Вiтер

                Я Вітер, що пронизує душі...


... Кого він прогнівив, за що його покарано, ким його знедолено?..
... Ніхто не знає...
... За в’язницю йому правив світ... Покаранням йому була самотність... Вічно змушений блукати між небом і землею... Шепотіти до мертвих... Кричати до живих...
Але ніхто його не чув...
Чули мертві лиш шелест трави... Чули живі лиш вий урагану...
... Іноді він згадає ту зраду, і йде по землі, що аж стогне вона. Вириваючи дерева з корінням... Залишаючи смерть позад себе...
... А іноді він згадає, що мав, і весело мчиться по шляхах, радуючи прохолодою всіх, кого стріне...
... А іноді він згадає, що втратив й ховається в скронях могутніх дерев... Забивається в щілини покинутих хат... І так тужить, так виє і стогне, що серце холоне, що звір зупиняється, що жодна пташка голосу не подає...
 Лише іноді, собаки та вовки підвивають йому, ніби знають, за чим він тужить...
... За що його покарано...
... Ким його знедолено...
... І став він Вітром самотнім у полі...