх посадити на палі!
– Хай бог милує, – перехрестився Журба, – потрапити до лабетів цих нелюдів!
– Доброго здоров’я! Ідіть під дерева й озброюйтесь, – відповів Кремінь. – Ще нічого не закінчилося. Ми чекаємо на напад!
Шляхтичі навіть не дійшли до своїх, як польська кіннота рушила їм назустріч, об’їхала їх і помчала до лісу, в якому заховались кислячани і левушківці, бо всі полонені були з Левушківського куреня.
Коли вони наблизились до узлісся на відстань пострілу, по ним почали стріляти козаки з мушкетів і дерев’яних гармат. Картеч наробила багато лиха, вбивши і поранивши одразу десятки людей і коней.
Задні лави кінноти налетіли на поранених коней, вершники попадали на землю. Поки відновився такий-сякий лад, знову вистрілили козацькі гармати й мушкети. Оскільки наказу про відступ не пролунало, ляхи продовжили атаку.
Після третього залпу вони таки відступили, поспіхом збираючи своїх поранених. Але як поляки не квапилися, козаки встигли перезарядити гармати й мушкети, і вистрілити по четвертому разу.
Граф Конецпольський був приголомшений результатами цієї атаки. Він очікував на легку перемогу, а поніс величезні втрати в людях і конях.
– Ну що, – витираючи піт з чола, запитав Грицай, не випускаючи шаблі з руки, – як гадаєш, пане Михайле, це вже все?
– Сподіваюсь, що так, але ми ще якийсь час почекаємо, щоб без несподіванок. Надто легка перемога.
Отаман ретельно стежить за діями ворогів. Але в поляків більше й гадки немає, щоб нападати на козаків. Поховавши своїх вбитих, ляхи відступили.
Козаки дорізали вбитих коней, забрали конину із собою і повернулися до свого табору. Там затишно, пахне димом багаття і глицею. Левушківці першим ділом накинулися на їжу, бо в полоні їх зовсім не годували.
Розчулені Василь Голобля і Лаврін Чуб із задоволенням годують товаришів, не приховуючи співчуття до перенесених ними страждань.
– Слухай, – питає Кремінь в Грицая, – а як ви опинилися в полоні?
– Потрапили в засідку. Мене чимось вдарили по голові так, що я втратив свідомість. Коли прочуняв, був уже міцно зв’язаний. Більшість хлопців полонили, бо вони були поранені.
Помовчали, потім Грицай додав.
– Навіть думати не хочеться, щоб було, якби ви нас не звільнили. Ще раз дякую і низький уклін вам всім від нас!
– Будь ласка. Добре те, що добре закінчується!
Відпочивши, козаки почали відливати кулі для своїх мушкетів і самопалів, гострити шаблі і ножі.
Ще чотири дні знадобилися козакам, щоб поранені більш-менш прийшли в себе, і тоді загін вирушив на з’єднання з військами Федора Полоуса. Кислячани поділилися з левушківцями кіньми, наметами та одягом.
По дорозі їм більше не зустрівся жоден польський загін, тож вони добрались до своїх без ніяких перешкод. Там відбулася надзвичайно радісна зустріч козаків Левушківського куреня із звільненими побратимами і курінним отаманом Пилипом Грицаєм.


Нова зброя орди
Мурза Перекопського каймаканства обійшов весь свій маєток, а потім викликав до себе свого племінника сотника Ширина.
– Присідай, Айрат. Кумис будеш? Холодний!
– Дякую, дядьку. Не відмовлюсь!
Мурза сам налив повний кухоль своєму небожу.
– Ти ще молодий, але вже був в кількох походах, стикався в боях з урусами та ляхами. Тож маєш розуміти, що вогнепальна зброя має певну перевагу над луками.
Племінник відпив кумису, мовчки кивнув на знак згоди.
– Ми вже використовуємо легкі гармати, а от рушниці – ні. В нас є багато мушкетів, пищалей, козацьких самопалів. Я вже дав розпорядження, щоб всю цю зброю видали тобі. Твоя сотня стане першою, яка вміє вправно користуватися рушницями та пістолями.
– А хто нас буде вчити? Треба ж щоб хтось показав, як відливати кулі, заряджати, цілити, стріляти.
– Всі наші потурнаки це вміють. Серед рабів є колишні козаки. Шукай, Айрат, бери собі всіх, хто тобі потрібен.
– Дякую за довіру, дядьку!
І сотник Ширин пішов отримувати вогнепальну зброю, порох і свинець. Отримавши все, його аскери під наглядом потурнаків почали вчитися чистити зброю.
– А я думав, ми одразу почнемо вчитися стріляти, – дивується Мансур Барин.
– Ахмет казав, якщо в дулі є якийсь бруд, пісок, то рушниця може під час пострілу розірватися, – сповістив Ісмаїл Алі-огли. – Тому краще все-таки почистити ці кляті шайтанові труби.
– То ти їх боїшся? – перепитав Мансур.
– Так. Брехати не стану – боюся, – відповів Ісмаїл.
Але потрохи татари звикають до мушкетів і самопалів. Правда, з луків вони стріляють набагато влучніше, навіть на повному скаку. Проте стоячи і лежачи з вогнепальної зброї вони вже також влучають в ціль.

*  *  *
Поручик Яновський зібрав всю старшину фортеці Гайсин на нараду. Присутні поручик Ясинський, комендант фортеці, сотник, десятники.
– Всі ви знаєте, що татарські набіги відіграють важливу роль у формуванні козацтва. Починаючи з 1492 року, запорозькі козаки та донські козаки південної Московщини проводять регулярні військові походи на землі Кримського ханства, Ногайської Орди та Османської імперії, де звільняють поневолених християн та захоплюють мусульманських рабів та іншу здобич.
– «Козацький хліб», – з розумінням кивнув десятник Микита Кривий.
– Точно так. Останнім часом кількість набігів кримчаків та ногайців невпинно збільшується. Зовсім недавно у 1588 та в 1589 роках татари нападали на Поділля і Галичину.
– Пам’ятаю, – перебив поручика десятник Сидір Мовчун. – Тоді вони стояли кошем під Збаражом, вибираючи ясир.
Поручик Яновський мовчки кивнув на знак згоди.
– В 1590 році татари напали на Поділля і Галичину. Нападники тоді спалили Галич. В 1594 році – новий напад на Поділля і Галичину. Нападники спалили Снятин, Жуків, Тисменицю та інші міста. 1595 рік – напад татар на Підгір’я і Покуття.
Поручик зробив паузу і продовжив.
– За підрахунками до Криму протягом цього сторіччя було забрано 350 тисяч русинів.
Татарські напади сягають практично всіх наших земель.
– Так, – вставив десятник Кривий. – Але все-таки найчастіше татари нападають на пристепові регіони – Поділля і Київщину, а також на Галичину.
– Це дійсно так, проте татари доходять до Львова і Дрогобича, Санока і Замостя, Луцька й Острога. Зараз триває війна русинів з польською шляхтою, про що татарам чудово відомо. Тому маємо бути готові до їх чергової навали.
– Пане поручику, треба відрядити козаків до Кучманського шляху? – здогадався десятник Кривий.
– Саме так. В дев’яти випадках із десяти татари приходять до нас саме по ньому. Пане сотнику, виділіть два десятки козаків і сьогодні ж відправте їх в розвідку.
– Слухаюсь. Буде зроблено!
На цьому нарада скінчилася. Після того, як сотник з десятниками вийшли, Ясинський запитав в Яновського.
– Скажи, друже, а тобі відомо, хто контролює работоргівлю з Криму до Західної Європи?
– Генуезькі та венеціанські купці. Здавалося б, теж християни, але за гроші душу ладні продати.
Після обіду два десятки реєстровців з залоги Гайсина виїхали до Кучманського шляху. Кілька козаків під’їхали до свого десятника Микити Кривого.
– Пане, Микито, не підкажете, чого ординці ведуть такий дивний спосіб життя?
Кривий проїхав кілька сажнів мовчки, збираючись із думками.
– Бачите, панове, кочовий спосіб життя значно спрощує побут, хоча й не сприяє накопиченню матеріальних цінностей. Єдиним багатством для кочовиків є худоба, вони зневажають землеробську працю й осілий спосіб життя. Головними для них є численні отари худоби, простір, рух, військова звитяга.
– Особиста власність на худобу й майнове розшарування розвивають у кочовиків нерівність та відчуження, натомість спільне кочування і користування пасовиськами закріплюють у їхніх спільнотах застарілі родові відносини, – додав десятник Мовчун.
Козаки схвально кивають, бо розуміють, що кочовий спосіб життя жорстко залежить від природних умов, особливо негативно на ньому позначаються поширення хвороб тварин, суворі сніжні зими, нестача кормів для худоби в районах, де вони зимують, спричинена обледенінням пасовищ, тривалі посухи.
Кочовики вимушені перекочовувати, бо залежать від наявності води, стану трав’яного покриву у різні сезони, складу стада, а також відтворювальних можливостей пасовища.
Щоб запобігти занепаду пасовищ, слід не допускати їх надмірного витоптування та ослаблення їхнього трав’яного покриву в ході випасання на них худоби, а для цього необхідно постійно змінювати пасовища та організовувати випасання не одним великим стадом, а багатьма малими, що потребуває «розсіювання» кочовиків на значних територіях невеликими гуртами.
Десятник Кривий тим часом продовжив.
– У глибинних степових районах перекочування визначаються тим, що ці відкриті простори придатні для випасання худоби лише нетривалий період – навесні чи після сезону дощів; посушливий період доводиться перечікувати біля джерел води – у долинах річок та низинах.
– Так поступово сформувався найліпший для перегону на значні відстані та для виживання в умовах нестачі кормів і води склад худоби, – додав Мовчун.
– Поручик Яновський якось казав, що на півночі Африки і в передній Азії більшість у стадах складають вівці та кози, а основною транспортною й верховою твариною є верблюд. На південь від пустелі Сахари вирощують велику рогату худобу. В європейських степах основу стада складають вівці, хоча також розводять і велику рогату худобу. Основною транспортною й верховою твариною в нас є кінь, меншою мірою – віл, а в південних районах Європи – і верблюд.
– А мені бачити верблюдів ще не доводилося, – усміхнувся козак Кость Хрін.
– Величезна роль верблюдів та коней надає їм виняткової цінності – тому саме вони стали своєрідним мірилом майнового стану їх власників, а також слугують умовною одиницею вимірювання багатства та всього поголів’я стада – у кількості одиниць верблюдів чи коней. Кінь та верблюд прирівнюються приблизно до 6–10 і навіть більше овець чи 10–20 кіз.
– Ти диви, як цікаво, – здивувався Януш Камінський.
– Для кочовиків коні відіграють ще одну важливу роль. Коні здатні до розгрібання копитами снігу і розбивання крижаної плівки, що уможливлює доступ до сухої трави під нею. Це відкриває доступ до кормів і для решти стада – великої і дрібної рогатої худоби, що рухається слідом за ними.
Козаки розуміють, що кочовики створили своєрідний для мобільного способу життя матеріально-технічний та побутовий комплекс: легкий і міцний посуд, зокрема дерев’яний, шкіряний та металевий, розбірне житло – юрту, намет, шатро, відповідну екіпіровку для їзди верхи – вуздечка, сідло, штани, транспорт – вози, сани.
Вони також виробили режим харчування, який опирається на різні способи переробки та зберігання м’ясних і молочних продуктів – в’ялене або сушене м’ясо, сир, сквашене молоко та напої з нього – кумис і арак, топлене масло.
Прив’язаному до ланів і садиб хліборобському населенню важко захищатися від непередбачуваних і зухвалих наскоків степовиків. Через це воно змушене миритися з ними і сплачувати їм данину, а також докладати зусиль для захисту своєї землі і зведення укріплень.
Проте в будь-якому разі протистояння з кочівниками стримує розвиток осілого населення.
Не доїжджаючи до села Дмитренки в полях почали зустрічатися старовинні кам’яні баби. Козаки мимоволі почали дивитись на цих «кам’яних людей».
– А от цікаво, – запитав козак Себастіан Балла, – чому цих ідолів називають бабами, коли в нас всі вони – чоловіки? Подивіться – в усіх в них вуса, зброя.
– Наскільки я знаю, в тюркських народів «баба» означає чоловік, предок, пращур. А чому ти назвав ці статуї ідолами? – здивувався Кривий.
– А хто вони? Хіба ж не язичницькі ідоли? – відповів Балла.
– Цього ніхто напевне не знає. Особисто мені здається, що це своєрідні маяки. Подивіться – всі вони дивляться на схід сонця. Тому по ним можна орієнтуватися в степу. Тим більше вони встановлені на курганах, затим їх видно здалеку.
– Як на мене – це просто надгробки, – знизав плечами Бруно Вітовський.
Вони зупинилися біля однієї такої кам’яної «баби» і почали її розглядати.
– В нас вони виготовлені з граніту, а далі на схід та південь – з вапняку та пісковику, – повідомив Мовчун.
– Можливо це були прикордонні стовпи, – висловив припущення Хрін.
– Поїхали вже, – зіщулився Балла, – бо в мене відчуття, ніби ця «баба» дивиться крізь мене. Мені від цього якось не по собі. Моторошно якось.
– І в мене теж подібне відчуття, – підтвердив Кривий. – Дійсно, час їхати.
Реєстровці поїхали в напрямку Південного Бугу. За розмовами їхати легше і якось швидше.
Під’їжджаючи до річки реєстрові козаки помітили татарина, який варить щось в казанку на невеликому багатті. Поряд пасеться його кінь.
– А це ще що таке? – вражено запитав Кость Хрін – Один на нашому березі? Зовсім нікого і нічого не боїться?
– Треба було б з ним поговорити, – мовив десятник Кривий. – Добре роздивіться – чи він дійсно один, чи це, може, засідка?
Весь загін поквапливо в’їхав в невеличкий гай, щоб ординець не помітив козаків. Бруно Вітовський вліз на високе дерево і обдивився берег.
– Не повірите, але він дійсно один. Проте тримається татарин обережно, весь час роззирається по боках, тож зненацька його не захопити. Він встигне стрибнути на коня і втекти.
– Тут часто буває туман, а коли він потрібен – його немає, – зітхнув Хрін.
Десятник Кривий подумав трохи і запропонував:
– Значить, треба взяти цього татарина хитрістю. В нас є кілька татарських коней. Давайте одного розпряжемо і випустимо пастись на узлісся.
Козаки так і зробили. Через якийсь час татарин помітив коня, що мирно пасеться біля лісу. Як і очікували реєстровці, кримчак зацікавився конем і залишивши свого тарпана, взяв довгу мотузку і почав підбиратися до козацького коня.
Не встиг ординець добратися до узлісся, як на нього накинулися Балла і Хрін. Вони викрутили йому руки за спину і міцно притиснули до землі. Потім тісно зв’язали руки, поставили на ноги і підвели до десятників.
– Ну, розповідай, – непривітно мовив десятник Кривий. – Звідки ти? Чому один? Де решта ваших ординців?
Зі слів татарина вияснилося, що великий загін кримчаків до шести тисяч осіб пройшов Кучманським шляхом вглиб Речі Посполитої.
– В цих краях вже важко захопити ясир, – пояснює ординець, – тому мурза вирішив дійти до Галичини. Я відстав від своїх. Кінь чогось злякався, поніс мене і я звалився з нього. Поки відлежався, перетерпів біль, знайшов коня, орда пішла своїм шляхом.
– Що, ніхто не помітив, що ти відстав? – з недовірою запитав Мовчун.
– Гадаю, саме так. Наздогнати поки що своїх мені не вдалося. Я захотів їсти, тож вирішив приготувати гарячу їжу, і дати коню відпочити.
– Ну, що ж, поїж, що ти там приготував, – дозволив Кривий, – поки не вистигло, а ми подумаємо, що нам далі робити. З одного боку вже ніби можна і повертатися.
Поки татарин поїв, Кривий вирішив відправити його у супроводі двох козаків до фортеці, а самим – продовжити розвідку.


Взяття Черкас
Козаки підійшли до Черкас на початку липня. Табір облаштували над берегом Дніпра. Підготовка до штурму тривала кілька днів: запорожці почали майструвати тури – дерев’яні пересувні башти, які мали підвести під стіни фортеці.
Разом з цим повстанці почали засипати рови навколо фортеці. Гарнізон міста Черкаси намагався завадити цьому, здійснюючи вилазки. Під час однієї з них поляки потрапили у козацьку засідку і зазнали великих втрат. Після цього вони припинили свої вилазки.
Напередодні штурму Полоус зібрав на раду всіх козацьких ватажків. Він пустив по колу так звану кругову чарку з горілкою, насправді великий келих, з якого отамани, як прийнято, зробили по ковтку оковитої.
– Черкаси знаходяться на березі Дніпра, тому ми нападемо на місто і з річки також. Піхота першою піде на штурм фортеці. Потрібно, щоб всі загони діяли злагоджено і рішуче, тоді ми зможемо захопити фортецю швидко.
Отамани перезирнулися і на знак згоди почали піддакувати Полоусу.
– Нам буде потрібно подолати оборонні споруди, звісно, за підтримки артилерії. Як проникнемо в фортецю, почнемо знищення і полонення її гарнізону.
Всі схвально загомоніли, бо давно вже не терпиться схрестити зброю з ненависними ляхами.
– Перше мета – захоплення фортеці. Після цього долаємо мури, брами та інші захисні споруди. Для нападу і прориву оборони задіємо всіх: піхоту, артилерію, кінноту, і загони на човнах.
Полоус обдивився отаманів і продовжив.
– Для успіху і зменшення бойових втрат необхідне швидке просування і рішучі дії для подолання опору ворога. Інакше нам туго доведеться. Думаю, це всім зрозуміло.
Кремінь після того, як Полоус відпустив ватажків, поїхав до свого куреня. Там він пішов до намету, в якому розташувався десяток Журби.
– Слухайте уважно, хлопці. Під час штурму Черкас вашим завданням буде захопити або знищити пушкарів з західного боку. Цим ви допоможете нам захопити укріплення і при цьому понести якомога менше втрат. А тепер думайте, як це краще зробити.
Курінний пішов, бо справ в нього як ніколи багато, а козаки Журби сіли в коло і почали радитися, як виконати завдання.
– Ну що, – почав Карп, – думаю, цього разу мушкети ми з собою брати не будемо.
– Чому? – здивувався Орест Злидня.
– Іванку, як ти гадаєш, чому? – запитав Журба.
– Ви хочете знати мою думку? – здивувався Іванко. – По-перше: заряджати мушкети довго, тому краще скористатися луками. З них і пострілів за той самий час можна зробити набагато більше, ніж з вогнепальної зброї.
Журба задоволено кивнув.
– По-друге: повзати з луками і ховатися в траві набагато легше, ніж з мушкетами. Та й пострілів не чути, тому ляхи не одразу помітять, звідки ми стріляємо.
– Молодець, синку. І я такої ж думки. Краще зробити 30 чи 40 пострілів з луків, чим 10 пострілів з мушкетів. Одяг нам теж потрібний непомітний, тому ніяких червоних шароварів та вишиванок.
Наступного ранку сили повстанців блокували фортецю Черкаси з суші та з боку Дніпра. Потім почався артилерійський обстріл, після нього розпочався штурм фортеці. Атакуючі війська поділялися на три частини.
Загін Криштофа Кремпського всього 2000 осіб, атакував з півночі; крило під загальним командуванням Михайла Креміня чисельністю1500 осіб, завдало удар по західній частині фортеці; ліве крило Пилипа Грицая з 1200 осіб – з півдня.
Кіннота під командуванням самого Федора Полоуса – 2500 осіб. Разом військо налічувало 10 000 осіб, у тому числі 3 000 – погано озброєних, ненавчених військовій справі повстанців з числа вчорашніх селян та міщан.
За рішенням Полоуса штурм мав розпочатися о п’ятій ранку, приблизно за дві години до світанку з метою раптовості першого удару та оволодіння валом. В той самий час, передбачаючи запеклий опір, Полоус розраховував мати у розпорядженні якомога більше світлого часу доби.
Зі сходом сонця почалася підготовка штурму вогнем гармат із флангів, з козацьких суден флотилії – всього близько 200 самих різних гармат. Вона тривала кілька годин.
Штурм, звичайно, не став для ляхів несподіванкою. Вони щоночі були готові до нападу козаків. З Дніпра розпочала бойові дії козацька флотилія під керівництвом Самійла Кішки, розташована саме під жерлами турецьких гармат. Тут і великі козацькі струги і легкі бойові човни – байди.
З ранковою зорею десантом з суден флотилія Кішки першою розпочала штурм, вдаривши по турецьких батареях, змусивши їх замовкнути. Колона Самійла Кішки, яка підійшла на 40 суднах, висадилася на берег і розділилася на кілька частин.
Загін отамана Кішки висадилася у східній частині фортеці прямо під картечним вогнем. Висадка проводилася швидко і чітко, попри опір понад 10 000 поляків та угорських найманців.
– За мною! – голосно гукнув Кішка і повів повстанців за собою.
Козаки кинулися до валу. Штурмові драбини атакуючих виявилися закороткими, тому січовикам довелося під вогнем зв’язувати їх попарно.
– Трясця, – лайнувся хтось із козаків із-за вимушеної, непередбаченої затримки.
Всі чудово розуміють, що діяти потрібно якомога швидше.
– Слава! – гукають козаки.
– За віру нашу! За віру!
Удар був такий нагальний, що вже станом на 7 годину ранку козаки взяли польські укріплення з боку Дніпра. Доки сухопутні війська штурмували стіни, козаки підійшли до фортеці й кинулися на стіни.
Успіху висадки чимало сприяли колона Креміня, яка атакувала берегові батареї на фланзі, а також дії піхоти зі східного боку фортеці.
Козаки Журби зібрались на березі Дніпра.
– Ляхи слідкують за рікою, очікуючи нападу, – почав Журба, – тому ми підійдемо ближче до ворожих гармат берегом, в комишах. Так ми зможемо непомітно наблизитися майже притул. Діємо за моєю командою!
Коли низовики підібралися до польських гармашів на максимальну близьку відстань, вони почали стріляти в них з луків. Ляхи навіть не одразу помітили, що по ним стріляють.
– Вперед! – гукнув Журба, витягаючи на ходу шаблю.
Його козаки кинулися за ним. Вцілілих гармашів вони порубали шаблями. Десяток Журби без втрат із свого боку зайняв батарею, яка прострілювала весь берег. Інші повстанські частини також захопили укріпленнями в своїх секторах наступу.
Коли стало зрозуміло, що вал захоплений, а ляхи відступають до внутрішньої частини міста, козацькі колони з різних сторін рушили до центру міста.
– Вперед! За мною! – закликають козацькі ватажки.
Розпочався новий бій. Особливо запеклий опір тривав до півдня. Майже кожен будинок козакам довелося брати з боєм.
Кремінь бився верхи, коли його шабля від бокового удару біля руків’я переломилася. Лях, з яким рубався отаман, зрадів і замахнувся шаблею.
– Бидло! Холоп! – зарозуміло вигукнув поляк, розраховуючи на легку перемогу над беззбройним козаком.
Але Кремінь хутко вихопив з чохла, притороченого до сідла, свою насіку і встромив її в око поляку.
Насіка – це посох отамана з металевою оправою, на якій написане (висічене) ім’я отамана, який є символом влади курінного отамана чи сотника в реєстрових козаків.
– Дзуськи! – мовив Кремінь. Після цього він вихопив в ляха його шаблю і продовжив бій з насідаючими крилатими гусарами.
– Панове! – гукнув якийсь гусар. – Цей черкас вбив Франчишека Штемберта! Не даймо йому втекти!
– Щось пан плутає, – навіть посміхнувся Кремінь, – я не збираюсь тікати!
Під Петриком вбили коня, але йому вдалося вчасно скочити з нього. Він зійшовся в двобію з кремезним шляхтичом. Козак одразу відчув, що цей поляк не по його силам, тому швидко нахилився, набрав в жменю піску і жбурнув його в очі ляху. Після цього легко зарубав його.
Близько опівдня Кремінь, який першим зійшов на фортечний вал, першим досяг і центру міста, зустрів тисячу поляків під орудою Конецпольського.
Той захищався завзято, і тільки коли більшу частину його загону було перебито, розуміючи, що немає аніякої можливості вирватися з оточення, він сам, похмурий і суворий, здався у полон із 200 жовнірами, які ще залишалися живими.
Для підтримки піхоти і забезпечення успіху Полоус наказав ввести в місто 30 легких гармат, аби картеччю очистити вулиці від поляків. Фактично, о першій годині дня місто було захоплено.
Проте, оборона ляхів в окремих районах міста ще тривала, вони навіть спробували відбити фортецю. Але ця спроба їм не вдалася. Грім битви поступово стихає. О другій годині дня перемога була здобута остаточно. Черкаси упали на милість переможців.
Кислячани після бою порозсідлували коней і поспіши на берег Дніпра на обід, бо знають, що кашовар Василь Голобля і його незмінний помічник Лаврін Чуб не приймали участь в штурмі міста, а готували гарячу їжу.
На обід кашовари приготували капусняк і душнину. Капусняк – це двічі проварена квашена капуста з морквою, пшоном, та засмаженою на салі цибулею. Сьогодні капусняк зварений на м’ясній юшці з жирної свинини – грудини, поребрини.
Душнина – це м’ясо, сьогодні – свинина. Кашовари порізали її на середньої величини шматки, обваляли в борошні, склали у горщики, залили сироваткою, додали до юшки сирівець, поклали сиру цибулю, моркву, спеції, сіль і тушкували до готовності.
Подали її з гречаною кашею, щедро поливаючи підливою. Козаки їдять, сидячи на перевернутих до гори човнах місцевих жителів.
– Ох і смачно! – облизав ложку Мирослав, коли все з’їв. – Дядьку Василю, а добавки часом немає?
– Є. Підходь, хто хоче, – сумно відповів Голобля. – Їжте на здоров’я, діти.
– Чого це він? – здивувався Петрик Сомик. – Ніби і не радий, що ми сьогодні так легко перемогли?
– Та він радий, – пояснив Іванко, – просто в нашому курені «відійшли в степ» 12 чоловік, і ще шестеро важко поранені. Тому й добавка є.
На березі Дніпра травники і знахарі організували лікувальну раду. Сюди знесли всіх поранених, і почали вирішувати, кому надавати медичну допомогу в першу чергу, кому – в другу, а кому допомога вже нічого не дасть.
До тих поранених, хто вже не виживе, прийшли побратими, щоб не дати їм померти на самоті.
Козаки принесли багато горілки для оброблення ран і хірургічних інструментів. Цілителі почали зашивати рани кінським волосом. 
Гетьман Полоус, який весь день перебував в напруженні, нарешті розслабився. Він залишився надзвичайно задоволений результатами штурму.
Наступного ранку повстанці вирушили на південний захід до Дністра, руйнуючи на шляху польські замки й костьоли. Там, де пройшли повстанці, місцеві жителі ділять між собою добро польських панів, їхнє господарство, худобу, майно.
Навіть в самих бідних козацьких хатах тепер повно коштовного каміння, посуду, соболів дорогого шовку, східних прянощів. А світлиці в селянських хатах віднині вбрані не тільки вишитими рушниками, а й багатими килимами й дорогими настільниками.
Новина про нову війну козаків з ляхами досить швидко дійшла і до Криму. Татари зраділи й одразу вирішили скористатися цим і піти в Ляхистан в черговий грабіжницький похід. Першим дізнався і вирушив в поход мурза Перекопського каймаканства Ділявер Айдаров.


В оточенні
Кисляківський курінь після короткого повернення додому знову приєднався до війська Полоуса.
Курінний Михайло Кремінь знайшов Мирослава з Петриком і відкликав їх в бік, бо поряд інші запорожці вправляються в бої на шаблях, тож брязкіт стоїть такий, що вуха закладає.
– Слухайте мене уважно, хлопці. Надумав пан гетьман із вчорашніх селян підготувати велику кількість десятників. Їх навчальний табір знаходиться десь за тим селом. Ви поїдете туди і повчите селян тому, що вмієте і знаєте.
Козаки перезирнулися, і Мирослав запитав:
– Батьку, хіба для такого діла немає досвідченіших козаків?
– Є, але вони зайняті. Ми ж на війні. А від вас, власне, чекають не стільки того, щоб ви проводили якесь навчання, а просто розповіли про свої пригоди під час двох повстань, в боротьбі з татарами, про цікаві випадки, які були з вами на каторзі і в Туреччині.
– Це для чого? – не зрозумів Петрик.
– Як то для чого? Про вас і про Іванка по всій країні легенди складають. Люди хочуть знати своїх героїв! Та й для підняття бойового духу це завжди добре. Даю вам на все, про все три дні. Думаю, вистачить. А потім повертайтеся, бо вам і тут є чим зайнятися.
– Слухаємось, батьку, – кивнув Мирослав. – А годувати там будуть, чи взяти із собою харчів на три доби?
Кремінь на якусь мить задумався.
– А я й не знаю. Знаєте шо – про всяк випадок візьміть їжу із собою. В дорозі чого тільки не трапляється. Якщо там будуть годувати – зайвою вона все одно не буде. Ну, йдіть. Чекаю вас через три дні, – нагадав отаман.
Козаки запрягли коней, взяли у Василя Голоблі різних їстівних припасів і вирушили в дорогу. Вони вже проїхали село, за яким має знаходитись навчальний табір майбутніх десятників, але його все ще не видно.
– Ми ж не могли заблукати? Дорога тут одна, – озираючись, промовив Мирослав, – гадаю, вона нас приведе, куди треба.
І тільки він це сказав, як їм навперейми вискочили татари. Застукані несподівано козаки встигли вистрелити з пістолів, потім схопились за шаблі.
Один з ногайців зумів вибити шаблю з рук Мирослава. Витягти з-за халяви козак він не встиг, тому зблизився і вдарив татарина кулаком в обличчя.
– Ой! – мимоволі вирвалося в Мирослава.
– Що тобі? – на мить озирнувся Петрик.
– Пальця зламав.
– Треба тікати, – гукнув Петрик. – Відходимо в ліс!
Тут десятки стріл влучили в їх коней. Козаки скочили з них і пішки кинулись під дерева. Мирослав лівою рукою встиг підняти з трави свою шаблю. На узліссі ростуть густі кущі глоду, які надійно приховали запорожців від очей ногайців.
Вони бігли скільки стало сил, потім зупинилися, обперлися спинами об дерева і стали прислухатися, чи переслідують їх. Але від швидкого бігу серця в хлопців так калатають, що вони нічого не чують.
Тільки віддихавшись, вони знову прислухались і зрозуміли, що за ними ніхто не женеться. А ще Петрик збагнув, що поранений двома стрілами – в задню поверхню правого стегна і в праве плече.
– А бодай тобі, – вирвалось в нього. – І що його тепер робити?
Мирослав оглянув рани товариша.
– Як що? Першим ділом треба витягнути стріли, щоб наконечники не залишилися в тілі. Потім обробити рани. В тебе порох є?
Петрик помацав на поясі, але рогу з порохом на місці не виявилося.
– Немає. Мабуть зачепився за кущі і ріг відірвався.
– І в мене немає, – похмуро промовив Мирослав. – Ще й, як на зло, пальця зламав. Але стріли треба виймати. Давай знайдемо таке місце, щоб нас не було видно і займемося твоїми ранами.
Вони пройшли трохи в глиб лісу і натрапили на галявину, оточену зусібіч пухнастими ялинками.
– Те, що треба, – зрадів Мирослав. – Давай я допоможу тобі зняти торбу, щоб не заважала. І лягай на цей горбок обличчям вниз. Треба мені руки вимити. Ех, шкода, горілки немає.
– Є, – кривлячись від болю, сказав Петрик. – Дядько Василь дав.
– Що ж ти мовчав? – зрадів Мирослав. – Ну, твоє щастя! Ти випий, скільки зможеш, щоб було легше біль перетерпіти. Я поки подивлюся, що в нас є.
– Я тобі збирався сказати вже під час обіду.
Поки Петрик пив оковиту, Мирослав розклав на своїй свитці все, що є в їхніх подорожніх торбах. Їжа яка була в Петрика, залишилася на вбитому коні.
– О! – втішився він. – В нас є мед! Тепер я знаю, що прикласти до ран! І тканина є, не треба буде сорочку рвати. Ти як?
– Та щось не дуже. Ти вже давай, виймай стріли.
Мирославу було дуже не зручно витягувати стріли із зламаним пальцем на правій руці, але лівою рукою виходить ще гірше. В результаті він обломив обидві стріли, і залізні наконечники залишилися в ранах.
– Вирізай, – тремтячими, побілілими губами мовив Петрик, – давай. Я потерплю.
Мирослав розвів невелике багаття, обпалив на вогні лезо ножа, і напружено, з острахом вирізав наконечники стріл. Потім промив рани, і прив’язав до них по ложці меду. Після цього знесилений присів біля друга.
– Випий, – прошепотів Петрик, – допомагає.
Мирослав не став сперечатися і випив горілки. Через якийсь час йому дійсно стало легше. Він підвівся і повернувся до пораненого друга спиною.
– Мирославе, – слабко промовив Петрик, – в тебе на лівому плечі кров. Звідки?
– А я і не знаю.
Він поворухнув рукою і тільки тепер відчув гострий біль і те, що по руці струменить кров. Після того, як Мирослав зрозумів, що поранений, рана почала непокоїти його і чим далі, тим більше.
– Трясця. Цього ще мені тільки й не вистачало.
Петрик повільно підвівся на тремтячих ногах і, заточуючись, неквапливо підійшов до Мирослава.
– Присядь на пеньок. Тепер моя черга тебе лікувати.
Він розрізав рукав сорочки, промив рану і також прив’язав мед.
– Ой, лишенько! Від шаблі рана. Як ти тільки не відчув її?
– Так само, як ти не відчув рани від стріл, поки бігли.
Петрик подивився в небо.
– Хоч би дощу не було. Не хочеться промокнути наскрізь і замерзнути.
Сил в обох козаків не залишилось, бо втратили обоє забагато крові. Вони лягли вдвох на одну свитку, вкрилися другою і заснули. Проспали півдня і відчули, що сил трохи прибавилося.
Мирослав полежав ще трохи, потім підвівся і пішов вивчати ліс навколо галявини, на якій вони спочивали.
– Тут є джерело, – радісно сповістив він. – Невеличке, але не пропадемо!
– Вода це, звісно, дуже добре, – погодився Петрик, – а що в нас з їжею? Сьогодні їсти не хочеться, та й сил немає, а потім же треба буде.
– Харчів в нас мало. Чверть буханця хліба і невеличкий шмат молодого сала, ото і все. А їсти щось треба. Піти на розвідку до узлісся сил поки немає. Фруктових дерев я тут ніде не бачив. Хіба грибів пошукати?
Петрик подумав і сказав.
– Дивись, там ростуть дуби. Якщо назбирати жолудів, налущити їх, подрібнити каменем, вимочити у воді днів 7-8, потім висушити, змолоти, то можна буде спекти хоч якісь їстівні хлібці.
– Що ж, слушна думка, але сьогодні на це сил немає. Хіба що вже завтра.
Мирослав ще раз пройшов під деревами назбирав і наломив довгих гілок, щоб спорудити сякий-такий курінь. До темряви він таки встиг його зробити. На дно настелив товстий шар ялинового гілля, а поверх нього поклав свитку.
– Тепер і дощ не страшний, і не замерзнемо.
Говорити обом не хочеться, але перед сном з’явився апетит, тож козаки повечеряли житнім хлібом із солоним салом. Попили води і вліглися спати.
На ранок Петрику стало гірше, і хоча рани в нього чисті, але слабкість така, що він стояти на ногах не годен.
– Ти лежи, набирайся сил, – сказав Мирослав, – а я піду, пошукаю гриби.
Насправді він вирішив обійти ліс і подивитись, чи немає поряд ногайців, які на них вчора напали. Їх табір знайшовся в північно-східній частині лісу.
В Мирослава майнула думка поцупити в татар щось їстівне, але він чесно сказав собі, що ні правою рукою із-за зламаного пальця, який опух, посинів і сильно болить, ні лівою – із-за рани в плечі, він шаблі тримати не може, тому у випадку, якщо його помітять, він, скоріше всього, потрапить в полон. І він відмовився від думки про крадіжку їжі.
На зворотному шляху він знайшов два десятки здорових грибів рядовки і п’ять величезних маремух. Повернувшись до Петрика, він розпалив багаття і став пекти гриби на дерев’яних шпичках. Коли гриби були готові, козаки посолили їх і з’їли з хлібом.
– Відпочину трохи і піду збирати жолуді, – промовив Мирослав.
Про те, що в лісі знаходиться табір ногайців він Петрику вирішив не говорити, щоб той не турбувався. Назбиравши жолудів, Мирослав порозбивав їх, потім зав’язав у тканину і поклав у воду нижче джерела.
– Скажи, – запитав Петрик, – а горілка ще є?
– Так. Є трохи, а що?
– Давай, доп’ємо? – слабко посміхнувся Петрик. – Після маремух буде не зайве!
Допили горілку і пошкодували, що її так мало. Проте, якби не Голобля, то в них і цієї б пляшки не було. Трохи відпочивши, Мирослав знову пішов подивитися, що робиться навколо них. Ногайці нікуди не поділися.
А от на північ від місця, де облаштувались Мирослав з Петриком, з’явились ляхи. Як не приховував козак свою стурбованість, Петрик одразу зрозумів, що щось не так.
– Де ти забарився? Зізнавайся, що не так?
– Кепські справи, якщо відверто. Затисли нас ляхи з ординцями. І відійти нікуди – там болото, а там урвище, по якому тече ріка. Нам їх не здолати. Якщо поляки чи ногайці підуть вглиб лісу – нам і дітися нікуди. Пропадемо ні за цапову душу.
– Не хотілося б, – спантеличився Петрик. – Що ж його робити?
– А що тут можна зробити? Сил ні на що немає. Викопати б якусь землянку, так ні здоров’я на це немає, ні реманенту. І на дерево вилізти не можемо, бо несила. Тільки й лишається – ховатися, сидіти тихо, як миша під віником і молитися.
– А великого тернового куща, щоб заховатися в середині теж немає? Чортма? Оце і називається – як не щастить, то не щастить.
Проте сидіти просто так і чекати, куди крива вивезе, козаки не стали. Мирослав знову обійшов околиці і знайшов в гущавині між кущами глоду невелику баюру. Він насилу гострою палицею прокопав рівчачок, випустив воду. Потім поглибив і розширив вибоїну.
Тепер в ній можна поміститися вдвох. Мирослав назбирав і наносив до сховку кори з дерев і вистелив нею дно. Потім наламав гілок сосни, ялини і зробив товсту устілку. Зверху все присипав сухою травою. Поклав Петрикову свитку і в знемозі ліг на неї.
Петрик зібрався із силами, підвівся, заточився але встояв. Він такий слабкий, що ледве переставляє ноги. Хитаючись, перейшов він до укриття. Мирослав, відпочивши, переніс всі їх речі під кущі глоду.
Козаки вже збиралися поїсти, як затріщали кущі. Це дичина тікає від ногайців, які вийшли на полювання. Хлопці вкрилися свиткою Мирослава, а поверх неї накидали листя і сухої трави.
Ногайці в двох десятках кроків від схованки козаків підстрелили величезного лося і почали його оббіловувати. На щастя ніхто з них не помітив запорожців.
Безпомічним козакам довелося довго чекати, доки нарешті ногайці не забралися. Мирослав вибрався із сховку, обдивився місце, де ординці розбирали здобич, і залишився задоволений.
– Геть усе прибрали, – сказав він Петрику, – а я побоювався, що залишать тут шматки шкіри, кістки, і накличуть на наші голови вовків!
– Я їсти хочу.
Охлялі козаки поділили останній житній хліб, порізали молоде солоне сало і з апетитом поїли.
– Схоже, діло йде на поправку, – мовив Петрик, – я не думав, що стільки з’їм!
Але сил в козаків як і раніше, мало. До того ж вони втомились, а тепер наїлися, тож на них напала сонливість, слабкість, і вони заснули.
Поки вони спали, повз них пройшли піші козацькі вивідачі, причому кислячани, серед яких були Ілько Дігтяр та Свирид Ружинський, але вони не помітили схованки, не почули нічого і попростували далі.
– Петрику, – наступного дня сказав Мирослав, – ти розумієш, що ми в такому жалюгідному стані можемо потрапити в полон?
– І що?
– Пам’ятаєш, як вчив нас батько Вітер? Якщо будуть допитувати, говорити те, що вороги і самі знають або можуть перевірити. Брехню додавати таку, яку вони перевірити не можуть.
– Бог дасть, омине нас лиха година.
Минув тиждень. Харчі скінчились, тож кілька днів, поки жолуді вимокали у воді, козаки зовсім нічого не їли. Потім мололи жолуді і раз в день пекли на пласкому камені по одному коржику. Іншої їжі в них не було. Дощів немає, тож і гриби не ростуть.
Нарешті вони трохи очуняли після поранень і втрати крові, знайшли в собі сили, вирізали дрючки-дейнеги, і пішли на південь, туди, звідки приїхали, сподіваючись, що кислячани стоять на тому ж місці. Так і вийшло.
Табір з блискавичною швидкістю облетіла новина – повернулися Мирослав і Петрик. Поранені проте живі. Одразу здійнялися весела метушня, галас. Кислячани кинулися до земляків, яких вже і не гадали колись побачити. Суворі обличчя січовиків світяться радістю.
– А бодай тобі, – на радощах промовив Голобля. – Живі!
– Ну, діти, – розчулився Кремінь, – жити вам многая літа, не знаючи, по чому ківш лиха! Бо ми вже гадали, що ви відійшли в степ.
Після того, як хлопці тричі розповіли про те, що з ними сталося, їх забрав до себе на кухню Василь Голобля.
– Лавріне, ти тільки подивись на них – самі кістки та шкіра! Без сліз і не глянеш. Чим ви там харчувалися?
– Більшу частину часу – коржиками з жолудів.
Козаки дійсно схудли так, що на них страшно дивитись. Одяг висить на них, як на жердині, а лопатки випирають з-під сорочок, особливо у Петрика.
– Ну, нічого. Як каже твій тесть – були б кістки, а сало наросте! Не журіться, друзі, ми вас відгодуємо! – пообіцяв Голобля, а потім підморгнув Мирославу і безцеремонно додав. – Добре, синку, що тебе Оріяна не бачить!
– Дядьку Василь, а горілка у вас є?
– Для вас знайдеться!
Мирослав з Петриком досхочу поїли масної тетері з салом, випили горілки і щасливі вмостились спати під возом в теплі і безпеці.


Скарб Оришевського
Польський загін чисельністю біля 700 вояків під вечір зробив привал для ночівлі. До лісу доїхати ляхи не встигли, тому отаборилися в чистому полі.
– Панове, – оголосив реґіментар, – треба нам встигнути оточити бівуак ровами, щоб в разі нападу на нас козацька чи татарська кіннота не могла через них перестрибнути.
– Ще чого, – обурився і рішуче заперечив Казимир Новицький – один із шляхтичів. – Не будемо ми рискалі в руки брати і копати! Накривайте столи, панове, будемо вечеряти!
– Оце правильно, – гаряче підтримав його Густав Хмелевський.
– Щоб лицар взяв до рук лопату? – обурився, мало не образився граф Анджей Конецпольський і повернувся до полковника спиною.
Полковник з жалем зітхнув. Він спробував, хоча чудово розуміє, що шляхту не можна примусити будувати укріплення.
– Моя шабля – моя стіна, прошу пана, – пихато заявив Новицький. – Навіщо час гаяти на будівлю якихось оборонних споруд? Ми ж не селюки!
Хвалькуваті промови ще довго лунали по табору. Проте шляхтичі виділили частину своєї челяді для оборонних робіт. Поки ті встановили по куткам табору вишки для охорони табору, інші слуги установили похідні намети своїх господарів.
Шляхтичі в цей час познімали з себе міланські лати й інші обладунки. Після цього вони почали збиратися компаніями по своїх шатрах. Новицький з Хмелевським прийшли до Конецпольського.
Столи вже накриті білими скатертинами, які гаптовані сріблом, а посуд весь тільки срібний. Навіть підсвічники з різнокольоровими свічками також із срібла.
– Отак і повинно бути! – похвалився пан Анджей.
Шляхта проявляє любов до розкоші навіть на війні. Граф хитро і задоволено посміхається.
– Панове, схоже на нас чекає якийсь приємний сюрприз! – всміхнувся Новицький.
Він втягнув запах, але відчув поки тільки дух хлібних грінок, підсмажених на свіжому маслі. А хочеться гарячого, свіжого м’яса.
– Зараз все буде, – ніби почувши його думки сказав Конецпольський.
Полковник в цей час об’їхав табір і залишився незадоволений. Те, що поставили вишки – це, звісно, добре, і те, що між ними встановили по кілька рядів возів теж. Але рів перед возами так і не вирили. Окопи для стрільців перед возами також копати не стали. Вал не насипали, гострокіл не встановили.
Усе нібито спокійно, проте якась неясна тривога мучить полковника.
Повернулась розвідка і доповіла, що до них зі сходу наближається татарська орда до трьох тисяч чоловіків, а з півночі – запорожці. Правда їх не більше, ніж поляків, але все-таки краще, щоб їх сьогодні тут не було.
Від поганих новин полковник навіть не став вечеряти. Згорнути табір і відступити зараз не вдасться, бо шляхта вже почала вечеряти і пиячити. Примусити їх все покинути і вирушити в похід точно не вдасться.
В цей час сп’янілі шляхтичи почали вихвалятися один перед одним.
– Козаки – то неорганізована банда селян. Їх можна взяти голіруч!
П’яних гусарів, бундючних і хвалькуватих, охопила ейфорія перемоги. Очі в усіх блищать хижацьким азартом і завзяттям.
– Ці напівдикі козаки – просто бандити, розбійники, чернь!
– Цим селюкам нас ніколи не здолати! Пся крев! Лайдаки!
– Якби ви знали, як я ненавиджу їх віру, мову козацьку, одяг, волелюбство, незалежність, та взагалі все! Хлопи свинячі!
– Так! Чия влада – того має бути і віра! А вони тримаються за свою хлопську віру! Пся віра! Хами! Хлопи смердючі! Лотри!
– Їхня Січ – то хижацьке гніздо, яке треба зруйнувати!
– І зруйнуємо! Попелом по вітру пустимо! Хлопам – хлопське місце!
Реґіментар мимоволі подумав, що в козаків дисципліна зовсім не така, їм варто було би все пояснити, навіть не наказувати, і вони виконали б все, як треба, бо вони не демонструють зверхність до ворога, як шляхта, а відносяться до ворога серйозно.
Татари всі кінні, ще й запасних коней мають, а от козакам кінноти завжди не вистачає. Від них можна відірватися, але шляхта із-за своєї дурної пихи і кроку не зробить.
Не знає полковник, що насправді козаків набагато більше. Просто вони зробили так, ніби їх менше – розділились на кілька загонів і рухаються на відстані один від одного. Його розвідка помітила тільки передовий загін козаків.
Засинаючи полковник думав про те, що ослаблена Річ Посполита вигідна татарам, які можуть майже безкарно здійснювати набіги, займатися грабежами. Цьому могли завадити тільки козаки, але зараз вони воюють з ляхами. Полковник чудово розуміє, що Річ Посполита вже не така могутня, як здається, а козаки стають все сильнішими.
Тим часом в таборі річкою тече кіпрське вино. Шляхтичі донесхочу напилися і почали співати непристойних пісень. Їх сміх лунає на усю округу. Втихомирилися і позасинали вони вже майже під ранок.
Збудив полковника хорунжий крилатих гусар. Він повідомив, що з двох  боків до табору наближаються рухомі фортеці запорожців. Страшна новина враз розігнала сон.
Командир вмився, швидко вдягнув лати і вийшов з намету. Там він вліз на вишку і довго, примружившись, дивився на колони козаків.
– Збудіть шановне безстрашне панство, – нарешті промовив він. – Вчора воно жадало подвигів, мріяло про невмирущу славу, тож тепер має можливість здобути їх в бою.
 П’яні шляхтичі піднімаються з похідних ліжок, ще не розуміючи, що відбувається. В таборі панує повний розгардіяш. Бачачи це полковник вилаявся крізь зуби.
– Пане полковнику, як ви можете лаятися, – почув це Конецпольський, – ви ж теж шляхтич! Пам’ятайте про це! Ви ж не з холопами розмовляєте!
– Прошу пана, – вишкірився реґіментар, – а сам пан пам’ятає, які пісні співав вночі? Я таких сороміцьких пісень раніше і не чув!
– Хто? Я? – вкрай здивувався і спантеличився граф.
– Ну не я ж? – сухо відказав полковник.
Тут до них підійшов хорунжий.
– Пане полковнику, може відступимо на захід? Он там є досить зручна для відходу балка. Думаю, ми встигнемо.
– Обоз заважатиме пройти тією балкою.
– То кинемо його тут. Козаки напевне почнуть його грабувати, а ми цим самим виграємо час!
– Що? – обурився Конецпольський. – Кинути обоз? Це ж треба додуматись до такого! Ти що, здурів? Якщо пану хорунжому немає чого лишати, то нехай не розписується за інших! До того ж в нас багато возів з припасами!
Очі пана Анджея блиснули обуренням, а рука лягла на шаблю. Полковник підійшов до хорунжого і мовчки став поруч з ним, відтерши плечем Конецпольського. Хорунжий запобігливо вклонився графу.
– До бою, панове! – вигукнув Конецпольський, відвернувся і непевною ходою пішов до свого намету.
– Дякую вам, пане полковнику, – вклонився хорунжий.
П’яні шляхтичі зібралися в центрі табору. Вони стоять, підтримуючи один одного, щоб не впасти. Треба б було якось виграти час. Полковник перехрестився.
– Матка Боска Ченстоховська, хоч би козаки не поспішали з нападом, щоб ці горе-вояки протверезіли!
А цим часом дві рухомі фортеці наближаються до польського табору. Вози йдуть паралельними колонами. Всередині них знаходиться піхота, а кіннота йде попереду і з боків.
– Про що думаєте, пане хорунжий? – спитав полковник.
– Про фортеці, яких вчора не було і завтра вже не буде. Лячне видовище.
Козаки підійшли майже на відстань пострілу з гармати, зупинилися і почали зв’язувати вози залізними ланцюгами.
– Табір – це боягузтво! – гучно закричав Новицький. – Виходьте в поле і бийтесь, як чоловіки!
Козаки у відповідь розсміялися. З їх боку сипляться жарти. 
– Щось вони задумали, – промовив хорунжий.
І дійсно, серед возів відкрився прохід, через який дужі козаки почали викочувати гармати. Гримнув залп, і десяток ядер розірвались в польському таборі. Одне з ядер потрапило в діжку з порохом. Від вибуху пороху небо спочатку стало червоним, а потім – чорним.
Поранені, обпечені і налякані коні почали носитися по табору, збиваючи людей і намети. Вискочити за межі вони не змогли із-за возів, якими оточений бівуак.
Скориставшись тим, що ляхам не до них, запорожці ще двічі обстріляли табір з гармат.
Раптом з півдня пролунало кілька гарматних пострілів. Ядра до козаків не долетіли, але увагу до себе привернули. Всі – і запорожці, і ляхи побачили, що до них наближається цілий полк.
– Сині доломани із срібними шнурами, – надсадно вигукнув Хмелевський, – панове – це угорці!
Отримавши несподівану підтримку, поляки надзвичайно зраділи. Тепер сили в них з козаками практично зрівнялися. Ляхи зустріли появу угорців з несамовитою радістю.
Угорці підійшли впритул до польського табору. Їх командир поспішив до польського реґіментаря.
– Пане полковнику, що маємо робити? – запитав він.
– На мою думку краще відійти. Умови бою не на нашу користь. Сил для перемоги в нас замало, тож гинути заради гонору не бачу смислу. А ви як гадаєте?
– Цілком поділяю вашу думку, – задоволено посміхнувся хорунжий. – В наших умовах це найрозсудливіше і найкраще. Що накажете робити?
– Чекайте, поки ми знімемо табір, потім разом відійдемо. Ви в якому напрямку пропонуєте рухатись?
– Краще на захід чи південний захід. На півдні багато ординців, ми ледве їх обійшли так, щоб вони нас не помітили.
– Що ж, значить – на захід, – вирішив полковник.
– То що, тікаємо? – щиро обурився Новицький червоний від хмелю й обурення.
– Ні, ми не тікаємо, а виходимо з пастки, щоб запобігти лихові, – роздратовано урвав його полковник, ледве стримавшись від вибуху гніву.
Новицький продовжив незадоволено бурчати, але на нього ніхто не звертає уваги. Потім він побачив Конецпольського і зрадів йому, мов добрій чарці. Про полковника він одразу забув.
Козаки також оцінили кількість, озброєння угорців і вирішили дарма не ризикувати. Вони спостерігають за тим, як хутко зібрались і ганебно відступили ляхи.
– Ти бач, – сміється Лаврін Чуб, – накивали пани п’ятами!
– Дали тягу, – і собі глузуючи гиготить Макар Малюта.
– Намазали п’яти салом і змотали вудки, – жартує Василь Голобля.
Коли ті від’їхали на три версти, запорожці почали розв’язувати вози. За цим ділом застав їх гетьман Полоус, який прибув з двома тисячами козаків.
– Де ви тільки раніше були? – пожартував Малюта.
Полоус викликав до себе курінного Кисляківського куреня Креміня. Вони від’їхали вбік, щоб ніхто не міг почути їх розмову.
– Пане Михайле, є серйозна розмова. Ти ж знаєш, коли вже казати відверто – повстання наше почалось певною мірою стихійно? Ми виявились не готові до нової війни. Нам не вистачає зброї, пороху, одягу, взуття. Та практично всього не вистачає.
– Так, – коротко відповів Кремінь.
– Багато чого з необхідного можна придбати, але для цього потрібні гроші, багато грошей, а наша скарбниця практично порожня. Ти якось казав, що знаєш, де захована частина скарбів колишнього гетьмана реєстрових козаків Оришевського.
Кремінь застиг, і Полоус помітив, як змінився вигляд курінного.
– Розумію, ти багато років вірою і правдою служив Оришевському. Але під час повстання Наливайка він довів, що він з польською шляхтою, а, значить – проти нас. Не згоден?
– Згоден, – вичавив із себе Кремінь з важким серцем. – То мені їхати, знайти ті скарби і передати їх вам?
– Так, Михайле. І зробити це потрібно якомога швидше. Ці скарби – це зброя, порох, життя повстанців, які можна зберегти. А можливо й наша перемога.
– Скільки мені взяти із собою козаків?
– Це ти вже вирішуй сам. Завдання напрочуд важливе для всіх нас, а там поруч Кучманський шлях, яким ходять ординці і османи. Можеш взяти весь твій курінь. Ми прямуємо до Гайсина і там чекатимемо на вас.
Кремінь так і зробив – взяв із собою  весь Кисляківський курінь. Дорога відняла дві доби, тож козакам довелось двічі заночувати в дорозі. На останньому сніданку кухарчуки не стали нічого готувати, а роздали козакам холодну варену рибу – сома, щуку, ляща з хлібом.
Курінний взяв із собою десяток Журби і вирушив на пошуки колодязя, в якому він колись сховав скарби Оришевського. Вони об’їхали місце, де колись було село Черненки, а тепер залишився тільки хутір з тією ж назвою.
Кремінь покликав до себе Іванка.
– Ану подивись уважно – впізнаєш ці місця?
– Якщо відверто – ні. Дуже все позаростало чагарниками, ліс змінився до невпізнання. Стільки років пройшло, а я тоді був ще хлопчиком.
– І я не впізнаю, – зізнався отаман. – А нас же тільки двоє й залишилось з тих, хто тоді був тут. Що ж, давай шукати далі.
Проте через кілька годин Кремінь таки знайшов колодязь, в який під час нападу татар скинув діжки з грошима і дорогоцінним камінням, прикрасами гетьмана Оришевського.
Для того, щоб дістати скарби довелося лізти в колодязь. Вода в ньому дуже холодна, тому козакам довелося часто мінятися. До вечора витягти весь скарб не встигли, тому довелось заночувати на місці.
Закінчили підйом скарбів на наступний день перед обідом. Після цього повантажили все на вози і поїхали до Гайсина. Не встигли від’їхати і на версту, як в одному з возів розсипалось колесо. Козаки вирубали довгу жердину і приладнали її замість колеса. Поки полагодили воза, змастили колеса всіх возів дьогтем.
Тепер валка вимушена їхати трохи повільніше. До фортеці Гайсина козаки прибули під вечір. Полоус радо зустрів їх біля воріт. Кремінь з десятком Журби затримались в фортеці, щоб передати скарби гетьману, а Кисляківський курінь поспішив додому – до села.
– Ну, величезне тобі спасибі, пане Михайле, – широко посміхаючись, сказав Полоус і міцно потиснув руку Креміню, – просто гора з плеч звалилася! Тепер ми зможемо придбати порох, зброю, провіант, коней! Пане Михайле, не сумнівайся, ти правильно вчинив.
– Сподіваюсь, – кивнув курінний.
Коли вози розвантажили Кремінь попрощався з гетьманом Полоусом і поспішив в Кисляк, де на нього чекає кохана Гафія. Думки курінного відволіклись від скарбів Оришевського, тепер отаман думає про інший скарб – про свою любу дружину. Козаки почали підганяти коней, щоб швидше дістатися домівок.
Отаман ще не знає, що вдома на нього очікує надзвичайно приємний сюрприз – Гафія чекає на дитину, на їх первісточка! Його дружина вже без міри щаслива, бо що може бути кращого за свою дитину?
Проте Михайло Кремінь цього ще не знає і тільки підганяє стомленого коня, щоби швидше дістатися до домівки і коханої. Поки він щасливий тим, що знову має нагоду побувати вдома з дружиною.


Серед ворогів   
Короткий перепочинок удома виявився недовгим. Військо Полоуса продовжувало похід, і невдовзі Кисляківський курінь знову приєднався до повстанців. Попереду залишалося чимало роботи, а ворог не збирався складати зброю.
Курінний Михайло Кремінь викликав до себе Іванка Гардового. Той одразу поспішив до отамана.
– Ось, що синку. Ти знаєш село Ромоданівку? Ми проїжджали через нього, коли йшли сюди. Жителі цього села на завтра спечуть для нас п’ять возів хліба, треба його забрати і привезти сюди. Візьми одного козака і вирушай.
– Заночуємо в селі?
– Так. А ранком, свіжий хліб доставите в наш табір. Бажано встигнути до сніданку, щоби порадувати козаків свіжим хлібом, а то все сухарі та сухарі. Кого візьмеш?
– Думаю, Петрика Сомика.
– Добре. Беріть вози, запрягайте коні і вирушайте.
Але склалося все не так, як розраховували жителі села і курінний отаман. Поки Іванко з Петриком добралися до Ромоданівки, її зайняли поляки. Довелось запорожцям заховатися в ближньому лісі і чекати, поки ляхи не залишать село.
– Петрику, в тебе є шо поїсти? – запитав Іванко, коли вони розпрягли коней, стриножили їх і пустили пастись на галявині, оточеній кущами і возами.
– Аякже! Я ніколи не вирушаю в путь без запасу харчів!
– І що в тебе є?
– Сухарі, солоне сало і риба, пшоно, борошно, сіль, часник, цибуля.
– Борошно? – зрадів Іванко. – Я бачив тут багато гнізд. Давай назбираємо яєць і спечемо коржиків!
Так вони і зробили – назбирали багато яєць і замісили тісто з великою кількістю яєць. Напекли коржиків прямо на вугіллі від багаття. Потім сіли на повалене дерево і з задоволенням поїли.
Поляки переночували в селі і поїхали далі. Козаки запрягли коней і направилися в село. Там їх зустрів війт з кількома чоловіками.
– Ви бачите, як буває? І що тепер, готуємо хліб на завтрашній ранок?
– Якщо можна, просимо вас спекти хліб сьогодні. Хто його знає, що буде завтра?
В таборі кислячан Василь Голобля перший кинувся, що не повернулися козаки з хлібом. Він поспішив доповісти про це Креміню.
– Може з ними що сталося? Відправте когось перевірити, що з ними.
– Зачекаємо ще. В мене на душі спокійно. А в дорозі чого тільки не трапляється. 
Поки козаки відпочивали, селянки спекли, як і обіцяли п’ять возів хліба. Крім нього дали ще віз житнього борошна.
Іванко з Петриком вже везли кілька возів з хлібом, який напекли для повстанців жителі села, коли на них напали польські жовніри. Вони відкрили стрілянину і вбили під козаками коней. Довелося хлопцям пішки тікати від переслідувачів.
Діло було під вечір, тож темрява врятувала козаків. Ляхи втратили їх сліди і відстали. Ніч безмісячна, зірок на небі також немає, як-то кажуть, хоч в око стрель.
– Шкода, і коней втратили і хліб, – зітхнув Петрик. – Добре хоч, що самі вціліли. І що його тепер робити?
– Треба відійти якомога далі, щоб нас вранці не спіймали.
Але йти в суцільній пітьмі надзвичайно важко. Кілька разів хлопці перечіплялися за купини землі і падали.
– Так і ноги переламати можна, – не витримав Петрик.
– Добре, – погодився Іванко, – як тільки знайдемо якесь підходяще місце для відпочинку – зупинимось і влаштуємося на ночівлю.
Таке місце знайшлося мало не під ранок. Вже почало сіріти, коли Петрик помітив скирту пшеничної соломи. Коли козаки підійшли до неї, Петрик з зітханням опустився на солому.
– Ні, – сказав Іванко, – не тут.
– Як не тут? А де?
– Давай вліземо наверх. Нас там якщо що – навряд чи помітять. До того ж ми втомилися і можемо проспати все на світі.
Петрик зітхнув але виліз на верх скирти, за ним поліз Іванко. Вони зручно влаштувалися, обладнавши кубельце, вкрилися свитками і заснули. Спали вони міцно, навіть занадто міцно.
Петрику наснився сон – ніби він сидить на дереві, а якийсь польський шляхтич тягне його за ногу.
– Пане Глич, – із сміхом кричить другий шляхтич, – для цього є слуги!
Козак прокинувся, розплющив очі і прислухався. Навколо скирти ходять люди, пирхають коні. Петрик обережно визирнув поверх соломи і побачив, що вони з Іванком знаходяться майже в середині польського військового табору. Хлопець аж відсахнувся від побаченого.
– Іваночку, – обережно торкнувся хлопець до плеча товариша. – Іванку, прокидайся. Тільки тихо!
– Ти даси мені поспати? – сердиться Іванко. – Що сталося?
– Та тихо ти. Ляхи!
– Ой, лишенько! Звідки? – Іванко був вражений і вмить прокинувся. – Де?
– Скрізь! Вони навколо нас! Аж кишить!
Тепер Іванко почав обережно озиратися по сторонах. І дійсно, ляхи знаходяться скрізь, куди не подивись. Немає ніякого сумніву в тому, що втекти серед білого дня неможливо. Хлопцю стало прикро, що вони так безглуздо потрапили в таке скрутне становище.
Шляхтич Глич, який сам висмикнув оберемок соломи для свого коня, ніяково відійшов від скирти.
– Оце ми влипли, – прошепотів Іванко, старанно ховаючись від очей ляхів, – якщо доживемо до вечора – це буде справжнє диво.
– Так, не пощастило, – знітився Петрик. – Що робитимемо?
– А що тут можна зробити? Ховаємось і чекаємо. І без зайвих розмов. Може, якось минеться, – підбадьорив Іванко Петрика.
Помовчавши трохи Петрик визнав:
– Добре, що ми заночували наверху скирти. Інакше б з нас живих вже шкіру здерли або на кіл посадовили. Страшно подумати, що можуть з нами зробити ляхи, якщо ми потрапимо до них в полон.
– Це точно. Боронь боже потрапити до них в руки живими. Хоч би дощ пішов чи що, щоб вони поховались по наметам.
Але дощу немає і не схоже, що він може бути. Втім козакам пощастило, крім цієї скирти на полі є ще дві, і поляки солому для коней спочатку стали брати з них. Її має вистачити надовго.
Челядники шляхти почали ставити шатри, і вийшло так, що скирта, на якій ховаються козаки, опинилася в центрі табору. Тепер вони з усіх боків прикриті високими наметами.
Іванко зітхнув з полегшенням, бо тепер з’явилася надія, що до ночі їх не виявлять. Коли слуги стали готувати їжу, і запахи її почали лоскотати ніздрі, Іванко обережно визирнув, щоб побачити, що то так смачно пахне.
На тацях в різному посуді він побачив гору локшини з сиром, горохове пюре з підсмаженими скибками копченого сала, пшоняну кашу з маслом. Козак повернувся до Петрика і прошепотів:
– Діставай сухарі і сало, перекусимо, а то слиною захлинуся.
Раз по раз Іванко визирав із сховку і озирався, аби дізнатись, що коїться навколо. Весь день пройшов у величезному напруженні, особливо коли хтось з ляхів або німецьких найманців, які є в таборі, озброєна челядь проходили повз скирту, але ніхто присутності козаків так і не помітив.
Коли пізньої ночі табір вгамувався, і вояки за виключенням сторожі, нарешті, повкладалися спати, козаки нашвидку перехрестившись, підвелись, розім’яли м’язи, нечутно сповзли із скирти і почали вибиратися назовні.
В деяких наметах блимають каганці, і світло від них хоч якось освітлює шлях. Козаки тримають в руках напоготові шаблі.
Коли вони вже практично вибралися з ворожого табору, Іванко раптом зупинився. Петрик, який йде слід у слід за ним від несподіванки уткнувся носом йому в спину.
– Що там? – неголосно запитав він старшого товариша.
– Подивись, це ніби наші вози?
– Чекай. Оце знахідка! Точно наші! Заберемо?
Іванко мовчки схвально кивнув. Вони прислухалися, почули де знаходяться ближні вартові, потім тихо вбили їх, і тоді вже спокійно запрягли коней для себе, впрягли коні у підводи, але не тільки у свої шість возів, а ще й чотири польських.
Після цього вивели цей невеликий обоз з табору, сіли в сідла коней і неквапливо, щоб не зчиняти зайвого шуму, поїхали до свого табору. Крім вбитих вартових сторожі в цій частині бівуаку немає, тому запорожцям вдалося покинути його непомітно.
Від’їхавши на безпечну відстань, козаки вдарили батогами коней, щоб ті поїхали далі швидше. Роса прибила вчорашню куряву, тож їхати легко і приємно.
– Поспішати треба, – мовив Іванко, – світає.
Василь Голобля, який першим прокинувся, щоб готувати сніданок, з радістю кинувся до них.
– Здоровенькі були! Де це ви так забарилися? Ми вже не знали, що і думати! Ну, дайте вас обійняти!
Хлопці розповіли про свою пригоду. Голобля уважно вислухав їх. Почувши розмову, прокинувся і прийшов Кремінь.
– Шкода тільки, хліб свіжим ми доставити не змогли, – зітхнув Петрик, – та й той не весь привезли. Поляки переполовинили його.
– Слава Ісусу Христу! Добре, що самі живі повернулися!
– Моє шанування! А чого возів десять? – запитав курінний отаман, озираючись. – Що на чужих підводах?
– На одній – борошно. Люди з Ромоданівки дали, а от що на чотирьох польських – ми й самі не знаємо.
– То давайте подивимося. Пане Василю, починай, може це по твоїй частині.
Але на польських возах виявився багатий одяг, взуття, срібний посуд, санторинське вино з Греції, мальвазія й інші різні вина.
– Я чув, як щось дзенькає на ямах, але сподівався, що це зброя, – мовив Іванко.
– Срібло теж непогано. Продамо і купимо, що нам треба, – розсудливо відповів  отаман. – Знову ж таки, якийсь шляхтич буде злитися, що втратив стільки срібного посуду!
– Це точно! Лусне від злості!
– Пане Василю, нагодуй хлопців. А ви, синки, зробили свою справу, тепер можете відпочивати. Після того, що ви пережили, треба набратися сил. Що там?
На одному з возів знайшлася полкова каса.
– Ого! – вирвалося в Голоблі. – Стільки грошей я за все життя не бачив!
Іванко з Петриком поснідали і вклалися спати на возі. Вони миттю заснули безтурботним сном щасливих людей.
В цей же час прокинувся польський табір. Скоро виявили пропажу десятьох возів, коней і загибель вартових.
– Яке зухвальство! Це ж просто глум!
– Це точно ті двоє лайдаків, в яких ми забрали вози з хлібом, – каже пан Глич, – більше нікому.
Командир жовнірів, дізнавшись, що пропала полкова каса, стискає кулаки в безсилій люті. Він збирався наказати, щоб скрині з грошима з вечора внесли до його намету, але напився і забув про це. Тепер реґіментар відчуває себе глибоко нещасним, бо не знає, як бути з втраченими грошима. 
– А от цікаво, звідки ті харцизи везли той хліб? – запитав інший шляхтич. – Хліб був свіжий, навіть гарячий.
– Тут поблизу є тільки одне село – Ромоданівка. Більше ні звідки оті заколотники не могли взяти стільки хліба. То що, панове, спалимо кляте село, яке допомагає розбійникам Полоуса?
Коли Іванко з Петриком прокинулися, з подивом побачили, що в таборі крім невеликої охорони, кашовара з помічником більше нікого немає.
– Дядьку Василь, – звернувся Іванко до Голоблі, – а де всі?
– Курінний вирішив, що ляхи можуть спалити Ромоданівку, бо не можуть не розуміти, що хліб ми могли взяти тільки там, тому повів козаків на захист села.
– А нас чому не збудили?
– Журба сказав, якщо ви самі прокинетесь, то візьмуть вас, але ви так міцно спали, що нічого не почули, – доброзичливо усміхнувся Голобля. – Відпочили? То, може, нарубаєте дров для кухні?
Цього дня в таборі ніхто не доторкнувся ні до сніданку, ні до обіду. Кисляківський курінь повернувся тільки під вечір. На возах везуть поранених козаків і багату здобич. Козаки вийшли їм назустріч.
– Ну, як там все пройшло? – метнувся Іванко до Мирослава.
– Добре. Розбили ляхів, людей в Ромоданівці врятували. Здобули мало не весь польський обоз, всі гармати і порох! Вдарили на них на марші, поляки на наш напад зовсім не очікували. Чкурнули врозтіч так, що п’яти виблискували!
Отаман Кремінь також надзвичайно задоволений сьогоднішньою вилазкою проти ляхів і німецьких найманців. «Козацький хліб» їм дістався мабуть самий кращий, багатий за весь час існування Кисляківського куреня.
Козаки знімають з возів і зносять на купу ніби оберемки дров польські шаблі, мушкети й іншу зброю. Іванко з Петриком нарешті пішли до кашовара, щоб поїсти за весь день.


Вдвох   
Війська гетьмана Полоуса оточили великий польський загін і спробували одразу знищити його. Однак ляхи встигли встановити гармати і дали козакам відсіч. Над полем бою лунають прокльони шляхтичів.
– Гей, бидло! Хлопи смердючі! Спробуйте ще!
– Лайдаки! Лотри! Харцизи!
– Пся віра! Бунтівники кляті! – гукає якийсь випещений шляхтич.
– Хлопи свинячі! Хами!
Гетьман наказав козацькій кінноті вдарити на польський табір з флангів.
– Михайле, – вказав Полоус нагайкою на лівий фланг ляхів, – там позиції тримають угорські найманці, а вони не стійкі.
– Зрозумів. Гей, хто в бога вірує! За мною! – гукнув курінний отаман Кремінь і кинувся вперед, закликаючи запорожців за собою.
– За віру нашу! За волю!
Кислячани помчалися за ним. Перед Іванком розірвалося ядро, уламками якого вбило його коня. Козак перелетів через голову коня, сильно вдарився спиною й головою об землю і втратив свідомість.
Він прийшов до тями від того, що хтось наполегливо штурхає його в плече.
– Іванку, – дійшов до його свідомості знайомий голос, – Іваночку.
Він відкрив очі і побачив, що поряд лежить Петрик, який слабко штовхає його в плече.
– Іванко, мене поранено в обидві ноги. Допоможи, бо кров’ю зійду. Сам я не можу, замало сил.
– Ой, лишенько, – мовив Іванко. – Боже правий.
Козак повернувся на бік, прислухаючись до того, де йому болить, потім став навколішки. Тепер він побачив, що шаровари Петрика залиті кров’ю. Іванко обмацав ноги товариша і зрозумів, що кістки цілі.
– Ну, твоє щастя. Вже добре, – сказав Іванко. – Богу дякувати!
Він відрізав ножем дві смужки тканини від своєї сорочки і перев’язав рани на ногах Петрика.
В цей час польські гусари здійснили вилазку в центрі проти козацької піхоти. З переможним ревом скачуть вони на позиції повстанців.
– Набийте гаківниці! – надсадно вигукнув Полоус. – Перевірте мушкети й пістолі!
Козацька піхота встигла метнути по дві-три сулиці – легкі метальні списи, а потім ще свої козацькі списи, які легші і коротші ніж в польських гусарів.
Поки гусари доскакали до козаків, їх авангард значно зменшився. Запорожці зустріли ворожу кінноту пострілами з пістолів, а коней – бердишами. Тільки після цього зав’язався бій на шаблях.
Козаки зробили залп з гармат, заряджених глиняними горщиками із смолою, порохом і залізними уламками. Від зарядів із смолою загорілися вози, в таборі ляхів розпочалася пожежа.
– Ну все, – мовив Іванко, – з нас на сьогодні досить.
Над полем потягнувся дим, що полегшило втечу козаків. Скориставшись цим Іванко допоміг Петрику підвестися, потім взяв його на плечі і пішов геть. З поляків ніхто цього не помітив.
З-за диму Іванко заблукав і пішов не в бік табору, а в бік лісу на північний захід від полю бою. Це врятувало їм обом життя, бо польські гусари відступили не по прямій, а зробивши гак в цей бік. Вони женуть наосліп назад і неодмінно зустріли б козаків і або полонили, або вбили їх на місті.
 Іванко почув тупіт коней, лайку на польській мові і це надало йому сил. Він встиг без перепочинку добігти до глибокої яруги з порослими ялинами схилами і сховатися в ній. Гусари промчали повз балки, оминаючи її, не помітивши козаків.
Пересвідчившись, що всі поляки поїхали далі, Іванко повернувся до пораненого друга. Трохи відпочивши він знову огледів рани товариша і зробив нову перев’язку.
– Що робитимемо? – запитав Петрик слабким голосом.
– Не знаю. Води в нас немає. Їжі теж. Довго ми тут не висидимо. Треба на щось зважуватися, але із-за диму нічого не видно, та й дихати важко. В який бік іти – не зрозуміло. Будемо чекати ночі. Сподіваюсь, тоді ми за вогнем багать розберемося – де хто знаходиться.
– На жаль я тобі не помічник, – з безнадійним сумом мовив Петрик. – Може залиш мене тут, а сам пробирайся до наших? Чого обом пропадати?
Іванко відчув, що починає сердитися, він навіть хотів розгніватися, але потім опанував себе і передумав.
– Ти здурів? Сказитися з тобою можна. Як ти так можеш думати про мене? Ти б мене залишив? Ну і все, – твердо і рішуче заявив він. – Разом будемо вибиратися.
Петрик мимоволі всміхнувся. Він ні на що не скаржиться, просто лежить і мовчить. В Іванка ж з голови не йдуть тривожні думки про їх майбутнє.
Повстанці в цей час здійснили ще одну спробу розгромити поляків, але ті з рішучістю приречених стійко обороняються. Поляки мокрими ряднами охолоджують дула мушкетів, які вже димлять.
– Іванку, а якщо багать не буде? – раптом спало на думку Петрику. – Як дізнаємося, в який бік іти?
– Якщо небо не буде заховане за хмарами, будемо йти за зорями.
– За Полярною зіркою? – зауважив Петрик.
– Зовсім не обов’язково. Треба знати всі сузір’я, а не тільки Полярну зорю. Наприклад, сузір’я Оріон в різний час знаходиться в різних місцях неба.
– А якщо хмари таки закриють небо? – засумнівався Петрик.
Помітивши його розгубленість, Іванко заспокоїв приятеля.
– По траві подивимось. Вона на пагорбах з півдня рідша, сухіша. Нам потрібно на південний захід, там наш табір.
Козаки не змогли добитися успіху і знову відступили. Козацькі барабани – литаври заграли відступ. Стихла гарматна стрілянина, тільки де-не-де ще лунають безладні постріли з мушкетів і пістолів.
– Ми не перемогли, але вистояли, – радіють ляхи.
Минає помалу час, безпорадний Петрик весь час мовчить. Поле навколо яруги дихає пахощами чабрецю й полину, дзвенить голосами цвіркунів, і від цього так спокійно, ніби й немає ніякої війни. Вечоріє, по полю поповзла сіра імла. На сході встає повний місяць.
Зовні стриманий і спокійний Іванко гарячково міркує, як їм врятуватися. Знесилений від болю і втрати крові Петрик заснув. Ніч видалась тиха, тільки шарудить бур’ян на вітру.
Вночі повстанці щільно оточили польський табір і підпалили суху траву. Східний вітер погнав вогонь прямо в табір. Польські коні сполошилися, бо трава горить в них під ногами. Загорілися деякі намети й вози.
Освітлений бівуак тепер видно, як на долоні. Козаки почали прицільно стріляти по ляхам. Поляки відстрілюються, але вони стріляють всліпу, бо вогонь засліплює їх, і вони зовсім не бачать козаків.
– Ну що, – запропонував Іванко, – спробуємо добратися до своїх.
Але в них нічого не вийшло, бо на перешкоді став крутий косогір. Петрик сам іти не може, а в Іванка не вистачило сил винести його з яруги наверх. Іванко з натугою здирався, але земля під ногами постійно обсипалася, і хлопці падали.
Козак повністю вибився із сил, але винести товариша так і не зміг.
– Доведеться чекати ранку, а там видно буде, – сказав Петрик.
Вони влаштувалися під розлогою, лапатою ялиною і заснули. Прокинулися козаки вранці від світанкового холоду і зіщулилися. Пересвідчившись, що біля балки нікого немає, вони втамували спрагу, облизавши росу з шабель і ножів, з листя трави, вимились росою.
– Добре, – усміхнувся Петрик, – пити вже не хочеться а без їжі можна кілька днів потерпіти.
Іванко зірвав кілька листків подорожнику, приклав їх до ран товариша і прив’язав. Після цього вони принишкли під молодою лапатою ялиною, яка добре прикриває їх від стороннього ока і сонця.
– А якщо вночі ми знову не зможемо вибратися звідси? – запитав Петрик і гірко усміхнувся. – Як тоді бути?
– Виберемося, – впевнено відповів Іванко. – Я більше не стану дертися по цим крутосхилам. Підемо до виходу з яруги, там я зможу винести тебе, а затим видно буде. Поки чекаємо, коли стемніє.
До курінного отамана Кременя прийшов стурбований десятник Карпо Журба. Його гнітить невідомість за свого козака Іванка Гардового.
– То чого ти волієш? – запитав Кремінь.
– Хочу пошукати Іванка в лісі і в ярузі. На полі бою знайшли його вбитого коня, а самого Іванка – ні.
– Він може бути в полоні.
– Навряд чи. Ляхи наших полонених посадили на палі і виставили на краю їх табору, щоб ми бачили. Гардового серед них немає. А ще немає Петрика Сомика. Думаю, вони разом десь ховаються.
– Часу в них було багато, щоб повернутися, – мовив Кремінь.
– Це якщо вони здорові. А якщо хлопці поранені?
– Що ж така можливість не виключена. Міркуєш правильно. Добре, Карпо, – потиснув на знак згоди руку десятнику курінний. – Шукай.
Журба не примусив себе довго чекати і вже за чверть години разом з козаками вирушив на пошуки Гардового і Сомика. Із собою вони взяли двох запасних коней. Спочатку Журба вирішив пошукати хлопців в лісі, але там вони нікого не знайшли.
Лише опівночі в’їхали вони в балку і поїхали по ній в бік польського табору ніч місячна, тож їм добре видно все навкруги. Їдуть коза настільки тихо, наскільки це можливо. Вони вже майже добралися до виїзду з яруги, коли почули попереду голоси.
– На нашій мові говорять, – мовив Федь Закутько.
– Тихо! – підняв вгору стиснутий кулак Журба і вслухався.
Інші козаки зупинили коней і також стали прислухатися і уважно придивлятися, намагаючись розгледіти, що відбувається попереду. Раптом вітерець змінився, подув в їх бік, і запорожці почули розмову, добре розрізняючи слова.
– Іванку, зупинись, відпочинь. Бо втомишся і знову нічого не вийде.
– Ні. Дійдемо до підйому з балки, тоді спочину.
Більше в козаків не було сумніву – перед ними Іванко і Петрик! Орест Злидня не витримав і вигукнув:
– Агов! Гардовий, Сомик, чолом! Ми ідемо до вас! Свої!
Із темряви у відповідь долинув голос Іванка:
– Орест? Це ти?
– Я! Моє шанування!
Низовики під’їхали до піших товаришів. Ледве стримуючи радість Петрик привітався з усіма. Розчулені козаки обійнялися з Гардовим і Сомиком.
– Дякую, пане десятнику! – з почуттям промовив Петрик.
– Та що ти, синку! Я не міг інакше. Була в мене якась надія, що ви живі! А що з вами? Чому так довго пропадали?
– Та я в обидві ноги поранений, – почав розповідати Петрик. – Якби не Іванко, залишився б я на полі бою.
– Не залишився б, – зітхнув Назар Одарич. – Наших полонених ляхи забрали до свого табору і всіх посадовили на палі.
– Так що Іванко врятував тебе від страшної смерті, – додав Гнат Баш.
– Ну, годі. Потім поговоримо, – сказав Журба. – Посадовіть Петрика в сідло і їдемо звідси.
Арсен Дрімайло і Яким Євтушок спішилися і посадили Петрика в сідло. Після цього всі одразу попростували до виїзду з яруги. До табору дісталися без пригод.
Журба пішов до Кременя, знаючи, що той лягає спати останнім. Він доповів отаману про те, що сталось з Петриком, і що хлопці обидва живі. Це повідомлення схвилювало отамана.
– Чудово, – зрадів курінний, – а то мене за Іванка Гафія з Харатею живцем би з’їли! Жартую, звісно, але вислухати, що не вберіг, таки довелося б! Де хлопці зараз?
– Як де? У кашовара Голоблі, вони ж не їли нічого півтори доби.
– Дякую, Карпо. Відпочивай.
Отаман пішов до кашоварів, щоб побачити свояка. Іванко з Петриком жадібно їдять. Щоб не відволікти їх від їжі Кремінь терпляче чекав в темряві і вийшов на світло багаття тільки після того, як козаки поїли.
– З поверненням, друзі! – радо привітав курінний козаків. – Вітаю з тим, що все добре закінчилося. Я надзвичайно радий цьому!
– Пане отамане, а що там з ляхами? – спроквола запитав Петрик, кривлячись від болю.
– До них підійшло підкріплення і вони відступили. Ні в них сил, щоб розбити нас, ні в нас, щоб погромити їх не було, тож ми просто дали їм цього разу відійти. Але нічого, наступного разу, бог дасть, розіб’ємо їх.
– Тікали пани так, що весь обоз кинули, – глузливо додав Лаврін Чуб.
Тут до них підійшов Голобля і запропонував хлопцям добавки, але вони відмовилися і повкладалися спати.
На цьому бойовий етап походу завершився, і кислячани повернулися додому на перепочинок.


