***
НІЧНА ДУША
Георг Тракль
у перекладах Олега Заячківського
В ОДИН СТАРИЙ АЛЬБОМ ДЛЯ ВІРШІВ
Знову і знову ти повертаєшся, меланхоліє,
О лагідносте самотньої душі.
Вигорає дотла золотий день.
Покірно схиляється від болю стражденник,
Вилунюючи благозвуччя й ніжне божевілля.
Поглянь-но! Вже смеркає.
Знову повертається ніч — і квилить смертне,
І ще щось страждає разом із ним.
Жахаючись осінніх зірок,
Голова опускається щороку дедалі глибше.
ДО ХЛОПЦЯ ЕЛІСА
Елісе, коли дрізд кричить у чорному лісі,
Це погибель твоя.
Твої уста п'ють прохолоду
блакитного гірського джерела.
Облиш це,
Коли твоє чоло стиха випромінює
прадавні легенди
І незрозумілі пояснення пташиного лету.
М'якими кроками ступаєш у ніч,
Усіяну багряними виноградними кетягами, —
І чимраз витонченіший помах твій у блакиті.
Терен звучить там,
Де світять місячні очі твої.
О, як давно ти помер, Елісе.
Тіло твоє — гіацинтом,
Що в нього священик занурює воскові руки.
Наше мовчання є чорною печерою,
Звідки з'являється іноді невинний звір,
Поволі опускаючи додолу важкі повіки.
На скроні твої скрапує чорна роса,
Останнє золото зруйнованих зірок.
ЕЛІС
1
Досконалою є тиша цього золотого дня.
Серед старих дубів
З'являєшся ти, Елісе,
Безтурботник із круглими очима.
їхня блакить віддзеркалює дрімоту закоханих.
На твоїх устах
Замовкають рожеві зітхання їхні.
Увечері рибалка згортає тяжкі сіті.
Якийсь добрий господар
Веде череду свою попри узлісся.
О! Якими ж праведними
Є всі твої дні, Елісе.
Поволі завмирає
Біля голих мурів
Оливкового дерева блакитна тиша
І якогось старого незрозуміла пісня.
Золотий човен
Гойдає твоє серце, Елісе, на самотньому небі.
2
М'яко лунають дзвони у грудях Еліса
Увечері,
Коли голова його занурюється в чорну подушку.
Блакитна дичина
Тихо кровоточить у чагарнику.
Самотіє темнокоре дерево;
Його блакитні плоди падають додолу.
Знаки й зорі
Пдавно потопають у вечірньому ставку.
За пагорбом настала зима.
Блакитні голуби
П'ють уночі крижаний піт,
Що струмує Елісовим кришталевим чолом.
І далі звучить
Біля чорних мурів
Одинокий вітер Бога.
СУТІНКИ
Ельзі Ласкер-Шюлер на пошанування
1
Місяць — ніби з блакитної печери
З'являється щось мертве;
Квіття падає
Над скелястою стежкою.
Срібними сльозами плаче щось хворе
Біля вечірнього ставка;
На чорному човні
Умерли одне над одним
Закохані.
Або чути кроки Еліса
У гаю гіацинтовому,
Що вкотре відлунюють межи дубів.
О хлопця постате,
Зліпок сліз кришталевих
І тіней нічних.
Ламкі блискавки освітлюють скроню,
Завжди холодну,
Коли поблизу зеленавого пагорба
Шумує весняна гроза.
2
Такими тихими є зелені ліси
Нашої батьківщини;
Кришталева хвиля
Помирає біля зруйнованих мурів,
І ми плакали у сні.
Мандруєте несміливими кроками
Попри колючий живопліт,
Співаючи влітку ввечері,
У святій тиші
Далеко сяючого виноградинка;
Тіні у прохолодному лоні ночі,
Зажурені орли.
Так непомітно приховує місячний промінь
Багрянцеві ознаки глибокого суму.
3
Ви, великі міста,
побудовані з каменю
на рівнині!
Так безмовно,
похиливши голову,
іде вигнанець
слідом за вітром
і голими деревами
неподалік пагорба.
Ви, вдалину сутеніючі ріки!
Страх як жахає
моторошна вечірня заграва
у хмарах бурі.
Ви, вмираючі народи!
Бліда хвиля
розбивається об берег ночі,
падаючі зірки!
ПСАЛОМ
Присвячується Карлові Краусу
Це світло, яке загасив вітер.
Це поганська корчма, яку пополудні полишає якийсь п'яничка.
Це виноградник, спалений і чорний, з дірами,де повно павуків.
Це кімната, яку вони потинькували молоком.
