Це навіть не сторінка для роману.
Тим паче — не роман. А скорше — спогад.
Серед вокзального людського вирування
об Ваш кричущий, відчайдушний погляд
аж зашпортнулась. “Упізнай!” — благали
очима Ви.
Стривайте...
Упізнала!..
...Сніг. Березень. До Львова півдоби
під поглядом оцим, немов під шаллю,
так тепло їхалось...
О вечоре, зажди,
у ніч перерости не поспішай!..
Якась із часом сталась плутанина,
і я не стрінута була. Трамвай
мене і Вас — ну, начеб ми у змові! —
до центру віз у вогняній імлі.
Коли зійшла я через півгодини,
Ваш погляд, віддаляючись, на склі
тремтів прощальніше
від будь-якого слова...
...І осьде — в Умані. У гаморі вокзалу.
“Ви... часом... випадково... не до Львова?” —
ото й усе, що Ви мені сказали.
На жаль, я інший мала вже маршрут,
дорога бігла ген за синій обрій.
А погляд Ваш зі мною був і тут,
аби мені було з ним добре-добре...
Цей спогад погляду...
Дарма що без кінця,
без “Як Вас звати?” й
“Дайте-но адресу!”
Та серце гріє таїна оця,
ця мить спочинку
під життєвим пресом.
