***Вовка Момент Лада Арій Присвячується моєму братові, Миколі Галямінскіх...
Едік прямував додому, як завжди. На обід. Спустившись в підземний перехід "Як дворняжки" - подумав чоловік і пішов далі. Обернутися його змусив хлоп'ячий голос. Вовкін голос. Едік підійшов до чоловіка оточеного малолітками і зверху вниз, а зросту він був чималого, подивився на хлопчину одягненого в обідрану куртку і рвані джинси далеко не першої свіжості. Той, в свою чергу, підняв на нього очі і здивовано вимовив: - Дядя Едік, ви? - Ja! Ja! Das ist fantastisch! Що Вовка, бродяжиш? Зроби своїм мазурикам ручкою і йди зі мною! - Не піду! Ви мене копам здасте, а це в мої плани не входить! - Слухай сюди! Про плани і чудове майбутнє вільного громадянина будеш заливати комусь іншому! Зараз йдемо до мене, там і поговоримо за життя. Хлопчисько штовхнув ліктем свого приятеля, шепнув тому що скоро повернеться і приречено поплентався слідом за чоловіком. Йшли вони мовчки і Едік, мимоволі згадував їх першу зустріч ... Влітку, коли асфальт розжарився до межі, а люди в місті нагадували бичків, які жаряться на сковорідці, він, схопивши сумку з провізією і гітару, свою незмінну супутницю, відправився в Затоку... В електричці, куди Едік ледве встиг застрибнути, було нестерпно душно. Бабці з мішками, матусі з дітьми, що верещать, хлопці з пивом, курортники з валізами, молодь, яка завжди голосно сміється... Вся ця різношерста маса, знемагаючись від спеки і обливаючись потом, прямувала до моря. Цілі у всіх були різні. Одні їхали купатися і оздоровлюватися, інші ж - для забезпечення комфортабельного відпочинку першим. Сезон є сезон! Нарешті скрипучий голос диспетчера залізничного вокзалу, немов з клозету, сповістив громадян про те, що електропоїзд "О д е с а - Б і л г о р о д - На якусь мить пасажири у вагоні заспокоїлися, але незабаром привід для хвилювання виявився знову: двері, що ведуть в тамбур, відчинилися і в вагон протиснулася дебела жінка з величезною сумкою-холодильником пропонуючи пасажирам морозиво. Спочатку хлопчісько нахвалював товар, а потім, несподівано для всіх, заспівав гучним і дивно чистим голосом. Голос був настільки гарний, що люди у вагоні потягнулися за гаманцями. Едік, вже давно, не чув нічого подібного. Мимоволі витягнув гітару з чохла і став підігравати пацану. Той, підняв на нього хитрі очі і закінчивши спів, підійшов до музиканта ближче. - Добрий день! Я сяду? - Сідай, якщо не жартуєш! - Класно граєте! Gibson? - подивився на гітару, - можна потримати? - Легко! - Едік простягнув інструмент хлопчику розглядаючи його з неприхованою цікавістю. На вигляд тому було років вісім. Забавно кирпатий ніс, красиво окреслені, злегка повненькі губи, ямочки на щоках і підборідді, кучеряве світле волосся, що стирчало у різні боки, викликали посмішку. Взагалі-то, якби не збиті лікті і коліна, старі шорти з футболкою і дешеві сланці, він би більше скидався на розбещену домашню дівчину, яка, невідомо яким вітром, потрапила в місцеву електричку! Хлопчина, погладив деку довгими, нервовими пальцями, перевірив кілки, посмикав струни, потім спробував взяти баре і нарешті, підняв на Едіка щасливі, блакитні оченята: - Су-пер!!! - Ти що, в гітарах розбираєшся? - В інтернеті бачив! У батька теж гітара була, тільки проста! Він про таку і не мріяв! - Тебе як звуть? - Момент! - Ім'я-то у тебе є? - А! Вовка! Вовка Момент! А вас? - Дядя Едік. - А це хто? - Едік перевів погляд на німого. - Дядько Рожа, я йому, іноді, допомагаю. - Як-як? - Ну, що ні Рожа, так Серьожа! - Ясно, - чоловік посміхнувся: Вовка, як-то дивно подивився на Едіка. Обличчя хлопця стало серьозним, бути особливо відвертим він, явно, не бажав. - Дядя Едік, воно вам треба? - Вовка схопився і пішов за німим. Потім обернувся і крикнув: - Ще побачимось! Едік, замислившись, втупився у вікно, а поїзд рушив далі берегом ... Ось і станція Морська. Чоловік спостерігав, як виходять і входять пасажири. Перед ним за вікном, несподівано, виникла усміхнена Вовкіна мордочка. Кісточками пальців він стукав по склу. Едик висунув голову в кватирку. - Дядя Едік, ви де будете відпочивати? - На Сонячній! - Отже, точно побачимося! Щасливо! - І тобі не хворіти! Вони дійсно побачилися, через пару днів. Едік, разом з приятелями, прямував на пляж. У проході до моря, біля паркану однієї з численних баз відпочинку, сиділи кілька хлопців і клацали насіння. Неподалік від них, на асфальті, стояли короба з вареної кукурудзою, мабуть, діти відпочивали після обіду. Раптом з воріт