Думи козацькі
Коли бойові дії на цій ділянці фронту вщухли, кислячани отримали можливість повернутися до рідного села. Після тривалого походу кожен прагнув бодай кілька днів побути серед близьких, побачити дітей, дружин і батьків.
Саме тоді до Кисляка завітав сліпий кобзар Гнат Письменюк з хлопчиком-поводирем Явтухом. Вони зупинилися біля церкви, і коли закінчилася служба, сліпець почав грати на кобзі і співати різні думи.
Він сидить на великому гранітному камені, яких біля церкви визирає з землі безліч, а провожатий присів на моріжечку.
Людям подобаються козацькі пісні, бо вони пов’язані з історією народу; в них оспівуються героїзм захисників батьківщини від турецько-татарських загарбників, готовність русинів пожертвувати родинним затишком і самим життям заради свого народу.
Оріяна зупинилась за воротами, щоб поговорити із своєю подружкою Орисею. Кобзар тим часом грає на кобзі і співає:
– Ой ішли шляхами хлопці молодії –                Іванко попереду, очі як надія,
А за ним Мирослав, мов дуб при дорозі,
Та Петрик веселенький, хоч серце в тривозі.
Оріяна враз припинила розмову з подругою і повернулася до кобзаря.
– Що це? – розгублено запитала Оріяна, в якої аж тіпнулося щось в серці. – Про яких це Іванка, Мирослава і Петрика він співає?
Інші жінки навколо замовкли, стали і собі прислухатися до думи.
– Ой, над Собом-рікою, над тихим потоком,
Зійшов місяць ясний над степом широким.
Не про князів та панів ця дума лунає –
Про козака молодого народ пам’ятає.
Ой, не сокіл у небі крильми замахав,
Не орел сизокрилий над степом кружляв,
То Іванко Гардовий, козак невеличкий,
Вже не раз дивував і старих, і молодших.
Не шукав він спокою, не прагнув багатства,
Бо судилось йому за свободу змагаться.
Де ординець чатував, де лях наступав,
Там Іванко відважно товаришів вів.
З церкви вийшов батюшка отець Лука, почув співи і тут же наказав своїм паламарям вкопати біля кобзаря чотири коли, а на них натягнути тент від сонця, яке палить немилосердно. Після цього один з хлопців приніс відро чистої води й кухоль, і поставив їх біля кобзаря.
– Ой, у Синопі турецькім, де хвилі шуміли,
Запорожці відважні задум свій здійснили.
На стругах під водою, в пітьмі непроглядній,
Підкрадались до гавані тихо й принадно.
Іванко з десятком Журби до порту дістався,
Де султанський флагман у морі гойдався.
Канати підрізав, щоб судно не вийшло,
А порохові склади від вогню запалило.
Загриміло над морем, здригнулася суша,
Загорілася пристань, і хвиля завзятіша
Підхопила той гуркіт, понесла понад морем,
Розповівши про козаків турецькому горю.
Ой, а потім неволя кайданами скована,
Турецька каторга, праця неволена.
Та Іванко не звик перед ворогом гнутись,
Зумів із товаришами на волю вернутись.
На галері повстали, кайдани розбили,
Своїм духом незламним невільників звільнили.
Через землі чужинські пробились додому,
Не скорившись ні смерті, ні лихові злому.
А коли яничари племінників взяли,
Іванко з Петриком у Стамбул помандрували.
Не злякався козак ні султанської сили,
Щоб дітей із неволі додому звільнити.
Ой, а ще він мудрую придумав гармату —
Дубову, міцнющу, щоб ворога гнати!
Не залізом єдиним козацька міць славна —
Ще й у розумі сила, і думка державна.
Ой, Собе-ріко, ти хвилею грай,
Про Іванка Гардового людям співай!
Хай почує і Дніпро, хай почує весь край:
Не здолати козака, що боронить свій край!
Гей, слава Іванку, відважному сину,
Що за волю долав і море, й чужину!
Не за золото бився, не за панську шану —
За Вкраїну козацьку, за волю жадану!
Коли кобзар доспівав, Оріяна голосно запитала:
– Діду, про кого ця дума, що ви щойно співали?
– А ти не знаєш, доню? Це герої землі нашої, козаки славного Кисляківського куреня Січі Запорізької – Іванко Гардовий, Мирослав Коберник і Петрик Сомик. Невже ж ви не чули про їх подвиги?
Згадка про чоловіка, брата і Петрика до сліз схвилювала Оріяну.
– Чом не чули? Чули! А ви, дідусю, знаєте, де зараз знаходитесь?
– Біля церкви в якомусь селі, а що?
– Не в якомусь, а в тому самому Кисляку, з якого ці герої, – посміхнулася Орися. – Тут стоїть дружина того самого Мирослава і сестра Іванка, про яких ви співаєте!
– Не може бути! – схвильовано вигукнув кобзар. Потім він обернувся до свого поводиря. – Явтуше! Ах ти ж ледащо! Чому мені не сказав, що ми в Кисляку?
Хлопчик голосно шморгнув, витер рукавом носа і з образою відповів:
– А звідки мені було знати, що вам треба знати, що ми в Кисляку?
Оріяна перебила поводиря і запитала:
– Діду, а скільки є дум про наших хлопців?
– Хто ж його знає? – розсудливо відповів кобзар. – Я знаю дві, бо сам їх написав. Але впевнений, що їх більше.
– Будь-ласка, заспівайте нам ще другу думу. З мене обід, вечеря, ночівля, сніданок. Ще й  із собою дам харчів.
– Не треба, дитино. Рідній сестрі Іванка і дружині Мирослава я й так заспіваю! Слухай.
І кобзар вдарив по струнах старої кобзи.
– Ой, за лісом дрімучим, за степом широким,
Де Соб вигинається руслом глибоким,
Там козак Мирослав бойову славу має,
І народ про звитягу його пам’ятає.
Не хилився Мирослав перед лютим мечем,
Не тремтів, коли ворог насувався плечем.
Міцний, наче дуб, і завзятий, як вітер,
Міг за правду і волю життя своє звірити.
До кобзаря підходять люди, слухають та кладуть до його солом’яного бриля дрібні мідні монети.
– Ой, коли польська шляхта на Кисляк наступала,
І земля від копит ворожих здригала,
За возами козаки в шанцях залягали,
А гусари панцирні лавами насували.
Прорвався поручик крізь козацьку заставу,
Підняв свій палаш, щоб здобути там славу.
Та Мирослав назустріч йому виступає,
І удар за ударом уміло відбиває.
Залізо об залізо зловісно бриніло,
Ворожий панцир козакові не страшило.
Ухилився Коберник, удару не дався,
Під крило того панцира шаблею дістався.
І упав панцирник, не здолавши звитяги,
А козацькі серця сповнились відваги.
Не пробити Мирослава ворожому строю,
Коли він піднімається разом з братвою.
Дослухавши Оріяна витерла зрадливу сльозу і промовила.
– Збирайтесь, діду. На сьогодні досить. Підемо до нас. Свіжий хліб, салат із квасолею, печерицями та солоними огірками і квас в нас є. Вистачить на всіх.
– То тобі сподобалось, дитино? – усміхнувся кобзар.
– Так, але мені здається, треба, щоб думи були більшими.
– Потрібно більше прославляти героїв? – запитав Гнат.
– Так. Хочеться, щоб в думах частіше всього описувалося прощання козака з рідними, коханою та від’їзд на війноньку; поневіряння на війні в постійній небезпеці.
– А ще самотність, туга за сім’єю, домом; загибель козака, його прощання зі своїм конем, рідними; уславлення волі, звитяги, завзяття козацтва.
– А в кінці можна побажати щастя-здоров’я слухачам, – додала розчулена Орися, – або, може, додати слова з якоїсь молитви.
– Що ж, спробую переробити або написати заново, – пообіцяв кобзар. – Покажу життя й побут козаків, їхню героїчну вдачу.
– Обов’язково! – сказала Орися. – Адже завдяки думам  імена наших козаків будуть жити в пам’яті народу завжди!
– Скажіть, діду, – ледве стримуючи себе, запитала Оріяна, – вони живі?
– Хто вони? – не зрозумів кобзар, зайнятий якоюсь зовсім іншою думкою.
– Тож Мирослав, Іванко і Петрик, про яких ви співаєте?
– А чому ти питаєш?
– Звикла, що думи складають про козаків, які вже загинули. Тому злякалась, коли дізналась, що ви спріваєте про мого чоловіка, брата і їх бойового товариша, нашого односельця.
– Не бійся, дитино. Наскільки мені відомо – вони всі троє живі, здорові. А написав я про них думи не тому, що вони геройські загинули, а тому що про їх мужність, зухвалість, винахідливість, вірність, по всій вже країні складають легенди. Отак ось.
– Дякувати богу, – перехрестилася Оріяна і змахнула сльози.
Вдома їх радісно зустріла Євдокія, мати Мирослава.
– Ви як раз вчасно, їжа гаряча. Мийте руки, і прошу до столу!
За хвилину розмови змовкли. Помивши руки і помолившись, всі сіли круг столу під яблунею, і стали їсти, бо з ранку ніхто ще не їв.
Але не встигли вони вдруге взяти ложки до рота, як до воріт під’їхали три вершники – Іванко, Мирослав і Петрик. Це було так несподівано, що всі розгубились.
– Доброго дня в хату! – привітався Іванко. – Доброго здоров’я!
– Хліб та сіль! – в один голос промовили Мирослав і Петрик.
– Мирославе! – скрикнула дзвінко і радісно Оріяна, й першою кинулась до чоловіка. – Іваночку! Братику мій!
– Синку! – зойкнула Євдокія і теж поспішила до сина. За нею йде Лесь. Але першими підбігли до батька Роман і Руслан.
– Діду Гнат, – неголосно запитав поводир, який не може отямитися від такої несподіванки, – то це і є ті козаки, про яких ви співали?
– Так, хлопче, це вони – наші герої! Дивись на всі очі – потім будеш розповідати людям, що бачив їх всіх трьох сам, на власні очі! На жаль, я бачити не можу, – важко зітхнув кобзар.
Явтух з цікавістю розглядає славних героїв. Євдокія забідкалася, що немає чим пригостити хлопців з дороги.
– Не хвилюйтесь, мамо, – заспокоїв її Мирослав. – Нам дядько Василь Голобля дав в дорогу і куреної риби, й запечених курей, і копченого сала з проріззю. Зараз наріжемо та й поїмо разом!
Петрик відмовився від їжі і поїхав до матері.
– Зазирни, будь ласка, до моєї матері. Скажи їй, що ми з Мирославом тут, – попрохав Іванко.
– Добре, – пообіцяв Петрик.
Знялася весела метушня. Козаки швидко накраяли житнього хліба, якого їм також дав Голобля, нарізали сала й риби, розломили курей, і всі весело почали їсти. Вони ще їли, коли до них прибігла, як могла, Марія Гардова, яка дізналась про приїзд сина і зятя.
– Іваночку! – з несамовитою радістю скрикнула мати. – Синочку мій! Живий! А змарнів як!
Мирослав скориставшись тим, що увага всіх прикута до Іванка й Марії, пригорнув до себе, палко поцілував Оріяну і подивився в її сором’язливо-радісні очі.
– Зіронько моя! Як же я за тобою скучив!
– А я за тобою! – щасливо посміхнулась кохана дружина. – Якби ти тільки знав, з яким нетерпінням я тебе чекала!
Після сніданку, який перейшов в обід, кобзар з поводирем, які донесхочу наїлися і напилися, попросилися відпочити в сіновалі на запашному свіжому сіні. Там вони утомлені, зморені непомітно заснули.
Роман і Руслан, стрижені під мисочку, сказали батьку, що з вечора поставили на Собу сітки, тож треба піти, витягти їх. Вони розраховували, що той піде з ними, але він залишився вдома. Довелось хлопцям самим бігти на річку.
Улов виявився багатий. Тут є коропи, лящі, линки. Лесь взявся тельбушити свіжу рибу в затінку. Марія стала йому допомагати.
– Ну, хлопці, – радіє дід, який сам полюбляє рибу і знає, що Мирослав її теж дуже любить, – завдячуючи вам буде в нас сьогодні знатна вечеря!
Хлопці посміхаються від похвали. Їм також знайшлася робота, і вони повели коней батька і дядька Іванка купати на річку.
Поводир Явтух поспав, вийшов з сіновалу і влаштувався в тіні яблуні. Весь вільний час до самого вечора він спостерігав за родиною Коберників. Він малим залишився сиротою, тож не пам’ятає – як це воно, коли є батьки, родина, своя хата. Він відверто заздрить Роману і Руслану, в яких все це є.
Вже завтра він із сліпим кобзарем знову почвалають далі, куди очі бачать, (а в діда Гната і не бачать), але сьогодні хлопчику не хочеться про це навіть думати.
Знаходячись поряд з цими щасливими людьми він і сам, сам того не помічаючи, раптом відчув себе щасливим. Йому захотілося, щоб Господь бог зрештою змилостивився над ним і подарував йому таку ж добру родину. В Явтуха защеміло серце і він  зітхнув.
– Вечеряти! – нарешті покликала Євдокія всіх до столу. – Прошу всіх до столу!
На столі парує рибна юшка, смачно пахне жарена риба. Всі с задоволенням почали їсти. Дід Лесь наливає кому горілки, кому медовухи, кому слив’янки чи вишнівки.
Розмови тривали допізна. Чути, як хлопці і дівчата збираються над Собом і співають пісень. Довідавшись що є думи про них, козаки попросили і кобзар тричі проспівав ці думи для них. Пісні низовикам дуже сподобались.
– Ти бач, як буває, – каже Іванко з посмішкою, – йшли ми, здається, у безвість, а повернулись в історію! 
– І не кажи, – додав Мирослав, – навіть аж якось незручно!
Наступного дня жінки випрали і підлатали одежину кобзаря і його поводиря, нагодували їх, дали в дорогу хліба, ласий шматок сала, варені яйця, молоко і провадили в дорогу.
Явтух все чекав, що йому запропонують залишитися, але ніхто нічого такого не сказав. По дорозі він кілька разів озирався на Кисляк, ніби очікуючи, що їх наздоженуть і його повернуть.
– Що з тобою, дитино? – запитав кобзар.
– Мені здалося, що ці люди хотіли мене залишити в себе
– Це тобі так хочеться. Якби вони хотіли – то б сказали про це.
Вони пройшли ще пів версти, коли поводир в останній раз озирнувся і сказав.
– Як виросту – стану козаком, одружусь. І буде в мене дружина, діти, родина, свій дім. А куди ми тепер, діду?
– Підемо на північ, до Дніпра-Славути, до Києва, там багаті місця.
І вони попростували в північному напрямку.


Лисяча петля
Листопадовий ранок дихав на Кисляк сирим, пронизливим холодом. Щільний, білястий туман повз із боку Собу, огортаючи гранітні скелі та притискаючи до землі важкі, пахучі дими козацьких кабиць.
Навколишні діброви стояли вже напівголі, скидаючи останнє поржавіле листя на вологу землю. Над селом панувала звична, але сторожка тиша – козаки заготовляли дрова на зиму, акуратно складаючи колоди під стінами хат.
Саме в цей час, коли сонце ледве пробивалося крізь сіру хмару, дозорні Іванко Гардовий та Петрик Сомик помітили на узліссі вершника. Кінь під ним – худий татарський огир – ледве переставляв ноги, заточуючись від утоми, а сам їздець буквально висів у сідлі, вчепившись руками в гриву. Одягнений він у порвану, брудну свитку, з-під якої визирає бліда шляхетська сорочка.
Козаки зняли незнайомця з коня прямо біля воріт табору. Чоловік упав на жухлу траву, важко дихаючи, і судорожно схопив Іванка за край жупана.
– До... до отамана ведіть, – прохрипів він, ковтаючи густу слину. – Ляхи йдуть... Каральна експедиція Потоцького з Брацлава. Спалять Кисляк...
Курінний отаман Михайло Кремінь разом із Самійлом Гардовим та Мирославом Коберником якраз сиділи під парусиновим навісом у саду, коли хлопці підвели прибульця. Незнайомець назвався Федором, утікачем із панської неволі під Тульчином.
Він довго й доладно розповідав, що три дні таємно йшов слідом за трьома сотнями кінних жовнірів кварцяної роти, які мають дві легкі гармати і рухаються лісовими путівцями, щоб зайти Кисляку в тил з боку Гранова.
Розповідь його звучала напрочуд гладко, логічно – чоловік точно називав імена ротмістрів, кількість возів у шляхетському обозі та навіть марку гармат.
Михайло Кремінь слухав уважно, не перебиваючи, але його очі недовірливо прищурилися, а пальці повільно погладжували ефес шаблі. Щось у цій ідеальній розповіді муляло його досвідчений розум.
– Ну що ж, Федоре, дякуємо за вість, – спокійно мовив Кремінь, підводячись. – Козаки зрадіють, що ворог не застане нас зненацька. Іди до вогнища, Василь Голобля якраз сніданок зготував. Лаврін Чуб дасть тобі сухий одяг.
Щойно Федір у супроводі Петрика відійшов до кухні, курінний отаман різко повернувся до Самійла та Мирослава. Його обличчя вмить стало суворим.
– Що думаєте, браття? – тихо запитав Кремінь. – Віримо гостю?
– Говорить вельми доладно, – з сумнівом промовив Мирослав Коберник. – Професійно так викладає, наче сам у штабі Потоцького ті плани малював. Але...
– Отож-бо, що занадто ладно, – перебив його Самійло Гардовий, хмурячи сиві брови. – Мене інше муляє. Він каже, що три дні біг босоніж та лісами за кіннотою шляхти, ховаючись у хащах та чагарниках терну. Я подивився на його руки й обличчя – чисті вони. Ніде ні подряпини від колючок, ні синця від гранітних скель. Та й нігті на руках... Хлоп бідний, кажеш? А руки не зашкарублі від заступа, пальці тонкі, наче він тільки те й робив, що гусяче перо тримав або на лютні грав у панських покоях.
– І я це помітив, – кивнув Кремінь. – А ще він сказав, що поляки обійшли Гранівський ліс зі сходу, бо там болота розмокли після злив. А Іванко вчора з дозору повернувся й казав, що східні балки сухі як порох, уся вода в Соб пішла. Бреше наш гість. Або веде нас прямо в пастку, під шляхетські мушкети у Гранові.
– Влаштуємо йому перевірку, – хитро посміхнувся Мирослав. – Тихо, без шуму, по-козацьки. Василь Голобля якраз лемішку затирає, от за сніданком ми лазутчика й розкусимо.
Під великим парусиновим навісом, прикрашеним трофейними килимами, смачно пахне гарячою їжею. Василь Голобля разом із Лавріном Чубом готували давню козацьку страву – лемішку.
У великому чавунному казані над бездимним жаром кабиці закипала підсолена вода. Голобля не поспішаючи, тонкою цівкою всипав туди підсмажене гречане борошно, а Лаврін Чуб з силою вимішував масу великою дерев’яною кописткою, щоб не було жодної грудочки.
Коли каша стала густою й упріла, її виклали в глибокі дерев’яні миски, а зверху рясно залили гарячим смальцем із золотавими, хрусткими шкварками та товченим часником.
– Сідай, Федоре, пригощайся, – приязно припросив Голобля, підсовуючи незнайомцю повну миску та велику дерев’яну ложку, яку дістав із-за пояса. – Зголоднів, мабуть, у лісах? Пригощайся. Чим багаті – тим і раді. Еге ж?
Федір, перевдягнений у чисту, але просту козацьку свитку, щиро подякував. Він перехрестився на ікони Свято-Успенської церкви, що виднілися за тином, причому зробив це звично, правою рукою, як православний русин. Козаки, які сіли навколо столу – Самійло, Мирослав, Іванко та Петрик – уважно стежили за кожним його рухом.
Незнайомець узяв ложку й жадібно, наче справді не їв кілька днів, зачерпнув гарячу лемішку. Але тільки-но перша порція каші опинилася в нього в роті, чоловік мимоволі скривився, його очі широко округлилися від подиву, і він ледве змусив себе проковтнути їжу, судорожно схопивши кухлик із холодною водою.
Голобля, помітивши це, уїдливо посміхнувся у свої довгі вуса й підмигнув Самійлу. За столом наступила гнітюча, важка тиша, яку порушував лише тріск дров у кабиці.
– Що, Федоре, не смакує козацька лемішка? – лагідно, але з холодком у голосі запитував Мирослав Коберник, перебираючи пальцями ложку. – Чи, може, часнику забагато?
– Ні-ні, пане... дуже смачно, дякую, – квапливо, ховаючи очі, відказав прибулець, намагаючись знову зачерпнути каші, але рука його помітно тремтіла.
– Брешеш, вражий сину, – Самійло Гардовий раптом з гуркотом опустив свій важкий кухоль на дубовий стіл, аж миски задзвеніли. – Лемішка наша прісна, бо Василь навмисно взагалі її не солив! Навіть шкварки без солі смажилися!
Іванко став за спиною у Федора і поклав долоню на руків’я шаблі. Самійло тим часом продовжує. 
– Звичайний подільський селянин чи козак, який три дні голодував у лісі, зжер би цю кашу за милу душу й не помітив би, що вона не солона, бо голод – найкращий кухар! А тебе перекосило від першої ложки, бо твій панський рот звик до солодких марципанів, французьких вин та пряних шляхетських соусів! Хто ти такий, Іроде, і чий наказ виконуєш?
Федір зблід як крейда. Він спробував схопитися з лави, його рука інстинктивно смикнулася до боку, де зазвичай шляхтичі носять витончені ліворучні кинджали-даги. Але зброї там не було – Лаврін Чуб ще біля воріт непомітно зняв із нього старий мисливський ніж.
В ту ж секунду міцні руки Іванка Гардового та Петрика Сомика залізною хваткою притиснули плечі «гостя» назад до лави, позбавляючи його будь-якої можливості поворухнутися.
– Ну що, лайдаку, попався у козацькі сильця? – Мирослав витяг з-за пояса гострий мисливський ніж і акуратно поклав його на стіл перед обличчям бранця. – Розповідай по-доброму, поки Лаврін Чуб не згадав свої кривди і не почав шкуру з тебе живцем знімати. Куди ти ведеш наш курінь? Де засідка Потоцького?
Чоловік деякий час дихав важко й уривчасто, в його блакитних очах відчай боровся з гордістю. Нарешті він змирився, обвів поглядом суворі, непроникні обличчя кислячан і гірко всміхнувся, скидаючи з себе маску простого втікача. Його постава вмить стала шляхетною, а мова – чистою й вишуканою, хоч і розмовляв він русинською.
– Пане отамане... – тихо, але впевнено заговорив полонений. – Ваша правда. Не вмію я їсти не солону лемішку. Я Станіслав Радзишевський, канцелярист графа Потоцького. Мене заслали до вас, щоб виманити Кисляківський курінь із лісу під Гранів, на відкрите поле. Там, на вас чекають чотири сотні надвірних козаків і дві хоругви крилатих гусарів. Вони мають розтоптати вас з ходу. Наказ пана Потоцького – випалити Кисляк, щоб іншим не кортіло бунтувати.
Михайло Кремінь, який весь цей час стояв у тіні парусини, повільно вийшов на світло. На його обличчі не було подиву – лише холодний, розважливий розсуд командира.
– Дякую за щирість, пане Станіславе, – спокійно мовив Кремінь. – Добре, що ви не стали чекати, поки Лаврін розігріє залізо. Те, що ви розповіли – щира правда?
– Клянуся честю і Богом, правда, – Радзишевський опустив голову. – Тепер мені все одно кінець. Якщо не ви вб’єте – шляхта за провал операції на палю посадить.
– Вбивати ми вас не станемо, ми не кати, – відповів курінний отаман. – Михайле! Карпо Журба! – гукнув він десятників, які чекали поруч. – Справа термінова. Поляки чекають нас під Грановим, думають, що ми підемо прямо в їхні кліщі. Та ми зробимо навпаки. Журбо, бери свій загін розвідки і ще чотири десятки, обійдіть засаду з тилу, через соснові зарості біля Собу. Вийдете їм у фланг. А ми з Пилипом Грицаєм та Левушківським куренем вдаримо з боку Умані.
Почувши про Левушківський курінь в Радзишевського від несподіванки видовжилося й зблідло обличчя.
– Затиснемо гусарів Потоцького в тому самому яру, який вони для нас готували! Обернемо їхню пастку проти них самих!
– Буде зроблено, батьку! – очі Карпа Журби спалахнули бойовим азартом. – Ми покажемо цим крилатим панам, по чому ківш лиха на подільській землі!
– Василю, – Кремінь повернувся до кашовара. – Шпигуна зв’язати, посадити під замок у погребі і пильно стерегти. Дай йому нормальної, солоної їжі, нехай живе. Може він нам ще знадобиться. Козаки! До зброї! Перевірити кресала, набити мушкети й фузеї! Виступаємо через пів години!
Табір Кисляківського куреня вмить перетворився на чітко злагоджений військовий механізм. Козаки сідлали коней, перевіряли порохівниці, затягували попруги. Вітер розганяв туман над Собом, відкриваючи чисте синє небо, і кожен чоловік у загоні знав: завдяки козацькій кмітливості та простій несолоній лемішці, сьогодні низовики знову вийдуть з бою переможцями.
Листопадовий день розгулявся, але тепла не приніс. Сонце, холодне й бліде, висіло над верхівками подільських дубів, підсвічуючи сизий лісовий туман, який вітер ліниво гнав у бік Гранова.
Поляки томилися від нудьги в глибокій балці. Ця глибока гранітна розщелина, що за два коліна від Кисляка круто спускалася до річки Вербич, здавна вважалася похмурим місцем. Дно її поросло густим, майже непрохідним тереном та диким глодом, а високі гранітні краї утворювали природну пастку – ідеальний мішок для тих, хто необачно зважиться зайти туди без розвідки.
Саме там, укрившись у тіні скель і замаскувавши коней сосновими гілками, чекали на свою здобич дві добірні хоругви крилатих гусарів та чотири сотні надвірних козаків тульчинського магната Потоцького.
Поляки тримаються самовпевнено. Блищать на сонці залізні кіраси та інші обладунки гусар, довгі двосажневі списи з червоними ратищами та орлині пера за спинами гусарів мають нагнати смертельного жаху на повстанську сірому.
Ротмістр Марек Радзивіл, ліниво поправляючи дорогу соболячу шапку, раз за разом позирає на вихід із яру:
– Щось затримується наш канцелярист Радзишевський... Невже ці хлопські хлопці виявилися кмітливішими, ніж ми думали?
Він і гадки не мав, що козацька винахідливість уже повністю перевернула догори дриґом усю шляхетську гру. Михайло Кремінь розгадав пастку до єдиного кроку.
Розвідувальний десяток Карпа Журби просувався сосновим лісом абсолютно беззвучно. Іванко Гардовий ішов попереду, ведучи свого Гнідка під ув’язку. Його сірий похідний жупан зливався з мохом та камінням, а за халявою чобота, поруч із ножем, надійно трималися кресало й сухий трутовик – козацькі скарби.
Козаки Журби обійшли яр з тилу, через такі крутосхили й зарості, де шляхта навіть дозорів не виставила, вважаючи ті скелі неприступними для кінноти. Позаду, лісовими нетрями з боку Гранова, уже висувалися основні сили – Левушківський курінь Пилипа Грицая та решта кислячан із чотирма легкими фальконетами.
Іванко заліг на самому краю гранітного виступу, прикрившись сухою ковилою. З висоти людського зросту дно яру проглядалося як на долоні. Він чітко бачив, як шляхтичі перевіряють кресала на своїх мушкетах, а пахолки тримають під вузду баских коней.
– Карпе, подивись туди, – прошепотів Іванко, підповзаючи назад до десятника. – Гусари стоять щільно, коні збилися в купу. Якщо ми вдаримо звідси, згори, їм через списи свої двосажневі розвернути не буде де. Самі себе топтати почнуть. А моститися до втечі їм нікуди – вихід з яру Пилип Грицай уже перекрив возами.
Журба задоволено закрутив сивого оселедця за ліве вухо й витяг із піхвів шаблю. Криця блиснула холодним, недобрим вогнем.
– Чудово, синку. Настав час затягнути петлю, – тихо відповів Карпо. – Назар Одарич, Федь Закутько – підкочуйте фальконети до краю скелі! Розташуємо їх на панівних висотах. Заряджайте дрібним залізом та картеччю! Як почуєте мій свист – бийте без пощади.
На дні яру ротмістр Радзивіл саме збирався дати команду розсідлати коней для полуденного відпочинку, коли над гранітними стінами розщелини лунко, на весь ліс, прокотився розлогий козацький свист. В ту ж січ сонце закрило густим димом.
Ревнули козацькі фальконети! Шквал картечі та посіченого заліза звалився на голови шляхти прямо з неба. Вибухи пороху в замкнутому просторі яру прогриміли так приголомшливо, що коні гусарів здичавіли від жаху. Вони ставали на диби, скидаючи вершників, ламали залізні обладунки й топтали власну піхоту.
Орлині, гусячі пера, що мали лякати ворога, тепер з тріском ламаються об каміння й заважають гусарам розвернути свої довгі списи.
– Зрада! Черкаси! – закричав ротмістр, хапаючись за шаблю, але куля з мушкета Мирослава Коберника збила з нього соболячу шапку, поранивши в плече.
– Плі! – загриміли з протилежного боку яру самопали Левушківського куреня.
Пилип Грицай вчасно виставив заслон біля самого виходу з розщелини. Козаки стріляли лежачи, з-за прикриття, організовано й прицільно вибиваючи шляхетських офіцерів. Рясна козацька перестрілка – та сама «рясна квасоля», якої так бояться вороги – не вщухала ні на мить. Поки перший ряд козаків стріляв, другий тримав зброю, а третій гінко заряджав.
Іванко вирішив використати досвід кримських татар. Він з козаками Журби почав обстрілювати оточених ляхів з луків горючими стрілами, до яких прив’язали мішечки з порохом. Серед поляків лунають вибухи і крики обпечених вояків.
Ляхи опинилися в пекельній пастці, яку готували для кислячан. Навальний, несподіваний натиск з трьох боків не залишив їм жодного шансу.
– До бою! Шаблі догори! За волю! – Карпо Журба першим скочив з гранітного виступу на дно яру, а за ним, з криками «Слава!», лавиною ринули козаки його десятка.
Вони атакували ляхів з такою люттю, що ті одразу прогнулися і почали задкувати. Козаки безжально винищують ворогів.
Іванко Гардовий у розпалі рукопашного бою діяв з дивовижною, холоднокровною спритністю. Він відбив сильний випад шляхетського пахолка своєю шаблею, крутнувся на п’ятах і коротким, точним ударом під ліве крило обладунків пробив серце ворогу.
Наступної миті Петрик Сомик врятував Іванка, заколовши списом гусара, який намагався вдарити Гардового в спину.
Бій тривав недовго – не більше пів години. Перелякані, приголомшені вибухами й оточені з усіх боків шляхтичі та надвірні козаки почали кидати зброю прямо в багнюку під ноги коням. Понад сто п’ятдесят жовнірів на чолі з пораненим ротмістром Радзивілом здалися в полон. Решта карального загону Потоцького залишилася лежати на дні яру.
Василь Голобля, який хоч і був кашоваром, але в бою тримав мушкет справно, підійшов до розбитої шляхетської карети, заваленої трофейною зброєю. Обличчя його було заляпане пороховою кіптявою, але він щиро посміхався:
– Ну що, панове браття, — гукнув він, витираючи рукавом піт. – Здобич у нас сьогодні багата! Тут тобі й порох, і мушкети нові шляхетські, і коні породисті. А головне – ми Кисляк свій захистили!
– Василю, а ти чому тут? – здивувався курінний Кремінь. – Я ж тобі наказав нишпорку стерегти!
– Та з тим писарчуком і Лаврін впорається.
Михайло Кремінь підійшов до полоненого ротмістра, який похмуро сидів на обломку граніту, затискаючи пораненої рукою плече.
– Ну що, пане Радзивіл, – спокійно, без зневаги промовив курінний отаман. – Хотіли спалити наше село? Не вийшло. А зброя ваша тепер служитиме православному Війську Запорозькому Низовому!
– На жаль сьогодні не наш день, – зітхнув поручик.
Козаки з криками радості почали збирати трофеї, сідлати коней та вантажити поранених на вози. Сонце вже спускалося до обрію, розливаючи над Кисляком тихе, мирне золоте світло.
Кисляківський курінь вкотре довів усьому світові: там, де козак – там і воля, а лисяча петля, розставлена ворогом, завжди затягнеться на його власній шиї.


Герць   
Невдовзі після перемоги під Кисляком військо Полоуса продовжило просування на захід королівства.
Гетьман Федір Полоус розділив військо на три частини, щоб піднімати людей на війну проти польського панування в різних частинах королівства. Сам він іде з тою частиною, що рухається на захід посередині – через Умань-Гайсин-Вінницю.
Левушківському куреню Полоус дозволив виїхати на кілька днів раніше, щоб вони встигли завернути в Леухи і побути вдома. Кисляківський курінь має заїхати в Кисляк по дорозі. Кислячани радіють тому, що зможуть відвідати домівки та рідних.
Не доїжджаючи до Умані розвідники десятника Карпа Журби доповіли спочатку курінному отаману Михайлу Кременю, а потім і самому гетьману про те, що назустріч їм просувається польське військо.
– Скільки їх там? – запитав Полоус.
– Дві тисячі «крилатих» гусарів і чотири тисячі піхоти, – відповів Журба. – Це – не рахуючи прислуги.
Гетьман думає про те, що піхоти в нього в тричі менше, ніж в ляхів, а кінноти – взагалі мало не в десять разів.
– І ще, пане гетьмане, поляки знають про наш загін. Ми бачили їхніх вивідачів. Намагались їх наздогнати, але їм вдалося втекти.
– Значить, просто зійти з дороги і десь переховатися, поки ляхи пройдуть повз нас, не вийде, – мовив полковник Криштоф Кремпський.
– Схоже, рішення розділитися було помилкою, – визнав гетьман. – Що ж, ставимо табір з возів і готуємося до оборони.
До підходу польського війська козаки встигли отаборитися чотирма рядами возів і вирити «вовчі ями». Полоус сказав Кремпському:
– Криштофе, добре було би провести герць з тим, щоб здійснити розвідку. Раптом дізнаємось щось таке, що допоможе нам вистояти або й перемогти?
Майже кожен свій сухопутний бій запорожці починають з брутального запрошення супротивника побитися на смерть. Герць – це прояв своєї мужності і випробовування сил ворога перед майбутнім боєм у поєдинку.
Перед початком бою, коли війська вже вишикувались для бою, запорожці з числа охочих майстерно гарцюють на конях, сміються, викрикують образливі лайки, викликаючи таким чином сміливців з боку ворога на поєдинок.
Козаки, кружляють у 100-150 кроках від ворогів, чого достатньо для того, щоб ті почули нецензурну лайку, але забагато для прицільного пострілу з мушкетів.
Сьогодні поляки порушили цю традицію. Перед козацьким табором з возів виїхав здоровенний, пихатий польський крилатий гусар у бойових обладунках, справжній богатир.
– Гей, холопи, – з насмішкою і зневагою голосно вигукнув він, щоб дошкулити козакам, – виходьте битися сам на сам! Чи ви хоробрі тільки за вашими возами? Пся віра, чи чуєте ви мене?
Самійло Гардовий не стерпів такої наруги і зробив крок в напрямку гусара, але Кочубей міцно схопив його за руку.
– Стій, друже. Ти вже не такий жвавий, як в молодості. Нехай хтось з молодих козаків випробує свої сили. Треба ж не просто прийняти виклик того поганця, а перемогти його.
– Облиш, Самійле, – підтвердив Архип Таран, – Гордій правий. Ти дужий, але вже не молодий, не такий швидкий і витривалий. Не ображайся, але це правда.
Гардовий не ображається, бо й сам чудово розуміє, що сили в нього вже не ті, що були раніше, тільки запекла вдача штовхає його на двобій з дуже сильним ворогом. 
– Пане Ліщинський, з розбійниками на герць виходити не варто, – гукає хтось з лав польського війська.
– Це ж нікчемне бидло! В них немає ні віри, ні мови, ні людської гідності! – щоб ще більше дошкулити козакам зухвало гукнув інший шляхтич. – Га-га-га! 
Наперед козацького війська несподівано для всіх виїхав Іванко Гардовий. Цим він вразив всіх – і своїх, і ворогів. Звичайно, віх хлопець міцний, високий і широкоплечий, але йому і до власного батька все ще далеко, а до польського велетня і богатиря тим більше.
– А чи пан чи пропав, вдруге не вмирати. Гей, ну-бо, браття до зброї! На герць погуляти, слави здобувати!
– Благословляю тебе, синку, на герці погуляти, – перехрестив його тричі Полоус.
– Синку, ти що надумав? – хрипко сказав і поспішив до Іванка Самійло, але син його не почув.
Петрик приніс довжелезний спис і простягнув його Іванку, але той відмовився.
– Дякую, друже, вистачить мені і шаблі.
Ляхи, коли побачили, що на герць виїхав звичайнісінький на вигляд козак з однією шаблею взагалі знавісніли.
– Ви тільки подивіться на нього – зневажає пана Ліщинського так, що навіть списа не взяв! – обурено гукнув якийсь шляхтич. – Невже він сподівається здолати нашого вояка шаблею?
– Пане Бем, та в нього просто сили немає списа втримати! Га-га-га!
– Ти що, козаче, п’яний? – вражено мовив Ліщинський. – Не тобі зі мною силою мірятися! 
– Тоді будеш, вражий ляше, вдачею хвалитись, коли спробуєш зі мною та й на герці битись, – відповів Іванко.
– Правильно, Іванку, – щосили гукнув Макар Малюта. – Недарма люди кажуть: «Завзятий, як перець, поки не вийде на герець».
До Іванка проштовхався, підійшов Мирослав і стурбовано запитав:
– Пам’ятаєш, де знаходяться «вовчі ями?»
– На це і розраховую, – ледь помітно посміхнувся Іванко.
Він виїхав на поле і неквапливо почав наближатися до польського гіганта. Козак уважно придивляється до землі, щоб не потрапити в пастку. Кислячани, затамувавши подих, спостерігають за ним.
– Тільки повернись, – вирвалося в Лавріна, – я для тебе ціле порося запечу!
– Та ну тебе, – лайнувся Мирослав. – Знайшов час!
Нетерплячий Ліщинський зрадів, що дочекався супротивника, та ще й порівняно з ним такого миршавого, і вирішив не гаяти час. Він пришпорив коня і помчав на запорожця. Іванку здалося, що лях може проскочити між «вовчими ямами», тому прийняв трохи ліворуч.
– Проти сонця заводить! – закричали жовніри, привертаючи голосними криками увагу Ліщинського.
Той почув і став забирати ще більше в бік. Через десять кроків кінь його провалився у пастку. Коли Іванко під’їхав до ями, і кінь, і вершник, проштрикнуті загостреними палями, вже сконали.
Переконавшись, що ворог мертвий, козак повернув коня і неквапливо поскакав до табору, а ляхи почали посилати йому у слід лайку, прокльони і кулі з мушкетів. Побачивши, що кулі не долітають, поляки почали палити з гармат. Але і ядра до козацького табору, до якого вже доїхав Іванко, також не долітають.
– Чого це ляхи поле обстрілюють? – дивується Лаврін Чуб. – Там же нікого немає?
– Це вони так «вовчі ями» шукають. Сьогодні в наступ вони точно не підуть, бо бояться потрапити до наших пасток, – відповів йому Орест Злидня.
Так і вийшло, як не лютують поляки, але йти в атаку, знаючи напевне, що їх чекають «вовчі ями», вони не відважилися.
Кремпський гукнув бажаючих виїхати на герць. Разом з ними має їхати Гнат Баш, щоб здійснити розвідку.
– Гей, браття! – гукнув Кремпський. – Є важлива й пильна справа. Хто з вас хоче на герці погуляти? Є охочі?
Завдяки герцю козаки досвідченим оком виявляють засідки ворога, особливості місцевості, особливо на ворожій території. Розвідка – це не тільки уважність і досвід бійця, це вміння бачити те, що приховане. І той, хто бачить далі, фіксує рух ворога раніше, має перевагу в бою.
Охочих назбиралось два десятки. Вони згуртувались і виїхали вперед, у бік супротивника, прямо в зону досяжності куль. Там, під кулями та гарматними ядрами, вони зупинилися. І почався герць, танець зі смертю.
Козаки відверто знущаються з ворога. Вони сміються, кричать, вигукують образливі фрази, пританцьовують під градом куль і ядер, намагаючись вивести поляків із себе. Демонструючи приголомшливу відвагу і бойовий дух, козаки створюють ілюзію своєї невразливості.
Нахабство в запорожців поєднується з винятковою військовою майстерністю, тому супротивники, які прийняли їх виклик, нерідко гинуть у поєдинку. Хоча й самі козаки після герця не всі повертаються до свого табору. Завжди не всі, але завжди зі славою. Часто ніхто не повертався. Але герць не припиняється.
Раніше козакам часто вдавалося вивести ворога із себе, і розлючені поляки зривалися зі своїх позицій, ламаючи ряди, щоб стерти, знищити нахабних українських козаків. І наривалися на густий вогонь козацьких самопалів. Але сьогодні ляхи стрималися і не кинулися за герцівниками.
– Що дивно, – буркнув у слід від’їжджаючим козакам один з шляхтичів, – запорожці не бояться нікого: ні нас, ні татар, ні турків, ні московітів, ні самого чорта лисого…
Перша пролита кров перед боєм має велике значення для бойового духу. Але перш за все козаки герцюють для демонстрації відваги, морально пригнічуючи супротивника. Герць сіє паніку в рядах супротивника. Загибель пана Ліщинського справили на ляхів надзвичайно сильне і негативне враження.
Коли запорожці, які викликали ляхів на герць, повернулися до табору, Кремпський сам першим ділом поспішив до Баша.
– Ну що, Гнате, вдалося щось вивідати? – нетерпляче запитав він.
– Так. На північ від нас в урочищі приховалось кілька сотень «крилатих гусарів».
– Овва! Засідка, значить. Розраховують вдарити нам у фланг, як ми вийдемо на бій в поле, – мовив Кремпський.
– Так-то воно так, але не зовсім так, – несподівано посміхнувся Баш. – То не ляхи, пане полковнику, а Левушківський курінь, перевдягнутий в поляків!
– Впевнений? – зрадів полковник. – Гай-гай! Це багато міняє.
– Так. Я бачив Пилипа Грицая, це точно левушківці!
– Звідки ж вони тут взялися? Вони ж мають рухатися додому. Хоча чудово, що вони опинились тут. Піду, доповім про все гетьману.
Вночі до табору пробрався посланець від курінного отамана Пилипа Грицая. Його одразу провели до гетьмана. Там же знаходиться вся старшина.
– Доповідай, – коротко наказав Полоус.
– Як ви тут опинились? – запитав Кремпський. – Ви ж мали бути вдома?
– Побачили ляхів і зрозуміли, що ми вам станемо в нагоді. Тому повернули назад, але трохи не встигли, щоб з’єднатися з вами.
– А чому ви так повільно добиралися додому?
– Так ми збирали охочих приєднатися до нас.
– І багато назбирали таких? Де вони?
– Більше тисячі, – з гордістю відповів гонець Грицая. – Правда, озброєні вони погано, не навчені, але в бою стоятимуть на смерть. Знаходяться вони ще далі, ніж ми, он в тому боці є ліс. Там вони і чекають на наказ, що їм робити.
Порадившись із старшиною, Полоус відрядив в ліс пів тисячі піших козаків, а в табір їм на заміну прийшли так само п’ятсот нових повстанців з числа селян і містян. Ротація ця пройшла непомітно для ляхів.
Під ранок козаки відновили і замаскували десяток «вовчих ям», які викрили вчора поляки гарматним вогнем. Цього дня бій розпочався без герцю.
Польська піхота обережно, щоб не потрапити у пастки, пішла в наступ. Користуючись тим, що жовніри просуваються повільно, козаки мають можливість нанести їм відчутні втрати, прицільно і не дуже квапливо стріляючи із гармат і мушкетів.
Ніби схаменувшись, польська кавалерія помчала вскач. Вони втратили частину людей і коней у «вовчих ямах», але домчали до козацького табору і прорвали в кількох місцях цепи, якими з’єднані вози.
Але це був їх останній успіх. Оточені з усіх боків возами, вони втратили швидкість і перетворилися в мішені. Їх розстрілюють з луків і самопалів, стягують з коней гаками і добивають на землі.
В цей час в тил польській піхоті вдарили козаки і нові повстанці, які до пори ховалися в лісі, а по заднім рядам польської кінноти вдарив Левушківський курінь. Оскільки левушківці перевдягнені в польські обладунки, озброєні так само, як «крилаті гусари», ляхи не одразу зрозуміли, що відбувається.
Розтрощивши польську кінноту, козаки вийшли із табору і оточили піхоту. Розгром був повний. Не дивлячись на кількісну перевагу, поляки були розбиті. Біля двох тисяч вояків потрапили в полон. Повстанці розжилися на весь польський обоз.
– Скільки зброї, – радіє полковник Кремпський. – Її вистачить не тільки на тих некрутів, яких зібрали левушківці, а й для тисяч майбутніх новобранців.
Поховавши загиблих, розділивши трофеї, наступного ранку військо продовжило шлях на захід. 


Нова небезпека
Холодний, дрібний дощ, який розпочався ще з вечора, перетворив чорноземи навколо Кисляка на липке, глибоке місиво. Вітер нещадно зривав останнє зів’яле листя з прибережних верболозів річки Соб, гонячи по воді сіру, брудну піну.
В таборі Кисляківського куреня панує той важкий, похмурий спокій, який буває лише перед великою бідою. Поранені, що ще не відійшли від минулих сутичок, тихо стогнали на мокрій соломі під парусиновими навісами. З боку Брацлава наближається великий каральний загін польського магната Потоцького – понад чотириста шабель регулярної кінноти й хоругви крилатих гусарів, підсилені гайдуками. Вони йшли випалити Кисляк дощенту.
Курінний отаман Михайло Кремінь стояв у напівтемряві курної хати, схилившись над великим дерев’яним столом. Навколо нього зібралися найдосвідченіші козаки: Самійло і Іванко Гардові, Мирослав Коберник та десятник Карпо Журба. На столі не було паперів – лише шматок сірого граніту та кілька сухих гілок, якими Кремінь позначав яри.
– Ситуація критична, браття, – глухо промовив Кремінь, переводячи погляд з одного козака на іншого. – Ляхи йдуть щільно. Якщо ми приймемо бій тут, під селом, вони розтопчать наш курінь своєю кіннотою за годину. Але найстрашніше – шляхта спалить хати, виріже жінок і дітей, які не встигнуть сховатися в підземних криївках. Земля розмокла, мажі з малими дітьми грузнуть у багнюці, далеко їх не відведеш. Кожне наше рішення сьогодні важить або життя, або смерть для всього села.
Самійло Гардовий, чиє обличчя після років турецького рабства здавалося висіченим з каменю, важко опустив руку на стіл:
 Приймати бій у Кисляку не можна. Нам треба вивести шляхту звідси, розірвати їхній загін на частини й знищити поодинці в лісі. Тільки знання кожної балки та вигадка можуть врятувати село.
– Я знаю, що робити, – вперед ступив Іванко Гардовий. Його сірий похідний жупан був наскрізь мокрим від дощу, але очі горіли рішучістю. – На захід від Кисляка, біля Чорного броду, є глибокий, підмитий водою глиняний яр. Ляхи його не знають, бо на мапах його нема. Ми зробимо там хибні сліди. Половина нашого десятка запряже дві старі порожні мажі, прив’яже до коліс важкі дубові колоди й пройде дорогою на Куну, глибоко проорюючи грязюку. Гусари побачать свіжі, глибокі сліди возів і вирішать, що це втікачі рятують майно села. Вони кинуться за нами, гадаючи, що затиснуть Кисляківський курінь біля річки.
Карпо Журба задоволено кивнув, але обличчя його залишалося суворим:
– Хитрість добра, Іванку. Але це величезний ризик для тих, хто піде робити ці сліди. Якщо гусари наздоженуть вас на розмоклій дорозі до того, як ви встигнете сховатися в лісових нетрях, – вас порубають на шматки. Коні під вами мають бути найшвидшими.
– Ми впораємося, – твердо відповів Іванко. – Разом зі мною піде Петрик Сомик та Олекса Чухліб. Ми виманимо половину шляхти на Кунянські болота. А ви з Мирославом та левушківцями Пилипа Грицая перестрінете решту загону Потоцького біля гранітних скель у Лисячому яру. Розділимо ворога – і затягнемо петлю.
Михайло Кремінь довго мовчав, дивлячись на сина Самійла. Ціна цього рішення була страшною: отаман розумів, що відпускає молодих козаків на смертельне завдання, але іншого шляху захистити Кисляк і виграти час для евакуації жінок просто не існує.
– З Богом, синку, – тихо промовив Кремінь, хрестячи Іванка. – Вирушайте негайно. Часу – до полудня.
Робота в селі закипіла в гнітючій, гарячковій тиші. Оріяна Коберник разом із бабою Марією та Софією Сомик збирали жінок і дітей. Малеча плакала від холоду та страху, чіпляючись за мокрі спідниці матерів. Дощ припускав сильніше, перетворюючи підйоми на пагорби на справжнє ковзання.
Важкі буйволи ревли, витягаючи мажі з багнюки, жінки підставляли плечі під колеса, обдираючи руки до крові об мокрі дошки. Оріяна вела плачучих дітей до потайного лазу «підземного Кисляка» – замаскованої землянки біля Лисячого яру.
– Мамо, я не хочу під землю! – плакав маленький Руслан, тремтячи від холоду. – Там темно й страшно! Я хочу з татом, у бій!
– Тихо, синку, тихо, – Оріяна притискала сина до грудей, ховаючи власні сльози. Серце її розривалося від тривоги за Мирослава, який у цей момент разом із козаками залягав у крижану грязюку на скелях яру. – Козаки захистять нас. Треба перечекати.
Коли остання дитина зникла під землею, а лаз надійно прикрили мокрим віттям верби та шаром дерну, село спорожніло, перетворившись на похмуру пустку. Лише старі пси тужно виють біля порожніх хат.
У цей час на Кунянському тракті Іванко Гардовий та Петрик Сомик реалізували свій відчайдушний план. Дві старі порожні мажі, до яких козаки прив’язали важкі дубові колоди, залишали по собі глибокі колії в чорноземі. Хлопці навмисно кидали по дорозі старі козацькі шапки, порване сукно та биті глечики, сухарі, імітуючи панічну втечу обозу.
Польська погоня з’явилася на перехресті близько полудня. Побачивши свіжі, глибокі колії, що йшли в бік Кунянських мочарів, ротмістр задоволено вигукнув, змахнувши рукою в залізній рукавиці:
– Ха! Я ж казав, що це хлопське бидло побіжить рятувати свої пожитки! Подивіться на ці сліди — вози завантажені золотом та добром! Перша хоругва гусарів – за мною, на Куну! Наздогнати й вирізати бунтівників! А друга хоругва нехай іде прямо на Кисляк, спалить усе, що горить!
План Іванка спрацював: вороже військо розкололося навпіл. Половина шляхти помчала розмоклим трактом прямо в пастку Кунянських боліт, де їхні важкі коні миттю почали грузнути по самі черева в гнилій твані, втрачаючи швидкість і маневреність.
Бій біля Кисляка, в Лисячому яру, розпочався о третій годині пополудні. Друга хоругва польських гусарів, підійшовши до села, натрапила на заслон із возів, які Михайло Кремінь устиг з’єднати залізними ланцюгами.
За козацькими возами, у мокрих шанцях, залягли козаки Кисляківського та Левушківського куренів. Мартин Паталаха разом із Макаром Малютою відповідають за вогневу міць – вони розгорнули два легких фальконети, які заряджали дрібним залізом та картеччю.
– Плі! – загримів голос Кременя над яром.
Гармати ревнули! Густий пороховий дим миттю змішався з річковим туманом, перетворюючи поле битви на суцільне сіре пекло. Гусари Потоцького, ошаленілі від несподіваного шквального вогню, кинулися в атаку, але їхні коні сковзали на мокрій глині крутосхилів, падаючи й ламаючи ноги.
Козацька піхота стріляє без перепочинку – «рясна квасоля» козацьких мушкетів вибиває перші лави шляхти.
Мирослав Коберник бився в першій лаві, захищаючи підступи до шанців. Коли один із польських поручиків прорвався на коні через лінію возів, замахнувшись важким палашем, Мирослав зустрів його удар своєю шаблею. Метал злісно хруснув.
Шляхтич був сильнішим, обладунки захищали його від ударів, але Коберник виявився спритнішим – крутнувся на п’ятах, ухилився від леза й глибоко встромив шаблю під залізне крило панцира ворога. Поляк упав з коня, але, падаючи, встиг розсікти Мирославові ліве передпліччя. Кров миттю залила вишитий рукав козацької сорочки.
Бій був жорстоким і безкомпромісним. Шляхта лізла з люттю приречених, розуміючи, що їх заманили в пастку, а козаки стоять на смерть, бо знають – за їхніми спинами, під землею, ховаються їхні сім’ї.
Коли під вечір до яру прорвався поранений, але живий Іванко Гардовий зі своїми дозорцями, привели озброєних Кунянських селян, доля битви була вирішена. Оточені з усіх боків, поляки не витримали штурму козацьких шабель і почали тікати в бік Брацлава, покидаючи поранених і весь свій обоз.
Перемога була повною, але ціна її виявилася страшною. Коли над Лисячим яром запанувала нічна тиша, переривана лише тужливим шумом Собу та стогонами вбитих коней, табір Кисляківського куреня перетворився на суцільний шпиталь.
Василь Голобля, чиє обличчя було повністю чорним від порохової кіптяви, ходить між пораненими. Руки його тремтіли, коли він наливав у дерев’яні миски гарячий, наваристий куліш. Вечеряти мало кому хотілося – втома вижала з козаків усі сили. Люди сиділи на мокрих колодах, безсило опустивши голови й тримаючись за закривавлені пов’язки.
Під парусиновим навісом баба Марія та Софія Сомик лікують понівечених бійців. Двадцять чотири козаки дістали важкі поранення. Олекса Чухліб лежав на купі соломи, з забинтованими грудьми – куля з польського мушкета пройшла навиліт, і він важко, з хрипом дихав, ковтаючи криваву піну. Петрик Сомик, хоч і вцілів, сидів поруч із товаришем, тримаючи його за руку й тихо шепочучи молитву.
Оріяна Коберник, яка щойно вивела зляканих, змерзлих дітей із підземної криївки, кинулася до свого чоловіка. Мирослав сидів на колесі мажі, блідий як смерть. Настільний хрест на його грудях був збитий кулею, а ліва рука – туго перев’язана брудним полотном, скрізь яке проступала свіжа кров.
– Мирославе... любий мій, – Оріяна впала перед ним на коліна, обіймаючи його здорову руку й притискаючи до своїх щік. Роман і Руслан мовчки тулилися до батькових колін, дивлячись на його закривавлену руку. – Живий... Слава Богу, живий...
– Живий, Оріяночко, – тихо, ледве чутно промовив Мирослав, гладячи дружину по голові сухою, брудною долонею. – Село врятували, ляхи більше не прийдуть. Але хлопців наших... скільки хлопців полягло в цім яру. Ціна волі нашої... ох і тяжка вона.
Іванко Гардовий сидів біля загаслої кабиці, тримаючи в руках поламаний татарський лук. Кохана Харатя Листопад обережно промивала йому розсічену осколком щоку відваром дубової кори. Парубок мовчав, дивлячись на згарище на краю села – дві хати на околиці таки встигли загорітися від польських факелів перед тим, як шляхту відбили.
Курінний отаман Михайло Кремінь зняв шапку, підійшов до краю яру й урочисто перехрестився на темні подільські ліси. Навколо Кисляка знову кружляли зграї сірих ворон, відчуваючи близьку поживу на полі бою.
Громада вистояла, ворог розбитий вщент завдяки знанню місцевості й хитрості козаків, але цей листопадовий день назавжди залишиться в пам’яті куреня як день великої туги, глибоких ран і безмежної втоми народу, який виборював своє право жити на власній, богом даній землі.
Листопадова ніч відступила неохоче, залишаючи по собі важкий, сизий туман, який повз із боку розбурханого Собу й чіплявся за верхівки напівголих вільх. Ранок застав Кисляк у тому мовчазному, суворому заціпенінні, що завжди приходить на зміну пороховому диму та крикам запеклого бою.
Село повільно, з глибоким болем оговтувалося від карального набігу шляхти. У повітрі все ще висів гіркий, задушливий запах гару від двох хат на околиці, які згоріли вщент, залишивши по собі лише чорні, самотні печі та обвуглені балки, що тихо тліли на вогкому чорноземі.
З самого світанку на Кисляківській гірці застукали лопати. Козаки й селяни рили велику братську могилу під старим, тисячолітнім дубом, де земля була сухою й міцною. Вони працювали мовчки, не чути було ні жартів, ні звичних козацьких перегуків. Лише залізо глухо билося об гранітне коріння дерева.
Для поховання загиблих героїв Марія Гардова разом із Софією Сомик та іншими жінками принесли з курінних припасів сувої дорогої червоної китайки – старовинний козацький звичай вимагав загортати тіла лицарів, що полягли за волю, саме в це сукно, щоб земля прийняла їх як рідних синів.
Тіла одинадцятьох кислячан і левушківців, чистих, обмитих річковою водою, лежали на брезентових полотнищах під парусиновим навісом. Серед них, з блідим, але напрочуд спокійним обличчям, лежав молодий Олекса Бурлай. Куля з польського мушкета забрала його життя на самому заході сонця, коли гусари Потоцького вже тікали в бік Брацлава.
Поруч із ним на колінах сидів Петрик Сомик. Його пальці міцно стискали поламане ратище Олексового списа, а по засмаглих, заляпаних кіптявою щоках котилися важкі, німі сльози.
До Петрика тихо підійшов Тимош Хижняк. Колишній чернець поклав свою важку, мозолисту долоню на плече хлопця:
– Не журись так глибоко, синку. Олекса загинув як справжній лицар, тримаючи заслон біля возів. Його душа вже летить за чуприну прямо на крилах ангелів до Раю. Смерть у бою за рідний поріг – то найвища козацька проща. Встань, Петре. Живим треба про живих дбати та хати лагодити.
Поховали козаків під розлогим дубом, коли сонце ледве піднялося над лісом. Кожне тіло, загорнуте в червону китайку, обережно опустили в глибоку могилу. Насипавши високий курган, чоловіки вкопали в головах дубові хрести, на яких Іванко Гардовий заздалегідь розпеченим на багатті залізом випалив імена побратимів.
Потім козаки тричі дали залп у повітря з мушкетів. Важкий гуркіт покотився над лісом, сповіщаючи Поділля, що Кисляк прощається зі своїми захисниками.
Щойно над могилою стихли останні слова молитви, Михайло Кремінь повернувся до громади, насупивши брови:
– Ну що, товариство, сльози витерли – і до роботи. Шляхта думала нас випалити, а ми за тиждень нові хати поставимо, кращі за старі! Василь Голобля! Організуй хлопців на розчищення згарища. Самійло, Мирославе, беріть сокири – треба ліс рубати на крокви!
Робота закипіла з новою силою, і в цьому трудовому русі люди знаходили ліки від перенесеного жаху. То була справжня подільська толока – колективна, безкорислива взаємодопомога, на яку згуртувалося все село.
Оскільки будівельного лісу після пожежі не вистачає, а висушувати нові дубові колоди не було часу, чоловіки на раді вирішили будувати стіни для двох сімей погорільців із міцних глинобитних щитів на гранітному фундаменті. Каменю біля Собу було вдосталь.
Блажко Бажан разом із Серафимом Левицьким швидко викладали підмурівок із сірого граніту, скріплюючи його густим вапняним розчином.
Старші підлітки разом із жінками носили від річки руду глину та пісок, густо перемішуючи їх ногами у великих дерев’яних ночовках із сухою солом’яною половою та ковилою. Ця суміш мала стати стінами – теплою, надійною бронею від зимових холодів. Чоловіки встановлювали дерев’яну опалубку-щити, заповняли її шарами глини й щільно затрамбовували важкими дерев’яними товкачами.
Роман і Руслан Коберники, пихкаючи від старання, допомагають батькові. Вони тримають мотузки, якими скріплювали опалубку, а дід Лесь обстругував крокви для майбутнього даху.
Мирослав Коберник працює однією правою рукою, бо ліва, глибоко розсічена шляхетським палашем, туго перев’язана мокрим білим полотном. Кров час від часу проступала крізь тканину, але козак не кидає сокири, закусивши губу від болю.
Оріяна підходила до нього, бережно поправляла пов’язку й шепотіла:
– Перепочинь, Мирославе... Сини он як стараються, дід Лесь допомагає. Не рви рану, вона ж гноїтися почне.
– Нічого, Оріяночко, – тихо посміхався чоловік, витираючи піт здоровою рукою. – В гурті й комар – сила. Погорільцям треба до перших снігів під дах зайти, не зимувати ж їм у земляній криївці. Робота рану лікує краще за будь-яку мазь.
Дахи нових хат теслярі робили крутими, кроячи їх товстим шаром сухої золотої соломи, щоб вода під час осінніх злив стікала миттєво, а зимовий сніг легко сповзав під власною вагою, не обтяжуючи каркас.
Поки чоловіки рубали й мазали, Василь Голобля разом із Лавріном Чубом наварили на вільхових трісках величезний казан лемішки – цього разу круто підсоленої, заправленої запашною олією та великою кількістю смаженої цибулі з товченим часником, щоб повернути сили знесиленим людям.
На довгих столах біля церкви з’явилися миски з печеною ріпою та великі шматки солоної конини, яку заготовили після бою, дорізавши поранених шляхетських коней.
Коли сонце почало сідати за ліс, втомлені, вимазані рудою глиною та попелом жителі Кисляка сіли обідати. Перша гаряча їжа за добу повернула людям світло в очах.
До столу підійшов слуга від пана Яновського, ведучи в поводу двох міцних робочих волів, і передав Михайлу Кременю листа від графа. Отаман розгорнув папір, швидко пробіг очима ряди літер і задоволено посміхнувся:
– Ну що, браття, маємо добрі вісті від нашого поручика. Яновський пише, що в Брацлаві зараз повно суєти, шляхта налякана нашою вікторією в Лисячому яру й вважає, що під Кисляком стоїть десятитисячна армія Полоуса. Нового карального походу до весни пани збирати не наважаться, бо кварцяні роти пішли на зимові квартири до Бара. Так що зимувати будемо спокійно! А на новосілля погорільцям пан Яновський дарує посівного жита!
Козаки радісно загукали, а Василь Голобля тріумфально підняв кухоль із кислим житнім квасом:
– От бачите! Нас хотіли в землю зарити, а ми корінням ще глибше в цей граніт вросли! Нехай тепер спробують вирвати!
Вечірні сутінки остаточно опустилися на Кисляк, укриваючи оновлені, чепурні глинобитні стіни нових хат тихою подільською ніччю. Село засинало втомленим, але спокійним сном. Цей день праці на попелищі назавжди об’єднав їх у єдину, несокрушиму родину, яку жодному ворогові не під силу здолати.


Замкнена брама
Грудень дихнув на Брацлавщину справжнім, лютим полярним холодом. Напередодні Пилип Грицай із Левушківського куреня повернувся з дозору й попередив, що шляхта у Брацлаві остаточно скинула маски простої байдужості.
Офіційне проголошення Берестейської унії розв’язало руки найзатятішим прихильникам Папи Римського. Наглядачі від магната Потоцького разом із загонами надвірних хоругв рушили краєм, силою описуючи майно православних парафій, відбираючи ключі від храмів та передаючи їх у руки проунійних намісників.
Для Кисляківського куреня ця релігійна суперечка перестала бути простою розмовою біля вечірнього багаття, коли до штабного бліндажа захеканий і блідий як смерть примчав козак Ілько Дігтяр.
– Батьку! Михайле! – закричав він, ледве переставляючи змерзлі, загрузлі в крижаній багнюці ноги прямо біля порогу отаманської хати. – У Куні біда! Приїхав шляхетський комісар від графа Потоцького з п’ятьма десятками жовнірів. Вони вигнали старого отця Данила з хати, опечатали воском браму нашої Свято-Миколаївської церкви й загрожують анафемою кожному, хто спробує підійти до порогу без королівського дозволу! Наша Куна в сльозах, люди збилися на майдані, але проти мушкетів голіруч не підеш!
Курінний отаман Михайло Кремінь повільно, з глибоким козацьким гнівом підвівся з лави. Його широке обличчя, зазвичай спокійне й іронічне, зараз здавалося висіченим із сірого подільського граніту. Він міцно закрутив сивого оселедця за ліве вухо й лаконічно, з залізною жорсткістю в голосі скомандував:
– Журбо, піднімай свою розвідку! Сомик, Коберник – перевірити кресала, набити мушкети й фузеї! Самійле, сідлати коней. Ми не для того б’ємо гусарів, щоб якісь королівські канцеляристи закривали наші храми перед носом у православного люду. Виступаємо через пів години!
Табір Кисляківського куреня вмить перетворився на чітко злагоджений військовий механізм. Козаки вели коней, затягували попруги, обв’язували копита ганчір’ям, щоб уникнути щонайменшого стукоту об лід замерзлого Собу.
Курінний одразу прийняв рішення їхати річкою, бо це зараз самий короткий і швидкий шлях.
До околиць Куни дісталися в самий полудень, коли холодне й бліде сонце ледве пробивалося крізь сіру хмару. Село зустріло козаків гнітючою, німою тишею. На широкому церковному майдані, прямо перед замкненою й запечатаною червоним шляхетським воском брамою, стояли перелякані селяни.
Жінки тихо плакали, притискаючи до грудей дітей, літні діди мовчки тримали в руках старі ікони, а на сходах храму, гордо випнувши груди в суконному кунтуші, стояв шляхетський комісар пан Радзишевський. За його спиною, тримаючи пальці на спускових гачках мушкетів, вишикувалися п’ятдесят жовнірів.
– Розходьтеся, хлопське бидло! – з презирством орав Радзишевський, розмахуючи королівським універсалом з печаткою. – Віднині цей храм належить святій унії й Папі Римському! Будь-яка служба старою хлопською мовою тут заборонена під страхом смертної кари! Хто наважиться зірвати печатку – поїде в кайданах до Брацлавської тюрми!
– Ти бач як розприндився. Дарма ми його відпустили, коли він був в наших руках. Ну, тепер не втече.
Козацька кіннота вискочила на майдан раптово, мов лавина з лісового туману. Попереду на своєму Гнідку гордо мчить Іванко Гардовий, а за ним, тримаючи руку на ефесі шаблі, чвалом рухається Михайло Кремінь.
– Ану, замовкни, прихвостень королівський! – громовим басом перервав шляхтича Кремінь, спішуючись прямо перед сходами. – Твої папери у Варшаві силу мають, а тут, на подільській землі, закон один – козацька шабля й право громади жити за своїм звичаєм!
Радзишевський на мить утратив свою пихату впевненість. Він не сподівався, що хтось наважиться відкрито перечити королівському комісарові, та ще й у присутності озброєного загону.
Його погляд ковзнув по козаках, що заповнили майдан, затримався на мушкетах за їхніми спинами й нарешті зупинився на широкоплечому отаманові. Проте, схоже, він того не впізнав.
– Ти хто такий, щоб погрожувати королівським урядникам? – оговтавшись, процідив шляхтич. – Перед тобою представник влади Речі Посполитої! Я маю універсал, скріплений належними печатками, а ти зі своїми розбійниками відповіси за збройний виступ проти корони!
– Представник влади, кажеш? – Михайло Кремінь повільно підступив до сходів. –– То поясни мені, пане комісаре, якою владою ти вигнав зі свого дому священника, котрий усе життя молився за людей? Чим завинили перед тобою старі, жінки та діти, що ти позбавив їх права переступити поріг власного храму? Чи, може, у твоєму універсалі написано, що віднині Господь прийматиме молитви лише тією мовою, яку дозволить королівська канцелярія?
За спиною отамана хтось із козаків тихо пирхнув, але Кремінь навіть не озирнувся. Його голос звучав спокійно, проте в кожному слові відчувалася погроза, значно небезпечніша за гучний крик.
– Не тобі судити про справи церкви! – відрізав Радзишевський. – Берестейську унію проголошено, і кожен підданий Його Королівської Милості мусить коритися встановленому порядку. Віднині тут буде священник, призначений владою. А старий Данило більше не має права служити в цьому храмі!
– А якщо громада не погоджується?
– Громада? – шляхтич презирливо скривив губи. – Що може вирішувати юрба неосвічених хлопів? Їм належить працювати на панських ланах, платити податки й виконувати накази своїх господарів. А не втручатися в справи, яких вони не розуміють.
На майдані здійнявся обурений гомін. Кілька селян ступили вперед, та жовніри відразу підняли мушкети. Жінки злякано відтягнули дітей назад. Старий сивобородий чоловік, який тримав біля грудей невелику потемнілу ікону, перехрестився й тихо промовив:
– Господи, не допусти крові на святому місці…
Кремінь почув його слова. Він знав, що за плечима цих людей – не лише страх перед озброєними жовнірами. Тут народжувалися, вінчалися й ховали рідних їхні батьки та діди. У цій церкві хрестили дітей, благословляли козаків перед походами, відспівували загиблих. Для селян замкнена брама означає значно більше, ніж зачинені двері. У них намагаються відібрати пам’ять, віру й право самим вирішувати, кому молитися.
– Іване! – гукнув отаман, не відводячи очей від комісара. – Підійди-но сюди.
Іванко Гардовий спішився й став поруч.
– Візьми двох хлопців, знайди отця Данила. Нехай приведуть його сюди, якщо він сам того бажає. А ти, Журбо, розтав розвідників на вулицях. Щоб ніхто не вислизнув із села й не привів сюди підмогу, поки ми не з’ясуємо, що тут відбувається. Зброї без наказу не застосовувати!
– Слухаю, батьку! – відгукнулися козаки.
Радзишевський зблід від обурення.
– Ти не маєш права віддавати накази в моїй присутності! Негайно забирай своїх людей і залишай село! Інакше я оголошу тебе заколотником, а твій курінь буде розгромлено коронним військом!
– Розгромлено? – Кремінь криво всміхнувся. – Це ти так легко обіцяєш, бо ще не зустрічався з нами в бою. Та не будемо мірятися погрозами. Маєш наказ – покажи. Ми прочитаємо. А потім поговоримо, як належить людям, котрі прийшли не грабувати, а захищати громаду.
Комісар міцніше стиснув універсал. Він не хотів передавати документ козакам, але й відмовитися від власних слів не міг. Нарешті простягнув папір найближчому жовнірові, наказавши показати його отаманові.
Кремінь розгорнув універсал і почав читати вголос. У документі справді містилося розпорядження про передачу храму під управління прихильників унії. Однак ані про вигнання священника з його помешкання, ані про заборону православним наближатися до церкви, ані про погрози смертною карою за спробу відчинити браму там не йшлося.
Отаман повільно склав папір.
– Цікаво, пане Радзишевський. Тут наказано передати храм під нове управління. Але де написано, що ти маєш право виганяти священника на мороз? Де сказано, що громаду треба тримати під мушкетами? І хто дозволив тобі погрожувати смертю людям, які прийшли помолитися?
– Я діяв відповідно до обставин! – швидко відповів комісар. – Місцеві вперто відмовляються приймати новий порядок. Якби не рішучі заходи, вони вже давно вчинили б заколот!
– Отже, ти сам визнаєш, що перестарався?
– Я цього не казав!
– Зате всі тут чули, що ти говорив.
На обличчі Радзишевського проступили червоні плями. Він озирнувся на своїх жовнірів, шукаючи підтримки, але ті стоять мовчки. Їм не подобається опинитися між королівським комісаром і загоном козаків, чиї імена вже встигли стати відомими не тільки на Поділлі, а по всій Речі Посполитій, в Криму та Оманській імперії.
Невдовзі на майдан повернувся Гардовий. Поруч із ним ішов худорлявий священник у поношеному кожусі, з-під якого виднілася чорна ряса. Його сива борода була скуйовджена, а обличчя змарніло від утоми. На скроні темнів невеликий синець.
Селяни заворушилися.
– Батюшко!
– Отче Даниле!
– Слава Богу, живий!
Люди потягнулися до священника, та він підняв руку, закликаючи їх до спокою.
– Тихо, діточки, тихо. Не гоже сваритися перед Божим домом. Господь бачить усе, і кожен відповідатиме за свої вчинки.
Кремінь підійшов до нього й шанобливо вклонився.
– Отче, розкажіть, як усе сталося.
Отець Данило важко зітхнув.
– Позавчора приїхали ці панове. Спочатку вимагали ключі від церкви, а коли я відмовився віддати їх без згоди громади, почали погрожувати. Казали, що я впертий схизматик, що служба моя більше не потрібна, а православна віра – пережиток минулого. Я відповів, що не можу зрадити тих, хто довірив мені свої душі. Тоді мене вивели з хати, дали час зібрати лише найнеобхідніше й наказали залишити село. Ключі забрали силою, а браму опечатали.
Священник на мить замовк, ніби знову переживав ті принизливі хвилини.
– Я не за себе боюся, сину. Мені вже багато літ, і свій земний шлях я майже пройшов. Але що буде з людьми? Хто хреститиме їхніх дітей, хто вінчатиме молодих, хто стоятиме біля ліжка хворого, коли він проситиме останнього благословення? Невже тепер усе це залежатиме від волі якогось комісара?
– Не залежатиме, отче, – твердо відповів Кремінь. – Поки ми живі, ніхто не змусить громаду зректися своєї віри силою.
Він повернувся до Радзишевського.
– Маєш час до заходу сонця. Забираєш своїх жовнірів і залишаєш Куну. Ключі від храму повертаєш громаді. А щодо універсалу – нехай ним займаються ті, кому належить. Якщо влада справді бажає змінити порядок управління церквою, то нехай робить це без приниження людей і погроз.
– Ти ставиш мені ультиматум? – прошипів комісар.
– Називай як хочеш. Я пропоную тобі піти звідси мирно. Іншої пропозиції не буде.
Радзишевський відступив на крок. Його самолюбство вимагає негайної відповіді, проте розум підказує, що п’ять десятків жовнірів не зможуть протистояти цілому козацькому куреню. Він сподівався налякати селян, але не розраховував на появу Кременя.
– Ви ще пошкодуєте про цей день! – нарешті вигукнув він. – Я доповім графові Потоцькому. Він не залишить вашої зухвалості без відповіді. Вас оголосять бунтівниками, а всіх, хто сьогодні виступив проти королівського наказу, покарають!
– Спершу доповідай, а тоді погрожуй, – відказав Кремінь. – Тільки не забудь згадати, як ти бив беззбройного священника й виставляв мушкети проти селян.
Комісар різко обернувся до своїх людей.
– Вишикуватися! Відхід!
Жовніри почали відступати до коней. Один із них, зовсім молодий хлопець із блідим обличчям, затримався біля сходів і глянув на отця Данила. Священник зустрів його погляд без ненависті. Жовнір опустив очі й поспішив за товаришами.
Коли останній кінь залишив майдан, селяни не відразу повірили, що небезпека минула. Вони ще довго стояли біля церкви, боячись навіть голосно заговорити. Потім хтось із жінок заплакав уже не від страху, а від полегшення. До отця Данила підступили старі й молоді, обіймали його, цілували руки, просили повернутися до своєї оселі.
– Не поспішайте радіти, люди добрі, – застеріг священник. – Сьогодні вони пішли, але завтра можуть повернутися з більшим загоном. Не можна допустити, щоб наша біда обернулася новою ворожнечею між сусідами. Моліться за всіх, навіть за тих, хто чинить вам кривду.
– А ми, отче, подбаємо, щоб більше ніхто не смів виганяти вас із власної хати, – сказав Самійло Гардовий.
Кремінь тим часом підійшов до церковної брами. На темному дереві блищить воскова печатка з відбитком шляхетського герба. Вона здається маленькою, майже нікчемною, але за нею стоїть сила, що прагне підпорядкувати собі людську совість.
Отаман витягнув ножа й обережно підчепив край печатки. Віск тріснув і впав на кам’яні сходи кількома нерівними шматочками.
– Відчиняйте, – тихо сказав він.
Двоє селян принесли ключі, які Радзишевський залишив на вимогу козаків. Старий замок заіржавів, і його довелося кілька разів смикнути, перш ніж механізм піддався. Нарешті брама зі скрипом відчинилася.
Усередині пахне холодним каменем, воском і сухими травами. У напівтемряві ледь виднілися іконостас, дерев’яні лави та образ святого Миколая над царськими вратами. Усе на місці, але церква здавалася осиротілою після кількох днів мовчання.
Отець Данило повільно переступив поріг. Зняв шапку, перехрестився й опустився на коліна.
– Дякую Тобі, Господи, що дозволив мені знову ввійти до Твого дому, – прошепотів він.
Люди один за одним заходили до храму. Хтось плакав, хтось цілував поріг, хтось ставав навколішки просто біля дверей. Жодного урочистого вигуку не пролунало. У цю мить усі розуміли: вони повернули собі не просто церкву, а можливість залишатися самими собою.
Кремінь залишився на ґанку. Він дивився на майдан, де ще недавно стояли жовніри, й відчував, як холод пробирається крізь кожушину. Та мороз не турбував його. Значно більше непокоїла думка про те, що сталося в Куні, могло повторитися в десятках інших сіл.
До нього підійшов десятник Журба.
– Батьку, розвідники доповіли: загін комісара рушив у бік Брацлава. Але перед відходом один із жовнірів сказав нашому хлопцеві, що невдовзі сюди прибудуть інші люди. Мовляв, цього разу не десять, а ціла корогва.
Кремінь примружився.
– Отже, Радзишевський побіг скаржитися. Нічого іншого від нього й не чекав.
– Що робитимемо?
Отаман помовчав, дивлячись на прочинені двері храму.
– Передусім залишимо тут кількох козаків. Нехай стежать за шляхами й попереджають громаду про небезпеку. Решта повернеться до куреня. Треба повідомити сусідні села, щоб люди не дозволяли забирати ключі від церков поодинці. Якщо почнуть діяти разом, їх буде важче залякати.
– А якщо шляхта все-таки прийде з військом?
– Тоді вирішуватимемо за обставинами. Не шукаємо бою, але й відступати перед кожним, хто прикривається королівським папером, не будемо.
Надвечір небо затягнулося густими хмарами. З боку Брацлава потягнувся сніг, спочатку дрібний, майже непомітний, а потім густий і колючий. Він засипав сліди кінських копит, приглушив звуки на дорогах і вкрив білою пеленою церковний майдан.
Козаки готувалися до від'їзду. Селяни винесли їм гарячий куліш, хліб і кілька глечиків узвару. Отця Данила вмовили залишитися в Куні, і він погодився, хоча добре розумів, що спокій може виявитися нетривалим.
Перед тим як сісти на коня, Кремінь ще раз потиснув йому руку.
– Бережіть себе, отче. Якщо знову з’являться непрохані гості, посилайте гонця до нашого куреня.
– Дякую вам, сину. Та пам’ятайте: шаблею можна захистити двері храму, але віру людини не втримаєш самою зброєю. Для цього потрібні чисте сумління й добре серце.
Отаман мовчки кивнув. Він поважав старого священника й розумів, що в його словах була правда. Проте знав і інше: коли на людей насувається сваволя, самих молитов часом буває замало.
Кисляківський курінь рушив із Куни вже в сутінках. Попереду їхали розвідники, за ними тягнулася колона вершників. Сніг осідав на козацьких шапках, плечах кожухів і гриві коней. Позаду залишалося село, де у вікнах знову засвітилися вогники, а з відчиненої церкви долинув тихий церковний спів.
Та Михайло Кремінь не відчував переможної радості. Він знав, що сьогодні вдалося відчинити одну браму, але за нею стояли сотні інших – у селах, містечках і людських серцях. І кожну з них тепер могли спробувати замкнути чужою волею.
А десь далеко, у Брацлаві, шляхетський комісар уже складав скаргу на козаків. Він обіцяв графові Потоцькому довести, що Кисляківський курінь становить загрозу королівській владі й потребує негайного приборкання. Отже, справжнє випробування було ще попереду.
Кремінь озирнувся на останні вогники Куни, що танули за сніговою завісою, і міцніше стиснув повіддя.
– Ну що ж, панове, – промовив він до вершників, які їхали поруч. – Схоже, зима цього року буде довгою.
– Через морози, батьку? — запитав Олекса Чухліб.
– Не тільки через морози, Олексо. Через людей, які вирішили, що можуть замкнути цілий народ за одними дверима.
Вершники помовчали. Десь попереду в темряві озвався вартовий, і колона повільно зникла серед засніжених подільських доріг.
А над Куною здіймався дзвін Свято-Миколаївської церкви – спершу несміливий, потім дедалі гучніший. Він кликав людей до молитви й нагадував усім, хто міг його почути: брама може бути замкнена, але людська віра не належить тому, хто тримає ключі.


Корова рятує Гранів
Місяць почався для Кисляка невдало. Спочатку на східній околиці села неподалік від маєтку Яновського згоріла курна хата, яка палилась по-чорному, без комина. Вітер був такий сильний, що здавалось, загоряться й сусідні хати, але бог милував.
Аж тут нове лихо – пропала корова в Сметанихи, яка живе на західній околиці біля річки Соб. Син, який пас корову, втомився, присів і заснув під вербою понад річкою, а коли прокинувся – телички вже не було.
Кілька чоловіків осідлали коней, обслідували берег, всі байраки та яри до містечка Гайсин і на п’ять верст вверх за течією, але навіть слідів ніде не знайшли.
– Якби її люди забрали, – розмірковує Блажко Бажан, – то ми б, напевно, знайшли ботало, а його немає. Значить, вона сама пішла.
– Ну, на правий берег Собу вона переплисти не могла, – додав Левицький. – Течія сильна, глибина, чорториї. В полях ми її теж не помітили. Значить, треба шукати в Кисляцькому лісі.
Заклопотана Оріяна гукнула синів, які гралися за хатою.
– Дітки, посидьте сьогодні вдома, – промовила Оріяна. – Нікуди не відлучайтеся. Пообіцяйте мені.
– Мамо, а ти куди? – здивувався Роман.
– Ми всім селом підемо шукати корову.
– А чому усі?
– Бо гуртом все легше і швидше робити. Чули, як старі люди кажуть: коли дихнуть усі люди, то вітер буде. А ще говорять: один кіл плота не держить або – один дуб у полі – не ліс.
– Чули, чули, – кивнув Роман. – Дід Лесь каже, з одної ягоди немає вигоди. А від дядька Блажка я якось чув, що один гусак поля не витопче.
– Правильно, синку.
– Мамо, а можна і ми разом з тобою? – загорілись очі в Руслана.
– Ні. Ми підемо в ліс. Ніхто не знає, скільки часу знадобиться для пошуків. Ви втомитеся, і що я тоді маю робити? Не можу ж я покинути пошуки корови, щоб відвести вас додому? Тим більше в лісі водяться хижі звірі. Мені буде спокійніше, коли я знатиму, що ви вдома і в безпеці.
Діти погодилися, і мати поспішила з сусідками приєднатися до чоловіків односельців, щоб йти в ліс, бо з ними безпечніше. По дорозі до лісу їх наздогнали і перегнали кінні челядники графа Яновського, які також приймають участь в пошуках зниклої телички.
– Мабуть, це марна надія, – час від часу важко зітхає Сметаниха.
Оріяна намагається її заспокоїти.
– Не переймайся ти так, з божою поміччю знайдемо.
Але та бідкається всю дорогу. Залишки корови знайшли досить швидко, десь в двох верстах на північ від старої схованки Петрика Сомика.
– Дивіться, – сказав Блажко Бажан, копирсаючись палицею, – телицю точно не вовки з’їли. Шкіра, роги, копита, нутрощі і все. Її люди вкрали і оббілували.
– Нічого не вдієш, – мовив хтось з жінок.
Власниця корови гірко розплакалась, бо її сім’я залишилася без годувальниці, тож на них тепер чекають лихо і злидні. Безсилий розпач охопив жінку. Блажко Бажан із співчуттям подивився на Сметаниху і промовив:
– Гадаю, жінкам треба повернутися в село, а ми з чоловіками пошукаємо крадіїв.
Так і зробили – всі жінки повернулись до Кисляка, а чоловіки розпочали пошуки злодіїв. Тепер всі рухаються тихо, якщо перекидаються між собою кількома словами, то майже пошепки.
Кисляцький ліс дуже великий, тож чоловіки розділилися на кілька груп. До заходу сонця вони нікого не знайшли і пошуки припинили. Скрізь усе було нібито спокійно.
Повертатися до села довго, до того ж швидко стемніло, тому чоловіки вирішили заночувати в лісі, щоб продовжити пошуки з самого ранку, хоча зазвичай ніхто до лісу вночі без великої потреби не ходить.
Ніхто з пошуковців не розраховував на те, що доведеться ночувати в лісі, тому посуду ніякого із собою не прихопив. Ночі ще теплі, тому багаття вирішили не розводити. Поїли що, в кого було і вже збиралися вкладатися спати, коли побачили серед дерев відблиски полум’я.
– Вогонь. Хтось розпалив багаття.
– Може це ті лиходії, яких ми шукаємо?
Старший челядник Яновського Остап Мудрик запитав, чи є охочі піти на розвідку.
– Якщо помітите, що вогонь від вас віддаляється – одразу читайте «Отче наш» і повертайтесь назад! Чуєте? І ні в якому разі не озирайтесь!
– Нічого. Ніч належить тим, хто не боїться її темряви.
Кілька челядників пана Яновського помолилися, потім підкралися до того місця, де горить вогонь, роздивилися все і повернулись до інших.
– Ну, що там? – нетерпляче запитав їх Мудрик. – Дізнались? Вони? Крадії?
– Так. Вже готують вкрадену корову.
– І хто вони?
– Бусурмани, – повідомив челядник Ждан Дахно.
– Лазутчики? – оживився Мудрик. – Скільки їх?
– Навряд. Ми бачили два десятки, але чути, що за пагорбами є й інші. Сметанисі ще повезло, що її синок заснув, бо тоді ординці напевне помітили і захопили б і його.
Приголомшені такою новиною селяни мовчать. Остап Мудрик вибив, загасив люльку об чобіт.
– Значить так, – почав командувати він, – треба нам якомога точніше вивідати, скільки їх там, і які в них плани. Хто розуміє татарську мову?
Визвались двоє бувалих запорожців, які перебувають в Кисляку на лікуванні – Ілько Дігтяр та Свирид Ружинський. Вже за хвилину вони нечутно зникли серед дерев. Чекати їх довелося довго. Майже всі кислячани вже заснули, коли козаки нарешті повернулися.
–  Ми нарахували пів тисячі, але чули, як вони казали, що таких загонів в цьому лісі ще п’ять. Тобто всього їх тут три тисячі.
– Ого. Ще щось дізналися?
– Так. Вони планують завтра напасти на Гранів. Причому не на передмістя, а захопити саме містечко. В них, схоже, є якийсь зрадник, який їм допомагає.
– З ранку треба буде попередити гранівчан, щоб були напоготові. А зараз лягайте спочивати. Хто його знає, що завтра на нас чекає. 
Ніч пройшла спокійно, рано вранці Остап Мудрик збудив всіх і всі без сніданку повернулися до Кисляка за винятком двох челядників, які поскакали до Гранова. Їм вдалось непомітно для татар об’їхати Кисляцький ліс і добратися до Гранова.
Власник Гранова магнат Грановський як раз знаходиться в містечку, тож челядники графа Яновського поспішили до нього. Він прийняв їх на ганку свого будинку й уважно вислухав.
– Ви впевнені? – запитав він. – От не чекали. Що не кажи, а час татари вибрали слушний – більшість наших гайдуків з торгівельними караванами вирушили до Європи. Що ж, дякую вам! Вас зараз проведуть на кухню і нагодують.
– Дякуємо красно, – вклонився Ждан Дахно, – але ми поїдемо додому.
– Розумію вас, але я б вам радив перебути навалу тут за фортечними стінами. Хоча вибір, звісно, за вами. 
Челядники порадились і вирішили дослухатися до думки Грановського. А він в цей час викликав до себе свого капітана гайдуцької хоругви.
– Відчиняйте ворота, і нехай всі люди, що живуть за мурами, йдуть до фортеці. Збирайте всіх, хто може тримати зброю в руках. І накажіть самим довіреним людям спостерігати за воротами. В нас, можливо, є зрадник, який допомагає татарам.
Гайдуки допомогли жителям перебратися до фортеці. Потім частина гайдуків перевдягнулись в селян, а худорляві й невисокі на зріст гайдуки навіть в жінок, й почали робити вигляд, що займаються домашнім господарством.
За наказом свого капітана гайдуки вивезли легкі фальконети, ожиги, гаківниці з фортеці, зарядили їх і замаскували при дорозі.
Татари з’явилися після обіду, розраховуючи на те, що люди ще відпочивають після їжі. Вони зупинились на узліссі і почали роздивлятися навкруги.
– Ну, що там? – нетерпляче запитав мурза.
– Все спокійно, – доповів один із сотників.
– А умовний знак від нашої людини є?
– Так. Он – на схід від церкви на голуб’ятні майорить червоний прапорець, – вказав нагайкою один із сотників. – Це і є знак, що все добре. Ми можемо атакувати.
– Тоді до бою! – зрадів мурза.
Ординці винеслися з лісу і щільною лавою кинулись до переправи через річку Вербич, за якою розташований Гранів. Їх військо, оповите хмарами куряви вихором несеться до містечка.
– Увага! – голосно вигукнув капітан гайдуків. – Готуйсь!
Татари ще не домчали до передмістя, коли від ратуші до воріт рішуче висунулися 40 добре озброєних чоловіків з явним наміром перебити охоронців біля брами, щоб відкрити її для нападників. Керує ними заїжджий купець Наум Мостіпан.
– А ось і наш зрадник, – мовив Грановський. – Знищити їх! В полон нікого не брати, не до них зараз.
Гайдуки разом накинулись на відступників, оточили і порубали їх. Купця все-таки захопили живцем. Його обеззброїли, міцно зв’язали і кинули під фортечний мур.
В цей час з фортечних стін пролунав залп з великих гармат. Долиною річки Вербич розлігся глухий розкотистий гуркіт. По всьому Гранову загавкали собаки.
Ядра розриваються між татарами, несучі великі втрати нападникам. Мурза як заворожений дивиться на ворота Гранова, а вони ще закриті.
Гайдуки в передмісті, перевдягнуті в селян і селянок, перестали зображати мирне життя, кинулись до фальконетів і гаківниць. Вони поскидали рядна, які ніби сушаться на тинах, розкидали копиці сіна, і татари побачили перед собою десятки легких гармат і ожиг, націлених на них.
Проте кримчаки не відступили, а тільки пришпорили коней, підганяючи них. Пролунав залп з фальконетів, ожиг і гаківниць. Вони заряджені картеччю, тому нанесли страшні втрати кінноті.
Кримчаки почали стріляти по захисникам з луків, але гайдуки встигли за мотузки підняти щити з дощок або жердин і прикрилися ними. Татарські стріли влучають в ці величезні щити, а гайдуки перезаряджають свою легку артилерію.
– Та скільки ж їх там? – дивується один з гайдуків.
– А ти не рахуй, бо злякаєшся, – жартує другий.
Ворота Гранова зачинені. Мурза починає нервувати, але команди про відступ не дає. Він сподівається, що поки його аскери доскачуть до воріт, їх відчинять.
Грановський зі стіни уважно спостерігає за ходом бою. Раптом він побачив мурзу. По його дорогому одягу, збруі і зброї, він здогадався, що це ватажок ординців.
– Гей! – гукнув Грановський. – Тягніть сюди купця!
На вбитих і поранених коней і татар, налітають коні, які скачуть за ними. Здійнявся страшенний крик. Вдруге заревіли великі гармати, потім пролунав залп легкої артилерії. Від диму і вибухів безхмарний день став похмурим і тьмяним.
Проте татари не зупиняються. Вони все ще розраховують на те, що ворота для них відчинять, і тоді вони пограбують це багатюще містечко. Над полем бою лунають звуки барабанів й бубнів, сурм і рогів.
Мурза побачив, як над стіною підняли на списах тіло купця, який мав відчинити для ординців ворота Гранова. Тепер стало зрозуміло, що ворота не відкриють і просто так до міста вже не прорватися.
– Відступати, – гнівно промовив мурза, розвернув коня і першим поскакав до лісу. – Відходимо!
Але звідти назустріч татарам вдарили сотні мушкетів і десяток гаківниць. Це на
допомогу гранівчанам підоспіли пів сотні реєстрових козаків з Гайсина на чолі з поручиком Ясинським і півтори сотні охочих із сусідніх сіл, в першу чергу з Кисляка і Куни.
– Заряджай! – голосно командує Ясинський, войовничо розмахуючи шаблею. – Плі!
Татари, які страх не люблять флангових ударів, не вступили в бій, вони відхилилися від лісу і, забувши про все на світі, помчали до уманського шляху. Їх розпачливий відступ все більше і більше перетворюється на панічну втечу. Стихає гуркіт барабанів.
– Схоже, відбилися, – посміхнувся Грановський. – А знайдіть-но мені тих хлопів, які попередили нас про напад татар.
Коли привели челядників графа Яновського, магнат попросив ще раз розповісти, як вони дізнались про напад ординців на Гранів.
Довідавшись, що першопричиною стали пошуки зниклої корови, вкраденої кримчаками в жительки Кисляка, він на радощах подарував Сметанисі дві корови із трофеїв, захоплених в татарському обозі.
Захисники Гранова не втратили в цьому бою жодного гайдука чи козака. Всі радіють перемозі. Капітан гайдуцької хоругви послав у слід за ординцями кінну розвідку, щоб переконатися в тому, що татари не планують повернутися.
Після повернення вивідачів гайсинчани, кислячани і решта людей повернулися по домівках.
Челядники відвели Сметанисі обидві корови, чим надзвичайно її порадували.
– Та як же це так? – не може вона надивуватися і нарадуватися своєму щастю. – За що мені аж дві корови?
– Так бог дав. Бери.
Челядники розповіли їй все, що знають про напад татар на Гранів.
– Отож, якби не твоя теличка – ординці могли б захопити Гранів. Скільки людей би вбили та в ясир забрали, скільки б добра захопили. А так облизали макогона, і на тому все. Магнат Грановський залишився дуже задоволений.
– Ну, добре, – мовив Ждан Дахно, – доручення ми виконали, тож час повертатися до пана Яновського.
Сметаниха провела челядників до воріт, тепло попрощалася з ними, закрила корів у повітці, а сама побігла до батюшки. Вона розповіла йому всю історію від початку й до кінця, і закінчила оповідь запитанням:
– Хіба я маю право взяти обидві корови? Я ж їх отримала на дурничку.
На ці слова батюшка не втримався і мимоволі всміхнувся.
– А чому ні? На це була воля господня. Грановський подарував корів тобі, ну й не мороч голову ні собі, ні людям. Дякуй богу і не треба нічого ускладнювати. Тим більше той магнат зробив тобі подарунок не із свого добра, а із захопленого в татар.
Щаслива Сметаниха повернулася додому. В дворі їй на очі потрапив син. Той самий, який проспав корову. Він винувато опустив голову і промовив:
– Вибачте, мамо, що я заснув. Більше такого не повториться.
Мати ніжно пригорнула сина до себе і відповіла:
– Ну, що ти, дитино? От якби ти не спав – тоді татари могли тебе забрати в неволю або взагалі вбити. А так ти живий, здоровий, вдома, а корів в нас тепер дві! Пішли хоч подивимось, які вони.
І мати з сином пішли до шопи, щоб добряче роздивитись подарунки магната.


