***Ворони не втомлюють дивувати - якщо, звісно, ви самі не втомлюєтеся. Адже спостереження за ними вимагає часу, а надто терпіння: відомо, що ці розумахи вдаються до свого роду мімікрії. Щойно помітивши наполегливу увагу, ворони починають поводитися, наче якісь інші птахи, манери яких вони досконало підмічають і майстерно відтворюють (або вшиваються, якщо та увага здається їм загрозливою). Але час і терпіння приносять плоди: коли ворони звикають до певної людини, яку вони, за твердженням вчених, пізнають за рисами обличчя, то вже не приховують свій спосіб життя і повадки. Тоді достатньо навіть коротенької прогулянки Ботсадом, аби помітити щось про них новеньке та цікаве. От і нині - ми з Тонею прогулювалися узвишшям над долиною магнолій, коли до нас приєдналися дві ворони, яких ми вже кілька місяців підгодовуємо. Розташувалися ми на сніданок під старим кленом - дарма, що негода добряче обпатрала його крону та мало що від неї залишила, зате коріння, яким той клен тримається за край височини над прірвою, таке покручене та розлоге, що утворює прекрасне сідало, не гірше за трон якоїсь поважної лісової істоти, як опікується Ботсадом. Отже, я влаштувався на тому троні, а Тоня та ворони посідали обабіч, Тоня праворуч, ворони ліворуч, і ми заходилися снідати. Хоча знайомство з воронами не таке давнє, як з Тонею, та брали вони їжу з моїх пальців майже так само, як і вона, без остраху, хоча й не без пильності: хтозна тих двоногих і чотирилапих, різні трапунки бували, все ж таки пішоходи, нижчі створіння. Пригоститися в того, хто радий пригостити, нескладно та необтяжливо. А от спробуйте те пригощання запити, коли добродій про це не подбав, снігу нема, вода в озерці та калюжах замерзла, а обидва витоки Паньківського струмка лежать у володіннях інших пар ворон, зовсім не схильних тими володіннями та водними ресурсами ділитися. Але на те і потрібен розум, аби розв'язувати такі задачі! - ворони, поковтавши їжу, поважно покрокували слідом за нами з Тонею, та дійшли тільки до тонкого шару льоду, який вкриває стежку. Тут вони зупинилися та заходилися дзьобами той тонкий лід розбивати на шматочки та ковтати, шматочок за шматочком. Вигляд у птахів був більш ніж задоволений - як на мене, вони не стільки тішилися ситістю, скільки пишалися власною кмітливістю, яка допомогла їм втамувати спрагу, від якої взимку вони страждають так само, як від голоду та холоду. Я зааплодував воронам - подумки, аби не лякати їх справжнім аплодисментом, і ми з Тонею рушили додому, плекаючи це нове спостереження. Гадаю, вигляд у мене був не менш задоволений, ніж у ворон – але достеменно про те знає тільки Тоня. © Copyright: Максим Федорченко, 2023.
Другие статьи в литературном дневнике: |
