Ой...Вчора пригадалося... Колись у середині 90-х років їхав я потягом Запоріжжя-Херсон. Звісно ж, з пункту А - Запоріжжя, універ - до пункту Б - Херсон, батьки, стиль «студент-плацкарт». Потяг був такий же, як і той час, - битий, брудний, проте сповнений цікавими, розумними, божевільними, безнадійними, страшними, п’яними, інтелігентними та взагалі будь-якими співрозмовниками. Вже ніч. А воно й не дивно - відстань між тими обласними центрами залізниця долала за ніч, ось так, лягай та спи, що тобі ще? - вранці будеш, де треба. Воно і нині так. А деякі приміські потяги рухалися так повільно, ніби перед тепловозом по рейках хтось чимчикував - а як його об"їхати, ніяк, не чавити ж людину, може, так воно і має бути, аби не гірше... Пасажири поснули, провідники поснули, мабуть, і машиніст спав у кабіні, бо потяг йшов без зупинок, гойдався, як п’яний, підстрибував, наче деякі вагони вже ті рейки залишили, але все ще чіплялися за інші - чи то хотіли повернутися на рейки, чи то намагалися стягти з них весь потяг. Навпроти мене - а я не заснув - сидів огрядний сивий чоловічок. «Комуніст» - перше, що він вимовив, коли наші погляди зустрілися. А це вже щось, принаймні, є про що вести розмову, пан, видно, непересічний. Про різне ми з ним тієї ночі, про різне - та пригадав наразі ось що з його промов: «На середину 80-х ситуація була така, що СРСР вже не міг встояти - нас дотисли. Вихід був один, і ми ним скористалися, не кажіть мені, молодий чоловіче, про оцю вашу незалежність-суверенітет-самостійність, це все дурниці. Вихід був такий: перед обличчям ворога - а це був нам тоді увесь світ - ми мали вдати власну загибель. І СРСР майстерно це зробив у 1991: ми ніби розвалилися. Все, Захід заспокоїли. Тепер треба було перегрупуватися, зібрати сили, пройти очищення, а тоді, років через 20, ми би повстали у новій могутності, завдали удар у відповідь, від якого Захід би вже ніколи не оговтався, відновили СРСР і запровадили радянський лад у більшій частині світу. І ми це зробимо, от побачите.» Тоді мені це здалося нісенітницею. Та й він швидко змінив тему - почав розповідати про свого сина-лікаря, який влаштувався у Женеві, заробляв там шалені гроші і нині запрошував батька у гості. А що, залізна завіса опустилася, чому б ні?.. - Хееееерсооооон, - стогнала провідниця вранці, позіхаючи, потягуючись та вдивляючись крізь брудне вікно у сіру приземкувату будівлю вокзалу. Комуніста у вагоні вже не було - мабуть, вийшов раніше, може, його і взагалі не було ніколи, мені все це наснилося мені під впливом досліджень теорії та історії держави? Пусте - я вже й забув про нього, підхопив свою торбинку і побіг собі безтурботно. В Херсоні мене чекали батьківські обійми і дружні пиятики, геть з цього брудного смердючого вагону! ...А оце нині я його згадав. Чи був він взагалі у тому нічному потязі? Мабуть, таки був. Можливо, він блукав потягами, сходами, пароплавами, шляхами, літаками, автобусами, стежинами, мітингами, лікарнями, цвинтарями, женевами, вбиральнями, києвами, парламентами, шахтами, борделями, собезами, колгоспами, кримами, степами, приймальнями, церквами, москвами, крематоріями, радбезами, чергами, газетами, заводами, весіллями, пітерами, світами, часами, чужими сновидіннями, мареннями і мріями, і скрізь він торочив про своє, і скрізь, як отой Діоген, шукав людину, яка почує його нісенітниці, повірить та візьметься із божевільним завзяттям втілювати в життя ту маячню, що він колись розповів мені у брудному смердючому вагоні у невідомій точці нічного простору між пунктом А - Запоріжжя, універ - і пунктом Б - Херсон, батьки, стиль «студент-плацкарт», десь у середині 90-х, приблизно за 20 років до початку нашого теперішнього моторошного часу... © Copyright: Максим Федорченко, 2014.
Другие статьи в литературном дневнике:
|