Трофейний табун
Іванко з Петриком, Мирославом, Василем Голоблею і Макаром Малютою за наказом курінного отамана, користуючись тим, що курінь знаходиться неподалік від Кисляка, відвезли всіх поранених, а їх є двадцять два чоловіки, на лікування додому.
Повертаючись до війська, заночували в селі Юрківці, на схід від Немирова, яке трапилося на дорозі. Під ранок, коли всі ще міцно спали, в село вдерлися поляки і першим ділом кинулися по хатам з обшуками. По селу попливли крики і лайка.
– Що це? – розгублено запитав зі сну Голобля.
– Схоже, ляхи влаштували облаву, – прислухаючись до криків, відповів Іванко. – Галасують вже в сусідньому дворі. Значить, коней запрягти не встигаємо.
– Може, виліземо через вікно? – запропонував Петрик, протираючи зі сну очі.
– Ти й дядько Василь, може, й вилізете, – мовив Іванко, – а ми з Мирославом – точно ні. Про Малюту я взагалі мовчу.
– Так, – усміхнувся Мирослав, не дивлячись на серйозність ситуації, – для нього треба пів стіни розібрати!
Договорити козаки не встигли, бо до хати підійшли кілька поляків. Коли двоє з них увійшли до хати, Мирослав з Іванком вистрелили в них з пістолів. Малюта підскочив до вбитих ляхів, схопив їх і прикриваючись ними, ніби щитом, вийшов з хати.
За ним слідом пішли Голобля з Петриком, який взяв ще пістоль Малюти. Поляки почали стріляти, але їх кулі потрапили в тіла своїх же. Козаки застрелили ще трьох ляхів. Малюта кинув на землю вбитих ляхів.
– Куди тепер? – запитав він.
Іванко уважно прислухається до того, що відбувається навколо.
– Думаю, вирватися із села можна тільки пішки, – розсудливо відповів він. – Пам’ятаєте, коли ми в’їжджали в село, бачили величезні зарості кропиви?
– І що? Ти пропонуєш нам заховатися в ній? – здивувався Малюта.
– Саме так. Навряд чи нас стануть там шукати. Тільки обов’язково треба прихопити із собою свитки, щоб захищатися від кропиви і комарів.
Козаки бігцем повернулись до хати, схопили свій одяг, подорожні торби, баклаги з водою, і поспішили на околицю села.
Вони як раз забігли в кропиву, коли вслід за ними почали вириватися озброєні вершники. Приблизно в центрі заростів виявилася досить глибока на пів сажня яма, і козаки на бігу впали в неї.
І тут же над їх головами засвистіли кулі, це ляхи почали обстрілювати кропиву. Хто знає, чим би закінчився для запорожців обстріл, якби не ця яма.
– Повезло, – тихо сказав Іванко. – Всі цілі?
На диво від падіння ніхто сильно не постраждав. Козаки притиснулися до того боку ями, який ближче до поляків, тож їм нічого не загрожує.
– І звідки тут ця яма? – сказав Петрик, потираючи забитий бік.
– Схоже, це була домова яма, погріб, – відповів Голобля. – Казали старі люди, що кропива росте там, де колись жили люди, стояли хати.
– От якби це був старий колодязь, то хтось з нас міг би і постраждати, – задумливо промовив Іванко.
На якийсь час козаки замовкли. Поляки дали ще кілька залпів і поїхали далі. Їхні кінні роз’їзди періодично об’їжджають все навколо. Їхні челядники підмели дороги навколо села так, що тепер хто б не пройшов по ним – неодмінно залишить сліди.
– Ох і хитрі ж ці ляхи, – лайнувся Голобля. – Що робитимемо?
– Кажете, хитрі? – примружився Іванко. – Значить, треба їх перехитрувати.
– Що ж тут можна придумати? – здивувався Голобля. – Через дорогу не перестрибнеш, а літати ми не вміємо. В усякому разі особисто я літати точно не вмію.
Іванко не відповів, а просто став думати, і через якийсь час запитав:
– Чи є в кого з вас маленькі цвяхи?
Виявилося, що в Петрика є сорок вухналів – спеціальних плоских цвяхів, якими підковують коней.
– Чудово! – зрадів Іванко.
– А для чого вони тобі? – здивувався Петрик. – В нас і коней немає.
– А це не для коней, а для нас.
– Як-то для нас? – вражено запитав Петрик.
– Я думаю так: виріжемо із м’якого дерева підбори у формі коров’ячих копит. До них приб’ємо вухналями шкіряні ремінці, надягнемо їх на чоботи і вийдемо звідси. Можна вдягнути «копита» задом наперед, ніби корови йшли у зворотному напрямку.
– А куди підемо? – першим запитав Малюта.
– Тут неподалік є болота, – почав думати вголос Мирослав. – Ми по рослинам, які там ростуть, можемо зрозуміти, де трясовина, а де – твердий ґрунт. Тож переберемось на якийсь острівець і відсидимось на ньому. Що скажете?
– А якщо повернутися в село? – запропонував Петрик. – Захопимо коней і гайда звідси?
– Це надзвичайно ризиковано. Нас там шукають і чекають. Якщо ще раз нарвемося на ляхів – можемо і не вибратися.
– Коли це запорожці боялись ризику? – закопилив губу Петрик.
– Ризик буває оправданий, а буває – не виправданий, – рішуче сказав Іванко. – Цього разу ризикувати не будемо.
За день козаки вирізьбили десять «копит» з липи, прибили до них вухналями ремінці. За рахунок глибини ями і висоти кропиви їм було досить комфортно. Із-за спеки комарі не дуже дошкуляли, тож день пройшов спокійно.
Ввечері запорожці поїли житнього хліба із салом й часником, і вклалися спати. Під ранок вийшли із заростів кропиви, вдягнули коров’ячі «копита» і вийшли на дорогу.
– Давайте йти так, ніби це дійсно йшли корови, – шепнув Іванко.
По дорозі козаки дійшли до містка через річку, дійшли до боліт. Там зняли «копита», вирубали жердини і коли почало світати, знайшли прохід в глибину болота.
На одному із острівців вони облаштувалися на день, роздяглися, почали сушити одяг і взуття. Поляки одразу знайшли сліди корів і зупинилися біля них. Потім поїхали по слідам і доїхали до болота.
– Дивно якось, – першим заговорив пан Ян Глич. – Ви не знаходите?
– А що тут дивного? – вразився інший шляхтич.
– Панове, – звернувся Глич до інших, – чи є серед вас мисливці?
– Ображаєте, – п’яно реготнув Якуб Завадський. – Ми всі тут досвідчені мисливці!
– Тоді уважно обдивиться сліди і скажіть, чи все тут гаразд?
Один із п’яних шляхтичів важко зліз коня і почав роздивлятися. Він дійшов до болота, потім повернувся назад. Від побаченого він ніби навіть протверезів.
– Ну що скажете, пане Томаш? – нетерпляче запитав Глич.
– Прошу пана, але такого просто не може бути! – скрикнув Томаш Карський. – Якщо вірити слідам – тут пройшли дві з половиною корови!
– Як це? – зацікавився Якуб Завадський, сприйнявши ці слова за жарт.
– Сліди є тільки від десяти копит! Виходить – дві корови нормальні, на чотирьох ногах, а третя корова – на двох!
– А, може, одна корова нормальна, а дві – на трьох ногах? – у весь голос сміється Радзимир Шодуар.
– Не розумію, чому пану Радзимиру так смішно, – криво усміхнувся Глич, – але тут точно щось не так. До речі, чому корови пішли до болота?
– Ну, хіба не зрозуміло? Га-га-га! Вони пішли топитися!
Глич відвернувся від Шодуара, приховуючи зневагу і відразу.
– Дуже схоже на те, що обдурили нас ті лотри, – зітхнув Томаш Карський. – Ми їх весь день шукали в селі, а вони… до речі, а де вони ховались весь цей час?
– Пропоную повернутися до того місця, де з’явилися сліди корів. Поїхали, панове!
Коли шляхтичі доїхали до заростів кропиви, вони почали вивчати сліди.
– Вони точно прийшли не з села, – через якийсь час впевнено сказав Завадський. – Враження таке, що вони вийшли з кропиви.
Поляки верхи заїхали в зарості кропиви і скоро знайшли місце, де майже добу ховалися козаки. В ямі багато стружки, яку запорожці не стали ховати.
– От тепер все зрозуміло. Розбійники спокійно відсиділися в нас під носом, вирізали «копита» і таки обдурили нас. Кляте бидло.
– Вони і зараз на болотах. Може, викуримо їх звідти?
– Це легко сказати, а ти спробуй зробити. Болото для козака – фортеця. Гарантії, що ми їх переб’ємо немає ніякої, а вони когось з нас точно вб’ють.
Ляхи вирішили щільно, наскільки це можливо, оточити болото і чекати на козаків.
– Сподіваюсь, в них обмаль їжі або й зовсім немає, – сказав Карський.
– Я б на це не розраховував, – мовив Глич, – вони вміють терпіти голод. До того ж тут повно рогозу, і вони можуть його їсти навіть сировим.
Кілька десятків жовнірів спробували знайти прохід до острівця, на якому ховаються козаки, але після того, як двоє з них провалилися в трясовину і мало не втопилися, покинули це заняття.
Запорожці вирішили не стріляти по ляхам, щоб не виявити свого місцезнаходження, бо тоді і поляки у відповідь можуть відкрити по ним влучний вогонь. Вони просто по черзі обережно спостерігали за спробами ляхів знайти проходи по болоту.
– Все, – з полегшенням оголосив Мирослав, який дивився за діями поляків, – всі ляхи вибрались на берег. Схоже більше шукати нас вони не будуть.
– Слава богу, – перехрестився Голобля. – Що далі?
Всі чекають на відповідь Іванка, який серед них на цей виїзд призначений старшим.
– Їжа в нас є, чиста вода також, тож можемо нікуди не поспішати.
– Так-то воно так, – розсудливо мовив Мирослав, – але коней наших шкода. От якби їх повернути.
– Де ж  їх тепер шукати? – з сумнівом сказав Малюта. – Ляхів повне село, в кожного є свій кінь.
– Гарне запитання, – нахмурив лоба Іванко, – що не кажи, а коні нам потрібні. Знайти саме наших коней, та ще й уночі – майже неможливо. Значить, візьмемо тих коней, які перші потраплять нам до рук.
– То що, вночі вибираємося звідси? – запитав Мирослав.
– Так. Ти ж чув, ляхи пиячать, це нам на руку, до того ж вони вважають, що ми будемо тут сидіти стільки, скільки зможемо.
За день козаки відпочили, потім повечеряли, роздяглися, зв’язали одяг в клунки і неспішно вибралися на берег. Палиці заховали в лопухах, витерлися рушниками і знову вдягнулися. Після цього причаїлися в кущах, перечікуючи, поки дозорці проїдуть повз них.
Непомітно пробралися запорожці в село і стали обирати двір, де є достатня кількість коней.
– Рано ми вибралися з болота, – зітхнув Іванко, – ще ніхто не спить. Треба було нам зупинитися на околиці села і там чекати, поки ляхи угомоняться.
– Так це і зараз не пізно виправити, – шепнув Мирослав. – Пропоную вибратися на дальню околицю, щоб потім можна було швидко поїхати, не стикаючись з ляхами.
Іванко погодився, і козаки неквапливо пройшли через все село на його дальній бік. Там почали видивлятися коней. Як на зло в дворах є по два-три коні, а хлопці хочуть взяти п’ятеро коней в одному місці, щоб було швидше і безпечніше.
Раптом вони почули іржання за селом.
– Треба вивідати, – промовив Іванко, – може, там табун?
Козаки вийшли за село. Там виявився пагорб, який перекриває їм огляд. Коли хлопці зійшли на пагорб, одразу побачили табун і багаття, навколо якого гріються пастухи.
– Петрику, – прошепотів Іванко, – розвідай – осідлані коні чи ні? Не хочеться їхати без сідл.
Поки Петрик не повернувся, Іванко трохи похвилювався. Але Сомик доповів, що коні осідлані, хіба що знадобиться підтягти попруги.
– Охороняють їх семеро жовнірів. Вони трохи п’ють, двоє з них вже сплять.
– Чудово, – посміхнувся Іванко. – Прикінчимо всіх охоронців і уведемо увесь табун! Я маю на увазі коней, які пасуться в «нічному».
Козаки підкралися до жовнірів, що гріються і випивають біля вогнища, швидко їх зарубали. Потім вибрали собі коней, підтягнули підпруги, забрали зброю і погнали табун на північний захід.
До свого табору вони дібралися вже надвечір цього ж дня. Першим ділом Іванко доповів Кременю про пригоди і передав йому польський табун. В ньому нарахували двісті сорок три коня.
– Нівроку, – радіє отаман. – Як раз своєчасно, бо в нас великі втрати в конях! А я ламаю голову, де нам розжитися на коней! Молодці, хлопці! А тепер ідіть, вечеряйте та відпочивайте.
Козаки разом направились до кашоварів.
– Добрий вечір, пане Василю! Є ще щось їстівне? – першим запитав Малюта.
– Є салат із квасолею, шинкою, огірком та яйцями. Думаю, вам вистачить. Мийте руки і присідайте до столу. Лавріне, неси хліб!
Після смачної, ситної вечері запорожці подякували кашоварам і вклалися спати.
– Як добре, – солодко потягнувся Петрик, мружачись, як кіт, – тепло, сухо, і ніхто не загрожує – ні ляхи, ні комари! На добраніч!
Коли отаман Кремінь прийшов до хлопців, щоб розпитати про польський загін, в якого козаки увели коней, вони всі вже міцно спали. Курінний не став їх будити, вирішивши розпитати їх вже завтра.


Толока
Тим часом у Кисляку, поки козаки перебували в поході, життя громади не зупинялося.
Замість курної хати, яка влітку згоріла під час грози, погорільці почали зводити нову.
Оскільки самі господарі, які втратили у вогні весь скарб, не можуть подужати такого будівництва, на допомогу їм прийшло мало не все село. Будують житло давнім, перевіреним методом – толокою.
Роман з Русланом, зачувши на вулиці гучні розмови та сміх односельців, які йшли у бік згарища, одразу ж поспішили до матері з розпитами.
– Мамо, а про яку толоку всі на вулиці говорять? – запитав Роман, смикаючи Оріяну за рукав вишиванки.
Оріяна відірвалася від порання біля печі, витерла руки об фартух і лагідно подивилася на синів.
– Толока, мої хороші, – це давній русинський звичай взаємодопомоги, – почала терпляче пояснювати мати. – Це коли люди збираються разом для спільної дармової праці гуртом, щоб швидко виконати велику за розміром роботу. На неї завжди кличуть сусідів, родичів та товаришів. Ось як зараз – для будівництва хати. Зазвичай толока передбачає добре частування працівників наприкінці дня.
– То це може бути й інша робота, не тільки хату будувати? – здивувався Руслан, округливши очі.
– Звісно, – кивнула Оріяна, виходячи разом із дітьми на поріг, звідки відкривався краєвид на заклопотану вулицю. – Це може бути збір врожаю, заготівля сіна, чи виготовлення саману – цегли-сирця із глини та соломи.
Діти з подивом та інтересом слухають, бо це для них нове.
– Люди збираються для виконання термінових робіт, що вимагають значної кількості рук: вирубати ліс, засіяти чи скосити поле, посадити городину, змазати глиною хату чи спільно випасати худобу. Всю важку працю можна робити гуртом!
– А вже якщо, не дай Господи, яка біда трапилася, як-от пожежа, тоді вся громада на поміч приходить, – додав дід Лесь. – Іноді толоку використовують і для громадських справ – будування церков, шкіл, гребель чи доріг.
Жінка присіла на призьбу, підставивши обличчя лагідному сонцю. Хлопчики всілися по обидва боки від неї.
– У толоці односельці працюють добровільно й задарма, не потребуючи плати за свою працю, – продовжила вона, обіймаючи синів за плечі. – А ще ця робота завжди завершується спільним застіллям та великою подякою від господарів за допомогу. В народі кажуть: прийде сто душ та візьме сто груш, то мало що останеться, а прийде сто душ, принесе сто груш, то буде мірка. А ще є жартівлива приказка – гуртом добре й батька бити!
Всі разом дружно розсміялися цьому старому козацькому жарту. Проте Роман на мить замислився, згадуючи літні розваги.
– Ти диви. А я до сьогодні думав, що толока – це просто незасіяне поле за селом, яке використовують для випасу худоби чи як громадський вигін, – признався хлопець.
– І так кажуть, синку, – посміхнулася мати, підводячись. – Але головне пам’ятати: коли потрібно буде іншим – ці господарі теж підуть допомагати безкоштовно. Бо де дружніші, там і сильніші.
Роман і Руслан, натхненні почутим, одразу ж помчали вулицею до свого кращого друга Климка Варави, щоб разом іти на будівництво. Проте Климко лише скрушно розвів руками і кивнув у бік подвір'я, де повзалиють його молодші сестрички і братики.
– Сьогодні моя черга бавити їх, – важко зітхнув Климко, витираючи носа кулаком. – Ви ідіть, хлопці, а потім розповісте мені, що там було цікавого.
Брати побігли самі. Цілий день вони крутилися на будівництві, бо їм усе кортіло знати. Оскільки грошей на те, щоб збудувати дерев’яну хату в погорільців не було, а виготовляти в достатній кількості саманні блоки було занадто довго, чоловіки на раді вирішили робити нове житло з міцних глинобитних щитів.
Для роботи вибрали суху, рівну ділянку. Оскільки каменю біля Кисляка було вдосталь, то фундамент швидко виклали з міцного сірого граніту. На нього встановили дерев’яну опалубку – щити.
Хлопці-козаки та дужі селяни шарами накладають всередину суміш з глини і піску, густо перемішану з половою та соломою, а жінки зовні наносять вапняну штукатурку шаром на два-три пальці, щоб захистити стіни від осінніх дощів.
Роман з Русланом, пихкаючи від старання, щосили допомагали тримати дерев’яні щити, поки їх закріплювали мотузками.
– О, дивіться, які помічники у нас підростають! – тепло всміхнувся Серафим Левицький, витираючи піт з чола рушником.
– Воно, звісно, в гурті і комар – сила, – підтримав його Блажко Бажан, закидаючи чергову порцію глини. – Головне, щоб тримали міцно!
Для даху теслярі швидко збили дерев’яний каркас, який вкрили товстим шаром сухої золотої соломи. Нахил даху зробили навмисно дуже крутим, щоб вода під час злив стікала миттєво, а зимовий сніг легко обсипався під своєю вагою.
– Добрий нахил вийшов, – задоволено промовив Блажко Бажан, задерши голову вгору і мружачись від сонця, що сідало за ліс. – Правильний
Роман, почувши це, хитро підморгнув братові і голосно запитав:
– Дядьку Блажко, а що, хіба нахил даху може бути злий чи сердитий?
Довкола почувся гучний регіт чоловіків. Блажко Бажан і сам не втримався від сміху, дивлячись на кмітливих хлопчаків.
– Ех, діти, діти, – весело відбуркнувся Бажан, хитаючи головою. – Все б вам тільки зуби шкірити перед старшими. Хіба ви не зрозуміли, що я мав на увазі? Нахил зроблений як слід, на совість!
Погорільцям вельми повезло з погодою, день видався тихим і сухим, тому хату звели дивовижно швидко. Глина на вітрі висихає гінко. Доки тривала підготовка до будівництва, бідні господарі тулилися в нашвидкуруч збудованій шопі, яка має всього дві стіни.
Спали вони прямо на купі соломи, але ні на що не скаржилися, бо щиро раділи, що над головою скоро буде справжній новий дах.
Годувати і поїти таку велику кількість працівників було непросто, тому бідні господарі вимушені були влізти в борги. Та ось надвечір робота нарешті закінчилася. Люди, ледве розгинаючи натруджені за день спини, дружно рушили до довгих столів, що стояли просто в садку. Хлопчиків, хоча вони й мало чим допомогли, також з пошаною запросили до частування.
Вечеряли люди наваристим борщем з жирними курками, домашньою шинкою й запашними ковбасами. На столах також була незвична страва – смажена кропива з часником на вершковому маслі, залита свіжими курячими яйцями, а ще печена в попелі ріпа та налисники з сиром і маком. З випивки для дорослих знайшлася міцна горілка, старий мед-медовуха та холодне пиво.
Працівники добре поїли, попили, заспівали кілька тужливих козацьких пісень, трохи пожартували і почали розходитися по своїм домівкам. Всі добряче втомилися, тому молодь сьогодні навіть не танцювала під музику.
Поки люди вдень працювали, навколо постійно лунали жарти, тому навіть найважча праця здавалася не такою вже й тяжкою. Воно ж здавна відомо, що гуртом і каша краще їсться, а коли ще й діло добре зробили – то й на душі світло.
Коли гості розійшлися, господиня сіла на колоду біля нових дверей і тихо заплакала, сховавши обличчя в долоні.
– Ой, лишенько, і як ми тільки ці великі борги тепер повернемо? – бідкалася вона.
Чоловік підійшов, пригорнув дружину до своїх грудей і лагідно погладив по голові.
– Не журись, люба, все те в руках Господніх, – тихо заспокоював її чоловік, дивлячись на зорі, що займалися на небі. – Якось воно буде. Перепозичимо грошей у когось, наприклад, у нашого пана Яновського, а потім потроху відробимо в маєтку.
Чоловік міцно обійняв дружину за плечі.
– Хоч би там як, а новий дах тепер над головою є, і піч готова. Дітям не доведеться зимувати під відкритим небом у холоднечу. Тепер все в нас буде добре, от побачиш.
І дійсно, ще кілька днів назад власна хата здавалася їм нездійсненною, далекою мрією, а навколо бачилися лише нужда та нещастя, які впритул підступили до бідної родини. Жінка послухала чоловіка, витерла сльози рукавом і ніби трохи заспокоїлася. Вона подивилася на темне подвір'я і мрійливо додала:
– От якби ще свій колодязь на подвір'ї був, щоб по воду на річку не ходити...
Чоловік лише посміхнувся, бо в Кисляку, який стояв на гранітній скелі, свій колодязь був справжньою нечуваною розкішшю.
На ранок до нової хати, над якою піднімався перший легкий димок, прийшли найближчі родичі та сусіди з хлібом-сіллю та іконами. За старовинним звичаєм, господарі першим випустили на нову піч сірого кота. На покутті – прямо навпроти печі – повісили вишиті рушники, ікони і запалили лампадку. Невдовзі прийшов батюшка і урочисто освятив хату свяченою водою.
Хазяйка трохи ніяковіла перед гостями через те, що не встигла ще побілити стіни зсередини, адже біла, чепурна хата – це головна гордість кожної господині.
Раптом приїхав слуга від пана Яновського і привіз великий подарунок на новосілля – нову міцну скриню для одягу та цінностей, бо стара скриня згоріла під час пожежі разом із курною хатою.
Наступного дня Оріяна з самого ранку пішла на мальовничий берег річки Соб, щоб назбирати свіжого деревію та звіробою. Сонце ледве піднялося над водою, над річкою стояв густий білий туман, а трава була рясно вкрита холодною росою.
За цим заняттям її несподівано застав новий настоятель Свято-Покровського храму отець Лука, який повільно йшов берегом у глибокій задумі.
– Доброго ранку, сестро, – привітався священник, зупиняючись поруч. – Чим це ти займаєшся так рано, коли село ще спить?
– Доброго ранку, отче, – відповіла Оріяна, розгинаючи спину і тримаючи в руках пучок пахучих трав. – Збираю лікарські рослини, поки роса не зійшла.
Отець Лука з цікавістю подивився на її кошик.
– То ти добре на них розумієшся? – запитав він.
– Та так, як і всі в нашому селі, – скромно відповіла жінка, поправляючи хустку. – От баба Вертуха – та дійсно знає про них більше за всіх, травами людей з того світу дістає. А що, отче?
Батюшка пройшовся берегом, дивлячись на тиху воду Собу, де сплескувала дрібна риба, і заговорив про те, що давно лежало в нього на душі:
– Є в мене велике бажання, сестро, написати книгу про лікувальні властивості рослин нашої землі, щоб людям користь була. Бо зараз, правду кажучи, мало хто на цьому добре знається. Наскільки мені відомо, ніхто ще не записував до книг цілющі властивості та призначення наших подільських трав. Допоможеш мені у цій справі?
– Звісно, отче, – охоче погодилася Оріяна, ступаючи по вологій траві слідом за священником. – Що сама знаю від матері – розповім. Але, правду кажучи, вам краще було б одразу звернутися до баби Вертухи. Вона вже стара, і як помре, то всі її таємні знання просто пропадуть задарма. А що саме вас більше всього цікавить?
Отець Лука зупинився під старою вербою і повернувся до неї:
– Та власне – усе. Наприклад, що п’ють козаки в походах замість звичайного чаю? Як вони правильно готують свої настої та відвари, щоб сили тримати?
Оріяна посміхнулася, згадуючи розповіді чоловіка Мирослава.
– Найчастіше наші запорожці вживають відвар іван-чаю, – почала розповідати вона, перебираючи стебла у кошику. – Напій цей добре зігріває в холодну ніч, додає бадьорості і ніколи не приїдається. Пити його можна без жодного цукру чи меду.
– Хіба в козаків немає меду на Січі? – недовірливо усміхнувся отець Лука, підкручуючи вуса.
– Є, звичайно, – відповіла жінка, присідаючи біля куща звіробою. – Але вони його бережуть і в першу чергу дають пораненим, хворим та знесиленим. І не тільки пити. Медом, наприклад, наші низовики лікують страшні опіки від пороху. А чистотілом промивають рани, які вже загоюються. А якщо козак отруївся рослинною отрутою в степу, то перші ліки проти цього – свіже молоко, а ще крейда або мелене деревне вугілля, яке швидко забирає біль з живота.
– От молодці, винахідливий народ, – захоплено промовив батюшка, занотовуючи щось у своїй пам'яті.
– Ще часто козаки вживають відвари чи настої з шипшини та глоду, — продовжувала Оріяна, захоплено ділячись козацькими таємницями. – Жінки їм сушать ці ягоди на довгих нитках, і козаки возять їх із собою в чистих полотняних торбинках. Для особливої міцності та коли треба довго не спати в дозорі, вони вживають відвари з березової чаги.
– А в холодну пору року, взимку, коли степ промерзає, чим рятуються? – знову запитав по хвилі батюшка, сильніше кутаючись у свій теплий одяг від річкової прохолоди.
– Тоді заварюють ялівець, його сині ягоди та свіжу глицю хвойних дерев. А ще з літа сушать дикі суниці разом із стеблами й зеленими листочками. Ці відвари вони завжди чергують з кислим квасом з житніх сухарів. Взагалі, наші хлопці збирають і сушать майже всі степові трави – чабрець, звіробій, ковилу, полин, подорожник.
– Полин же напрочуд гіркий, – здивувався отець Лука, скривившись так, ніби сам його скуштував. – Як вони його тільки п’ють?
– Зате гіркота ця швидко бадьорить і проганяє сон, – пояснила Оріяна. – А коли навесні з’являється дикий часник – черемша, то козаки до відвару обов’язково додають і його, щоб кров швидше бігла. А ще заварка в дозорі повинна готуватись дуже швидко, буквально на кількох трісках, щоб було найменше диму, і стоянку козаків важче було відшукати ворогам. Але це вам, отче, для книги навряд чи потрібно.
Батюшка мимоволі всміхнувся її практичності і зацікавлено промовив:
– Розповідай, сестро, розповідай усе, я все добре запам’ятаю.
– Ну, а ми, жінки, трав’яні відвари з ромашки, кропиви та коріння лопуху використовуємо для миття довгих кіс, – посміхнулася Оріяна, згадуючи свої дівчачі роки. – Потім волосся пахне степом, блищить, і його розчісувати набагато легше. А для швидкого загоювання глибоких ран у нас в селі добре підходить козолист.
– Це той кущ, що досягає у висоту до трьох сажнів, має запашні квітки білого або рожево-червоного відтінку та яскраві отруйні ягоди? – пригадав батюшка, дивлячись на зарості лісу за річкою. – А вдома, коли повертаються з походів на Село, козаки теж п’ють подібні гіркі відвари?
– Та де там! – засміялася жінка. – Якщо в походах запорожці майже завжди п’ють несолодкі відвари та трав’яні настої, то вдома, при родині, вони полюбляють солодкий, густий узвар із сушених груш та медовуху на запашних травах. А ще жури – наш кислий вівсяний кисіль.
Отець Лука на деякий час замовк, уважно дивлячись на Оріяну, а потім задав питання, яке давно непокоїло його як духовного пастиря:
– Скажи мені, сестро, ти як козацька донька і дружина маєш серцем розуміти – чому наші козаки ніяк не миряться із шляхетним польським панством? Невже краще постійно воювати, проливати кров та гинути в цій жорстокій борні, ніж жити у мирі?
Оріяна зупинилася, її обличчя вмить стало серйозним, а погляд – твердим і холодним, як криця. Вона випрямилася і подивилася прямо в очі священнику:
– Так, краще воювати і вмирати, отче, – рішуче відповіла вона, і в її голосі прозвучала глибока вікова образа всього народу. – Бо ми більше віри не ймемо жодним обіцянкам панства. Скільки разів ляхи обманювали нас, підступом вбивали навіть наших гетьманів на перемовинах? З Річчю Посполитою не можна домовлятися. Її можна тільки перемогти у чесному бою. Тут уже хто кого.
Позиція цієї звичайної жінки, в якій відчувався незламний козацький дух, викликала в отця Луки щире захоплення і подив. Він уважніше придивився до Оріяни, ніби побачив її вперше.
– Але ж сила зараз не на вашому боці, у шляхти і військо кварцяне, і замки міцні, – тихо зауважив батюшка.
– Можливо, сила не на нашому боці, але це тільки поки що, – гаряче заперечила Оріяна, і очі її блиснули. – Козаки, наше християнське лицарство – це та сила, яка скоро зможе кинути виклик усій їхній королівській імперії! З нами все одно доведеться рахуватися! А ціна нашої волі – кров, і ми це знаємо. Нічого не вдієш. Є у світі речі, за які варто вмирати. Козаки – це не просто військо, це весь наш народ, а народ наш нікому не подолати! Таких людей, як ми, не переможеш. Нас можна вбити, отче, але не здолати!
Поки Оріяна говорила, отець Лука стояв нерухомо, затамувавши подих від її слів. Туман над Собом потроху розсіювався, відкриваючи чисте синє небо.
– Так, безперечно, – гаряче підтримав Оріяну батюшка, піднімаючи руку для благословення. – Правда на нашому боці! Ми стоїмо на своїй, богом даній землі, тому нас не здолати! Тільки так, сестро!
Оріяна уважно, з легкою лукавинкою подивилась на батюшку і з усмішкою сказала:
– А я вже, правду кажучи, грішним ділом подумала, що вам набридло бути «хлопським попом», як насміхаються з православних священників поляки, і ви збираєтесь переметнутися до католиків, адже шляхта скрізь каже – чия влада, того й віра.
Панотця від цих несподіваних слів одразу ж охопило почуття глибокої ніяковості. Його обличчя почервоніло.
– Що ти таке кажеш, сестро? Бог із тобою, – соромливо, тихо і просто відказав отець Лука. Він гірко усміхнувся і навіть швидко перехрестився, відганяючи такі думки. – Гадаю, на сьогодні нам розмов досить. Дякую тобі, сестро, за науку про трави. Храни тебе Господь!
Оріяна повернулася до свого кошика, продовжуючи збирати потрібні їй рослини, а батюшка швидким кроком поспішив до своєї хати, щоб скоріше записати на папері все, що дізнався від мудрої жінки.
Коли Оріяна ближче до обіду повернулася на своє подвір’я, вона побачила, що її синочки весело сидять за дерев’яним столом під великою крислатою грушею і щось смачно наминають, вимазавши щоки.
 Діточки, а що це ви там таке їсте без мене? – лагідно запитала мати, ставлячи кошик з травами на ганок.
– Хліб з товченою квасолевою кашею на салі з часником, мамо! – радісно вигукнув Роман, тримаючи в руці чималу скибку.
– Невже так зголодніли зранку? – посміхнулася Оріяна. – Зачекайте хвилинку, я зараз швиденько розпалю в кабиці і вас добре погодую!
– Та ні, мамо, ми ситі, – перебив її Руслан, дожовуючи свій шматок. – Нас бабуся Євдокія вже нагодувала гарячими гречаниками та солодкою гарбузовою кашею з пшоном і медом на свіжому молоці!
Доївши хліб із квасолею, Роман і Руслан вмить посхоплювалися з-за столу, схопили свої дерев’яні шаблі, які для них з любов’ю вирізав з ясеня дід Лесь, і почали спритно та завзято вправлятися із ними прямо посеред двору, імітуючи козацький бій.
Дід Лесь сидить на призьбі, підкручує довгі сиві вуса і задоволено посміхається, дивлячись на маленьких козачат.
Оріяна підійшла до тину і довго стояла нерухома та безмовна, спостерігаючи за небезпечною забавкою своїх дітей. Її серце раптом стислося від знайомої, гнітючої тривоги за їхнє майбутнє.
– Доню, — тихо покликала її з хати стара Євдокія, помітивши її зажурений вигляд. — Ти хіба сама не зголодніла? Іди мерщій до хати, пообідай, поки все гаряче.
Жінка зітхнула, відганяючи важкі думки, і пішла до хати.
В Оріяни дійсно виявилася дуже легка рука, і батюшка отець Лука тепер весь свій вільний час присвячує написанню великої книги про лікувальні властивості подільських рослин та про те, як їх правильно збирати, сушити й берегти для користі людей.
Низька, напівтемна хата баби Вертухи стоїть на самому краю Кисляка, де гранітні скелі круто спускаються до річки Соб. Усередині пахне так густо й терпко, що в отця Луки, який щойно переступив поріг, на мить перехопило подих.
Під сволоком висять щільні в’язанки сушених трав, коріння та кори, які в сутінках нагадують химерних нічних птахів.
Сама господиня, суха, згорблена, але з дивовижно розумними, швидкими й чіпкими очима, сиділа біля печі й перебирала якісь сухі корінці. За вікном шумить дощ, великі краплі стукають по шибках, додаючи затишку цій таємничій розмові.
– Заходь, отче, заходь, коли прийшов, – прошамкала стара, навіть не підвівши голови, але лагідно вказавши сухою рукою на низький ослін. – Знаю, чого блукаєш. Оріяна казала, що хлопський піп книжку надумав писати. Діло добре. Папір, кажуть, усе стерпить, а от людина без трави не проживе.
Отець Лука обережно присів, поклавши на коліна чистий зшиток паперу та загострене гусяче перо.
– Доброго дня, бабо Вертухо, – тихо промовив священник, намагаючись розгледіти стару в напівтемряві хати. – Потребує моя книга вашого знаття. Люди кажуть, ви козаків з того світу дістаєте, коли вже й лікарі руки опускають. Поділіться мудрістю, не дайте їй у землю піти.
Стара Вертуха глухо розсміялася, і цей сміх був схожий на шелест сухого листя на вітрі.
– З того світу, кажеш? – вона нарешті підняла очі, і в них блиснув живий вогник. – То не я, то земля-мати їх дістає, я лишень знаю, де і коли в неї просити. Ну, слухай, панотче, та пиши гінко, бо двічі повторювати не буду. Оріяна тобі про іван-чай та шипшину плела, то все так – для сили в поході. А от коли козака шаблею розрубали чи куля застрягла – там інша хитрість потрібна.
Вона підкинула в піч кілька дубових трісок. Полум'я спалахнуло, вихопивши з темряви стіни, обвішані мішечками, і довгі зморшки на обличчі знахарки.
– Перше запам’ятай, – стара загнула один сухий палець. – Коли рана свіжа, глибока, і кров б’є фонтаном, козаки на Січі нічого кращого не мають, як звичайна павутина з темного кутка, перемішана із сірою степовою землею або попелом прямо з багаття. Притиснув міцно до рани – і кров запікається, стає як смола. А вже потім, як кров ущухне, треба прикладати листя живокосту, або, як у нас кажуть, козолисту. Він кістки докупи збирає і м’ясо нове нарощує.
Отець Лука заскрипів пером по паперу, намагаючись не пропустити жодного слова. За вікном листя дерев глухо шумлять під поривами вітру, і цей шум здається підтакуванням словам старої.
– А якщо рана стара і вже гноїтися почала? Що тоді, бабо? – запитав батюшка, не відриваючись від записів.
– О, тоді, синку, велика біда, – похитала головою Вертуха, і обличчя її вмить стало суворим. – Якщо рана гниє – клинок шляхтича чи татарина був отруєний. Тут треба брати свіжі припарки з розпареного листя дикої капусти чи лопуха, але перед тим рану випалюють. Пороху сипнув прямо в діру, кресалом іскру дав – воно бабахне, м’ясо згорить, зате гниль далі не піде. А вже як підсохне – промивати відваром кори дуба та ромашки, щоб затягувалося.
Вона піднялася, підійшла до однієї з в’язанок і зняла темний, зморщений корінь, схожий на фігурку маленького чоловічка.
– На, понюхай, – простягнула вона корінь священнику.
Отець Лука взяв його в руки і відчув різкий, солодкувато-гіркий аромат.
– Це перстач піднесений, або калган-корінь, – шанобливо сказала Вертуха. – Козацька «жива вода». Якщо в козака від поганої болотяної води живіт крутить так, що він з коня падає, чи лихоманка степова б’є – завари цей корінь у крутому окропі. Два ковтки – і чоловік знову на ноги встає, готовий до бою. Він і серце тримає, і шлунок лікує. Козаки за цей корінь на ярмарках у Брацлаві золотом платять, бо без калганівки в степу – смерть.
Батюшка швидко записує, а стара знову сіла біля печі, вдивляючись у вогонь, ніби згадуючи когось із минулого.
– Багато я їх бачила, отче... Молодці, ставні, красиві, – тихо, майже тужно промовила Вертуха. – Привезуть, бувало, на возі хлопця, шматки заліза з тіла стирчать, а він посміхається і каже: «Бабо, підкрути мені вуса, бо перед дівчатами соромно в такому вигляді з’являтися». Самі гинуть, а козацьку славу бережуть. От для них і тримаю чемерицю та вовчий корінь – то для стріл отруйних, якщо на татар йдуть. Але з вовчим коренем треба обережно: одна крапля – ліки від сухот, а три краплі – і людина засинає назавжди.
Отець Лука від несподіванки зупинив перо і уважно подивився на знахарку.
– Отрута? – тихо перепитав він.
– На війні, отче, як на війні, – суворо відрізала стара, і очі її знову стали холодними. – Кримчаки воду в наших криницях отруюють, коли відступають, то чому козакам їхні казани з бараниною не підсолодити вовчим коренем? Чия влада – того й сила. Ти про трави пиши, а не про гріхи думай. Бог на небі розсудить, хто правий був.
Священник зніяковів, прикусив губу і знову заскрипів пером. Дощ за вікном потроху вщухає, туман від річки починає підповзати до самих вікон хати.
– А для очей, бабо Вертухо? – запитав по хвилі Лука, щоб перевести розмову на мирне русло. – Козаки в дозорах і вдень, і вночі пильнують, очі від вітру та сонця сліпнуть. Чим зарадити?
– О, для очей є красна трава – волошка синя, що в житі росте, – охоче відповіла знахарка, і обличчя її знову пом’якшало. – Збирають її самі квіточки, сушать у затінку, щоб колір не втратили. Настій з волошки очі чистить, як кришталь, знімає втому і червоність. Козак після такої промивки татарина в степу за п’ять верст бачить, як на долоні. А ще добре помагає очанка – її відваром очі промивають і п’ють замість води.
Вона замовкла, повернувшись до своїх корінців. В хаті знову запанувала тиша, переривана лише тріском дров у печі та важким диханням старої жінки. Отець Лука закрив свій зшиток, бережно сховав перо.
– Дякую вам, бабо Вертухо, – з глибокою пошаною вклонився батюшка, підводячись із ослона. – Ваші знання – то справжній скарб для нашого народу. Я все запишу, щоб і через сто років люди знали, чим лікуватися.
Стара Вертуха підвела на нього свої мудрі очі і ледь помітно посміхнулася:
– Іди з богом, отче. Книжку пиши, але пам’ятай: трава поміч дає лише тоді, коли серце в людини добре і помисли чисті. А якщо людина злість у душі тримає – їй і калган-корінь не допоможе, тільки живокіст на могилі виросте. Храни тебе Господь!
Батюшка ще раз вклонився і тихо вийшов із хати. На вулиці вже сутеніє, свіже річкове повітря після задухи хати приємно холодить обличчя. Отець Лука йшов Кисляком, притискаючи до грудей свій зшиток, і серце його повнилося тихою радістю та гордістю за свій винахідливий, мудрий народ.


В полоні
Курінний отаман Михайло Кремінь відрядив на прохання отамана Переяславського куреня Сави Репетило двох козаків з десятка Журби для проведення розвідки спільно з переяславцями. Цими козаками стали Федь Закутько й Іванко Гардовий.
– Покажіть їм там, – усміхнувся Кремінь.
Але втерти носа переяславцям не вдалося, бо їх пів сотня потрапила в засідку ляхів. На шляху розвідників з’явився невеличкий ліс, і ватаг відправив двох козаків перевірити його. Вони в’їхали в нього, потім повернулися на узлісся і почали руками закликати козаків під’їхати.
Але коли переяславці в’їхали в ліс, по ним почали стріляти з мушкетів дві сотні ляхів. Поляки не намагають захопити коней і стріляють не тільки по козакам, а й по ним. Іванко встиг витягнути праву ногу із стремена і перекинути тіло на лівий бік коня, як в того влучили разом п’ять чи шість куль. Вірний кінь захрипів і впав замертво.
Іванко відштовхнувся, покотився подалі і потрапив у глибоку калабаню. Він втратив списа, мушкет, пістоль, лук із стрілами, загубив шапку, але залишився цілий та неушкоджений. Не піднімаючи голови він поплазував далі від місця засідки.
А ляхи скажено добивають поранених запорожців. В полон вони захопили п’ятьох низовиків, в тому числі Федя Закутько. Їх зв’язали і вклали на землю.
Якийсь шляхтич, озброєний арапником, в який на кінці вшита свинцева куля, почав нещадно шмагати одного з бранців. Від його ударів ломляться кістки, розриваються м’язи.
Іванко доповз до лісу. Перше, що кинулося йому в очі – тіла вбитих козаків, які їздили на розвідку в ліс. Їх роздягнули і в їхньому одязі на узлісся виїжджали поляки, закликаючи переяславців в засідку. Розвідники ж на той час вже були вбиті.
Козак вже збирався підвестися на ноги, як зовсім поряд з ним заговорили ляхи.
– Пане Анквічі, що там видно?
– Двоє розбійників намагаються пішки втекти до урочища, – звідкись зверху долинув голос іншого шляхтича.
– Не втечуть! Зараз ми їх наздоженемо!
Кінні поляки швидко наздогнали піших козаків і зарубали їх на місці. Іванко вимастив обличчя і долоні мокрою землею і принишк за стовбуром дерева. Тим час шляхтич, який сидів на дереві, зліз з нього і пішов до інших. Той шляхтич, який бив козака гарапником вже забив його до смерті.
– Пане Глич, досить. Довеземо хоча б цих до князя, нехай допитає їх. А потім, думаю, можна буде продовжити!
– Що ж, гадаю, ви праві, пане Замойський. Так і буде, почекаю.
Тут польський сотник голосно запитав:
– Хто-небудь порахував, скільки тут цих лотрів?
– Я порахував! Всього разом із полоненими – 51!
– Як 51? Має бути 50! Вони завжди їздять у розвідку пів сотнями.
– Ну, може, я помилився, і їх таки 50. Але ніхто не втік, це точно. Правда, пане Анквічі?
– Суща правда, – відповів той, що зліз з дерева. – Мені було видно все, як на долоні. Вони аж ніяк не могли втекти!
Спочатку ляхи хотіли, щоб полонені йшли пішки, прив’язані до сідл, але вирішили, що це буде занадто довго, тому посадили зв’язаних бранців на вільних коней.
Коли поляки поїхали, Іванко вичекав трохи часу і повернувся до місця, де загинула пів сотня переяславців.
– Вибачте, братці, що не ховаю вас, але хочу врятувати наших побратимів, які зараз в полоні.
Козак ретельно обшукав все навколо, але нічого корисного не знайшов. Тільки в тій баюрі, в яку він впав з коня, відшукав свій пістоль і дорожню торбу. Після цього Іванко поспішив за поляками. Ті не женуться, задоволені невеликою перемогою над запорожцями, і жваво обговорюють свій успіх.
Козак біжить за ними, ховаючись за кожним кущиком, пагорбом чи деревцем, але ляхи не озираються назад.
Коли поляки доїхали до свого польового табору, вони відвели полонених до князя. Козаки тримаються гідно, стоять рівно, не виказуючи ані найменшого страху.
– Будете говорити? – запитав князь. – Я так і знав, що не будете. Гей, молодці, розв’яжіть-но їм язики! Покличете мене, як заговорять.
І він саркастично усміхнувся, звертаючись до полонених.
– Тільки не здумайте морочити нам голову, бо вам тоді всім не поздоровиться.
Козаків прив’язали до грубих кілків, вкопаних в землю. Кат сильно вдарив одного з полонених в обличчя, і той боляче вдарився потилицею об палю. Мучитель повернувся до Федя Закутько.
– Ти теж мовчатимеш?
– Даремно стараєшся, – мовив Замойський. – Вони нічого не скажуть, так і помруть.
– Впевнений?
– Не маю ані найменшого сумніву.
– То, може, посперечаємось? В мене є десять шостаків. Ставлю всі, що заговорять ще до обіду! Причому всі четверо!
– По рукам. Пане Глич, прошу вас, будьте свідком!
Кат почав люто шмагати козаків, але ті мовчать. Це ще більше розлютило ката. Він б’є полонених, але все дарма. Кухарі стали закликати польських вояків на обід.
– Даремно стараєшся. Що скажете, пане Глич? – запитав Замойський.
– Вважаю, що ви виграли цю суперечку, пане Франчишек.
Роздратований терпінням козаків, злий і озвірілий від програшу кат вийняв ножа і зарізав двох козаків.
– Досить, – зупинив його Замойський. – Князь на це дозволу не давав!
Іванко вимастив обличчя і долоні грязюко, начепив на одяг трави, не кваплячись підібрався до польського табору. Він причаївся в бур’янах і вивчає організацію охорони бівуаку, відстань між вартовими, «мертві зони», які не проглядаються сторожею.
До вечора він розвідав усі підступи до бівака. Дочекавшись ночі, козак таємно пробрався в середину польського табору. Шаблю він із собою не взяв, тільки ніж. Рухається він повільно – зробить один крок і завмирає, прислуховується до звуків табору.
Він обшукав весь обоз і знайшов полонених. Те, що побачив Іванко, глибоко вразило його. Двоє запорожців нещадно биті, а двоє скарані на горло.
Федь Закутько раптом завовтузився, відчувши присутність Іванка і тихо спитав:
– Хто тут?
– Тихіше, – відповів Іванко, – це я, Гардовий. Як ви, браття?
– Чесно кажучи, погано. В тебе є коні для нас?
– Поки що немає, а що?
– Бачиш, хлопче, ми тобі наразі не помічники. Без коней ми не втечемо, тому тобі треба спочатку розжитися на коней, а вже тільки після цього витягати нас звідси.
– Зрозумів, – кивнув Іванко. – Тоді чекайте на мене.
– Зачекай, – попросив Федь, – розріж нам пута, щоб руки й ноги відійшли, поки ти займешся кіньми.
Іванко звільнив руки й ноги бранців, і зник в темряві. Де знаходиться табун, він знає, тому одразу впевнено поспішив до нього.
Жовніри, які охороняють табун як раз вмостилися навколо багаття, щоб зігрітися і поїсти, тож козак просто вивів шістьох коней, які пасуться з краю.
Знайшлися й упряж, сідла, й козак осідлав шестерик коней і відвів їх до ближнього ліску. Там він їх стриножив і знову прокрався до полонених козаків. На його подив вони вже озброєні і мають при собі торби з харчами.
– Це звідки? – кивнув Іванко на зброю.
– Тихо, – прошепотів Федь, але все-таки пояснив, – повернув борг кату.
– І ще одному шляхтичу, – додав переяславець, яким виявився Архип Таран.
– Ну, з богом, – мовив Іванко, – слідкуйте за мною. Тільки обережно.
– Не вчи вченого, – сплюнув кров з розбитого рота Федь.
– Пішли вже, – мовив Архип, – залишатися тут довше – небезпечно.
Однак вибратися з табору непоміченими козакам не вдалося. Коли їм вже здавалося, що всі небезпеки залишилися позаду, перед ними виросли два охоронці, які обходять табір.
– Стій! Ані руш! – вигукнув один з них. – Хто такі?
– Ми челядники пана Глича, – відповів Іванко на польській мові перше, що вигадав, бо роздумувати було ніколи і викликало б ще більшу підозру.
– Як цікаво, і ми – пахолки пана Глича, тільки щось я тебе, парубче не пізнаю. Підійди-но до нас.
Федь Закутько в цей час вийняв два пласкі ножі для метання і кинув їх один за одним в темні силуети стражів. З їх боку долинуло невиразне бурмотіння, зрозуміло, що козак влучив в обох. Іванко прожогом кинувся до охоронників і добив їх шаблею. 
Більше їм ніхто не зустрівся, тож низовики благополучно добралися до коней, сіли в сідла і тихенько поїхали далі від польського табору.
Під ранок, коли вже благословлялося на світ, козаки зустріли переяславців, які знайшли вбитих побратимів і ховають їх.
– Живий? – пізнавши Архипа, кинувся до нього курінний отаман. – Як вдалося?
– Молодший Гардовий витягнув, – слабко кивнув головою Таран і бік молодого козака. – Якби не він, ми з Федем були б там же, де всі інші.
– Молодець, синку, – посміхнувся Репетило, – батько тобою пишатиметься.
Після цих слів отаман повернувся до своїх переяславців. Погляд свій зупинив на Кочубеї, який сидить в сідлі.
– Агов, Гордію, хутенько подивись-но, чи не переслідують наших хлопців ляхи? Аби не застали нас тут зненацька.
Кочубей одразу торкнув коня п’ятами і рушив в той бік, звідки приїхали Архип, Іванко і Федь. Повернувся він напрочуд швидко.
– Батьку! Женуться поляки. Прямо сюди скачуть, не менше сотні. Скажені, мов дикі собаки!
– Що ж, – хвацько підкрутив вуса Репетило, – підготуємо ляхам сюрприз!
Коли польська сотня під’їхала до поля, всі ляхи побачили двох колишніх полонених й Іванка, які розвели багаття на узліссі ближнього лісу і щось готують в казанку. Коні їх пасуться стриножені серед дерев.
– Ну от і все, – радісно вигукнув Замойський, виймаючи шаблю з піхов, – тепер вони нікуди від нас не дінуться! Зараз ми з них живих шкіру здеремо! За мною, панове!
– На палі посадимо! Га!
Поляки півколом помчали до узлісся. На їх подив козаки не кинулися тікати, а просто обернулися до них і дивляться. Кільком шляхтичам прийшло на думку, що щось тут не так, але було вже пізно.
З-за дерев гримнув залп із козацьких самопалів, потім з двох боків, оточуючи ляхів, винеслась козацька кіннота. За загибель своїх братчиків переяславці такі люті, що в полон жодного ляха не взяли.
– Кислячани! – гукнув Сава Репетило, – беріть собі ще по коню і зброю, яку хочете. Ви це чесно заробили.
Коли Іванко і Федь Закутько повернулися до табору кислячан, Кремінь побачив, що в них в кожного по три коня, нав’ючені зброєю. 
– Бачу, переяславцям ви таки показали? – всміхнувся курінний отаман. – Молодці!
– Та ні, – кривлячись від болю, відповів Федь, – це один Іванко показав. А я ще й в полоні побував.
Вони під’їхали ближче, і Кремінь тільки тепер помітив, що обличчя в Закутько розбите і в синцях.
– Розповідайте, – похмуро наказав отаман.
Дізнавшись про загибель пів сотні переяславців, Кремінь скрушно похитав головою, але перебивати не став. Дослухавши до кінця, він схвально промовив, звертаючись до Іванка:
– Синку, ти справжній герой. Добре, що ти поїхав разом з переяславцями. Федь, ти лікуйся. Іванко – відпочивай, а я сходжу до Сави Репетила.


Кисляк зустрічає своїх
Наступної осені, після багатьох місяців походів і бойових випробувань, Кисляківський курінь нарешті повернувся до рідного села.
Кисляк. Ранок цього знаменного дня видався напрочуд лагідним і погожим, ніби саме небо вирішило зробити козакам свято після тижнів кривавих січ і холодних степових злив.
Осіння прохолода, що за довгу ніч укрила подільські ліси й прибережні очерети пухнастою срібною памороззю, тепер поволі, з неохотою відступала перед теплим, щирим золотим сонцем.
Небо над річкою Соб стояло чистим, прозорим і глибоким, мов дорогий кришталь, і лише над дальніми дібровами ліниво танув легкий ранковий туман, схожий на дим із гігантської козацької люльки.
У самому селі Кисляк життя йшло своїм звичним, хоч і тривожним воєнним устроєм. З димарів чепурних, заново відбудованих після шляхетських набігів хат повагом піднімалися сизі димки – жінки з самого світанку поралися біля печей, випікаючи запашний житній хліб та варячи сніданок.
Дітлахи, загорнуті в завеликі батьківські свитки, весело гралися на затишних, підсушених осіннім вітром подвір’ях, а козаки, які залишалися в залозі села, неквапливо чистили кресала мушкетів, гострили шаблі та прискіпливо перевіряли кінську упряж, добродушно підсміюючись один з одного та розповідаючи різні небилиці.
Раптом цей затишний ранковий спокій підірвав такий гучний, пронизливий і переможний хлопчачий крик із самої верхівки Кисляцької гірки, що навіть сільські півні на хвилину замовкли від несподіванки:
– Їдуть! Наші їдуть!
Це були Роман і Руслан Коберники, які разом із своїм вірним другом Климком Варавою з самого світанку, знемагаючи від холоду, сиділи на сторожовій верхівці біля старої розлогої верби.
Хлопчаки захоплено верещали так, що їхні дзвінкі голоси лунали на всю околицю, відбиваючись луною від гранітних скель. Вони замахали руками, мов крилами, злетіли з дерева й щодуху помчали крутою вулицею вниз до хати, на ходу перестрибуючи через глибокі калюжі та ледве не гублячи на бігу завеликі чоботи.
Руслан при цьому примудрився перекинутися через голову прямо в кущ сухого полину, але миттю вскочив, обтрусився й полетів далі, кричачи ще голосніше.
– Наші їдуть!
Село вмить ожило, перетворившись на розбурханий, веселий бджолиний рій, у який кинули добрячий шматок цукру. З хат вибігали жінки, на ходу витираючи вимазані в борошні руки об білі фартухи; стара Сметаниха так поспішала, що ледве не впустила в сінях горщик із молоком, але встигла підхопити його біля самої підлоги.
Літні діди повагом знімали свої суконні шапки й тричі хрестилися на золоті куполи Свято-Покровського храму, дякуючи богу за милість. Молоді дівчата миттю стрічками підв’язували коси, а чоловіки на ходу закручували вуса й поспішали на околицю села, ледве не збиваючи один одного з ніг.
Невдовзі на околиці Кисляка з’явилася довгоочікувана валка. Попереду на своєму вірному, хвацькому Гнідку гордо й весело їде Іванко Гардовий. Він тримає руку на визолоченому ефесі шаблі, а його засмагле, обвітрене суворими степовими вітрами обличчя світиться такою спокійною, глибокою й чистою радістю, якої земляки давно не бачили.
Поруч із ним чвалом їде десятник Карпо Журба – він хоч і покритий увесь сірим дорожнім пилом, мов мельник борошном, але дивиться навколо королем. За ними їде утомлений, з забинтованим плечем, але неймовірно щасливий Мирослав Коберник.
А за козацькими кіньми повільно, але впевнено котяться козацькі вози, колеса яких ще тримають на собі суху грязюку далеких степових шляхів. По боках цієї валки молодики, гордо випнувши груди, ведуть на сиром’ятних поводах сотню трофейних турецьких огирів. Коні булиці дивовижної краси – тонконогі, баскі, з густими шовковими гривами, вони гордо форкають й сторожко косяться на сільських кобил, які відповідали їм дружним іржанням із левад.
– Живі! Господи милосердний, живі! – закричала на весь голос стара Сметаниха, сплеснувши руками й першою кинувшись назустріч валці.
Жінки й дівчата лавиною кидалися до возів. Вони обіймали знесилених поранених, плакали від щастя на грудях у своїх чоловіків, синів чи братів, передаючи з рук на руки маленьких дітей, які здивовано витріщалися на цей гамір.
До Мирослава Коберника з переможними криками підбігли сини Роман і Руслан. Вони з двох боків ухопилися за стремена його коня, намагаючись видертися прямо в сідло. Оріяна, яка бігла слідом із розпущеною хусткою, не стримуючи гарячих слів і сліз, припала до коліна чоловіка.
Мирослав швидко спішився, міцно пригорнув до себе всю свою родину, заплющив очі, і його мужнє серце, що за ці дні витерпіло стільки страху, погонь та смертельної напруги, нарешті знайшло свій тихий і затишний прихисток.
До валки повагом, тримаючи руки за широким шкіряним чересом, підійшов курінний отаман Михайло Кремінь. Поруч із ним крокує Тиміш Хижняк – колишній отець Зосима, який тепер знову вдягнув козацький кунтуш, хвацько заправив собі чепурного, довгого оселедця за ліве вухо й виглядав так хвацько, що козаки добродушно поплескували його по плечах.
За ними поспішає Софія Сомик. Її материнське серце солодко й болюче стислося, коли вона побачила серед вершників свого сина Петрика – живого, хоч і змученого, з порваним рукавом свитки, але з такою гордо піднятою головою, ніби він щойно самого турецького султана за чуприну тримав.
– Ну, з поверненням до рідного порогу, лицарі! – гучно, на все подвір’я оголосив війт Лозицький, широко розводячи руки й міцно, по-батьківськи обіймаючи пильного Журбу та зніяковілого від такої уваги Іванка. – Слава Кисляківському куреню!
– Слава! – дружно, в один подих підхопили сотні голосів навколо.
Цей могутній, стоголосий клич прокотився над хатами, змусив злетіти з дерев зграї ворон і луною відбився аж на самому гранітному березі Собу.
Новий батюшка отець Лука підійшов до козаків, які сходили з возів, злазили з коней, і широко осінив їх великим хресним знаменням і з глибокою, щирою пошаною в голосі промовив:
– З поверненням на рідну, богом дану і козацькою кров’ю захищену землю, брати і сестри! Нехай усі ваші біди, кривди й татарські нагаї залишаться там, далеко за холодними перекопськими валами. Тут ви вдома, серед своїх!
Грандіозне святкування під відкритим небом почалося прямо на просторому церковному подвір’ї, яке Софія Сомик разом із кисляцькими дівчатами й жінками з великою любов’ю ще з літа засадила яскравими квітами. Зараз, серед пишних осінніх айстр та фіолетових хризантем, козаки швидко вкопали в землю довгі дубові столи й важкі лави.
Курінний кашовар Василь Голобля разом із Лавріном Чубом сьогодні перевершили самих себе – мабуть, сам кухарський бог допомагав їм біля кабиць. Грошей, трофейного сала та припасів на таке свято ніхто й не думав шкодувати.
У величезних, начищених до блиску мідних казанах прямо посеред двору смачно й густо булькає ситний козацький борщ із свіжою свинячою грудинкою та жирним качиним м’ясом, яке Голобля ще вчора купив в уманських купців.
Запах від борщу, заправленого старим салом із часником, плив такий, що в радіусі трьох верст у лісі всі лисиці, мабуть, втратили спокій.
На величезних, вибитих із турецького срібла тацях горами лежать золотаві печені карасі та товсті, жирні коропи, яких сільські підлітки за годину натягали сітками з Собу. Поруч красуються домашні ковбаси, перев’язані нитками, запечена шпигована шинка та гігантські миски з хрусткою квашеною капустою й солоними огірками, які Оріяна з синами принесла зі свого льоху.
А Лаврін Чуб, засукавши рукава по лікті, напік кілька сотень свіжих, гарячих гречаників та вареників з лісовими грибами, розміром із хороший козацький кулак, які просто потопають в мисках під шаром рум’яних, запашних шкварок.
За столами миттю зчинився неймовірний, веселий гомін. Чоловіки статечно наливають в сталеві стопки та важкі дерев’яні кухлики міцну, як козацька воля, оковиту та старий, витриманий мед-медовуху, який дід Лесь дістав зі своєї лісової пасіки. Мед цей має таку властивість, що голова після нього залишається чистою, а ось ноги самі просяться до танцю.
Михайло Кремінь урочисто підвівся зі своїм срібним кухолем у руці, обвів гордим поглядом це галасливе, щасливе й сите товариство:
 – Товариство Кисляківського куреня та всі чесні жителі Кисляка! – звично загримів його бас, перекриваючи дзвін ложок. – Хочу підняти цей кухоль за нашого молодого, але вже такого хитрого Іванка Гардового, за Мирослава, Петрика та весь відважний десяток Карпа Журби! Де козак – там і слава, а де слава – там і воля! За наших героїв і за наше визволене Поділля! Вип’ємо, браття, до дна!
– Нехай живе! Слава! – дружно закричали сотні людей, і цей щирий козацький клич злився з гавкотом радісних сільських собак, які крутилися під столами в очікуванні кісток, та веселим співом пташок у пожовклих вишневих садках. Кухлі з дзвоном злетіли догори.
Поки здорове товариство галасливо бенкетувало, Оріяна Коберник разом із своєю матір’ю Марією та Софією Сомик переключилися на більш тиху, але святу справу.
Під затишним парусиновим навісом, встановленим біля хати Гардових, вони організували справжній шпиталь. Жінки обмивають поранених хлопців теплою водою з відваром ромашки, міняють пов’язки й прикладали до ран свіжий розім’ятий подорожник.
– Ох, Оріяночко, яка ж легка й лагідна рука в тебе, – заплющивши від задоволення очі, промовив козак Мартин Паталаха, коли жінка обережно змастила його розрубане плече козацькою маззю на борсучому жиру. – Прямо не перев’язка, а якесь панське задоволення.
– Тепер усе обов’язково буде добре, дядьку Мартине, – лагідно посміхнулася Оріяна, підливаючи пораненому в глибокий дерев’яний кухоль гарячого чаю з лісової шипшини та свіжого бджолиного меду. – Ви головне – пийте та відпочивайте, а сили самі повернуться. Ворога ми вигнали, хати стоять, так що жити будемо!
Коли сонце почало повільно ховатися за гострі гранітні скелі Собу, фарбуючи річкову воду в багряні й золоті кольори, над Кисляком залягли густі, теплі й затишні вечірні сутінки. Біля святкових столів під старою розлогою грушею з’явився сліпий кобзар Гнат Письменюк зі своїм новим маленьким поводирем.
Старець повагом присів на дубову колоду, поправив сиві вуса й бережно, наче до коханої жінки, доторкнувся своїми довгими пальцями до срібних струн старовинної бандури. Замовк гамір за столами, і навіть трофейні коні в табуні перестали форкати, наставивши вуха.
Кобзар з силою ударив по струнах, і над вечірнім Поділлям поплив його чистий, дивовижно сильний і неймовірно тужливий баритон. Він співав ту саму нову пісню, яку нещодавно склали брати-музики в Кубличі на честь відважного Іванка Гардового та його коханої Хараті Падолист:
  – Розпрягайте, хлопці, коні, та й лягайте спочивать...
Іванко, який сидів на самому іншому кінці столу, міцно тримаючи за тонку руку свою щасливу Харатю, від таких слів миттю густо покраснів, зніяковів під загальними поглядами й опустив очі в миску.
Козаки навколо вибухнули дружним, гучним реготом, почали з усіх боків плескати хлопця по плечах і щодуху підтягувати приспів, аж листя з груші посипалося.
Голос Василя Голоблі лунав найгучніше на все подвір’я. Він хвацько підкрутив свій лівий вус, хитро прищурився й гукнув через увесь стіл:
  – Ну що, зятю, попався?! Я ж тобі казав – не втечеш ти від Хараті, як не втечеш від своєї козацької долі!
Харатя соромливо ховає своє палаюче обличчя на плечі в Іванка, тихо сміючись, а її сестра Гафія Листопад хитро й багатозначно дивиться на свого чоловіка – курінного отамана Михайла Кременя. Отаман, вдягнений з нагоди свята в нові шовкові малинові шаровари, намагається непомітно підтягнути живіт, виглядати молодшим і не зводить із дружини закоханого й палкого погляду.
Цей веселий бенкет тривав мало не до самої півночі, перериваючись жартами, козацькими танцями та новими піснями.
Коли вже яскраві зорі рясно й густо вкрили темне подільське небо, маленькі діти Роман і Руслан, наївшись гарячих Лаврінових пирогів з маком та медом, солодко й безтурботно поснули прямо на міцних руках у свого батька Мирослава.
Захищене козацькими мушкетами, сите, вільне й щасливе село засинало в цілковитій безпеці. Попереду на Кисляківський курінь чекають нові походи, зимові холоди, але цю дивовижну осінню ніч повернення з небуття та торжества козацької правди вони ще довго не забудуть.


Новобранці
До Кисляка молоді добровольці почали прибувати ще до світанку. Одні приходили пішки, несучи за плечима невеликі торби, інші приїжджали на селянських конях, яких їм дали батьки. Вдягнені просто в сіряках і частіше всього взуті в личаки або постоли.
Хтось має при собі справну шаблю, успадковану від діда, а хтось приніс лише стару рушницю, яку доведеться ще довго приводити до ладу.
Проте всі вони мають спільне бажання – стати до повстанського війська й долучитися до боротьби за волю рідної землі. Полоус наказав не відправляти новоприбулих одразу до досвідчених бойових загонів. Спочатку кожен мав пройти огляд, показати, що вміє, і навчитися того, без чого козацька служба неможлива.
– Бажання воювати – це добре, – сказав він Кременю, коли вони разом оглядали добровольців. – Але бажання саме по собі ще нікого не зробило воїном. Один не вміє тримати шаблю, другий не знає, як зарядити рушницю, а третій уявляє, що козацька служба складається з походів, здобичі та гучних перемог.
– Навчимо, – відповів Кремінь. – Якщо людина готова слухати й працювати, з неї може вийти добрий козак.
– А якщо не готова?
– Тоді краще з’ясувати це тут, на навчальному майдані, а не під ворожими кулями.
Полоус погодився. Для нього було важливо не просто збільшити чисельність війська, а зробити так, щоб кожен новобранець став надійним побратимом.
Серед добровольців одразу привернули увагу троє юнаків впевнених в собі. Найстаршого звали Остапом. Він був високий, широкоплечий, із упевненим поглядом і вже мав досвід кількох сутичок із розбійниками, які нападали на подорожніх.
Другий, Данило, здавався спокійнішим і мовчазнішим. Він добре знав коней, умів лагодити збрую й мав неабияку спостережливість. Наймолодшим був Петро – худорлявий, із ще зовсім юнацьким обличчям. Йому ледь виповнилося сімнадцять.
Петро тримався осторонь, але уважно стежив за всім, що відбувалося навколо. Він дивився на досвідчених козаків так, наче намагався запам’ятати кожен їхній рух.
– Ти вже тримав зброю в руках? – запитав його Мирослав Коберник.
– Так, пане. Батько вчив мене стріляти з рушниці. А шаблю я маю від діда.
– А в бою був?
Юнак на мить опустив очі, а потім відповів поспішно.
– Ні. Але я не боюся.
Мирослав уважно подивився на нього.
– Не поспішай доводити, що не боїшся. Страх буває в кожного. Важливо, щоб він не керував твоїми вчинками.
Петро кивнув, хоча, здавалося, не до кінця зрозумів почуте. В жодному випадку йому є про що подумати.
– Завтра почнемо навчання, – сказав Мирослав. –– А сьогодні приведи до ладу зброю, перевір одяг і відпочинь. Завтра побачимо, чого ти вартий.
На світанку наступного дня молодих добровольців зібрали на майдані за селом. Тут було достатньо місця для вправ зі зброєю, побудови строю та навчання верхової їзди. На краю майдану стояли дерев’яні щити, кілька солом’яних опудал і стовпи, на яких позначили цілі для стрільби.
Старі козаки вже чекали на новобранців.
– Запам’ятайте, – почав Мирослав, – ми не влаштовуємо змагання, хто голосніше кричить або швидше розмахує шаблею. Нам потрібні люди, які вміють слухати наказ, думати й діяти разом. Коли ви опинитеся в бою, ніхто не зупинить ворога тільки тому, що ви втомилися або не встигли підготуватися.
Він наказав добровольцям стати в одну лаву. Виявилося, що зробити це рівно значно важче, ніж здавалося. Одні виходили вперед, інші відставали, кілька юнаків постійно озиралися, намагаючись підлаштуватися під сусідів.
– Струнко! – скомандував досвідчений десятник Макар Малюта.
Лава хитнулася, але залишилася нерівною.
– Ще раз! Дивіться не під ноги, а перед собою. Відчувайте товариша поруч. Якщо кожен стоятиме так, як йому заманеться, то в бою між вами утворяться прогалини, крізь які ворог і прорветься.
Вправу повторювали знову й знову. Сонце піднімалося вище, на чолах юнаків виступав піт. Остап спочатку дратувався, коли його поправляли, але згодом почав уважніше стежити за командами. Данило швидко зрозумів принцип і допомагав сусідам ставати на місце. Петро ж кілька разів збивався, через що чув зауваження від Гната.
– Не поспішай, хлопче! – гаркнув старий козак. – Ти хочеш стати воїном чи просто показати, що вмієш швидко рухати ногами?
Петро почервонів, проте нічого не відповів. Він випростався й знову став у лаву.
Коли стройові вправи закінчилися, настав час роботи зі зброєю. Досвідчені козаки показували, як правильно тримати шаблю, як захищатися від удару й не відкривати супротивникові незахищений бік.
Новобранцям пояснювали, що сила руки не замінить точності, а швидкість без розрахунку може стати причиною поразки.
Остап охоче взявся до шабельних вправ. Він має міцні руки й рухається впевнено, але часто надто захоплюється атакою, забуваючи про захист. Його наставник, козак на ім’я Семен, кілька разів легко торкнувся тупим боком шаблі його плеча.
– Якби це був справжній бій, ти вже мав би кілька ран, – зауважив Семен.
– Але ж я нападав першим! – заперечив Остап.
– А твій супротивник тільки й чекав, коли ти відкриєшся. Ти думаєш, що перемога – це першим завдати удару. Насправді перемога починається з уміння не підставити себе під ворожий удар.
Остап стиснув щелепи, але змовчав. Йому було неприємно, що молодші й менш досвідчені добровольці спостерігали за його невдачами. Та після наступної вправи він сам попросив Семена повторити показаний прийом.
Данило виявився обережнішим. Він не намагався вразити наставників силою, уважно виконував кожен рух і швидко виправляв помилки. Проте під час роботи з рушницею з’ясувалося, що йому бракує досвіду. Перші постріли не досягли цілі.
– Не засмучуйся, – сказав йому старий стрілець. – Рушниця не терпить поспіху. Краще зробити один влучний постріл, ніж десять разів натиснути на спуск, не знаючи, куди летить куля.
Данило уважно вислухав пораду й продовжив вправи. Петро ж ніяк не міг упоратися із шаблею. Він тримав її надто напружено, через що рука швидко втомлювалася. Кілька разів юнак ледь не випустив зброю з долоні. Коли наставник зупинив вправу, Петро опустив голову.
– Мабуть, я ще не готовий, – прошепотів він.
– А ти думав, що після першого ранку станеш досвідченим козаком? – запитав Мирослав, який підійшов до них. – Ніхто не народжується зі знанням шабельного бою. Питання не в тому, чи помиляєшся ти сьогодні. Питання в тому, чи захочеш завтра виправити свою помилку.
Петро підвів голову.
– Захочу.
– Тоді бери шаблю й починай спочатку.
Найважче випробування чекало на добровольців після полудня. Їх поділили на невеликі групи й наказали пройти навчальний маршрут за селом. На шляху були вузький прохід між деревами, невисокий рівчак, місце для умовної засідки та ділянка, де треба було перенести пораненого товариша.
Мета вправи полягала не в тому, щоб пройти маршрут якнайшвидше. Козаки мали зберегти стрій, виконувати команди й не залишати нікого позаду. Запальний Остап одразу захотів очолити свою групу.
– Я знаю, як рухатися, – заявив він. – Якщо будемо довго тупцювати, нас давно обійдуть.
– Ти знаєш, як рухатися самому, – відповів Малюта. – А тепер покажи, що вмієш вести інших.
Група рушила. Спочатку все йшло добре, але біля вузького проходу Остап прискорив крок і не дочекався двох юнаків, які відстали. Коли він дістався умовної засідки, то виявив, що частина його товаришів залишилася далеко позаду, а група втратила зв’язок між передніми й задніми.
– Стоп! – наказав наставник.
Остап обернувся й побачив, що його товариші розгублено стоять біля проходу. Він на таке сподівався.
– Чому не йдете? – вигукнув він.
– Бо ти нас не дочекався, – відповів Данило.
Остап хотів заперечити, але Малюта випередив його:
– У справжньому бою ворог не стоятиме й не чекатиме, поки ви зберетеся. Якщо частина загону потрапить у засідку, а решта не знатиме, що сталося, ви не зможете допомогти одне одному. Командир, який думає тільки про власну швидкість, губить людей.
Остап почервонів. Цього разу він не сперечався. Як командир він зазнав невдачі і чудово це зрозумів. Вправу почали спочатку. Тепер юнак рухався повільніше, перевіряв, чи всі тримаються разом, і радився з Данилом перед кожним наступним кроком.
Коли вони дісталися рівчака, один із добровольців послизнувся, впав й ударив коліно. Він міг підвестися сам, але решта зупинилася, щоб допомогти йому перейти перешкоду.
– Через нього ми втратимо час! – вихопилося в одного з юнаків.
– А якщо завтра це буде твій побратим із пораненням? – запитав Макар Малюта. – Залишиш його самого, щоб швидше дістатися мети?
Юнак опустив очі й узяв товариша під руку. Невдовзі настала черга Петрової групи. Вони рухалися повільніше за інших, зате не розривали лави. Коли наставник оголосив, що один із них умовно поранений і не може йти сам, Петро відразу підхопив його під плече.
– Допоможіть мені, – звернувся він до товаришів. – Сам я його далеко не донесу.
Двоє юнаків стали з іншого боку, і разом вони обережно рушили вперед. На складній ділянці Петро кілька разів спотикався, але не відпускав товариша. Він не намагався довести, що сильніший за інших, і не соромився просити про допомогу.
Мирослав, який спостерігав за вправами, обмінявся поглядом із Макаром.
– Володінню зброєю йому ще вчитися та вчитися, – тихо сказав наставник.
– Зате він уже розуміє, що таке побратимство, – відповів Мирослав. – А решту можна надолужити працею.
Коли навчальний день закінчився, добровольці ледве трималися на ногах. У декого тремтіли руки, у когось були стерті долоні, а одяг укрився пилом.
Проте ніхто з новачків ні на що не скаржився, ніхто не пішов із майдану, не прибравши зброю та не допомігши товаришам зібрати спорядження. Мирослав зібрав усіх перед відходом. Він кожного дня проводить роботу над помилками.
– Сьогодні ви дізналися про себе більше, ніж могли дізнатися за довгі розмови. Хтось виявив силу, хтось – витримку, хтось побачив власні слабкості. Не соромтеся помилок, якщо готові їх виправляти. Соромно не впасти, а відмовитися підвестися. І запам’ятайте: козак – це не той, хто ніколи не боїться й не помиляється. Це той, хто вміє володіти собою, дотримуватися слова й не кидає товариша в біді.
Він уважно подивився на Остапа.
– А ти сьогодні навчився чогось нового?
Юнак на мить замислився, насупив чоло. Потім не моргнувши оком сказав:
– Навчився, що вести людей важче, ніж самому йти попереду.
– Добре. А ти, Петре?
Хлопець ніяково переступив із ноги на ногу і насупився навіть більше, ніж завжди.
– Що мені ще багато чого треба вивчити, – пробубонів він непевно.
– Це вже початок, – усміхнувся Мирослав.
– Пане Мирославе, – запитав Данило. – А чому ми сьогодні закінчили заняття так рано? Ми й втомитися не встигли.
На деякий час над строєм новобранців запанувала тиша, бо всім хочеться почути відповідь.
– Бджоли рано повертаються до вуликів – скоро буде дощ. Тому на сьогодні досить.
– Ти диви. А ще по бджолах можна щось віщувати?
– Звичайно, – усміхнувся Мирослав. – Запам’ятайте – якщо бджоли рано запечатують рамки – буде холодна зима. Все, сьогодні можете бути вільні. Відпочивайте!
Хлопці не примусили себе довго чекати і квапливо розійшлись по домівках, де квартирують, щоб встигнути до дощу.
Наступні дні стали для новобранців часом наполегливої праці. Вони вставали до світанку, вправлялися зі зброєю, навчалися їздити верхи, виконували стройові команди й опановували козацькі звичаї.
Старі воїни не робили їм поблажок, але й не принижували за невдачі. Вони знали: справжня витримка зростає не від крику, а від постійної праці, дисципліни й довіри.
Остап змінився до невпізнання, він поступово навчився стримувати запал і слухати товаришів. Данило став одним із найкращих у спостереженні та догляді за кіньми. Петро ще довго боровся з власною незграбністю, проте щодня приходив на майдан раніше за інших і залишався після занять, щоб повторити найскладніші вправи.
Одного вечора Мирослав побачив його біля дерев’яного опудала. Юнак знову й знову повторював шабельний удар, зупинявся, перевіряв положення рук і починав спочатку.
– Чому не йдеш відпочивати? – запитав Мирослав.
– Завтра хочу зробити краще, ніж сьогодні.
Мирослав деякий час мовчки спостерігав за ним.
– Тоді зроби перерву, поїж і виспися. Втомлена людина вчиться гірше. Запам’ятай: витримка – це не тільки вміння працювати до знемоги, а й уміння берегти сили для справи.
Петро всміхнувся й опустив шаблю.
Над Кисляком займалися вечірні сутінки. З майдану повертаються козаки, у дворах чекає вечеря, а біля стайні ще довго чулося тихе іржання коней. Попереду в молодих добровольців були нові заняття, а згодом, можливо, і справжні випробування.
Ще не всі з них були готові до бою. Проте навчання уже почало змінювати їх. Вони вчилися не тільки володіти шаблею та рушницею, а й довіряти одне одному, відповідати за спільну справу й розуміти, що сила загону вимірюється не лише кількістю озброєних людей.
Старі козаки передавали молодим не просто бойові прийоми. Вони передавали їм досвід, здобутий ціною помилок, пам’ять про полеглих побратимів і віру в те, що наступне покоління не осоромить тих, хто проклав йому шлях.
До Мирослава підійшов Малюта і обійняв за плечі.
– Про що думаєш, друже?
– Згадав батька Вітра. Не вистачає мені його досвіду, життєвої мудрості, гумору, вміння вчити, надихати. Рано він відійшов у степ.
– Так, його важко замінити. А знаєш, що? Батько Вітер любив перехилити чарчину. Пішли і ми вип’ємо за спомин його душі?
– А пішли, – із задоволенням погодився Мирослав.
А на навчальному майдані вже чекають нові ранки, нові вправи й нові уроки. Бо справжній козак починається не з першої перемоги над ворогом, а з першої перемоги над власною пихою, страхом і небажанням учитися.


