Переводы других авторов

Випадок у порту
(З життя акерманського порту)
На початку 80-х років століття я працював у морському торговому порту.
Працював докером. Робота важка, а якщо врахувати, що до причалів порту
невичерпним караваном йшли судна з усіх країн, то зміни були виконані
напруги сил та й небезпеки – траплялися серйозні травми і навіть
каліцтва.
Мене завжди вражали ті яскраві образи простих роботяг, які гарували
поряд зі мною. В силу молодості та вродженого романтизму, я їх мимоволі
наділяв рисами властивими суворим героям Гріна, раннього Горького та
Купріна. Вони були грубі, іноді навіть жорстокі, але незмінно справедливі
та добрі.Так от, у цьому середовищі – серед людей грубої праці, небезпеки та близькості
вод стародавнього лиману, траплялися як драматичні, так і кумедні
історії. Деякі з них я запам'ятав і доніс до читача.
Нещодавно, звично перебираючи свої старі записи, натрапив на майже
потерту порожню коробку від цигарок «Прима». На її зворотному боці
швидким, розгонистим почерком позначено: «Порт. Фінсько-радянська
дружби. Інтерклуб. Чи не налили. Бійка».
Я не відрізняюся міцною пам'яттю. Швидше, навпаки – про мою забудькуватість і
розсіяності можна розповідати анекдоти, але такі уривки записів
завжди ніби розкривають картини подій.
Інтерклуб. Володя Дмитрієв
Так ось, історію, що викладу нижче, частково розповів мені і мій старий
знайомий – перекладач, весела людина – Володя Дмитрієв. Точніше, він її
дещо доповнив. Володя довгий час працював перекладачем у нашому
порту. Іноді керівництво вело переговори із капітанами іноземних
суден, з власниками пароплавів, а мова спілкування у таких випадках, як і
зараз – англійська.
Крім того, Дмитрієв часто працював саме в Інтерклубі, який
знаходився біля порту.

Інтерклуб – це заклад, до якого іноземні моряки під час стоянки
судів могли зайти відпочити, перекусити, попити напої своїх Вітчизни,
поспілкуватися між собою. Розрахунок за все, зрозуміло, там вівся в
іноземній валюті або в бонах – талонах, що видаються радянським морякам
замість іноземних грошей.
До Інтерклубу нашому братові, докеру, шлях був замовлений. І часто, проходячи повз,
і, чуючи уривки іноземної мови, ми, прості смертні, то заздрили,
то люто ненавиділи тим і тих, хто там знаходився. Заклад
контролювалося відділом місцевого КДБ, що цілком зрозуміло.
Не знаю, правда, але подейкували, що в Інтерклуб частенько вільно
проходили розфуфирені дівчата. Мовляв, комсомольські активістки. Ну, ви
розумієте…
Пізніше, коли з країною сталося те, що сталося, порт здав. Масовий
захід іноземних судів припинився, вантажообіг впав у рази,
відповідно впали та зарплати. Працювати залишились ветерани, для яких
порт – частина їхнього життя та надій…
Кудись поділися й активістки. Та й Інтерклуб захирів, а потім і зовсім
закрився, як то кажуть.
***
Володя Дмитрієв - середнього зросту, широкий, повний, з великим, рожевим
обличчям та калмицьким розкосом очей. Як і всі повні люди, він був
добродушний, незлобивий. Кажу «був»... Так, його вже немає поряд з нами.
Після пертурбацій у порту він зайнявся школою перекладачів. Пам'ятається,
відкрив її у дитячому садку, по вул. Шевченка. Не можна сказати, що школа
викликала фурор у провінційному місті, але кінці з кінцями він все ж таки
зводив.***
Якось ми розмовляли про іноземні суди, що заходили в порт і в
зокрема про фіни. Володя широко посміхнувся і сказав:
- А ти знаєш, як наші одного разу з фінами схльоснулися?
– Щось чув. Але загалом.

- Я теж як би особливо деталей не маю, але ось, що цікаво ...
Флібустьєри
30 листопада за часів радянської доби відзначався як день фінсько-радянської
дружби. Саме цього дня 1948-го, був укладений радянсько-фінський
договір про дружбу, співробітництво та взаємодопомогу.
Я не пригадаю, щоб ця дата бурхливо відзначалася у Радянському Союзі та
міста осяяли гірлянди святкових салютів. Так, просто дата в
календарі та поштиві обміни грамотами в посольствах.
***На той час у порту стояло фінське судно. Вантаж із трюмів вже майже
відпрацювали і ближче до вечора повеселі моряки юрбою вирушили в
Інтерклуб – розвіятися, ну і «накотити» злегка для настрою.
Вже здорово стемніло. У барі грала закордонна попса. Морячки ліниво
потягували віскі та перекидалися незначними фразами. Алкоголь та
свідомість того, що незабаром зворотний шлях до рідної гавані мав до
умиротворення….
***
А в цей час...
А в цей час, як після говорили докери, до порту стрімко увійшло
невелике судно радянського флоту. Як його називали – хто його знає. Хіба
що офіційні особи порту тих років пам'ятають…
Злегка штормило, пролітав липкий мокрий сніг. Хлопці на судні стали біля
краю причалу, чи поповнити запас води, чи ще чого. Важливо, що на них
мало хто звернув увагу.

