***Все вирішує момент. І в житті, і в творчих змаганнях - один момент. Тижнів кілька тому простував своєю вулицею, як щодня та завжди - аж глип: балкон, одненький серед сотні його однояйцевих близнюків, оповитий диким виноградом. Господар виростив його у якомусь ящику абощо, і тепер, коли повсякчас мрячно та сльотаво, має не балкон, має альтанку, місце для інтимних побачень і усамітнених роздумів, високо над вуличною метушнею, недосяжно для міського гамору, з поглядом, зануреним у далечину, що звідти видиться аж до задніпровської низовини, що припадає до білих веж і церков Переяслава. І все це, і побачення інтимне, і роздуми про пусте та вічне – крізь червонясте плетиво, вишуканий візерунок, мигтіння та дрижання запаленого осіннім вітром листя. Цей виноград – парадокс, вибрик природи, адже він радше ота Рильського троянда, чиста, безко;рисна, безкори;слива краса, а все ж таки – виноград, Parthenoc;ssus quinquefolia. Я полапав себе по кишенях – та де там, телефоном цей шикарний балкон-альтанку не взяти, треба бігти по фотокамеру, зум, оптика, а тут онде паркан, поставити, аби ні дай Бог здригнулася рука. Проте дертися круто вгору додому, коли мені наразі треба круто вниз, я не схотів, натомість вирішив твердо й непохитно: завтра, о цій самій порі, на цьому ж місці, вбраний та налаштований так само. Та на завтра вітер обдер геть усе те листя, альтанка зникла, годі відшукати тепер той балкон серед сотні його близнюків. Немає, не було ніколи, вигадав і набрехав я всі побачення та роздуми понад середмістям і з поглядом, зануреним у задніпровську далину... Або інший, щасливий випадок. Ходили з малим грати у баскетбол на спортивний майданчик сусідньої школи. Це саме по собі не кепсько, а ще трапився вночі мороз, то вже було десь під кінець жовтня, тому дві величезні шовковиці, що хилилися через паркан, встелили майданчик сліпучо-лимонним листям. Я ту красу і подивився, і ногами в ній почовгав досхочу, а потім ще пришкандибав шкільний двірник і позичив мені довжелезну мітлу, і я намахався нею досхочу, доки не прибрав усе те листя, яке двірник позапихав у мішки та прибрав десь, а тоді й бігати майданчиком було якось інакше. Я наче не майданчиком сусідньої школи гасав, а власним неозорим подвір'ям: ну хто, скажіть мені, хто змітатиме отакенну купу листя з чужого подвір'я? Я такий куркуль, що тільки у власній господі отак гаруватиму, та й то задля розваги, а не повсякдень... Оце і був момент: наступного вже дня з нього та миттєвостей 40+ років життя написалося незлецьке оповідання, а вже тепер до тієї школи зась, хоч ганяти м'яча, хоч листя змітати, хоч що, адже поставили навколо неї новенький паркан, а в тому паркані зробили шикарні моторизовані або й роботизовані ворота, які для нас, перехожих зайд, щодня, завжди і назавжди замкнені. Я не впустив той момент, і він народив текст, а це така потуга, така міць! Овідій помер, той, хто заслав його, також, і керована ним світова імперія розвалилася та зникла, геть усе звіяло вітром часу, все, крім одного. Вірші, текст – це назавжди. ...момент. І в житті, і в творчості все вирішує момент. © Copyright: Максим Федорченко, 2020.
Другие статьи в литературном дневнике: |