Засідка в ярузі
Козаки знову опинилися біля тої довгої балки, в якій ховались від ляхів Іванко з пораненим в обидві ноги Петриком. Курінний Кремінь їде поряд з цією яругою з лівої сторони, роздивляючись її. До нього під’їхав десятник Журба.
– Що там в тебе, Карпо?
– Татари! Ногайці! Не менша трьох тисяч! Вони он за тими пагорбами, – вказав нагайкою Журба, – скоро будуть тут!
– Їм відомо про нас? – зосереджено запитав курінний.
– Думаю, так. Але нас, вивідачів вони не бачили, тож гадаю, ординці розраховують на те, що ми про них не знаємо.
Кремінь навіть не встиг нічого сказати, бо з північного сходу здійнялася курява і долинув кінський тупіт.
– Як це? – здивувався Журба. – Орда ж на сході?
Скоро козаки побачили, що це не татари, а табун диких коней. Вони добігли до балки і повернули на захід, скачучи вздовж її правого боку. До козаків долинув запах кінського поту.
– Кажеш, ногайців три тисячі? – задумливо промовив отаман. – Десять до одного. У відкритому бою нам не вистояти. Значить, треба щось вигадати. А де Гардовий?
– Разом з Орестом Злиднею продовжують спостереження за ногайцями. Хоча ні, Орест он скаче до нас.
Злидня приніс гарну новину – татари зупинилися, злізли з коней і влаштували привал. Почувши це, отаман зрадів.
– Значить, в нас ще є час. Десятників до мене!
Коли десятники оточили його колом, він голосно об’явив:
– Панове, за нами слідують три тисячі ногайців і вони знають про нас. В них в кожного воїна по три коня, а в нас – по одному. До того ж в нас великий обоз – 80 возів. Одним словом – нам від них не втекти. Треба приймати бій.
– Добре, хоч жінок і дітей з нами немає, – мовив Журба.
– Це точно, – підтвердив Мусій Шпак.
– Слухайте наказ. З обох боків цієї балки риємо неглибокі ями для лежачих козаків, прикриваємо їх гілками верби, дерном, сухим бадиллям. Вози ставимо табором он за тим лісом. Всіх коней залишаємо в таборі. Старший там – Каленій Дейнеко. Коней розсідлати, а сідла скласти під возами, щоб можна було під час стрільби ховатися за ними.
– Зрозуміло, – кивнув Дейнеко.
– Якщо я загину – старший Журба, – продовжує роздавати розпорядження Кремінь. – Якщо він загине – Шпак. А там розберетесь. Питання є?
– Є, – промовив Дейнеко. – Ви розраховуєте, що орда піде по дну балки?
– Я б зробив саме так, бо в цьому випадку в них є можливість наблизитися до нас непомітно. І ще – як дам команду, спочатку всі стріляємо з луків. Наша головна зброя – раптовість. Більше запитань немає? Тоді до роботи!
Коли ординці виїхали з-за лісу, козаків на виду більше не залишилося. Мурза відправив лазутчиків по дну яруги, щоб ті вивідали, що в ній робиться.
Розвідники повернулися і десятник Айдамир Суюнов доповів, що з дальнього краю балки видно козацький табір.
– Це точно козаки? – запитав мурза Кантемир Карамурзин.
– По одягу і озброєнню – так. Це точно не селяни і не містяни.
– А які козаки? І скільки їх там?
– Низовики. Один курінь, мурза.
– Засідки точно немає?
– Ми добре дивилися, нічого підозрілого не помітили. «Вовчих ям» в ярузі точно немає.
– Відповідаєш за свої слова, Айдамир?
– Головою плачу, мурза, – схилив голову старший з вивідачів.
Ногайська орда тихо в’їхала в балку і попростувала до її дальнього виходу. Майже всіх запасних коней ногайці залишили за лісом. Із собою взяли тільки одну сотню коней, щоб за потреби замінити ними вбитих чи поранених.
Їдуть татари трьома великими загонами по одній тисячі людей. Коли перший загін на чолі з мурзою на білому коні наблизився до виходу із балки, курінний Кремінь закричав совою, і козаки вискочили із своїх схованок в землі й почали стріляти в ногайців з луків.
– Сова вдень? – здивувався, було, мурза, але одразу здогадався, що це сигнал. Він повернувся до одного із своїх сотників і викрикнув: – Абдуллах, бери тисячу воїнів і повертайся назад! Перебий гяурів, які обстрілюють нас!
– Слухаюся, мурза, – крикнув Абдуллах і повернув коня до тої тисячі аскерів, яка йде у хвості колони.
За його наказом тисяча ногайців повернули коні назад. Коли вони наблизились до того спуску, яким в’їхали в балку, козаки закричали по-вовчому і почали стріляти в коней. Почувши вовчий вий, перші ряди татарських коней зупинилися. На них стали налітати коні, які скачуть позаду.
Одні коні збивають інших з ніг, татари падають на землю. Від козачих стріл падають і коні і вершники. Вистрілявши всі стріли козаки взялись за мушкети і самопали. Над яругою поповзли хмаринки диму.
Бокові схили яруги такі круті, що жоден кінь не може по ньому піднятися наверх. Виходів два – в’їзд і виїзд із балки.
– Відходьте! – наказав Кремінь.
Дальні козаки почали відходити до виїзду з балки. Коли всі запорожці минули його, Кремінь вигукнув:
– Тепер всі бігом до табору! І бігти зиґзаґом, нехай ординці думають, що на них чекають «вовчі ями!»
Так і вийшло – вирвавшись з яруги, татари побачили, що козаки біжать не навпростець, а зиґзаґом, і вирішили, що попереду «вовчі ями». Ногайці не стали мчати стрімголов, а поїхали неквапливо, остерігаючись пасток в землі.
Завдяки цій хитрості, кислячани встигли добігти до табору і зайняти місця під возами, готуючись до бою.
– Мурза, – мовив сотник Абдуллах, – хіба ми йшли сюди воювати? Ми прийшли за здобиччю, а замість неї поклали вже кілька сотень наших воїнів.
– Ти не хочеш навіть спробувати помститися нечестивим за них? – спохмурнів мурза Кантемир. – Здійснимо одну атаку. Якщо не вдасться одразу погромити невірних – відійдемо. Обіцяю.
Козаки встигли набити рушниці й пістолі, коли ногайська кіннота оточила їх з усіх боків щільним колом. Кислячани поклали мушкети на сідла і чекають.
– Помолімося, браття, – запропонував Василь Голобля.
– Поможи, боже, – промовив Лаврін Чуб.
Ногайці під’їжджають все ближче і ближче. Вже видно обличчя перших вершників. Вони злі, люті, аж скажені.
– Будьте напоготові, – командують козацькі десятники, – ще не час. Без команди не стріляти!
– Тримаймося, бо відступати нам нікуди! – гукнув Кремінь. – Татари думають, що сила в кількості, в шаблях, в конях, а сила – в головах!
– Ми готові, батьку, – відповіли козаки.
Ногайці зірвалися з місця вскач. Над полем залунали їх крики:
– Алла!
– Зараз! Плі! – вигукнув Кремінь.
В курені три сотні козаків, і в кожного з них є мушкет або козацький самопал. Крім цього ще є шість фальконетів, десяток гаківниць і дві ожиги. Земля струснулась від їх одночасних пострілів.
Фальконети були заряджені картеччю. Після першого ж залпу, мурза Кантемир побачив сотні своїх вояків вбитими й пораненими, і стримуючи лють, одразу віддав наказ відступити.
Запорожці не чекали на таку легку перемогу, тому вирішили, що ногайці задумали якусь хитрість.
– Заряджай! – командує курінний. – Набивай гаківниці! Швидше!
Але ногайці більше і не думають про напад на козацький табір. Здавалось би, очевидна поразка запорожців раптом перетворилася на перемогу. Зібравши своїх вбитих і поранених, ординці відступили аж за ліс, де залишили запасних коней.
Через деякий час, помітивши, що ніхто з табору нікуди не поїхав, Лаврін Чуб запитав у Михайла Креміня:
– Пане отамане, а що, розвідку ви не висилаєте? Треба ж довідатися – тут ще ті татари чи вже поїхали звідси?
Кремінь тільки посміхнувся у довгі вуса.
– Лавріне, Лавріне, – осудливо мовив десятник Журба, – ти ж козак, маєш знати, що за мусульманськими законами померлого треба поховати в день смерті. В ногайців вбитих не менше ніж пів тисячі, тож не можуть вони ще нікуди їхати. Зрозумів?
– Уторопав. Вони зараз ховають своїх загиблих, тому в розвідці немає потреби. А це надовго?
– Швидше, ніж могло б бути, – почав відповідати Журба. – Бачиш, Лавріне, за їх віруваннями вбитий в бою з невірними – мученик. Тому йому не треба ні погребальних омивань, ні савану, ні ароматів. Пролита кров заміняє йому, тобто їм, очищення.
Кремінь звернувся до Лавріна.
– Зроби мені, будь ласка, відвар з кори верби.
– Голова болить? Зараз! Я швидко!
До курінного підійшли кілька десятників.
– Пане отамане, що робитимемо далі? Вбитих в нас немає, тільки семеро поранених, але всі легкі. Можемо знімати табір і вирушати в путь. Що накажете?
– Ставити намети і готуватися до ночівлі.
– Навіщо нам тут затримуватися? – не зрозумів Шпак. – Я впевнений, що ногайці на нас більше не нападуть.
– Подивись уважно навколо, Мусію, – усміхнувся Кремінь, – ластівки низько літають, значить, буде гроза. Ти хочеш їхати під зливою?
– Ні, пане отамане. Дозвольте іти?
– Так. І ще – думаю, зайве нагадувати, але я нагадаю – порох треба добре накрити від дощу, бо мокрий він не стріляє.
Десятники відійшли і козаки почали ставити намети і вкривати порох, щоб встигнути до дощу.
А тим часом, після того, як поховали загиблих мурза Кантемир Карамурзин викликав до себе сотника Абдуллаха Кипчакова.
– Скажи, десятник Айдамир Суюнов живий?
– Так, мурза, – вклонився сотник. – Він вцілів.
– До мене його! Негайно!
Коли Айдамир під’їхав, мурза суворо запитав:
– Пам’ятаєш, десятнику, ти головою ручався, що засідки немає?
Вигляд мурзи не обіцяє нічого доброго, це Суюнов зрозумів одразу.
– Винен, мурза, – вклонився десятник. – Дозволь, я спокутую свою провину?
– Як? – не стримався і з презирством вигукнув сотник Кипчаков. – Як можна спокутувати загибель пів тисячі наших воїнів? Як? Ти занапастив наше військо!
Мурза схвально кивнув головою.
– Абдуллах правий, життя нашим аскерам ти повернути не можеш. Тому заплатиш своїм життям. Відтяти йому голову і не ховати. Кинути його на поталу воронам і вовкам.
– Ні! Мурза! Будь ласка, нехай мене поховають в землю!
– Воїни! – голосно вигукнув мурза. – Хто вважає, що Айдамир Суюнов заслужив на поховання – може його погребти. Я – проти, але того, хто його поховає, карати чи переслідувати не буду. Даю слово.
Десятнику відрубали голову і кинули під кущем терну. В орді не знайшлося жодного бажаючого схоронити його в землі, навіть серед його родичів. Татарське військо знялося з місця і поїхало грабувати мирні села й хутори русинів.


Розкол
Наприкінці XVI століття українські землі перебували у складі Речі Посполитої. Православна церква залишалася одним із головних осередків збереження віри, культури, мови та народних традицій. Проте її становище було непростим. Усередині церковного середовища накопичувалося чимало проблем, а втручання світської влади в релігійні справи дедалі частіше викликало невдоволення духовенства та вірян.
Груднева ніч на Брацлавщині розливалась над краєм крижаною, причіпливою сирістю. Шалений, пронизливий до самих кісток вітер із тужливим вовчим свистом розганяв залишки сизого туману над голими, покрученими кронами вікових дубів Кисляцького лісу.
Земля, схоплена лютими заморозками, застигла гострими гранітними гребнями, і Соб котить свої темні, холодні води вільно, глухо шумячи й крекчучи на річкових перекатах. Над полями висить та особлива, дзвеняча й тривожна тиша, в якій кожен випадковий звук – тріск сухої гілки під козацьким чоботом, форкання коня чи далекий шурхіт очерету – розносяться на версти навколо, стаючи виразним і небезпечним.
Неподалік Кисляківського зимівника, у глибокій, надійно захищеній від степового протягу балці, весело й затишно потріскує невелике багаття. Його золотаві язики полум’я то яскраво вихоплювали з темряви кремезні постаті трьох козаків, то знову ховалися, залишаючи лише палахкотливе, багряне вугілля в земляній кабиці.
За довгий день чоловіки подолали чималий і важкий шлях лісовими манівцями, супроводжуючи обоз із жінками та дітьми, тож тепер нарешті відпочивали. Вони гріли натруджені руки біля вогню, потягуючи з люльок-носогрійок гіркий, міцний самосад, який смачно пахнув степовим полином та волею.
Біля вогнища сидять троє побратимів, чиї імена після запеклих боїв із шляхтою та відчайдушних морських походів гетьмана Полоуса знає кожен на Січі. Мирослав Коберник, чиє ліве передпліччя після сутички з гусарами Потоцького все ще було туго перев’язане чистим білим полотном, зосереджено підсував гілля обухом сокири.
Поруч, спершись ліктем на потерте похідне сідло свого вірного Гнідка, влаштувався Іванко Гардовий. Третім був Петрик Сомик – він, засукавши рукава козацької свитки, сторожко й акуратно лагодив залізне руків’я своєї кривої шаблі, час від часу придивляючись до леза крізь спалахи вогню.
Розмова між ними, що почалася з курінних новин та таємної евакуації жінок до Гранова із-за загрози нападу кримчаків, поступово перейшла на далекі, великі й не зовсім зрозумілі події, про які вони чули дорогою від гайсинських міщан та чумаків.
– Кажуть, у Бересті знову неспокійно, пани-браття, – озвався Іванко Гардовий, підкидаючи до кабиці суху дубову тріску. Він прищурився, дивлячись на золоті іскри, що стрімко летіли в нічне небо. – Церковні владики наші ніяк не можуть дійти спільної згоди, сваряться й лаються так, що аж у Варшаві королівським урядовцям чути. Одні хочуть із Римом, під руку Папи об’єднатися, а інші виступають гостро проти, загрожують анафемою та прокляттями.
– Чув і я про те від отця Луки, коли ми ще в Кисляку службу недільну стояли, – розважливо відповів Мирослав, не зводячи втомленого погляду з полум’я. – Мабуть, не від доброго й ситого життя наші митрополити взялися за такі круті переміни. Православна церква наша останні роки під польською шляхтою зовсім знемогла, як бідна вдова на панщині. Але чи стане від того об’єднання легше простому люду, сиротам чи козакам у степу? Ох, сумніваюся я, хлопці. Коли пани миряться або б’ються – у холопів завжди чуби тріщать.
Петрик Сомик, який досі мовчки затягував міцний шкіряний ремінь на своєму пороховому спорядженні, підвів голову, перекинувши довгого козацького чуба за вухо:
– А чому взагалі виникла ця суперечка, Мирославе? – щиро здивувався хлопець, блиснувши очима в кудлатому світлі багаття. – Хіба православна віра наша не жила собі віками спокійно, з діда-прадіда? Що тепер панам-єпископам не так? Хіба мало їм ківш лиха у степу зварили, що вони нову завірюху піднімають?
Мирослав замислився, неквапливо закрутивши довгі вуса. Він згадав довгі вечірні розмови з Тимошем Хижняком у курені на Січі й почав добирати прості, зрозумілі для молодого козака слова:
– Проблеми в наших храмах та монастирях накопичувалися давно, Петрику, як гниль у старому дубі під час затяжних дощів. Королі польські та коронні магнати безсоромно й зухвало втручаються в релігійні справи. Вони силою призначали на високі духовні посади своїх людей, шляхтичів, які часом і мови нашої доладно не знали, і хреститися по-людськи не вміли. І далеко не завжди це були люди, які дбали про чисту віру, про храми чи про бідну селянську громаду. Для декого з цих панів єпископська митра, золотий хрест чи настоятельство в багатому монастирі були передусім способом швидко розбагатіти, обібрати селян й здобути великий вплив у королівському Сенаті.
– То виходить, не всі, хто носить духовний одяг і золотий хрест на грудях, однаково дбають за безсмертні душі людей? – обурено перепитав Петрик, перехоплюючи погляд побратима.
– Як і серед будь-яких людей, серед духовенства також траплялися різні, – тихо зітхнув Мирослав, обережно поправляючи пов’язку на раненому плечі. – Одні щиро, до останнього подиху служили богові, бідному люду та громаді, ділили з нами останній сухар і йшли під кулі, як наш отець Зосима. А інші – більше дбали про власні статки, про шовкові жупани, дорогі вини та маєтки. Через це й виникали постійні, запеклі суперечки між єпископами та нашими православними братствами, які міщани самостійно організовували по містах.
– А братства що могли вдіяти проти єпископської волі та королівського наказу? – зацікавився Петрик, відкладаючи ремінь на коліна. – У них же немає ні мушкетів, ні козацької лави, ні гармат Голоблі.
– У них є інша зброя, синку, перед якою пани часом пасували – чесне слово, друкована книга та затята єдність, – Мирослав підсунув до вогню обгорілу колоду. – Братства захищали церкви від загарбання ляхами, збирали гроші на викуп полонених, допомагали відкривати перші народні школи, підтримували книгодрукування в Острозі та Львові, сміливо виступали проти зловживань вищої старшини. Вони хотіли, щоб священники й самі владики відповідали за свої вчинки перед громадою, жили скромно, по-божому. Та не всім багатим єпископам подобалося, коли якісь кушнірі, шевці чи дігтярі вказували їм, як жити й куди церковні гроші витрачати.
Петрик скрушно похитав головою, дивлячись на червоне вугілля кабиці:
– Виходить, сперечалися й судилися між собою саме ті, хто мав би подавати всьому руському народові приклад християнської єдності, любові та упокорення. Справжній гріх і сором.
– Саме так, – погодився Мирослав, і його обличчя в тіні лісу стало зовсім похмурим. – А коли всередині хати немає згоди, завжди знайдуться чужі, ласі до чужого добра, які охоче скористаються цим у власних, хитрих інтересах. Ось частина наших єпископів і вирішила, що єдиним виходом із цієї глибокої кризи може стати повне об’єднання з Римом. Сподівалися таким чином зміцнити підірване становище церкви, отримати від короля більше прав і нарешті зрівнятися в суспільному становищі з католицькими біскупами, щоб гордо сидіти поруч із ними в панському Сенаті й пити дорогі вина.
– А польському королю така справа вельми до вподоби, – уїдливо мовив Іванко, міцніше стискаючи визолочене руків’я шаблі. – Ляхи ж тільки й мріють, як би нас під свою руку остаточно загнути й віру нашу з корінням вирвати.
– Ще б пак! – виплюнув у траву Мирослав. – Король Сигізмунд III Ваза – ревний, навіть фанатичний католик, він усім серцем підтримував єзуїтів та унію. Для нього це церковне об’єднання могло стати ще одним потужним засобом зміцнення королівської влади в державі, повного підкорення русинів та перетворення їх на слухняне, безголосе бидло.
– Тоді зрозуміло, чому він так завзято допомагав її прихильникам, – зауважив Петрик. – Але що саме ці єпископи хотіли змінити в нашій старій вірі? Навіщо ламати те, що віками стояло?
Мирослав Коберник дістав із кишені люльку, затягнувся гірким, запашним димом і продовжив свою неквапливу розповідь:
– Найдіяльнішими прихильниками цього об’єднання були єпископ Луцький Кирило Терлецький та Володимиро-Волинський Іпатій Потій. Люди розумні, але властолюбні, вони прагнули за будь-яку ціну домовитися з Римом. Навіть Київський митрополит Михайло Рогоза, людина м’яка й нерішуча, теж зрештою підтримав цей задум, бо боявся проти волі короля йти. Минулого, тисяча п’ятсот дев’яносто п’ятого року Терлецький і Потій пишно, як великі пани, вирушили до Рима, де особисто зустрілися з Папою Климентом VIII.
– О! Наш знайомий! І що, таки домовилися за спиною у власного народу? – нетерпляче перебив Іванко, і його очі гнівно зблиснули під крисами козацької шапки.
– Унію-то вони в Римі проголосили, Папа їм руки й ноги цілувати дозволив, але тут і виявилася головна, найстрашніша проблема. Наші єпископи сподівалися, що Київська митрополія повністю збереже власну східну церковну традицію, старі права та значну самостійність. А Рим... Рим ніколи ні з ким на рівних не домовляється. Він вимагав повного, беззастережного визнання верховної влади Папи та всього католицького віровчення.
– Тобто хотіли, щоб православні русини прийняли владу Рима, але водночас зберегли свої звичайні обряди? – уточнив Петрик.
– Так. Передбачалося, що богослужіння й надалі відбуватимуться за нашим візантійським обрядом, знайомою церковнослов’янською мовою, і свята наші, і календар старий ніхто чіпати не буде. Але питання полягало далеко не лише в обрядах чи мові – це була лише гарна обгортка для простого люду. Йшлося про те, кому насправді підпорядковуватиметься церква, чиї накази виконуватиме і хто матиме право вирішувати долю нашого народу. Це була гра за людські душі.
Іванко Гардовий задумливо провів рукою по своїх молодих вусах, згадуючи недавні бої під Каневом:
– А князь Острозький? Чув я від кобзарів на Січі, що Василь-Костянтин теж спочатку підтримував ідею християнського об’єднання.
– Князь Острозький справді щиро виступав за єдність усіх християн перед лицем турецької та татарської загрози, – пояснив Мирослав Коберник. – Але він мав власне, горде й незалежне бачення того, як цієї єдності слід досягти. Він категорично не хотів, щоб таке важливе рішення ухвалювали потайки, кулуарно, без широкої згоди всього православного люду, міщан та козацтва. Тому, коли князь дізнався про таємні умови Терлецького й Потія, він розлютився й став найзапеклішим, найвпливовішим противником цієї унії. Він зрозумів, що це пастка.
– І його можна повністю зрозуміти, – твердо сказав Петрик. – Одне діло – шукати братського порозуміння, а інше – погодитися на рішення, яке ламає життя всієї церкви й таємно віддає нас під владу чужого латинського світу.
– Саме в цьому й полягала найглибша суперечність, – погодився Мирослав. – Прихильники унії вважали, що вони, як церковні ієрархи, мають повне право самостійно вирішувати такі питання за всю громаду. А противники, очолювані Острозьким, твердо наполягали: без згоди східних патріархів, без широкого соборного обговорення міщан і козаків змінювати церковне підпорядкування – це гріх, гординя й зрада!
Багаття в балці поступово згасало, перетворюючись на купу червоного, палахкотливого вугілля, а глибоке нічне небо Брацлавщини рясно вкривалося холодними, чистими й далекими зорями.
Проте козаки Кисляківського куреня не поспішали завершувати цю розмову. Їх, людей військових, які щодня ризикували головами в степу, глибоко непокоїло те, що ця релігійна суперечка могла вийти далеко за межі храмів і принести на спокутану подільську землю нову, ще більш страшну й братовбивчу війну.
– І все це мало остаточно вирішитися в Бересті? – тихо запитав Іванко, поправляючи Гнідкові повід.
– Так, Іванку. Восени тисяча п’ятсот дев’яносто шостого року там зібрали великий церковний собор, який мав офіційно й пишно проголосити унію перед усім світом. Але замість спільного рішення учасники собору з першого ж дня розкололися на два окремі, ворожі табори, які навіть сидіти в одному приміщенні не захотіли. Вийшло два собори: проунійний, де засідали єпископи з королівськими урядниками, та антиунійний, де зібралися братства, частина шляхти, посли від Січі та сам князь Острозький з козацьким заслоном.
– От тобі й об’єднання! – гірко всміхнувся Петрик Сомик, хитаючи головою. – Зібралися пани-владики, щоб нібито стати ближче одне до одного й мир принести, а розійшлися ще далі, затягнувши на шиї власного народу нову, заплутану петлю.
– Іронія в тому, синку, що кожній сторона щиро вважала саме себе єдиним істинним захисником церковної правди, – відповів Мирослав, вибиваючи попіл із люльки об гранітний камінь. – Прихильники унії сподівалися зміцнити церкву через єдність із сильним і багатим Римом, під захистом короля. А противники – смертельно боялися втратити живий зв’язок із усім православним світом, розчинити свої традиції й підкоритися королівській владі, яка ніколи не визнавала їхньої національної та духовної самостійності. Вони боялися втратити себе.
– А хто зрештою переміг у тому Бересті? Чия шабля виявилася сильнішою? – запитав Петрик, сильніше кутаючись у вогку свитку.
– Король Сигізмунд, звісно, повністю підтримав рішення проунійного собору, видав спеціальний універсал, – голос Мирослава став жорстким і сухим. – Унія отримала повне державне визнання, а ті православні, які її не прийняли, в один день опинилися поза законом, у статусі безправних бунтівників, харцизяк та розбійників. Відтоді суперечки за храми, багаті монастирі, землі та право призначати духовних керівників стали ще гострішими, кривавішими.
Іванко важко зітхнув, дивлячись на темну, мовчазну лінію далекого обрію:
– Отже, прості люди знову опинилися між двома вогнями, як між молотом і ковадлом. Одні священники в містах закликатимуть прийняти унію й коритися королю, а інші – до кінця відстоювати православну віру батьків. А громади на місцях, у селах, муситимуть самі вирішувати, кому вірити, куди йти зі своїми бідами, у який храм дітей вести хрестити й під чию шаблю ставати на захист, якщо прийдуть карателі.
– Саме так, Іванку, – підсумував Мирослав, повільно підводячись і перевіряючи, чи легко ходить шабля в піхвах після ремонту. – І найгірше те, що релігійні суперечки завжди переростають у запеклу боротьбу за майно, владу та людські душі. Козацька кмітливість підказує: коли до чистої віри домішуються брудні політичні інтереси Варшави чи Рима, страждають насамперед ті, хто не має ні влади, ні багатства – селяни, козацька сірома та наші напівзруйновані села.
Петрик підняв із землі невелику суху гілку й востаннє поворушив гарячий жар у багатті, пустивши в нічне небо красивий, густий сніп золотих іскор:
– А що ж буде далі з нашою землею, Мирославе? Чи зможуть русини відстояти свої старі права й віру?
– Боротимуться, Петрику. Будемо битися до останнього набою, до останнього подиху, – упевнено й гаряче відповів Мирослав, і його очі блиснули тим самим незламним козацьким вогнем, який вороги так часто бачили перед своєю смертю. – Не всі погодяться прийняти рішення, ухвалене панами в Бересті. На захист православної церкви вже стають братства, чесна шляхта, а згодом... згодом і наше Запорозьке військо відіграватиме в цій справі найголовнішу, вирішальну роль. Наша шабля ще скаже своє вагоме слово у Варшаві, і король замислиться! Та шлях цей, хлопці, буде ох яким нелегким, довгим і кривавим. Нам треба тримати порох сухим.
– Значить, ця суперечка ще дуже довго не вщухне на Поділлі, – тихо промовив Іванко.
– Бо йдеться не просто за церковну владу чи єпископські митри й золото, синку, — Мирослав теж узяв свого коня під вузду. – Йдеться про священне право людей зберігати свою віру, рідну мову, народні традиції та власне, вільне розуміння духовного життя. А за це козак готовий стояти до самого кінця, приближаючи нашу велику перемогу.
Козаки замовкли, вслухаючись у нічні звуки осіннього степу. Десь далеко в очеретах розбурханого Собу тужно озвався нічний птах, а над безмежними подільськими просторами повільно й похмуро пливли важкі листопадові хмари, укриваючи землю нічною прохолодою.
Кожен думав про почуте. Чоловіки не були церковними вченими, не знали всіх тонкощів латинських богословських суперечок, але своїм козацьким нутром добре розуміли: за рішеннями можновладців у пишних палацах завжди стоять долі, сльози й кров звичайних людей.
Берестейська унія стала однією з найважливіших, переломних подій в історії українського християнства. Внаслідок неї народилася греко-католицька церква, яка визнала владу Папи, але зберегла східний обряд і візантійську літургійну традицію.
Проте задумана частиною ієрархів як засіб подолання кризи, унія поглибила розкол, посилила релігійне протистояння й назавжди залишила глибокий слід в історичній пам’яті українського народу.
А для трьох запорожців, які цієї ночі рушали в новий дозор крізь темряву старого Кисляцького лісу, висновок був простим і твердим: козацька віра й воля не повинні ставати знаряддям у чужих руках, і свій рідний поріг вони захищатимуть до останнього подиху.


В сніговому полоні
Був ясний зимовий день. Мирослав з Петриком поверталися від полковника Кремпського якому возили лист від курінного отамана Креміня, коли у присмерках їх обстріляли з ближнього лісу з мушкетів. Несподіваність нападу зробила свою справу.
Під Мирославом вбили коня, а Петрика поранили в ліву ногу. Він ледь утримався в сідлі. Мирослав зіскочив з коня, відв’язав сакви і скочив на Петрикова коня. Він обхопив друга, вдарив під боки коня, і той поніс їх в чисте поле.
З лісу услід за ними вискочило кілька десятків кримчаків з мушкетами в руках.
– Це ж треба, – з подивом сказав Мирослав, озирнувшись, – поганці! А я був певен, що ми натрапили на ляхів. Бусурмани з рушницями! Перший раз таких татар бачу.
Дороги замело по пояс і низькорослі татарські коні швидко вибились із сил і відстали. Але і козаки потрапили у безвихідь, бо їх єдиний кінь виявився пораненим і скоро впав. По слизькому схилу козаки вибралися з улоговини, в яку вскочив кінь.
– Коли ми їхали повз село, дим від коминів піднімався вверх, а це до морозу. Треба за всяку ціну збудувати укриття від холоду, – стурбовано мовив Мирослав. – Та й хуртовина не вщухає. А жодного стогу сіна, в якому ми могли б заночувати, я не бачу.
– Добре, що ми з тобою вдягнені в овчинні кожухи, – сказав Петрик, скрикнув від болю і зітхнув. – Матиму новий шрам.
– Кожен шрам – це урок на майбутнє, – хмикнув Мирослав. – От скажи мені, чого нас понесло попід ліс, коли ми могли його спокійнісінько об’їхати?
– Поспішали і не подумали. Слухай, може оббілуєш коня? Матимемо шкіру для даху укриття або для підстилки.
– Ні. Якщо татари стануть нас шукати, то одразу здогадаються, що шкіра зникла не просто так, а що ми ховаємось десь недалеко. І тоді нас точно знайдуть. Доведеться обійтися без шкіри.
Мирослав почав шукати якийсь невеликий рівчак для майбутнього укриття і заодно пробує сніг. Петрик в цей час лежить на снігу.
– Сніг рихлий. А ти чого голівоньку понурив?
– Такий пекучий біль, – зітхнув Петрик. – Помру я.
– Навіть не думай про таке. Ми ще тобі весілля зіграти повинні, а потім хрестини твоєму сину! В нас ще багато свят попереду!
Мирослав чортихнувся, бо забув про рану Петрика. Він перев’язав ногу чистою ганчіркою.
– Вибач, друже, зима. Подорожнику немає, – всміхнувся Мирослав.
Петрик спробував теж посміхнутися, але не зміг.
– Знаєш, а я зголоднів.
Мирослав вийняв з дорожньої торби солоного сала, житнього хліба й часнику. Козаки наїлися і їм одразу стало тепліше.
– То як бути із снігом? – запитав Петрик. – Не ночувати ж під відкритим небом? В такий мороз ми до ранку не доживемо.
Мирослав не розгубився.
– Не журись, друже.
Мирослав став накидати і трамбувати сніг в невелику баюру. Навколо мете так, що простягнутої руки не видно. Але козак знає, що будувати укриття потрібно, доки світло, є сили і свідомість.
– Треба почекати кілька годин, поки сніг влежиться і схопиться. Тоді в ньому можна буде вирити нору, а дах буде триматися. Сніг не ворог, а будівельний матеріал, – сказав він Петрику.
Коли Мирослав накидав достатню кількість снігу, він пішов шукати різні сухі бур’яни і траву, щоб намостити лежанку на снігу. Хуртовина ховає його від очей бусурманів, тому він може ходити не ховаючись.
В козацькому таборі в цей час Голобля мив казан, коли до нього підійшов Мартин Паталаха.
– Пане Василю, а добавка є? Дуже смачно!
– Немає.
– Як немає? А то що? – з подивом показав він на маленький казанок.
– То для Мирослава і Петрика. Вони мають сьогодні обернутися. Якщо не повернуться – тоді дам.
Вже під вечір Мирослав вирив нору достатнього розміру, намостив на дно різної нехворощі. Спочатку у схованку вліз Петрик. Він довго лежав, не ворухнувшись. Укриття стало порятунком від морозу.
Мирослав обійшов навколо укриття, пересвідчився, що його сліди вже замело, і тоді теж заліз в сховок. Там він загорнувся у свій кожух і заснув. Петрик вже давно спить.
Спали козаки довго, а коли прокинулися, сонце вже зійшло високо. Вхід до укриття замело снігом, тож в ньому вогкість і сирість.
– Треба бути сухими. Не можна щоб ми змокли, – стурбовано сказав Мирослав. – Тоді ми точно замерзнемо. Треба негайно провітрити схованку.
– Так, – погодився Петрик, – мій батько вчив мене, що на морозі не так страшно замерзнути, як промокнути. Сухий доживе, а мокрий – помре.
Він почав відкопувати вхід. Десь далеко заіржав і замовк кінь. Земля ледь помітно тремтить – багато коней їде. Запорожці напружено прислухалися.
У дірку, яку встиг прокопати Мирослав він побачив чоботи з задертими до гори носаками. Такі чоботи носять татари. Козаки принишкли.
Мирослав почав гарячково міркувати. Порох в мороз може дати осічку, та й мушкети лежать дулами в середину укриття і розвернути їх не можливо, бо схованка надто вузька. Шаблею не помахаєш. Залишається ніж з кістяним руків’ям в піхвах із берести.
Тут татари, які стоять прямо біля схованки заговорили.
– Мов крізь землю провалилися, – вилаявся крізь зуби Мансур Барин. – Невже втекли?
– Скоріше за все замерзли, і їх занесло снігом, – сказав Ісмаїл Алі-огли.
– Не кажи. Уруси хитрі, винахідливі, – зауважив Енвер Челебіджіхан.
Пересвідчившись, що козаків тут немає, татари сіли на коней і поїхали до лісу. Петрик зітхнув з полегшенням, оскільки думка про можливий полон була така нестерпна.
– Думаєш, пронесло? – запитав він з надією.
– Що було – те бачили, а що буде – побачимо.
Через якийсь час Мирослав обережно вибрався назовні. Він довго дивився, примружившись крізь снігову пелену. Днина була морозяна, туманна й похмура. Снігопад відрізав від людей. На снігу навколо укриття сліди зайців і лисиць.
– Петрику, вибирайся. Татар не видно і не чути. Будемо з тобою добиратися до лісу. Думаю, там в нас буде більше шансів вижити.
Петрик зібрався з силами і виліз із схованки. Мирослав підтримав друга під руку і вони пішли до лісу, який чорніє в сніговій імлі. Наблизившись до нього, козаки прискорили кроки.
– Підемо в саму гущавину? – запитав Петрик
– Ні. Старі люди казали, що поранені і хворі звірі ховаються в гущавині. Нам зустріч з пораненими хижаками ні до чого. Тим більше що луків нас немає, а порох напевне відсирів. Але й біля узлісся триматись небезпечно.
Коли запорожці заглибились в ліс і знайшли затишну галявину, з усіх боків прикриту молодими ялинками, вирішили зупинитися. Петрик присів на стовбур старої берези, зваленої вітром і закашлявся.
– В мене є малина й липовий цвіт від простуди і від жару. Є казанок. Зараз зроблю відвар.
Мирослав розвів багаття, розтопив у казанку сніг, поклав в окріп сухий липовий цвіт і тоненькі гілочки малини. Коли відвар настоявся, налив кухоль приятелю. Петрик зробив кілька ковтків і задоволено примружився.
– А ми ж з тобою сьогодні ще й не снідали, – згадав Мирослав.
Щоб не витрачати час на приготування їжі, знову поїли житній хліб із солоним салом і часником.
– А якщо вовки до нас завітають? – кволо запитав Петрик.
Мирослав задумався.
– Одному мені від зграї точно не відбитися, тим більше тільки шаблею. Всі звірі бояться вогню. Значить, покладемо дві або три колоди і будемо їх палити і вдень і вночі. А ще приготуємо гілки сосни чи ялини замість смолоскипів.
– А спати де будемо?
– Зроблю односкатний навіс і лежанку. Це разом з багаттям набагато тепліше, ніж неопалюваний курінь. Ти відпочивай, набирайся сил.
Серед молодих ялинок підходящого місця не знайшлось, тому Мирослав обрав два дерева поза галявини, поклав на розвилки стовбурів міцну жердину. Сокира в Петрика залишилась, тому діло йде швидко.
На цю жердину Мирослав поклав десяток тонших і коротших ворин, прив’язав їх до першої ключини. Потім почав рубати гілки ялин і накривати дах. Щоб не впріти, козак зняв свій кожух і вкрив ним товариша. Той швидко заснув.
Коли навіс був готовий, запорожець прикотив по снігу кілька великих пеньків і поставив їх під навісом. На них поклав жердини і застелив все дуже товстим шаром ялинового лапнику. Тут і Петрик прокинувся.
– Давай, друже, переберешся на лежанку. Нагріти тобі відвар?
Петрик погодився. Поки він пив гарячий трав’яний збір, Мирослав приніс три колоди. Дві поклав на землю, попередньо розчистивши майданчик від снігу, на них поперек поклав грубі гілки. Насипав на колоди сухої берести із старої берези, поклав на них жарини з багаття. Коли вогонь розгорівся, козак поклав зверху третю колоду.
– Все, – із задоволенням промовив Мирослав. – Тепер цьому вогню і дощ не страшний. Сподіваюсь, що і звірів він відлякає.
Він нарубав гілок ялини замість смолоскипів і склав їх в узголів’ї Петрика, щоб вони були під рукою.
– Я пройдуся, подивлюсь, що робиться навколо.
Кожух Мирослав залишив товаришу, а сам пішов без нього. Повернувся він не скоро, Петрик за цей час знову заснув. Прокинувся він від того, що смачно пахне кулішом, затовченим салом.
– Ти вже повернувся? – посміхнувся Петрик. – І що там?
– Ніяких слідів. Все замело снігом. Пішки нам звідси не вибратись, як би ми не намагались. Доведеться поки побути тут. Добре, що в нас є запас їжі.
– А, може, все таки підемо?
– Снігу по коліна, а місцями і до пояса. Багато ти зможеш по ньому пройти? І я тебе не донесу. Та й піші ми. Якщо з’являться кінні татари чи ляхи, вони нас наздоженуть. Ні, друже, доведеться чекати. Не знаю скільки, але будемо дожидати тут.
– Добре, що в нас є тепер житло і вогонь, – кивнув Петрик. – Давай вже поїмо, бо від запаху кулешу живіт болить!
В цей самий час кашовар Василь Голобля підійшов до курінного отамана.
– Пане Михайле, дозволь потурбувати? Мирослав Коберник і Петрик Сомик мали повернутись ще вчора, але їх немає. Відчуває моє серце, що з ними щось недобре трапилось.
– І що ти пропонуєш?
– Відправити пів сотню козаків на пошуки хлопців. Думаю, їм потрібна допомога.
– Ні. Снігу намело так, що і коні не скрізь пройдуть. До того ж недалеко від нас поляки. Ризикувати людьми не станемо.
В Голоблі дух перехопило від відмови.
– Пане отамане, дозвольте мені вирушити на їх пошуки і взяти із собою три коня.
Кремінь з подивом подивився на кашовара.
– А коні навіщо?
– Гадаю, якби в хлопців були коні, вони вже по всякому добралися до нас.
– Гаразд, бери, – повагавшись хвилину, дозволив курінний.
Голобля ще запрягав коней, коли до Креміня прибіг Лаврін Чуб.
– Пане Михайле, дозвольте і мені з Василем?
– Ні. Тобі курінь годувати.
Коли Голобля виїхав з табору, до Креміня прийшов десятник Журба.
– Пане отамане, це правда, що Голобля поїхав шукати Мирослава і Петрика?
Курінний кивнув. Журба вражено сказав:
– На мою думку ви послали Василя на вірну погибель. Він кашовар, а не воїн. До того ж він сам один. Що він може вдіяти? В таку негоду поодинці не ходять.
– Я його нікуди не посилав, він сам забажав. Хочеш скласти йому компанію? То їдь.
Журба призначив за себе Федя Закутько, осідлав коня і поїхав вслід за Голоблею. Дізнавшись про це, Іванко, не питаючи згоди курінного отамана, поспішив за десятником. Кремінь бачив це, проте нічого не сказав. З удаваною байдужістю дивиться він у слід Іванку.
Спочатку Іванко наздогнав Журбу, потім вони нагнали Голоблю і поїхали поряд з ним. В обличчя їм дує сильний вітер, тож розмовляти важко. Так вони доїхали до лісу, біля якого кримчаки обстріляли Мирослава і Петрика.
Із-за того, що узлісся тут виступає кутом в поле, вбитого коня снігом занесло не повністю. Козаки під’їхали до нього й Іванко навіть не злізаючи з сідла, одразу впізнав його.
– Та це ж Гнідко! Кінь Мирослава!
– Подивись, – вказав Журба в поле, – там щось чорніє. Треба подивитись.
Вони поїхали до темного плями, а коли під’їхали до неї, знову впізнали вбитого коня.
– А це Ворон Петрика Сомика.
Журба й Іванко зіскочили з коней і оглянули Ворона. Обидва звернули увагу на те, що лівий бік коня в крові, а рани там немає.
– Значить, це кров когось з наших, – замислено промовив Журба, – і швидше за все – Петрика.
– Вони обидва загинули? – надірваним голосом запитав Голобля. – Чи потрапили до лап поляків? Що ж діяти? І де їх тепер шукати?
Журба перезирнувся з Іванком. Висновок на перший погляд напрошується саме такий – козаки швидше за все у полоні. Якби їх вбили, то ляхи не стали б їх ховати, а покинули тіла там, де вони загинули.
– Давайте думати, – запропонував Карпо. – Якщо наших братчиків вбили, то їх тіла мають бути десь тут. Але снігу намело стільки, що нічого не видно.
– Так само, як і слідів тих клятих ляхів, – додав Іванко, – тож де їх шукати ми не знаємо.
– Ми що, просто так поїдемо звідси? – жахнувся Голобля.
– Звісно, ні. Але де шукати? Ми навіть не знаємо звідки й куди їхали наші брати. Якщо від лісу в поле, то далеко втекти вони не могли, тим більше, що хтось з них поранений, а серед ляхів точно є кінні.
– Тоді так, – прийняв рішення Журба, – в який бік звідси подались ляхи – нам невідомо. Тому давайте вважати, що хлопці скакали або пішки йшли до лісу, бо сховатись можна тільки в ньому. Та й зігрітися також.
– Підемо в саму гущавину? – запитав Голобля.
– Іванку, що скажеш?
– Я б не став ховатись в гущі, бо поранені або хворі тварини йдуть лікуватись саме в саму гущину. Порох в козаків відсирів, значить боронитися вони можуть тільки шаблями, а один з них поранений. А може і обидва.
– Правильно, синку, – похвалив десятник, – їдемо в ліс і почнемо його огляд з північного узлісся. Будемо сподіватись, що ляхи не знайшли наших друзів.
Козаки знову поїхали до лісу. Хуртовина майже одразу замітає їх сліди на снігу. Коли вони в’їхали в ліс, їхати стало легше, бо снігу під віковими деревами менше.
Через годину Журба, який їде перший, раптом зупинив коня.
– Ви чуєте? Димом пахне!
Він спішився, віддав повід коня Іванку і пішов далі сам. Через якийсь час він повернувся зраділий і схвильований.
– Знайшов! – радісно вигукнув він. – Обидва живі! Мирослав навіть не поранений! І знаєте, що цікаво? Стріляли в них з мушкетів кримчаки! А ми думали – ляхи. Пішли за мною.
До укриття друзів запорожці добрались швидко. Почались обійми і розповіді про пригоди, що їх довелось пережити козакам. Коли Мирослав закінчив свою історію, надійшла черга Голоблі повідати про те, як вони тут опинились.
– Ну що, – запитав Василь, коли закінчив свою розповідь, – по коням і їдемо звідси?
– Дядьку Василь, – попросив Петрик, – давайте ще трохи затримаємось? Мирослав зварив куліш поїмо і тоді вже вирушимо в путь?
Козаки з ним охоче погодились і сіли кружка навколо казана. У Голоблі з такої радості, що хлопці живі – знайшлась і баклажка оковитої. Всі запорожці із задоволенням всю її випили.
– Ввечері ще пригощу вас, – посміхнувся Голобля, – аби нам тільки до нашого табору добратись.
Після обіду січовики загасили багаття снігом, сіли на коней і поїхали до табору. Добрались до нього вони без пригод. Там їх радісно зустріли всі земляки.
– Ну, пане Василю, – розвів руки для обіймів Кремінь, – зізнаюсь – не думав я, що в тебе щось вийде! Але ж диви – знайшли таки хлопців! Молодці!
– З божою допомогою, – відповів Голобля.
Мирослав розповів всім, що з ними трапились і пішов спати в теплий курінь, де горить невеличка пічка , і де можна спати роздягненим. Петрик вже в цьому шатрі і вже спить. Голобля пішов перевіряти, як хазяйнував без нього Лаврін Чуб.


Завірюха
Зранку Марія Гардова попрохала сина, щоб той привіз з річки санчата льоду.
– Розумієш, синку, якщо поїти курей талою водою, то вони взимку несуться вдвічі більше. А якщо до того ж годувати їх сухою кропивою, то ще краще.
Іванко охоче погодився, не став марнувати часу і пішов до річки Кислячки за льодом. Коли він повернувся до хати, його вже чекав Василь Голобля. Видно, що він не здужає.
– Вибач, синку, що турбую, – кашляючи сказав він, – прохання до тебе маю. Чи не міг би ти з’їздити в Куну і купити мені п’ять чоловічих і п’ять жіночих ложок? Сам я на жаль не можу, а в нас з ложками біда. Ще й сватів у гості запросили.
– Добре, дядьку Василь. Зараз запряжу Вітрянку та й поїду.
– Ти ж вже був у ложкаря в Куні? Знаєш, де він живе?
– А якби і не знав? Язик до Києва доведе, не те що до Куни! Їхати тут всього три версти до Гайсина і стільки ж до Куни.
Василь зрадів, подякував, дав Іванку гроші, і пішов додому, а козак осідлав кобилу, попрощався з матір’ю і дружиною, й виїхав за ворота.
– Я швидко! – гукнув він на прощання. – Ви і заскучати не встигнете!
Він доїхав до Куни, знайшов майстра, який виготовляє ложки, купив в нього десяток ложок для Голоблі і дві собі і Хараті. Козак вже збирався їхати, коли майстер зупинив його.
– Синку, подивись – хуга починається. Правду кажучи, невдалий ти вибрав час для поїздки. Не виривався б ти зараз в дорогу. Перечекай цей сніговій в мене, місця вистачить.
Іванко подивився на дорогу. Дійсно сильний вітер здіймає сніг над поверхнею землі, значно погіршуючи видимість. До того ж з хмар падає свіжий сніг. Починається верхова хуртовина.
– Дякую, батьку, – вклонився запорожець, – я поїду. Мені недалеко – я з Кисляка. В разі чого затримаюсь в Гайсині.
– Ну, дивись. Якщо що – повертайся назад, не соромся. Чуєш?
– Дякую, добре.
Іванко нахилився, щоб вийти з хати, зачепився шапкою об одвірок і шапка впала на підлогу.
– Погана прикмета. Зачекай, – нагадав щось майстер, – в тебе є із собою якийсь харч? Немає? То почекай, я тобі щось винесу.
І ложкар виніс запорожцю великий шматок житнього хліба, сала і цибулину.
– О! – зрадів і здивувався Іванко. – Хліб ще й свіжий! Ваша дружина сьогодні пекла хліб?
– Та ні. В нашому кутку 12 жінок домовилися між собою, що кожна по черзі пече 12 хлібин і ділиться з сусідками. Тому в нас завжди тільки свіжий хліб!
– Так просто! Обов’язково розповім про це матері, сестрі і дружині, – подивувався козак. – Може вони переймуть ваш досвід. Ще раз дякую!
Вони тепло попрощались, ложкар перехрестив козака у слід і той поїхав в напрямку Гайсина. А завія посилюється все більше і більше.
Іванко не проїхав і третини шляху до Гайсина, як снігокрутниця стала такою, що витягнутої руки не видно.
Козак вже було подумав, що треба таки повернутись, як Вітрянка вскочила в якусь яму і зламала передні ноги. Сталось це надто несподівано.
Іванко сторчака перелетів через голову кобили, впав додолу і сильно забився. Він навіть не одразу зрозумів, що трапилось. Коли він прийшов до тями, приголомшений, він зрозумів, що не знає, в який бік далі рухатись. Ніде нікого.
Тільки поряд жалібно ірже від болю кобила. Іванко спробував застрелити її, але на морозі і мушкет, і пістоль дали осічку. Довелось січовику кобилу прирізати.
– Вибач, Вітрянка, – з прикрістю зітхнув запорожець.
Після цього він зняв з кобили уздечку, сідло, чепрак.
– Які дорогі ложки, – гірко зітхнув він.
Хлопець чудово розуміє, що залишатися на місці не можна. Треба йти, але куди? А метелиця мете все сильніше і сильніше. Раптом в фортеці гримнула гармата. Луна пішла над Собом.
І тут козак припустив помилку – він не подумав про те, що звук віднесло вітром в бік, і пішов на цей звук, відхиляючись від дороги в західному напрямку.
Він несе на собі сідло, тому йому важко долати кучугури і перемети. Дихає козак важко, нерівно. Через якийсь час Іванко відчув, що почав впрівати і злякався, бо в мокрому одязі замерзнути незрівнянно легше ніж в сухому.
Попереду він розгледів щось темне і підійшов. На його щастя це виявився стіжок пшеничної соломи. Козак обійшов стіг, поклав сідло на землю і з підвітряного боку вирив в копиці нору. Потім заліз в неї, прикрив вхід сідлом.
Тепер ні мороз, ні сніг, ні вітер йому не страшні. Іванко роззувся, витяг з чобіт солому, яку вклав в них ще вдома для тепла і замінив її на суху. Козак зручно вмостився на соломі і вкрився чепраком. Подумав, що треба купити для чобіт вкладки з овечого хутра.
Іванко сподівався, що заметіль до вечора закінчиться, і він зможе повернутися додому, але негода і не думає вщухати. Козак відкраяв кусень хліба, нарізав тонкими скибками сала, почистив цибулину і повечеряв.
Після цього вклався спати, сподіваючись, що завтра розпогодиться, і тоді він точно повернеться додому. Копиця соломи стала для запорожця справжнім порятунком.
В цей же час Харатя запитала в Марії:
– Мамо, як ви гадаєте, чому Іванко не повернувся? Я хвилююсь за нього. Хоч би з ним нічого не сталося. Хай бог милує.
– Не турбуйся, доню. Ти ж бачиш, що надворі робиться? Мало того, що снігом позамітало все навкруги, так ще й не видно нічого. Моє серце підказує, що з Іванком все в порядку. Думаю, він перечікує хурделицю в Куні. Завтра повернеться.
Проте і назавтра погода кращою не стала. Іванко вимушений і цей день провести в стіжку соломи. Кілька разів він подумки дякував ложкарю за хліб і сало. Вилежався і виспався козак за ці півтори доби донесхочу.
Тільки на наступний день віхола почала вщухати і стало розвиднюватися. Харатя прокинулась, не побачила в хаті свекруху, умилася, вдягнулась і побігла до Гафії. Коли вона повернулась додому, Марія вже була на місці.
– Дорий ранок, доню. А ти де була?
– Бігала до сестри. Попросила Кременя, щоб він відправив до Куни якогось козака, щоб той знайшов Іванка. Не можу я просто так сидіти і чекати.
– А я ходила до Мирослава, – усміхнулась свекруха, – попрохала, щоб він поїхав на пошуки Іванка.
Іванко виліз з копиці і почав роззиратися на всі боки. Зліва від стогу він побачив щось схоже на великий пагорб. Козак здивувався, бо ніякого згірка тут раніше не було. Він пішов до нього і раптом закляк на місці.
З близька він з подивом побачив, що то ніякий не пагорб, а навпаки – в якихось десяти кроках від його укриття знаходиться крутий обрив, та такий глибокий, що вікові верби, які ростуть внизу на березі Собу, не досягають по висоті і до половини урвища.
От правий берег Собу Іванко і сприйняв за пагорби. Він подумав, що якби впав з цього обриву, то до весни, поки не зійде сніг, його ніхто б і не знайшов. Козак взяв сідло, кінський упряж і пішов до дороги на Гайсин.
Вітер змінився і тепер дме у спину, тож іти козаку легше, ніж якби вітровій дув в обличчя чи з боку. Козак не поспішає, щоб не впріти.
Арсен Дрімайло побачив, що Карп Журба запряг свого коня і запрягає ще одного. Козак здивувався і підійшов до свого десятника.
– Чолом! Далеко зібрався, Карпе?
– Добрий день. Та не дуже.
– Якщо не таємниця – куди саме і чого?
– В Куну. Позавчора Іванко Гардовий поїхав до ложкаря, і досі не повернувся. Отаман непокоїться і наказав знайти його.
– Отакої. Зачекай мене. Я поїду разом з тобою.
Журба нічого не відповів, просто почекав Арсена. Через кілька хвилин козаки вже вирушили на пошуки товариша.
– Карпе, а для чого тобі запасний кінь? До Куни ж рукою подати.
– Я вважаю, що якби в Іванка був кінь, він би вже повернувся додому. А раз його досі немає, значить, з його конем, тобто з його кобилою щось сталось.
На під’їзді до Гайсина їх наздогнав Мирослав. Він також веде в поводу запасного коня.
– А ти, хлопче, куди? – здивувався Журба.
– Іванка шукати. Його мати попросила.
– Тобто твоя теща? – тепло усміхнувся десятник. – Тещі не відмовиш! Ну-то поїхали разом, бо ми теж за Іванком.
Козаки об’їхали фортецю стороною і попрямували до Куни. Не прохали і версти, як зустріли Іванка. Той пізнав козаків, зрадів і поклав сідло на дорогу. Почались обійми і розпитування. Іванко розповів про те, що з ним сталося.
– Хто б міг подумати, що проста поїздка за ложками може обернутися таким чином, – дивується Арсен. – Ну, сідай на коня, друже, і поїхали!
– Наука нам всім буде – в таку негоду нікуди не вириватися, – мовив Мирослав. –Ти їсти хочеш?
– Не дуже. Поїм вже вдома. Поїхали.
Іванко подав сідло Мирославу і сів на коня. Разом запорожці повернулись до Кисляка. Заразом з Іванком до хати Гардових поїхав і Мирослав.
Марія почула, що у двір заїхали кілька коней, і сіла на лаву. Віконця занесло снігом так, що через них нічого не видно.
– Харатя, подивись, хто там? – попросила вона.
Невістка, як була роздягнена, простоволоса, кинулася до дверей. Вона вибігла у двір і побачила чоловіка.
– Іваночку! – зойкнула вона і кинулась до нього.
– Я холодний. Захворіти хочеш? Ану в хату!
Харатя слухняно вбігла до хати і радісно вигукнула:
– Мамо! Іванко повернувся!
Марія на радощах заплакала. Поки Мирослав поклав у хлів сідло Вітрянки й іншу упряж, Іванко увійшов до хати, перехрестився на ікони. Одночасно до нього підійшли дружина і мати. Козак пригорнув і поцілував обох.
– Не плачте, мамо. Все ж добре.
– Розказуй, що з тобою сталося? – тремтячим голосом попросила Марія.
Іванко почав розповідати. Мати уважно придивляється, щоб переконатися, що в сина дійсно все гаразд. Мирослав, який під час розповіді увійшов до хати, дослухав і сказав:
– Ну, я поїду додому. Всього вам самого доброго!
– Спасибі тобі, синку, – промовила Марія, звертаючись до зятя.
Мати запросила сина до столу, і він сів, і почав їсти гарячі галушки із шкварками і квашену капусту.
В цей же час Журба доповів курінному отаману про те, що Іванко знайшовся і про те, що з ним сталось за останні дві доби. Кремінь подякував десятнику і сказав дружині:
– Гафія, пішли, провідаємо Гардових, поки сніговій не посилився.
– Пішли, – зраділа дружина.
Михайло з Гафією прихопили ковбаси, копченого сала, пляшку оковитої і пішли до Гардових, але Іванка вдома не застали.
– Доброго дня в хату! А де ж Іван? – здивувався Кремінь. – Не встиг додому повернутись, як вже знову десь повіявся!
– Поніс Голоблі ті злощасні ложки, – відповіла Марія.
– Чого ж злощасні? – здивувався Кремінь. – Все ж добре скінчилось?
– Не кажи, пане Михайле. А Вітрянка? А дві доби в стіжку соломи?
– Вітрянку, звісно, шкода. Хороша була коняка. Але Іванко стільки коней для куреня здобув, що ми йому можемо хоч і сто коней подарувати. Так що вважайте, що в нього вже є нова кобила чи кінь, то як він сам захоче.
Харатя поставила воду на окріп, щоб приготувати чоловікові відвар з трав від простуди. Коли Іванко повернувся від Голоблі, вона поставила йому до гарячого напою волоські горіхи в меду і примерзлу горобину зварену з медом.
– А може горілки зі мною вип’єш? – посміхнувся у вуса Кремінь. – Солодощі – то для дітей.
– Можна, – не став відмовлятися Іванко.
Мати з невісткою й Гафією швидко накрили стіл. Вони розтопили на великій чарі повний глиняний горщик м’яса, залитого смальцем і підсмажили його до хрусткої скоринки.
Поставили холодну соломаху з жареного житнього борошна з салом, варену на квасі, порізану на шматки. А ще товченики – тісто без начинки варене з обжареною цибулею і гречаники – котлети з гречкою смажені на салі. Внесли до хати мочені яблука.
Кремінь подивився на миски, вдихнув смачний запах і задоволено посміхнувся. Тут до хати зайшов Василь Голобля. Він привітався, перехрестився і поставив на стіл клунок, з якого смачно пахне м’ясом.
– Вчасно я! – жартує Голобля. – Не проженете?
– Бог із тобою! Що ти таке каже, Василю? – здивувалась Марія. – Присідай! А на що ти приніс із собою їжу?
– Зайвою не буде, – відмахнувся Голобля і додав, звертаючись до Хараті, – наріж того, що я приніс, доню.
Василь притарабанив із собою половину запеченого баранця. До горілки, яку приніс Михайло Кремінь Марія виставила варенухи.
В грубі привітно палає вогонь, в хаті тепло і затишно, за пічкою цвірінькає цвіркун, час минає непомітно. Козаки повільно смокчать люльки.
Михайло Кремінь з Гафією і Голоблею засиділись в Гардових довго і розійшлись вже тоді, як сонце почало схилятися на захід. Василь сильно захмелів і йшов додому, хитаючись.
Снігу навалило стільки, що ноги грузнуть по коліна, а то й вище. Сильний північний, льодовий вітер проймає мало не до кісток.
А хурделиця не вщухає. Але це означає, що й татарам, якщо вони задумали зненацька напасти, це не вдасться. Заметіль тривала ще довгі три дні.


Після повстання
Бойові дії між селянсько-козацькою армією і польським шляхетським військом розгорнулися на Поділлі і Волині. Польський король, переляканий подіями в Україні, розпочав підготовку до нової тривалої війни з козаками.
Федір Полоус з тріумфом дійшов до Дністра і там зупинився. Як обдарований військовий керівник, він розуміє, що одних козацьких військ для перемоги над Річчю Посполитою недостатньо, а стомлений тривалими війнами народ вимагає перепочинку.
Тому з Дністра непереможним повернувся на Січ. Тут гетьман вирішив припинити безглузді сутички між реєстровими і низовими козаками, і направив зусилля січовиків на виконання їхнього святого обов’язку – захисту України з півдня.
Застукали у Великому Лузі сокири – козаки приступили до будівництва великої флотилії і підготовки до нового морського походу. Такий похід до турецьких берегів відбувся навесні наступного, 1599 року.
            Похід очолив сам Полоус. Козаки залюбки гребли Козачим (Чорним) морем, вірили у щасливу зірку свого флотоводця, і не помилилися. Похід вийшов вдалим і переможним.
Запорожці під командуванням Федора Полоуса спалили чимало турецького узбережжя і взяли штурмом турецькі містечка Килію, Білгород, Тагінів та Сілістрію.
З перемогою і багатими трофеями гетьман успішно привів козацьку флотилію на Січ. У козацькому війську ще більше полюбили досвідченого, розважливого і рішучого отамана, що не знає у бою страху, береже у бою своє товариство і здатний приймати самостійні рішення.
 Цей переможний морський похід, як і перемоги над поляками, значно зміцнили українське козацтво.
Після повернення на Січ курінний отаман кислячан Михайло Кремінь вибрав час і пішов до гетьмана Федора Полоуса. Той привітно зустрів його і запросив присісти.
– Слухаю тебе, пане Михайле. З чим пожалував?
– Вам же відомо, що ляхи шукають вас по усій країні? Винагороду за вашу голову призначили і не малу.
– Звісно відомо, і що?
– Ви знаєте, яким страшним, нелюдським тортурам піддали Северина Наливайка і як жорстоко його вбили?
– Звичайно знаю, і що?
– Вважаю неправильним, якщо ви потрапите до лап польської шляхти. Ви не заслужили на таку смерть. Зрозумійте правильно, я не бажаю вам такого, тому і прийшов до вас.
– Я розумію. І що ти пропонуєш?
– Вам треба зникнути. На жаль серед козаків є зрадники, які можуть вас захопити і передати ляхам. Таке вже бувало і не раз.
– І куди ж мені зникнути? Думаю, в тебе вже є якась пропозиція?
– Вам потрібно відійти від військових справ, а ми розповсюдимо чутки, що ви загинули у якомусь поході.
Полоус нічого не сказав у відповідь і задумався. Тому знову заговорив Кремінь.
– Розумію, пане гетьмане, ви вже залишили яскравий слід у розвитку козацького флоту, ви очолили у найскрутніші часи протистояння черкасів з Кримським ханством, Річчю Посполитою, і в час внутрішнього козацького протистояння.
Гетьман з цікавістю слухає Креміня.
– Ви є справжнім козацьким ватажком на суші, і на морі, тож ваше прізвище по праву має зайняти гідне місце у славному ряду флотоводців нашого народу. І тому раптом зникнути, мабуть, важко.
– Так, для самолюбства це непросто, – визнав Полоус. – Але повторити долю Наливайка теж не хочеться. Що стосується зрадників, які можуть захопити мене, то ти навіть не уявляєш, наскільки ти правий. То що ти пропонуєш?
– Може, виїздіть за кордон, і живіть там?
– Ні, я не хочу такої долі. Я козак і хочу загинути з шаблею в руках, обороняючи рідний край від ворогів, яких і зараз напрочуд багато.
– Можливо, вам не доведеться зникнути назавжди, але на якийсь час це точно не завадить.
– Щось в твоїх словах є.
Кремінь уважно подивився на Полоуса.
– Тоді вам треба стати рядовим козаком, але так щоб про це знали якомога менше людей. Змінити за нашими традиціями ім’я та прізвище, вигадати легенду про ваше минуле.
Полоус встав і схвильовано пройшовся по приміщенню.
– А що, мене це влаштовує. Перевдягнутися в простий одяг і взуття, змінити зброю, трохи підстригти вуса й оселедець. Не випинатися наперед.
Гетьман зупинився і повернувся до Креміня.
– Знаєш, пане Михайле, я хотів би в такому випадку перейти в якості рядового козака до твого куреня. Візьмеш?
– Питаєте! Думаю, ми зможемо забезпечити вам надійну охорону, бо серед кислячан зрадників не було і немає. Скажіть, я можу розраховувати на ваші поради?
– Звісно! Буду завжди радий допомогти.
Через кілька днів Федора Полоуса оголосили загиблим в прикордонній сутичці з ногайцями, а в Кисляківському курені з’явився новий скромний, мовчазний, непримітний козак на ім’я Гордій Корж.
Якщо хтось з кислячан і помітив схожість нового козака з колишнім гетьманом, то вголос ніхто з них нічого не сказав.
А наступного дня до Січі добрався родич Василя Голоблі – болгарин Христо Атанасов, який взяв за дружину сестру Василя – Галину. Він був ватагом невеликої чети гайдуків. Разом з ним на Січ прибули ще восьмеро гайдуків.
– Підкажіть, – привітавшись з вартовими біля воріт, запитав він, – як знайти Кисляківський курінь?
Йому навіть не встигли відповісти, як гайдук побачив Голоблю, який йшов через січовий майдан у своїх справах.
– Василю! – щосили вигукнув Христо, аж ті, хто стоїть біля нього, відсахнулись від його громового голосу.
– Ба! Христо! – зрадів Голобля і поспішив до зятя. – Ти тут звідки? А де Галя? З нею все добре?
– Не хвилюйся, з нею все гаразд. Я залишив її в Кисляку у твоєї дружини.
Атанасов зробив кілька кроків на зустріч Голоблі, вони міцно обійнялися, після чого зять познайомив Василя із своїми гайдуками.
– Це всі, хто залишився, – з сумом сказав Христо.
– Я так розумію, повстання ви підняли, але зазнали поразки?
– Так, – важко зітхнув Атанасов. – Турки нас повністю розгромили. І не просто погромили, а потопили повстання в крові.
– Ідемо, браття, до нашого куреня, – запропонував Голобля. – Там і розкажете про ваше повстання.
Познайомивши козаків з гайдуками, Христо збирався розпочати свою розповідь, але отаман Кремінь зупинив його.
– Нам всім, звісно, дуже хочеться почути вашу історію, але так не годиться. Пане Василю, спочатку нагодуй наших дорогих гостей, а вже потім послухаємо.
Коли гайдуки поїли, бо таки добряче зголодніли з дороги, ватажок гайдуків почав свою розповідь про повстання проти османів, яке відбулося в Болгарії минулого року, центром якого стало місто Тирново.
– Керівник нашого повстання Теодор Балина три тижні мандрував Болгарією, не минаючи жодного населеного пункту, закликаючи болгар підтримати майбутнє повстання, – почав свою розповідь гайдук.
В курені стоїть тиша, яку називають мертвою, бо всім запорожцям напрочуд цікаво довідатися про повстання братнього слов’янського, православного народу проти спільного ворога – турок.
– Жителі Старої Планини запропонували зайняти всі гірські проходи, щоб там не пройшов жоден турок. Мешканці Тирново обіцяли захопити власне місто.
– Шкода, що нас там не було, – неголосно мовив Голобля, але на нього тут же зашикали з усіх боків і він замовк.
– Ми чудово розуміли, що майже неозброєний народ навіть у випадку організованого виступу не спроможний дати належної відсічі османам, тому керівники повстанців весь час шукали союзників.
Запорожці мовчки кивають голова, бо чудово це розуміють адже через щось подібне довелося пройти й русинам.   
– Завдяки архієпископу Діонісію, ми отримали обіцянку підтримки господаря Валахії Михайла, а Сигізмунд Баторій мав надіслати нам на допомогу 2 тисячі чоловік. Архієпископ Діонісій побував у Москві в нового правителя Бориса Годунова, але повернувся звідти ні з чим.
– Знайшов до кого звертатись, – знову мовив Голобля, але і цього разу на нього зашикали, і він знов-таки замовк.
– Заручитись допомогою ми розраховували ще в Австрії. Після затяжних переговорів, імператор Священної Римської імперії – наймогутнішої держави Європи, територія якої охоплює, крім німецьких земель, Угорщину, Хорватію,  Богемію, Північну Італію, Рудольф-ІІ з роду Габсбургів пообіцяв надіслати в Болгарію допоміжне 6-тисячне військо.
– Обіцянка – цяцянка, – тихо промовив Лаврін Чуб.
– Але через певний час австрійці зазнали кілька важких поразок від турків, тож імператор відмовився від власних слів, – ніби підтвердив його слова гайдук.
– Довіряти тим можновладцям не можна, – знову промовив Чуб.
– Попри це, в минулому році болгарський народ підняв повстання, розраховуючи на Михайла, який успішно захопив Нікополь, Кладово та рухався до Софії. Ми проголосили царем Шишмана ІІІ, який запевнив народ, що походить зі старого болгарського роду.
Козаки мовчки перезирнулись. В них немає ні царів, ні потреби в них. Запорожцям до душі воля.
– Одночасно повстання спалахнуло в Північній Болгарії. Повстання було швидко розгромлене турками, а Михайло втік до Валахії. Зараз османи по всій Болгарії шукають тих, хто прийняв участь у повстанні, жорстоко катують і нещадно вбивають.
– Тому вам залишатися було смертельно небезпечно, – кивнув Кремінь.
– Саме так. І хоча гайдук не має права уникати смерті, має померти від стріли чи кулі ворога і похований без рядна та домовини просто у землі, ми вирішили, на час залишити Болгарію, щоб з часом повернутись і продовжити нашу боротьбу.
– Правильне рішення, – кивнув Кремінь, – і так багато вашого люду вже загинули в цій війні.
– Пане отамане, – попросив Атанасов, – прийміть нас у свій курінь. Ми можемо воювати з нашими ворогами разом з вами. Обіцяю – ніхто з присутніх тут гайдуків не знеславить преславне ймення запорозького козака.
Кремінь подивився в обличчя запорожців і запитав:
– Що відповімо братам болгарам, друзі?
Кислячани голосно загукали, що з радістю приймають братів гайдуків до своїх лав.
– Хіба може бути інакше? – гукає Макар Малюта.
– А чи віруєте ви в Господа бога нашого Ісуса Христа? – голосно запитав Кремінь. – А в Пресвяту Богородицю?
– Віруємо! – всі, як один, урочисто відповіли гайдуки.
– А ну перехрестіться!
Коли гайдуки перехрестилися, Кремінь знову запитав:
– А чи п’єте ви горілку? Ну, то доведіть!
Гроші в гайдуків є, тож вони пригостили весь Кисляківський курінь горілкою. Коли всі випили хто, скільки хотів – почались душевні розмови.
– Оскільки ми воюємо переважно у гірській, лісистій місцевості, ми маємо певні особливості вбрання, зокрема, мотузки, які носимо навколо шиї, бо часто лазимо по деревах та скелям. Щоб рукава одягу не продерлись, нашиваємо на них смужки з шкіри.
– Це можна перейняти і нам, – сказав Ілько Дігтяр. 
– Христо, ти казав, що гайдуки не мають права уникати смерті, – пригадав Макар Малюта, – а на що має право гайдук?
– Гайдук має переносити і спеку, і дощ, і снігопад тощо. Гайдук не має права мати жодне нерухоме майно, він має все покласти на вівтар перемоги.
– А що, додому теж піти не маєте права? – дивується Макар.
– Маємо. Але тільки за відсутності бойових дій ми маємо право піти до рідного села, але там ми маємо створювати загони самооборони, вербувати нових гайдуків на своєму прикладі. Нас підтримують селяни і священники, які ненавидять османську владу. Навіть переселення до Болгарії великої кількості чистокровних турків нічого не змінило.
– А ще ми віддавали незаможним верствам те, що відвоювали у османів. Цим ми
отримували ще більшу довіру і підтримку населення.


Курінний Кремінь
Кислячани стали табором на узліссі якоїсь діброви, щоб відпочити з дороги. Гармати встановили на узліску, прикривши їх зламаними гілками. Біля кожної з них склали запаси пороху, ядер і картечі.
– Що робитимемо завтра? – запитав десятник Журба в Креміня. – Гонців з наказами від гетьмана немає вже три дні.
– Нічого страшного, – відповів курінний отаман, – хіба ми не спроможні діяти без наказів? Будемо відштовхуватися від  тієї обстановки, що склалася. Рішення будемо приймати самі.
Вечір і ніч пройшли спокійно, а рано вранці з заходу з’явилися колони польського війська. Козаки побачили неприятеля першими. Точніше, побачив ворога Василь Голобля, який, як усі кашовари спати лягає останнім з усіх, а встає – першим.
– Приготуватися до бою! – коротко скомандував Кремінь. – Швидше!
– Але ж польське військо ще не вишукувалося для бою, – здивувався Голобля.
– Так це ж чудово! Чи ти пропонуєш зачекати, поки вони встановлять гармати, підвезуть порох, ядра і вдарять по нам? – здивувався курінний.
– А нумо, хлопці, вдаримо на ляхів! – підтримав отамана Журба.
– Їх же більше, – засумнівався Голобля.
– Запам’ятай, пане Василю, якщо ти слабший числом, залізом, грошима – то повинен бути розумнішим, сильнішим духом, хоробрішим, завзятішим, більш зухвалим.
Кисляківський курінь один з небагатьох на Січі, козаки якого мають коні на всіх, тому в атаку вони помчали верхи. На узліссі залишились тільки гармаші.
Ні польська піхота, ні кавалерія й артилерія ще не встигли зайняти визначені позиції, вони не очікували атаки козацької кінноти, тож напад виявився для них несподіванкою. Кремінь вибрав дуже вдалий час для нападу.
– Панство, до бою! – надриваються від криків польські командири, захоплені зненацька.
Сьогодні козаки йдуть в бій мовчки, що виявилось для ляхів несподіванкою.
– Чому вони не кричать? – панікують вони.
Як вихор влетіли козаки в центр табору поляків, захопили гармати, розвернули їх проти ворогів і почали обстрілювати польську піхоту і кавалерію. Але сили дуже нерівні, тому козакам довелося відступити, щоб уникнути втрат.
Перед тим, як вийти з польського табору, кислячани замінували всі гармати і підірвали їх. Частину пороху забрали із собою. Польські крилаті гусари кинулися в погоню.
– Пане Глич, – гукає гусарський ротмістр, – ви бачити в тих розбійників гармати?
– Ні! Але якщо вони в них є, то їм ще треба викотити їх з гаю. Думаю, ми встигнемо нагнати тих лотрів в лісі!
Кінні запорожці проскочили повз своїх гармашів, потім спішилися, схопили мушкети і поспішили назад на узлісся.
Ляхи, які вже святкують перемогу, майже домчали до лісу, раптом побачили, як розлетілися в різні боки гілки дерев, які поляки сприйняли за кущі, і перед гусарами з’явився ряд легких гармат.
Козаки вдарили картеччю, нанісши великі втрати гусарам і їх коням. Поки пушкарі заряджали гармати, почали стріляти з мушкетів всі інші кислячани.
– Назад! – несамовито кричить Глич, бо ротмістр і поручики вбиті. – Всі назад!
Поляки відступили, але поки вони не відійшли на безпечну відстань, кислячани встигли ще раз вистрілити з фальконетів і гаківниць, мушкетів і самопалів.
– Добре, – посміхнувся курінний, – впевнений, сьогодні вони на нас більше не полізуть!
Козаки почали розпрягати коней, гострити шаблі. До курінного підійшов кашовар Голобля.
– А що, пане Михайле, влаштуємо вночі вилазку проти поляків?
– Навіщо? – здивувався Кремінь.
– Тобто, як навіщо? – не зрозумів Голобля. – Відомо ж, що для ляхів ніч – це зупинка, а для нас – перевага! Наша перемога в швидкості, несподіванці.
– Думаю, поляки вважають так само, – пирхнув Кремінь, – тому нехай вони не сплять, очікуючи на наш напад, а ми просто тихцем відійдем.
Журба підійшов до Голоблі і дочекавшись, коли отаман відійшов на таку відстань, звідки він точно не почує їхньої розмови, неголосно сказав:
– Знаєш, пане Василю, хоч кашовар – друга людина в куріні, і готуєш ти дуже смачно, але давати поради по військовій справі отаману – повір, це не твоє.
– Та я вже і сам зрозумів, – почервонів Голобля.
В цей час кілька польських ротмістрів радяться між собою.
– Кляті розбійники! Вони порушують всі правила ведення війни! Де це бачено, щоб нападати до того, як військо приготувалося до бою? Казна що!
– Заспокойтесь, пане Гржимака. Годі! Що зроблено, того вже не змінити. Давайте краще подумаємо над тим, що ті лотри будуть робити далі?
– Їх набагато менше ніж нас. Ми тепер готові до їхнього нападу. Відкритого бою вони не витримають.
–  Значить, вони нападуть на нас вночі, щоб завдати нам відчутних втрат і відсунути в часі наступний бій.
– І я такої ж думки, пане Дулемба! Отже, готуємося до нічного бою?
– Так. Влаштуємо тим бандитам засідку! Ото буде їм несподіванка!
Поляки всю ніч чекали на напад запорожців, але його не сталося. Козаки з десятку Журби кілька разів наближалися до позицій ляхів, брязкали зброєю, голосно тупали ногами і відходили назад. Гусари сідали на коней, чекаючи наказу про атаку, якого так і не пролунало.
Після кількох таких провокацій козаки Журби відступили. Коли зійшло сонце сотня гусарів поїхала на розвідку, і виявили, що ніяких козаків ніде немає. Кислячани ще з вечора відступили і тепер знаходяться в безпеці.
– Отакої! А тут немає нікого.
– Що не кажи, а знову перехитрували нас кляті хлопи! – вигукнув обурено Глич.
Мовчазні і злі повернулися гусари до свого табору. Вони не спали всю ніч, мерзли в залізних обладунках, сиділи в сідлах, втрачаючи сили, а козаки просто відійшли, насміхаючись над ними.
– Хотів би я знати, хто з хлопів виявився такий хитрий? – ремствує Дулемба.
– Я чув, що це кислячани, – відповів Глич. – Значить, Михайло Кремінь. Він в них курінний отаман.
– Що за один? Перший раз про нього чую.
– Та з тими лотрами нічого зрозуміти не можна. Вони ж на Січі міняють імена й прізвища. Значить, скоріше всього, чийсь біглий холоп. Може, навіть мій.
– Або мій! Побачити б його, я б свого раба одразу пізнав!
В цей час десятник Журба з Федем Закутько, які їхали в дозорі попереду Кисляківського куреня, побачили ординців, які стоять табором. По слідам козаки виявили, що таких таборів три і в кожному з них по тисячі кримчаків.
Дозорці поспішили доповісти про появу татар курінному отаману. Кремінь задумався. Хочеться вразити ординців, але сили дуже вже нерівні – козаків всього триста. Не прийнявши ніякого рішення, отаман наказав розбити табір в лісі.
Побачивши Петрика, який кудись іде з луком і стрілами, курінний запитав:
– Козаче, а ти куди це зібрався?
– На полювання, батьку.
– Ну, похвалишся, як повернешся своєю здобиччю.
– Добре! – пообіцяв Петрик.
Ляхи не заспокоїлися і розіслали в усі боки кінних вивідачів. Один з таких дозорів виявив табір кислячан. А от присутності кримських татар польські розвідники не помітили. З радістю поскакали вони до свого табору.
– Ну що, панове, під ранок заскочимо холопів зненацька, – радісно гукає пан Дулемба, – і всіх до ноги винищимо!
– Треба когось неодмінно захопити в полон, – каже пан Гржимака, – і влаштувати їм такі пекельні тортури, щоб ті кляті розбійники пошкодували, що взагалі народилися!
Ляхи вже святкують майбутню перемогу над козаками.
– Лягайте відпочивати, панове, – каже Глич, – бо рано вставати!
Закрутившись за день, Кремінь і забув про полювання Петрика, але той ввечері підійшов до отамана.
– Бачу, полювання не вдалося? – тепло всміхнувся Кремінь.
– Навпаки, – гордо відповів Петрик, – можна сказати, поталанило!
– Чому ж ти не приніс сюди свою здобич?
– Бо здобич не проста, – сміється Петрик. – Вполював я трьох вовків. А не приніс їх сюди, щоб наших коней не сполохати.
– Точно! – одразу зрозумів отаман задум козака. – Розрубаємо туші вовків на шматки і під ранок піднесемо їх і кров до татарського табуну. Коли їхні коні відчують запах вовків – козаки почнуть вити по-вовчому! Якщо табун втече – вдаримо на піших кримчаків!
– Саме так, – кивнув Петрик.
– Це ти здорово вигадав, – міцно потиснув руку молодому козаку отаман.
Під ранок запорожці принесли до татарського табуну шматки і кров вовків й стали розкидати їх в двадцяти сажнях від коней. Ті відчули запах вовків і сполошилися. Табун прийшов в рух. Козаки почали вити по-вовчому, наближаючись до коней все ближче і ближче.
Всі три тисячі ординських коней (а в кожного татарина в поході по три коня), кинулися тікати в західному напрямку.
Кислячани не стали гаяти час і на світанку в повному складі в кінному строю атакували табір кримчаків. Козаки колють татар списами, стріляють по ним з вогнепальної зброї, рубають шаблями.
Смолоскипами вони підпалили частину дорожніх торб з припасами, викликавши ще більшу паніку.
– Слава! – розноситься багатоголосий козацький клич по татарському табору.
– За віру нашу! За віру!
Але кількісна перевага на боці ординців, тому коли вони оговталися, запорожцям довелося відступити. Однак Кремінь дуже задоволений результатами вилазки.
Три тисячі татарських коней, що мчали наосліп, налетіли на польський загін, який підбирається до табору козаків, і знесли його із свого шляху, скалічівши і вбивши десятки ляхів.
Тепер полякам не до запорожців. Вони почали збирати по полю своїх поранених і вбитих. Пан Гржимака, якому ординські коні копитами розтрощили грудну клітину, з останніх сил прошепотів помертвілими вустами:
– Ви хоч вдома нікому не кажіть, що мене коні затоптали. Кажіть, прошу панство, що я загинув в бою з козаками.
– Добре, – кривлячись від болю, бо йому самому коні поламали ногу і руку, пообіцяв Дулемба. – Не сумнівайся, пане, так і скажемо.
– Дякую, – видушив з себе Гржимака, але тут біль став нестерпним, і він помер.
Ординці також оцінюють свої втрати.
– Що там? – нетерпляче питає мурза Ширин.
– Половина аскерів нашого загону вбито або поранено. До того ж ми втратили весь табун. Що тепер робитимемо?
– Підемо пішки до сусіднього загону. Позичимо по коню, а там видно буде. Добре, що в кожного татарина по три коня.
Кремінь вирішив напасти на піших татар, коли ті підуть на з’єднання із своїми кінними загонами, але ординці цих загонів, почувши постріли, самі поспішили до загону Ширина. Тепер про те, щоб атакувати дві тисячі кінних кримчаків і пів тисячі піших – і мови бути не може.