Божевільний помер. Це якийсь острів у південному морі,
де зустрічають Бога сонця. Б'ють у бубон. Чоловіки виконують бойові танці. Жінки вигойдують стегнами серед ліан
і вогняних квітів, Коли море співає. О наш втрачений раю!
Німфи покинули золоті ліси.
Похорон чужинця. Перегодом починається
ряхтливий дощ.
Син Пана з'являється в образі землекопа, що цілісінький полудень спить обіч
розпеченої асфальтівки. Це маленькі дівчатка у дворі, одягнені
в жалюгідні платтячка.
Це кімнати, виповнені акордами й сонатами. Це тіні, які обіймаються перед сліпучим
дзеркалом.
Біля вікон шпиталю гріються ті, що одужують. Білий пароплав на каналі відвозить
криваву епідемію.
Незнайома сестра знову з'являється в чиїхось
зловіщих снах.
Відпочиваючи в ліщиннику, вона бавиться його зорями. Студент, чи, може, якийсь двійник
дивиться довго з вікна їй услід. Ззаду або стоїть його мертвий брат, або іде
гвинтовими сходами вниз. У пітьмі темнокорих каштанів блякне постать
молодого послушника.
Сад, огорнутий вечором. У галереї
метляються кажани. Діти ключара припиняють гру, шукаючи натомість
золото небес.
Останній акорд якогось квартету. Тремтячи, сліпе дівчатко біжить уздовж алеї, А потім тінь її торкається холодних мурів, Овіяних казками і святими легендами.
Це порожній човен, що ввечері пливе
чорним каналом униз. У мороці старезного сховища занепадають
людські руїни.
Мертві сироти лежать коло мурів саду. Із сірих кімнат являються янголи з крилами,
що заплямовані нечистотами. З їхніх пожовклих повік скрапують хроби. Майдан перед церквою понурий і мовчазний,
як і колись у дитинстві.
Срібними підошвами проковзують минулі життя, А тіні проклятих бредуть до вод,
що відлунюють стогоном. У могилі білий чаклун бавиться зі своїми зміями.
Над сховищем черепів мовчки розплющуються Золоті очі Бога.
ЗАХІД СОНЦЯ
Карлові Боромеусові Гайнріху
Понад білим ставком
Промайнули дикі птахи.
Увечері дує з наших зірок вітер холодний як лід.
Над могилами нашими
Схиляється розбите чоло ночі.
Нас колише попід дубами на срібному човні.
Завше чути білі мури міста.
Опівночі мій брате
Ми сліпі провідники продираємося крізь чагарі.
У ПАРКУ
Знову блукаєш у старому парку;
О! Тиша жовтих і червоних квітів.
І ви сумуєте, ніжні боги.
Ось в'яза золото осіннє.
Біля синюватого ставка
Нерухомо височить очерет.
Увечері дрозди змовкають.
О! Тоді і ти схили чоло
Перед зруйнованим мармуром предків.
У ВЕНЕЦІЇ
Чорний рій мух Затінює кам'яницю; Від муки золотого дня Завмирає голова Вигнанця.
Нерухомо смеркає море.
Зоря й чорна гондола
Зникли каналом.
Дитино, твоя хвороблива усмішка
Тихо з'являлась мені під час сну.
ЛІТО
Увечері замовкає плач Зозулин у лісі. Глибше схиляється збіжжя, Червоний мак.
Чорна гроза нависає Над пагорбом. Одвічна пісня цвіркуна Помирає, у полі.
Непорушним є листя Каштану.
Крутосходами шелестить Твоя сукня.
У темній кімнаті свічка
Тихо згорає;
Гасить її
Чиясь срібна рука.
Затишшя. Беззоряна ніч.
ЗАХІД ЛІТА
Так стихло зелене літо,
Твоє кришталеве обличчя.
Коло вечірнього ставу померли квіти,
Крик сполоханого дрозда.
Марно життя сподіватись: Ластівка лаштується до відльоту, Сонце опускається за пагорб, Кличе у зоряні мандри ніч.
Тиша сіл. Довкола шумлять Ліси всиротілі. Серце, Схилися любіше Над спокійною снодивою.
Так стихло зелене літо, І чути ходу чужинця Крізь срібну ніч. Нехай дичина блакитна
Згадує стежку свою, Духовних років благозвуччя!
СОН
Прокляті темні дурмани,
Білий сон!
Цей химерний сад
Сутеніючих дерев.
Повен кажанів, нетлів,
Змій, павуків.
Чужинцю! Твоя щезла тінь
У вечірній заграві,
Понурий корсар
У солоному морі скорботи.
