На перонi

      Поїзд запізнювався на сорок хвилин. На пероні пахло вугільним димом і мокрим камінням, хоча дощу не було вже два дні.
      Чоловік поставив валізу біля лавки, дістав із кишені піджака зім'яту пачку сигарет і закурив. Вогник сірника на секунду освітив його коротко підстрижену сивину і глибокі зморшки біля очей.
- Ви не підкажете, цей експрес іде через Ліон? - запитала жінка, що підійшла до розкладу. Вона тримала в руках тонкий шкіряний саквояж.
      Чоловік повільно видихнув дим убік, щоб не надиміти на неї.
- Ні. Він іде удовж узбережжя. Через Ніццу.
      Жінка примружилася. Надвечір’я огортало станцію сутінками.
- А ви? Ви їдете до Ніцци?
- Далі. До Генуї.
- Я думала, ви не любите Італію восени. Там надто вогко.
      Чоловік подивився на її руки. Безіменний палець був порожнім, але в одному місці шкіра здавалася трохи світлішою, ніж на інших пальцях.
- Вогко, - погодився він. - Але там дешеве вино і немає вітру з гір. Ти добре виглядаєш, Кларо.
- Дякую. Ти теж. Тільки схуд.
- У горах доводиться багато ходити.
- Ти завжди обожнював гори.
      Вона поставила саквояж на бруківку поруч із його валізою. Їхні речі торкнулися боками.
- Як твоя спина? - запитала вона. - У жовтні зазвичай болить.
- Нормально. Я більше не ношу важкого. Тільки одну валізу.
- Це добре. Раніше ти завжди брав із собою пів будинку. І всі ті книжки.
- Я їх роздав. Більшість.
      Десь далеко за поворотом загудів локомотив. На пероні заворушилися люди, загриміли колеса візків.
- У мене пересадка в Марселі, - сказала Клара, дивлячись на темні рейки. -Мій поїзд за десять хвилин після твого.
- Ти їдеш додому?
- Так. Додому. Там зараз збирають виноград. Усі зайняті.
      Чоловік кивнув і кинув недопалок на колію. Він розчавив би його черевиком, але той упав надто далеко.
- Там гарно в цю пору, - сказав він. - Передавай вітання батькові, якщо він ще пам'ятає мене.
- Пам'ятає. Він досі тримає в себе ту стару рушницю, яку ти подарував. Каже, що кращої не мав.
      З темряви виринув жовтий промінь прожектора. Земля під ногами ледь помітно затремтіла. Поїзд повільно підходив до перону, скрегочучи гальмами.
      Чоловік підняв свою валізу.
- Ну от і мій, - сказав він.
-Так, - відповіла вона. - Щасливої дороги.
      Він зробив крок до вагона, потім зупинився і подивився на неї.
- Кларо.
- Що?
- Якщо в Генуї підуть дощі, я поїду на південь. До Неаполя. Там є один готель біля порту. «Меравілья». Пам'ятаєш?
      Вона ледь помітно усміхнулася, але її очі залишилися серйозними.
- Дві пляшки вина «Carezza del vento» щовечора і запашний букет лаванди щоранку.
- Я збирав ті квіти вдосвіта.
- Я купувала те вино в усміхненого крамаря на прізвисько Ґрапполо.
- Знаєш, цей готель досі там.
- Знаю, - сказала вона, й сумно глянула у бік його поїзда, що загудів, попереджаючи, що відправляється. - До побачення.
      Він увійшов у вагон, і двері за ним зачинилися з глухим стукотом. Поїзд рушив. Клара стояла на пероні, доки червоні вогні останнього вагона не зникли за поворотом, а потім нахилилася, взяла свій саквояж і пішла до іншої колії.

З рештою моїх творів маєте змогу ознайомитися на іншому сайті: https://poembook.ru/orfei22


Рецензии