Засідка при дорозі
Орда мурзи Ширина повертається з Ляхистану до Криму. Цього разу мурза привів із собою п’ять тисяч вояків, тому не обмежився нападом на прикордонні землі, а добрався на Поділля.
На одному з привалів до мурзи підійшов його племінник сотник Ширин.
– Дядьку, дозволь мені з пів сотнею аскерів затриматись тут ще на тиждень. Ми не дуже задоволені ясиром і хочемо ще набрати живого товару.
– Хіба того, що захопили – мало?
– Ну, як-то кажуть, треба збирати білі аспри на чорний день!
Мурза задумався, потім відповів:
– Добре, але за однієї умови. Ми знаходимось на уманському шляху. З Києва до Гайсина можна добратися або цим шляхом, або через Гранів – Кисляк.
Сотник усім своїм виглядом показує, що нічого не розуміє.
– Не поспішай. Зараз я все поясню. Через Гранів дорога майже весь час іде лісом, де засідки можна влаштовувати на кожному кроці. А тепер по суті. Колись наш мурза Азамат Айдаров пообіцяв самому турецькому султану вбити гяурського гетьмана Оришевського.
Племінник не стримався і перебив мурзу.
– Дядьку, немає вже давним-давно ні того мурзи, ні самого падишаха! Та й Оришевський вже не гетьман.
– І тим не менше, було би добре вбити Оришевського. Це б порадувало і великого кримського хана, і падишаха. В тебе є такий шанс, бо той колишній гетьман часто буває в Гайсині, адже це його власність.
– Лісом той гяур навряд чи поїде, значить, його можна заскочити на уманському шляху, – почав розуміти племінник.
– Правильно, – усміхнувся мурза, – облаштуєш при дорозі спостережний пункт і будеш споглядати за шляхом. Якщо на те буде воля Аллаха – побачиш Оришевського і привезеш його голову великому кримському хану.
– Дякую, дядьку за підказку! Адже ми все одно якийсь час будемо тут!
Сотник розділив свою сотню на дві частини. Одну взяв із собою, а друга в складі орди пішла до Криму, ведучи живий товар.
Ширин вибрав місце для спостереження в кількох сотнях сажнів від уманського шляху на південь. В глибині соснового лісу татари нарубали дерев і збудували на узліссі землянку. Обсипали будівлю землею, вкрили дерном.
На їх щастя пройшов дощ, і трава одразу прийнялася, тож з боку спостережний пункт виглядає, як пагорб. В ньому постійно чергують по 2-3 ординця. Решта загону з кіньми ховаються в лісі.
Вони здійснили кілька десятків вилазок, щоб захопити ясир, але більшість навколишніх сіл і хуторів вже спалені, розорені, а люди розбіглись.
Тому довелось кримчакам затриматись не на тиждень, як просив сотник в мурзи, а на три. А потім і ще на один тиждень.
Через місяць поряд спостережного пункту по уманському шляху проїздив Кисляківський курінь. Іванко Гардовий знічев’я розглядає узлісся соснового бору. До нього під’їхав курінний отаман.
– Що там? Чи просто милуєшся краєвидами?
– Подивіться – ми під’їжджаємо до пагорба на узліссі, бачите? А сосни на ньому не ростуть. Скрізь ростуть, а на цьому бугорові – ні. Як на мене – дивно це якось.
Кремінь глянув і одразу викликав до себе десятника Журбу.
– Ми проїдемо аж до кінця цього лісу і там зробимо привал, а ти із своїм десятком тишком-нишком розвідай, що то там за горб, і що взагалі в лісі робиться.
– Буде виконано, – пообіцяв Журба і поспішив до своїх козаків.
Поки запорожці розпрягли коней і пустили їх пастись, поки кашовари готували обід, Журба із своїми козаками вже й обернувся. Він одразу поспішив до курінного.
– Ну, що там? Дізналися? – з нетерплячкою запитав Кремінь.
– А як же! В лісі табір кримчаків. Всього їх там пів сотня. Кілька десятків наших людей, в основному жінок. Півтори сотні коней.
– А що то за бугор розвідав? – запитав отаман.
– Там кімната з дерева, обсипана землею. Нам вдалося підслухати розмову татар, які чергують в тому сховку. Вони розраховують, що по дорозі на Гайсин може їхати колишній гетьман реєстрових козаків Ян Оришевський.
– То вони планують вбити його? – здивувався курінний.
– Так, а голову відвезти кримському хану. Розраховують на хорошу винагороду, – доповів Журба. – Дозволите іти?
– Ні, – зупинив десятника курінний отаман. – Скажи, Карпо, чому ніхто з твого десятку не помітив той татарський спостережний пункт?
– Як ніхто? Хіба не Іванко Гардовий його побачив?
– Так, Іванко. Самий молодий і недосвідчений з твого десятка.
– Тепер зрозумів. Дійсно, якось воно вийшло негаразд. Буду розбиратись. А що з татарами?
– Дивне запитання, особливо враховуючи, що в них є живий товар, – спокійно відповів отаман. – Зрозуміло, що наших людей потрібно звільнити, а кримчаків винищити або полонити. Як ти пропонуєш це зробити?
– Може, нападемо на них вночі, поки більшість ординців спатиме? Недарма ж ми вчились бачити в пітьмі і ходити безшумно? До речі, а де Іванко?
– Він залишився ще поспостерігати за табором кримчаків. А он і він сам.
До них квапливо під’їхав Іванко. Вигляд в нього напрочуд стурбований.
– Що? – запитав Кремінь. – Кажи.
– Серед бранок – Гафія і Харатя.
Отаман не встиг нічого сказати, бо до них швидко підійшов Федь Закутько. Кремінь повернувся до нього.
– Бачу, якісь термінові новини? Що там у тебе?
– По дорозі на Гайсин їде Ян Оришевський з трьома десятками озброєних челядників. Скоро будуть як раз біля нашого табору.
– Карпо, – наказав отаман, – зупиніть їх, нехай їдуть до нас.
– Слухаюсь, – кивнув Журба, скочив на коня і поскакав назустріч Оришевському.
Через пів години вони під’їхали до табору Кисляківського куреня. Колишній гетьман одразу впізнав колишнього сотника.
– Ладиславе! – радісно вигукнув він і розкрив руки для обіймів. – Радий тебе бачити! Яким побитом ти тут?
– Долю конем не об’їдеш, – стримано посміхнувся Кремінь. – В цьому лісі чекають на вас пів сотні ординців.
– Мене? – здивувався Оришевський.
– Так, саме вас.
І Кремінь розповів все, що знає про замах на колишнього гетьмана. Той вислухав його з величезним інтересом. Ще курінний розповів про полонених, у тому числі про свою жінку.
– Боже правий! Дружина? Нещасна. Скільки лиха на світі. І що ви плануєте робити? – співчутливо запитав Оришевський.
– Думали напасти на них вночі, але тепер, коли ви тут, можемо виманити їх на світ божий і перебити на узліссі. Бо хто його знає, що там до ночі буде?
– Хочете використати мене, як наживку? А я згоден. Готуймось до бою.
Пів сотні піших запорожців натерли обличчя, шиї та руки полином або хвоєю, щоб перебити запах тіла і непомітно оточили табір ординців. Вони йшли не поспішаючи, через кожні 15 повільних кроків завмирали, слухаючи звуки, щоб не сполохати татарів. Крім цього запорожці обв’язали чоботи ганчірками, щоб приглушити кроки.
Між собою за потреби вони спілкуються свистом з вирізаних з бузини свистків. Свист в лісі ніякої підозри в ординців не викликає.
Решта підкралися мало не до схованки спостерігачів. Оришевський з челядниками виїхали на уманський шлях і неквапливо вирушили в бік Гайсина.
Татарські дозорці помітили і впізнали колишнього гетьмана, про що поспішили доповісти сотнику Ширину. Той невимовно зрадів такій чудовій новині. Подумки він вже мріє про те, чим його винагородять великий кримський хан і сам турецький султан!
Ширин залишив в таборі двох вартових, щоб стерегли ясир і запасні коні, а з рештою вояків поспішив на узлісся.
Переконавшись, що це дійсно Оришевський, татарський сотник дав команду про атаку. Кінні кримчаки з лементом вискочили з лісу. Свита колишнього гетьмана зупинилась, повернула коней в бік лісу і приготували рушниці до стрільби. 
Коли вся пів сотня ординців вискочила з лісу на відкритий простір, в тил їм вдарили козацькі самопали.
– Плі! – надсадно гукає Кремінь.
Сотник Ширин зрозумів, що потрапив у пастку, проте вдіяти вже нічого не зміг. Його поранений кінь став дибки, потім впав і придавив своїм тілом сотника. Почали стріляти й челядники Оришевського.
Свою артилерію козаки навіть не використали. До шабельного бою діло також не дійшло. Десяток кримчаків взяли в полон, решта загинула від куль. В козаків втрат немає ніяких. В пораненого сотника Ширина виступили сльози безсилого розпачу.
– Дякую, пане Ладиславе, – гаряче потиснув руку курінному отаману колишній гетьман двома руками. – Знову ти мене врятував!
– Будь ласка, – усміхнувся курінний. – Ми їдемо в Кисляк. Пропоную решту шляху здійснити разом з нами. Так би мовити, під нашою охороною. Хто його знає – що ще може трапитись в дорозі? А з нами надійніше!
– З задоволенням! – зрадів Оришевський.
Запорожці вивели з лісу всіх татарських коней, полонених охоронців і звільнених русинів. Останні не можуть повірити власному щастю. Гафія і Харатя впізнали своїх чоловіків і кинулися до них.
– Як ви опинилися в полоні? – запитав Кремінь.
– Нам передали, що наша мати захворіла, і ми вирішили її провідати. По дорозі на Кублич нас оточили і захопили татари.
– Ну, не плачте, – погладив отаман дружину по косам, – тепер все буде добре.
– А як ви дізналися про ординців і про нас? – запитала Гафія.
– Це Іванко помітив, що он на тому пагорбі чомусь не ростуть сосни, а потім під час розвідки пізнав вас в таборі кримчаків. Якби не він – проїхали б ми повз ліс і на цьому все закінчилося б.
Харатя щасливо посміхнулась і пригорнулася до чоловіка. Козаки зібрали трофеї. Полонені татари тим часом поховали своїх загиблих товаришів.
Після цього всі разом виїхали на уманський шлях і вирушили до Гайсина. Кремінь всю дорогу розмовляв із колишнім гетьманом реєстрових козаків.
– Скажи, Ладиславе, і варте було те, що ви пережили з Полоусом?
– А Полоус не обіцяв нам легкого життя, він обіцяв боротьбу. І ми її отримали.
– Як думаєш, чому ви програли в цій війні?
Курінний отаман досадливо поморщився, потім відповів.
– Різні причини. Ми не змогли, на жаль, розбудити всю Україну. Війна вийшла певною мірою стихійною. Припасів було обмаль. Наші сили були розпорошені, та й не всі ватажки виконували накази гетьмана Полоуса. Вистачало внутрішніх чвар. А ляхи успішно били повстанців поодинці.
Обидва помовчали, потім Кремінь додав:
– Ми програли в цій війні, але ми билися і не зрадили. Колись ми з божою поміччю обов’язково помстимось полякам.
– Не шкодуєш, що пішов з реєстрових козаків до низових?
– Ні. Реєстровці – це ті ж ляхи, тільки в козацьких штанях. Вони зрадили Наливайка, а я залишаюсь з нашим народом. Я бачив перемоги і поразки, біль і смерть, але не шкодую про свій вибір.
В містечку запорожці попрощалися з колишнім гетьманом, його челядниками і звільненими людьми, а самі попростували до Кисляка.
На пів дорозі до села їх наздогнали троє парубків з числа тих, кого кислячани звільнили з полону.
– Пане отамане, – звернулись вони до Креміня, – візьміть нас до себе в курінь, якщо можна. Рідню нашу татари побили або ж забрали в ясир, домівки наші попалили. Хочемо мститися клятим бусурманам, поки сил наших стане.
– А вам відомо, що козаками в нас одразу не стають? Спочатку треба кілька років побути молодиками, багато вчитися.
– Та ми згодні. Все, що треба – будемо робити, тільки візьміть нас до себе. Ми вам так вдячні, що ви нас з полону звільнили!
– Добре, прилаштовуйтесь в кінці колони. Подивимось потім, що ви за одні.
Невдовзі курінь увійшов до Кисляка. На всіх вулицях, у всіх дворах залунали вигуки радості, сміх. Покинувши справи, кинулись жінки до своїх коханих чоловіків, синів, братів, батьків. В село неждано-негадано прийшло свято.
Марія Гардова обійняла сина і не може нарадуватися тому, що він живий і здоровий. Потім вона помітила невістку.
– Доню, а ти звідки взялася? Я на тебе так рано і не чекала.
– Нас із сестрою ординці захопили, а козаки звільнили, – щасливо усміхнулася Харатя.
Марія зраділа ще більше, обійняла і розцілувала невісточку. Нарешті вона озирнулась по сторонам.
– Синку, а батько з вами не приїхав? – запитала вона.
– Ні. Переяславці залишилися на Січі. Але тато дуже хотів приїхати. Він передав тобі подарунок.
Іванко витяг з-за пазухи згорток, загорнутий в гарну хустину. Марія пригорнула його до грудей і щасливо посміхнулася.
– Пішли, синку, я тебе погодую з дороги. Зголоднів, мабуть?
– Брехати не стану, – посміхнувся син, – від їжі не відмовлюсь. Тим більше від тої, що приготувала ти! А зараз є щось готове?
– Так. Прямо зараз дам паляницю із смальцем і часником, а поки ти вмиєшся з дороги – приготую яйця у сметані з грибами і кропом. А ще є свіжі булочки з печі і пряжене молоко. На обід зготую рибну юшку з галушками.
І вони пішли до хати.
– Синку, я згадала – в мене ж є в глиняному горщику домашня ковбаса, залита смальцем! Я тобі її зараз розігрію!
– Ні, вистачить мені і того, що ти сказала! Давай ковбасу вже на вечір.
– А що хочеш на сніданок?
– Сміятися не будеш? – посміхнувся син. – Хочу пшоняну юшку на молоці, як в дитинстві. Пам’ятаєш?
– Звісно пам’ятаю, – усміхнулась мати, – батько називав її дитячим сніданком. А ще взавтра я приготую для тебе смажені свинячі мізки з яйцями! Харатя, дитино, а ти що хочеш?
– Що Іванко буде – те і я!
Всі троє увійшли до хати. Курінному довелося затриматися, бо потрібно організувати охорону полонених татарів, а ще треба десь влаштувати на ночівлю трьох нових молодиків. Допомогти в цьому йому взявся батюшка.
Коли Кремінь добрався до дому, Гафія вже розпалила піч і почала готувати обід. В печі привітно палає вогонь. Михайло зрозумів, що добряче зголоднів.
– Чим годуєш, люба? – посміхнувся він.
– Думаю, що нашвидкуруч зготую галушки із шкварками, а потім вже зварю борщу і ще чогось добренького. Шкода, м’яса в нас немає. Хіба, може, півня зарубаєш? 
Чоловік не встиг відповісти, бо до хати квапливо постукали і увійшли Роман і Руслан Коберники. Вони перехрестились на ікони і повідомили, що їх бабуся Марія кличе їх на обід. 
– Передайте, діти, що ми скоро прийдемо. Ну от, – посміхнувся Михайло до дружини, – поживе ще трохи наш півень. Збирайся, люба, підемо до Гардових.   
Поки Гафія перевдягалась, він відлив варенухи, щоб взяти із собою.


Вдома
Коли козацький загін нарешті вийшов на знайомі дороги, що ведуть до Кисляку, над степом уже схилялося сонце. Вершники їхали неквапливо, даючи коням відпочити після довгого шляху.
За плечима залишилися походи, небезпечні переправи, тривожні ночі й сутички з ворогом. Попереду чекають рідні домівки, знайомі обличчя та надія бодай на кілька спокійних днів.
Мирослав їхав на чолі загону. Він не раз уявляв собі цю мить, коли знову побачить рідне село. Думав про знайомі стежки, про голоси односельців, про дим над хатами, що здіймається до неба вранці. Але чим ближче вони під’їжджали до Кисляка, тим менше він був певен, що зустріне все таким, яким залишив.
Першою зміною стала тиша. Зазвичай у цю пору на околиці чулося мукання худоби, перегукувалися пастухи, гавкали собаки, а біля криниць ще поралася сільська молодь. Тепер же дорога здавалася майже безлюдною. На кількох подвір’ях стояли порожні вози, біля одного двору чорніли обгорілі колоди, а за тином виднівся напівзруйнований дах.
– Щось тут негаразд, – тихо промовив Петрик Сомик, який їхав поруч із Мирославом.
– Бачу, – відповів той. – Тримаймося разом. Спочатку з’ясуємо, що сталося.
Коли загін наблизився до перших хат, із-за огорожі визирнув хлопчина років десяти. Побачивши козаків, він спершу завмер, а тоді щодуху побіг у бік села.
– Наші повернулися! Козаки повернулися!
Його голос рознісся вулицею. За мить відчинилися двері, на порогах з’явилися жінки, старі та діти. Люди виходили з дворів, ніби не вірячи власним очам. Хтось упізнавав знайомого вершника й поспішав назустріч, хтось шукав поглядом сина, чоловіка або брата.
– Мирославе! – почув він знайомий голос.
Біля воріт стояла жінка в темній хустці. Вона швидко рушила до нього, а за нею вибігли двоє дітей. Мирослав зіскочив із коня й обійняв її. Діти притулилися до нього, перебиваючи одне одного запитаннями. Він гладив їх по головах, намагаючись усміхатися, хоча погляд раз у раз повертався до спотворених війною дворів.
Не всім пощастило зустріти своїх. Біля сусідньої хати старий чоловік стояв, спираючись на ціпок. Він уважно вдивлявся у вершників, ніби сподівався побачити серед них когось, кого знав краще за всіх.
Коли загін минув його ворота, старий опустив голову й повільно повернувся до хати.
Олекса Чухліб помітив це.
– Кого він чекає? – запитав він у жінки, що стояла поруч.
– Двох синів, – відповіла вона. – Обидва пішли з козаками. Молодший загинув, а про старшого віддавна немає звісток. Старий щодня виходить до дороги. Каже, що син неодмінно повернеться.
Олекса не знайшов, що відповісти. Він лише зняв шапку й мовчки перехрестився. Того вечора Кисляк довго не засинав. У дворах запалювали вогнища, на столах з’являлася проста їжа, люди розпитували козаків про походи, а ті цікавилися, що відбувалося вдома. Та за радістю зустрічей раз у раз поставали важкі історії.
В одному господарстві після татарського нападу згоріла хата й загинув господар. Його дружина залишилася з трьома малими дітьми та старою матір’ю. На іншому подвір’ї стояв занедбаний віз, а поле позаростало бур’яном: чоловіки пішли до війська, і нікому було орати землю. У ще одній родині хворіла дитина, але батько не міг дістати потрібних ліків, а мати боялася залишати її саму навіть на годину.
Війна не завжди приходила до села гуркотом гармат чи свистом стріл. Інколи вона залишалася в порожній коморі, у зламаному плузі, у недоглянутому полі, в очах жінки, яка щовечора чекала чоловіка з дороги.
Мирослав слухав людей і відчував, як у ньому наростає гіркота. Він звик оцінювати перемогу за тим, чи вдалося розбити ворога, відбити напад або вивести побратимів із небезпеки. Але тут, серед рідних хат, відкривалася інша правда.
Навіть коли козаки перемагали в бою, їхні родини могли програвати свою щоденну боротьбу – за хліб, за дах над головою, за можливість пережити наступну зиму.
Наступного ранку Мирослав зібрав побратимів на майдані.
– Браття, ми повернулися додому, – сказав він. – Але бачимо, що далеко не всі тут можуть упоратися самотужки. У когось немає кому лагодити хату, у когось поле стоїть необроблене, а в когось після війни не залишилося ні господаря, ні засобів до життя. Не можемо ж ми просто роз’їхатися по своїх дворах і вдавати, ніби нас це не стосується.
– То що пропонуєш? – запитав Олекса.
– Допомогти тим, хто найбільше потребує. Сьогодні полагодимо дахи, завтра візьмемося за поля. Хто має зайвий реманент, поділиться. Хто може виділити зерно, віддасть частину тим, кому нічим засіяти землю. А ще треба подбати про старих і дітей, які залишилися без рідних.
– Справедливо, – озвався один із козаків. – У походах ми прикривали один одного собою. Невже тепер не зможемо прикрити сусіда, коли йому бракує рук?
Ці слова знайшли відгук. Козаки почали радитися, розподіляти роботу й називати тих, кому допомога була потрібна насамперед.
Уже за годину біля зруйнованої хати Олени вдовиці загиблого низовика Саливона Нагнибіди зібралося кілька чоловіків. Одні розбирали обгорілі балки, інші приносили колоди й дошки, а Олекса узявся лагодити двері, які ледве трималися на завісах.
Сільські діти спершу стояли осторонь, дивлячись на роботу, а потім почали носити легкі тріски та подавати цвяхи.
Олена Нагнибіда не знала, як дякувати. Вона кілька разів намагалася запросити козаків до столу, але ті лише усміхалися й просили не турбуватися.
– Коли дах буде готовий, тоді й поговоримо про частування, – сказав Олекса. – А поки що тримай краще дошку.
Жінка вперше за довгий час засміялася.
В іншому кінці села Мирослав із кількома козаками оглядав господарство старого чоловіка, який чекав на сина. Його хата потребувала ремонту, тин упав, а біля стайні лежали розбиті колеса воза.
– Сам усе це вже не зроблю, – зізнався старий. – Руки не ті, та й сили поменшало. Колись сини за день упоралися б.
– То сьогодні ми будемо твоїми синами, – відповів Мирослав.
Старий подивився на нього з недовірою, але невдовзі вже стояв біля дверей, розповідаючи, де зберігаються інструменти. Козаки взялися до роботи. До полудня полагодили віз, зміцнили тин і накрили діряву частину даху. Мирослав помітив, що старий час від часу виходив на дорогу й дивився вдалечінь.
– Ви думаєте, він повернеться? – запитав Мирослав.
– Не знаю, сину, – відповів старий. – Але поки я живий, чекатиму.
Мирослав нічого не сказав. Він лише міцніше стиснув плече старого, а потім повернувся до роботи.
Наступні дні минали в праці. Козаки допомагали орати землю, лагодили паркани, рубали дрова для самотніх господарств, носили воду хворим. Дехто ділився з нужденними запасами зерна, інші віддавали зайві інструменти.
Жінки готували їжу для тих, хто працював від світанку до сутінків, а підлітки вчилися доглядати коней і виконувати прості господарські справи.
Поступово село змінювалося. Над напівзруйнованими хатами знову з’являлися цілі дахи, у дворах лунали голоси, а на полях показувалися перші свіжі борозни. Роботи було ще багато, проте люди вже не почувалися покинутими напризволяще.
Одного вечора Мирослав і Петрик сиділи біля вогнища після важкого дня. Далеко на околиці хтось лагодив воза, а з сусіднього двору долинав дитячий сміх.
– Знаєш, – мовив Петрик, – у поході все зрозуміло. Є ворог, є наказ, є бій. А тут дивишся на людей і не завжди знаєш, чим допомогти.
– Бо тут не переможеш одним ударом, – відповів Мирослав. – Тут треба працювати щодня. І навіть коли зробиш усе, що можеш, чужого горя не завжди вдасться позбутися.
– Але можна зробити так, щоб люди не залишалися з ним наодинці.
Мирослав кивнув.
– Саме це й потрібно. Ми захищаємо Батьківщину не тільки тоді, коли стоїмо зі зброєю проти ворога. Ми захищаємо її, коли не дозволяємо зневірі зламати людей, коли допомагаємо відбудувати хату, засіяти поле, виростити дітей. Бо земля – це не лише степи й річки. Це в першу чергу люди, які на ній живуть.
Вони замовкли. Над Кисляком спалахнули перші зорі. Село ще несе на собі сліди пережитих лих, і не всі рани можуть загоїтися швидко. Та тепер у людей з’явилося відчуття, що вони не одні і знову здатні дбати про своє майбутнє.
Наступного ранку козаки знову розійшлися по дворах і полях. Попереду чекають нові турботи, а згодом й нові походи. Вони знали, що спокій не триватиме вічно. Але поки мають сили й побратимів поруч, не збираються відступати перед труднощами.
Кисляк зустрів своїх – і разом із ними почалося повертати до життя те, що забрала війна.
І кожен, хто того дня взявся до праці, зрозумів просту річ: перемога має сенс лише тоді, коли після неї є кому повернутися додому, є куди повернутися й є заради кого знову стати на захист рідної землі.
На четвертий день після повернення козаків Кисляк уже важко було впізнати. Ще недавно вулиці здавалися похмурими й безлюдними, а тепер від самого ранку тут стояв гамір. З одного подвір’я долинали удари сокири, з іншого – веселі голоси жінок, які прали білизну на річці. Над дахами здіймалися тонкі струмені диму, пахне свіжоспеченим хлібом, сіном і нагрітою сонцем землею.
На городах господині розпушують грядки, хлопчаки ганяють по вулиці дерев’яного обруча, а дівчатка, зібравшись гуртом біля тину, плетуть вінки з польових квітів. Навіть собаки, які спочатку зустрічали вершників настороженим гавкотом, тепер звикли до козаків і супроводжували їх від двору до двору, сподіваючись на якусь поживу.
Особливо в селі радіють поверненню молоді. Козаки, які ще недавно дивилися смерті в очі, тепер можуть годинами сперечатися про те, чия кобила швидша, хто краще стріляє з лука і кому вдалося витягти найбільшого коропа з річки. Звісно, кожен має власну версію подій, а тому звичайна розмова нерідко перетворювалася на справжнє змагання оповідачів.
Якось Петрик Сомик, відомий серед побратимів своєю любов’ю до жартів, розповідає гурту хлопчаків про одного пихатого татарського вершника, якого нібито переміг хитрістю.
– Уявіть собі, братчики, – поважно почав він, хоча навколо нього зібралися самі діти, – мчить на мене ворог, шаблею розмахує, очі люті, кінь під ним так і піниться. А я стою собі спокійно, ніби на ярмарку біля воза з яблуками.
– І що ти зробив? – затамувавши подих, запитав найменший хлопчина.
– А що? Я йому кажу: «Пане вершнику, ти, мабуть, заблукав. Тут тобі не дорога на Крим, а Кисляк. Розвертайся, поки цілий!»
Хлопці зареготали.
– І він послухався? – не повірив один із них.
– Авжеж! Щоправда, спочатку довелося трохи переконати його шаблею, – додав Петрик, і цього разу сміялися вже всі.
– Дядьку Петрику, а ви зовсім нічого не боялися? – запитав хлопчина, який досі мовчав.
Петрик на мить замислився. Він поглянув на дитячі обличчя, на сонячну вулицю, на жінку, що несе від криниці повні відра, і всміхнувся.
– Та як вам сказати, хлопці… Боятися не соромно. Соромно, коли через страх забуваєш про тих, кого маєш захищати. А ще я дуже боявся, що після походу вдома мені не залишиться жодного шматка пирога.
– То ходімо до моєї матері! – вигукнув один із хлопців. – Вона сьогодні з вишнями пекла!
– Оце вже серйозна розмова! – пожвавішав Петрик. – Такі важливі справи не можна відкладати.
І невдовзі вся компанія рушила до хлопчикового двору. Коли Петрик з’явився на порозі, господиня спочатку здивувалася, а потім засміялася, побачивши за ним цілий гурт малечі.
– Що це ти, Сомику, вже й дітей навчив воювати за пироги?
– Ні, господине, – відповів козак, знімаючи шапку. – Навчаю їх найважливішого: спершу треба переконатися, що пироги справді є, а вже тоді розробляти стратегію.
Сміх наповнив подвір’я. І хоча жінка не мала багато припасів, вона винесла на стіл пиріг, нарізала його невеликими шматками й пригостила всіх. Петрик узяв свою частку, подякував і раптом став серйознішим.
– Знаєте, господине, я, мабуть, ніколи не їв нічого смачнішого.
– Та годі тобі, – відмахнулася вона. – Звичайний пиріг.
– Для вас, може, й звичайний. А для того, хто довго не бував удома, це справжнє багатство.
Жінка нічого не відповіла, лише лагідно всміхнулася. Вона добре зрозуміла його слова.
– А звідки вишні? – запитав Петрик.
– Це в’ялені вишні. Я їх обдала окропом, а потім додала меду.
Тим часом Мирослав разом з іншими козаками працював на полі за селом. Земля після весняних дощів ще зберігала вологу, і плуг легко розрізав темний ґрунт, залишаючи рівні борозни. Над степом ширяють жайворонки, а теплий вітер приносив запах полину й молодої трави.
Працювали низовики дружно, змінюючи один одного біля плуга. Хтось вів коней, хтось розбивав великі грудки землі, а хтось розсипав зерно в підготовлені рядки. Невдовзі до них приєдналися кілька селянських хлопців, які спершу сором’язливо трималися осторонь, а потім так захопилися роботою, що їм довелося нагадувати про обід.
Мирослав спостерігав за ними й відчував тиху радість. У походах він бачив чимало красивих краєвидів, але ніщо не тішило його так, як цей простий день. Тут не було ані сурм, ані тривожних наказів, ані потреби озиратися на кожен підозрілий звук. Лише земля, праця й люди, які знову починали вірити у власні сили.
Опівдні вони влаштували короткий перепочинок під старою грушею. Її гілки вже вкрилися молодим листям, а поміж ними де-не-де біліють квіти. Жінки принесли обід у полотняних торбах: хліб, варені яйця, цибулю, кілька шматків сала та глечик холодного квасу.
– Оце я розумію! – вигукнув один із козаків, умощуючись у затінку. – Якби ще й музики хтось завів, можна було б подумати, що ми не на полі, а на весіллі.
–– Ти спочатку дороби свою борозну, жартун, – засміявся Олекса Чухліб. – А тоді вже вимагай музик.
– Борозну дороблю. Але попереджаю: якщо мене після цього не нагодують, я заспіваю сам!
– Ото вже справжня загроза! – озвався Петрик, який саме підійшов до гурту. – Від такого співу навіть ворог утече, не чекаючи, поки ми шаблі дістанемо.
Козаки зареготали, а невдовзі хтось справді затягнув давню козацьку пісню. До нього приєдналися інші. Голоси лунали над полем, зливаючись із шелестом листя та співом птахів. Декілька селянських хлопців спочатку слухали мовчки, а потім теж почали підспівувати, плутаючи слова й збиваючись із мелодії.
Ніхто не дорікав їм за помилки. Навпаки, Петрик навмисне співав голосніше й фальшивіше, щоб розсмішити хлопців. Навіть Мирослав, зазвичай стриманий, не втримав усмішки.
Коли пісня стихла, він підвівся й поглянув на поле. Сонце стояло високо, попереду ще залишалося чимало роботи, але настрій у всіх був добрий.
– Гаразд, браття, – сказав він. – Досить відпочивати. Хочемо восени мати хліб на столі – мусимо сьогодні добре попрацювати.
– А якщо восени буде врожай, то хто першим отримає найбільший коровай? – запитав Петрик.
– Той, хто найкраще працюватиме, – відповів Мирослав.
– Тоді я вже бачу, що доведеться працювати за трьох!
І знову пролунав дружній сміх.
Коли надвечір козаки поверталися до села, сонце золотило верхівки дерев, а небо на заході поступово набувало рожевого кольору. На подвір’ях уже готували вечерю. Звідусіль долинали голоси, дзвін посуду, дитячий сміх.
Біля однієї хати старий чоловік навчав онука майструвати сопілку, а трохи далі дівчата розвішували на тину випрану білизну, яка колихалася на вітру, наче білі прапорці миру.
Мирослав зупинився посеред вулиці й озирнувся довкола. Ще кілька днів тому він бачив тут переважно сліди руйнування. Тепер же перед ним було село, яке поволі повертається до життя. Воно ще потребує допомоги, ще має свої болі й утрати, але в його людях прокидалася сила, яку не могла знищити жодна навала.
Біля криниці до Мирослава підбігла маленька дівчинка з двома жовтими кульбабами в руках.
– Дядьку Мирославе, це вам! – сказала вона й простягнула квіти.
Він здивовано присів перед нею.
– А за що ж такий подарунок?
– Мама каже, що ви добрі. Бо допомагаєте всім.
Мирослав на мить розгубився. Він звик приймати подяки від побратимів за врятоване життя, чути похвалу після переможного бою, але ці дві простенькі квітки чомусь зворушили його більше за будь-які урочисті слова.
– Передай мамі, що я їй дякую, – відповів він. – А тобі бажаю, щоб у твоєму житті було багато сонячних днів.
Дівчинка весело кивнула й побігла до своєї хати. Мирослав обережно встромив кульбаби за пояс і рушив далі.
Він думав про те, що заради таких миттєвостей варто долати найважчі дороги, терпіти холод і голод, ризикувати життям. Не заради слави чи багатства, а заради можливості знову побачити дитячу усмішку, почути пісню над полем на рідній мові і знати, що в твоєму селі люди не втратили надії.
І вперше за довгий час Мирослав відчув не лише полегшення від повернення, а й справжню радість. Попереду ще чекає багато роботи, та тепер вона не здається йому тягарем. Кожна відремонтована хата, кожна засіяна борозна, кожен веселий голос на вулиці стають маленькою перемогою – тихою, непомітною для світу, але надзвичайно важливою для тих, хто називає Кисляк домом.


Полон Оріяни
Оріяна з синами і матір’ю прийшли в Гайсин на базар. Чисельна галаслива, строката юрба діловито снує по базару туди й сюди. Хлопчики обдивляються навколо.
– Дивись, – кивнув Роман брату на лотки, де торгують дерев’яними ложками і сільничками з берести. – Може і ми спробуємо робити такі сільнички? Продамо їх цим торговцям і щось заробимо?
Монахи й монашки жваво пропонують купити ікони, натільні хрестики й іконки, пляшечки з йорданською водою, чотки з гори Афон.
На возах вищать поросята, гелгочуть гуси, кудкудакають кури. Торговці пересипають торг веселими жартами, дотепами або, чого гріха таїти, міцною, гострою лайкою.
Біля корми чуються п’яні співи, регіт і лайка. Від смачних запахів голова йде обертом. І хоча Роман з Русланом поснідали салатом із квасолею, маринованими грибами та яйцями, вони швидко захотіли їсти.
– Мамо, ми їсти хочемо.
Поряд продають вареники з м’ясом, з сиром, сливами, а ще галушки з салом. Оріяна купила синам по десять вареників з м’ясом на дерев’яних шпичках і сини з задоволенням почали їсти.
– Татари! – розірвав раптом цю ідилію чийсь надривний крик.
І дійсно, жорстока і хижа орда увірвалася в містечко. Становище безпорадне. Роман з Русланом збентежено перезирнулися.
– А бодай тобі! Та скільки ж їх! – заволала якась торговка.
Ординці оточують базар. Люди враз заметушилися.
– Ой, лишенько! Діти, тікайте! – зойкнула налякана й розгублена Оріяна. – До фортеці! Швидко!
– А ти, мамо? – розгубився Руслан.
– Біжіть, а я за вами! Я ж не можу так прудко, як ви!
А кінні кримчаки вже поряд. Люди кинулися врозтіч, хлопчики також шугнули тікати, за ними – бабуся Марія. Татарин Ісмаїл Алі-огли конем збив її з ніг, і накинув аркан на Оріяну.
Але хлопцям вдалось втекти і дістатися до воріт фортеці. Вони вбігли у широкий двір, і ворота за ними зачинили.
– Давай на стіну! – вигукнув Роман.
Із стіни вони почали видивлятися, де їх мати і бабуся. Від сильного хвилювання вони, що називається, не знаходять собі місця.
– Он, здається, бабуся, – кивнув Роман на нерухоме тіло, яке лежить біля прилавку, де торгували варениками. – В усякому разі на ній така ж картата хустка, як в нашої бабусі. А де ж мама?
Татари з несамовитою радістю й азартом галасливою ватагою ловлять людей.
– А он і мама, – темніючи від люті, вказав рукою Руслан, – її захопили в полон!
Брати збентежено перезирнулися. Їх мати потрапила в ясир! Усе це виявилось надто несподівано. Оріяна ніяк не може тямитися від того, що трапилося. Без сліз, без думок заклякла вона на місці.
Ісмаїл Алі-огли в дорогому шовковому халаті, який захопив її, мало не осліп від її краси.
– Такої краси і в султанському палаці немає! – вирвалось в нього. – Це ж скільки я можу заробити на ній!
Розумні, пронизливі, але холодні очі його спалахнули недобрим вогнем. Він стиснув у руці батіг з волов’ячих жил.
– Вона моя! Я продам її для султанського гарему!
Але Оріяна припала до вподоби всім. Ординці дивляться на жінку так, що аж мороз дере.
– Чого це твоя? – гарячкує і захлинається від обурення й люті кремезний, пожадливий татарин. –  Хто ти такий, що тобі така честь? 
– Бо я вполював її! Хіба не зрозуміло? – насмішливо відрізав Алі-огли.
– Така красуня вартує цілий скарб. Треба ділитися! – ледве стримуючи себе вигукнув завидник. Одразу видно, що він людина нестримна, хворобливо вразлива, заздрісна.
– Та ти що? Дурний віслюк! Облиш цю думку! Чи може, підійдеш і віднімеш жінку в мене?
– І відніму! – спалахнув заздрісник.
Він не жартував. Ординці витягли шаблі і кинулися один на одного. Переміг Ісмаїл Алі-огли, який полонив Оріяну. Важко дихаючи, він повернув до інших татарів очі, налиті кров’ю.
– Ін шала! (Якщо на те воля божа!) Ну, може, ще хтось хоче її в мене відняти?
Але бажаючих більше не знайшлося. Татари незадоволені, стиха ремствують, але лізти із зброєю в руках проти одного з кращих воїнів не наважились. До них підїхав їх сотник Айрат Ширин, племінник нового мурзи Перекопського каймаканства Наіля Ширина.
– Що тут у вас? – суворо запитав він.
– Нічого, – ховаючи очі, відповіли аскери.
– Ну то займіться ділом. Скоро будемо відходити.
Сотник пришпорив коня і поскакав вздовж базару. Роман подивився на Руслана.
– Чого ж це козаки не поспішають прийти на допомогу людям? За часів сотника Бандурки вони завжди кидалися на татар, щоб дати людям можливість врятуватися.
– Подивися, брате, вони не те що не поспішають, вони зовсім не збираються виходити з фортеці.
– Звичайно, – буркнув їм десятник Микита Кривий, який чує їх розмову, – нас всього сотня, а бусурманів там тисячі. І стріляти не можемо, бо там наші люди.
Десятник стенув плечима. Брати мовчки перезирнулися, зрозумівши, що порятунку полоненим і їх матері не буде. Їм стало соромно за реєстрових козаків, які навіть не спробували бодай щось зробити.
– Запорожці на їх місці неодмінно накинулися б на татар, – тихо мовив Роман. – І не рахували би, кого тут більше, а кого менше.
Нарешті Оріяна прийшла до тями, нестримні сльози безсилого розпачу полилися з її очей. Безпорадна, безутішна жінка впала в розпач. Вона тремтить з жаху. Продадуть тепер її на ринку, як худобину. Захоплені в ясир жінки й дівчата довго голосили. Матері з зойками і сльозами пригортають до себе діточок.
– Спасіть! Допоможіть! – волають нещасні жінки. – Рятуйте!
Глибокий жаль різонув серце Оріяни. Сльози розпачу стоять в неї в горлі клубком, але вона не плаче, тільки очі палають, як у пропасниці. Довго лунало над Гайсином пронизливе, розпачливе голосіння жінок.
Нарешті татари вийшли з містечка і забрали із собою полонених. Роман з Русланом вийшли з фортеці, як тільки відчинили ворота фортеці. Вони одразу кинулися до бабусі. На їх щастя вона виявилась живою, тільки в неї все сильно болить від удару коня і від падіння.
– Дітки, а де мама? – запитала Марія, як опритомніла.
– В полоні в татарів.
– Це точно? Я не хочу вірити в це, – застогнала бабуся і розплакалась. Вона насилу підвелася, так придавило її несподіване горе, що випало на її долю. Від горя вона ніби зістарилася на цілих десять років. – Краще б мене вбили,
Для родини Коберників і Марії Гардової потяглися страшні, схожі один на другий дні. Ніхто з них не може примиритися з думкою, що Оріяна пропала назавжди.
Одного дня додому заїхали Мирослав, Іванко і Петрик. Вони одразу зрозуміли, що трапилось щось страшне.
– Лихо в нас, синку, – повідомила Євдокія. – Оріяну татари полонили.
– Боже милостивий, – мимоволі вирвалося в Петрика. – Як же так вийшло?
Роман і Руслан, перебиваючи один одного, розповіли, як все було. Козаки не можуть опам’ятатись від такої новини. Мирослав похнюпив голову і міцно зціпив зуби від розпуки. Руки його стиснулись від безсилого відчая.
– Коли це трапилося? – першим похопився Іванко. Думки його запрацювали гостро і напружено.
– Десять днів вже пройшло, – сповістив Роман.
– Отже, не все втрачено. Не можна гаяти ані хвилини!
– Ти пропонуєш наздогнати татар? – з надією запитав Лесь. – А якщо вони на той час вже дістануться до Криму?
– Нічого. Ми і до самого Стамбула добирались, щоб дітей врятувати. Збирайся, Мирославе. Час не жде.
– А я? – обурено запитав Петрик. – Мене не кличеш?
– Вибач, Петрику. Маєш сам розуміти –  справа дуже небезпечна.
– Налякав! І говорити немає про що. Я з вами.
– Дякую, друже! – кутиками губ ледве всміхнувся Іванко.
Козаки скакали без перепочинку, як навіжені. Вони невідступно їдуть за татарами. Іванко пильно стежить за тим, що відбувається навколо.
В дорозі Ісмаїл Алі-огли, який полонив Оріяну беріг її, як міг. Вона їхала на гарбі, їла саму кращу їжу. Кримчак навіть обміняв двох полонених, які йому дісталися, на їжу, щоб догодити полонянці. Тяжка путь до Криму для Оріяни виявилася просто прогулянкою.
Козаки втомилися від довгої гонитви. До того ж в них закінчилась вода. Вони зупинились вдень, щоб відпочити самим і дати відпочити коням. Опівдні тіні коротшають і немає де сховатись від спеки. У всіх гіркий присмак від спраги на губах.
– До Криму добиратися залишилось недовго, – зауважив Іванко, – далі їхати в козацькому вбранні не можна.
Хлопці перевдягнулися в турецький одяг, який прихопили з собою з Кисляка. Мирослав нагострив бритву об шкіряний ремінь, і вони поголилися.
– Тепер інша справа, – задоволено зауважив Петрик.
Чим ближче до Криму, тим звільнення здається Оріяні недосяжним і нездійсненим. Згасає остання надія на втечу. Жінка, змучена марними очікуваннями і марними мріями, заплакала від своєї безпорадності.
І ось Перекоп. Урвалася остання надія. Розпач охопив жінку, і вона заридала важко, розпачливо. Отепер уже нічого не вдієш.
Тепер жінка весь час мовчить, забувши, здається, про все на світі. Попереду невільницький ринок в Кафі, знаний, як Майдан Сліз. Не оминула її лиха година.
По дорозі до Кафи орда заїхала додому в Перекопське каймаканство. Звідти не всі продовжать путь до узбережжя, щоб продати живий товар.
Ісмаїл Алі-огли показав бранку красуню своїм родичам. Всі вони вражені її досконалою, неперевершеною вродою.
– Ти на ній неодмінно розбагатієш!
– Вона одна вартує більше, ніж всі інші бранці разом взяті!
– І я такої ж думки! – задоволено відповідає Ісмаїл, задоволено мружачись.
Оскільки в Кафі потрібно буде побути не один день, він взяв із собою для охорони невільниці двох синів, трьох братів і п’ятьох племінників. Також взяв двох дочок і одну племінницю, щоб вони доглядали за Оріяною.
– Не спіши продавати, – повчає Ісмаїла Алі-огли мати. – Така удача випадає раз в житті та й то не кожному. Ти правильно сказав – такій красуні місце в гаремі самого сонцеликого падишаха, тож запропонуй її його людям. Я впевнена – вони дадуть за неї стільки, скільки ти скажеш.
– Добре, ана, – посміхнувся син.
Ісмаїл з родичами зібрали все необхідне для дороги і тривалого перебування в місті, потім всі разом поїхали до Кафи.
До Перекопу козаки так і не змогли наздогнати татар, серед яких знаходиться Оріяна. Біля перешийку зібралось кілька купецьких валок, сплачуючи мито. Серед купців були дві турецькі валки. До однієї з них і приєднались козаки.
Їм вдалося спокійно і цілком законно в’їхати на територію Кримського Юрту. Там вони з часом відокремились від торгашів і поїхали своєю дорогою. До Кафи вони добралися вже під вечір.
Біля міста вони знайшли непогане, непомітне місце в чагарниках, де зупинились на ночівлю.
– Сьогодні вже пізно йти до міста, – з сумом визнав Мирослав. – Завтра піду.
– Ні, – заперечив Іванко, – ти занадто нервуєшся. Можеш видати себе та й Оріяні зробити погано. Піду я.
Мирослав, силуючи себе, визнав, що Іванко правий і погодився. Козаки приготували вечерю і вклалися спати на запашному свіжому сіні. Тільки Мирослав так і не зміг заснути.


Звільнення Оріяни
Зранку Іванко пішов до Кафи на розвідку. Він не розраховував, що йому в перший же день знайде сестру, але йому поталанило.
Коли він повернувся з невільницького ринку Кафи Мирослав одразу з нетерпінням кинувся до нього з розпитами.
– Ну, що? Ти чого так довго? Знайшов?
– Так, – радісно повідомив Іванко. – Спочатку серед невільниць впізнав Орисю, дочку Василя Голоблі. Вдалося поговорити з нею, і вона розповіла, де шукати Оріяну. Потім я відшукав, де її тримають. Роздивився все, як слід.
– А саму Оріяну бачив? – з надією запитав Мирослав.
– На жаль, ні. Орися сказала, що той татарин, який її злапав, чекає на приїзд покупців з гарему султана. Тому її на невільницький ринок поки зовсім не виводять.
– Зможемо сьогодні звільнити її?
– Гадаю, зуміємо. Але охорона там є. Десятеро аскерів всю ніч пантрують біля будинку, де тримають Оріяну.
– Як саме вони несуть охорону? – діловито поцікавився Мирослав.
– В основному сидять навколо багаття, але час від часу обходять будинок.
– Я сам, один, зарубаю їх всіх! – взявся за руків’я шаблі Мирослав.
– Ти тут не один, – нагадав Петрик.
– В цьому взагалі немає потреби, – усміхнувся Іванко.
– Думаєш, ми зможемо викрасти Оріяну безшумно і непомітно для варти?
– Впевнений. Коли ми їхали сюди, я бачив за містом зарості олеандру. В нього все отруйне – і коріння, і стебла, і листя, і квіти. Якщо соком бризнути в очі – людина сліпне. Якщо на шпичку з олеандру насадити м’ясо й запекти – неминуча смерть від отруєння.
– То ми пригостимо охоронців печеним м’ясом на таких паличках? – запитав Петрик. – А якщо вони відмовляться?
– Ні. Ми покладемо їм в багаття сухий олеандр, і вартові непомітно помруть від отруйного диму. А вже тоді візьмемось за діло. Ніякого ризику. Давайте поїмо і поїдемо за олеандром.
– Поки є час потрібно накупити харчів в дорогу, – задумливо сказав Петрик, – бо в дорозі, може, і не бути можливості розжитись на їжу.
Козаки набрали великий оберемок сухого олеандру і відвезли його до будинку, де тримають Оріяну.
– Татари розводять вогонь на одному й тому самому місті, – кивнув Іванко на згарище посеред двору.
Петрик, користуючись тим, що на подвір’ї нікого немає, наклав дров в впереміжку із сухим олеандром для вечірнього багаття. Решту олеандру поклав на купу хмизу біля високого глиняного паркану.
– Може, вдасться підкинути у вогонь вночі, коли охоронці обходитимуть хату.
Після цього козаки повернулись до заїжджого двору, в якому зупинились. Мирослав ледве дочекався ночі. Іванко з Петриком навіть поспали кілька годин, бо невідомо, коли тепер вдасться відпочити, але Мирослав не зімкнув очей.
– Час, – збудив він товаришів, коли стемніло.
Щоб не привертати нічиєї уваги, запорожці вибралися назовні через вікно. Стояла ніч. Аромати лаврів, туй, кипарисів приємно кружать голову. Ще вдень козаки домовились, що підуть за Оріяною пішки.
Коли запорожці звернули у вуличку, яка веде до будинку, де утримують Оріяну, їм зустрілись шестеро кремезних чоловіків, які швидко йдуть назустріч. Двоє з них несуть щось, загорнуте в килим.
– Щось мені якось неспокійно на душі, – промовив Мирослав, коли вони розминулися з незнайомцями.
– Швидше! Бігом! – гукнув Іванко і першим кинувся до потрібного двору.
На подвір’ї навколо багаття козаки побачили мертвих охоронців. Всі десять татарів лежать на траві навколо вогнища.
– Не може бути! – викрикнув Іванко. – Не могли вони так швидко померти від отрути! Щось тут не те!
Так і виявилось – вартові зарізані і зарубані. Мирослав кинувся до хати. Там на підлозі валяються ще три зарізані жінки – татарки. Оріяни ніде немає.
– Її викрали! А з викрадачами ми розминулися на вулиці! – несамовито вигукнув Мирослав. – За мною!
– Петрик, – запитав Іванко, – ти, часом, не звернув увагу – куди пішли викрадачі?
– До порту. Це точно!
Козаки наздогнали крадіїв біля порту. Вони бігли нечутно, тому викрадачі до останнього не помічали наближення запорожців.
– Повезло, – промовив один із злодіїв на турецькій мові, – ще трохи і ми на кораблі. Гроші отримаємо, а капітан – красуню русинку.
– Легкі гроші, – підхопив другий, – це тобі не корабель на абордаж брати!
Козаки зрозуміли, що перед ними пірати. Вони витягли з піхов шаблі, але Іванку і Петрику скористатися ними не довелося.
Мирослав накинувся на піратів з такою несамовитою люттю, рухався так швидко і нестримно, рубав так потужно, що навіть козаки були вражені. 
– Шайтан! – злякано викрикнув один із корсарів.
В Європі в шабельному бою використовують жорстокі блоки, а запорожці застосовують ухиляння. Мирослав зараз рубається, як європейці – жорстко, твердо, без усіляких відхилень, вивертання чи відкручування.
– Може, треба було хоч одного в живих залишити, щоб допитати? – сказав Петрик, але було вже пізно, бо Мирослав зарубав всіх шістьох піратів.
Він нахилився і розрізав мотузки, якими зв’язаний килим, потім розгорнув його. В килимі дійсно Оріяна. Мирослав подивився в заплакані очі коханої дружини і пригорнув її до себе.
– Серденько моє! – тільки і сказав він.
Серце жінки здригнулося несамовитою радістю.
– Мирославе! – тремтячим голосом запитала Оріяна, дивлячись в його червоні від безсоння очі. – Ти? Невже це може бути правдою?
– Може, – усміхнувся Іванко, – може.
– Братику, і ти тут! Куди ми оттепер? Чекайте! Скажіть, як діти?
– Все добре. Вони тоді встигли добратися до фортеці.
– А мама? Її татарин оттоді конем збив.
– Вона теж жива, здорова. Не хвилюйся. Піднімайся, люба, нам треба йти. Піратів скоро кинуться і почнуть шукати.
Оріяна підвелася. Виявилось, що вдягнена вона в татарський одяг.
– Оце добре, – зрадів брат, – якщо що – менше уваги до себе привертатимеш! Просто чудово! Ну, пішли.
Заходити до постоялого двору Оріяна рішуче відмовилася. Вона хоче якомога швидше вибратися з міста. Жінка здригається від шарудіння листя на деревах, від кожного звуку.
– Зрозумій, сестро, – пояснює Іванко, – поки не відчинять ворота, ми вибратися з Кафи не зможемо. Ніяк. Треба чекати до ранку. І краще це зробити в заїзді.
Коли Оріяна зрозуміла і погодилася, Мирослав підсадив її, і вона влізла через вікно до кімнати. Потім це зробили й козаки. Петрик з Іванком заснули, а Мирослав з дружиною проговорили до самого ранку.
З самого ранку, навіть без сніданку Петрик вийшов на розвідку до міста. Мирослав нарешті заснув – вперше за декілька днів. Оріяна підійшла до брата і обняла його.
– Дякую, братику, що приїхав за мною. Про що задумався?
– Ми виглядаємо, як три турка і татарка. Зараз мені здається, тобі потрібен одяг туркені.
В цей час повернувся Петрик. Він трохи схвильований.
– Розповідай, – вимагає Іванко.
– Шукають по всьому місту. І татари, і пірати. Біля воріт не пройти – скрізь наші переслідувачі. В порту також. Треба вичекати якийсь час. Сподіваюсь, тут ми в безпеці.
 – Знаєте, – сказала Оріяна, – я прошу, молю вас – звільніть Орисю. А може й ще когось з наших людей.
Іванко задумався. Легко сказати, а ти спробуй здійсни таке, та ще й тоді, коли тебе розшукують по всій Кафі. Він підійшов до вікна і став дивитись у двір заїзду. Тут увагу всіх привернув до себе Петрик.
– Не знаю, як ви, а я їсти хочу.
– То іди і замов. Ми теж сьогодні нічого не їли, якось забули про їжу.
– А що ви хочете? – оживився Петрик.
– Бешбармак, шурпу і коржики. Всі згодні? Оріяночко, зайди, будь ласка, за ширму щоб тебе не помітили.
Петрик вийшов і скоро повернувся. Іванко так само стоїть і позирає у вікно. Тут в двері постукали, це служник приніс їжу. Іванко повернувся, коли слуга вийшов. Він зробив крок до столу і завмер на місці.
– Чотири порції? – вражено запитав він.
– Так. Нас же четверо, – відповів Петрик і прикусив язик.
Для власника заїжджого двору їх троє. Через розкрите вікно донісся храп коней. У двір заїхали два десятки яничарів.
– Іванку, – промовив Петрик, – коли я повертався, наші сусіди з кімнати навпроти вийшли в місто. Не з’їхали, а пішли у своїх справах. Думаю, Оріяна може якийсь час побути в їх кімнаті.
– А замок? Вони що, залишили двері відчиненими?
– Ні. Але там простий замок. Гадаю, я зможу його відчинити.
Петрик вийшов і маленьким ножиком й залізною шпилькою відчинив замок. Він взявся за ручку і відчинив двері. Кімната порожня.
– Готово! – оголосив Петрик. – Швидше!
Мирослав взяв дружину за руку і повів її до сусідньої кімнати
– Кохана, тобі треба трохи посидіти тут. Нічого не бійся, ми тут. Сподіваюсь, все буде добре.
Петрик зачинив двері на замок, і козаки повернулися до своєї кімнати. Через хвилину до них вдерлися яничари. За їх плечима стоїть господар постоялого двору. Вони першим ділом подивилися на стіл. Перед Іванком і Петриком стоять по одній порції бешбармаку і шурпи, перед Мирославом – дві.
– Зголоднів, ефенді? – насмішливо запитав яничарський ага замість вітання.
– Так, – відповів Мирослав і невимушено посміхнувся, – я можу і більше з’їсти!
Один з яничарів пройшов вглиб кімнати, зазирнув за ширму і легким кивком голови дав знати іншим, що більше в кімнаті нікого немає. Не сказавши більше ні слова, незвані гості вийшли.
Козаки зітхнули з полегшенням, але тут в коридорі роздалися крики, тупіт і брязкіт шабель. Пролунало кілька пострілів з пістолів. Запорожці підвелися з-за столу і схопились за шаблі.
Коли все стихло, Іванко визирнув з кімнати. В кінці коридора біля калюжі крові стоїть блідий, як крейда, власник постоялого двору.
– Що сталося, шановний? – запитав Іванко.
Господар повернувся на голос. Під правим оком в нього чорніє великий синець.
– Яничари пізнали кількох грабіжників, намагалися їх затримати. А ті розбійники вбили яничарського агу і ще одного яничара, двох поранили. А мене яничари звинуватили в тому, що я прихистив бандитів.
 Іванко повернувся до кімнати.
– Думаю, треба нам вибиратися звідси, і кращого часу для цього немає. Петрику, випускай Оріяну.
Мирослав вилив шурпу за вікно, бешбармак склав в казанок, а коржики в полотняну торбу. Коли козаки вийшли із свого номеру, служник вже вимив кров в коридорі і тепер миє підлогу в кімнаті, в якій зупинилися грабіжники.
В заїзді коїться такий безлад, розгардіяш, що ніхто не звернув увагу на те, як четверо постояльців покинули заклад. Козаки осідлали коней і виїхали за ворота.
– Куди ми тепер? – запитав Мирослав. – Вважаю тепер зупинятися в якомусь іншому постоялому дворі небезпечно.
– Спробуємо виїхати з міста. Петрику, їдь вперед, подивись, що там?
Їм повезло – охорона біля воріт сама наказала їхати їм швидше. Старший з варти замахав руками:
– Проїжджайте скоріше! Сюди їде сам кримський хан! Ось-ось буде тут!
– Цікаво, що привело в Кафу великого хана? – запитав Іванко, проїжджаючи повз охоронців міських воріт.
– Сюди привезли, було, таку красуню русинку, що великий кримський хан захотів побачити її. Тільки не встиг – її викрали флібустьєри.
– Білий бунчук! – вигукнув один з охоронців. – Капи-кули!
Начальник охорони ще більше заметушився.
– Особиста ханська гвардія! Звільніть проїзд! Негайно!
Козаки з Оріяною квапливо від’їхали вбік. Там жінка злізла з коня і схоронилась за ним. Хлопці також спішилися, але вони не ховаються, а розглядають самого кримського хана. Скоріше всього більше вони його ніколи не побачать.
– Якби не Оріяна, – шепнув Іванко товаришам, – можна було би спробувати вбити цього клятого хана.
– Якби, – зітхнув Петрик.
– Не здумайте, – попросив Мирослав.
Охоронці запобігливо низенько вклонилися хану. Коли великий кримський хан із своєю кінною гвардією проїхали повз них і зникли за воротами Кафи, козаки полегшено зітхнули, сіли на коней і поквапливо поїхали по дорозі на північний захід.
Проїхавши зарості олеандру, вони побачили непримітну стежку і звернули на неї. Через кілька хвилин вони побачили катрагу – татарський курінь з гілок і соломи. Він порожній, видно, що в ньому мінімум тиждень нікого не було.
– Треба підлатати дах, – сказав Мирослав, огледівшись, – бо скоро піде дощ.
– Звідки знаєш? – здивувався Петрик. – Сонце он як палить!
– Коли ми проїжджали повз пасовище – корови лягли. Це означає, що в найближчі години слід очікувати на дощ. Давайте, полагодимо дах та нарешті поїмо.
Коли козаки поправили дах катраги, поїли бешбармак з коржиками, Мирослав раптом посміхнувся.
– Бачила, Оріяночко, сам великий кримський хан, почувши про твою красу, не всидів в своєму Бахчисарайському палаці, і приїхав побачити тебе на власні очі!
– Що ти вигадуєш? – зашарілася Оріяна.
– Нічого я не вигадую. Нам про це сказав начальник охорони біля воріт.
– Правда, сестро, – підтвердив Іванко, – все так, як сказав Мирослав.
Тут на дах куреня почали падати краплі дощу, який швидко перейшов у зливу. Всім захотілося спати, тож вони повкладалися на сухі бур’яни, накриті кінськими попонами і заснули.


Ясир
Степ дихав спекою. Над безкраїм обрієм тремтіло гаряче повітря, а суха трава, витоптана кінськими копитами, повільно здіймалася пилом.
Тим часом на іншому шляху до Криму довга татарська валка розтягнулася на кілька верст. Попереду й позаду скачуть озброєні вершники, час від часу підганяючи знесилених бранців. За ними тягнуться отари овець і стада корів, а між кіньми й возами сунуть люди, приречені на чужину.
То був ясир – страшна здобич, заради якої кримськотатарські загони здійснювали свої спустошливі набіги на українські землі.
Ще кілька днів тому на місці, де тепер залишалися лише попіл і руїни, стояло квітуче село. На подвір’ях сушилося збіжжя, біля криниць гомоніли жінки, а діти бігали поміж хатами, не знаючи, що вже незабаром їхній світ перетвориться на пекло.
Раптовий кінський тупіт, дикий галас нападників, брязкіт зброї та крики переляканих людей зруйнували звичний перебіг життя.
Татари налетіли несподівано, на світанку. Вони оточили село, підпалили кілька хат, а потім почали хапати людей, виганяючи їх на майдан. Тих, хто намагався чинити опір, рубали шаблями. Уцілілих чоловіків, жінок і дітей зв’язували докупи й гнали до степу.
Старих, тяжкохворих і зовсім малих дітей, які, на думку нападників, не витримали б дороги, вбивали. Для загарбників людське життя мало ціну лише доти, доки людина могла принести прибуток.
До вечора село спорожніло. Над спаленими стріхами здіймався дим, на вулицях лежали нерухомі тіла, а біля розбитої криниці плакала жінка, яка не знайшла серед полонених свого сина. Та її голос швидко загубився в степовій далечині, куди вже відходила татарська орда.
Тепер бранці повільно брели під палючим сонцем. Хтось ішов босоніж, хтось ледве переставляв ноги в розбитих постолах. Руки багатьох були зв’язані мотузками, а на шиях і зап’ястках виднілися криваві сліди від пут. Люди майже не розмовляли. Горе забрало в них слова, а страх змушував кожного берегти останні сили.
Серед полонених був літній чоловік на ім’я Остап. Не дивлячись на вік це був ще міцний чолов’яга, тому ординці його не скарали на місці. Ще недавно він мав власну господу, невеликий садок і клапоть родючої землі. Тепер на ньому висить розірвана сорочка, а розбите обличчя почорніло від пилу і крові, а сиве волосся збилося в пасма.
Поруч ішов його син Данило, молодий чоловік широкоплечої статури, який після кількох днів полону вже ледве тримався на ногах.
Між ними, тримаючись за батькову руку, брела Данилова дружина Ганна. На грудях вона несла наймолодшу дитину, а за спідницю чіплявся п’ятирічний Петрусь. Старшого сина, десятирічного Миколку, татари відігнали до іншої групи бранців. Відтоді Ганна не бачила його й не знала, чи живий він.
– Тату, – тихо промовив Данило, коли вершники трохи відстали, – невже нам не судилося більше побачити рідної землі?
Остап не відразу відповів. Він подивився на сина, потім на невістку, яка притискала до себе дитину, і важко зітхнув.
– Не кажи так, сину. Поки живі, мусимо сподіватися. Господь не залишить нас.
– А якщо залишить? – Данило гірко всміхнувся. – Поглянь довкола. Скільки людей іде за нами! Хто з них повернеться додому? Скільки дітей уже не побачать своїх матерів? А скільки матерів ніколи не дізнаються, де загинули їхні сини?
– Не знаю, сину, – тихо відповів старий. – Але знаю одне: не можна віддавати ворогові ще й власну надію.
Ганна почула їхню розмову й заплакала. Вона намагалася стримувати ридання, щоб не привертати уваги татар, проте сльози самі котилися по її запиленому обличчю.
– Батьку, скажіть, невже ми нічого не можемо вдіяти? – прошепотіла вона. – Може, вночі спробуємо втекти? Хай навіть удвох із Данилом. Миколка, мабуть, десь попереду. Раптом вдасться його знайти…
Старий тільки скрушно похитав головою.
– Я думав про це, доню. Але подивися, скільки навколо вершників. У степу від них не сховаєшся. А якщо нас спіймають, то не пошкодують ні тебе, ні дітей.
– То невже ми просто підемо за ними, як худоба? – крізь сльози запитав Данило.
– Ні, сину. Ми мусимо чекати слушної миті. І пам’ятай: поки можемо захистити своїх дітей, ми ще не переможені.
Данило опустив голову. Йому хотілося кинутися на найближчого вершника, вихопити в нього шаблю й бодай дорого продати власне життя. Але поруч була Ганна, на руках якої слабко стогнала немовля, а за неї чіплявся маленький Петрусь. Безглуздий порив міг занапастити їх усіх.
Дорога ставала дедалі важчою. Сонце хилилося до обрію, проте спека не спадала. Бранцям майже не давали води, а зупинки були короткими. Татари поспішали до Перекопу, де належало пройти через укріплений перешийок, що сполучав Кримський півострів із материком.
Остап знав про це місце з розповідей купців і козаків.
– Біля Перекопу єдиний зручний прохід до Криму, – сказав він синові, коли валка ненадовго сповільнила рух. – Там укріплення, там сторожа, там рахують здобич і збирають мито на ханську користь. За кожного невільника, за худобу, за все, що орда награбувала, треба буде відзвітувати. Вони не зможуть пройти повз ті ворота непоміченими.
Данило підвів голову.
– І що нам із того, тату?
Старий нахилився до нього, ніби боявся, що навіть вітер донесе його слова до татарських вух.
– Це наша остання надія, сину. Дорога до Перекопу довга, а орда розтягнулася на багато верст. Якщо козаки дізналися про напад і вирушили навздогін, вони можуть наздогнати нас до того, як ми дістанемося укріплень. А якщо ні… – Остап на мить замовк. – Тоді залишиться сподіватися на іншу нагоду.
– Козаки… – прошепотів Данило. – Чи знають вони, що нас ведуть у полон?
– Мусили б знати. Наші люди не раз попереджали про татарські набіги. Та степ широкий, а ворог хитрий. Не завжди вдається встигнути.
Ганна пригорнула до себе дитину.
– Я молюся, щоб вони прийшли, – сказала вона. – Навіть якщо не врятують усіх, хай урятують хоч когось. Хай бодай Петрусь і малий повернуться додому.
– Не кажи так, Ганно, – заперечив Данило. – Повернемося всі. І Миколку знайдемо. Я не залишу його в чужих руках. А запорожці якщо знають про нас – не дадуть безкарно забрати нас у рабство.
Він промовив це твердо, хоча сам уже не вірив у власні слова. У його пам’яті знову й знову поставала картина ранкового нападу: дим над хатами, крики, кінські копита, Миколка, якого вихопили з материнських рук, і татарин, що вдарив Данила руків’ям батога, коли той кинувся на допомогу синові.
Тоді він уперше відчув власне безсилля. А тепер воно стало ще тяжчим.
Надвечір орда зупинилася біля неглибокої балки. Бранцям дозволили присісти на землю. Люди падали просто на суху траву, не маючи сили навіть роздивитися, де опинилися. Діти просили води, жінки обіймали їх і шепотіли слова, які вже не могли заспокоїти нікого.
Татари розпалили багаття неподалік від худоби. Вершники розмовляли, сміялися, ділилися здобиччю. Для них похід завершувався вдало: вони гнали до Криму людей, худобу, коней та інше награбоване майно.
Кожен полонений означав майбутній прибуток – когось можна було продати на невільничому ринку, за когось вимагати викуп, а когось примусити працювати на чужого господаря. Для бранців же кожна пройдена верста означала віддалення від дому.
Малий Петрусь заснув у матері на колінах. Ганна обережно гладила його волосся, намагаючись не розбудити. Раптом хлопчик заворушився й тихо запитав:
– Мамо, а коли ми повернемося додому?
Ганна завмерла. Вона не знала, що відповісти. Перед очима постала їхня хата, садок, стежка до річки, батьківська могила на сільському цвинтарі. Усе це тепер здавалося таким далеким, ніби належало до іншого життя.
– Скоро, синочку, – прошепотіла вона, цілуючи його в чоло. – Ти тільки тримайся біля мене.
Хлопчик знову заплющив очі.
Данило відвернувся, щоб дружина не побачила його сліз. Він не міг більше дивитися на дитину, якій доводилося брехати заради крихти спокою. Та що він міг сказати правду? Що їх можуть продати на чужині? Що вони, можливо, ніколи не побачать ані рідного краю, ані один одного? Що попереду – важка дорога, голод, невідомість і страх?
Ніч минула тривожно. Вартові не спускали очей із бранців, а кожна спроба підвестися викликала погрозливі вигуки. Кілька чоловіків, які спробували втекти, були швидко спіймані. Їх повернули до валки побитими, а одного, який чинив запеклий опір, убили на очах у решти полонених.
Після цього бажання втекти змінилося гнітючим розпачом. Люди зрозуміли, що за кожну спробу вирватися на волю доведеться платити життям. Матері ще міцніше притискали дітей до грудей, а чоловіки мовчки дивилися в землю.
Наступного дня степ почав змінюватися. На обрії проступили темні лінії укріплень, а шлях поступово звужувався. Татари пожвавилися, підганяючи полонених. Попереду був Перекоп – місце, де степова дорога веде до Криму.
Остап, побачивши укріплення, спробував підвестися навшпиньки, щоб роздивитися їх краще. Потім перезирнувся із сином.
– Ось він, сину, – прошепотів старий. – Перекоп. Тепер усе залежатиме від того, чи встигнуть наші.
Данило почав вдивлятися в далечінь. Він шукав бодай якусь ознаку порятунку: хмару пилу від кінської валки, блиск зброї, силует вершника на пагорбі. Але степ залишався порожнім. Лише татари рухалися попереду, а за ними тягнувся нескінченний потік людей і худоби.
– Та немає там нікого, – сказав він глухо.
– Не поспішай із висновками, синку, – відповів Остап, хоча в його голосі вже не було колишньої впевненості.
Біля укріплень орда почала збиратися щільніше. Вершники перегукувалися, рахували полонених і переганяли худобу. Дехто з бранців, побачивши ворота, почав плакати. Інші молилися, хрестилися й шепотіли імена рідних. Вони розуміли: щойно їх проведуть за укріплення, повернутися буде значно важче.
Раптом над валкою злетіли голуби. Птахи, сполохані кінським тупотом і галасом, закружляли над дорогою. Татари почали цокати язиками, наслідуючи пташиний голос, і сміятися. Для них це була звичайна мить у дорозі. Для бранців – ще одне нагадування про свободу, яка кружляла над ними, але залишалася недосяжною.
Петрусь простягнув руку до неба.
– Мамо, дивись! Голуби! Вони полетять додому?
Ганна притиснула його до себе й не змогла відповісти. Їй здавалося, що разом із птахами відлітає остання надія.
Остап заплющив очі. Він згадував рідну хату, дружину, яка не пережила минулої зими, своїх онуків, яких мріяв побачити дорослими. Тепер усе це залишалося по той бік степу. Він розумів, що може більше ніколи не ступити на рідну землю, але не хотів, щоб син бачив його зламаним.
– Слухай мене, Даниле, – тихо промовив старий. – Що б не сталося, бережи Ганну й дітей. Якщо доля розлучить нас, не забувай, хто ти й звідки. Ми не повинні втратити себе, навіть коли в нас відберуть усе інше. Помолімося, бо буде те, що бог дасть.
Данило міцно стиснув батькову руку.
– Не кажіть так. Ми ще виберемося. Я знайду Миколку, знайду дорогу додому. Чуєте, тату? Не дам їм нас зламати.
Старий кивнув, але промовчав.
Попереду вже відкривалися ворота до Криму. Орда готувалася провести через них свою здобич. Знесилені люди ступали вперед, майже не відчуваючи землі під ногами. Їхні обличчя були сірими від пилу, очі – порожніми від утоми, а душі – сповненими невимовного болю.
Остання надія на втечу згасала. Попереду чекала чужина, невільничі ринки й невідоме майбутнє. Та десь далеко, за степовими обріями, залишалася рідна Україна – земля, до якої вони подумки поверталися з кожним подихом.
І поки хоча б один із них пам’ятав рідний дім, материнську мову й своє справжнє ім’я, жодні пута не могли остаточно відібрати в нього свободу духу.
Раптом із степу долинув глухий тупіт копит. Спочатку його майже заглушали крики татар і ревіння худоби, але за мить звук став виразнішим. Над обрієм здійнялася хмара пилу.
– Що це? – занепокоєно вигукнув один із татарських вершників, повертаючи коня.
Ординці почали озиратися. Одні хапалися за шаблі, інші намагалися зібрати розтягнуту валку докупи. Та було вже пізно. Із-за невисокого пагорба вихопився кінний загін запорожців. Вже видно їх червоноверхі шапки.
Попереду мчать козаки з шаблями напоготові, а над їхніми головами розвівається малинове полотнище козацької хоругви. Несподіваність нападу зробила свою справу. Татари не очікували на такий зухвалий напад біля самого Криму.
– Козаки! – закричав хтось із татар. – До бою!
– Дякую тобі, боже, – перехрестився Остап, – як раз вчасно!
Але відступати було нікуди. Кислячани вдарили по ординцях із такою стрімкістю, що ті не встигли як слід вишикуватися до бою. Зав’язалася коротка, запекла сутичка. Козацькі шаблі блиснули на сонці, коні здіймали куряву, а бойові вигуки розкотилися над степом.
 За віру! За наших людей! – гукнув Мартин Паталаха, прориваючись до полонених.
– За волю! – шо духу вигукнув Макар Малюта
Данило спочатку не повірив власним очам. Ще мить тому перед ним були лише ворожі вершники та укріплення Перекопу, за якими чекала неволя, а тепер між бранцями й татарами стали люди, які прийшли їх урятувати.
– Тату! Це ж наші! Козаки! – вигукнув він і кинувся вперед, щойно один із вершників перерубав мотузки на його руках.
– Не поспішай, сину! Ганну й дітей рятуй! – наказав Остап.
Данило кинувся до дружини, допоміг їй підвестися й підхопив на руки малого Петруся. Ганна, не стримуючи сліз, озиралася навсібіч, шукаючи серед звільнених свого старшого сина.
– Миколки немає! – скрикнула вона. – Його тут немає!
Данило зблід. Він знав, що хлопчика могли погнати з іншою групою бранців, яка вже пройшла за перекопські укріплення. Та зараз треба було рятувати тих, кого ще можна було вирвати з рук ворога.
Натхнені першим успіхом кислячани б’ються відчайдушно, не дозволяючи татарам знову зібратися докупи. Частина ординців кинулася навтьоки, інші намагалися прикрити відступ товаришів. Зрештою нападники залишили полонених і почали відходити до Перекопу, забираючи лише тих, кого встигли захопити під час сутички.
– Усіх, хто може йти, відводьте за пагорб! Пораненим допомогти! Жінок і дітей – у середину! – пролунала команда козацького отамана Михайла Креміня.
Звільнені бранці поволі рушили за своїми рятівниками. Одні плакали, інші хрестилися, дякуючи богові, а дехто просто мовчки дивився на козаків, наче боявся, що це лише сон і страшна неволя ось-ось повернеться.
Остап радісно обійняв Данила за плечі.
– Бачиш, сину, я ж казав: не можна віддавати ворогові надію.
– Так, батьку, – відповів Данило. – Але Миколка залишився там. Я не піду додому без нього.
Отаман, почувши його слова, уважно подивився на молодого чоловіка.
– Не поспішай із відчаєм. Ми ще не закінчили своєї справи. Якщо хлопець у руках татар, шукатимемо нагоди його визволити.
Данило міцніше притиснув до себе Петруся й поглянув у бік Перекопу. За укріпленнями лежить шлях до Криму, а десь там, серед чужих людей, залишався його старший син.
Він уже знав: порятунок родини ще не завершився. Попереду чекає нова боротьба – за Миколку, за інших невільників і за право кожного русина повернутися на рідну землю.
Звільнені бранці сіли на татарських коней і поїхали попереду козаків в північному напрямку. Важкі дощові хмари закрили собою сонце і на землю полилися холодні цівки дощу. Холодний, сильний дощ ішов до вечора. Земля розкисла, кримчаки втратили сліди і повернулись назад до Криму.
Втікачі вимокли до нитки, замерзли, але ніхто з них не звертає на це уваги. Вони не захотіли спинитись для відпочинку, воліючи їхати якомога далі від осоружного Криму.


Втеча з Кафи
Наступного дня з самого ранку, який зустрів їх гострою свіжістю і приємною прохолодою, козаки почали радитися стосовно подальших дій. Мирослав час від часу дивиться на Чатир-Даг.
– Може нам варто перебратися поближче до гір? – запропонував він.
– Ні в якому разі, – гаряче запротестував Петрик. – Я забув вам сказати – десь там в цих горах знаходиться табір місцевих розбійників. Люди на базарі казали, що їх там сотні. Нам туди потикатися ніяк не можна.
– Тоді так, лишаємося на місці. Звідси близько до Кафи. Петрику, ти прямо зараз їдеш в місто. Поснідаєш на ринку, купиш нам щось поїсти, знайдеш Орисю, поговориш з нею і відразу назад. Зрозумів? – запитав Іванко.
– Добре. Заодно послухаю, що говорять про Оріяну, кримського хана і піратів.
Після того, як Петрик поїхав до Кафи, козаки почали збирати і обережно вичавлювати сік з листя і квітів олеандра. Також вони назбирали сухих стебел і коріння цієї рослини.
– Може воно нам і не знадобиться більше, – розсудливо промовив Іванко, – але краще мати його під рукою, раз вже воно тут скрізь.
Петрика довелося чекати до пізнього вечора. Всі вже вирішили, що з ним щось сталося, коли він врешті-решт з’явився.
– Ти де так забарився? – накинувся на нього Іванко. – Ми ж хвилюємося за тебе! Я тобі казав – знайдеш Орисю, поговориш з нею і одразу назад!
– Власне так все і було. Орисю продали, тому поки я її знайшов і поговорив – пройшов весь день. До речі, разом з нею купили наших односельців Мишка Яремчука і Климка Вараву.
Всі зітхнули, бо знають, що Мишко – один із кращих друзів Петрика, а Климко – самий кращий друг Романа і Руслана. Мирослав мовчить, обмірковуючи новину.
– Значить, треба нам поспішити з їх звільненням. Де їх тримають?
– Я покажу. Це недалеко від воріт, через які ми виїхали з Кафи. Татарин той, який полонив Оріяну, лютує. Пірати вбили його синів, братів і племінників. Кримський хан теж надзвичайно невдоволений тим, що не побачив Оріяну.
– Що ж, давайте міркувати, як нам викрасти Орисю, Мишка, Климка і вибратись з міста, – запропонував Іванко.
– Оріяночко, – сказав Мирослав, – ти залишися тут. Чекатимеш на нас.
– Ні. Ні! Я боюсь. Хтось же збудував цей курінь. А що, як вони повернуться, а тут я, та ще й одна? Я з вами.
Іванко поклав руки на коліна і задумався.
– І ще, – пригадав Петрик, – Орися вдягнена в наш одяг. За дорогу до Криму він обносився. Коротше кажучи, для неї потрібен інший одяг – татарський чи турецький.
– Ні, – раптом рішуче заявила Оріяна, – нам з Орисею потрібен чоловічий одяг і шаблі. В усякому разі мені шабля точно потрібна.
– Вас і чоловіча одежа не приховає, – посміхнувся Мирослав. – Варто лишень подивитись на ваші личка.
– А ми відріжемо по пасму волосся і зробимо собі вуса. Тільки треба зробити клей з березової живиці і воску, або якийсь інший клей. Іванку, чого ти мовчиш?
– Думаю я.
– Думай вголос.
– Вийти з міста важче, ніж увійти до нього, бо скрізь чужі очі, вуха. Вночі точно не вийдемо, бо брами будуть зачинені, а їх добре охороняють.
– Дозвольте сказати мені, – перебив Іванка Петрик. – Не встиг доповісти, що з міста можна вибратися через стоки, якими течуть нечистоти, дощова вода. Правда, входи стережуть, але не серйозно – по одному охоронцю.
– Що ж ти мовчав? – спалахнув Мирослав, не вірячи своїм вухам. – Кажи до пуття!
– А виходи? – запитав Іванко. – Вони що, відчинені? І куди вони виходять?
– На виходах стоять грати, які відкриваються зсередини. Виходять стоки до моря.
– Значить, десь неподалік від такого виходу Оріяна буде чекати нас з кіньми. Вдень купимо чоловічий одяг для жінок і коней, щоб вистачило для всіх. Хлопцям також потрібен турецький одяг. Ну, тепер майже цілковита ясність.
Наступного дня Іванко з Петриком пішли до Кафи, купили необхідний одяг, шаблі, коней і повернулися до тимчасового табору.
– Оріяно, – мовив брат, – ти з кіньми будеш чекати нас біля моря. Я покажу, де саме. А нам треба увійти до міста, поки не закриють ворота.
– Згода, – кивнула Оріяна.
Вона перевдягнулася в чоловічий одяг, але вуса поки що робити не стала. Жінка підперезалася шаблею і відчула себе більш впевнено. Надвечір козаки з Оріяною поїхали до міста. Кафа вразила жінку білими стінами, високими мінаретами, бо раніше Оріяна ні на що уваги не звертала.
Велике татарське місто зовсім не схоже ні на Гайсин, ні тим більше на русинські села. Залишивши Оріяну біля моря, козаки пішли до міста. До вечора вони коротали час в чайхані, а коли її закрили, стали ховатися у великому саду якогось багатого татарина.
– Собаки гавкають, – помітив Петрик, – хоч би нас не видали.
Але собаки їх не почуяли і не видали. Пізно вночі, коли вже перегукувалися другі півні, Іванко прошепотів:
– Час! Петрику, веди нас.
Кафа спить, в жодному вікні не блимає аніякий вогник. Тиша здається напруженою, кроки відлунюють в цій тиші. Петрик швидко знайшов будинок, в якому тримають Орисю і хлопців. Рука Іванка мимоволі лягла на шаблю.
– Ну, поможи, боже!
Козаки перехрестилися, пробралися всередину будинку, зарубали татар і звільнили бранців. Після цього вибралися назовні і поквапливо пішли до входу стоку. Татарський вартовий марудиться біля хвіртки в стіні, де починається витік.
Хлопці ще вдень домовились, що охоронцем займеться Мирослав. От він і налетів на татарина так, що той не встиг і зрозуміти, що відбувається. Козак витер ніж об одяг татарина і забрав в нього шаблю. Після цього обшукав вартового, знайшов ключ і відчинив хвіртку.
Козаки затягли тіло охоронця і кинули його під стіною. Мирослав викресав вогонь і підпалив велику лойову свічку, потім олійний світильник. При їх світлі всі пішли вниз по стоку. В коридорі відчувається вогкість, сирість.
Дійшовши до виходу козаки відчинили засув і вийшли за мури міста. Коли знайшли Оріяну, жінки на радощах обійнялися і розцілувалися. Потім Орися перевдягнулася в чоловічій одяг. Мишко і Климко також вдягнули турецьке вбрання.
Затим всі сіли на коней і поїхали до своєї схованки за чагарниками олеандра.
– Спасибі вам за порятунок, – мовив Климко.
– Так, величезне дякую, – гаряче підхопив Мишко. – Ні за що б не повірив, що хтось може так ризикувати заради нас. Це ж так небезпечно! Практично неможливо.
Він спробував посміхнутися, але не зміг.
– Якщо не ми, то хто? – запитав Петрик. – На те ми й запорожці, щоб іти туди, де небезпека!
Іванко, який їде першим раптом підняв вгору стиснутий кулак, що серед козаків означає «Небезпека» і проїхав повз поворот до куреня.
– Що там? – наздогнав його Мирослав.
– Сліди від багатьох коней. Точно не наші. Приготуйте про всяк випадок зброю. Передай всім.
Не встигли вони від’їхати на пів версти, як їх наздогнали два десятки татарських вершників. В руках вони тримають криві турецькі шаблі.
– Стійте! – грізно вигукнув їх ватаг. – Здавайтеся! Рахуватиму до трьох!
Іванко і Мирослав відкрили глечики з соком олеандра.
– А чому тільки до трьох? – зневажливо запитав Іванко, який, здається, зовсім не розгубився. – Більше рахувати не вмієш?
Коли перші ряди татарів наблизилися до козаків, Іванко з Мирославом хлюпнули в очі нападникам отруту. Ті закричали, кинули шаблі і схопились за очі. Після цього козаки накинулись на розбійників з шаблями.
Русини билися відчайдушно. Оріяна, Орися і Климко зарубали або закололи по одному головорізу, Мишко – двох, Іванко – трьох, а решту знищив Мирослав. Він, темніючи від люті, без втоми рубав ворогів направо і наліво.
– Шайтан! – кричать налякані грабіжники. – У, клятий!
– Ну, ти, Мирославе і звір, – з захватом мовив Петрик. – Горе тому, хто попаде під твою гарячу руку!
– Та я як уявлю, що Оріяна знову може потрапити до лап людоловів, стаю сам не свій, – зізнався Мирослав. – Просто шаленію від люті.
– А пам’ятаєте, – сказала Оріяна, – ви хотіли, щоб я чекала на вас в тому курені? І що б зі мною зараз було?
І біль забринів в її голосі. Запанувало мовчання. Козаки перезирнулися і тільки крякнули.
– Куди ми тепер? – запитала Орися. – Світає вже. Скоро кинуться вбитого вартового і почнуть нас шукати.
– Поїхали, – мовив Іванко. – Подумаємо на ходу.
– А коні розбійників? Їх же можна продати, і зброю теж. Та й нам змінні коні не завадять. Дорога додому далека.
Поки чоловіки зібрали зброю харцизів і обшукали їх, Іванко почав розмірковувати вголос.
– Напевне татари дізнаються про зникнення Орисі, Мишка і Климка. Вони думають, що вони будуть добиратися додому. Дорога через Перекоп одна, а степ татари знають краще нас. Тому нам поспішати туди не варто. До гір їхати також не можна, бо десь там знаходить табір розбійників.
– Так, у степу татари господарі. То що, зробимо зайвий гак? – зрозумів хід думок друга Мирослав. – Поїдемо уздовж берега моря? Тим більше поспішати нам не можна, щоб не зіткнутися з переслідувачами.
– Так. Звичайно, хочеться вибратися з Криму якомога швидше, але час зараз проти нас. Нехай татари ловлять вітер в полі, а ми поїдемо не поспішаючи і поки що не в бік Перекопу.
Оріяна з Орисею відрізали трохи волосся і приклеїли їх собі як вуса. Козаки добродушно сміються над ними.
– Але так дійсно краще, – визнав Мирослав. – Якщо ще трохи нахилити голови, то ніхто в вас жінок і не признає.
– Слухайте, – пригадав Петрик, – а снідати ми не будемо?
Всі розсміялися і вирішили, що треба відійти трохи від вбитих татарів, і вже там поїсти. Наприкінці сніданку Іванко витягнув і поклав перед жінками мигдаль і фісташки в меду і ще солодкі тістечка.
– Спеціально для вас купив в Кафі.
Нарешті всі сіли на коней і рушили назустріч долі. Їх чекає довгий, небезпечний шлях додому.
Через три версти вони побачили на березі досить велике рибальське село. На вулицях сохнуть різні рибальські сіті, в морі видно десятки невеликих човнів.
– Може, спробуємо тут продати або обміняти на харчі коні і зброю? – запропонував Петрик.
– Згоден, – кивнув Іванко, – але враховуючи, що татари напрочуд брехливий і хитрий народ, думаю, треба в’їхати в селище з протилежного боку, а потім виїхати сюди.
– Спритна вигадка, – оцінив Мирослав.
Козаки об’їхали село, залишили із своїми кіньми жінок, Мирослава й Климка, і втрьох в’їхали в рибальське село. На їх величезний подив татари купили і обміняли весь їх товар не торгуючись. Закінчивши торг хлопці поїхали в бік Кафи.
– Щось мені не подобається їх зговірливість, – з сумнівом покивав головою Іванко. – Відчуваю що це не до добра.
Виїхавши за село, вони повернули коней на захід і помчали до невеликого лісу. Коли вони в’їхали в нього і спішилися, із села вслід за ними вимчали тридцять озброєних вершників. Вони поскакали в південному напрямку в бік Кафи.
– От тепер зрозуміло, чому вони навіть не торгувалися. Розраховували, що віднімуть все даром. Падлючий народ.
Козаки повернулись до своїх і всі разом поїхали далі. Всі звуки навколо заглушує рокіт прибою.
– Ну що, – оголосив Іванко, – думаю, більше в татарські аули заїжджати не будемо, бо це вкрай небезпечно. Їжі в нас тепер вдосталь. Надалі будемо обережнішими.
– Іванку, – нагадав Петрик, – в нас багато свіжої риби. Шкода буде, якщо вона пропаде, як гадаєш?
Довелось влаштувати привал. Жінки вительбушили рибу, наварили і нажарили риби. Після ситного обіду ніхто не захотів їхати, тож всі повкладалися відпочивати. Один Мирослав час від часу обходить межі табору, придивляється і прислухається. Відпочивши, знову сіли в сідла.
– Ну що, – посміхнувся Іванко, – на тихі води, на ясні зорі, у мир хрещений, у край веселий!
– З богом, – додала Оріяна.
Поки навколо гори і ліси, їхати було зручно, бо їх видно тільки зблизька. Але через кілька днів вони доїхали до степового Криму, тепер втікачі пересуваються тільки вночі. Часу пройшло багато, навіть Ісмаїл Алі-огли припинив їх пошуки.
Степ дихає спокоєм. По дорозі їм зустрілась безіменна степова річка, і козаки змогли донесхочу напитися, поповнити запас води, напоїти і викупати коней. Вночі, ведучи коней в поводу, вони пройшли Перекоп і опинилися в Дикому Полі.
В дорозі їм зустрічались тільки табуни напівдиких коней. І от одного дня втікачі побачили кладовище із старими кам’яними і дерев’яними хрестами, а за ними акуратні будинки з крутими ґонтовими дахами і солом’яними стріхами.
– Добрались! – радісно вигукнула Орися. – Слава богу!
Голос її від хвилювання урвався. В інших дух забило від радості. Забувши все на світі, козаки продовжили путь, бо до Кисляка ще кілька днів путі.
Добравшись додому, першим ділом всі гуртом заїхали до Коберників.
– Доброго дня в хату! – весело промовив Іванко.
Євдокія і Лесь, побачивши Оріяну й усіх інших, довго не могли отямитись. По селу полетіла чутка про повернення земляків. Через пів години біля обійстя Коберників зібралось мало не все село.
Дізнавшись цю новину, з Гайсина прискакали поручики Яновський і Ясинський. Мати Орисі, не вірячи своїм очам, з лементом впала дочці на груди.
– Доню моя! Рідненька! А я ж вже думала, що не побачу тебе ніколи!
Жінки дивляться на зустріч матері з дочкою і плачуть. Мати Орисі повернулася до Іванка, Мирослава і Петрика й вклонилася до землі:
– Дякую вам, хлопці, що врятували мою дитину!
– Це ж справжнісіньке диво, прошу пана, – сказав граф Яновський. – Вирвати людей із самої Кафи! Скажи кому – і не повірять! Їй богу, як бога кохам!
– Холера ясна! – по-військовому сухо і коротко висловився поручик Ясинський, хвацько підкручуючи свої акуратні вуса.
– Шана і слава нашим землякам! – вигукнув Блажко Бажан.
– На все воля божа, – сказав Мирослав.
Голова Марії Гардової йде обертом від щастя. Вони обійняла своїх дітей як в дитинстві. Її заплакані очі нарешті висохли від сліз.
– Та невже ж це правда? Доню моя, донечко! Синку!
Роман з Русланом розплакались і не можуть зупинитися. В селі знялася весела метушня. Від графа Яновського привели діжку солоного сала, віз житнього хліба і барило горілки. Люди похапцем позносили що в кого є з готової їжі, і все село до глибокої ночі святкувало повернення односельців.
Петрик весь час святкування розповідав про їх пригоди, відшліфовуючи хист оповідача.


Тривожні вісті
Ранок видався погожим і тихим. Над Кисляком поволі розсіювався туман, оголюючи луки, городи та вкриті росою дахи хат. Після кількох неспокійних тижнів село нарешті поверталося до звичного життя.
Чоловіки лагодили вози, перевіряли реманент, доглядали худобу, а жінки поралися біля печей і на подвір’ях. Здавалося, що найближчим часом ніщо не порушить цього спокою.
Та досвідчені козаки знають: тиша на прикордонні нерідко буває оманливою. Достатньо однієї звістки, одного вершника на обрії, щоб буденний день обернувся тривогою, а звичайна праця поступилася місцем приготуванням до бою.
Саме такий вершник і з’явився на дорозі, що веде до села з півдня. Він їхав швидко, не шкодуючи коня. На його одязі темніють плями засохлого бруду, на обличчі проступала втома, а кінь важко дихав, закинувши голову. Біля першої хати вершник притримав повід, озирнувся й запитав, де знайти козацьку старшину.
– Що сталося? – поцікавився Блажко Бажан, який саме виходив із двору.
– Спершу відведи мене до старшини. Вісті маю такі, що зволікати не можна.
За кілька хвилин у Кисляку уже знали про прибуття розвідника. Звістка розійшлася швидше, ніж він устиг напоїти коня. Люди залишали роботу й виходили на вулицю, намагаючись бодай із його обличчя зрозуміти, яка небезпека насувається на їхній край.
Розвідника прийняли в хаті, де зазвичай збиралися старші козаки. Йому подали воду, дали хвилину перевести подих, але ніхто не квапився розпитувати про дорогу. Усі чекали головного.
– Кажи, що бачив, — нарешті мовив полковник Кремпський.
Розвідник поставив кухоль на стіл.
– Бусурмани вирушили в новий похід проти нас. Я бачив великі татарські загони, які вже вийшли з Криму. Це не звичайні ватаги, що шукають здобич. Схоже, готується великий наскок.
– Звідки прямують? – запитав Журба.
– Частина йде степовими шляхами, частина тримається ближче до води. Точної чисельності не знаю. Та люди, з якими мені вдалося поговорити, кажуть про десятки загонів. Можливо, вони з’єднаються вже ближче до наших земель.
– А коли чекати нападу? – запитав Кремінь.
Розвідник похитав головою.
– Через кілька днів. Може, трохи пізніше. Якщо вони вже рушили, то зупинятися надовго не будуть, щоб заскочити нас зненацька.
У хаті запала мовчанка. Кожен розуміє, що означають ці слова. Татарський похід несе небезпеку не лише озброєним козакам. Під удар потраплять села, хутори й зимівники, де живуть люди, які не мають ані достатньої зброї, ані змоги втримати оборону проти кінноти.
 Нападники спалять оселі, заберуть худобу, захоплять в полон жінок і дітей, а потім зникнуть в степу раніше, ніж до місця нападу дістанеться допомога.
– Чи відомо, куди саме вони прямують? – спитав Кремпський.
– Ні. Але є підстави вважати, що небезпека загрожує всьому прикордонню. Розвідники говорили про поселення на кількох напрямках. Вони можуть ударити там, де найменше чекатимуть.
– Отже, розраховують на раптовість, – підсумував Малюта.
– Саме так, – відповів прибулець. – І якщо ми сидітимемо склавши руки, вони самі оберуть час і місце бою.
Старшина підвівся.
– Скликати раду. Нехай прийдуть усі, хто може. Рішення треба ухвалити сьогодні.
До полудня на майдані зібралися козаки. Одні прийшли зі зброєю, інші поспішали просто з роботи, не встигнувши навіть змінити одяг. Звістка про татарський похід уже дісталася кожної вулиці. Люди говорили пошепки, тривожно поглядали на південь, а матері кликали дітей ближче до хат.
Коли старшина вийшла до громади, гамір стихнув.
– Маємо погані вісті, – почав Кремпський. – Розвідка повідомляє, що в Криму готують новий похід. Напрямок і чисельність ворожого війська поки що невідомі. Але небезпека для наших поселень реальна. Нам треба вирішити, як діяти.
– А що тут вирішувати? – озвався Свирид Ружинський. – Сідлати коней і вирушати назустріч. Якщо дозволимо татарам увійти в наш край, потім будемо збирати попіл замість хат.
Його гаряче підтримали кілька голосів.
– Правильно! Треба перехопити їх у степу!
– Поки вони не розсипалися по селах!
– Ударимо першими – і не дамо їм дістатися до наших людей!
Кремінь дочекався, поки вигуки стихнуть, і звернувся до іншої частини громади:
– А якщо це саме те, чого вони від нас чекають? Ми не знаємо ні їхньої сили, ні точного напрямку. Вирушимо всім загоном, а вони тим часом обійдуть нас і нападуть на Кисляк. Хто тоді захищатиме наших дітей і старих?
– То що ж, сидіти й чекати, поки ворог сам прийде до воріт? – заперечив молодий козак.
– Ніхто не пропонує сидіти склавши руки, – відповів курінний отаман. – Але сміливість без розрахунку може обернутися загибеллю.
До розмови долучився досвідчений воїн, який не раз ходив у степові походи.
– Я не раз бачив, як татари заманюють переслідувачів. Невеликий загін показується на обрії, відступає, залишає сліди – і наші кидаються за ним. А потім із балок і ярів виходять інші. Ми не можемо дозволити, щоб нами керували чужі хитрощі.
– Але й дати їм спокійно пройти не можна, – зауважив хтось із задніх рядів. – За кілька днів вони можуть спалити десятки поселень.
– Тому треба не просто виступати, а знати, куди виступати, – сказав Кремінь. – Спочатку з’ясуємо, де головні сили ворога. Одночасно підготуємо село до оборони.
Та суперечка не вщухала. Прихильники негайного походу боялися втратити час. Ті, хто виступав за зміцнення оборони, нагадували, що козаків у Кисляку не так багато, аби розпорошувати їх на кілька напрямків. Кожен мав рацію у своєму, і саме тому рішення давалося важко.
Нарешті слово попросив старий козак, який досі мовчав.
– Браття, згадайте, що найчастіше губить військо. Не брак хоробрості й не гострі шаблі. Його губить незнання. Ми не знаємо, скільки татар іде, не знаємо їхнього напрямку, не знаємо, чи це один похід, чи кілька узгоджених нападів. Якщо вирушимо навмання, то поставимо на кін усе, що маємо.
Він на мить замовк, обвів поглядом присутніх і продовжив:
– Пропоную розділити сили. Основний загін залишається тут і готує оборону. Невелика кінна розвідка негайно вирушає на південь, а ще одна – до сусідніх поселень, щоб попередити людей. Якщо виявимо головний татарський загін, тоді й вирішимо, де його зустрічати. Не будемо чекати удару, але й не кинемося в темряву.
– А якщо за цей час ворог пройде повз розвідку? – запитав молодий козак.
– Тоді принаймні ми матимемо укріплене село, готове прийняти людей із навколишніх хуторів. А якщо ворог з’явиться раніше, зустрінемо його не розрізненими дворами, а єдиним загоном.
Цього разу заперечень було менше. Люди почали обговорювати, кого послати в розвідку, скільки коней можна виділити й хто очолить підготовку оборони. Кремпський вислухав усіх, а тоді підвівся.
– Вирішено. Негайно вирушають два розвідувальні загони. Перший простежить за степовими шляхами, другий попередить сусідні поселення та з’ясує, чи мають вони власні відомості про ворога. Кілька наших козаків поїдуть до найближчих громад, щоб узгодити спільні дії. Решта готуватиме оборону Кисляка. Якщо розвідка підтвердить рух головних татарських сил, ми не ховатимемося за частоколом. Виступимо, але намагатимемося обрати місце бою самі.
Козаки погодилися. Не всі були задоволені таким рішенням, проте кожен розуміє: тепер найважливіше – діяти швидко й злагоджено.
Відразу після ради село змінилося. На околиці почали перевіряти частокіл, укріплювати ворота й розчищати підходи до оборонних позицій. Козаки оглядали рушниці, перевіряли порох і кулі, лагодили стремена та сідла.
Кількох чоловіків відправили до лісу по колоди, інші взялися облаштовувати місця для спостереження.
Жінки готували харчі для тих, хто мав вирушити в дорогу, перев’язували запасні полотнища для поранених, збирали сухарі та крупу. Старші хлопці носили воду, допомагали біля возів і слухали накази дорослих.
Дітей попросили не бігати за межі села й не наближатися до коней, яких готували до походу. Ніхто не панікував, але тривога відчувалася в кожному русі. Люди працювали мовчки або обмінювалися короткими фразами. Часом хтось зупинявся, прислухаючись до далекого стукоту копит, хоча то міг бути лише кінь із сусіднього двору.
Перед від’їздом розвідувальних загонів полковник Кремпський ще раз зібрав їхніх командирів.
– Не вступайте в бій без потреби, – наказав він. – Ваше завдання – побачити, порахувати, з’ясувати напрямок і повернутися. Якщо натрапите на переважаючі сили, відходьте. Нам потрібні ваші відомості, а не ваші могили.
– Зрозуміли, – відповів десятник Журба.
– І ще одне. Якщо побачите, що татари вже напали на якесь поселення, не намагайтеся самотужки відбити його. Передайте звістку й допоможіть людям відійти, якщо матимете таку змогу. Не забувайте: ворог може розраховувати саме на те, що ми кинемося рятувати кожен двір окремо.
Розвідники сіли на коней і рушили. Незабаром їхні постаті зникли за пагорбом, який називають Гайсинською гіркою, залишивши по собі лише легку куряву над дорогою.
Кремінь довго дивився їм услід. Він знав, що рішення, ухвалене радою, було лише початком. Справжнє випробування почнеться тоді, коли стане зрозуміло, куди прямують татари й скільки їх насправді.
Надвечір до села прибув ще один вершник – цього разу з Дмитренок. Він привіз звістку, що там теж помітили незвичний рух на південних шляхах. Кілька пастухів бачили вершників, які розпитували про броди, колодязі та дороги до великих поселень. Вони не нападали, не грабували й не затримувалися надовго, але їхні запитання насторожили місцевих.
– Отже, розвідка ворога вже працює, – сказав полковник, вислухавши прибульця. – Вони вивчають наші дороги й шукають слабкі місця.
– Люди в сусідньому селі Червінки просять допомоги, – додав вершник. – У них мало зброї. Якщо напад буде великий, самі вони не вистоять.
Ця звістка знову поставила кислячан перед важким вибором. Відправити частину козаків на допомогу сусідам означало послабити власну оборону. Не відправити – ризикувати тим, що люди загинуть, а ворог отримає можливість просунутися далі.
Кремпський  скликав кількох найближчих отаманів.
– Не можемо залишити сусідів напризволяще, – сказав він. – Але й розкидати сили не маємо права. Відправимо невеликий загін досвідчених вершників. Вони допоможуть організувати спостереження, перевірять підступи до села й повернуться, щойно з’являться нові відомості. Решта залишиться тут.
– А якщо татар виявиться більше, ніж ми гадаємо? – запитав Кремінь.
– Тоді доведеться збирати всі сили, які зможемо. І сподіватися не лише на власну шаблю, а й на те, що сусідні громади зрозуміють небезпеку та діятимуть разом із нами.
Він говорив спокійно, проте кожне слово давалося йому нелегко. Полковник зараз  відповідав не тільки за козаків, а й за кожну родину, яка покладалася на їхній захист. Помилка могла коштувати надто дорого.
Коли остаточні накази було віддано, над Кисляком вже сутеніло. На околицях запалили вогні, виставили вартових, а біля воріт поставили додаткову охорону. У дворах тримали напоготові осідланих коней. Ніхто не знав, чи доведеться зустрічати ворога цієї ночі, чи наступного дня, чи, можливо, через кілька днів.
Кремпський ще раз обійшов оборонні позиції. Переконався, що вартові знають свої місця, що порох сухий, а запаси води та харчів розкладені так, аби їх можна було швидко дістати. Потім зупинився біля воріт і подивився на темний степ.
Десь там, за обрієм, збиралася сила, про яку кислячани поки що знали надто мало. Можливо, татари вже рушили. Можливо, лише завершували приготування. Але чекати, доки небезпека постукає у ворота, вони не збиралися.
Уперше за тривалий час село готувалося до випробування, яке могло змінити долю не тільки Кисляка, а й усіх навколишніх поселень. І тепер усе залежало від того, чи встигнуть розвідники повернутися з точними відомостями, чи зуміють козаки об’єднатися із сусідами та чи вистачить їм мудрості не сплутати відвагу з безрозсудністю.
Ніч опускалася на землю, а на південній дорозі все ще не було видно вершників.
Та ніхто в Кисляку уже не вірив, що небезпека мине сама собою.
Невдовзі після півночі тишу порушив тупіт коня. Вартові біля воріт насторожилися, схопили рушниці й вигукнули вимогу зупинитися. Вершник не відповів, лише пришпорив коня й під’їхав ближче.
– Свої! Не стріляйте!
То був Журба, командир одного з розвідувальних загонів. Кінь під ним ледве тримається на ногах, а сам козак має такий вигляд, наче провів у сідлі кілька діб без відпочинку.
За хвилину його вже привели до Кремпського. Полковник, почувши шум, поспіхом накинув жупан і вийшов назустріч.
– Що привіз, Карпо?
– Біда, пане полковнику. Велика біда. Татари вже в нашому краї. Бачив їхній передовий загін біля балки за Червінками. За моїми підрахунками, там не менше трьох сотень вершників. Але це лише частина війська.
– А де головні сили?
– Розділилися. Один загін рухається на північний схід, інший повертає до сіл навколо Гайсина. Схоже, хочуть ударити одночасно в кількох місцях, щоб ми не змогли зібрати всіх козаків в одному місці.
Кремпський насупився.
– Чи помітили тебе?
– Не знаю. Я тримався осторонь, але помітив дивну річ. Біля одного з татарських загонів їхав чоловік у нашому одязі. Не татарин. Розмовляв із мурзою, показував на дорозі щось рукою, а потім вони разом рушили далі.
– Може, полонений?
– Не схоже. Його слухали, як свого. І ще… – Журба на мить замовк. – Я впізнав коня, на якому він їхав. Бачив такого кілька днів тому біля Дмитренок. Той вершник розпитував людей про броди й дороги. Мабуть, саме він допомагав татарам збирати відомості.
Полковник обмінявся поглядом із Кремінем.
– Отже, маємо не лише ворожу кінноту, а й людину, яка добре знає наш край, – промовив Кремпський. – Це змінює справу.
– Що накажете робити? – запитав Журба.
– Негайно підняти козаків. Одну сотню підготувати до виступу в напрямку Червінок. Іншу залишити для оборони Кисляка. Відправити гонців до сусідніх сіл. Нехай кожен знає: ворог уже близько.
– А якщо татари рушать сюди?
– Тоді зустрінемо їх так, щоб вони запам’ятали цю дорогу надовго.
Кремпський наказав подати коней і скликати отаманів. За кілька хвилин у селі знову залунали голоси, заскрипіли ворота, зацокотіли копита. Сонні люди поспіхом одягалися, козаки перевіряли зброю, а жінки виносили до дворів торби з харчами.
На сході небо ще залишалося темним, але над степом уже проступала вузька смуга передсвітанкової заграви. Кремпський вийшов до воріт і зупинився поруч із Журбою.
– Знаєш, що мене найбільше непокоїть? – тихо промовив він.
– Що, пане полковнику?
– Татари можуть прийти й піти. Таке вже бувало. Але якщо серед нас завівся той, хто показує їм наші дороги, броди й слабкі місця, то небезпека значно більша. Нам доведеться шукати не лише ворога в степу, а й того, хто допомагає йому зсередини.
Журба мовчки кивнув. Над Кисляком починався новий день. Та цього ранку ніхто не поспішав до звичної роботи. Козаки сідлали коней, брали рушниці й шаблі. Попереду на них чекала невідома сила, а десь поруч могла ховатися людина, яка знала про їхні наміри більше, ніж вони самі.
І тепер кожен розумів: майбутня битва може розпочатися задовго до першого пострілу.
Сонце вже піднялося над обрієм, коли з боку Червінок долинув тривожний дзвін. За мить над селом здійнявся стовп чорного диму.
– Напали! – вигукнув Журба, показуючи рукою на південь.
Кремпський не став чекати додаткових повідомлень.
– Кінноті – сідлати коней! Перша сотню за мною! Решта залишається для оборони Кисляка. Нехай ніхто не забуває: ми йдемо не назустріч погоні, а рятувати людей!
Козаки швидко вишикувалися. За кілька хвилин загін уже мчав польовою дорогою. Позаду здіймалася курява, а попереду дедалі виразніше було чути крики та кінський іржання.
Коли кислячани наблизилися до Червінок, перед ними відкрилася страшна картина. Кілька хат уже палали, татарські вершники нишпорили подвір’ями, виганяли худобу й хапали людей. Частина селян намагалася сховатися в навколишніх ярах, інші відчайдушно боронили свої оселі.
– За мною! – крикнув Кремпський і вихопив шаблю.
– За волю! За віру!
– Слава!
Козаки вдарили з флангу, заставши нападників зненацька. Перші постріли пролунали майже одночасно. Кілька татарських коней упали, решта вершників почала розвертатися назустріч небезпеці. Зав’язалася коротка, але жорстока сутичка.
Кислячани билися злагоджено, не дозволяючи ворогові зібратися в бойовий порядок. Журба з кількома вершниками обійшов татар з іншого боку й перерізав їм шлях до балки. Коли нападники зрозуміли, що потрапили під удар, їхній ватажок подав сигнал до відступу.
Татари залишили награбоване й кинулися навтьоки.
Козаки переслідували їх недовго, пам’ятаючи наказ полковника не відриватися від основного загону. Бій закінчився так само раптово, як і почався.
На майдані Червінок збирали поранених, гасили пожежі й допомагали людям, які втратили домівки. Кількох селян знайшли живими в погребах. Жінки плакали, обіймаючи дітей, а чоловіки дякували козакам за порятунок. Кремпський оглянув поле сутички. Перемога була, але радіти не випадало.
– Скільки їх було? – запитав він у Журби.
– У цьому загоні, мабуть, до шести сотень. Частина втекла, частина полягла.
– А головні сили?
– Їх ми ще не бачили.
До полковника підбіг один із місцевих козаків.
– Пане полковнику! Щойно прибув чоловік із південного хутора. Каже, що там бачили величезний татарський табір. Вони збираються в кілька загонів і, схоже, готуються рушати далі на північ.
Кремпський повільно вклав шаблю в піхви.
– Отже, це був лише початок.
Він наказав відправити поранених до Кисляка, попередити сусідні поселення й негайно збирати додаткові сили. Козаки знову сідлали коней. Попереду чекало значно серйозніше випробування.
Тепер кислячани знали напевно: татарський похід розпочався. І відступати нікуди.


Несподіваний маневр
Перша перемога над татарами принесла Кисляку неабияке піднесення. Люди нарешті зітхнули з полегшенням. Ще напередодні над поселенням нависала загроза спустошення, а тепер здавалося, що найгірше вже позаду.
На вулицях знову з’явилися жінки, які поспішали до криниць, діти обережно визирали з-за тинів, а чоловіки, повернувшись із бойових позицій, допомагали пораненим і приводили до ладу пошкоджені укріплення.
Проте Михайло Кремінь не поспішав радіти. Він добре знає татарську тактику. Кочовики рідко вступають у тривалу сутичку, якщо не впевнені у власній перевазі. Їхні загони могли раптово з’являтися біля поселення, випробовувати силу оборони, а потім відходити, заманюючи захисників у пастку. Іноді відступ був лише початком значно небезпечнішого задуму.
Тому, коли козаки почали говорити, що ворог налякався і більше не повернеться, Кремінь лише похитував головою.
– Не поспішайте радіти, братове. Ми відбили напад, але ще не перемогли у війні. Татари не з тих, хто забуває образу. А якщо вони втратили людей і коней, то неодмінно спробують надолужити своє.
– То що ж, пане отамане, знову чекати на них? – запитав Петрик Сомик, поправляючи свій звичний козацький оселедець.
– Чекати – замало. Треба знати, де вони перебувають і що замислили. Від сьогодні дозори мають бути особливо пильними. Жоден вершник не повинен наближатися до Кисляка непоміченим.
Кремінь розпорядився виставити додаткові спостережні пости на дорогах, біля лісових узлісь та поблизу річкових переправ. Козаки розділилися на невеликі рухливі групи. Одні вирушили перевіряти навколишні балки, інші взяли під нагляд шляхи, якими татари могли обійти поселення.
Особливу увагу курінний приділив південному напрямку. Саме звідти найчастіше приходить небезпека.
Тим часом у Кисляку почали підраховувати втрати. Кілька чоловіків отримали поранення, двоє господарських дворів зазнали пошкоджень, а біля оборонного валу ще лежали уламки возів, якими поспіхом перегороджували підступи до поселення.
Загиблих поховали з належною шаною. Їхні родини не залишилися без підтримки: сусіди допомагали по господарству, жінки приносили їжу, а козаки обіцяли подбати про дітей полеглих.
Увечері Кремінь зібрав найближчих побратимів.
– Маємо подумати не лише про сьогоднішній день, – почав він. – Якщо татари повернуться великими силами, самими нашими козаками їх не стримаємо. Треба знати, що відбувається в сусідніх селах. Чи не з’являлися там ворожі загони? Чи не готують вони напад одночасно з кількох боків?
– Можна відправити людей до Куни, – запропонував Іванко. – Тамтешні мешканці теж мають чим боронитися. Якщо домовимося, то зможемо підтримувати одне одного.
– І до інших громад треба послати, – додав Мирослав Коберник. – Не можна чекати, поки татари візьмуться за кожну окремо.
– Правильно кажете, – погодився Кремінь. – Але спочатку треба з’ясувати, де зараз ворог. Не хочу кликати людей на допомогу, не знаючи, з якою силою маємо справу.
Він наказав підготувати двох досвідчених розвідників. Один мав вирушити в напрямку південних шляхів, другий – перевірити околиці Куни та інші села, розташовані неподалік.
Ніч минула неспокійно. Десь за річкою кілька разів гавкали собаки, а на південному обрії спостерігачі помітили незрозуміле світло. Воно з’являлося і зникало, наче хтось переносить вогонь з одного місця на інше.
– Може, пастухи затрималися? – припустив молодий козак Олекса Чухліб, який стояв на варті.
– Уночі пастухи багаття не переносять, – відповів старший вартовий Свирид Ружинський. – Особливо там, де нещодавно проходили татари.
На світанку Кремівнь вже був біля укріплень. Невдовзі до нього прибув перший розвідник. Ним був Федь Закутько. Кінь під ним був укритий потом, а сам вершник мав такий вигляд, ніби не зупинявся всю ніч.
– Що нового? – запитав курінний.
– Татари відступили не на південь, як ми гадали, а повернули на захід. Спочатку йшли невеликим загоном, потім зникли за лісом. Я проїхав далі й побачив сліди багатьох коней. Їх значно більше, ніж було під час першого нападу.
– Наскільки більше?
– Важко сказати. Але сліди вшир тягнуться на кілька верст. Схоже, до них приєдналися інші загони.
Кремінь насупився.
– Чи бачив ти самих татар?
– Ні. Але знайшов місце їхньої стоянки. Там ще не охололи багаття. Залишили багато кінського гною, поламані гілки й рештки їжі. Вони рухаються організовано, не як розрізнена ватага.
Михайло наказав розвідникові відпочити, нагодувати коня й нікому не розповідати про побачене, доки не збереться козацька рада.
Невдовзі повернувся другий посланець – Арсен Дрімайло. Він привіз не менш тривожні новини.
– У Куні теж неспокійно. Місцеві мешканці бачили татарських вершників. Невеликий загін проїхав неподалік, але до села не наблизився. Схоже, вони вивчали дороги та переправи.
– А в інших громадах?
– Поки що нападів не було. Але люди налякані. Дехто вже думає перебиратися ближче до лісу.
– Передай їм, що втеча не врятує, якщо кожен залишатиметься сам за себе, – промовив Кремінь. – Треба гуртуватися.
Він розуміє, що становище змінюється. Перший татарський загін, найімовірніше, виконував роль передового дозору. Його завданням було з’ясувати, наскільки міцна оборона Кисляка, скільки козаків здатні виставити захисники і чи можна легко захопити поселення. Тепер ворог знає, що зустріне опір, а отже, має підготувати щось серйозніше.
Після полудня Кремінь скликав козацьку раду. До нього прийшли десятники, Іванко Гардовий, Мирослав Коберник, Петрик Сомик, та інші досвідчені побратими.
– Маємо нові відомості, – розпочав Кремінь. – Татари збирають сили. Їхні загони рухаються різними шляхами, розвідують наші переправи й дороги. Це вже не випадковий наскок заради здобичі. Вони готують великий напад.
У приміщенні запала тиша.
– Може, хочуть обійти Кисляк і вдарити по Гайсину? – припустив Петрик.
– Не виключено, – відповів курінний. – А потім повернутися до нас. Якщо розділять сили, то зможуть нападати на кілька поселень одночасно.
– Тоді треба самим перейти в наступ, поки вони не зібралися, – сказав десятник Малюта.
– Не поспішай із такими рішеннями, – заперечив Журба. – Ми не знаємо ні чисельності ворога, ні його задуму. Вдарити навмання – означає віддати людей на загибель.
— Вітер має рацію, — підтримав його Гардовий. — Наше завдання зараз — не шукати слави, а зберегти людей і підготуватися до оборони.
Він підійшов до столу, на якому лежала приблизна схема навколишніх доріг.
– Ось Кисляк. Далі – інші поселення. Якщо татари підуть цим шляхом, то зможуть відрізати нас від сусідів. А якщо оберуть інший, то загрожуватимуть переправі. Треба випередити їхній задум.
– Тобто послати гонців до всіх громад? – запитав Мирослав.
– Саме так. Запропонуємо їм спільну раду. Не можна дозволити ворогові розбити нас поодинці. Кожна громада має виставити своїх оборонців, а ми разом визначимо, як діяти.
– А якщо хтось відмовиться? – поцікавився Іванко.
– Тоді принаймні знатимемо, на кого можемо розраховувати. Але я сподіваюся, що люди зрозуміють: сьогодні небезпека біля Кисляка, завтра вона прийде до їхніх осель.
Рада підтримала рішення. До сусідніх громад негайно вирушили посланці. Їм доручили передати, що Кисляк пропонує об’єднати сили для спільної оборони, а також домовитися про зустріч представників поселень.
Здавалося, становище поступово проясняється. Однак надвечір сталося те, чого Кремінь зовсім не очікував. На один зі спостережних постів прибув молодий козак. Він ледве тримався в сідлі, а його кінь поранений у ногу.
 Де Кремінь? – вигукнув вершник, зіскакуючи на землю.
Його негайно провели до Михайла.
– Що сталося?
– Південний дозор виявив татар! Але це не ті вершники, яких ми бачили раніше. Їх багато. Вони рухаються кількома великими загонами, а попереду йдуть кінні розвідники.
– У якому напрямку?
– Частина повернула до річки, інша пішла на захід. А ще один загін рушив просто до лісу, звідки можна непомітно вийти до Кисляка.
Кремінь відчув, як усередині наростає тривога.
– Ти бачив їхню чисельність?
– Ні, батьку. Але за пагорбом стоїть великий табір. Там стільки коней, що їхнього іржання чути здалеку. Біля багать вартують вершники, а за ними видніються вози. Схоже, до нас прийшло не одне татарське військо.
Михайло мовчки подивився на південний обрій. Сонце вже ховалося за лісом, а над землею поволі опускався вечірній туман.
– Отже, ось воно що, – нарешті промовив він. – Вони не збираються відступати. Вони готуються до великого нападу.
– Що робитимемо? – запитав Іванко, який саме підійшов до батька.
Отаман обернувся до нього.
– Підіймай козаків. Нехай кожен перевірить зброю, запас стріл і пороху. Посильте охорону біля переправи через Кислячку. До світанку ніхто не повинен залишати село без дозволу.
– А посланці?
– Їх треба зустріти й негайно привести до мене. Ми не маємо більше часу на зволікання.
Він ще раз глянув у бік лісу. Там, за темною смугою дерев, уже збиралася сила, здатна знищити не лише Кисляк, а й усі навколишні поселення.
Перша перемога додала кислячанам віри у власні сили, але тепер наставало справжнє випробування. Ворог змінив тактику, зібрав значно більше війська й, очевидно, мав намір завдати удару одночасно з кількох напрямків.
Михайло  Кремінь добре розуміє: від наступних кількох днів залежатиме доля всього краю. А татарське військо вже готувалося до наступу.


Разом проти ворога
Ніч над Кисляком минула в тривожному очікуванні. Після звістки про наближення великого татарського війська село вже не спало. На подвір’ях горіли смолоскипи, чоловіки перевіряли зброю, лагодили сідла, підтягували ремені на обладунках.
Жінки готували харчі для оборонців, наповнювали водою бочки, збирали полотняні перев’язки для поранених. Навіть діти, відчуваючи загальну напругу, поводилися незвично тихо.
Михайло Кремінь майже не відходив від укріплень. Він кілька разів обходив дозорні пости, розмовляв із вартовими, перевіряв, чи достатньо стріл, куль і пороху. Його непокоїло те, що татари досі не розпочинали наступу. Ворог має значну перевагу в чисельності, але не поспішає атакувати. Це могло означати, що нападники чекали на підкріплення або готують якийсь несподіваний маневр.
На світанку до села повернулися перші посланці. Від Куни прибув староста на ім’я Данило Черевань із кількома десятками озброєних чоловіків. За ним приїхали представники ще двох сусідніх громад. Усі вони привезли тривожні новини: татари з’являлися біля пасовищ, обстежували переправи, а неподалік від одного поселення спалили покинутий хутір.
– Ми зрозуміли, що черга може дійти й до нас, – сказав Данило, вітаючись із Кременем. – Спочатку думали, що татари обмежаться наскоком на Кисляк. Але тепер бачимо, що вони замислили щось значно більше.
– Саме тому я й покликав вас, – відповів Михайло. – Якщо кожен захищатиме тільки власний двір, нас переб’ють поодинці. Треба домовитися про спільні дії.
– Наші чоловіки готові стати до бою, – запевнив староста. – Але скільки їх потрібно?
– Скільки зможете виставити, не залишаючи поселення зовсім без захисту. Важлива не лише кількість, а й те, щоб усі діяли узгоджено.
До розмови долучився десятник Журба, який уважно слухав прибулих.
– Треба визначити спільного ватажка, – промовив він. – Інакше кожен почне виконувати власні накази, а в бою це може обернутися лихом.
– Маєте рацію, – погодився Данило. – Але хто очолить наше військо? У кожній громаді є люди, які звикли самостійно ухвалювати рішення.
– Ми не збираємося відбирати у вас право голосу, – відповів Кремінь. – Кожна громада матиме свого представника в раді. Але під час бою накази мають бути єдиними. Пропоную довірити командування тому, хто найкраще знає місцевість і має бойовий досвід.
– Я підтримую пана Михайла, — несподівано сказав староста Куни. – Його козаки вже довели, що здатні дати відсіч татарам. До того ж саме він першим запропонував об’єднатися.
Інші представники погодилися. Кремінь не приховує, що така довіра накладає на нього велику відповідальність.
– Якщо ви доручаєте мені командування, я приймаю його, – сказав він. – Але запам’ятайте: у цій справі не буде чужих і своїх. Ми всі захищатимемо одну землю, а кожен полеглий буде нашим братом, незалежно від того, з якого поселення він прийшов.
Так було ухвалено рішення про створення спільного оборонного війська. Упродовж дня до Кисляка прибували озброєні чоловіки з навколишніх сіл. Одні приїжджали верхи, інші приходили пішки, несучи на плечах списи, рушниці та сокири. Дехто мав шаблі й мушкети, а дехто – лише луки. Проте всі розуміли, заради чого взялися за неї.
До вечора вдалося зібрати ще кілька сотень оборонців. Серед них були досвідчені козаки, вправні вершники, мисливці, а також селяни, які раніше ніколи не брали участі у великих битвах.
Кремінь наказав розподілити прибулих за загонами. Досвідчених козаків призначили старшими, а новоприбулих поставили під їхнє керівництво. Особливу увагу приділили взаємодії піших оборонців і кінноти.
Іванко разом із Мирославом Коберником узявся за підготовку рухливого кінного загону. До нього увійшли найкращі вершники з Кисляка та сусідніх громад. Петрик Сомик отримав доручення організувати доставку води, харчів і боєприпасів до оборонних позицій.
– Не думайте, що тилова робота менш важлива за шабельний бій, – попередив він своїх помічників. – Коли вояк посеред битви не матиме води чи пороху, його відвага вже мало допоможе.
– Дивись, Петрику, щоб сам не заблукав серед тих припасів, – пожартував один із козаків.
– Не переймайся! Я знайду дорогу і до пороху, і до ворога, – відповів Сомик, викликавши загальний сміх.
Навіть у такі тривожні години людям було необхідно відчути, що вони не втратили здатності радіти й жартувати.
Тим часом курінний з десятком Журби оглядав місцевість за кілька верст від села. Їх цікавила широка долина, обмежена з одного боку невисокими пагорбами, а з іншого – лісистою балкою. Через неї пролягає старий шлях, яким татари могли вийти до Кисляка.
– Тут вони матимуть простір для кінноти, – зауважив Журба.
– Саме тому не можна дозволити їм вільно розгорнути свої сили, – відповів Кремінь.
– Думаєш, нападатимуть звідси?
– Не знаю. Але якщо ворог обрав цей напрямок, ми маємо бути готові.
Вони довго обговорювали можливі варіанти розвитку бою. Отаман вирішив використати особливості місцевості. Частину стрільців можна було розмістити на пагорбах, де вони мали б добрий огляд долини. Піші загони мали прикривати підступи до балки, а кінноту Іванка та Мирослава варто було залишити в резерві.
– Не треба показувати татарам усі наші сили відразу, — сказав Кремінь. – Нехай думають, що ми виставили лише передові загони. Якщо кинуть кінноту вперед, зустрінемо її вогнем. А тоді побачимо, як вони діятимуть далі.
Коли вони повернулися до поселення, уже сутеніло. На пагорбі біля старої дороги стояв дозорець. Побачивши Гардового, він подав умовний знак.
– Що там? – запитав Кремінь.
– Рух на півдні. Багато вершників.
Курінний піднявся на пагорб і подивився вдалечінь. За останніми променями сонця виднілася довга смуга вершників. Вони рухалися не поспішаючи, але впевнено, наче були переконані, що ніхто не зможе їм завадити.
– Це передова частина, – сказав Журба. – Основне військо ще десь позаду.
– Так і є, – погодився Кремінь. – Треба негайно повідомити нашим.
Він наказав бити в сигнальний дзвін. Невдовзі на майдані зібралися старшини всіх загонів. Михайло коротко повідомив про побачене.
– Ворог уже близько. Сьогодні вночі ніхто не відпочиватиме без черги. Передові загони мають зайняти визначені позиції. Решта залишатиметься в резерві.
– А якщо татари нападуть уночі? – запитав Данило Черевань.
– Тоді зустрінемо їх так, як належить, – відповів Кремінь. – Але не дозволимо заманити нас у темряву. Наша перевага – знання місцевості.
Ніч була напруженою. Козаки стояли на варті, прислухаючись до кожного звуку. Час від часу з південного боку долинав кінський тупіт, а потім знову запановувала тиша. На світанку стало зрозуміло, що татари прийшли великими силами.
На широкій рівнині з’явилися численні кінні загони. Їхні лави розтягнулися майже до самого лісу. Над вершниками майорять прапорці, а попереду рухаються досвідчені воїни, озброєні луками, списами та шаблями.
– Скільки їх? – запитав Іванко, стоячи поруч із Мирославом.
– У кілька разів більше, ніж нас, — відповів Кремінь. – Але чисельність – не єдина перевага у війні.
– Ми готові, батьку.
– Пам’ятай: не поспішай за ворогом, коли той удаватиме відступ. І не відривайся від Мирослава. Ваш загін має діяти разом.
– Зрозумів.
Мирослав, який стояв неподалік, мовчки кивнув.
Незабаром із татарського табору виїхав вершник із білим прапорцем. Він зупинився на відстані, звідки його добре було чути.
– Хто тут головний? – гукнув посланець.
– Я, – відповів Кремінь, виїжджаючи трохи вперед.
– Наш мурза пропонує вам скласти зброю. Тоді ваші люди залишаться живими, а село не буде спалене.
– Передай своєму мурзі, що ми не віддамо йому ні людей, ні землі, – твердо промовив курінний отаман. – Нехай спробує взяти те, що йому не належить.
Посланець розвернув коня й помчав назад.
– Отже, переговорів не буде, – промовив Журба.
– Вони й не збиралися домовлятися, – відповів Михайло.
Невдовзі татарські лави почали рухатися. Спочатку вперед висунулися лучники. Вони наблизилися на відстань пострілу й випустили перші стріли. Дощ із них упав на передові позиції оборонців. Кілька чоловіків отримали поранення, але стрій не порушився.
– Не стріляти без команди! – наказав Кремінь.
Татари продовжували наближатися. Їхні вершники намагалися розтягнути оборонців по широкому фронту, шукаючи слабке місце. Коли ворог підійшов достатньо близько, курінний підняв руку.
– Плі!
Гримнули рушниці. Передні татарські вершники попадали з коней, інші, збентежені несподіваним залпом, почали відхилятися вбік. У ту ж мить із пагорбів ударили стрільці, завдаючи противникові нових втрат.
Ординці відступили на невелику відстань, але невдовзі знову пішли вперед. Цього разу вони зосередили удар на правому фланзі, де стояли переважно новоприбулі оборонці з Куни. Під сильним натиском ті почали відходити.
– Тримати стрій! – закричав Данило Черевань. – Не відступати!
Та татар було надто багато. Їхні вершники намагалися обійти захисників із флангу й ударити в тил. Кремінь помітив небезпеку.
– Іванку! Мирославе! Ваш час!
Кінний загін, який досі залишався в резерві, стрімко рушив уздовж балки. Вершники обійшли татарську лаву й ударили по ній збоку. Шаблі блиснули в ранковому світлі, коні рвонули вперед, здіймаючи хмари пилу.
Мирослав першим увірвався до ворожого строю. За ним ішов Іванко, який разом із іншими кислячанами атакував татарських вершників, що намагалися обійти оборонців.
Раптовий удар змусив противника змінити напрямок атаки. Частина кримчаків відхилилася від основної лави, і правий фланг захисників отримав можливість перегрупуватися.
– Тепер уперед! – наказав Данило.
Оборонці з Куни знову пішли в наступ. Їхній приклад підтримали інші загони.
На певний час здавалося, що перемога вже близько. Однак татарський мурза не збирався так легко відмовлятися від задуму. Він наказав ввести в бій нові сили, яких в нього незрівнянно більше, ніж в русинів.
Із-за основної лави вирвався великий кінний загін. Вершники мали намір обійти позиції захисників і вдарити просто в центр. Їх було так багато, що земля затремтіла під кінськими копитами.
– Самійле! – вигукнув Малюта. – Вони кидають останні резерви!
– Ні, не останні, – відповів Кремінь. – Але тепер нам треба діяти рішуче.
Він наказав пішим загонам відійти ближче до балки, де місцевість звужувалася й кінноті було важче маневрувати. Стрільці зайняли позиції за заздалегідь підготовленими укриттями. Частину людей курінний залишив на пагорбі, щоб ті могли вдарити по ворогу з флангу.
Татари, помітивши відхід оборонців, вирішили, що ті не витримали натиску. Вони прискорили рух, намагаючись розгромити захисників одним ударом.
– Ще трохи! – наказував Кремінь. – Не поспішайте!
Коли перші вершники опинилися біля балки, Самійло подав умовний сигнал.
З пагорба гримнув залп з усієї артилерії, яку зміг зібрати Кремінь. Одночасно стрільці, які засіли за укриттями, відкрили вогонь по передніх рядах.
Татарські коні шарахнулися, вершники втратили можливість підтримувати рівний стрій. Ті, хто рухався позаду, натикалися на тих, хто зупинився попереду.
У цю мить із балки вирвався кінний загін Іванка та Мирослава. Він ударив по противникові з боку, а піші оборонці перейшли в контратаку. Татарський натиск захлинувся.
Сам мурза, побачивши, що його найкращі вершники потрапили під перехресний удар, почав відводити сили. Він ще намагався організувати нову атаку, але його воїни вже втратили бойовий запал. Частина їх відходила до основного табору, інші поспішали рятувати поранених і коней.
Кремінь не дозволив захисникам бездумно переслідувати ворога.
– Не відриватися від своїх! – наказував він. – Не женіться за татарами в поле. Вони можуть заманювати нас у пастку. Наша мета – захистити село, а не загинути заради погоні.
Коли сонце піднялося над обрієм, основні татарські сили вже відходили на південь. Битва закінчилася.
Оборонці стояли серед пошкоджених возів, зламаних списів і розкиданого спорядження. Одні допомагали пораненим, інші збирали зброю, а дехто просто сідав на землю, не маючи сили навіть говорити. Перемога далася дорогою ціною.
Загинули чоловіки з різних громад. Серед них були й ті, хто ще вчора вперше зустрівся з кислячанами, а сьогодні вже став їм побратимом. Кожного загиблого вирішили поховати з пошаною, не розділяючи людей за походженням чи місцем проживання.
Петрик Сомик, який увесь час організовував підвезення харчів і боєприпасів, нарешті підійшов до курінного отамана.
– Витримали! – сказав він, витираючи піт із чола. – Татари відступили.
– Витримали, Петрику. Але скільки наших залишилося на полі?
Сомик опустив очі.
– Чимало. Із Куни багато загиблих. Та й у нас...
– Треба подбати про їхні родини. Ніхто не повинен залишитися без допомоги.
Невдовзі до Кременя підійшли Іванко та Мирослав. Обидва втомлені, їхній одяг запилився, а на зброї залишилися сліди бою.
– Батьку, ми виконали наказ, – сказав Іванко. – Кінний загін повернувся майже весь.
– Добре, сину. А де Мирославові люди?
– Частина залишилася біля балки, допомагає пораненим. Я наказав зібрати їх, щойно закінчать роботу.
Кремінь поклав руку Іванку на плече.
– Сьогодні ви обидва показали себе справжніми воїнами. Але пам’ятайте: найбільша звитяга не в тому, скільки ворогів ти поклав, а в тому, скільки своїх людей зумів урятувати.
Іванко мовчки кивнув. До них підійшов Данило Черевань.
– Пане Михайле, від імені всіх жителів Куни дякую тобі за допомогу. Якби не твій кінний загін, наш правий фланг міг би не витримати.
– Не треба дякувати мені, Даниле. Сьогодні ми билися всі разом. І перемогли теж разом.
– Тепер я розумію, чому ти наполягав на спільних діях, – промовив староста. – Окремо кожне село не мало б шансів проти такого війська.
– Ось чому нам не можна знову розходитися по домівках і забувати про небезпеку.
Увечері представники громад зібралися на нараду. Вони домовилися підтримувати постійний зв’язок, обмінюватися розвідданими, допомагати одне одному харчами та зброєю, а в разі нової загрози негайно збирати спільне військо. Це рішення стало не менш важливим за саму перемогу.
Коли нарада завершилася, Кремінь вийшов на пагорб, звідки було видно навколишні поселення. Удалині мерехтіли вогники людських осель. Ще недавно кожна з них жила своїми турботами, а тепер усі вони були пов’язані спільною долею. Поруч зупинився Журба.
– Гарно сьогодні билися, пане Михайле.
– Билися відчайдушно. Але я не певен, що це кінець.
– Думаєш, татари повернуться?
– Обов’язково. Вони не звикли залишати поразку без відповіді. До того ж ми не знаємо, скільки їх залишилося за лісом і чи не приєднаються до них нові загони.
Журба довго мовчав.
– Зате тепер ми не самі.
– Так, – погодився Кремінь. – І це наша найбільша перемога сьогодні.
Він ще раз поглянув на вогні села. Тепер Кисляк, Куна та інші громади вже не були окремими острівцями серед небезпечного степу. Вони почали усвідомлювати себе єдиною громадою, здатною спільно боронити рідну землю.
Проте курінний отаман не знав, що далеко на півдні татарський мурза вже збирав своїх старшин на раду. Поразка розлютила його, а розповіді про об’єднання русинських поселень змусили зрозуміти: наступного разу доведеться діяти інакше.
Мурза не збирався відмовлятися від задуму підкорити цей край. І новий похід міг виявитися ще небезпечнішим за попередній.


Полювання на Оріяну
Вечір дихав на Кисляк крижаною, пронизливою вологою. Густий сизий туман повз із боку річки Соб, огортаючи прибережні верболози, стелився понад луками й осідав на пожухлій траві дрібною колючою памороззю.
Низьке небо здавалося важким і безпросвітним. Вітер шарпав віти дерев, гойдав потемнілі від дощу тини й час від часу приносив із боку Кисляцького лісу протяжне вовче виття.
Село поступово занурювалося в ніч. У хатах уже позачиняли віконниці, господині прибрали зі столів, а чоловіки, повернувшись із господарських робіт, намагалися зігрітися біля печей. Проте спокій Кисляка був оманливим. Після недавніх боїв з ляхами та ординцями громада ще не встигла оговтатися від пережитих випробувань, як над нею нависла нова небезпека.
У хаті Коберників біля великої печі, де весело потріскували сухі дубові дрова, зібралися родина та козацька старшина. На столі, освітленому тьмяним вогником лойового каганця, лежить аркуш паперу. Його доправив до Кисляка посланець від гайсинських поручиків.
Мирослав Коберник сидить на лаві, блідий і похмурий. Його дуже тривожить те, що він прочитав у листі. Погляд чоловіка раз у раз повертається до дружини.
Оріяна стоїть біля мисника, притискаючи до себе близнюків – Романа й Руслана. Хлопчики тримають в руках свої трофейні польські луки, але тепер їхня звична войовничість кудись зникла. Вони відчувають, що дорослі говорять про щось страшне, хоча й не розуміють всіх подробиць.
– Повідомлення від поручиків точне, – нарешті порушив тишу курінний отаман Михайло Кремінь. Він повільно закрутив сивого оселедця за ліве вухо й поклав долоню на стіл. – Енвер Челебіджіхан не забув образи. Його рідний брат і два сини загинули від руки Мирослава, коли той рятував Оріяну в Кафі. Тепер той прагне помсти. Але не тільки через братову смерть.
Це вже нова спроба завдати шкоди Оріяні після її повернення з Криму. Отаман зробив паузу.
– За відомостями поручиків Яновського і Ясинського за гроші Енвер найняв у Буджаку понад вісімсот добірних ногайських вершників. Це не звичайний грабіжницький загін. Вони добре озброєні, мають величезний досвід полювання на людей і знають, як непомітно підкрадатися до поселень. Їхня мета – Оріяна. Живою або мертвою, але татарин хоче заволодіти нею.
У хаті запала важка тиша.
– То він хоче помститися мені через мого чоловіка? – запитала Оріяна.
– Не тільки. Йому потрібна можливість принизити Мирослава, а заодно показати всім, що з Челебіджіханом не можна чинити безкарно.
Оріяна зблідла, але її пальці міцніше стиснули плечі синів.
– Я не стану ховатися за спинами козаків, – промовила вона. – Кисляк тільки-но відбудувався після пожежі. Люди ледве поставили нові хати, ще не всюди закінчили огорожі. Якщо ногайці прийдуть сюди, вони знову все спалять, виріжуть старих, заберуть у неволю дівчат, молодь. Я не можу наражати на таку біду все село через власну голову. Якщо треба, сама вийду в степ із батьківським самопалом і шаблею!
– Цур тобі, доню та Пек! Що ти таке кажеш?! – Самійло Гардовий рвучко підвівся. Його кремезна постать закрила світло від каганця. – Козаки Кисляківського куреня ніколи не віддавали своїх жінок бусурманам на поталу! Ми за тебе кожну балку від Собу до Гранова власною і ворожою кров’ю заллємо, але жодного татарина до хати не підпустимо!
– Самійле, вгамуйся, – спокійно зупинив його Тимош Хижняк. Він перехрестився на ікони в красному кутку хати. – Гарячність у такій справі – перший помічник ворога. Оріяна має рацію в одному: якщо ми замкнемося в селі й чекатимемо нападу, ворог сам вибере місце й час для удару. А нам треба зробити навпаки.
– Та й людей у нас не так багато, – розсудливо додав Мирослав. – Після останніх сутичок чимало козаків ще не одужали. Пороху також залишилося небагато. Якщо чамбул справді налічує вісімсот шабель, зустрічати його у відкритому степу було б безглуздям.
– Отже, не зустрічатимемо, – відповів Кремінь. – Заманимо туди, де нам буде зручно.
Поки старшина радилася в хаті, на кухні під великим парусиновим навісом Василь Голобля та Лаврін Чуб готували вечерю.
Голобля вирішив зварити густий куліш з сушеними грибами, цибулею та шкварками. Важкий казан стояв над невеликим вогнищем, прихованим від сторонніх очей. Козак неквапливо помішував страву дерев’яною кописткою, час від часу додаючи сушені гриби й перевіряючи, чи достатньо розварилося пшоно.
Лаврін Чуб підкидав у піч сухі вільхові тріски. Полум’я було невелике, а дим майже не помітний серед густої вологи, що огортала подвір’я.
– Не шкодуєш грибів? – запитав Чуб, заглядаючи в казан.
– А чого їх шкодувати? Ліс повен. Та й вечеря сьогодні потрібна добра. Хто знає, коли людям наступного разу доведеться спокійно посидіти за столом.
– Ти так говориш, ніби вже знаєш, що задумала старшина.
– А хіба не видно? – Голобля кивнув у бік хати. – Коли Кремінь довго сидить над картою, значить, комусь незабаром доведеться добряче побігати.
– Сподіваюся, не мені, – усміхнувся Лаврін.
– Тобі, голубе, найперше. Ти ж у нас на всі вигадки майстер.
Чуб тільки похитав головою. Коли куліш був готовий, Голобля виклав у велику миску кілька великих ложок густої юшки, щедро присипав її шкварками й зеленою цибулею.
– Оце неси до хати. Нехай люди поїдять. На голодний шлунок ніяка військова хитрість до голови не приходить.
Коли вечерю поставили на стіл, Михайло Кремінь нарешті виклав свій задум.
– Слухайте уважно. Раз Енвер шукає Оріяну, ми дамо йому те, чого він хоче. Точніше, те, що він сприйме за неї.
Отаман нахилився над столом і провів пальцем по уявній дорозі.
– Сьогодні вночі Оріяну з синами таємно виведемо з села. Переховаємо в підземному Кисляку, у дальній землянці. Про її місце перебування знатимуть тільки ті, кому це необхідно. Дорогу до криївки після цього замаскуємо.
Оріяна кивнула.
– А тепер найцікавіше, – продовжив Кремінь. – Завтра вранці Лаврін Чуб перевдягнеться в жіночу Оріянину свитку, насуне хустку на обличчя й сяде в стару мажу. На возі буде кілька клунків і скриня. З вигляду – звичайна поспішна втеча жінки, яка боїться, що ворог ось-ось увірветься до села. Двоє молодиків вдаватимуть із себе її синів.
– А якщо мене впізнають? – запитав Лаврін.
– Не впізнають, якщо поводитимешся як належить. Не треба тобі ні розмовляти, ні зупинятися. Ти тільки час від часу озирайся, ніби боїшся погоні.
– А коли погоня таки з’явиться?
– Тоді й почнеться наша робота.
Кремінь звернувся до Карпа Журби, командира розвідки, який сидів біля дверей із мушкетом на колінах.
– Карпе, твої люди вже знайшли місце?
– Знайшли. Біля Чернечого яру є вузький прохід між заболоченою низиною та густими чагарниками терну. З одного боку – глибока балка, з іншого – непрохідна після дощів багнюка. Кіннота там не розгорнеться. Якщо ворог сунитиме за возом, він муситиме рухатися вузькою дорогою.
– А Левушківці?
– Пилип Грицай уже погодився. Його хлопці займуть позиції на протилежному схилі. Мої розвідники сховаються в тернах. Чотири фальконети поставимо за земляним насипом, замаскуємо гіллям. Коли ворог увійде в прохід, ударимо з двох боків.
– Не забудьте про запасний шлях відходу, – зауважив Тимош Хижняк. – Не можна допустити, щоб наші опинилися в пастці.
– Уже подбав, – відповів Журба. – Є стара лісова стежка, якою користуються вуглярі. Нею можна вийти до сухого дубового гаю.
До півночі евакуацію Оріяни завершили. Під покровом крижаного дощу й туману Самійло Гардовий та Петрик Сомик таємно провели її з синами лісовими манівцями дном Лисячого яру. Дорога була важкою. Місцями доводилося пробиратися поміж повалених дерев, переступати через слизьке коріння, а подекуди й переходити холодну воду.
Оріяна й діти не нарікали. Вона лише раз озирнулася на вогники рідного села, що ледь виднілися крізь туман.
– Не хвилюйся, доню, – тихо сказав Самійло. – Кисляк вистоїть. І ти скоро повернешся додому.
У землянці на Оріяну вже чекали запас харчів, теплі кожухи, вода та дрова. Невелике приміщення було добре облаштоване, а вхід замаскований так, що стороння людина могла пройти повз нього, навіть не здогадавшись про його існування.
Коли лаз прикрили мокрим гіллям і дерном, Оріяна з синами залишилися в безпеці. А в Кисляку почалася підготовка до зустрічі непроханих гостей.
Наступного ранку небо було низьким, а земля після нічного дощу перетворилася на суцільне місиво. Лаврін Чуб, одягнений у довгу жіночу свитку, закутав голову хусткою й виліз на стару мажу. Обличчя він прикрив так, що розгледіти його риси було неможливо.
– Ну як, схожий на молодицю? – запитав він у Голоблі.
– Якби ще не мав таких широких плечей, то був би справжньою красунею, – відповів той.
Кілька козаків засміялися, але сміх швидко вщух. До коліс воза прив’язали важкі дубові колоди. Вони мали залишати в багнюці глибокі сліди, створюючи враження, що віз навантажений майном, а його господиня поспішає втекти від небезпеки.
– Пам’ятай, Лавріне, – нагадав Кремінь, – не геройствуй завчасно. Твоє завдання – заманити їх до Чернечого яру. Якщо побачиш, що ворог випереджає наш задум, повертай до лісу. Там тебе зустрінуть наші люди.
– Зрозумів, отамане.
– І ще одне. Якщо доведеться кинути воза – кидай. Життя дорожче за будь-яку мажу.
– А я вже думав, що ви за неї більше переживаєте, ніж за мене.
Віз рушив. Спочатку повільно, з важким скрипом осей, а потім швидше, коли дорога пішла в бік Куни. Колеса розбризкували багнюку, дубові колоди залишали глибокі борозни, а сам Чуб час від часу озирався назад, старанно граючи роль наляканої втікачки.
Невдовзі за ним з’явилися двоє вершників. Вони трималися далеко, не наближалися, лише спостерігали за возом із пагорба. Один із них підніс до очей підзорну трубу, другий щось записав у невеликий шкіряний зошит.
То були вивідачі Енвера. Побачивши, що віз об’їхав Гайсин і рушив дорогою до Куни, вони помчали назад до свого табору.
Челебіджіхан розташував свій загін у невеликому лісовому урочищі за кілька верст від Кисляка. Його люди були досвідченими вершниками, звиклими до швидких наскоків і несподіваних ударів. Більшість мала шаблі, короткі списи й луки. Декілька воїнів були озброєні мушкетами.
Сам Енвер сидів біля багаття, розглядаючи карту місцевості. Він був чоловіком середнього віку, міцної статури, з темними очима й густими вусами. Його обличчя зберігало спокій, але в погляді світилася холодна ненависть.
– Пане Енвер! – до нього під’їхав один із розвідників. – З Кисляка виїхала жінка з двома підлітками. Їде в бік Куни на старому возі. Сліди свіжі, віз важкий. Схоже, забирає майно.
– Хто вона?
– Обличчя не розгледіли. Але одяг і зріст відповідають опису Оріяни. Інших жінок у такому возі ми не бачили.
Енвер підвівся.
– Нарешті! Скільки часу ми витратили на пошуки! Вона вирішила втекти, бо знає, що я вже близько.
– Наказуєте наздогнати?
– Негайно. Мені вона потрібна живою. Ніхто не сміє торкатися її без мого дозволу!
Він скочив на коня й подав знак сурмачеві. Невдовзі весь чамбул вирушив із табору. Вісімсот із лишком вершників потяглися дорогою, здіймаючи з-під копит брудні бризки.
Енвер їхав попереду.
Він вже уявляє, як привезе Оріяну до Криму, як змусить Мирослава пережити таку саму втрату, якої зазнав сам. Йому здавалося, що перемога вже в руках. Він не підозрював, що кожен його крок був передбачений заздалегідь.
Лаврін Чуб почув кінський тупіт ще до того, як побачив переслідувачів. Він озирнувся й помітив темну лаву вершників, що швидко наближалася.
– От і припливли, – пробурмотів козак.
Він легенько торкнувся батогом коней. Мажа пришвидшила хід. Ногайці помітили його рух і теж додали швидкості.
– Не відпускайте далеко! – крикнув Енвер. – Жінка не повинна зникнути в лісі!
Коли віз наблизився до повороту на Чернечий яр, Чуб навмисне пустив коней повільніше. Колеса загрузли в розмоклій колії, одна з дубових колод зачепилася за корінь і з гуркотом відскочила вбік. Лаврін зістрибнув із воза, наче перелякавшись, і почав поправляти упряж.
– Швидше! – крикнув хтось із ногайців.
Та саме в цю мить Чуб знову сів на козли й щосили вдарив батогом по конях. Мажа рвонула вперед, залишаючи за собою бризки багнюки. Ногайці кинулися слідом. Дорога звужувалася. Праворуч здіймається густий терен, ліворуч чорніє заболочена низина.
Кінські копита грузнуть в м’якому ґрунті, але вершники ще не здогадувалися про небезпеку. Їхня увага повністю прикута до воза.
Невдовзі Лаврін побачив умовний знак – білу ганчірку на зламаній гілці дуба. Це означає, що головні сили козаків уже на місці. Чуб рвучко звернув із дороги на лісову стежку, яку заздалегідь розчистили для відступу. Мажа проскочила між деревами, а сам козак, не зупиняючись, зістрибнув із воза і разом з молодиками зник у чагарниках.
За кілька митей передній загін ногайців увірвався до вузького проходу.
– Вони в лісі! – крикнув один із вершників.
– Не випускайте! – заревів Енвер. – Обійти з обох боків!
Та обійти було неможливо. Праворуч стоїть стіна густого терну, ліворуч підступає заболочена низина. Позаду продовжували напирати вершники, не знаючи, що передні вже втратили можливість маневрувати. Енвер підняв руку.
– Стійте! Тут щось не так!
Він устиг вимовити ці слова, коли над лісом пролунав перший гарматний постріл.
Земля здригнулася. З-за земляного насипу вилетіла картеч і вдарила по передньому ряду ногайців. Кілька коней упали, вершники посипалися на землю. Ті, хто йшов слідом, не встигли загальмувати й зіткнулися з передніми.
Одразу ж пролунав другий постріл. З протилежного схилу вдарили фальконети Пилипа Грицая. Його картеч пройшлася по середині чамбулу, розбиваючи лаву й змушуючи коней метатися між деревами.
– Засідка! – закричали ногайці. – Назад!
Із тернових заростів пролунали постріли з мушкетів та козацьких самопалів. Карпо Журба підвівся на повен зріст і крикнув:
– За Кисляк! За Оріяну! Бий бусурманів!
Козаки відкрили вогонь майже одночасно. Після першого залпу вони відступили за насипи, щоб перезарядити мушкети. Замість них на передній край вискочили стрільці з пістолями та рушницями.
Ногайці почали розвертатися, але виявилося, що задні ряди вже перекрили дорогу відступу. Коні ковзають на слизькому ґрунті, деякі провалювалися в багнюку майже по груди. Вершники падають, гублять зброю, а їхні товариші не можуть допомогти.
Енвер Челебіджіхан переконався, що потрапив у пастку.
– Назад! До сухого пагорба! – наказав він.
Але саме там, за поворотом, з’явилася група козаків Самійла Гардового. Старий козак мчав попереду, тримаючи в руці шаблю. Поруч із ним був Петрик Сомик, а трохи позаду – Мирослав Коберник, який тримає пістоль у руці.
— Ну що, бусурмани, сподобалася наша гостинність?! — гукнув Самійло.
Енвер упізнав Мирослава.
– Коберник! – вигукнув він. – Ти ще живий?!
– Як бачиш! І, здається, переживу тебе!
Челебіджіхан вихопив шаблю й кинувся вперед. Його охоронці спробували пробитися до нього, але козаки вже перейшли в наступ. Самійло Гардовий першим зіткнувся з передовими вершниками.
Його шабля блиснула в повітрі, відбиваючи удар одного з нападників. Другого він змусив відступити, а третього вибив із сідла коротким, точним ударом.
Петрик Сомик, який поступається Самійлові силою, цього разу діє особливо спритно. Він не намагається змагатися з ворогами у відкритому двобії, а підбирається збоку, б’є по руках і відсікає нападникам шлях до відступу.
Мирослав стріляє із пістоля. Кожен постріл був добре прицілений. Козак намагається не витрачати жодної кулі марно.
Тим часом Карпо Журба повів своїх розвідників у обхід тернових заростів. Вони з’явилися за спинами ногайців і почали відтискати їх від проходу.
– Не давайте їм зібратися! – наказує Карпо. – Відділяйте передніх від задніх! Не женіться за кожним окремо!
Козацька тактика спрацювала. Ногайці, які звикли до стрімких наскоків на відкритій місцевості, не могли використати своєї головної переваги – швидкості. Вони опинилися в тіснині, де кожен рух коня ставав небезпечним.
Енвер зрозумів, що його загін розпадається. Він спробував зібрати навколо себе найближчих вершників.
– До мене! Тримайте лаву! Не відступати!
Але його голос тонув у гуркоті пострілів і криках поранених. Раптом поруч із ним впав кінь одного з його охоронців. Тварина вдарилася об землю, перекинувши вершника, а сама перегородила вузький прохід. Енвер ледве втримався в сідлі.
У цю мить перед ним з’явився Мирослав. Енвер впізнав свого особистого ворога й підняв шаблю.
– За брата і синів я ще не помстився!
Мирослав ударив першим. Їхні шаблі зіткнулися. Енвер був вправним бійцем. Його рухи були швидкими, а удари – сильними. Він намагався давити, змушуючи Мирослава постійно відступати. Мирослав в потрібну мить різко відхилився, пропустив шаблю татарина повз себе й ударив його руків’ям пістоля по зап’ястю.
Шабля випала з руки Енвера. Саме тоді поруч опинився Самійло Гардовий. Він наставив на кримчака пістоль.
– Досить, бусурмане! Ще один рух – і не буде кому синів оплакувати!
Енвер глянув на нього, потім на Мирослава. У його очах палає ненависть, але він розуміє, що становище безнадійне. Та здатися він не встиг. Із-за тернових заростів вискочив загін ногайських вершників, які зуміли пробитися крізь козацький заслін. Їх небагато, але вони ще зберігали бойовий порядок.
– До нас! – крикнув один із них.
Енвер озирнувся. Він міг або загинути тут, або спробувати врятуватися. Скориставшись миттєвим відволіканням Самійла, татарин вихопив із-за пояса короткий ніж і кинув його в бік Гардового. Той устиг відхилитися, але цього вистачило, щоб Енвер підхопив із землі чужу шаблю, скочив на вільного коня й кинувся до своїх.
– Не дати втекти! – крикнув Мирослав.
Та Самійло зупинив його.
– Не кидайся навздогін! Це саме те, чого вони хочуть. Ми вже перемогли. Не варто віддавати їм нашу перемогу заради одного ординця.
Енверу вдалося вирватися з пастки разом із кількома десятками найкращих воїнів. Вони скористалися старою скотарською стежкою, яку козаки не встигли перекрити. Решта ногайського загону була розбита, частина вершників загинула в бою, інші потрапили в полон або розбіглися по навколишніх лісах.
Бій тривав ще деякий час, але доля чамбулу вже була вирішена. Коли стрілянина стихла, над Чернечим яром повис густий пороховий дим. У повітрі стояв запах гару, мокрої землі й кінського поту. Козаки поволі виходили з укриттів, перевіряли зброю, допомагали пораненим.
Пилип Грицай підійшов до Кременя.
– Отамане, ворога розбито. За моїми підрахунками, понад половина чамбулу вже не становить загрози. Декілька десятків потрапили до нас у руки. Інші втекли.
– А наші?
– Є поранені. Загиблих менше, ніж можна було очікувати після такої сутички. Карпо вже збирає людей і перевіряє місцевість.
Михайло Кремінь полегшено видихнув.
– Добре. Пораненим – допомогу. Полонених не чіпати.
Тим часом Лаврін Чуб вибрався зі свого сховку. На ньому все ще була жіноча свитка, хустка сповзла набік, а на обличчі виднілися подряпини від тернових гілок.
– Ну як, панове? – запитав він. – Сподобалося вам моє жіноче вбрання?
– Не дуже, – першим засміявся Петрик Сомик. – Тільки бороди не вистачає, щоб усі повірили.
– А ти, Петрику, наступного разу сам одягайся. Подивимося, яка з тебе молодиця вийде.
Козаки засміялися. Цей короткий сміх був особливо дорогим після пережитої небезпеки. Та Михайло Кремінь не поспішав радіти.
– Не забувайте, Енвер залишився живим. Він не пробачить нам цієї поразки. І тепер знає, що Кисляк готовий до оборони.
– Нехай знає, – відповів Самійло. – А ми тепер знаємо, що він не такий страшний, як хотів здаватися.
– Не поспішай із висновками, Самійле. Поранений звір іноді небезпечніший за здорового.
Отаман наказав розвідникам простежити за відступом татар, але не вступати з ними у нову сутичку. Головним завданням було з’ясувати, чи не залишилися в околицях інші ворожі загони.
Надвечір козаки повернулися до Кисляка. Село зустріло їх настороженою тишею. Жінки, діти й старі, які весь день чекали звісток, повиходили на подвір’я. Коли побачили, що більшість захисників повернулася, над вулицею прокотилося полегшене зітхання.
Марія Гардова першою підбігла до Мирослава.
– Сину! Що з тобою? Чому знову кров?
– Нічого страшного, мамо. Просто стара рана нагадала про себе.
– Нічого страшного! – обурилася вона. – У тебе вся перев’язка червона від крові!
– Перев’яжемо, мамо. Не хвилюйтеся.
Михайло Кремінь тим часом зібрав старшину біля церкви.
– Найважливіше тепер – забрати Оріяну з дітьми з криївки. Але не сьогодні. Нехай наші розвідники переконаються, що ворог справді відступив. А завтра вранці Самійло, Іванко й Петрик супроводять її додому.
– А якщо Енвер повернеться? – запитав Карпо Журба.
– Тоді зустрінемо його знову. Тільки вдруге він уже не матиме переваги несподіванки і кількості своїх вояків.
Тієї ночі далеко від Кисляка, на узліссі, невеликий загін вершників зупинився біля струмка. Коні важко дихали, а самі ногайці були стомлені й похмурі. Енвер Челебіджіхан сидів на коні, тримаючи перев’язану руку. У бою він дістав неглибоку рану, але навіть не звертав на неї уваги.
До нього під’їхав старий воїн із посивілими вусами й борідкою.
– Енвер, нам треба йти далі. Козаки можуть послати погоню.
– Нехай спробують.
– Ми втратили надзвичайно багато людей. Частина потрапила в полон. З таким загоном повертатися до Буджака небезпечно.
Енвер мовчав, дивлячись у темряву, де за деревами ховався шлях до степу. Він не міг змиритися з поразкою. Його обдурили, заманили в пастку й розбили так, як розбивають необачного мисливця, який сам потрапив у власні тенета.
Найбільше його мучило те, що Оріяна знову вислизнула з рук.
– Коберник, – нарешті промовив він. – Я ще зустрінуся з тобою. І з твоєю дружиною також.
 – Може, варто відмовитися від цього задуму? – обережно запитав старий воїн. – Козаки виявилися сильнішими, ніж ми гадали. Вони добре знають місцевість і мають підтримку всього села.
Енвер повільно повернув до нього голову.
– Ти пропонуєш мені забути про смерть брата і синів?
Воїн опустив очі.
– Ні. Я лише хочу, щоб ми залишилися живими.
Енвер довго мовчав, а потім дав знак рушати.
– Відступаємо до степу. Зберемо людей, відновимо сили. Цього разу козаки перемогли. Але полювання ще не закінчилося.
Про себе він подумав, що сам султан дізнався про Оріяну і хоче отримати її до свого гарему. Вершники зникли між деревами, залишивши по собі лише сліди на мокрій землі.
Наступного ранку Самійло й Іванко Гардові з Петриком Сомиком вирушили до підземного Кисляка. Дорога була тихою, але обидва козаки уважно стежили за навколишніми чагарниками. Коли Оріяна побачила їх біля входу, вона відразу зрозуміла, що небезпека минула.
– Як Мирослав? – перше, про що запитала вона.
– Живий, доню. Не хвилюйся.
– А ногайці?
– Відбилися. Чамбул розбитий. Частина людоловів у полоні, решта втекла. Сам Енвер також урятувався.
Оріяна на мить заплющила очі.
– Значить, усе ще попереду?
– Не все, – відповів Самійло. – Сьогодні ми перемогли. А завтра буде новий день. І в ньому теж знайдеться місце для надії.
Вона вийшла з криївки, вдихнула холодне ранкове повітря й подивилася в бік Кисляка. Село знову вистояло. Її чоловік був живий. Сини поряд. Та десь далеко, у безкрайому степу, відступав Енвер Челебіджіхан. Він не загинув, не потрапив у полон і не відмовився від помсти.
А отже, історія їхнього протистояння ще не завершилася. Козаки врятували Оріяну й відстояли Кисляк, але тепер знали: ворог не забуде цієї поразки. І наступного разу він може прийти не з відкритим нападом, а з іще підступнішим задумом.


Морський похід
Наприкінці літа запорожці почали готуватися до нового морського походу проти турок. Оскільки Кисляківський курінь один з небагатьох, де всі козаки мають коней, ніхто з цього куреня в похід не іде.
Аж раптом виявилося, що Мирослав Коберник напросився іти в цей морський рейд разом з козаками Переяславського куреня. Дізнавшись про це, до нього прийшов Іванко. Він вражений рішенням Мирослава.
– Це правда? Для чого воно тобі?
– Хіба ти не знаєш, що запорожець, який не був в морському поході, не може вважатися справжнім козаком? Мені перед синами соромно, що я досі жодного разу не був в морі. Зрозумій, я не можу інакше.
Іванко одразу збагнув, що відмовити Мирослава не вдасться.
– Я на жаль не можу з тобою, Журба не відпускає, я вже питав.
Морські походи запорожці організовують для того, щоб упередити напади бусурман на Річ Посполиту, для визволення захоплених в полон українських бранців та інших європейців-християн і для грабування своїх сусідів – кримських татар і турок.
Завдяки цим походам поступово зростає авторитет запорізького козацтва як сили, що протистоїть могутній Османській імперії. Кожним виходом в море козаки кидають виклик сильнішому ворогу, цілій імперії. Також вони сприяють бойовому вишкілу та організованості низовиків.
Дізнавшись про рішення Мирослава, до нього прийшов і тесть Самійло Гардовий.
– Відмовляти не буду. Дам тільки одну пораду. Більше мовчи. Якщо щось не так – терпи і мовчи. Не хвались тим, що вмієш – це незрілість. Твій досвід на суші – одне, а на морі – зовсім інше.
– Добре, – погоджується зять.
– Пам’ятай, синку, – навчання козака не закінчується ніколи. І довіряй отаману.
– Якому отаману?
– Побачиш, – усміхнувся Самійло. – На кожній чайці – свій отаман. На твоїй буде наш курінний Сава Репетило. Він надзвичайно досвідчений, тож, вважай, тобі пощастило! І ще, синку, менше думай про страх.
Мирослав кивнув на знак згоди, але Самійло вирішив ще пояснити.
– Ти скоро сам побачиш, як молодь прагне проявити себе. І швидко втрачають сили із-за свого завзяття. Тому поруч знаходяться досвідчені наставники з числа старших козаків.
– Дякую за науку, батьку, – сказав зять.
– І ще запам’ятай, синку, в морському поході в повазі керманичі, а ще стрільці і веслярі. На суші – ми щит від татарської орди і турок, а в морі ми – меч!
Почалось завантаження зброї, харчу і всього необхідного в поході. Виявилось, що чайка бере все, без чого не можна обійтись, в тому числі реманент – інструмент для дрібного ремонту, мотузки. І, звичайно, зброя, вода в діжках, запаси харчів в діжках і величезних лантухах.
Тепер в човнах і кроку ступити ніде. Мирослав вже зрозумів, що сплять козаки там, де сидять. Хіба що, коли харчів стане менше, звільниться місцина, тоді можна буде вибрати якесь зручніше місце. В одній із торб він побачив багато очеретин довжиною в два з половиною лікті і товщиною в півтора пальця.
– А це для чого? – запитав він Архипа Тарана.
– В морі козаки, дихаючи через такі очеретини підпливають до турецьких кораблів і перепилюють під водою весла, стерна, перерізають якірні канати. Тоді ворожі кораблі втрачають хід, маневреність або їх просто відносить в море від їх ескадри, де вони стають нашою легкою здобиччю.
– І яничари цього не бачать? – здивувався Мирослав.
– Так. Вони стоять на палубі, дивляться на наші чайки і не чують, що робиться під водою прямо під ними. Тому ми в них викликаємо просто забобонний страх!
– А глечики із смолою для чого?
– Під час бою закидаємо їх на турецькі кораблі, вони розгоряються і ще більше поширюють пожежу.
Нарешті флотилія чайок вирушила до моря. Для Мирослава стало відкриттям те, що плавання по Дніпру це також ризик, теж випробування. Дніпро то розливається і стає спокійним, то стає вузьким серед кам’яних берегів, небезпечних порогів. Тому, хто сам не пережив цього, важко це зрозуміти.
Потрібна постійна увага отамана, керманичів, бо їх на чайці два – одне кермо на кормі, а друге спереду – на носі судна.  Одна чайка на очах Мирослава налетіла на гострий камінь і почала тонути.
Вже коли флотилія дійшла до узбережжя, влаштували привал. На березі запалали багаття, кашовари почали готувати гарячу їжу. Мирослав раптом зрозумів, що поки чайки пливли Дніпром, всі їли тільки сухарі з в’яленим м’ясом чи солоним салом.
– В морі на човнах ми гарячу їжу не готуємо, – пояснив йому Архип Таран, який є сусідом по веслу, – вогонь на дерев’яних чайках в морі не допускається, бо може бути пожежа.
– А для чого тоді ми взяли із собою стільки пшона?
– Так пшоно можна просто замочити водою. Не дуже смачно але ситно. До того ж бувають зупинки десь в плавнях, на березі і тоді можна пшоно зварити.
– То ми не весь час будемо в морі? – дивується Мирослав.
– Звичайно. Треба ж поповнювати запаси прісної води.
На другий день походу по морю, коли вітер напнув паруси, і веслярі змогли відпочити, Мирослав побачив, як Архип Таран розмочує сухарі прямо в забортній воді. Він не стримався і запитав, навіщо той так робить.
– Ти ж знаєш, що сухарі зроблені із прісного тіста? А вимочені в морській воді вони мають хоч якийсь смак.
Мирослав зробив так само і йому смак солонуватих сухарів сподобався більше. Він посміхнувся, подумавши, як буде розповідати про це вдома синам.
Загалом нова, незвична обстановка вразила Мирослава. У морі пропало відчуття волі. Це не степ, де можна сховатися майже будь де. Тут все поруч – вода, товариші, смерть. І це відчуття ні з чим не можна порівняти.
Мирослав почув, як молодик Мирон Губенко розпитує отамана про вітри.
– Короткі та сильні вітри називають поривами. Сильні вітри проміжної тривалості (близько 1 хвилини) називають шквалами. Назви триваліших вітрів варіюють залежно від сили, зокрема такими назвами є бриз, буря, шторм, ураган, тайфун.
Мирон зачудовано слухає, задумливо дивлячись на море. Його вже навчили, що в різні пори року вітер дує по-різному, і за напрямком вітру можна орієнтуватися навіть вночі. Тепер він розраховує навчитись чомусь корисному для дій в морі.
– Вітри можуть бути й небезпечними: наприклад, швидкі вітри та викликані ними хвилі на великих водоймах часто руйнують різні споруди, вітри також здатні поширювати пожежі.
Мирослав на якийсь час відволікся від розмови, згадавши кохану дружину і діточок. Коли він знову став прислухатися до розмови, отаман говорив вже про інше.
– Чайка має свої переваги над великими парусними чи гребними судами. Вона швидко розвертається, наближається і тікає. Чайка не боїться мілини, вузьких проходів. На морі часто перемагає той, кого пізніше помітять.
В Мирослава вже наступила знемога від веслування. Випробуванням виявився весь похід, навіть без боїв. Втомлює одноманітність, непередбачуваність. А втома в свою чергу викликає дратівливість, слабкість, знижується витримка, уважність, терпіння.
Козак помічає прояви ослаблення і в інших запорожців, хоча ніхто про це вголос не говорить. А ще виявилося, що навіть без сильних вітрів і штормів одяг в козаків майже весь час вологий і просушити його важко. Та більшість козаків на це не зважають.
У вільний час, коли чайка йде під парусом, Мирослав подовгу дивиться на море, якому, здається, немає ні краю, ні кінця. І як тільки отамани знають, куди пливти?
Мирослав весь час гадав, чи побачить він справжній шторм, і от цей день настав. Спочатку налетіли пориви сильного вітру, небо потемніло, вода стала чорною. Потім до козацької флотилії підійшли потужні хвилі.
Удари цих хвиль в борта легких чайок запорожці відчувають всім тілом. Чергова хвиля залила чайку, в якій знаходиться Мирослав, до самих бортів. Проте виявилося, що навіть залита водою чайка, за рахунок в’язанок очерету тримається на воді!
Треба вичерпувати воду. Мирон Губенко першим схопився на ноги і рвонувся, було, до щогли. Від сильної качки він поточився.
– Тримай рівновагу! – заволав отаман. – Не заважай іншим!
– Сядь! – гукнув і собі хтось із старих козаків.
Молодик зрозумів, що тільки заважає іншим, може накоїти спрожогу біди, вчасно схаменувся і сів на своє місце. Зберігаючи рівновагу досвідчені козаки почали ківшами й відрами вибирати воду і виливати її за борт судна. Все організовано, ніякої зайвої метушні чи безладдя.
Після того, як шторм вщух, запорожці повністю вичерпали воду з чайок, стали роздягатися і викручувати одяг. В кого є запасний сухий одяг – перевдягнулися в нього. Втомилися всі сильно, тож скоро повкладалися спати.
Вночі Мирослав уві сні рвучко повернувся на другий бік і сильно вдарився головою об гаківницю. Він прокинувся від гострого болю.
Над ним височіє вартовий, який сторожко слухає море. На слух він має визначити присутність іншого судна. Мирославу так чергувати ще не доводилося. Заснув він не одразу, але встиг зрозуміти, що вночі час тягнеться інакше.
Вранці Архип Таран перебираючи сухарі, щоб знайти сухар без плісняви, сказав Мирославу:
– Їжа і так швидко псується, пліснявіє, бо то спека, то волога, солоне повітря, а тепер, як її залило морською водою, буде псуватися ще більше. І вода вже паскудиться, кисне.
– І як тепер? Що можна зробити?
– Або  хворіти, голодувати, або поповнити запаси свіжої води і їжі. А для цього треба пристати до берега, або захопити ворожий корабель.
– Берега не видно, – зауважив Мирослав. – Ворожих кораблів також.
– Міркуєш правильно. Значить, залишається хворіти або голодувати.
Мирослав надовго задумався, потім сказав:
– Знаєте, коли мій тесть дарував мені, Іванку і Петрику Сомику ковтки, – він мимоволі доторкнувся рукою до своєї сережки у вусі, – він казав, що срібло очищає воду.
– Так, – зацікавився Архип, – і що?
– Значить потрібно класти на дно діжок води срібло. Наприклад, срібні гроші.
– Ну, перед походом це неможливо. Як правило, в нас немає достатньої кількості грошей, щоб класти їх в діжки з водою на всі чайки! Хіба що під час походу, коли в якості трофеїв нам дістануться срібні гроші.
– А необов’язково класти саме гроші. Це я так, для прикладу сказав. Нам дістається, наприклад, срібний посуд.
– І золотий теє.
– Золотий зараз ні до чого. А от срібний посуд можна і потрібно кидати в діжки з водою!
– Що ж, неодмінно спробуємо! Так просто і в той же час дивно, що до цього раніше ніхто не додумався! Ти молодець, хлопче!
Мирослав подивився на чайку і промовив:
– Скільки вільного місця з’явилося, як харчів стало менше.
– Це тимчасово. Захопимо здобич, турецьких полонених, то буде ще тісніше, ніж було. От побачиш.
Вже наступної ночі вартовий почув наближення ворожої ескадри. Він збудив отамана, потім всіх козаків на чайці. На відміну від попередніх ночей ця – місячна,  зоряна, тож запорожці помітили силует турецької військової галери, який бовваніє неподалік.
– Агов, хлопці-молодці, – гукнув курінний отаман Сава Репетило, – хто з вас добре пливає?
– Я, – озвався Мирослав, який зрозумів, що отаман звертається до новачків і козаків не з Переяславського куреня, бо своїх запорожців курінний добре знає. – А що треба, батьку?
– Відбуксувати діжку пороху до турецької галери, прив’язати її до якоря і запалити гніт. Впораєшся?
– Так, – впевнено відповів Мирослав.
– І не барися там. Як підпалиш гніт – одразу повертайся. Я зробив гніт довшим, але ти все одно не барися там.
– Я впораюсь, – пообіцяв Мирослав.
– Давайте, краще це зроблю я, – запропонував Архип Таран.
– Ні, – рішуче відсторонив його рукою Мирослав, який не звик ховатися за спини товаришів, – я справлюсь.
Йому вдалося непомітно підпливти до турецького корабля і прив’язати діжку до якірного цепу. Це було нелегко, але козак впорався. Не з першої спроби, але він підпалив гніт. Залишатися довше було небезпечно.
І тут сильна хвиля вдарила козака спиною і головою об борт галери. В Мирослава аж дух перехопило, а перед очима попливли різнокольорові кола, але раптом перед очами в нього встали його синочки. Вони ніби кличуть його: «Тату, ми чекаємо тебе!» Це надало йому сили, він глибоко видихнув і гарячково поплив до своєї чайки.
Мирослав вже був на човні, коли пролунав потужний вибух. Він пошкодив корабель нижче ватерлінії, тож галера досить швидко потонула. Затихли крики оглушених й до смерті переляканих турків.
Але поки вона тонула, османи встигли кілька разів вистрілити в бік чайки горючими стрілами з прив’язаними мішечками пороху, але на щастя в козацьке судно жодна стріла не влучила.
– Молодець, синку, – похвалив Мирослава курінний отаман Сава Репетило. – Хлопці, там пливають якісь діжки, торби. Давайте, подивимось, що воно там таке. Може є щось, що нам знадобиться.
З корисного попали дві діжки з прісною водою. Запорожці надзвичайно зраділи свіжій воді і напилися досхочу. Виловили з води ще кілька мішків нуту, але зварити його можна тільки на березі.
– З бойовим хрещенням тебе! А ти, синку, орел, – штовхнув Архип Мирослава ліктем, – не кожний козак може похвалитися таким подвигом, як ти! Вдома тобою пишатимуться!
Мирослав навіть зашарівся від такої похвали. Перед сном він подумав, що хочеться вже пройтися по землі, поїсти нормальної їжі, а ще, звісно, побачити любу дружину, дітей, батьків, рідну хату. А ще, чого гріха таїти, хочеться випити оковитої.


Лист із Болгарії   
Після сніданку запорожці Кисляківського куреня, як завжди, розійшлися по своїм справам. Хтось подався на риболовлю, хтось попрямував на берег Дніпра лагодити човни, а більшість – займатися бойовою підготовкою та верховою їздою.
Кашовар Голобля і його незмінний помічник Чуб, як завжди, залишились мити посуд і готувати обід. Через якийсь час до куренів, в яких живуть кислячани, підійшов незнайомий козак. Він подивився на дахи, побачив, в якому курені куриться піч, і зайшов до нього.
– А де можна побачити Василя Голоблю? – запитав він, перехрестившись на ікони. Побачивши Лавріна Чуба, він повторив запитання. – Це не ви часом?
– Ні, не я. Василь он, біля кабиці, – мотнув Лаврін головою в бік кухара.
Невідомий запорожець підійшов до Голоблі.
– Доброго дня, пане Василь. Маю до вас нагальну справу.
– Цікаво, яку? – мигцем глянувши на незнайомця, запитав Голобля.
А той витягнув з-за пазухи листа і простягнув згорток кухарю.
– Вам лист від вашої молодшої сестри, – сповістив він.
– Звідки? – з несподіванки розгубився Голобля.
– З Болгарії.
– Яким чином? – ще більше здивувався Василь.
– Був я в полоні в османів, потрапив до Болгарії. Там втік від свого господаря і приєднався до гайдуків. Був в чоті чоловіка вашої сестри Атанасова. За першої нагоди повернувся на Січ. Зараз я козак Іркліївського куреня. Звати мене Гнат Легкоступ.
– То ви бачили Галю? Як вона?
– На жаль, нічого втішного повідомити не можу. В одному з боїв турки обстріляли наш табір з гармат. Вашу сестру серйозно поранили. Не знаю, чи вичуняє. Та ви прочитайте листа, там все написано.
Голобля подякував, спитав, як звати козака і розгорнув листа. В ньому мила молодша сестричка прощається з ним, бо впевнена, що помре, і вони більше не побачяться.
– «Любий брат, я була така щаслива, коли змогла приїхати в Кисляк і побачити тебе, побувати на могилках наших батьків. Я була впевнена, що ми з тобою ще побачимося, але не так сталося, як гадалося».
Василь присів на лаву, посидів кілька хвилин і знову перечитав листа.
– Що там, Василю? – запитав Лаврін. – Погані новини з дому?
– Пам’ятаєш мою сестру Галю?
– Звісно. Ти познайомив нас, коли вона з чоловіком приїздила з Болгарії. То лист від неї?
– Так. Вона важко поранена. В цьому листі вона попрощалася зі мною і всіма нами.
Колишній гайдук переступив з ноги на ногу, привертаючи увагу до себе.
– То я можу іти?
– Ні, – кинувся Василь. – Будь ласка, розкажи мені, пане Гнат, якомога детальніше, як мені знайти ваш табір, де лікується Галя.
– Ти збираєшся їхати до неї? – здивувався іркліївець. – Але ж це означає їхати до самого чорта в пекло, бо Болгарія знаходиться в складі Туреччини.
Тут до куреня зайшов Іванко Гардовий, помітив незнайомого козака, зупинився і став прислухатися до розмови.
– Якось воно буде, – відмахнувся Василь.
– Чекай. Ти турецькою мовою володієш? Ні? А хоча б татарською? Теж ні? – запитав іркліївець. – Тоді маєш розуміти тобі в жодному разі не можна їхати самому, бо доїдеш ти тільки до першої зустрічі з османами.
– Це точно, – пирхнув Іванко. – Дядьку Василь, а що це ви надумали?
Голобля замість відповіді простягнув хлопцю лист. Після того, як Іванко його дочитав, сказав:
– Хочу востаннє побачити сестричку, попрощатися з нею. Якщо поталанить і я застану її живою, – важко але рішуче зітхнув Голобля.
– Повторюю: тоді вам потрібен бодай один попутник, який володіє турецькою мовою, а також розуміється на звичаях турків, – сказав Легкоступ. – Інакше потрапиш до них в рабство.
Слова іркліївця примусили Голоблю задуматись. Поки вони розмовляли, помічник Голоблі Лаврін Чуб збігав за курінним отаманом. Разом з Кременем до куреню прийшли Іванко і Петрик. Кремінь присів на високий ослін.
– Пане Василю, – не гаючи часу звернувся отаман до кашовара, – розповідай, що ти надумав?
– Послання я отримав від сестри, – Василь простяг лист отаману. Голос в нього тремтить і зривається.
Отаман присів на ослін і став читати. Дочитавши підвів голову і подивився на Василя.
– І що ти вирішив?
– Поїду, щоб в останній раз подивитися на сестру, підтримати її в останні хвилини життя, – важко промовив Голобля.
Кремінь зміряв кашовара с ніг до голови.
– Ось, що я тобі  скажу – одного тебе я не пущу, – як вирок твердо сказав отаман. – Сподіваюсь, ти розумієш, що сам пропадеш?
– Так, – зітхнув Голобля. – Мови я не знаю, тамтешніх звичаїв, традицій. Так що цілком поділяю цю думку.
Наперед вийшов Іванко і вклонився курінному.
– Я готовий їхати разом з дядьком Василем. Я володію турецькою і татарською мовами, не один раз був в Туреччині.
– І я теж, – став плечем до плеча з Іванком Петрик.
– Добре, – схвально кивнув отаман. – Як думаєте добиратися до Османської імперії?
– Гадаю, через Молдавське князівство, – відповів Іванко.
– Що ж, – схвалив Кремінь, – вважаю, це дійсно самий безпечний шлях. Одяг підберіть з того, що в нас є, а грошей я вам дам перед виїздом. Якщо підходящої одежі болгарської чи якої ви там вирішите взяти, в нас немає – скажіть, я попитаю в інших курінних отаманів.
Отаман підвівся, збираючись піти у своїх справах, але зупинився на мить.
– Я так розумію, за кашовара залишається Лаврін Чуб?
– Так. Не сумнівайтеся, він впорається.
Після того, як Кремінь вийшов, Голобля міцно пригорнув до себе Іванка і Петрика.
– Дякую, хлопці. Я чудово розумію, на який ризик ви ідете заради мене.
– Скажіть, дядьку, ви знаєте, де шукати вашу сестру?
Іванко вирішив, що їм всім треба напам’ять завчити, де знаходиться табір гайдуків Христо Атанасова, в якому перебуває Галина, тому вони пішли до Іркліївського куреня, щоб колишній гайдук Гнат Легкоступ їм особисто розповів, де шукати той табір. 
Іркліївець все їм докладно розповів, навіть накреслив досить докладну карту. Потім скрушно сказав:
– Свідомо лізете на рожен, хлопці.
– Нічого, – махнув рукою Іванко, – і не в таких бувальцях доводилося побувати.
– Це ж в яких? – з недовірою запитав іркліївець, бо вік козаків не викликає в нього довіри.
– Наприклад були на турецькій каторзі, підняли бунт на кораблі, втекли, вибиралися із Далмації. Потім самі їздили до самого Стамбулу, щоб визволити з неволі моїх племінників, які навчалися в яничарському корпусі. І в Африці довелося побувати.
– То ви Іванко Гардовий і Петрик Сомик з Кисляківського куреню? – здогадався Гнат. – А Мирослав Коберник теж з вами?
– Мирослав в морському поході. А ви звідки нас знаєте?
– Та ви що? – не стримався і засміявся іркліївець. – Про вас і ваші пригоди вже легенди складають, а кобзарі – думи співають по всій Україні! Ви дійсно з таких халеп виверталися, що іншим і не снилося!
– Приємно чути, – і собі посміхнувся Петрик.
– А хочете, – загорілися очі в іркліївця, – я вам одну з таких дум зараз заспіваю?
І не чекаючи на відповідь Гнат взяв бандуру, пробігся по струнах і добре поставленим голосом заспівав.
Гей, над степом сонце червоне вставало,
Трьох юнаків доля у путь закликала,
Іванко сміливий, Мирослав незламний,
Та Петрик відважний, душею незгасний.
Не за золото йшли вони і не за славу –
Берегти хотіли честь, народ і державу,
Щоб не плакала мати у темній хатині,
Щоб жила вільна пісня у кожній родині.
Бились вони з бурею, з ворогом лютим,
Не давали серцям у зневірі заснути,
І коли вже здавалось – не буде дороги,
Підіймались вони проти смерті й тривоги.
Мирослав був мов камінь – міцний та суворий,
Петрик ніс у душі промінь щирий і добрий,
А Іванко вів друзів крізь морок і втому,
Щоб колись повернутись живими додому.
І хай час пролітає над світом крилато,
Та про їхню відвагу ще будуть співати,
Бо герої живуть, поки пам’ять жива,
Поки дума народна у серці луна.
– Дякуємо, – від душі промовив Іванко.
Іркліївець поклав бандуру на місце і повернувся до кислячан.
– Тільки ви цю карту із собою не беріть, – розважливо порадив Легкоступ. – Мало, що в дорозі може трапитися. Вивчіть її напам’ять і спаліть від гріха подалі.
– Добре. Так і зробимо. Дякуємо!
Хлопці повернулися до свого куреня, щоб почати готуватися в дальню дорогу.
– Доведеться нам трохи змінити зачіски і вуса, – зітхнув Іванко. – Але нічого, будемо живі – відростуть.
На підготовку в козаків пішло два дні, після чого вони вирушили в дорогу. Проводжати їх вийшов мало не весь курінь. Але через чверть години козаки залишилися самі в широкому степу. Із собою кожен веде в поводу запасного коня.
– Дай боже, застати Галинку живою, – перехрестився Василь.
Зупинялися для відпочинку дуже рідко, хіба поповнити запас води та напоїти коней. А так бівуак розбивали тільки на ніч, щоб самим поспати і дати відпочити коням. Голобля майже весь час молився і сумував.
Через Молдавське князівство проїхали швидко і без усіляких несподіванок. Власне і по Османській імперії до передмість Пловдива, а нині Філібе, добралися без пригод.
Там вони не поспішаючи зорієнтувалися на місцевості, і тільки після цього так же неквапливо поїхали в гори. Оскільки до Пловдива вони добралися вже в другій половині дня, добратися до табору гайдуків цього дня вони не встигли, тому заночували в горах.
Під ранок їх збудили озброєні люди. Поки козаки прокинулися, їх зброя вже була в руках невідомих. Запорожці, яким скрутили руки за спину і вивели з намету, мружаться на сонці, яке як раз визирнуло з-за гір.
– Пане Василю! – раптом вигукнув схвильовано один з нападників.
Голобля нарешті призвичаївшись до сонячного світла, подивився і впізнав чоловіка своїх сестрички Христо Атанасова.
– Як Галя? Жива? – кинувся до зятя Голобля.
– Жива, – зітхнув Христо. – Та відпустіть їх! Це запорожці!
– Як запорожці? – здивувався один з гайдуків. – Щось не схожі.
– А ти думав, вони будуть в одязі запорожців, – пожартував Стоян Георгієв, – та ще й, може, з козацькими корогвами?
– І барабанами, щоб привертати до себе ще більше уваги, – пожартував Іванко.
– Христо, – благає Василь, – веди мене швидше до Галочки!
Двоє гайдуків, й Іванко з Петриком залишилися на місці ночівлі, щоб зібрати речі, скласти намет, запрягти коней, а Голобля не захотів чекати й одразу з Атанасовим і більшістю його вояків поспішив до табору, де знаходиться його молодша сестра.
Коли гайдуки і Голобля врешті-решт дібралися до табору, Атанасов одразу повів Василя до шатра, в якому знаходиться Галина.
Той відхилив полог і увійшов. Серце його ладне розірватися на місці. Старший брат присів біля сестрички на землю і взяв її долоню у свої руки.
– Галочко, – неголосно промовив Василь, розглядаючи її. Після їхньої останньої зустрічі вона помітно схудла, всі бліда, як мрець.
Голобля зітхнув, і тут Галя розтулила очі. Вона важко повела очима, які, здається, нічого не бачить. Але раптом вона впізнала брата і слабко посміхнулась.
– Братику, любий! Це дійсно ти? Не сон? Не мара?
– Я, сестричко! Я! Не мара. Я з тобою!
– Спасибі тобі величезне! Та як же це можливо? Ти так ризикував, щоб побачити мене?
– Так, сестро. Я не міг не побачити тебе.
– Як же ти зміг добратися сюди? – дивується Галя.
– Та я не сам. Зі мною син Самійла й Марії Гардових Іван, і син Сашка й Софії Сомиків – Петрик. Пам’ятаєш їх? Вони теж з Красного, як і ми з тобою.
До палатки зайшов Христо Атанасов і також присів біля Галини.
– Як же добре, – посміхнулася Галя, і з її очей потекли сльози, – двоє самих дорогих, самих близьких мені людей зараз зі мною!
Вона закрила очі і знепритомніла чи заснула. Чоловік посидів ще трохи і вийшов, а брат так і залишився біля сестрички, тримаючи її гарячі долоні в своїх руках.
Галя проспала пів дня. Коли вона прокинулася, Василь так само сидів біля неї.
– Знаєш, – щасливо сказала Галя, – мені краще! І пропасниця минула! Може, ще поживу?


В Туреччині
Під вечір запорожці помітили турецьку ескадру і непомітно попливли за нею.
– А ви знаєте, браття, що султан називає Козаче (Чорне) море внутрішнім озером? – запитав курінний отаман переяславців Сава Репетило. 
– От ми йому і доведемо, що це не так! – усміхнувся Архип Таран.
Вночі чайка, на якій знаходиться Мирослав, нечутно підпливла до ближньої турецької військової галери. Мирослав знає, що на османських військових кораблях знаходиться по 30-40 гармат великого калібру. Це тобі не козацькі гаківниці.
– Перший удар має бути блискавичним, – тихо нагадав Сава Репетило. – Не можна дати чайці відійти від борта галери! Не дайте ворогу опам’ятатися!
Мирослав враз відчув, як наступила така напруга, що вона буквально відчувається шкірою. Повітря ніби стало таким щільним, що теж відчувається. Репетило тихо сказав йому:
– Синку, в тебе сьогодні перший абордажний бій? Тут бій відрізняється від бою на суходолі. Діяти, боротися доведеться в тісняві, тож ти сьогодні не лізь на рожен, не поспішай, вчись поки, придивляйся.
Козаки вже метнули на борт судна «кішки» – мотузки із залізними гаками, приготували багри, як несподівано небо розверзлося, і в щоглу галери вдарила яскрава блискавка небаченої сили.
Щогла розлетілася на шматки, впала на чайку і переломила її навпіл. Чайка почала тонути, а братчики майже всі опинилися у воді. Ніч стала ще темнішою, зараз її освітлює тільки пожежа на борту галери. Втім пішов дощ, який швидко гасить вогонь.
Мирослав впав на спину і сильно її забив. Він розуміє, що в такому стані до берега не допливе, тим більше, тепер, коли не зрозуміло в якому боці той берег і наскільки далеко.
– Пробі! – волає поряд з ним у воді якийсь осман. – Рятуйся, хто може!
Козак вхопив мотузку «кішки» і ціною нелюдського напруження насилу видряпався на борт галери. Там він заховався під старим брезентовим парусом, яким прикриті канати, складені на верхній палубі. Там низовик принишк.
Було чути, як бігають і кричать люди, хоча через цупку парусину не зрозуміло, на якій мові вони волають.
Мирослав не зчувся, як заснув, бо таки добряче втомився, веслуючи мало не цілий день. Прокинувся він від того, що під брезентом стало душно і припікає сонце. Козак прислухався, але почув тільки квиління чайок. Він обережно визирнув з-під брезенту і нікого не побачив.
Мирослав виліз із своєї схованки і з радістю побачив, що галера сіла на мілину неподалік від берега. Одним бортом вона нахилилася до узбережжя. Звідси він точно допливе до берегу.
Козак вирішив обшукати корабель, але нічого корисного не знайшов. Щось забрали із собою османи, щось згоріло або поламане уламками щогли.
Тому Мирослав вирішив більше не гаяти час і перебиратись на берег. Виявилось, що тут скрізь така глибина, що до берега можна просто дійти.
– Сподіваюсь, це не Туреччина, – мовив козак.
Але це виявилася вона – Оттоманська Порта. Мирослав вийшов на берег, піднявся на ближчий пагорб, одразу скотився вниз і побіг до галери, бо більше схоронитися немає де. До берега їдуть два десятки вершників з берегової охорони.
Козак встиг забігти за корабель і сховатися під нахиленим бортом. Тепер він в безпеці. Щоб його побачити, туркам треба так само по воді зайти за судно.
Мирослав сподівався, що берегова охорона не стане оглядати корабель, але десяток вершників під’їхали до галери і влізли на верхню палубу.
– Що там, Демір? – донісся до слуху козака хрипкий поклик.
Козак мимоволі доторкнувся до пояса, але ні шаблі, ні якої іншої зброї там немає. 
– Поки що нічого цікавого, – розчаровано відповів якийсь охоронник. – Дивись, Явуз, як цікаво обламані і обпалені щогли, ніби ядра прилетіли згори, але цього не може бути! Та й немає на козацьких човнах гармат такого великого калібру.
– Значить, це сліди блискавки. Більше нічого не може бути.
Охоронці пильно обстежили галеру, пересвідчились, що на ній нікого немає, і повернулись на берег, прихопивши з собою мотузки, канати і парусину, під якою вночі ховався Мирослав. Турки вже давно поїхали, а козак все ще ховається у воді за кораблем.
Тільки коли він замерз, вирішив вибратися на верхню палубу. Мирослав зняв штани, викрутив їх і розклав на палубній надбудові, щоб вони висохли. Де він буде ночувати ще не відомо, а спати в мокрих штанах не хочеться.
Під вечір козак склав сухі шаровари і пішов до берега. Там надягнув штани, взув чоботи і поспішив на пагорб. На цей раз він нікого не побачив. Уздрівши на схід дими, козак обережно пішов в тому напрямку.
Як він і думав, це виявився великий маєток якогось багатого турка. Оскільки по всій садибі ходять різні люди й собаки, Мирослав не став випробовувати долю і не пішов до помістя. Він обрав місце в кущах на пагорбі, з якого видно все подвір’я і намостивши сухої трави, ліг спати.
Проспав він напрочуд довго, чого сам не очікував. За ранок двір повністю змінився. Жінки почали прати килими, тож все подвір’я застелене десятками килимів і яскравими ряднами. Мирослав побачив, як до маєтку під’їжджають три з половиною десятки яничарів.
Козак зважився на відчайдушний вчинок. Ще з вечора він запам’ятав, де на подвір’ї є ярки і поспішив до одного з них, щоб сховатися. Він вліз під килим, і тепер його не видно. Мирослав затих, гарячково міркуючи над тим, що робити далі? 
– Добрий день, – привітався яничарський ага. – Ми шукаємо розбійника Мерта. Вчора ми знищили його банду, але йому самому вдалося втекти. Чи бачили ви тут якихось незнайомих людей?
– Ні, пане, – вклонився начальник охорони маєтку. – Зовсім нікого не бачили, але тепер будемо пильнувати. Якщо зловимо його, що робити?
– Привезіть його до яничарських казарм. Отримаєте хорошу винагороду.
Мирослав підняв край килима і спостерігає за яничарами. На жаль боковий вітер відносить звуки голосів вбік, тому козак нічого не почув. Але він здогадався, що яничари когось шукають, можливо когось з братчиків з тої чайки, на якій плив і сам Мирослав.
Козаку довелося пролежати під килимом до самого обіду. І тільки, коли жінки і вся прислуга пішла обідати, він вибрався із своєї схованки і непомітно перебрався до конюшні. Там він забрався на високу купу сіна і причаївся.
Досить скоро з’явився невільник, який заходився чистити біля коней. Коли він закінчив свою роботу, вийшов з конюшні, але швидко повернувся. Він поставив на діжку глечик з молоком і великий шматок хліба.
– Гей, – гукнув він, – це тобі. Я бачив тебе, ти не осман, не розбійник Мерт. Ти мене розумієш? Я – русин. Ти не повинен мене боятися. Ти не поранений? Допомога потрібна?
Він почекав ще трохи, але оскільки Мирослав мовчить, він вийшов з конюшні, причинив двері і закрив їх ззовні на навіс. Козак побачив, як той пішов до господарських будівель, і швидко кинувся до їжі. Хліб ще теплий, а молоко було козяче.
Мирослав так зголоднів, що з’їв весь хліб і випив половину глечика молока. Після цього він знову виліз на сіно. Стало легше, але тривога не полишає його.
Невільник прийшов до конюшні вже ввечері. Він наносив коням води, потім виклав на діжку на білу хустину хліб, бринзу і шматок відвареного м’яса, і знову глечик молока. 
– Дякую тобі, – озвався Мирослав.
– Ой, лишенько! То ти русин? – аж кинувся невільник. – Звідки ти?
Рідна мова враз схвилювала невільника.
– З Поділля. Може чув про містечко Гайсин? А біля нього в двох верстах є село Кисляк. А взагалі я – запорізький козак. А ти сам звідки?
– Я з Черкащини. Тільки моє село спалили, всю рідню татари вбили. Потім продали мене й інших полонених туркам.
– Щиро співчуваю. Втекти пробував?
– Навіщо? Мене вдома ніхто не чекає, та й дома вже немає. А тут жити можна. Господар не ображає, як інші. Годують добре. Робота не важка, – невільник на якийсь час замовк. – Ти мене либонь засуджуєш?
Мирослав у відповідь не сказав нічого, промовчав. Він вражений тим, що людина сама за власною волею не хоче повернутися на Батьківщину. Йому не віриться, що таке може бути.
– Скажи, як тебе звати? Буду знати кому дякувати і свічку на здоров’я у церкві ставити.
– Матвій Благий. Скажи, що тобі потрібно, я допоможу.
– Шаблю б мені, а то в мене тільки ніж залишився.
– Овва! І все? – розсміявся Матвій. – Думаю, тобі потрібен добрий кінь, турецький одяг, гроші.
– І ти можеш усе це дістати? – в голосі козака почувся подив. 
– Так. Тільки доведеться трохи почекати. Можливо знадобиться кілька днів. Ти не тривожся, все буде добре.
Невільник тричі на день приносив запорожцю їжу й молоко або воду. Через три дні глибокої ночі, коли всі мешканці садиби міцно спали, Матвій вивів Мирослава за маєток.
Козак тепер має коня із сідлом, вдягнений в багатий турецький одяг, має два пістолі, дорогу шаблю. А в його саквах повно їжі, є навіть капшук повний грошей, а ще змінний турецький одяг і свій власний.
– Може, все таки зі мною? – запитав Мирослав, сідаючи верхи на коня.
– Ні, – твердо стоїть на своєму невільник. – І не кажи мені, будь ласка, нічого.
– Добре, друже, це твій вибір. Дякую тобі за все. Прощавай.
– Щасти боже, – вклонився Матвій.
Козак поїхав, а Благий повернувся до маєтку і ліг спати. Вранці він повідомив господарю, що пропав кінь.
– Пробач, ефенді, – винувати схилив голову Матвій. – Не догледів.
– При чому тут ти? Охорона коней в твої обов’язки не входить. Як це могло статися? – суворо запитав хазяїн начальника охорони. – Твої охоронці проспали все на світі!
Охоронці мовчать, тільки схилили винуваті голови. Обурення господаря цілком заслужене і справедливе.
– Це, скоріше за все розбійник Мерт, більше немає кому, володарю.
– Шукайте його! Не знайдете – шкіру живцем зніму!
До світанку Мирослав від’їхав досить далеко від маєтку, потім поїхав швидше. Невдовзі він побачив трьох турків в недорогому одязі, які грають в нарди при дорозі і весело, безтурботно сміються.
Перед очима козака сплила картина з минулого відвідування Туреччини, коли він шукав своїх синочків. Тоді так само розігрували невинну картину з грою в нарди розбійники Джафара Триокого.
Щоб не викликати підозри і обдурити розбійників козак поїхав повільніше, звісив голову на груди і прикинувся, що дрімає. Бандити повірили, що перед ними легка здобич, трохи розслабилися і ця необережність коштувала їм життя.
Коли Мирослав порівнявся з гравцями, вони разом вихопили шаблі і кинулися до подорожнього. Вони не чекають на відсіч, але запорожець випередив їх і застрелив спочатку одного, потім другого розбійника.
– Мерт! – вирвалося в третього, в його голосі чути безмежність відчаю, але тривала вона недовго, бо козак опустив на голову лиходія шаблю.
Мирослав озирнувся, сумніву не лишається – більше ніхто не намагається напасти на нього. Значить, розбійників дійсно всього троє.
– Не на того натрапили, – глузливо усміхнувся козак.
Він не став затримуватися біля грабіжників і поїхав далі вже без усіляких перешкод.
Скоро до цього місця приїхали охоронці з маєтку. Вони з радістю впізнали в одному з вбитих башибузуків ватажка розбійників Мерта.
– Пане, – запропонував начальнику охорони один з сторожів, – давайте скажемо господарю, що це ми їх вбили? А самого Мерта відвеземо до яничарських казарм, вони обіцяли винагороду за нього.
– Згоден.
– А що робити з цими двома?
– Візьмемо із собою. Так нам буде більше довіри. Шкода тільки коня ми не знайшли. От хазяїн би порадів!
Усі охоронці з ним погодились. Через дві версти охоронці зустріли тих самих яничарів, які кілька днів назад шукали Мерта і залишки його банди. Вони один поперед одного почали брехати, як вполювали розбійників, вигадуючи все нові й нові подробиці.
Пізнавши ватага бандитів, яничари дуже зраділи. Вони щедро заплатили охоронцям, забрали тіла вбитих розбійників і повернули до своїх казарм.
– То що, – запитав один з охоронців, – їдемо до караван-сараю? Відзначимо цю подію гарним обідом?
– Ні, – тоном, який не допускає заперечень, відповів старший охорони. І тут же примирливо додав. – Спочатку покажемось на очі господарю, а там вже видно буде.
Мирослав не знає, що ніхто вже не шукає ні коня, ні розбійників, тому поспішає якомога швидше уїхати якнайдалі звідси. Завдячуючи Матвію запорожець знає, де саме він знаходиться, і в який бік йому потрібно їхати.
В небі дихає грозою, вітер посилився, тож козак поспішає ще більше, щоб до зливи добратися до най ближнього караван-сараю. На видноколі видно світло блискавок, які ніби прорізують небо. Десь далеко вже чутно глухий гуркіт грому, який швидко наближається.
Було ще не пізно, коли Мирослав добрався до караван-сараю. Загриміло прямо над головою, і на землю стали падати перші, важкі краплі дощу.
Хоча він добрався до сховку до дощу, хлопець таки добряче замерз від пронизливого вітру, тому одразу замовив гарячу їжу, щоб зігрітися.
Йому одразу принесли паруючий суп на м’ясному бульйоні з локшиною і овочами, та індичку, заправлену пловом з каштанами. Від холодних закусок і овочів Мирослав відмовився. Після вечері замовив ще каву з пахлавою.
Зігрівшись, він зачинився в кімнаті і ліг спати до самого ранку.


Загибель Матвія
Ранок для Мирослава розпочався з приємної несподіванки. Він снідав під яблунею на якомусь хутірці, коли до воріт під’їхав Матвій Благий.
– Ти? – вражено запитав козак. – Яким побитом ти тут?
– Та, багато думав і все-таки вирішив повернутися на Батьківщину. Візьмеш із собою?
– Що за питання? Звісно візьму! Скажи, а чому ти без зброї?
– Не зміг взяти. Після твого від їзду так все охороняють, що я тільки гроші і зміг вкрасти! На них купив цього коня. Наздоганяв тебе, тому поки що маю тільки ножа.
Мирослав швидко доїв, і хлопці вирушили в дорогу. Вони вирішили добиратись до до моря через гори.
Гори зустріли Мирослава й Матвія непривітно. Ще вчора вони їхали кам’янистими стежками, що вели поміж невисокими пагорбами, порослими чагарником, а тепер перед ними здіймалися круті схили, розділені глибокими ущелинами.
Подекуди стежка ставала такою вузькою, що вершники мусили вести коней за вуздечку, остерігаючись, аби тварини не посковзнулися на сипкому камінні.
За гірським пасмом мало бути море. Саме туди прямували втікачі, сподіваючись знайти шлях, яким можна було б залишити чужу землю й наблизитися до омріяного повернення додому.
Мирослав не раз чув від місцевих людей, що на узбережжі можна натрапити на рибалок, торговців і моряків, які не надто цікавляться чужими справами, якщо їм добре заплатити. Серед них могли знайтися й такі, хто погодився б переправити двох подорожніх до іншого берега. Проте до моря ще треба було дістатися, а шлях через гори ставав дедалі небезпечнішим.
Матвій, який ішов трохи позаду, поправив ремінь через плече й озирнувся.
– Не подобається мені ця дорога, Мирославе.
– А яка тобі подобається? Та, де нас шукатимуть яничари, чи ця, де можна зламати шию, ступивши не туди?
– Я про інше. Надто вже тихо. За весь ранок не зустріли ні пастуха, ні подорожнього. Навіть птахів майже не чути.
Мирослав зупинився. Він і сам помітив незвичну тишу, але досі пояснював її безлюдністю гір. Тепер козак уважніше оглянув схили. Праворуч здіймається скеля, з-під якої виступають темні брили. Ліворуч тягнеться крутий спуск до вузького яру. Попереду стежка робить різкий поворот і зникає за кам’яним виступом.
– Може, худоба відійшла на інші пасовища, – сказав він, однак упевненості в його голосі не було. – А може, місцеві знають про небезпеку краще за нас.
– Тоді варто було б розпитати когось, перш ніж лізти сюди.
– Кого? Каміння?
Матвій усміхнувся, але невесело.
– Якби каміння вміло говорити, воно, мабуть, розповіло б більше, ніж люди, яких ми зустрічали останнім часом.
Мирослав не відповів. Він присів біля краю стежки й торкнувся пальцями землі. На м’якому ґрунті між камінням видніються сліди. Деякі належать коням, інші залишили люди в грубому взутті. Сліди були свіжими, хоча їх намагалися затерти сухими гілками.
– Тут недавно хтось проходив, – тихо промовив козак.
Матвій присів поруч.
– Подорожні?
– Можливо. Але подивися сюди. Бачиш відбиток? Людина зійшла зі стежки, пройшла кілька кроків угору й повернулася назад. Наче шукала місце, звідки зручно спостерігати за дорогою.
– Засідка?
– Поки що це лише підозра.
Мирослав випростався й подивився на поворот. Він знає: найгірше в засідці – не перший удар, а мить, коли ти ще не розумієш, звідки на тебе нападають. Якщо ворог уже чекає попереду, поворот міг стати пасткою. Але й відступати навмання було небезпечно: переслідувачі могли зайти з тилу.
– Коней залишимо тут, – вирішив він. – Відведемо їх під скелю й прив’яжемо так, щоб не було видно зі стежки. Далі підемо пройдемо трохи пішки, подивимось.
– А якщо там справді засідка?
– Тоді краще зустріти її на власних ногах, ніж упасти з конем у прірву.
Вони завели коней за виступ скелі, де ростуть густі кущі. Матвій перевірив вуздечки й тихо поплескав свого коня по шиї. Мирослав тим часом зняв із сідла невеликий мішок, перевірив, чи на місці кресало, ніж і запас води, а тоді затягнув пасок із шаблею.
– Не відходь далеко, – попередив він товариша. – Якщо почнеться стрілянина, шукай каміння, а не відкриту дорогу.
Вони рушили далі. За поворотом стежка вела до невеликого кам’яного майданчика. З одного боку його обмежувала скеля, з другого – урвище, на дні якого біліли уламки каміння. Пройти можна було лише вузькою смугою між стіною та краєм провалля.
Мирослав зупинився ще до виходу на майданчик. Угорі, поміж двома валунами, він помітив щось темне. Спершу подумав, що то сухий кущ, але кущ не міг так рівно окреслювати людське плече. Він торкнувся руки Матвія, наказуючи завмерти. Саме тієї миті згори пролунав свист.
– Назад! – крикнув Мирослав.
Вони кинулися до скелі, але дорогу заступили озброєні люди. З-за каміння вискочило щонайменше шестеро нападників. Ще кілька з’явилися на верхньому уступі. На них були різні одежі: хтось мав короткі куртки й широкі пояси, хтось – довгі плащі. Двоє озброєні рушницями.
– Зброю на землю! – вигукнув один із них. – І не рухатися!
Мирослав вихопив шаблю, але не кинувся вперед. Він швидко оцінив становище. Попереду – озброєні люди. Позаду – вузька стежка, якою вони прийшли. Згори нападники могли обстрілювати майданчик, а праворуч починалося урвище. Матвій витягнув ніж і став поруч.
– Їх забагато, – прошепотів він.
– Бачу.
– Може, спробуємо прорватися назад?
– Якщо там немає ще кількох, які тільки й чекають на нас.
Нападники повільно наближалися. Їхній ватажок, кремезний чоловік із темною пов’язкою на голові, тримає у руці коротку, криву шаблю. На його обличчі застигла самовпевнена посмішка.
– Покладіть зброю, – повторив він. – Нам потрібні ваші коні, гроші й речі. Якщо не будете чинити опору, залишитеся живими.
– А якщо не повіримо? – зневажливо запитав Мирослав.
– Тоді доведеться переконати вас силою.
– Дивно, – промовив козак з насмішкою. – Зазвичай люди спочатку питають принаймні, хто перед ними, а вже потім вирішують, чи варто вбивати.
Ватажок засміявся.
– Нам байдуже, хто ви. Ви чужинці, які йдуть до моря. За таких, як ви, добре платять.
Ці слова підтвердили найгірші підозри Мирослава. Це були не випадкові грабіжники. На них чекали, знаючи приблизний маршрут утікачів.
– Хто платить? – запитав він.
– Не твоя справа.
– Отже, ти й сам не знаєш, за кого ризикуєш.
Посмішка зникла з обличчя ватажка.
– Досить балачок!
Він подав знак. Один із нападників рушив до Матвія, інший спробував обійти Мирослава зліва. Козак відступив на крок, не даючи себе затиснути між супротивниками. Перший удар він відбив плазом шаблі, другий зустрів коротким випадом, змусивши нападника відскочити.
Матвій тим часом ухилився від ножа й ударив противника плечем у груди. Обидва впали на каміння. Матвій підвівся першим, але відразу мусив відбиватися від другого нападника.
Згори гримнув постріл. Куля вдарила в скелю, і кам’яні уламки посипалися на стежку.
– До скелі! – крикнув Мирослав.
Він відступив під навислий виступ, де рушницям було важче поцілити. Нападники не поспішали наближатися: вони хотіли тримати втікачів на відкритому майданчику, доки ті не втомляться або не залишаться без можливості відступити.
Мирослав зрозумів, що сили тут не рівні. Навіть якби вони з Матвієм перемогли тих, хто стоїть перед ними, люди нагорі можуть розстріляти їх згори. Потрібно було змінити самі умови бою.
Він глянув на каміння під ногами, на вузьку смугу сипкого ґрунту біля урвища й на темну щілину між двома брилами. Колись йому доводилося переходити подібні гірські проходи. Він пам’ятає, що за скельними виступами нерідко ховаються старі стежки пастухів, які не видно з основної дороги. Але чи була така стежка тут?
Мирослав відступив ще на кілька кроків і помітив біля самої землі вузький проміжок. З нього тягнуло прохолодою. Між камінням пробивається тонка смужка світла, а на ґрунті видніються сліди козячих копит.
– Матвію! – гукнув він. – Бачиш щілину?
Товариш озирнувся, відбиваючи удар.
– Бачу! І що?
– Там може бути прохід. Треба дістатися до нього.
– А ці люб’язні господарі нас відпустять?
 Не думаю!
Мирослав раптом кинувся вперед, змусивши ватажка відступити. Він ударив по шаблі супротивника, вибивши її вбік, а тоді відскочив до кам’яної стіни. Нападники вирішили, що козак намагається прорватися, і кинулися за ним. Саме цього він і чекав.
Він підхопив ногою невеликий камінь і штовхнув його вниз, на сипкий схил. Каміння покотилося, збиваючи з місця дрібні уламки. Один із нападників послизнувся й упав на коліно. Інший, намагаючись утримати рівновагу, відступив просто на шлях свого товариша.
Цієї миті Матвій кинувся до Мирослава. Разом вони прослизнули за виступ і протиснулися в щілину між скелями.
– Ти хоч знаєш, куди веде цей хід? – задихаючись, запитав Матвій.
– Ні.
– Чудово! Отже, ми врятовані!
– Якщо не замкнемося там, як миші в пастці.
Прохід виявився тісним і нерівним. Подекуди доводилося ставати навколішки, а в інших місцях притискатися плечем до холодної скелі. За спиною лунають крики нападників. Вони намагаються знайти вхід, але кам’яні брили приховують його від прямого погляду.
Мирослав ішов попереду, обмацуючи шлях рукою. Він розумів, що довго ховатися не вдасться. Якщо прохід закінчиться глухим кутом, вони опиняться в пастці.
За кілька хвилин щілина розширилася. Перед ними відкрився невеликий природний уступ, зарослий низькими кущами. Звідти було видно нижню частину ущелини й вузьку стежку, що спускається до сухого русла струмка.
– Ось наш вихід, – сказав Мирослав.
Матвій визирнув із-за каміння.
– А коні залишилися позаду.
– Доведеться повернутися по них іншим шляхом.
– Якщо ми взагалі зможемо повернутися.
Мирослав уважно оглянув місцевість. Основна стежка проходить вище, тож нападники, найімовірніше, залишалися на майданчику. Прямого шляху до коней не було, але сухе русло могло привести до нижнього схилу, звідки можна обійти засідку.
Вони спустилися вниз. Русло було всіяне камінням, а місцями заросло колючим чагарником. За поворотом Мирослав помітив стару дерев’яну жердину, вбиту між камінням. До неї прив’язана тонка мотузка, майже непомітна серед сухих гілок.
– Зупинись, – прошепотів він.
Матвій завмер.
– Що тепер?
– Подивися. Це не випадково залишена мотузка. Хтось користується цим проходом.
Вони обережно рушили далі й незабаром побачили стару кошару, складену з каменю. Біля неї лежать обвуглені дрова й порожній глечик. Люди тут бували нещодавно.
Мирослав торкнувся попелу. Він ще зберігав слабке тепло.
– Нападники могли використовувати це місце, щоб чекати на подорожніх, – сказав він. – Або тут є пастух, який знає про їхню засідку.
– То що робитимемо?
– Спершу заберемо коней. Потім знайдемо інший шлях до моря. На стару дорогу більше не повернемося.
Раптом згори долинув голос. Хтось наказував перевірити нижній прохід. Мирослав і Матвій сховалися за стіною кошари. За мить на стежці з’явилися двоє озброєних чоловіків. Вони рухалися обережно, оглядаючи каміння. Один із них зупинився біля кошари й нахилився, розглядаючи сліди.
Мирослав міцніше стиснув шаблю. Якщо їх виявлять, доведеться битися в тісному просторі, де перевага в чисельності знову буде на боці ворога.
Але Матвій непомітно торкнув його ліктя й показав на стару загорожу. За нею лежить купа сухих гілок, а трохи далі починався крутий спуск. Між камінням видніється вузький прохід, яким можна оминути кошару.
Мирослав зрозумів задум товариша. Він повільно відсунув одну з гілок, звільнивши шлях, і жестом наказав Матвієві рухатися першим. Вони почали спускатися.
Каміння під ногами сипалося, тому кожен крок доводилося робити обережно. Один уламок усе ж покотився вниз. Озброєні чоловіки миттєво повернули голови.
– Там хтось є!
Пролунав крик, і один із нападників кинувся до загорожі. Мирослав дочекався, поки той наблизиться, а тоді вдарив плазом шаблі по його руці. Зброя випала. Козак не став завдавати другого удару – він штовхнув противника вбік і кинувся слідом за Матвієм униз.
Позаду пролунали постріли. Кулі вдарили в каміння, одна розколола суху гілку біля самого обличчя Мирослава. Вони бігли, доки стежка не вивела їх до густих чагарників у нижній частині ущелини. Там, нарешті, можна було перепочити.
– Ти міг його вбити, – сказав Матвій, важко дихаючи.
– Міг. Але тоді ми втратили б час, а його товариші почали стріляти без розбору. Нам потрібно було вирватися, а не довести, хто сильніший.
Матвій подивився на нього з повагою.
– У горах твоя голова часом гостріша за шаблю.
– Не перебільшуй. Якби ти не помітив прохід за загорожею, ми могли б і досі сидіти в тій кошарі.
– Отже, врятувалися обидва.
Мирослав усміхнувся.
– Саме так.
До коней вони дісталися лише надвечір. Обійшовши засідку широкою дугою, подорожні піднялися до скельного виступу з іншого боку. Коні стояли на місці, хоча один із них занепокоєно бив копитом по землі. На щастя, нападники не знайшли схованки і не почули коней.
Мирослав оглянув стежку, якою вони прийшли вранці. Здалеку ще долинають голоси розбійників. Очевидно, люди з засідки все ще продовжують пошуки.
– Вони не просто грабіжники, – сказав він. – Хтось повідомив їм, що ми підемо саме цією дорогою.
– Може, нас вистежили ще до гір?
– Можливо. А може, хтось розповів про нас на одному з хуторів. У будь-якому разі відтепер не можна вважати безпечним жодне місце, де ми ще не були.
Матвій сів у сідло й озирнувся на скелі.
– Куди тепер?
Мирослав дістав невелику карту, яку придбав у місцевого торговця. На ній гірські стежки були позначені приблизно, але нижче за течією він помітив лінію, що веде до поселення біля моря.
– Підемо на південь, уздовж сухого русла. Там має бути старий пастуший шлях. Він довший, зате не проходить через вузькі ущелини.
 А якщо й там на нас чекають?
Мирослав сховав карту.
– Тоді знову шукатимемо вихід. Але вдруге не дозволимо виманити себе на відкритий майданчик.
Вони рушили в дорогу, тримаючись ближче до скель і не виходячи на відкриті ділянки без потреби. Сонце вже ховалося за гірським пасмом, коли вітер приніс запах солоної води. Море було близько.
Та тепер Мирослав розумів: найнебезпечнішим у цій подорожі виявилися не високі гори й не урвища. Небезпека чекала там, де людина втрачала пильність і починала вірити, що шлях перед нею відкритий. Він поглянув на Матвія.
– Сьогодні нам пощастило.
– Не тільки пощастило, – заперечив той. – Ти помітив сліди, побачив прохід і не кинувся в бій, коли нас оточили. Це й урятувало нас.
– А завтра?
– Завтра будемо розумнішими.
Мирослав кивнув. Попереду на них чекали нові випробування, але тепер вони знали, що можуть покладатися один на одного не лише в бою, а й тоді, коли ворог намагається позбавити їх вибору.
За останнім гірським хребтом уже шуміло море. Десь там починається шлях до свободи – шлях, за який Мирослав був готовий боротися до кінця.
Аж раптом пролунав постріл, за ним другий. З-за дерев один за одним з’являються кінні розбійники.
– Стій! – кричить їх ватажок.
– Попалися! Тепер нікуди не дінуться!
Мирослав подивився на Матвія, який впав на стежку обличчям вниз. Одна куля потрапила йому в шию, а друга – просто в серце. Хлопець помер миттєво.
– Пробач, друже, – мовив Мирослав. – Занапастив я тебе.
Запорожець взяв повід коня Матвія, сів на свого коня і поскакав подалі від цього місця. Перед очима в нього були кохана дружина Оріяна, сини, батьки. Але думав він про те, що якби Матвій не послухав його, то був би живий.


Несподівані зустрічі   
Від Матвія Благого – раба, який допоміг, всім чим тільки міг Мирославу, а сам загинув, козак довідався, що він знаходиться на півдні Болгарії. Ця новина потішила Мирослава, бо звідси добиратися до Речі Посполитої легше і швидше, ніж із самої Туреччини.
Ще Матвій казав, що треба їхати на північ до Молдавського князівства, а вже звідти – прямо додому. Грошей в козака вдосталь, тому він харчується добре, а ночує в караван-сараях під охороною.
– Можна їхати вздовж моря, – сказав Благий в дорогу, – але краще оминути такі великі міста, як Бургас, Варна, бо в тих місцях дуже великі турецькі залоги, яничарів аж кишить, а від них ніколи не знаєш, чого чекати.
– Так, добра від них чекати точно не доводиться, – погодився січовик і зізнався. – Знаєш, а я розраховував в Бургасі сісти на якийсь торгівельний корабель, який прямує в наші краї.
– Повір, Мирославе, не варто цього робити. Перевірки в портових містах будь здоров. Я б на твоєму місці так не ризикував.
Але життя розпорядилося таким чином, що навіть до Бургаса низовику доїхати не вдалося. Всі дороги, які ведуть на північ, вщент заповнені турецькими військами, які рухаються до Угорщини і Волощини, бо триває війна, яка розпочалася ще в 1593 році.
Подумавши, Мирослав вирішив звернути на захід в надії оминути османські війська і берег моря. Зі слів Матвія він знає, що на північний-захід знаходяться гори Стара-Планина, а на південний-захід – гори Родопи, де є гайдуки, в яких можна знайти захист і прихисток.
Звісно, це велике коло, але даний шлях незрівнянно безпечніший, ніж той, що йде через величезне турецьке військо. Мирославу вдалося спокійно доїхати до Філібе (Пловдива). Він, як завжди, заночував в заїжджому дворі на східній околиці міста.
Кухня в заїзді турецька. Вранці запорожець поснідав ковбасками з фаршу і буреками – невеликими запеченими турецькими рогаликами з лавашу, нарізаними трикутниками з начинкою з сиру, зелені та спецій. Попив міцної аравійської кави.
Із собою в дорогу Мирослав купив піта – товстий м’який коржик з дріжджового тіста з запеченим в ній сиром, м’ясним фаршем та овочами. А ще набрав дві баклаги води.
Вже сідлаючи коня, він почув голосні вигуки на вулиці. Козак подивився через плече і його кинуло в жар. По вулиці їдуть яничари, султанська гвардія, передмур’я ісламу, а поперед них той самий яничарський ага, який дивився у вікно яничарського корпусу в Стамбулі, коли Мирослав, Самійло, Іванко і Петрик проїжджали повз, шукаючи Романа і Руслана.
Мирослав одразу впізнав цього бюлюк-башу. Він повільно, зовні байдуже, відвернувся, щоб той в свою чергу не впізнав його. Тепер запорожець ще більше впевнився, що через таке велике місто, як Філібе їхати не слід.
Вичекавши, поки яничари проїхали повз заїзд, Мирослав вивів коня, сів в сідло і поїхав за місто, туди, звідки приїхали яничари. Там він швидко поїхав на північ, оминаючи Пловдив стороною.
Їхати приємно, роса блищить на травах, прибивши куряву на дорозі. Гори, оповиті голубими туманами, милують око.
Під’їжджаючи до східного узлісся лісу, мимо якого проходить дорога, запорожець гостро відчув небезпеку. Зовні він не змінився, але став уважно оглядати дорогу і дерева. І серед зелені кущів помітив людей в білих кожушках, які ховаються серед дерев і корчів.
Козаку здалося, що один з невідомих когось йому страшенно нагадує. При чому знайомим здалось геть усе – і незграбна постать чоловіка і те, як він рухається. І раптом козак безпомилково впізнав цього чоловіка.
Не доїжджаючи до засідки кроків тридцять, Мирослав зупинив коня.
– Гай-гай! – голосно і весело вигукнув він. – Моє шанування! Очам своїм не вірю! Дядьку Василь! Голобля! Це ж ви?
– Доброго здоров’я! Та таки я, а ти хто? – розгублено відповів Голобля. – Вибачай, хлопче, не пізнаю.
– А я Мирослав Коберник! Тепер згадали?
– Не може бути! – спантеличився й остовпів від несподіванки і радості Голобля. – А бодай тобі! Звідки ти тут?
Бачачи розгубленість Голоблі, Мирослав не міг не всміхнутися.
– А ви? От вже кого-кого, а вас тут зустріти я ніяк не очікував!
В ту мить з-за дерев вийшли два молодих, міцних, ставних гайдука. Вони теж очам своїм не йняли віри.
– Чолом! А мене? – зі сміхом запитав Іванко Гардовий.
– І мене! – посміхається Петрик Сомик.
Мирослав пришпорив коня, доскакав до хлопців, скочив з сідла і згріб обох в міцні обійми. Дух йому забило від радості.
– Друзі мої! Брати!
Василь Голобля пояснив болгарським гайдукам:
– А це той самий Мирослав, про якого я вам розповідав!
– Невже можливий такий збіг? – здивувався Стоян Георгієв. – Це ж треба – зустрітися в Болгарії! Хто б розповів – не повірив би, якби сам цього не бачив! Нічого не скажеш – вражає!
– Всі троє знову разом, – усміхнуся Атанасов. – Думаю, можемо повертатись до табору. На сьогодні полювання на османів закінчено. Повезло їм.
Не менш вражені мовчазні гайдуки, мов змовившись, оточили козаків щільним колом. Іванко запитав в Мирослава:
– Ти ж був в морському поході. Як ти опинився тут?
– А  ви? Ви ж взагалі залишалися в Січі!
Оскільки в гори, де знаходиться літній табір гайдуків, лісовою стежкою їхати можна тільки по одному, вирішили поговорити вже, як доберуться на місце.
Вже в горах ватажок гайдуків Христо Атанасов раптом для Мирослава зупинився і голосно запитав:
– Агов, Димитар! Що там видко?
Звідкілясь згори донісся голос:
– Все спокійно. Нікого не видно. Вас ніхто не переслідує.
– Добре. Продовжуйте спостереження. В табір прийдете вже, як стемніє.
Мирослав придивився – у верховітті старої чорної сосни споруджений дерев’яний майданчик з дахом і невисокими стінами для спостереження, в якому зараз знаходяться двоє гайдуків.
Коли нарешті гайдуки з козаками добралися до табору, розпрягли коней, сіли в коло навколо багаття, всі по черзі розповіли про те, як опинились в Османській імперії, а саме в Болгарії.
– Ну, раз вже ми всі разом тут, – усміхнувся Мирослав, – може, задамо їм перцю? Повоюємо з османами?
– Для того, щоб воювати з турками нас мало, – розсудливо відповів Іванко, – в гайдуків чоти по 30-40 чоловіків і все. Але сала за шкіру бусурманам заллємо!
– Знаєте, кого я отутечки бачив? – пригадав Мирослав. – Пам’ятаєте в Стамбулі на причалі нас шукав яничарський ага з корпусу, де навчалися Роман і Руслан?
– Арслан-ага, – кивнув Іванко, – наш самий лютий ворог тут. Він ще, так би мовити, наш старий «знайомий» по Дубровнику. Наволоч рідкісна навіть для яничарів.
– Хитромудра штука – життя. Бачте, який тісний світ? Схоже, доля нам така випала – знищити цього нелюда.
Подумавши, Мирослав запитав:
– Пане Василь, а можна побачити вашу сестру?
– Звичайно. Вона вже майже здорова, навіть поривається піти разом з нами в засідку проти османів! Але все-таки ти недовго там, добре?
Мирослав провідав землячку і вийшов з її колиби. Тут саме кашовари принесли величезний казан з кулішом з олениною і поставили його на великий стіл в тіні старої білої мури.
– Якраз вчасно! Пригощайтесь, – радісно припрошує один з кашоварів, – як відчував, що ви раніше повернетеся! Смачного!
Мирославу трохи дивно, що кашоварить не Василь Голобля. Козаки і гайдуки прочитали «Отче наш», сіли на лави, витягли з-за халяв чобіт ложки і почали по черзі брати гарячу, духмяну і смачну їжу. На якийсь час розмова припинилась.
– Ти правий, Мирославе. Треба нам в будь який спосіб позбутися цього Арслана, – сказав Іванко, коли всі пообідали, і гайдуки розійшлися відпочивати, залишивши козаків самих. – Він найбільша загроза для гайдуків у всій окрузі.
– Так, – підтримав його Петрик, – не хочу ображати тутешніх гайдуків, але ця справа не для них. Як на мене – вони занадто обережні, не звикли ризикувати так, як запорожці. Хоча треба визнати – всі вони, як один, такі, на яких можна покластися у важку годину. Вони б’ються до останнього, без права на втечу.
– Воно й зрозуміло, – вставив і собі Голобля, – гайдуки звикли діяти маленькими загонами, не відчувають своєї сили. Один єдиний раз об’єдналися вони під час Тирновського повстання, і те турки придушили.
– Зрозуміло, – рішуче кивнув Мирослав. – Раз треба, значить, зробимо. Хай на одного кровопивцю на білому світі стане менше. Досить йому купатися в крові безневинних болгар.
Тут один з поранених молодих гайдуків, якому почали робити перев’язку, закричав від болю. Іванко підвівся і підійшов до нього.
– Що тобі, друже? – з жалем запитав козак.
– Болить – сил терпіти немає, – з несамовитою мукою відповів поранений, – а треба пов’язку зірвати з рани, бо присохла.
Знесилений гайдук дрижить від самої думки про те, що на нього чекає.
– Почекайте з перев’язкою.
Іванко відійшов до колиби, в якій знаходяться його речі, і швидко повернувся з невеликою флягою. Він вийняв корок і простягнув баклагу пораненому.
– Випий, це настій маку. Він знеболює, тільки треба трохи почекати.
– Дякую, брате, – слабко посміхнувся гайдук і почав пити.
Коли напій подіяв, йому змінили пов’язку, наклали ліки, і він не кричав, бо йому вже не було так боляче.
Розмови козаків тривали допізна. Жити Мирослав буде в одній колибі з братчиками. Петрик увійшов перший, викресав вогню і засвітив каганець. Мирослав зайшов після нього і побачив на лавах скрізь медвежі й вовчі шкури.
– Гарно влаштувалися, – посміхнувся Мирослав. – Це постійний табір гайдуків? А чому немає зовсім ніяких оборонних споруд?
– Та ні. Це табір лісорубів. Ми ним тимчасово користуємось. Коли турки в черговий раз наступають нам на п’яти, доводиться шукати новий притулок.
– Зрозуміло.
В цей же час Арслан-ага сидів за низеньким столиком, підібравши ноги під себе і за багаторічною звичкою пригадуючи все, що було вдень. Раптом перед його внутрішнім поглядом промайнула картина – в заїжджому дворі постоялець сідлає коня, озирається.
Арслан-ага напружився. Адже він вже бачив цього чоловіка! Стамбул, яничарський корпус, повз нього проїжджають чотири вершники. Один з них – той богатир, що дворучним мечем стримував яничарів в Дубровнику, а другий – оцей самий подорожній!
Арслан-ага гірко пожалкував, що не впізнав його одразу там, біля заїзду. Що за зовнішність в цих клятих урусів – варто їм змінити одяг, і їх вже не пізнати! Треба завтра з самого ранку їхати до постоялого двору, дізнатись, може, хтось бачив, куди поїхав той козак.
Яничарський ага захвилювався. Доля подарувала йому шанс знайти й покарати бодай одного з винуватців того, що він опинився в Болгарії. А, може, той тут не один?
– Шкіру з  нього живого спущу, – вголос промовив Арслан-ага.
Надія про помсту розігнала сон, і ага пів ночі не спав, тішачи себе страшними тортурами козака. 
Вранці на Мирослава чекав сюрприз – гайдуки приготували для нього болгарський одяг і постоли з волової шкіри. Козак перевдягнувся, взув постоли і став на вигляд такий самий, як усі навколо. Січовик швидко освоюється з новою обстановкою.
Після сніданку ватажок гайдуків оголосив, що чота висувається в засідку на те саме місце, де вчора зустріли Мирослава. Загін осідлав коней і вирушив в дорогу.
Вже будучи в засаді Мирослав звернув увагу, що всі знаходяться в одному місці.
– Скажи, Іванку, а що, нікого не послали ні вперед, ні назад, щоб відслідковувати наближення ворога? – вражено запитав він.
– Ні. Христо вважає, що ми встигнемо погромити обоз чи невеликий загін турків і відійти. Раніше завжди встигали втекти.
– Хіба ти не розумієш, що покладатися тільки на удачу не можна? – здивувався Мирослав. – Я б вислав по одному гайдуку вверх і вниз по дорозі, щоб обійтися без неприємних несподіванок.
– Будеш ватагом – вишлеш, – посміхнувся Голобля.
Мирославу як ніколи раніше, стало неспокійно на серці. Чекати довелося довго. Вже в  обідню пору на дорозі з’явився турецький обоз. Здалеку видно, що він везе харчі, бо в плетених з гілок клітках на гарбах гелгочуть гуси, кудахкають кури.
– Приготуватися! – вигукнув Атанасов.
Коли колона порівнялась із засідкою, гайдуки і козаки разом напали на османів. Обозники не очікували нападу і швидко здалися в полон.
– І що нам з ними робити? – запитав Петко Маринов.
– Це однаково османи, вороги, – почав говорити Христо, проте закінчити не встиг, бо на шляху з’явилися кінні яничари.
– Те, про що я і казав, – мовив Мирослав.
Арслан-ага окинув оком гайдуків і цього разу безпомилково впізнав і Мирослава, й Іванка, і Петрика. Троє з чотирьох винуватців його приниження і опали! Внутрішньо він здригнувся від радощів.
– Аллах акбар, – молитовно доторкнувся ага руками до бороди, потім витягнув шаблю, підніс її над головою і пришпорив коня, – за мною!
Яничари з криками і лементом кинулися за ним. Їх в рази більше, ніж гайдуків, тож повстанці мусять відступати. Вони перегородили дорогу і під’їзд до узлісся гарбами, нашвидкуруч зв’язавши їх між собою, зв’язали ноги буйволам і коням з обозу, потім скочили на своїх коней і помчали геть.
Обоз затримав яничарів і завадив їм наздогнати гайдуків. До того ж козаки встигли встановити на лісовій стежці десяток самострілів, від стріл яких загинуло п’ятеро яничарів, що відбило в решти бажання поспішати.
Арслан-ага в безсилій люті шаленіє від того, що його особистим ворогам вдалося втекти цілими і неушкодженими.
Гайдуки не знали, що вороги відстали, тому не поїхали до табору, а плутали по лісу. Тільки під вечір наступного дня повернулись вони до свого тимчасового бівака. Там їх радо зустріли кашовари і поранені.
Трофеїв цього разу гайдуки майже не взяли, бо все велике довелося кинути. Христо місця собі не може знайти, так йому образливо, що він ризикував майже всім своїм загоном, а тільки й того, що все-таки ніхто не загинув. Хоча й цього багато.
Бюлюк-баша Хамза-бей радо зустрів Арслана-агу перед входом до казарми.
– Чув, тобі вдалося відбити в розбійників обоз і звільнити наших полонених. Віддаю шану – молодець, ага! Ти сьогодні наш герой!
Арслан-ага вклонився, але нічого не розповів про те, що серед гайдуків були запорозькі козаки, та ще й саме ті, які винні в тому, що він потрапив в немилість.
Тепер він живе надією на помсту. Він дуже сподівається, що січовики не поїдуть одразу в свій Ляхистан, тож  в нього буде можливість знайти їх і покарати. Цього зараз ага прагне навіть більше, ніж свого повернення до Стамбула.
Після вечері Арслан-ага усамітнився в своїй кімнаті і почав розробляти план, як виманити козаків, щоб полонити їх. Але сон плутає думки, бо минулої ночі ага майже не спав. Тому він ліг спати, відклавши розробку планів на наступний день.


Пастка в горах
Гайдуки, які знаходилися в дозорі на верхівці величезного старого дубу, помітили валку возів, супроводжуваних яничарами.
– Цікаво, що вони там везуть? – запитав Стоян Георгієв.
– Треба доповісти Атанасову, – мовив Петко Маринов. – Ти спостерігай далі, а я збігаю в табір, доповім і одразу повернусь.
Довідавшись про валку, ватажок відразу відрядив двох гайдуків – Анастаса Василєва та Георгія Даскалова спостерігати за яничарами.
– Як дізнаєтесь, який саме вантаж везуть яничари – одразу повідомте мені, – наказав Христо.
– Стемніє скоро, – дивлячись на небо повідав Василь Голобля.
– Тобто яничари не встигають добратися до ближнього села, тому вимушені будуть заночувати десь при дорозі, – підхопив думку козака ватажок гайдуків. – Можна вночі перебити всіх яничарів!
– Так і зробимо, – підтвердив Іванко.
Вивідачі гайдуків швидко зрозуміли, що турки везуть порох в діжках і глечиках. Георгій Даскалов одразу поспішив до табору, а Анастас Василєв продовжив спостереження, непомітно слідкуючи за валкою яничарів.
– Пропоную вночі перебити охорону, а вантаж підірвати, – потираючи руки від задоволення сказав Атанасов. – Георгій, скільки там яничарів?
– Пів сотні, – повідомив Даскалов.
– Навіщо ж знищувати весь порох, як його можна використати з більшою користю? – здивувався Іванко.
– А навіщо нам порох? Гармат в нас немає, для мушкетів нам так багато не треба, а везти цілу валку сюди дуже небезпечно, довго. Моя думка – підірвати на місці та й усе.
– Вам вирішувати, але я б порох забрав увесь. Ним можна потім зірвати різні турецькі будови, мости, кораблі.
– Що ж, – посміхнувся ватаг, – у доброго козака і слово добре!
Порадившись, гайдуки вирішили, що спробують привезти порох до табору, і підірвати його тільки в разі небезпеки з боку османів.
Під ранок, коли яничари за виключенням чотирьох вартових спали, гайдуки підкралися до табору, зняли чатових, а потім вбили всіх сплячих турків. Потім запрягли коней у вози, склали на них зброю, забрали коней і поїхали в гори.
Вбитих яничарів, складених при дорозі, турки виявили тільки наступного дня, коли гайдуків вже і слід простиг.
Всі гайдуки і козаки залишились дуже задоволені наслідками цієї вилазки.
– Тепер можна планувати, на що використати цей порох.
Але після нападу на яничарів удача ніби відвернулась від гайдуків. Чотири рази виходили їх невеликі групи з різними завданнями, і всі чотири рази вони потрапляли в засідки османів. Кожного разу гинуло по кілька гайдуків.
– В мене одне пояснення, – промовив Голобля, – у нас в загоні є зрадник. Тільки не зрозуміло, як, коли і де він передає туркам відомості про наші плани.
– Не може такого бути, – гаряче заперечив Христо Атанасов, – серед моїх гайдуків зрадників не було, немає і бути не може! Головою ручаюся.
Василь подумав, підвівся з-за столу і сказав, звертаючись до сестри.
– Чи не даси нам, Галочко, в дорогу харчів?
– В яку ще дорогу? – здивувався Атанасов. – Ти не казав, що ви кудись збираєтесь.
– До цієї хвилини я і не збирався. Але виходить так, що зрадники ми. Тому ми їдемо звідси. Повертаємось на Січ, сподіваюсь, без нас справи у вас підуть краще.
– Брате, – кинулася до нього Галя, – не гарячкуй, заспокойся!
Атанасов насупився.
– Пане Василю, і ви, хлопці, вибачте мене, якщо я образив вас. В мене і в гадках не було вразити вас. Просто я за кожного свого гайдука можу поручитися, як за самого себе. Ми багато років разом воюємо з османами, пройшли Тирновське повстання. Немає тут зрадника.
– Тоді чим пояснити те, що всі наші виходи закінчуються невдачами? Має ж бути причина?
– Звичайно. Тільки якщо не зрада, то що це може бути?
– А якщо це просто збіг обставин? – промовив Іванко. – Яничари злі від втрати своїх воїнів і пороху. Може вони обклали передгір’я, і ми не можемо пройти повз них?
– До речі, – пригадав Василь, – давно збирався вам сказати, вважаю за потрібне, щоб на розвідку та й в усіх інших випадках гайдуки вдягалися не так яскраво. У вас же одяг білий, здалеку помітний.
І Голобля розповів про десяток Журби, козаки якого вже багато років носять темний, непримітний одяг, щоб їх менше помічали.
– А що, дуже може бути, – задумливо мовив Христо. – Одяг в нас дійсно білий, і на фоні зелених дерев навіть здалеку гайдуків помітити не складно.
– То що, в нас є турецький одяг, перевдягнемо кількох гайдуків в темну одежину, і нехай розвідають все, що робиться на підходах до гір з нашого боку?
– Так. І ще – цього разу треба піти не звичним шляхом, а іншими стежками.
В розвідку призначили Георгія Даскалова і Петко Маринова.
– Чекаємо вас ввечері, – нагадав Христо.
Проте ні ввечері, ні вночі вивідачі так і не з’явилися. Христо не знаходить собі місця, вважаючи, що вивідачі загинули або потрапили до лабетів яничарів, але вранці розвідники повернулися живі і здорові.
– Ну, що там? – кинувся Атанасов до гайдуків навіть не привітавшись. – Ви довідались хоч щось?
– Так. Коли наш «улюблений» Арслан-бей дізнався про те, що ми перебили пів сотні його яничарів і захопили порох, він поклявся якомога швидше винищити нас всіх до ноги. Він оточив всі підходи до гір, і на кожній стежині поставив своїх дозорців.
– А ми як ходили одними й тими самими стежками, так і продовжили ними ходити. Тому і потрапляли в засідки яничарів.
– То яничари планують напасти на нас? – здивувався Христо. – Хіба їм відоме розташування нашого табору?
– Ми чули розмови яничарів. Точного місця вони не знають.
– То на що вони розраховують?
– Вони чекають на підмогу із Старої Загори, Карлово, Панагюреште та Бургаса, потім планують прочісувати всі ліси навколо і гори. Впевнені, що ми від них нікуди не дінемося.
– В чомусь вони такі праві. Якщо нас прижмуть до гір – діватися нам дійсно не буде куди. І розійтися, як ми це робили раніше, нам вже не вдасться, бо повз яничарів всі точно не просочимося. Пане Василю, що порадиш?
– Нас зараз в десятки разів менше, ніж османів, а коли прибуде поповнення, їх стане в сотні раз більше. Ніякого бою в них ми виграти не зможемо. Значить, треба таки відступити і на час розійтися. Але просто так нам всім з облоги не вирватися.
– То що ти пропонуєш? – наполегливо повторив ватаг.
– Відходити в гори вважаю недоцільним, бо цим ми самі себе заженемо в ще більшу пастку, – Голобля задумався.
Скориставшись паузою, заговорив Іванко.
– Дивіться, яничарам, щоб добратися до нашого табору, потрібно буде пройти по ущелині. Ми вирушимо їм назустріч, прихопимо з собою порох і влаштуємо каменепади.
– Завалимо османам камінням прохід попереду і позаду колони? Все одно їх буде незрівнянно більше нас. До того ж вони теж озброєні вогнепальною зброєю. То що нам це дасть? – задумався Атанасов.
– Влаштуємо три вибухи, – розсудливо відповів Іванко, – цим ми розділимо колону яничарів на дві частини і розіб’ємо їх по черзі. Може повезе і самого Арслан-бея нарешті вб’ємо. Після цього спустимося в долину і розійдемося до вірних людей.
Коли колона яничарів під командуванням Хамзи-бея втягнулася в ущелину, до бюлюк-баші під’їхав Арслан-бей. Вигляд в нього стурбований.
– Дорогий Арслан, тебе щось турбує? – покосився Хамза-бей.
– Так. На місці гайдуків я б неодмінно влаштував засідку при виїзді з цієї долини.
– На скільки  мені відомо, гайдуків не більше сорока чоловіків. До того ж вони – не ти. Це звичайнісінькі болгарські селюки, які взяли до рук зброю. Хоча, може, ти і правий. Бери сотню кінних воїнів і перевір, що там на нас чекає попереду.
– Добре, – зрадів Арслан-бей і вклонився.
Коли вся колона яничар увійшла в саме вузьке місце ущелини, раптом пролунали три потужні вибухи. Із страшним гуркотом з гори покотилося велике каміння, спричиняючи каменепад. Великі камені тягнуть за собою менше каміння.
Вихід і вхід із долини завалило так, що вибратися неможливо. Третім вибухом розділило колону майже навпіл.
Під завалами загинуло кілька десятків бусурманів. Не встигли яничари отямитися, як зверху із-за валунів по тим, що йшли в хвості колони, почали стріляти з мушкетів гайдуки.
В кожного з них по дві, по три рушниці, тож яничарам спочатку здалося, що гайдуків не менше сотні.
Хамза-бей наказав яничарам спішитися і відкрити прицільний вогонь у відповідь. Арслан-бей із своїми воїнами поспішили на допомогу, але ніяк не можуть перебратися через завал, який постійно обсипається під ногами.
Арслан-бей злий від того, що не може знищити гайдуків, які зараз так близько від нього і його вояків.
Ніхто з яничарів не здогадується, що перед ними не тільки невеликий загін Атанасова. Цієї ночі на допомогу другарям прибули три чоти гайдуків і сотня місцевих селян. Гайдуки зайняли позиції зверху, а селяни, озброєні луками, – знизу.
Яничари повернулися спинами до селян і почали потрохи просуватися вгору до позицій гайдуків, ховаючись за брилами. Спочатку по туркам стріляли тільки гайдуки Атанасова, а коли яничари з криками підвелися в атаку, по ним почали стріляти і всі інші.
Яничари залягли. Хамза-бей у зорову трубу став роздивлятися гайдуків.
– Не може бути, – вирвалося в нього, коли він побачив Василя Голоблю, Іванка і Петрика. – Запорожці! То он чого кляті бунтівники стали діяти так нахабно і незвично…
Додумати він не встиг, бо йому у спину, під ліву лопатку вп’ялася стріла одного з селян. Бюлюк-баша помер одразу. Разом з ним від стріл полягли ще чотири десятки яничарів.
 В цей час Стоян Георгієв повідомив ватажків гайдуків:
– Арслан-бей із своїми вояками зараз піднімуться на завал і вдарять нам у фланг. В нас замало сил, щоб вистояти.
Роздумувати було ніколи. Ватаг гайдуків зітхнув.
– Шкода, що не він опинився з цього боку завалу. Другарі! Доб’ємо яничарів, які ще є тут, і спускаємося в долину. Там селяни допоможуть нам сховатися!
Голобля підійшов до Атанасова і сказав.
– Христо, дозволь залишитися чоті Даскалова з нами. Ми відволічемо Арслан-бея і заведемо його в гори.
– А що тоді? – наморщив лоба Христо.
– Як бог дасть. Але у вас тоді точно буде шанс відірватися і зникнути.
– Так, це б було порятунком для інших. Добре, залишайтесь!
На той час, як яничари під командуванням Арслан-бея врешті подолали завал, майже всі гайдуки і селяни покинули долину.
На горі залишились запорожці та повстанці з чоти Георгія Даскалова. В кожного з них по три мушкети і два пістоля. Вони одразу почали обстрілювати яничар і відходити в гори.
– За ними! – командує розлютований Арслан-бей. – Живими брати!
Цей наказ фактично врятував гайдуків, бо яничари не наближаються до них, остерігаючись їх куль та й самі майже не стріляють у відповідь.
Гайдуки ж з  козаками час від часу зупиняються, стріляють по переслідувачам, заряджають рушниці, трохи відпочивають і потім знову починають відходити.
Коли почало сутеніти, а в горах ніч наступає швидко, гайдуки зробили останні постріли, а потім розчинилися серед дерев наче примари.
– Все, – зітхнув розчаровано Арслан-бей. – Втекли. І як це так вийшло?
Коли намісник у Філібе дізнався про загибель бюлюк-баші і двох сотень яничар, він мало з розуму не зійшов від сказу.
– Значить так, Арслан-бей, ти був у Хамзи заступником, отож тепер приймай командування. І що хочеш роби, але щоб з гайдуками було покінчено раз і назавжди! І чим скоріше.
– Буде зроблено, – твердо пообіцяв новий бюлюк-баша.
Повернувшись до казарм, де він квартирує, Арслан-бей пішов до своєї кімнати, сів за низький стіл, склав ноги під себе і почав думати. Навіть в цьому бою сили були на боці яничарів, як же так вийшло, що перемогли якісь болгарські селюки?

Помста Арслан-бея
Бюлюк-баша Арслан-бей сидів на відкритій терасі під відкритими вікнами своєї кімнати, чекаючи, коли його ординарець Хасан принесе сніданок.
З вечора ага замовив плов і джаджик – страву зі свіжих огірків і холодного йогурту, а ще імам-баялди – половинки баклажанів, фаршировані тушкованими на оливковій олії помідорами, цибулею і часником. І, звичайно, коржики. З напоїв Арслан-ага обрав айран.
Поки є час, бюлюк-баша дихає повними грудьми, бо ранкове повітря свіже і прохолодне. Раптом він помітив, що на околиці почали диміти два багаття. Дим іде з різними відтинками, ніби хтось спеціально перекриває його. Це видалось яничарському азі незрозумілим і підозрілим.
– Негайно відправити по загону яничарів до кожного з багать і розібратися, що там таке відбувається, – наказав він черговому офіцеру. – Решті бути напоготові.
– Буде виконано, ага, – вклонився той і поспішив йти, виконувати наказ.
В цей час Хасан приніс сніданок, і Арслан-ага на час відволікся від незрозумілих димів. Поки яничари знайшли місця багать, ті вже згасли, залиті водою, а болгари, які їх палили, зникли.
Цими димами довірені люди гайдуцького ватажка Атанасова сповістили, що в місті все спокійно і яничари не проявляють ніякої активності. Христо хоче навістити Пловдив (гайдуки навідріз відмовляються називати його за турецькою назвою Філібе), щоб купити продовольство, бо його в чоті залишилося мало.
В Іванка з самого ранку погане передчуття стосовно цієї вилазки, але ватаг і слухати нічого не хоче.
– Не розумію тебе козаче. Наші вивідачі доповіли, що двоє наших довірених людей дали умовний сигнал – в місті все спокійно!
Христо не знає, що обставини в Пловдиві змінилися, і яничари пантрують на всіх околицях міста, а довірені люди гайдуків просто не можуть сповістити про це.
Тому, коли гайдуки спокійно в’їхали в місто, вони наткнулися одразу на два загони яничарів.
– Ані руш! – гукнув один з турецьких офіцерів. – Стояти! Хто такі? Куди прямуєте? Звідки ви?
– Що робимо? – тихо запитав Петко Маринов з явним острахом.
– А що тут вдієш? – відповів йому Стоян Георгієв. – Якби з нами не було Христо і запорожців ми б, може, і викрутились якось, а так яничари здогадаються, хто вони.
– Лишається одне – відступити з боєм, – мовив Анастас Василєв.
Гайдуки ніби по команді розвернули коней і поскакали за місто. Але на шляху до рятівного лісу вони помітили ще один загін яничарів, який суне їм назустріч. Правда ця ватага їх ще не бачить, тому гайдуки звернули в обійстя якогось багатого турка.
Вони вже майже проїхали весь величезний маєток турка, коли їм дорогу перетнула кінна варта помістя. Охоронців два десятки проти п’ятнадцяти гайдуків і козаків. Поки яничари доїхали до садиби, козаки з гайдуками вже покінчили з вартою.
– Боже милостивий, та скільки ж їх, – вирвалося в Георгія Даскалова.
Він показав рукою – по всім вулицям, які ведуть до околиці поспішають нові загони яничарів. Один з них веде сам Арслан-ага.
– Яничари це тобі не варта багатого турка. Крізь них так просто не прорубаєшся. Треба негайно щось вигадати, а то пропадемо ні за цапову душу, – сказав Мирослав.
Навчений не відступати перед труднощами Іванко задумався.
– Спішитися! – вигукнув він. – Перевдягаємо вбитих охоронців в наш одяг і садимо на коней, зв’язуємо їм ноги під животами, а руки – навколо ший! Петрику, викреши вогню!
Коли гайдуки прив’язали вбитих стражів на коней, Іванко сказав:
– Вибачте нас, коники, але мусимо зробити вам боляче. Хлопці, розверніть коней в напрямку міста.
Петрик по черзі припік кільком коням під хвостом, і вони рвонули до відкритих воріт садиби. Решта коней побігли за ними.
– Чекаємо, – мовив Іванко.
Розрахунок виявився вірний. Яничари помітили, як в дальній частини помістя скажено помчали півтора десятки гайдуків в білій одежині, і поскакали за ними. Тільки найбільший чамбул, яким командує особисто Арслан-ага залишився на місті.
– І що тепер? – запитав Атанасов. – Вони наздоженуть коней, зрозуміють, що ми тут і повернуться за нами. Не бачу ніякого виходу.
– Нічого, – спокійно відказав Іванко, – час ми виграли. Беремо коней за вуздечки і тихо, непомітно для турків виходимо звідси. Он за господарськими будівлями є хвіртка. Від яничарів її не видно. Зараз! За мною, товариші!
Козак випромінює спокій, силу і впевненість. Христо ніби засоромившись, замовкнув.
– Поможи, боже, – перехрестився Мирослав.
– Іванку, а якщо нам зустрінуться турки? – запитав Атанас Василєв.
Христо Атанасов мимоволі покосився, бо йому не сподобалось, що його гайдук звертається не до нього, а до запорожця. Це не пройшло повз увагу козаків. Іванко трохи забарився із відповіддю. Ватаг гайдуків теж не проронив жодного слова.
– То як же бути? – повторив Василєв.
– Тоді кинемося врозтіч. Так більше шансів, що хтось вціліє, бо прорубатися через десятки яничарів нам не до снаги. Занадто нас мало для цього.
 Гайдуки встигли вибратися з маєтку і вислизнути за межі міста, коли до Арслана-аги, який терпляче чекає новин, прискакав гонець з повідомленням про те, що яничари ганялися не за гайдуками, а за прив’язаними до коней мерцями.
– Шукати! – коротко наказав бюлюк-баша. – Вони десь тут!
Натрапивши на сліди гайдуків, яничари поскакали за ними. Гайдуки мчали як могли, але дорога весь час йде угору, тому коні досить швидко вибилися із сил. Вони як раз піднялися на пагорб, з якого добре видно околиці.
– Наздоганяють, – скрушно сказав, озирнувшись Стоян Георгієв.
– Трясця! – лайнувся Петко Маринов. 
Іванко почав роздивлятися навколо і побачив неподалік ріку на березі якої дерево нахилилося через річку і вкоренилося верховіттям на протилежному узбережжі.
– Туди, – вказав нагайкою Іванко і першим погнав стомленого коня до дерева.
Яничарам із-за пагорба поки нічого не видно. Гайдуки тим часом доскакали до річки. Вона виявилась не широкою, але глибокою. З одного берега на інший ніяк не перестрибнеш. Вода в ній дуже холодна, бо тече з гір.
– Значить так, – голосно оповістив Іванко, – коней лишаємо на цьому березі.
– Як лишаємо? – вражено запитав Атанасов. – Коні в наших умовах – це життя! Коней треба берегти!
– Не зважай, – шепнув Мирослав.
Іванко не відповів, а продовжив, ніби Христо його і не перебивав.
– Самі перебираємося по дереву на той бік, залишаємо там сліди від наших ніг, потім повертаємось на це узбережжя і ховаємося в очереті. Швидше, поки яничари нас не бачать!
Без зайвих слів всі спішилися, пустили пастись захеканих від гону коней, перейшли на протилежну бережину, потопталися там і повернулись назад. Після цього поховалися в очеретах. І як раз вчасно, бо на пагорб саме піднялися яничари.
Вони одразу помітили коней на надбережжі і поскакали до них. Кілька яничарів під пильним оком Арслан-бея перейшли по дереву на інший берег річки і сповістили, що там багато слідів гайдуків.
– Коні розбійників дуже втомлені, ага. Тому далі вони пішли пішки.
– Це можуть бути хитрощі, – відповів Арслан-ага. – Не можу уявити, щоб гайдуки з переляку чи в паніці кинулися бігти, куди очі дивляться. Вони сміливі, винахідливі і хитрі. Треба все як слід перевірити.
І бюлюк-баша теж перебрався на протилежний берег. За ним перейшли майже всі яничари. Біля коней залишився десяток воїнів, але й вони втратили пильність. Козаки з гайдуками тихо вбили їх з луків, сіли на турецьких коней, а решту погнали перед собою.
Вражені несподіванкою яничари зрозуміли, що їх обдурили, заметушилися, почали кричати: «Алла!», стріляти гайдукам у слід, проте марно. Кінні гайдуки швидко віддаляються, і стріли до них не долітають. Мушкети ж виявились приторочені до сідл коней, яких угнали гайдуки.
– Недарма я запідозрив, що це могла бути хитрість, – стримуючи лють сказав Арслан-ага по хвилі. – Ну, почекайте. Рано чи пізно я вас зловлю, і тоді ви пошкодуєте, що взагалі народилися на цей світ! Клянуся Аллахом, хай буде вічно благословенне ім’я його!
Вслід гайдукам довгенько лунали прокльони яничарів. Сам Арслан-ага ще довго не міг отямитися від такого нахабства гайдуків, тільки зиркав очманілими очима їм у слід. Обличчя його спотворили лють і жадоба помсти.
Піші яничари, сірі від дорожнього пилу, на чолі із своїм бюлюк-башею тільки надвечір повернулися з позором до Пловдива, тобто Філібе. Всі вони, навіть самі витривалі, важко дихають і хитаються від втоми.
Василь Голобля, який не приймав участі у вилазці, порадував хлопців смачною вечерею, бо гайдуки, які залишались в таборі, вдень вполювали оленя.
– Дядьку Василю, – хитро примружився Мирослав, – а горілка у вас є?
– Аякже! Зараз принесу!
– Братику, – запитав Іванко, – ти вважаєш, можна випити?
– Так. Я чув, як ватажок казав гайдукам щоб завтра ніхто геть носа з табору нікуди не потикав!
Голобля крім горілки приніс велику миску салату із квасолею, яловичиною, перцем і волоськими горіхами та вершковий сир із кмином.
– Це Галя замовляла, – посміхнувся Василь, – а я зробив його надто багато. Але, гадаю, під оковиту зайвим не буде!
– Може і ви з нами? – запропонував Мирослав.
– Дякую, хлопці, іншим разом. Я хочу побути із сестрою. Повеселіться сьогодні без мене. Приємного відпочинку!
І Голобля поспішив до Галини. Після вечері ватаг гайдуків Христо Атанасов підійшов до Іванка Гардового.
– Дякую за науку, козаче, – щиро простягнув він руку низовику і вперше за цей день посміхнувся.
– За яку науку?
– Що розум – теж зброя. І що почуттям треба довіряти. Ти ж з самого ранку попереджав, що твоє внутрішнє єство попереджає про небезпеку, що не треба сьогодні їхати до Пловдива, а я не послухав. Знову ж таки, якби не ти – ми б всі сьогодні загинули.
– Нічого, – усміхнувся Іванко. – В нас кажуть: «Добре те, що добре закінчується». Рано нам ще відходити в степ. Ми живі і здобич непогану отримали.
– До того ще й без бою, – нагадав Мирослав.
– Ще й можна сказати – над яничарами посміялися! До того ж над самим Арслан-агою! – сміється Петрик. – Уявляю, як він там біситься!
Бюлюк-баша дійсно скаженіє, але нічого зробити не може. Сьогодні 15 гайдуків практично були в нього в руках але знову змогли вислизнути. Арслан-ага довго гнівався, але згодом зрозумів, що гнів поганий порадник. Хоч би там як, а треба думати, як знищити розбійників раз і назавжди. В будь який спосіб знищити!
Командир яничарів давно не має спокою із-за цих бунтарів, але нічого вдіяти не може, ніби якась невидима сила допомагає тим болгарським ворохобникам. О, якби бучно й пишно відсвяткував би ага перемогу над ними!
– Чортзна-що, – в серцях мовив він. – Шайтани, а не люди.
– Що, господарю? – не розібрав його слів вірний ординарець Хасан, який до цього шанобливо мовчав.
– Неси вечерю, – стримано пробурчав Арслан-ага, притамувавши незадоволення. – Я сьогодні дуже голодний.
Він замовк і замислився. Хасан кивнув на знак згоди, позадкував до дверей і зник за ними. Арслан-ага раптом подумав про те, що якщо йому найближчим часом не вдасться знищити гайдуків, то його знову можуть покарати. Настрій аги зіпсувався вкрай.
Що в такому випадку на нього чекає? Відправлять воювати з австрійцями? Цього ще не вистачало! Ні, треба передусім якомога швидше знищити розбійників. Це в першу чергу в його власних інтересах! Страх перед можливою ще більшою опалою роз’ятрює душу Арслану.
Хасан знає, що господар, на відміну від інших яничарських командирів, на ніч ніколи не переїдає, тому подав йому свіжі коржики, піяз – салат з квасолі із сирою цибулею, цукати з каштанів, чай і свіжі фрукти.
Арслан-ага довго не міг заспокоїтися і спати ліг з важким серцем. Надія на швидке повернення до Стамбула не виправдалася. Йому стало шкода себе. Від сильного хвилювання, таємного передчуття невдачі бюлюк-баша не знаходить собі місця.
Перед сном Мирослав сказав, звертаючись до Іванка:
– Знаєш, братику, а я був певен, що ти щось вигадаєш таке, що нас врятує!
– Богу дякувати, – відповів Іванко.
– І я анітрохи в цьому не сумнівався, – додав Петрик. – А ще я чув, як Христо казав гайдукам, що раніше хотів, щоб серед них було більше запорожців, а тепер він ще більше в цьому переконався.
– Пам’ятаю, як він з Галиною приїздили в Кисляк, він говорив, що гайдукам не вистачає таких командирів і вояків, як запорозькі козаки, – мовив Іванко. – Він і тепер щиро переконаний, що Тирновське повстання мало шанси на перемогу, якби серед повстанців було достатньо січовиків.
Бюлюк-баша викликав до себе чергового офіцера, який вже змінився.
– Слухай мене уважно. Завтра нехай сотня яничарів перевдягнеться в цивільний одяг і висунуться на північно-західну і західну околиці Філібе. Завдання – затримати всіх, хто розпалить бодай якесь багаття. Живими!
– Зрозуміло, ага.
Але наступного дня ніхто з довірених людей Христо Атанасова і не думав подавати ніяких сигналів диму. Після погоні за гайдуками за попередньою домовленістю вони не повинні цього робити і наражатися на небезпеку протягом тижня. 
Чотири дні сотня перевдягнених яничарів марно пантрувала на околицях міста, а тоді Арслан-ага вирішив, що багаття то була випадковість і відмінив свій наказ.
Рядові яничари, які зазвичай жили напруженим життям, залишились сильно розчаровані цим рішенням, бо їм сподобалось цілими днями сидіти по трактирам або бездіяльно вештатись по місту.


Зниклий безвісти
Листопад на Запорозькій Січі дихав холодними, пронизливими вітрами, що здіймали на Дніпрі важкі, свинцеві хвилі й гнали їх на прибережні піщані коси. Великий Луг уже скинув своє пишне літнє вбрання. Голі вікові дуби, покручені верболози та сухий очерет похмуро рипіли під поривами північного вітру.
Часом із низького неба сипався дрібний дощ, а зрідка на кілька хвилин пробивалося бліде сонце, освітлюючи холодну воду й мокрі дахи січових куренів.
Над Січчю висів густий сизий туман, змішаний із гірким димом багать. Козаки заготовляли дрова на зиму, конопатили чайки, лагодили снасті й латали потерті похідні свитки. Біля кузень дзенькали молоти, у стайнях форкали коні, а з-за частоколу долинали короткі команди вартових.
Здавалося, життя йде звичним порядком, проте на січовому майдані не було чути ані веселого гомону, ані завзятих пісень. Навіть найзатятіші жартівники притихли, а козаки, зустрічаючись поглядами, відводили очі, наче боялися прочитати в них те, про що не наважувалися говорити вголос.
На Січ прийшла невідомість – найважче випробування для тих, хто залишався на березі й чекав повернення побратимів.
Понад два місяці минуло відтоді, як флотилія чайок вийшла в Козацьке море на великий промисел проти турецьких каторг. Козаки вирушали впевнено, сподіваючись завдати османам відчутного удару, визволити невільників і повернутися додому з перемогою.
Багато хто залишав на березі родину, старих батьків, дружин і малих дітей, обіцяючи невдовзі знову побачити рідні обличчя.
Та минали тижні, а від флотилії не надходило жодної звістки. Не повернувся жоден гонець, не з’явився жоден козацький посланець. Вітер приносив із моря лише солоний запах води, а хвилі викидали на берег уламки деревини, шматки мотуззя та обгорілі тріски, які тривожили уяву більше, ніж найстрашніші чутки.
Три дні тому з лиману повернувся розбитий, обгорілий козацький струг із Переяславського куреня. Із шістдесяти козаків живими до берега дісталися лише п’ятеро. Всі низовики були поранені, знесилені й марять від гарячки. Одного довелося нести на руках, двоє ледве трималися на ногах, а ще двоє, навіть опинившись у безпеці, здригалися від кожного гучного звуку.
Їхні розповіді плуталися, суперечили одна одній і залишали більше запитань, ніж відповідей. Одні запевняли, що бачили, як турецькі галери розтрощили козацькі чайки, інші згадували вогонь на воді й вибухи, від яких здригалося море.
У Кисляківському курені після поразки повстання Полоуса, панує напружена, майже гнітюча атмосфера. За довгим дубовим столом, під образами, перед якими мерехтить лампадка, сидять курінний отаман Михайло Кремінь, Іванко Гардовий та колишній отець Зосима, який знову став козаком Тимошем Хижняком.
Перед ними стоять незаймані кухлі з кислим житнім квасом і миски з кулішем. Страва давно охолола, а на поверхні квасу вже не залишилося й бульбашки. Нікому не хотілося їсти. Усі троє зібралися не заради обіду, а щоб знайти бодай крихту певності серед тривожних чуток. До кислячан приєднався Самійло Гардовий.
– Я кажу тобі, Михайле, загинули вони! Усі до єдиного! – гарячкує Самійло, ударивши важким, мозолистим кулаком по столу так, що глиняний посуд дзенькнув. – Переяславці на власні очі бачили, як три величезні султанські галери затисли наші чайки на мілині біля Тендрівської коси. А на галерах гармати! Тридцяти фунтові ядра! Чим їм наші довбанки могли зарадити? Рознесли на тріски – та й годі!
Він урвався, ковтнув повітря й провів долонею по обличчю. Шрами, залишені турецькою неволею, різко проступили на його посірілій шкірі. Колись могутній і незламний козак тепер здавався старшим на багато років.
Найгірше було те, що він не міг ані битися з ворогом, ані допомогти своїм хлопцям. Залишалося тільки чекати, а це чекання поволі випалювало його зсередини.
– Зять мій Мирослав … – продовжив він уже тихіше. – Усі хлопці там залишилися раків годувати. Немає в мене більше зятя, Михайле! Немає!
Тиміш Хижняк, який напередодні довго сповідав поранених переяславців у шпиталі, побожно перехрестився й заперечливо похитав головою. Його довгий козацький оселедець, закручений за ліве вухо, ледь помітно здригнувся, коли він зітхнув.
– Не гніви бога, Самійле, і не ховай хлопців зарання. Воля козацька – у степу й на морі, та й божий промисел не завжди відкривається нам одразу. Я розмовляв з Архипом Тараном. Він казав, що дим від вибухів стояв такий густий, що за десять сажнів нічого не було видно. Дві чайки справді перевернулися, але решта підпалили турецьку галеру й рушили крізь очерети до гирла Дунаю. Хіба це не дає нам надії?
– Надії? – Самійло гірко всміхнувся. – Ти сам бачив тих хлопців? Ти знаєш, де вони зараз? Може, їх уже на дні морському риби обгризають, а ми тут сидимо й самі себе втішаємо!
– Я не знаю, – спокійно відповів Тиміш. – І ти не знаєш. Ніхто не знає. Але є різниця між тим, щоб не знати, і тим, щоб оголосити людину мертвою. Можливо, вони пристали до берега Болгарії, можливо, знайшли прихисток у волохів або в місцевих гайдуків. А може, досі пробираються додому. Поки немає певної звістки, маємо чекати.
– Чекати?! – Самійло різко підвівся з лави. Його широкі плечі затремтіли, а пальці мимоволі стиснулися в кулаки. – Та це чекання гірше за турецькі кайдани! У неволі принаймні знаєш, що ти раб, і бачиш ворога в обличчя. А тут що? Щодня дивитися на Дніпро, прислухатися до кожного кінського тупоту, вибігати на берег від найменшого крику дозорного й не знати, чи жива твоя дитина, чи, може, її тіло вже хвилями на берег викинуло!
Він відвернувся до маленького віконця, за яким сірів холодний день.
– Коли б я міг сісти в чайку й сам піти на пошуки, то не вагався б ні хвилини. А тут мушу сидіти й слухати, як кожен зустрічний розповідає, що наші хлопці загинули. Краще б я сам у тому бою поліг…
– Не смій так казати! – уперше різко озвався Михайло Кремінь.
Отаман увесь цей час мовчки крутив у пальцях козацьку люльку, наче сподівався знайти в ній відповідь. Тепер він поклав її на стіл і повільно підвівся. Обличчя його залишалося суворим, але в очах світилася така сама тривога, яку він бачив у Самійла.
– Годі кричати, пани-браття. Самійле, сядь. Ти не один чекаєш. У кожного з нас там хтось є. В когось брат, в когось син, а в когось найкращий побратим. Та якщо ми зараз піддамося відчаю, то кому цим допоможемо?
Самійло важко опустився на лаву, але не відповів.
– Твій зять з таких пасток виплутувався, що шляхта досі, мабуть, згадує його недобрим словом, – продовжив Кремінь. – Згадай, як він у крижану воду Собу першим стрибав, як у Туманівці мушкети з-під самого носа жовнірів уганяв. Хлопець він метикуватий, сміливий і впертий. Може, саме ці риси зараз і рятують йому життя.
– Тоді з ним поряд був Іванко, – нагадав Самійло.
Отаман помовчав, підбираючи слова.
– На Січі є давній звичай: поки не побачимо тіла під червоною китайкою чи козацького хреста на могилі, вважатимемо побратима живим. Не для того, щоб дурити себе надіями, а щоб не відбирати в людини шансу повернутися. Тож не ховай зятя, Самійле. Ще не час.
Він обвів суворим поглядом присутніх.
– А нам слід посилити дозори на лимані. Розпитувати рибалок, перевірити всі пристані, послати людей до Очакова й далі вздовж узбережжя. Якщо хлопці десь з’являться, маємо дізнатися першими. А тепер годі сидіти над порожніми мисками. Лаврін Чуб вже третій раз куліш підігріває, скоро йому доведеться заново весь обід варити.
Жарт вийшов невдалим, проте ніхто не образився. Кремінь просто намагався повернути козаків до звичного життя, бо знав: іноді навіть найменша буденна справа допомагає людині втриматися на ногах.
На курінній кухні, за завісою з трофейних турецьких килимів, Лаврін Чуб з Олексою Чухлібом пораються біля великого чавунного казана. Зазвичай балакучий Чуб сьогодні працює мовчки, із суворою зосередженістю.
Він готує затірку – круте пшеничне тісто, розтерте з борошном у дерев’яних ночвах на дрібні грудочки, які потім варилися в окропі. Лаврін Чуб підкинув у кабицю сухих дубових дров. Полум’я спалахнуло яскравіше, освітивши його втомлене обличчя.
 За дверима шумить вітер, а крізь щілини пробивається холодне повітря, від якого полум’я час від часу здригається.
– Дядьку Лавріне, – тихо покликав Олекса, не підводячи голови. – А якщо дядько Самійло правий? Якщо хлопці не повернуться? І Мирослав?
Чуб відповів не одразу. Він узяв дерев’яну копистку, старанно перемішав затірку й додав гарячого смальцю із золотавими шкварками та товченим часником. Аромат розійшовся кухнею, але цього разу навіть він не міг розвіяти важкого настрою.
– Кисляк наш тільки-но почав оговтуватися після погрому Потоцького, – не вгавав Олекса. – Жінки тільки плакати перестали, діти знову на вулиці бігають. А тепер що? Оріяна Коберник щонеділі в храмі на колінах стоїть, за Мирослава молиться. Роман і Руслан батькові трофейні луки чистять, чекають, коли він повернеться. Як ми їм у селі в очі дивитимемося, якщо приїдемо без нього?
– А нічого ми їм не скажемо, – похмуро відрізав Лаврін, витираючи рукавом піт із чола. – Бо нічого певного не знаємо. Навіщо людей завчасно ховати?
Він відставив копистку й подивився на товариша.
– Козак у дорозі, а надія в бозі. Ми з тобою на Солониці з такого пекла вирвалися, коли навколо тисячі наших падали, що гріх тепер сумніватися в божому промислі. Пам’ятаєш, як вибиралися? Дим очі виїдав, люди кричали, коні рвали поводи, а ми все одно йшли, бо знали: за нами ще хтось живий, хтось потребує допомоги. І тепер не маємо права опускати руки.
Чуб знову взявся за казан, а тоді додав уже тихіше:
– Мирослав живий, Олексо. Я це серцем чую. Не має він права в морі згинути, не попрощавшись із нами по-людськи.
Олекса Чухліб сумно всміхнувся, хоча очі його залишалися тривожними.
– Хотілося б вірити, дядьку Лавріне.
– То вір! Бо без віри ми не козаки, а просто люди, які заблукали в темряві. А тепер бери миски, неси до столу. Треба братію годувати. Від голоду та туги люди слабнуть швидше, ніж від шляхетської кулі.
Обід проходив у гнітючій тиші. Козаки Кисляківського куреня мовчки черпали ложками гарячу, паруючу затірку, закушуючи товстим салом із часником і житніми сухарями. Хтось час від часу підіймав голову, прислухаючись до звуків із майдану, але за дверима чулося тільки виття вітру та скрипіння старих воріт.
Навіть завжди балакучий Макар Малюта сидів нерухомо, втупившись у стіл. Здавалося, він намагався пригадати кожне слово, сказане зниклими побратимами перед відплиттям. Можливо, у тих звичайних словах приховувалася якась підказка, яку тоді ніхто не помітив.
Іванко Гардовий майже не торкався їжі. Він сидів, обхопивши руками кухоль, і дивився на полум’я свічки. Перед його внутрішнім зором поставало обличчя Мирослава, його усмішки, жарти, суперечки біля вогнища.
Він згадував, як зять уперто вчився володіти шаблею, як після першої справжньої перемоги повернувся з походу, намагаючись приховати радість за звичною козацькою стриманістю.
Невже все це могло закінчитися там, серед холодних морських хвиль? Невже він більше ніколи не почує голосу побратима і друга?
Раптом з боку січової вежі пролунав гучний, заливистий крик дозорного:
– Чайки! Чайки з моря йдуть! Наші повертаються!
На мить у курені запала цілковита тиша. Козаки перезирнулися, наче боялися повірити власним вухам. А наступної миті все вибухнуло рухом. Осавул відсунув стіл, хтось перекинув ослін, миски й ложки залишилися напризволяще. Козаки кинулися до дверей, поспішаючи на майдан.
Іванко Гардовий побіг першим. Він не відчував ані холоду, ані втоми, ані болю в ногах. Серце шалено калатало, а в голові крутилася лише одна думка: «Тільки б живі! Тільки б живі!»
За ним поспішали Михайло Кремінь, Тимош Хижняк та інші братчики. Дехто хрестився на ходу, дехто вигукував імена своїх рідних. На пристані вже зібрався чималий натовп, і всі запорожці, затамувавши подих, вдивляються в сиву імлу над водою.
Невдовзі з туману повільно виринули корпуси трьох чайок. Їхні борти пошматовані ядрами, очеретяні пояси подекуди обірвані, а замість вітрил звисають брудні, обпалені шматки полотна. На одній чайці хтось підтримував пораненого, на іншій двоє козаків лежали нерухомо просто на дні човна.
Веслярі працювали з останніх сил. Їхні обличчя були вкриті кіптявою, голови й плечі перев’язані закривавленими шматками полотна.
Коли перша чайка нарешті ткнулася носом у піщаний берег, козаки кинулися допомагати прибулим. Поранених обережно перенесли на берег, іншим подавали руки, хтось біг по воду й чисте полотно. Знахарі та цирульники вже прокладали собі шлях крізь натовп, розпитуючи, кого потрібно рятувати насамперед.
Самійло стояв біля самої води й вдивлявся в кожне обличчя. Одне за одним повз нього проходили змарнілі козаки, та серед них не було того, кого він шукав.
З однієї чайки, спираючись на поламане весло, важко ступив на берег курінний отаман переяславців Сава Репетило. Його ліве плече перемотане закривавленим клоччям, обличчя посіріло від утоми, проте він тримається на ногах і навіть спробував усміхнутися. Слідом за ним вискочив Гнат Рий, тягнучи за собою мішок із трофейною турецькою зброєю.
– Саво! Гнате! – закричав Кремінь, пробиваючись до них крізь натовп. – Слава Богу, живі! А де Мирослав Коберник?
Самійло завмер. Він боявся навіть поворухнутися, боявся, що перше ж слово зруйнує останню надію.
Гнат Рий повільно опустив очі. На його обличчі зникла навіть тінь усмішки.
– Не знаємо, друже… – тихо промовив він, і голос його здригнувся. – Коли турецькі галери почали обстрілювати нас картеччю, Мирослава з нами вже не було. Він був на турецькій галері, коли в неї влучила блискавка. Потім знялася пожежа, вибухнув порох. Стався такий вибух, що, здавалося, саме небо розкололося.
Кислячани, що стояли поруч, перезирнулися.
– Ми чекали на нього, – продовжив Мирослав. – Спочатку за мисом, потім в морі. А тоді пролунав вибух. Але після того почався шторм. Наші чайки розкидало, дві затонули, решту віднесло далеко від берега.
Він на мить заплющив очі, збираючись із силами.
– Три дні ми чекали біля Тендри. Виходили на човнах, шукали уламки, подавали сигнали. Нічого. Жодного човна, жодної людини. Ми не бачили його мертвим. Не бачили навіть місця, де він міг загинути. Може, його затягло течією до берега. Може, він вибрався десь біля Синопу. А може…
Сава не договорив. Він знав, що будь-яке припущення зараз завдасть Самійлові нового болю.
– Самійле, – озвався Гнат Рий, – Мирослав не з тих, хто легко здається. Він знав, на що йде. Якщо хтось і міг повернутися з такого пекла, то це він. Але ми не можемо сказати напевне. Він залишився там, у морі. Зник безвісти.
Самійло повільно ступив назад. Йому здавалося, що земля під ногами захиталася, наче палуба чайки під час шторму. Він дивився на Саву, на його перев’язане плече, на виснажене обличчя Гната, але чув лише останні слова: «Зник безвісти».
Не загинув. Але й не повернувся. Він опустився на коліна просто в мокрий пісок. Холодна вода торкнулася чобіт, хвиля накотилася й відступила, залишивши на березі темну смугу. Самійло не помічав нічого. Він схилив голову й притиснув долоні до обличчя, намагаючись приховати сльози від побратимів.
Михайло Кремінь підійшов і поклав руку йому на плече. Не сказав нічого. У цю мить слова були безсилі.
Надія, що спалахнула з поверненням чайок, знову змінилася чорною невідомістю. Вона була гіршою за смерть, бо не давала ані змиритися з утратою, ані знайти спокій. Десь там, за безкраїми водами, міг ще жити Мирослав та його товариші. Можливо, вони боролися за життя, шукали прихистку, намагалися знайти дорогу додому. А можливо, море вже сховало їхню таємницю у своїх холодних глибинах.
Проте Самійло не збирався здаватися. Він повільно підвівся, витер долонею мокре обличчя й подивився на Дніпро. У його очах, попри біль, знову з’явилася твердість. Він був батьком, козаком і побратимом. І не міг дозволити собі відвернутися від тих, хто, можливо, ще чекав на допомогу.
– Я знайду його, – промовив Самійло глухо, але твердо. – Чуєте, браття? Хай переверну все Козацьке море, хай обійду кожну пристань і кожен чужий берег, але знайду свого зятя. Живого чи мертвого – та знайду.
Кремінь мовчки кивнув. Тимош Хижняк перехрестився, а Сава Репетило опустив голову, приховуючи власний біль. Усі вони розуміли: попереду нові пошуки, небезпечні походи й, можливо, ще не одна зустріч із самою смертю.
Вітер знову налетів із моря, розтріпав козацькі чуби й погнав хвилі до берега. Десь далеко, за сивою завісою туману, губився обрій. Він нічого не обіцяв і нічого не пояснював.
Але козацький дух Кисляківського куреня не був зламаний. Поки залишалася бодай найменша надія, вони шукатимуть своїх. Бо козацька слава не вмирає, доки живе пам’ять про побратимів, а зниклі безвісти завжди мають шанс повернутися до рідного порогу.


Нелегкий вибір
Пізня осінь на Запорозькій Січі остаточно затягнула небо важкими, свинцевими хмарами, з яких раз у раз зривався дрібний, колючий сніг, навпіл змішаний із холодним дніпровським дощем. Вітер нещадно свистів у голих кронах дубів Великого Лугу, гнав брудну піну прибережними косами й стукав обмерзлими дубовими ланцюгами причалених чайок та стругів.
Дніпро сердито шумів під поривами вітру, здіймаючи короткі, але високі хвилі. Здавалося, сама природа оплакувала загиблих і зниклих безвісти козаків.
Після трагічного повернення пошматованої козацької флотилії та звісток про зникнення Мирослава Коберника й більшої частини козаків, які взяли участь у морському поході, Січ переживала свої найчорніші дні. Ще недавно січовий майдан дзвенів від жартів, пісень і брязкоту зброї, а тепер навіть звичні розмови біля курінних вогнищ точилися приглушеними голосами.
Втрати були страшними. Ті козаки, що повернулися з пораненнями, виснажені, з гарячковим блиском в очах, потребували тривалого спокою та лікування. Деякі вже могли підвестися з ліжок, але більшість іще не скоро спромоглася б узяти до рук шаблю.
Найважче було тим, хто чекав на звістки про рідних. Щодня хтось приходив до кошової канцелярії, сподіваючись почути бодай щось про зниклих товаришів. Чи потрапили вони в полон? Чи прибило їхні човни до якогось далекого берега? Чи, може, хтось із них іще бореться за життя на морських островах?
Ніхто не мав відповіді. Надія ще жевріла, але з кожним днем ставала слабшою.
У курені Переяславського товариства, де пахне вогкістю, промерзлими колодами та застарілим пороховим димом від чищеної зброї, було душно й темно. Єдиним джерелом світла слугував лойовий каганець на великому дубовому столі. Його полум’я час від часу здригалося від протягів, відкидаючи на стіни химерні тіні.
За столом зібралася старшина: курінні отамани Сава Репетило з перев’язаною лівою рукою та Михайло Кремінь, похмурий, почорнілий від горя Самійло Гардовий, десятник Карпо Журба та Тимош Хижняк, який задумливо перебирав пальцями дерев’яні чотки.
На столі лежав курінний реєстр Переяславського куреня – довгий сувій пожовклого паперу, рясно посічений чорними чорнильними хрестами навпроти імен тих, хто більше ніколи не повернеться.
Час від часу Самійло переводив погляд на цей список, і його обличчя ставало ще похмурішим. Він добре знав багатьох із записаних там козаків. З одними не раз ходив у походи, з іншими ділив останній шматок хліба, а дехто був для нього майже рідним.
А ще особливо боліло ім’я Мирослава Коберника. Він для Самійла був не просто зятем, вправним воїном, а людиною, якій старий козак довіряв беззастережно. Мирослав не раз виручав товаришів у найскрутніших обставинах, ніколи не ховався за чужими спинами й завжди першим ішов туди, де було найнебезпечніше.
Самійло досі не міг змиритися з думкою, що такого воїна більше немає серед них. Та ще важче було не знати напевне, що з ним сталося.
– Нам потрібні нові шаблі, і потрібні негайно, – глухо, але твердо вимовив Сава Репетило, вкотре пробігаючи очима по зріділих рядках списку. – Половина куреня лежить на лавках у шпиталі. А шляхта тільки й чекає, поки ми остаточно ослабнемо. Завтра на Раді кошовий отаман вимагатиме звіт: скільки боєздатних чоловіків Переяславський курінь може виставити в похід. Що я маю йому сказати? Що в нас лишилися тільки поранені ветерани та зелена малеча, яка ще пороху не нюхала?
– Скажи правду, – озвався Михайло Кремінь. – Ніхто не вимагатиме від нас неможливого. Усі курені зазнали втрат, і кошовий це знає. Але погоджуюся: сидіти склавши руки не можна. Якщо ворог довідається, наскільки ми ослабли, він не забариться скористатися нагодою.
– Саме про це й кажу! – підтримав його Репетило. – Сусіди не питатимуть, скільки в нас поранених і скільки матерів оплакують синів. Вони побачать слабкість і спробують нас добити. А нам ще треба відновити флотилію, поповнити запаси пороху, полагодити зброю. Де все це взяти, якщо курінь ледве спроможний виставити кілька десятків шабель?
Самійло Гардовий, чий погляд досі був прикутий до темного кутка хати, різко обернувся. Його очі недобре зблиснули.
– А ти хочеш цю малечу під татарські аркани підставити, Саво? – голос старого козака здригнувся від затамованої люті й болю. – Ці молодики хоч і навчилися тримати мушкети біля засік, але вони ще діти! Вони в справжній лаві не стояли, коли на тебе з туману летить кіннота з кривими шаблями, виючи, як чорти! Вони злякаються, зламають стрій і погублять і себе, і решту куреня. Мій зять зник у морі, бо йшов у першій лаві як досвідчений воїн. А ти хочеш хлопчаків у це пекло кинути? Не дам! Тільки перевірені, обстріляні козаки мають іти в бій!
Сава помітно напружився. Він розумів Самійла, але не міг дозволити особистому горю одного з найдосвідченіших козаків визначати долю всього куреня.
– Де ж ти їх візьмеш, тих обстріляних, Самійле?! – гаряче заперечив Репетило, кривлячись від болю в розсіченому плечі. – Досвідчені козаки або в землі лежать під червоною китайкою, або кров'ю стікають! Нам треба брати тих, хто є. Підлітки за цей рік змужніли, вони прагнуть помсти за свої спалені хати. Вони мають право стояти в лаві поруч із нами! Дисципліна й суворий наказ отамана зроблять із них козаків швидше, ніж твої роздуми біля каганця!
– Право стояти в лаві ще треба заслужити! – відрубав Самійло. – Одного бажання замало. Коли почнеться стрілянина, ніхто не питатиме, чи прагнеш ти помсти. Треба знати, коли стріляти, коли перезаряджати мушкет, коли тримати позицію, а коли відступити, щоб не підставити товаришів. Козак, який не вміє виконати наказ у найскрутнішу хвилину, небезпечніший за ворога.
– А звідки ти знаєш, що вони не зможуть навчитися? – втрутився Журба. – Ми теж колись були молодими. Нас також не відразу вважали справжніми козаками.
Самійло повернув до сина суворий погляд.
– Нас навчали не за один день, Карпе. І не тільки мушкет тримати. Ми роками ходили в дозори, стерегли табір, вчилися розпізнавати кінські сліди, визначати, скільки вершників пройшло степом. І тільки тоді нас почали брати в серйозні походи. А тепер ти хочеш, щоб хлопці, які ще вчора бігали з дерев’яними шаблями, завтра стали поруч із досвідченими воїнами?
– Вони вже не такі, як ти думаєш, батьку, – заперечив Журба. – Дехто з них втратив родину, дім, усе своє господарство. Вони знають, що таке татарська неволя, навіть якщо самі ще не були в бою. Їх не треба вмовляти захищати рідну землю. Інша річ, що їх треба навчити воювати.
– От саме! – підхопив Репетило. – Навчити, а не тримати осторонь. Якщо ми не дамо їм можливості стати до лави, хто це зробить? Хіба шляхта чи бусурмани? Вони не чекатимуть, поки наші хлопці пройдуть усю науку.
Самійло зневажливо хмикнув, підводячись із лави й закриваючи своєю могутньою постаттю слабке світло каганця.
– Дисципліна? Дисципліна в козака в крові має бути, з першим шрамом прийти! А ці хлопчаки... Ось учора Макар Малюта розказував: один із нових молодиків під час чищення фальконета ледь пороховий льох не висадив у повітря, бо вирішив люльку запалити. Оце твоя дисципліна? Вони безвідповідальні, зелені! Вести їх за собою – це вести на вірну смерть. Отамане, моя думка – не вносити молодих до реєстру, поки не пройдуть повний рік таборової муштри під наглядом старих козаків.
– А якщо за цей рік на Січ нападуть? – спокійно запитав Михайло Кремінь. – Хто тоді стане біля гармат і засік? Невже знову чекатимемо, поки ворог підпалить наші курені? Чи скажемо ворогу – зачекайте, бо наші молодики ще вчаться?
Самійло не відразу знайшов відповідь. Він розумів, що товариш має рацію. Але й поступитися своїми переконаннями не міг.
Поки в курені точилася ця важка, болюча суперечка, на курінній кухні Кисляківського куреня Лаврін Чуб та Олекса Чухліб поралися біля кабиці. Атмосфера тут була не менш похмурою. Зазвичай веселі кухарі сьогодні майже не жартували, а роботу виконували мовчки, ніби й самі відчували тягар пережитого всією Січчю.
Чуб сьогодні затирав лемішку – ситну й густу козацьку їжу з підсмаженого гречаного борошна, яка мала повернути сили знесиленим і пораненим козакам. Біля нього стояв великий казан із водою, а на окремій сковороді шкварчало сало. Запах підсмаженого борошна поступово змішувався з ароматом часнику й диму.
Олекса Чухліб мовчки підкидав у піч сухі дубові тріски, стежачи, щоб вогонь горів чисто, без зайвого диму, який вітер міг рознести січовим майданом. Лаврін з силою вимішував гарячу масу великою дерев’яною кописткою, і стукіт дерева об чавунний борт казана звучав, як ритмічні удари серця в нічній тиші.
– Чуєш, Олексо, як Самійло кричить? – тихо, не підводячи очей, промовив Чуб, заправляючи кашу. – Страшно батькові. Він зятя Мирослава в морі втратив, тепер за кожного хлопчака серце рве, наче за власного. Його зрозуміти можна. Але й Репетило правий – курінь порожнім стояти не може. Якщо ми не наберемо нове товариство, Переяславський курінь просто викреслять із січового реєстру, розкидають наших людей по інших куренях. Пропаде їхня козацька слава, за яку стільки крові пролито під Гострим Каменем та Солоницею.
– А хіба сама назва куреня робить його сильним? – озвався Олекса. – Можна записати хоч сотню нових імен, але коли вони не знатимуть, як діяти в бою, то користі з того мало. Я б на місці Сави добре подумав, кого й куди ставити.
Лаврін на мить припинив помішувати й поглянув на товариша.
– Отож і думає. Тільки рішення треба приймати швидко. Чув, що вчора кілька молодиків самі просилися до дозорців. Кажуть, не хочуть більше сидіти без діла, коли їхні батьки й брати загинули. Один навіть приходив до мене питати, чи можна взяти старий мушкет, щоб вправлятися в стрільбі.
– А ти що відповів?
– Що спершу треба навчитися не пальнути собі в ногу, а вже потім проситися в стрільці, – усміхнувся Чуб. – Образився, звісно. Але наступного дня прийшов і попросив показати, як правильно чистити замок. Значить, голова на плечах є.
Олекса узяв важку миску з гарячою їжею, але обличчя його залишалося смурним.
– Воно-то так, дядьку Лавріне... Але вести в бій тих, хто не вміє тримати стрій під вогнем артилерії, – це гріх перед Богом. Я сам бачив, як під час набігу гусарів Потоцького підлітки губилися, забували, як правильно поправляти гніт у мушкеті, кидали зброю й ховалися за возами. Не від злості чи боягузтва – просто страх сковував їх. А ворог не чекатиме, поки вони оговтаються.
– То, може, й не треба відразу ставити їх під кулі? – задумливо промовив Чуб. – Є ж дозори, сторожа, господарські роботи. Коней доглядати, вози супроводжувати, запаси перевозити. Усьому можна навчити. Головне, щоб вони відчували себе потрібними.
– Оце вже розумна думка, – погодився Олекса. – Нехай старшина вирішує. Наш обов’язок – ситно, смачно і вчасно нагодувати людей, щоб хоч тіло не слабло від туги.
Коли Лаврін приніс лемішку до хати й поставив її на стіл, суперечка досягла свого краю. Кілька козаків уже хотіли висловитися, але Тимош Хижняк, який досі мовчки перебирав чотки, підняв свої глибокі, спокійні очі й подивився на Самійла, а потім на Саву. Його слово на Січі поважали за мудрість і духовний розсуд. Він не поспішав ставати на чийсь бік, бо знав: за кожною думкою стоїть людська доля.
– Братове, послухайте мене, грішного, – тихо, але з тими особливими пастирськими інтонаціями, що змушували вщухати будь-який гнів, заговорив Тимош. – Ми всі зараз поранені – хто в тіло, а хто в саму душу. Самійло прагне захистити молодь від смерті, і це чесний батьківський обов’язок. Сава хоче бачити курінь сильним, і це обов’язок воїна. Але згадайте Святе Письмо: не кожна посудина придатна для дорогого вина одразу, її треба спочатку очистити й обпалити вогнем. Отамане, твій вибір не має бути між старими й молодими. Твій вибір – це відповідальність за кожного, кого ти вписуєш у цей папір.
Він зробив невелику паузу, давши своїм словам осісти в тиші.
– Не можна вимагати від юнака мужності, не навчивши його долати страх. Але й не можна позбавляти його можливості стати захисником лише тому, що він народився пізніше за нас. Господь не завжди дає людині багато літ, зате дає їй розум, силу й здатність учитися. Наше завдання – допомогти їй розкрити ці дари, а не кидати на загибель через власну потребу в поповненні лав.
– Гарно говориш, Тимоше, – озвався Репетило. – Та хто відповідатиме, коли ворог прийде завтра? Молитвою його не зупиниш.
– Молитва не звільняє від обов’язку діяти, Саво, – спокійно відповів Хижняк. – Але й шабля не звільняє від обов’язку думати. Треба знайти середину. Молодих можна залучити до служби, але не ставити перед ними завдань, до яких вони ще не готові. Хай навчаються в старших, хай доводять свою вправність не словами, а ділом.
Самійло мовчав. Він підійшов до столу й подивився на реєстр. Він знову згадав Мирослава. Перед очима постала остання розмова із зятем перед морським походом. Той тоді посміхнувся, підтягуючи ремінь шаблі, й пообіцяв повернутися з перемогою.
Самійло добре пам’ятає, як Мирослав перед відплиттям підійшов до нього, потиснув руку й сказав, що за таких побратимів, як він, не страшно йти хоч на край світу.
Старий козак тоді лише поплескав його по плечу. Не став повчати чи затримувати. Адже Мирослав був досвідченим воїном і знав, на що йде. Тепер Самійло з болем думав: а якби тоді знайшов слова, щоб відмовити його від походу? Чи змінилося б щось? Він розумів, що відповідь не прийде ніколи.
– Самійле, – тихо озвався Михайло Кремінь, помітивши, як батько затримав погляд на одному рядку. – Мирослав не хотів би, щоб через нього ми відмовили молодим у можливості стати козаками.
Гардовий повільно підняв голову.
– Не тобі вирішувати, чого хотів би Мирослав.
– Може, й не мені, – відповів Кремінь. – Але я його добре знав. Він завжди казав, що сила товариства не в кількості шабель, а в тому, чи готові люди стояти один за одного. Хіба не цього він навчав?
Самійло нічого не відповів. Слова Михайла боляче зачепили його, але водночас змусили замислитися. Він знову сів на лаву, поклавши долоні на коліна.
Репетило підійшов до вікна, дивлячись крізь шибку на дальні вогні січових куренів і бурхливі хвилі Дніпра. Він довго мовчав, зважуючи на внутрішніх терезах долю товариства.
За вікном вітер жбурляв снігом у шибки, а десь на майдані почувся короткий окрик вартового. Січ жила, попри втрати, холод і невизначеність. І саме за це життя Сава відповідав перед побратимами.
Нарешті він повернувся до столу, взяв гусяче перо й твердо промовив:
– Наказ буде такий, пани-браття. Реєстр ми оновимо, бо курінь має жити. Самійло візьме молодь під свій особистий нагляд і навчання. Вони будуть ходити в дозори, вчитимуться степової кмітливості, стерегтимуть коней, допомагатимуть у таборових роботах і нестимуть сторожову службу. Кожен із них повинен навчитися поводитися з мушкетом, луком, шаблею та списом, знати, як діяти під час тривоги, як передавати звістки й не губитися в небезпечній ситуації.
Він обвів поглядом присутніх.
– Ветерани, які ще можуть тримати шаблю в руці, залишаться ядром куреня. Кожному молодому призначимо наставника з досвідчених козаків. Не буде такого, щоб хлопець сам собі вигадував науку або брався за зброю без дозволу. Дисципліна буде залізна: за розпалену люльку біля пороху – десять гарячих нагаїв перед усім товариством на майдані! А за справжню недбалість, яка загрожуватиме життю побратимів, відповідатимуть і сам винуватець, і той, хто мав його навчати.
– Правильно, – схвально кивнув Михайло Кремінь. – Тоді й старим козакам доведеться згадати, що колись і вони були молодими та не все знали.
– Відповідальність за молодих покладаю на тебе, Самійле, – продовжив Сава. – Навчи їх так, як колись вчили нас наші діди. Не поспішай, але й не потурай. Хто виявить здібності, той швидше просунеться в навчанні. Хто буде легковажити, залишиться при господарських роботах, поки не доведе протилежного. А до реєстру кожного вписуватимемо лише тоді, коли він буде справді готовий.
Самійло Гардовий повільно опустився назад на лаву. Його плечі опустилися, він важко зітхнув, але в очах більше не було колишнього гніву – лише глибока, сувора згода з мудрим рішенням отамана.
– Нехай буде так, Саво, – тихо мовив старий козак, беручи до рук ложку. – Твоя воля – закон для куреня. Будемо вчити малечу. Спробуємо викувати з них справжніх лицарів. Тільки попереджаю: жодного поблажливого ставлення не буде. Хто хоче стати козаком, мусить зрозуміти, що це не забавка й не можливість носити гарну шаблю на боці. Це обов’язок, який іноді коштує найдорожчого.
– Саме цього від тебе й чекаю, – відповів Репетило.
Кремінь з полегшенням глянув на Гардового. Він знав, як важко тому було погодитися. Але водночас розумів, що Самійло не відступив від своїх переконань – лише знайшов спосіб захистити молодих, не позбавляючи їх майбутнього.
Тимош Хижняк перехрестився.
– Дай, боже, щоб ці хлопці стали гідними продовжувачами нашої справи. А нам усім – мудрості не вимагати від них більше, ніж вони можуть дати сьогодні, і терпіння навчити того, що знадобиться завтра.
Лаврін Чуб, який досі стояв біля дверей, підійшов до столу й почав розкладати перед козаками миски з гарячою лемішкою. Олекса Чухліб поставив поруч глечик із узваром і, помітивши, що напруга нарешті спала, пожартував:
– Ну, братове, тепер хоч їсти можна спокійно. Бо поки ви тут вирішували долю куреня, я ледь не спалив усю лемішку. Від ваших голосів навіть вогонь у кабиці боявся розгорітися!
Кілька козаків уперше за довгий час усміхнулися. Репетило похитав головою, але й на його обличчі промайнуло щось схоже на усмішку.
Вечеряли мовчки, однак уже не тією гнітючою мовчанкою, що панувала на початку зібрання. Кожен обдумував почуте й розумів, що попереду чимало роботи. Молодих належало навчити всього, що вміли самі ветерани, а старшим – знайти в собі терпіння передати досвід тим, хто мав продовжити їхню справу.
Після вечері Самійло затримався біля столу. Він ще раз розгорнув реєстр, провів пальцем по іменах загиблих і зниклих, а потім обережно склав сувій. Йому було боляче дивитися на порожні місця, де ще недавно сиділи побратими. Але він розумів: життя не зупиняється навіть тоді, коли здається, що втрачено майже все.
Оновлений Переяславський курінь подолав свій внутрішній розкол. Старшина знайшла рішення, яке давало можливість зберегти бойове ядро товариства й водночас підготувати молоде покоління до майбутніх випробувань.
Попереду чекали суворі зимові холоди, щоденні вправи зі зброєю, чищення мушкетів, заготовка очерету на льоду, сторожові чергування та нові весняні походи за волю рідної землі. Ніхто не знав, які випробування принесе прийдешній рік. Але тепер кожен розумів: сила козацького товариства не тільки в досвідчених воїнах, а й у тих, кому вони передадуть свої знання, честь і вірність побратимству.
Козацька громада знову стала єдиною родиною. І хоча в її лавах побільшало порожніх місць, вона не збиралася здаватися. Бо поки є кому тримати шаблю, навчати молодь і боронити рідну землю, доти живе й козацька воля.


Підрив 
Тим часом у Болгарії під час вечері Іванко розповів гайдукам, як під час перебування в Далмації козаки пробралися до казарм яничарів і місті Дубровнику і вбили їх командира Каган-бея.
– Гай-гай! То це і ми можемо так вчинити, – зрадів ватаг гайдуків.
– Ич як, – хмикнув Стоян Георгієв. – Такого зухвальства від нас вони точно не очікують.
Багатьом гайдукам ця думка одразу сподобалася. Вони зважилися на відчайдушний крок – пробратися у військове містечко яничарів і підірвати їх казарму.
– Ото ж бо! До речі, наш Арслан-бей тоді був заступником того яничарського бюлюк-баші, – додав Іванко. – І став командиром після його загибелі. Тобто певною мірою завдячуючи козакам!
– О! То ви з ним старі знайомі? – жартує Атанасов.
– Та ніде правди діти, – і собі посміхається Іванко, – що є, то є!
Гайдуки не стали відкладати це діло і збирались вже наступної ночі поїхати до Філібе, щоб вчинити вибухи в яничарських казармах, але на заваді стала погода. Зарядили довгі, обложні дощі, які тривали цілий тиждень.
Нарешті злива закінчилась, і на восьму ніч гайдуки вирушили до міста, прихопивши із собою кілька мішків пороху, попередньо розділивши його по заплічним торбам. Не доїжджаючи до Філібе (яке гайдуки називають Пловдив) одну версту, спішилися.
З конями залишилася Галя, дружина ватажка гайдуків. Гайдуки пішли до яничарських казарм для їх підриву. Всі вони і Василь Голобля несуть на плечах повні торби пороху. Голобля звернув увагу, що їх ватаг несе порох перед собою.
– Пане Христо, – зауважив Василь, – так, не можна. Раптом якийсь осман помітить нас і поцілить в ваш порох з мушкету? Його вистачить не тільки для вашої загибелі. Ми всі тут і залишимося. Беріть порох на спину.
– Не можу, – зізнався гайдук після невеликої паузи.
– Це чого? – не зрозумів запорожець.
– Та мене в останньому бою поранено в спину. Ядро розірвалося ззаду, і двома уламками порізало мені плечі.
– Чому ж ви нічого не сказали?
– Соромно. Поранений в спину, ніби я ховався чи тікав від ворога.
Голобля на мить задумався, а потім рішуче заявив:
– Тоді залишайтеся тут. Щиро співчуваю, але сподіватися на удачу і ризикувати із-за вашого поранення ми не станемо.
Оскільки у всіх гайдуків повні суми пороху, ноша ватажка залишилася разом з ним. Зітхнувши, Христо поклав торбу на землю і присів біля неї. Трохи відпочивши він поволі почимчикував услід за гайдуками, і дійшовши до довгого моста через річку, присів біля нього.
Біля високого паркану, який оточує яничарські казарми, гайдуки зняли торби з порохом і трохи відпочили. Після цього стали перелазити через паркан і передавати торби з порохом. Потім зняли чатових і почали закладати порох під стінами казарми в різних місцях.
Але закінчити не встигли. Арслан-бей влаштував непланові перевірки несення служби вартовими, і одна з таких груп перевіряючих натрапила на гайдуків. Ті перебили яничарів, але вони встигли таки здійняти галас, зчинити переполох.
В казармах загорілося світло, оголосили тривогу. Пролунали перші постріли з мушкетів і пістолів.
– А щоб тобі, – лайнувся Голобля. – Хлопці, підривайте порох, щоб не попав до рук яничарів! І не баріться, одразу тікайте!
Атанасов чекає своїх гайдуків, сподіваючись, що все в них пройде благополучно. Коли пролунав перший вибух, отаман зрозумів, що гайдуків виявили. В сильному хвилюванні ватаг схопився на рівні і став прислухатися.
Скоро він почув, як наближаються піші гайдуки. Коли Голобля з  гайдуками вибігли на міст, Атанасов щосили вигукнув:
– Швидше, другарі! До  мене!
Але гайдуки скоріше не можуть. Вони і так втомилися від швидкого бігу, до того ж Анастас Василєв і Георгій Даскалов легко поранені, а Петко Маринов – важко. Його волочать, бо сам він ледве перебирає ногами, двоє товаришів. Ватажок поспішив їм назустріч.
Чути, як до мосту наближаються вершники. Зрозуміло, що це можуть бути тільки яничари. Гайдуки ще не перейшли міст, як на ньому з’явилися переслідувачі. Коли вершники доскакали до середини мосту, під ними пролунав вибух.
Міст розломився навпіл і почав падати у воду. Кілька яничарів і їх коней загинули від вибуху і уламків, ще декілька впали у воду. Решта вершників зупинилися на протилежному березі. З боку гайдуків цілими і неушкодженими залишилось троє яничарів.
Раптом пролунав постріл над головами гайдуків, потім ще один. На високому камені стоїть Галя з двома мушкетами. Біля мосту вигулькнув Атанасов. Він зробив третій постріл, і останній з уцілілих яничарів впав замертво.
– Швидше, – гукає Галя, – коні за поворотом!
– Нумо, друзі, – підтримує Христо, – ще трохи і ми в безпеці!
Тут до берега примчав ще один загон яничарів на чолі з бюлюк-башею. Вони також почали стріляти, але їх кулі вже не долітають до гайдуків.
– Кляті розбійники, – лається Арслан-бей, – сам шайтан на їх боці!
Він лютує, але вдіяти нічого не може.
– Добре, сестричко, – усміхнувся Василь, – це ти добре вигадала – пригнати сюди коней!
Гайдуки дійшли до коней, порозв’язували їм ноги, сіли в сідла і без перешкод поскакали подалі від міста. Від’їхавши трохи, зробили невеличкий привал, щоб оглянути рани і надати нарешті допомогу пораненим товаришам.
Іванко виїхав на пагорб, щоб подивитися, що роблять яничари. Вже благословляється на світ, темрява розсіюється.
– Христо, – гукнув козак, – а що там вниз за течією?
– А що? – стурбовано перепитав ватажок.
– Яничари поскакали донизу вздовж річки.
– От кляті! Там знаходиться ще один міст. Треба нам негайно мчати звідси, бо можуть нас і наздогнати! По конях!
Гайдуки сіли на коней і поскакали подалі від річки, але із-за важко пораненого Петко Маринова швидко скакати вони не можуть. Тим часом зовсім розвиднілося. Через якийсь час на дорозі з’явилися кінні яничари, які щодуху мчать, намагаючись наздогнати гайдуків.
Сумніву немає – якщо нічого не змінити, яничари наздоженуть гайдуків. Але притиснуті з одного боку до гори, а з іншого – до урвища,  гайдукам діватися нікуди. Тому вони вимушені скакати далі по дорозі.
Через якийсь час яничари наблизилися так, що вже чути їхні голоси. Гайдуки потрапили в скрутне становище, але іншого виходу немає. Атанасов розчаровано мовив:
– Невже все?
Аж раптом перед ними загриміло, і стався зсув ґрунту. Величезні брили перезволоженої від тривалих дощів землі з деревами і камінням посунулися по схилу гори, заваливши дорогу. Проїхати далі стало неможливо.
Коні із страхом позадкували, бо дорога перед ними стала тріскатися. До слуху гайдуків долинули торжествуючі вигуки яничарів.
– Товариші, – рішуче мовив Христо, звертаючись до запорожців, – будь ласка, киньте коней і ховайтесь. Ми затримаємо яничарів, скільки сил наших стане.
– Ще чого, – буркнув Іванко, – разом воювали, разом і останній бій приймемо!
– І я так скажу, – додав Петрик.
– Тож всі загинемо, – вигукнув Атанасов.
– І що? – здивувався Голобля. – Ти хочеш запорізьких козаків налякати смертю? Ну, насмішив!
– Поганої ж ви про нас думки, – осудливо похитав головою Іванко, – якщо думаєте, що ми годні ганебно тікати, покинувши бойових побратимів напризволяще, аби врятувати свої життя.
– Що ж, – посміхнувся Христо, – знайте – я мав за честь воювати проти наших спільних ворогів пліч-о-пліч із запорозькими козаками! А тепер до зброї!
– За волю! – вигукнув Стоян Георгієв. – Хай буде, що буде!
– За віру нашу! – крикнув Петрик Сомик.
Гайдуки зняли з плеч мушкети і почали ладнатися до стрільби, сміливо дивлячись на яничарів, що наближаються все ближче та ближче.
– Стій! – голосно гукнув Арслан-бей, який скаче першим і підняв руку до гори. – Дамо коням відпочити!
Яничари стали зупиняти зморених тривалою погонею, де дорога весь час йшла вверх, коней. Ті важко дихають, відсапуючись, їх животи ходять ходором, а з морд летить піна.
Арслан-бей почув, як яничари між собою стиха ремствують і перекидаються фразами.
– Сподіваюсь, цього разу бюлюк-баша не накаже брати тих розбійників живими?
– І не кажи. Хоч би дозволив стріляти в них, бо вони згори половину нашої орти покладуть. Їм втрачати точно нічого.
На знак згоди кілька яничарів кивнули головами. Звичайно, бюлюк-баші дуже хочеться захопити гайдуків, особливо їх ватажка, живцем, але він чудово розуміє, що заплатить за це напрочуд велику ціну, бо заколотники просто так здаватися не збираються.
До того ж цим він налаштує яничарів проти себе. І тоді хто знає – можливо в наступному бою хтось з них не пошкодує кулі або стріли для нього самого? Випадки такі в у війську трапляються регулярно.
– Увага! – голосно скомандував Арслан-бей. – Зарядити мушкети! Приготуватися до стрільби!
– Слава Аллаху! – донеслося з різних боків.
– То що, можна гайдуків живими не брати?
– Так, можна, – скрипівши серце, відповів бюлюк-баша, – але якщо хто зможе взяти якого гайдука живим – з мене золотий!
– Оце діло! – зраділи яничари.
І в ту мить раптом здригнулася земля під ногами і ділянка дороги, на якій стоять яничари, воднораз обсипалася і покотилася у прірву. Заразом з камінням і землею провалилися яничари і їх коні. Крики поранених яничарів скоро стихли.
Гайдуки з подивом і радістю спостерігають за цим грізним видовищем. Природна стихія вберегла їх. Тепер попереду них – завал від зсуву ґрунту, справа – прірва, позаду – глибочезний провал. Козаки і гайдуки перехрестилися.
– Доведеться нам коней залишити тут, – вирішив ватаг, – занадто крутий підйом в гору. Робимо ноші для Петко й ідемо в гори. Шкода, звісно, коней, але по-іншому не вийде.
– Не гаємо час, – додав Іванко, – робимо носилки.
– Невже коней кинемо тут? – запитав Стоян. – Може спробуємо їх якось вивести звідси?
– Хіба що назад до Пловдива, а звідти вже іншою дорогою в гори. Але це ризиковано і довго. Візьмешся?
– Візьмусь, тільки мені потрібен помічник.
– Візьми мене, – тут же запропонував Петрик.
І хоча більше гайдукам ніщо не загрожує, вони з козаками скоро зібрались, прихопили все, що можна і важко подерлися в гори. Попередньо гайдуки домовились про місце майбутньої зустрічі, якщо їх табір знайшли османи.
Стоян з Петриком почекали, поки вони зайшли під дерева, після чого почали збирати табун, щоб спробувати вивести його з пастки. З божевільною впертістю тягнули і штовхали вони кожного коня, щоб ті могли вибратися з пастки, в якій опинилися.
Коли всіх коней вдалося по крутому схилу вивести на рівну дорогу нижче утвореного провалля, хлопці неквапливо поїхали вниз до підніжжя гори.
Але якими обережними чоловіки не були, як не скрадалися, яничари почули їх табун і влаштували засідку. Але вони злякали птахів, тож Стоян одразу здогадався, що попереду хтось є. Ледве він визирнув за поворот стежки, як яничари почали по ньому стріляти.
Нічого не лишалось робити Стояну з Петриком, як кинути коней напризволяще і тікати в гори. Козак зупинився, озирнувся і приготував мушкет для пострілу, але гайдук натиснув рукою на дуло і опустив його вниз.
– Не треба. Краще, щоб вони якнайшвидше втратили наш слід. Не варто видавати їм наше місцезнаходження. Пішли.
Коли товариші опинилися в безпеці, гайдук озирнувся і сумно промовив:
– Не пощастило. Але принаймні ми спробували.
Йому дуже прикро, що довелося кинути вірних коней. Яничари захопили весь табун гайдуків разом із сідлами і кінською упряжжю.
– Повертаємось до казарм? – запитав один з яничарів.
– Так, – неохоче погодився їх командир.
Христо з товаришами дуже зраділи, що їх другарям вдалося повернутися живими і здоровими.

Повернення на Січ
Після довгих поневірянь Мирослав, Іванко з Василем Голоблею і Петриком дісталися Речі Посполитої. Першим ділом вирішили заїхати додому в Кисляк, а вже потім – на Січ.
Побачивши Мирослава, Оріяна вронила і розбила глечика, а сама втратила свідомість. Мати осіла на лаву і почала хреститися тремтячими руками.
– Що з вами? – не може второпати Мирослав.
– Та ми ж тебе поховали, синку, – із сльозами на очах насилу вимовив Лесь. – Козаки сказали – ти загинув у морі. Що навіть в полон ти потрапити не міг, бо турецьку галеру потопили. А ти, виявляється, живий! То як же це воно так сталося?
– Зачекай, тату, спочатку Оріяну до тями приведу.
Відливши дружину водою, Мирослав почав розповідати про те, як йому вдалося вижити в морі. Про подальші пригоди він пообіцяв розповісти пізніше. Тільки-но він закінчив розповідь, як до хати увірвалися сини, які від Петрика довідалися, що їх батько живий і зараз вже у них вдома.
Перед обідом до Коберників прибігла Орися Голобля і від порогу затарахкотіла так, що її скоромовку з першого разу і не зрозуміли.
– Казав тато, щоб ви всі приходили до нас на вечерю. Там Мирослав і тато з Петриком й Іванком одним разом розкажуть людям про свої пригоди в Туреччині! Тож ви ввечері не баріться! Чекаємо!
Через деякий час, пораючись по господарству, Мирослав з подивом виявив за хатою величезну діжку, обгорілу всередині до стану вугілля, повну дощової води.
– А що це з діжкою? – здивувався він. – У вас пожежа була?
– Та ні. Спеціально обпалили, щоб вона обвуглилась. Із-за цього вугілля вода очищається і довше зберігається свіжою і чистою. Залишається чистою місяцями, уявляєш?
– Як ви до такого додумались? – в захваті запитав Мирослав.
– Це нас один чумак навчив, – посміхаючись, відповіла Оріяна. – Батько часто нездужає, наносити води з річки не може. Та й мати теж. І мене твої батьки бережуть. А вода потрібна кожний день. А ти не знав про таке?
– Не знав на жаль. Тепер знатиму і всій Січі розповім!
Дочекавшись неділі, Мирослав із сім’єю пішов до храму.
– В Болгарії я кілька разів був в церкві, і хоча болгарська мова схожа на нашу, але це все не те, – розповідає він дружині і синам. – Зовсім інша річ наша рідна, солодка мова!
Після закінчення служби замість короткої проповіді батюшка подивився на Іванка, Мирослава, Василя Голоблю й Петрика і раптом сказав:
– Бачу серед вас, дорогі браття і сестри, козаків преславного Війська Запорізького, які повернулися до нас із самої Туреччини.
Прихожани і собі почали дивитися на запорожців, а отець Лука продовжив.
– Існує приказка «Береженого бог береже» – бо бог допомагає не тим, хто безрозсудно ризикує, хоча на війні і таке трапляється, не тим, хто сподівається на диво, а тим, хто бере на себе відповідальність за своє життя і життя, безпеку товаришів, за свої рішення.
Прихожани з величезним інтересом слухають сповнені гідності, поваги й глибокого почуття слова батюшки.
– Бережений – це не боягуз, це людина, яка цінує те, що має – життя, здоров’я, любов близьких і не грає цим. Пам’ятайте, браття і сестри – правда не перемагає, вона просто не програє, вона не змагається, а просто існує, а час – єдине, чого не можна повернути.
Оріяна мимоволі взяла руку чоловіка в свою долоню.
– Запорожці – це наші герої, в яких є гідність, честь, шляхетність і Батьківщина, для яких борг важливіший за биття серця. Козак – це честь в бою і в повсякденні. Найкращі сини і дочки нашого народу проявляють нечуваний героїзм і самовідданість у боротьбі з нашими ворогами. А про їх бойові подвиги знає вся країна!
Після церкви прихожани розійшлись по домівках. Родина Коберників вже закінчувала сніданок, коли до їх хати під’їхало кілька вершників. Мирослав визирнув у віконце.
– Хто там, синку? – запитав Лесь.
– Обидва поручики, – з подивом відповів син.
В двері постукали і до хати зайшли поручики Яновський і Ясинський.
– Доброго дня в хату!
– Доброго здоров’я! Хліб та сіль, – привітались вони.
– Здоровенькі були, – першим відповів Лесь і підвівся з лави. – Бачу, ви до нас в якійсь терміновій справі?
Оріяна з Євдокією встали з-за столу, щоб вийти з кімнати і залишити чоловіків самих, але Яновський зупинив її.
– Пані Оріяно, будь ласка, залишитесь, – попрохав Яновський. – Наша справа в першу чергу стосується саме вас.
Євдокія підштовхнула в плечі Романа і Руслана й вийшла з ними з хати.
– Мене? – здивувалася Оріяна.
– Так, саме вас. Чи говорить вам щось ім’я – Енвер Челебіджіхан?
Жінка аж стріпнулася, почувши це ненависне ім’я.
– Звісно говорить. Це той самий кримський татарин, який полонив мене і хотів продати в гарем турецькому султану. А ви чому про нього питаєте?
– Наш сотник Данило Сахно з козаками захопили татарських лазутчиків. Вони розповіли, що цей самий Енвер Челебіджіхан за бариш найняв у свого мурзи Ширина шість сотень ординців, щоб полонити вас знову.
– Ой, матінко рідна, – скрикнула Оріяна. – Що ж воно тепер буде?
– Все буде добре, – поспішив заспокоїти її поручик Ясинський. – Розіб’ємо ми їх чамбул, а самого Енвера вб’ємо, щоб більше не переслідував вас.
– Дай-то бог, – зітхнула Оріяна.
– Як же ви можете їх здолати, – здивувався Мирослав, – коли у вас всього сотня реєстровців? Та ще в фортеці когось з них треба залишити.
– Це не так. До нас на підмогу вже прибула брацлавська сотня і дві сотні гайдуків з Гранова. В них є своя артилерія.
– А ще ми зібрали по навколишнім селам сімдесят охочих козаків і селян, які мають досвід бойових дій, – додав Яновський, – таким чином нас 470, а татар – 600. А ще в нас є гармати, ожиги і несподіванка, на яку кримчаки не розраховують.
– Що вимагається від мене? – запитала Оріяна.
– Татари нападуть тільки тоді, коли побачать вас на власні очі, переконаються, що ви тут. Сьогодні ми б просили вас нікуди з хати взагалі не виходити, а ми цим часом виведемо жінок і дітей з села у вашу схованку, яку називають підземним Кисляком.
– Козаки з гайдуками тим часом непомітно оточать село з двох боків, встановлять гармати. А вже завтра з ранку ви вийдете на східну околицю, прогуляєтесь там, щоб вас точно побачили і впізнали.
– Це ж небезпечно, – перебив Мирослав.
– Зовсім ні. Татари не тримають коней осідланими, тож їм потрібен час, щоб напасти на нас. Пані Оріяну ми за цей час відвеземо до мого фільварку, – сказав граф Яновський, – в ньому є таємна підземна схованку. Татарам її нізащо не знайти, а ви будете там в повній безпеці. Ну, а ми тут розберемось з ординцями.
Побачивши, що Мирослав сумнівається, Яновський повторив:
– Повірте, ваша дружина нічим не ризикує.
Оріяна перезирнулась з чоловіком і погодилась. До ранку в селі з жителів залишились Мирослав з Оріяною і всі чоловіки, які можуть тримати зброю. В Кисляк увійшла гайсинська сотня і 70 охочих з навколишніх сіл. Яновський провів Оріяну мало не до околиці.
– Дивіться, – кивком указав він на коня, прив’язаного до паркану крайньої хати. – Тричі прочитайте про себе «Отче наш» і йдіть до коня. Сідайте на нього і скачіть до мого маєтку. І не затримуйтесь довше ні на хвилину. Домовились?
Жінка кивнула на знак згоди і пішла за хату, роблячи вигляд, ніби вона збирає якісь лікарські рослини. Вона ходить так, що її видно звідусіль. Прочитавши тричі молитву «Отче наш», Оріяна поспішила до коня.
Не знала жінка, не знав поручик, що татари спостерігають за селом і Оріяною не тільки з узлісся. Дві групи кримчаків по п’ять чоловіків вже підкрались до околиці Кисляка. Побачивши, що Оріяна збирається їхати, кращий стрілець з ординців вистрілив з лука в коня.
Стріла влучила йому в шию. Кінь присів на задні ноги і почав завалюватись на бік. Жінка зіскочила з нього і побігла. Кримчаки кинулись за нею, але їй вдалося добігти до хати Коберників.
– Мирославе! – стала гукати вона. – Татари!
– Ти чому тут? – кинувся до неї чоловік.
Мирослав надзвичайно злякався за дружину, але намагається не показати цього.
– Бусурмани вбили піді мною коня. Я не встигла добратися до маєтку Яновського. Як тільки вдалося втекти – сама не розумію.
На церкві вдарив дзвін на сполох. У дворі почулися важкі кроки багатьох людей. В хату зазирнув один з поганців і тут же вискочив назовні.
– Енвере! Вона тут! Чуєш?
Мирослав побачив у віконце, як розступилися татари, пропускаючи когось. До хати зайшов Енвер Челебіджіхан. В руці він тримає криву шаблю. Побачивши Оріяну татарин розплився у широкій посмішці.
– Попалась? – радісно промовив він. – Мені щастить! Навіщо тікати від долі? Квітка раю, твоє місце в гаремі самого сонцеликого падишаха!
– Не дочекаєшся, – обурено й палко заперечила жінка.
Мирослав заступив собою дружину. Він схрестив шаблі з татарином. Обидва сильні, витривалі, вмілі рубаки. Обоє хочуть володіти Оріяною. В цей час на вулицях і за селом почали лунати вибухи і постріли. Багатоголосе «Слава!» несеться з усіх боків.
Кримчаки вискочили з двору Коберників на вулицю. Вони не очікували, що тут може бути так багато козаків і гайдуків. Бій складається не на користь ординців, це вони одразу зрозуміли.
В цей час Енвер поранив Мирослава в праву руку. Рукав сорочки козака став червоним від крові. Розлючена Оріяна вмить схаменулася, зняла із стіни шаблю і кинулася на ординця.
Той ніяк не очікував на таке і на мить розгубився. Цієї миті жінці вистачило, щоб скористатися цим і проштрикнути горлянку ненависному татарину.
  Ординець вронив шаблю, відсахнувся, захитався і схопився за горло. Так він постояв трохи, хитаючись з боку в бік, потім якось хрипко скрикнув тремтячим голосом і впав горілиць на долівку.
Тут до хати зазирнув Ісмаїл Алі-огли. Після сонця, яке засліпляє очі надворі, та ще й у запалі він не одразу помітив вбитого товариша.
– Енвере, козаків тут аж кишма кишить, – повідомив він з порогу свого давнього друга. – Тікай, бо ми відходимо!
Після цих слів він побачив скривавлене тіло товариша на підлозі і розгубився. Мирослав і Оріяна одночасно прискочили до нього і опустили йому на голову свої шаблі. У дворі пролунало «Слава!» Мирослав зітхнув з полегкістю.
До хати вбіг поручик Яновський. Він побачив Оріяну і з несамовитою радістю тричі перехрестився.
– Дякувати богу! – скрикнув він на радощах. – Ви живі! Я й подумати не міг, що татарські лазутчики майже в селі. Це моя провина.
– Нічого, – усміхнувся Мирослав, – добре, що добре закінчується!
– Ви поранені? – помітив поручик. – Зараз я пришлю до вас лікаря!
Він поспішно вискочив з хати і дійсно, скоро прийшов його лікар і зайнявся раною козака. З Гранова надіслали ще одну сотню гайдуків, про яких ніхто в Кисляку не знав. Ця сотня перетнула шлях відступу ординцям, коли вони спробували врятуватись втечею.
Втекти не вдалося нікому. Оскільки здаватися бусурмани не спішили, то їх в полон і не брали. Навіть після перев’язки Мирослав нікуди не пішов, а залишився в хаті з дружиною. Після обіду до села повернулись жителі. Роман і Руслан кинулись до батька.
– Нічого, – усміхнувся він, – все буде добре. Головне – більше немає того гаспида, який нашу матір хотів продати в Туреччину.
– Тату, це ти його вбив? Як ні? А хто?
– Не повірите – мама! Їй богу, правда! Якби не вона, я б, може, із-за рани з тим лиходієм і не впорався.
Сини потім ще довго не могли заспокоїтись, пишаючись своєю матір’ю.
Два тижні лікувався Мирослав, а потім зібрався на Січ. Лесь на прощання побажав сину доброї путі:
– Час добрий!
– Храни тебе бог! – благословила мати.
Їхати козаку довелось самому. На дорогу він витратив кілька тижнів. Нарешті Мирослав добрався до Січі. Першим ділом він, звісно, поспішив до Кисляківського куреня. Там його з величезною радістю зустрінули земляки.
Півдня він переходив з одних обіймів до інших і розповідав про свої пригоди. Тільки після обіду він зміг вийти із свого куреню і піти до Переяславського. Там він знайшов курінного отамана Саву Репетила.
– Доброго здоров’я, батьку, – привітався Мирослав.
– Чолом! Мирославе? – не повірив власним очам той і схвильовано скочив на ноги. – Живий? Та як таке можливо? Дива та й годі!
– Богу дякувати, – посміхнувся козак.
– Розповідай, синку! – вимагає Репетило.
До них поспішили всі, хто знає Мирослава і його тесть Самійло Гардовий. Навколо козака вишикувалось коло запорожців. На деякий час запанувала тиша. Довелося знову розповідати про те, як він вцілів і про свої подальші пригоди.
– Вітаю, брате, – сказав Репетило, коли Мирослав завершив свою розповідь. – Ми всі дуже раді, що все так добре скінчилося, і ти знову з нами!
– Дякую, – вклонився Мирослав. – Я прийшов, щоб розповісти, що можна зробити для того, щоб вода в морському поході довше зберігалася свіжою.
– А ми вже знаємо. Архип Таран передав нам твою думку, і ми в поході, коли захопили козацький «хліб», повкидали в діжки багато срібного посуду. Знаєш, вода дійсно зберігається чистою не лічені дні, а місяці!
Репетило міцно потиснув руку Мирославу, а потім обійняв його.
– Добре, – посміхнувся Мирослав, – але я хочу розповісти ще один спосіб очищення і збереження води.
– Чуєте, браття? – посміхнувся курінний отаман. – Ще один засіб!
– І не кажи! Ото дива, – сміється Гордій Кочубей, – то жодного способу не було, а тепер цілих два! Зацікавив! Розповідай!
– Треба випалити бочки з середини, щоб внутрішній бік кожної клепки і дно перетворилися на вугілля, і тоді вода в таких діжках зберігатиметься місяцями! До того ж цей спосіб дешевий, не потребує срібла.
Козаки перезирнулися між собою.
– Спішити не станемо, – розсудливо відповів Репетило, – але в наступному морському поході обов’язково спробуємо. Звісно, всі діжки ми випалювати не станемо, але по дві-три діжки на кожну чайку для проби неодмінно зробимо.
Архип Таран підморгнув Мирославу.
– Добре, що ти намислив сходити в морський похід, бо інакше ми б ще довго пили в морі протухлу воду і хворіли! Дякую тобі, козаче, від усього Війська божого Запорозького!
– І ще, – надумав Репетило, – ти проявив себе в морському поході самим найкращим чином. Сам потопив турецьку військову галеру.
– Тільки і того.
– Не кажи, хлопче. Одним словом ти теж заслужив козацький «хліб», – сказав Сава і простягнув Мирославу шкіряний гаманець, повний грошей. – Бери, не соромся, ти їх чесно заробив!
– Бери, – сильно хлопнув Архип Мирослава по плечу. – Твоя доля!
Той більше не став сперечатися і взяв гроші.
Повернення Мирослава та його побратимів стало справжнім святом для кислячан. Проте козацьке життя не дозволяє довго насолоджуватися спокоєм. Минув певний час, і на Січі почали готувати новий похід до Криму. Цього разу перед запорожцями постало завдання визволити невільників і завдати удару по татарських загонах.


Відродження куреня
Минуло кілька місяців після повернення Мирослава з морського походу. Кисляківський курінь знову вирушив у небезпечну дорогу, цього разу до Криму.
Передсвітанкова імла ще не встигла розсіятися над кримським степом, коли дві тисячі запорожців на чолі з наказовим отаманом Криштофом Кремпським увійшли до Перекопського каймаканства.
– В глиб не заходьте, – наказав Скалозуб, – звільніть  невільників в Перекопському каймаканстві, заберіть коней і повертайтесь.
Та задуманий похід обернувся страшною трагедією. Несподівано, просто з ранкового туману, перед козаками виникла сорокатисячна татарська орда, яка прямувала до Речі Посполитої. Сильний боковий вітер відносив звуки в інший бік, а імла приховувала пил, що здіймали десятки тисяч кінських копит.
Запорожці не встигли помітити небезпеку. В авангарді невеликого козацького війська рухався Кисляківський курінь. Усі його козаки були кінними, тому саме вони йшли першими і на них припав перший і найстрашніший удар ординців.
Курінний отаман Михайло Кремінь одразу зрозумів, що становище безнадійне. На кожного кислячанина припадає понад сто татарських вершників. Розгорнути гармати й зарядити гаківниці та фальконети часу вже не було.
– Цілься! – наказав отаман.
– Плі! – пролунала команда десятників.
Козаки встигли зробити залп із самопалів і мушкетів, вистрелити з пістолів, а потім кинулися на ворога з короткими списами та шаблями. За мить усе навколо перетворилося на суцільне бойовисько.
– За Січ! За братів! За віру нашу! – лунають козацькі голоси.
– Хоч живі не будемо, так славу здобудемо! За волю!
Закипів скажений бій. Ворогів щохвилини стає все більше і більше. Рятунку не було, але кислячани б’ються звитяжно.
Татари були вражені відчайдушною, незбагненою сміливістю запорожців. Навіть розуміючи, що перед ними лише невеликий загін, вони зустріли опір, якого не очікували. Кислячани билися запекло, не відступаючи ні на крок.
Та сили були надто нерівними. Один за одним падали козаки. Загинули Мирослав Коберник, Петрик Сомик, Арсен Дрімайло, Яким Євтушок та багато інших побратимів. Сам курінний отаман Михайло Кремінь згинув, коли на нього одночасно налетіли двоє кримців. За ним упав Захар Книш.
Під десятником Карпом Журбою вбили коня, бо татари цілять не тільки в людей, але й у коней. Журба впав і покотився з невеликого узгірка. Підвівши голову, він побачив, як ворог добиває останніх кислячан. Його власна шабля залишилася десь на полі бою.
– Карпе! – почув він раптом. – Бігом до нас!
Журба повернув голову й побачив руку, яка манила його з темного отвору в землі. То був Гнат Баш.
Десятник ще раз глянув на поле бою. Там уже майже не залишилося живих побратимів. Навколо курінного отамана лежали тіла козаків, а татарські вершники завершували свою криваву роботу.
Карпо важко зітхнув і поповз до схованки. Гнат затулив вхід до невеликої печери сухим осетом і перекотиполем. Усередині запала темрява.
– Що там, Карпе? – запитав Орест Злидня.
– Одне скажу точно: Кисляківського куреня більше не існує.
Журба розповів про все, що бачив, назвав імена загиблих. Після його слів у печері надовго запанувала мовчанка.
Крім Карпа, тут перебували Гнат Баш, Назар Одарич, Іванко Гардовий і Федь Закутько. Усі вони поранені. Назарові розчавило ногу, коли під ним загинув кінь, а сам він упав у заглиблення, яке виявилося входом до печери.
Зброї залишилося обмаль: дві шаблі та кілька ножів. Води й харчів майже не було.
За допомогою шабель і мотузок козаки зафіксували зламану ногу Одарича. Вони розуміли, що довго в цій схованці не протримаються.
На щастя, основні козацькі сили встигли розгорнутися й зустріли орду щільним гарматним та мушкетним вогнем. Не знаючи, скільки запорожців перебуває перед ними, татари вирішили не ризикувати й відступили. Наказовий отаман Кремпський скористався нагодою та наказав відходити.
Коли кримчаки повернулися до місця побоїща, Карпо Журба вже встиг вибратися зі схованки. Він зібрав покинуті баклаги з водою, торби з харчами, мушкети, порох, кулі, луки, стріли, шаблі та кінські попони. Два списи забрав для того, щоб зробити ноші пораненому Назарові Одаричу.
Надвечір козаки знову сховалися в печері. Вони чули, як татари ховають загиблих, ділять здобич і розшукують поранених. Весь день пройшов в напруженні. Козаки вибралися назовні вже вночі, щоб подихати свіжим повітрям і провітрити свою схованку перед сном.
– Добре, Карпо, що ти встиг вдень зібрати зброю й їжу, – мовив Гнат Баш, – бачиш, ординці нам нічого не залишили. А так маємо, що їсти, пити, на чому спати і чим вкриватися.
Лише наступного ранку Журба переконався, що основна орда залишила Перекопське каймаканство й рушила до Ляхистану.
– Кримчаки поїхали, – повідомив він товаришам.
– А що тепер робитимемо? – запитав Гнат Баш.
– Потрібні коні. Пішки до Січі ми не дійдемо. Спробую роздобути їх у маєтку Шириних.
Того ж вечора Карпо непомітно дістався до татарського господарства. Виявилося, що пастухи залишилися на нічліг біля табуна, а охорона не надто пильнує. Десятник зумів захопити два десятки коней, попередньо розправившись із десятьма сплячими пастухами.
Повернувся Журба набагато раніше, ніж на нього чекали, і почав будити козаків. Ті зі сну не одразу зрозуміли, чого від них хочуть.
– Прокидайтесь, – тормосить їх десятник. – В нас є коні, тож треба поспішати.
До світанку невеличкий загін низовиків уже залишив небезпечне місце й прямував до Січі.
Пастухів ніхто не став шукати негайно. Лише через кілька днів у маєтку помітили їхню відсутність, але козаки на той час були вже далеко.
На Січі повернення жменьки кислячан стало великою несподіванкою. Кошовий отаман Семен Скалозуб особисто зустрів уцілілих і вислухав їхню розповідь. Невдовзі прибув і Самійло Гардовий. Побачивши сина, він кинувся його обіймати.
– Синку! Живий! Дякувати Господу!
Вони довго не могли відпустити один одного.
– А Мирослав? – нарешті запитав батько. – Чи відомо тобі щось про його долю?
Іванко опустив очі.
– Загинув, тату. Карпо Журба бачив це на власні очі. Схоже, майже всі загинули. Може, хтось і потрапив у полон, але про це ми нічого не знаємо.
Самійло мовчки перехрестився.
– Знаєте, друзі, – промовив кошовий, – крім вас, вижив ще тільки Тимош Хижняк. Пам’ятаєте такого?
– Атож! Колишній батюшка отець Зосима. Чорний козак!
Кошовий трохи помовчав, а потім звернувся до Гардового:
– Самійле, ти колись був першим отаманом Кисляківського куреня. Не можна допустити, щоб цей славний курінь зник, наче його ніколи й не було. Їдь у Кисляк, збирай охочих. Сподіваюся, ніхто не заперечуватиме, якщо ти знову очолиш своїх земляків?
– Ніхто, – відповів за всіх Карпо Журба.
– А ви, хлопці, станете в новому курені десятниками. Лікуйтеся, набирайтеся сил, а тоді повертайтеся додому.
Самійло слухав кошового, але думками вже був далеко звідси. Він уявляв, як доведеться повідомляти односельців про загибель їхніх синів, чоловіків, братів і батьків. Від цієї думки йому ставало важко дихати. Та іншого виходу не було.
Коли козаки залишилися самі, вони пішли до куреня, де колись жили кислячани. Іванко першим відчинив двері. Він оглянув знайомі стіни, казани, лави, згадав Василя Голоблю й Лавріна Чуба, які ще недавно куховарили тут для всього товариства. Хлопцеві захотілося заплакати, як колись в ранньому дитинстві.
Козаки почали влаштовуватися на старих місцях. Раптом у двері постукали.
Іванко вийшов надвір, а невдовзі повернувся.
– Браття, вийдіть, будь ласка.
Біля входу стояли старі товариші Самійла Гардового по Переяславському куреню: Сава Репетило, Оверко Муха, Архип Таран, Роман Коломак і Стас Ніс. Поруч були й побратими, з якими Самійло колись перебував у турецькій неволі: Гордій Кочубей, Гнат Рий та Мирон Загайгора.
– Братці, – сказав від імені всіх Архип Таран, – просимо прийняти нас до Кисляківського куреня. Матимемо за честь бути козаками цього славного товариства.
– Ми впевнені, що зайвими не будемо й задніх не пастимемо, – додав Сава Репетило.
Самійло подивився на товаришів.
– Що скажете, браття?
– Та що тут казати? – відповів Карпо Журба. – З радістю приймаємо!
У старих козаків зволожилися очі, і вони поспішили за своїми речами, щоб прямо зараз перебратися до Кисляківського куреню.
Так Кисляківський курінь почав відроджуватися ще до того, як його майбутні козаки повернулися додому. Новим кашоваром став Сава Репетило, колишній курінний отаман Переяславського куреня.

*  *  *
Минуло три тижні. Козаки вирушили з Січі до Кисляка, щоб поповнити курінь земляками. Дорога спочатку була спокійною, але на п’ятий день на загін напали кримчаки.
Козакам вдалося відірватися від переслідувачів, однак ворожі стріли забрали життя Самійла Гардового. Важко поранений Карпо Журба ще намагався триматися в сідлі, але невдовзі й він помер.
Побратими поховали Самійла, а потім віддали останню шану Карпові. Так закінчилося життя ще двох людей, які стояли біля витоків Кисляківського куреня.
Після їхньої смерті козаки зібралися на раду.
– І хто ж тепер буде нашим курінним отаманом? – розгублено запитав Федь Закутько.
– Пропоную обрати пана Хижняка, – сказав Іванко.
Тимош Хижняк не відразу відповів. Він добре розумів, яку відповідальність на нього покладають. Але відмовлятися не став.
– Якщо товариство довіряє мені, служитиму вам вірою і правдою. А загиблих братів не забудемо.
Усі підтримали цю пропозицію. Так новим курінним отаманом став Тимош Хижняк.
Більше на шляху до Кисляка жодних пригод не трапилося.
Звістка про загибель майже всіх кислячан стала страшним ударом для села. Воно поринуло в чорну жалобу. Не було в Кисляку хати, де б не оплакували когось із рідних.
Найважче перенесла цю страшну новину Марія Гардова. Коли Іванко повідомив про смерть батька, вона довго не могла повірити почутому.
– Сину, – запитувала вона знову й знову, – ти впевнений, що батько загинув? Може, він ще живий? Пам’ятаєш, як ми колись вважали його загиблим, а він був у полоні?
– Ні, мамо. Я сам його поховав ось цими руками. Усі побратими можуть підтвердити. Немає більше нашого батька. І Мирослава теж немає.
– Самійле! – вирвався з грудей жінки відчайдушний крик.
Вона впала на лаву, закривши обличчя руками. Іванко сів поруч і обійняв матір. Він теж утратив батька, але мусив залишатися сильним, бо тепер саме на ньому трималася родина.
Невдовзі до їхньої хати прийшли сусіди – Блажко Бажан і Серафим Левицький.
– Іваночку, – несміливо почав Левицький, – ми вирішили піти в запорожці. Як це зробити? До кого звертатися?
Іванко здивувався.
– Дядьку Серафиме, а як же ваш старенький батько?
– Не залишимо його самого. Люди допоможуть, поки мене не буде. А я маю виконати свій обов’язок.
Так один за одним до Тимоша Хижняка приходили чоловіки, які вирішили стати козаками Війська Запорозького Низового.
Прийшов старший челядник пана Яновського Остап Мудрик, долучився й Петро Балабан – звільнений у Дубровнику козак.
Перейшли до Кисляківського куреня сотник реєстрових козаків із Гайсинської фортеці Данило Сахно, десятники Степан Деркач і Віктор Станкевич, а також рядові козаки Оникій Світличний, Омелян Янський, Панько Лось, Людомир Немиря та інші міщани.
Пішли в запорожці й обидва сини Оріяни – Роман і Руслан, а також їхній найкращий друг Климко Варава.
– Не пущу! – перегородила їм дорогу мати. – Досить того, що батько ваш загинув, діда Самійла вбили! Невже й вас маю втратити?
– Мамо, – твердо відповів Роман, – ми все одно підемо. Краще благослови нас у дорогу, щоб потім не шкодувала, що відпустила без доброго слова.
Оріяна довго дивилася на синів, а потім перехрестила їх.
– Не ганьбіть роду, хлопці, – мовила мати. – І пам’ятайте, що вдома на вас чекають.
До куреня вирішили вступити й друзі дитинства загиблого Петрика Сомика – Яцько Швець, Михайло Яремчук та Дмитро Старостенко. Так поступово Кисляківський курінь знову наповнювався людьми.
Громада не хотіла, щоб пам’ять про загиблих запорожців залишилася тільки в плачі та скорботі. Кожен новий козак ставав живим продовженням їхньої справи.
Графи Яновський і Ясинський допомогли придбати коней, сідла та збрую. Курінь знову ставав кінним.
Над Поділлям стояв погожий осінній день. Листопадові приморозки вже висріблили пожухлі трави, але річка Соб іще несла свої холодні води, не скута кригою. Кисляк проводжав своїх козаків, бо настав день, коли відроджене товариство має вирушати на Січ.
У Кисляку знову жінки готували козакам у дорогу паляниці, пироги, коржі й книші, коптили й солили м’ясо та сало. Матері благословляли синів, дружини прощалися з чоловіками, а діти з цікавістю розглядали нову козацьку зброю.
На майдані за церквою зібрався оновлений курінь. Поруч із досвідченими запорожцями стояли молоді воїни. Для декого з них ця дорога була першою великою мандрівкою за межі рідного краю.
Тимош Хижняк, сивіючий оселедець, сидів на чорному огирі й уважно оглядав товариство. Після всього пережитого він добре розумів: відродити курінь – це лише половина справи. Тепер треба було зробити так, щоб він став справжньою бойовою родиною, здатною витримати будь-які випробування.
Поруч із отаманом стоїть Іванко Гардовий. Він помітно змужнів. У його погляді вже не має колишньої юнацької безтурботності. За короткий час хлопець утратив батька, зятя, багатьох друзів і побратимів. Але не втратив головного – віри в те, що справа, за яку вони боролися, повинна жити.
Тимош Хижняк об’їхав лави кислячан, перевірив готовність товариства й зупинив коня перед козаками.
– Браття! Сьогодні ми вирушаємо на Січ. У кожного з нас є своя причина стати запорожцем. Хтось прийшов помститися за загиблих, хтось прагне захистити рідних, а хтось просто не хоче жити на своїй землі рабом. Але віднині ми одне товариство. І кожен відповідає за кожного. Та не забудьмо тих, хто віддав життя за наш курінь. Їхня слава житиме, доки стоятиме Кисляк і доки існуватиме наше козацьке братство!
– Не забудемо! – відповіли козаки.
Отаман підняв руку.
 Тоді рушаймо. З Богом!
Колона повільно рушила з майдану. Над нею майорів курінний прапор. На проводи вийшло майже все село. Хтось махав рукою, хтось хрестив козаків услід, а дехто не міг стримати сліз.
Біля тину стоять жінки. Марія Гардова тримає в руках невеликий вузлик із харчами для сина. Вона вже не плаче. Сльози виплакалися, а материнське серце навчилося жити з болем, який не минає.
– Іванку, – тихо покликала вона.
Син під’їхав ближче.
– Бережи себе, дитино. Батько пишався б тобою.
– Я пам’ятаю його, мамо. І ніколи не забуду.
Марія перехрестила сина й поклала йому в руку вузлик. Неподалік прощалися з козаками Оріяна та її сини. Вона обійняла Романа й Руслана, а потім відступила на кілька кроків, даючи їм можливість сісти на коней
– Мамо, ми не знаємо, які випробування приготувала нам доля. Але знаємо, заради чого стали запорожцями. За нашими спинами — рідний Кисляк, наші родини, наша земля. Не посоромимо пам’яті тих, хто загинув, захищаючи все це.
– Нехай береже нас Пресвята Покрова! – мовила мати.
Сурмач заграв похідний марш. Козаки рушили. Коли колона минула останні хати, молодий кобзар Сашко ударив по струнах бандури. Над селом полинула козацька пісня. Її підхопили вершники, і невдовзі спів уже лунав над широким степом.
На пагорбі біля села залишилися хлопчики. Вони довго дивилися вслід козакам, поки останні вершники не розчинилися вдалині. Колись і вони виростуть. Можливо, хтось із них стане курінним отаманом, хтось – десятником, а хтось прославиться в далеких походах. Але кожен знатиме, звідки починався його шлях.
Іванко востаннє озирнувся на рідну домівку. Там залишалася мати, залишалися спогади про батька, дитинство й усіх, кого він утратив. Але попереду лежав шлях, який колись обрав Самійло Гардовий і який тепер мав продовжити його син.
Кисляківський курінь знову вирушає на Січ. Він утратив багатьох своїх найкращих синів, пережив страшну поразку, але не зник. Бо курінь – це не тільки прапор, зброя й козацькі звичаї. Це люди, які пам’ятають своїх попередників, готові підтримати побратима й не відступити перед небезпекою.
Степова дорога тягнеться до обрію. Попереду чекають нові походи, перемоги й утрати. Але над колоною впевнено майорить козацький прапор. І поки він не падає, живе надія.
Поки пам’ятають загиблих, вони залишаються серед живих. Поки народжуються нові покоління захисників, не вмирає воля.
А десь далеко, за степовим пругом, на них чекає Січ – осередок козацької свободи, звідки починалися нові дороги й нові сторінки української історії. Кисляк пам’ятає своїх героїв. І не забуває, заради чого вони жили та гинули.





 




Кінець



                Гайсин
2025-2026 рр.