бази вискочив величезний чолов'яга і став кричати: - Валите звідси нах..! Розвелося тут безхатьків бродячих, спасу Хлопчаки схопили свої манатки і побігли до моря. Один з них, самий маленький і зухвалий, в червоній кепці з довгим козирком, трохи відстав, потім показав середній палець чолов’язі, обізвав того придурком і поспішив за товаришами. Едік дивився услід пацану що тікає, фігура якого здалася йому дуже знайомою. Його приятелів це видовище спочатку розвеселило, а потім розлютило. Вони підійшли до «охоронця порядку»" і почали на нього наїжджати: - Ти шо - дебіл? Різкість наведи. Це ж діти! - Саня, кращий друг Едіка не міг приховати свого роздратування. Мужик трохи розгубився і став виправдовуватися: - Які діти? Напаскудять, потім - руки в ноги і привіт! Виродки! - Ти що, господар узбережжя? Вони що, на територію твоєї бази посягнули? Хлопчаки кукурудзу продають, а ти їх ображаєш! Побігай по гарячому піску цілий день! Урод - це ти... Ображений працівник швиденько ретирувався, сховавшись за хвірткою бази. - Саня, та заспокойся ти, пішли! Зробиш цього ідіота інвалідом, а Едік насилу заспокоїв свого друга і приятелі попрямували далі. Загоряючи і купаючись, здавалося, що вони забули про неприємний інцидент. Лежачи на шезлонгу, Едік згадував своє дитинство, яке провів саме тут... Море! Він дивився на відпочиваючих: діти радісно посміхалися, дорослі теж, на якийсь час, перетворювалися в дітей будуючи разом зі своїми нащадками різноманітні фігури і замки з піску, а пінисті хвилі безжально руйнували їх конструкції. Але це нікого, нітрохи не засмучувало. Від задоволення чоловік прикрив очі. Раптом прямо зверху, він почув дзвінкий і дуже гучний голос: - Варена кукурудза! Едік підвівся зі свого місця. Над ним стояв Вовка з мегафоном в руці. - Нічого розумнішого не придумав! Якого дідька в мегафон кричати, у тебе без нього не глотка, а труба! - Дядя Едік, я ж пожартував! - Ага, у мене трохи перетинки не луснули! Наступного разу за такі жарти отримаєш! А кукурудзи багато залишилося? - Десять штук! Решту продав. - Молоток! Треба підтримати трудягу. Тримай гроші, давай товар. Вовка був щасливий! На сьогоднішній день його робота підійшла до кінця. Тепер можна здати виручку господареві, отримати свої відсотки і займатися чим завгодно! - Їсти хочеш? - Едик уважно подивився на дитину. - Та ні! - Зрозуміло, - чоловік витягнув з сумки бутерброд і дав його хлопчикові. До них підійшли приятелі Едіка. - О, малий в кепці. Вже відстрілявся? - Саня посміхнувся у весь рот, і простягнув Вовці пляшку «Живчика»: - тоді приєднуйся до нас, будемо відпочивати! - Можна? - дитина недовірливо подивилася на чоловіка. - Не питання! - Звільнюсь і до вас! - він підхопив порожній пластиковий контейнер з-під кукурудзи і побіг в напрямку центрального ринку ... Вовка не прийшов ні ввечері, ні на наступний день. Приятелі розпитали всіх «кукурузників» про місцезнаходження хлопчини, але ті, тільки розводили руками. Саме вони і розповіли їм про непросте життя хлопчика. Як виявилося, в Одесу, Вовка потрапив в черговий раз втікши з інтернату. Матері хлопчина не знав, вона померла через пару років після його народження. Якийсь час вихованням хлопчика займався батько, але, незабаром, через бійку, потрапив до в'язниці. Знайшлась відповідь і на питання, чому його називають Моментом. Вовка частенько нюхав клей. Чоловік ніяк не очікував зустріти Вовку, саме сьогодні. Уже вдома, за обідом, він поцікавився у хлопчика, чим той займався. Не дочекавшись від Вовки одкровень почав збиратися на роботу: - Буду після восьми. Можеш залишитися у мене, по-любому краще, ніж тинятися по вулицях. Якщо кудись підеш, ключі на тумбочці. Коли чоловік повернувся з роботи, Вовка спокійно спав на дивані. Пройшла осінь, за нею холодна зима. На самому початку весни, повертаючись з роботи додому через парк, Едик помітив трьох хлопчаків. Один з них видався йому дуже схожим на Вовкіна приятеля. Він підійшов до нього ближче, щоб з'ясувати, де Вовка, але між ними, звідкито виник бородатий мужик. - Е! Що треба? - Дещо дізнатися. - Ти що, Макаренко? - Та закриєшся ти нарешті? - Едік недобре подивився на мужика, - Вовка де? - Немає більше Вовки. Взимку замерз, а де поховали не знаю... Хлопчисько хотів сказати йому щось ще, але поглянувши на бороданя відвернувся і разом з друзями попрямував у протилежний бік. Едік сів на лавочці не звертаючи уваги ні на вітер, ні на перехожих. © Copyright: Ленина Кудренко, 2025.
Другие статьи в литературном дневнике: |