Чоловіки явно поспішали і були не в дусі. Щось там у них не склалося
щодо «а чи не піддати нам, хлопці?» і на берег зійшли гінці у складі
чотири-п'ять чоловік. У матроській робі, чоботях поверх штанів,
засолених тільниках і брезентових куртках навстіж, вони з боку
були схожі на зграю відчайдушних флібустьєрів. Матроси голосно сміялися і
чіплялися до рідкісних перехожих у порту щодо того, де можна придбати
«води вогненної», тобто випивки.

І ось на очі попалися прочинені двері Інтерклубу. Звідти мчала
чудова музика та головне – запахи! Запахи гарної випивки, цивілізації,
жінок. Хлопці переглянулись і рішуче ступили за двері.
У напівсвітлі всіх гам за столиками розслаблено розвалилися фіни. Вже
пореготали «активістки», томно моргаючи довгими віями і
прицілюючись на потенційного клієнта.
За стійкою бару метушився лощений бармен, відпрацьованими рухами
точно розливаючи в чарки. Словом, як завжди.
Коли присутні помітили непроханих гостей, то в повітрі запахло
тим, що у нас називають "гембель". Один із наших матросів криво
посміхнувся і розвальцею підвалив до стійки бару.

- Ану, братику, плісни мені і моїм товаришам по малій, - не стільки
попросив, скільки наказав здоровенний бродяга морів.
Бармен – натура тонка і навіть дуже – злякано відсахнувся від матроса – від
того пахло потім і старим перегаром, а його погляд з-під вигорілих.
брів не мав роздумів про любов до ближнього. Я б сказав,
що п'ятою точкою та інтуїцією властивою всім барменам планети Земля,
він з тугою подумав так: «Чую, битиму».
- Вам не належить, - слабо пробелькотів він. – Тут для іноземців начебто.
- Чого? - Навис над ним громила під сміх товаришів. - Наливай, давай,
придурок, доки я не образився.
"Придурок" квапливо налив у крихітні чарочки горілки.
- Ні, він точно сьогодні буде невпізнанним мамою! – загрозливо видихнув ще
один флібустьєр. - Ти б, хвороба, ще в пробку від пляшки мені налив.
Бармен розлив алкоголь у склянки для коктейлю, що викликало схвальні
вигуки гостей. Він пристрасно мріяв, щоб у цей самий час з'явився хоч
один правоохоронець, але – на жаль. Час пізніше, порт, крім бригад
докерів, чергових слюсарів, стивідорів та тальманів був порожній.

Заміс

Після третьої наші моряки почали придивлятися до ніжної половини.
людства. І (треба ж!) саме в цей час усі фіни дружно, в один
голос розкотисто зареготав.
Слов'янська кров, розведена на старі дріжджі залпами оковитої,
розігралася. Матросам здалося, що сміються абсолютно невинні фіни.
саме над ними. Ну, все, як завжди.
За хвилину пасторальна картина умиротворення у клубі була зухвало
забруднена. Зламавши трохи меблів, носів фінам («шоб знали»), відчайдушні
волоцюги морів поспішили на вихід, прихопивши пару пляшок «води
вогненної» із собою.
Вже біля диспетчерської, як розповідав мені ветеран порту.
легендарний бригадир Леонід Юрченко, мужики, що підгуляли, вирішили, що
не дуже правильно роз'яснили основні принципи фінсько-радянської
дружби заморським мореплавцям. Чекати довго не довелося.
Отримавши неабияк, стогнучи, і проклинаючи радянський морфлот, фіни брели
до себе на судно. З тіні диспетчерської їм назустріч виринули ті ж руки,
ті ж особи…

Геволт
Шум, звичайно, зчинився серйозний. Влада рвала і метала. Більше метали.
Як так – у день фінсько-радянської дружби та… Ай-я-яй!
Пізніше всі, хто працював у ту зміну в порту, писали докладні
пояснювальні міліції та мовчазним лицарям «плаща та кинджала», що
та як. У порту стало тихо і добряче, бо стороннього, начальницького
люду боляче побільшало. Всі голосно «засуджували», але за очі, особливо,
докери, досить посміювалися над фінами і шанобливо поминали
наших розбійників.
Я, на жаль, не знаю, чим закрилася та тема. Саму історію в кількох
переказах та доповненнях виклав, як умів. Куди поділося наше судно з
хуліганистими морячками, чи покарали? Не знаю.
Подейкували, що ті швидким ходом під шторм вислизнули з акваторії.
порту і «краями-городами» помчали до свого рідного порту, а який – це
невідомо.
Ось така історія. Впевнений, що багато очевидців-портовиків тих подій
ще живі і знають набагато більше вищеописаного, але те вже абсолютно
інша історія. Нехай завжди нашим мореплавцям буде вітер у вітрило та сім
футів під кілем!

Другие статьи в литературном дневнике:

• 25.07.2025. Переводы других авторов