Понад зруйнованою сталлю міст
Злітають край ночі
Білі птахи.
DE PROFUNDIS
Це стерня, на яку падає чорний дощ.
Це темнокоре дерево, що самотіє осторонь.
Це сичавий вітер, що кружляє довкола порожніх халуп.
Яким сумним є цей вечір...
Край присілка
Осиротіле лагідне дівча ще збирає вбогі колоски.
її круглі золоті очі пасуться в сутінках,
А лоно чекає небесного нареченого.
Повертаючись додому,
Пастухи знайшли те солодке тіло,
Зогниле в тернику.
Я — тінь, далека від похмурих сіл.
Боже мовчання
Пив я з кринички в гаю.
На чолі відчуваю холодний метал. Павуки шукають серця мого. Це світло, що гасне в моїх устах.
Серед якогось пустища уночі знайшов я самого себе, Присипаного сміттям і пилюгою зірок.
У ліщиннику
Знову дзвеніли кришталеві янголи.
НА ЦЯМРИНІ ОДНОЇ СТАРОЇ КРИНИЦІ
Друга редакція
Загадкове пояснення води: розтрощені чола у щелепах ночі;
Хлопця тінь синювата, що зітхає у чорну подушку;
Шелест клена; кроки в старому парку;
Концерти камерні, які затихають на кручених сходах;
Можливо, це місяць, що ледь чутно підіймається сходами.
М'які голоси черниць у зруйнованій церкві;
Блакитна дарохранильниця, що відкривається поволі;
Зорі, які падають на руки твої кістляві;
Можливо, це ходіння занедбаними кімнатами;
Блакитні звуки флейти у ліщиннику - дуже тихо.
ВІК
Благісніше сяють дикі Троянди біля садової огорожі; О тиха душе!
У прохолодному винограднику пасеться Кришталеве сонце; О свята чистото!
Старий сягає шляхетними Руками по достиглі плоди. О погляде любови!
НІЧНА ДУША
Третя редакція
Проникає мовчки у душу дичина блакитна
Із чорного лісу,
Замшілими уступами збігає вночі білосніжний струмок.
Кров і брязкіт зброї минулих часів
Під соснами чутно.
Світить тихо місяць у занедбані кімнати.
Сп'яніле від темних дурманів, схиляється срібне лице
Над пастухів дрімотою;
Голова, яку німо полишають легенди.
І тоді хтось повільно розтулює руки, Зотлілі в багряному сні, І цвітуть на узліссі срібно
Квіти зимові, осяваючи непроглядні дороги •
До міста камінного.
Сова із чорного розпачу часто п'яничку гукає.
* * *
Постать, що довго жила в холоді темного каменю,
Бліді уста розтулює злегка.
Круглі совині очі — як злото лунке.
Понівеченою постала перед ними лісу порожнеча, Тінь олениці в гіллі струхлявілому, Край джерела — морок дитинства його.
Довго виводить птах на узліссі погибель твою; Полохке тріпотіння брунатного твого плаща; У трухлявому вітті з'являється тінь сови.
Довго виводить птах на узліссі погибель твою; Полохке тріпотіння блакитного твого плаща; У високій траві з'являється матері тінь.
Довго виводить птах на узліссі погибель твою;
Полохке тріпотіння чорного твого плаща;
На гладі джерельній з'являється тінь вороного коня.
ЗИМОВА НІЧ
Випав сніг. Після опівночі, сп'янілий від багряного вина, ти залишаєш таємничий гурт людей, червоне полум'я їхнього вогнища. Але ж і темрява!
Чорний мороз. Земля ствердла. Гіркуватий присмак повітря. Зорі твої гаснуть, пророкуючи щось зле.
Скам'янілими кроками прошкуєш повз залізничний насип, з круглими очима, як вояк, що штурмує чорне укріплення. Avanti!
Гіркий сніг та місяць!
Червоний вовк, якого душить янгол. Крокуючи, твої ноги дзвенять, як блакитний лід. Чиясь усмішка, сповнена суму й погорди, обернула твоє обличчя на камінь. Чоло твоє блідне від жаги морозу;
або мовчки схиляється над сном сторожа, який занурився у свою дерев'яну хижу.
Мороз і дим. Біла зоряна сорочка спалює плечі, які її носять, а Божі шуліки шматують твоє металеве серце.
О, кам'яний пагорб. Спадає тиша — і холодне тіло забувається в срібному снігу.
Чорним є сон. Довго прислухається вухо до зоряних стежок на льоду.
Під час прокидання дзвони лунали в селі. Зі східної брами срібно вийшов рожевий день.
Другие статьи в литературном дневнике:
