Щоденник янгола...

«…Якщо зараз перед тобою мій роман, то це неспроста. Знай: значить ти – досить близька мені людина, яку я люблю і якій я довіряю. Адже, цей роман – це частинка моєї суті, це мої думки та переживання. Адже там ти зможеш розгледіти і уривки з мого життя, людей мого оточення; з вуст головної героїні почути і мої слова. Ця іронічна історія - про кохання, яке сповнює сенсом наше існування і для декого стає метою всього життя …Це почуття присутнє в житті кожного з нас. Його не варто боятись. Адже той, хто боїться кохання, боїться і життя. А той, хто боїться життя, на три чверті мертвий. Кохати треба безкорисно і чесно. Адже кохання довготерпить, кохання милосердствує, не заздрить, кохання не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає лише свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить в усе, сподівається всього, усе терпить! Кохання ніколи не зникне, нехай навіть зникнуть пророцтва, знання, і замовкнуть голоси…»


       10.07.07



Присвячую Т.
5 липня 2007 року
« Цікаво, вона коли-небудь залишить його в спокої???»- подумала я, дивлячись на високу брюнетку, яка терлася біля симпатичного хлопця з чарівною усмішкою. Я повільно цідила мартіні і через примружені очі дивилась на цю парочку. Перед очима стояв густий молочний туман, а, може, то були сльози… Образи переді мною розпливались, розсіювались, мов біле марево.
Янкі, сонце! Ти вже занадто багато випила. Ходімо, я відвезу тебе додому, - почувся стурбований голос в мене за спиною. Я навіть не подумала повернутись. Це був Олег, мій друг, моя опора. Він був «хлопцем для виходу в світ». З ним я ходила в кіно, його представляла, як свого нареченого, на весіллі двоюрідної тітки. Ним я прикривала свою спустошену душу, свою самотність. Я – егоїстка і останнє стерво? Еге ж? Та я останнім часом не надто замислювалась над своїм відношенням до людей, особливо до Олега. Я вважала, що він має сприймати мене такою, яка я є. Тим більше, що всі навколо мене те й робили, що запевняли мене, що я така собі молодчина, золото, сонечко… А деякі навіть янголом називали …
Відчуваючи погляд в себе на спині, я лиш безнадійно махнула рукою, не спускаючи очей з «моєї» парочки.
Під звуки повільної музики, яку врубали на всю квартиру, я щось зовсім розклеїлась. Ну чого в мене все не як в людей? Чому, випивши кінську дозу алкоголю, мені хочеться не танцювати, як іншим, а смачно виплакатись на міцному плечі?! Я окинула поглядом те божевілля, що відбувалось навколо мене. Це була вечірка, організована на хаті в одного з наших друзів з приводу завершення сесії…та й навчання взагалі. Завтра випускний, а далі – невідомість… лякаюча, чорна… Навіщо я сюди приперлась? Ніби не знала, що тут мені буде некомфортно? Чи просто підсвідомо захотілось помучити свою зболену душу? Освіжити зарубцьовані рани? Вся вечірка поступово входила в стан хмільного щастя. Всі розбились по парам і весело щебетали одне з одним. Міша закоханими очима дивився на свою брюнетку і ніжно перебирав її пальці. Я стиснула стакан. Як би я зараз запустила в неї чимось важким! Але мені не зовсім-то хочеться просидіти наступні п’ять – десять років у в’язниці за навмисне убивство… Брюнетка весело засміялась, виставляючи напоказ білі рівні зуби. Я голосно поставила стакан на стіл. Мене ледве не знудило. Так, треба звідси вшиватись. Цей «рай для щасливих» не для мене. В мене сформувався токсикоз на щасливі історії, голлівудські хеппі-енди і поцілунки перед Загсом. Я давно взяла на себе роль Арлекіна, прикриваючи оголені нерви маскою туги, байдужості та суму… В психології цей стан визначають як «відчуження щастя». Мені байдуже, як його називають. Це стало стилем мого життя, частинкою моєї суті.
Я оглянулася в пошуках Олега. Через злегка запітніле вікно я побачила високе біле чоло з прядкою темного волосся і маленький гарячий вогник, який розсікав темряву… Олег нервово курив на ґанку. Напевне, ще досі не звик до моїх вибриків… Я піднялась і хвилинку постояла, перевіряючи власні сили. О, то виявляється, я ще не сильно напилась! Я зробила перші впевнені кроки і краєм ока помітила, як Міша, сказавши пару слів на вухо Юлі, направився за мною.
Надворі було досить прохолодно. Аж занадто для червневої ночі. Олег допитливо подивився на мене. Я кивнула.
Їдемо додому.
Добре, Янкі. Хвилинку, я залишив машину на задньому подвір’ї. Зачекай, я зараз.
Я знесилено прислонилась до стіни і обняла себе за плечі. Холодний вітер обдував моє розжарене тіло, але мені було все одно.. Раптом на мої плечі опустились чиїсь руки. Я повернулась. Переді мною стояв Міша.
- Янка, тобі що, жити набридло? Ти ж простудишся, - і він, обережно і турботливо, загорнув мене у свій светр.
Я не могла мовити й слова. Його ніжність торкнула мене до глибини душі і дивлячись на нього я ледве стримувала сльози.
Він ледь торкнувся моєї щоки.
- На добраніч, янголе…
- Янкі! Думаєш, я тебе вічність чекатиму? – Машина нетерпляче посвітила фарами.
- Мені пора, - повернулась я, але не побачила нікого. Міші не було. Я сумно посміхнулась, щільніше натягуючи на плечі його светр…
Всю дорогу у машині я просиділа мовчки. Пішов невеликий дощ. Так трапляється завжди, коли мені сумно. Я сиділа, притулившись вилицею до холодного скла і дивилась, як тоненькі струмочки стікають по вікні. Такі ж струмочки текли і по моєму обличчю. Я підтягнула ближче Мішкин светр і вдихнула його запах. Від нього віяло чимось теплим, спокійним. Такі відчуття я відчувала, коли в дитинстві обіймала тата. Я трохи заспокоїлась, і стомлено закрила очі. По радіо крутили тиху, ненав’язливу музику. Моя душа зібралась у клубочок і більше не тривожила мене…
Олег впевнено гнав машину по мокрому асфальту.
Дощ скоро закінчився, але крізь сон я все ще відчувала, як солоні струмочки стікають з моїх вій…



6 липня 2007 року
«Давайте піднімемо наші келихи за те, щоб ми не забували один одного і зустрічались в такій же дружній обстановці і через десять, і через двадцять років. Я всім вам бажаю всього самого найкращого, обзавестись сім’ями, дітьми, і відчути себе насправді щасливими! За вас!!!»,- Наташа закінчила свій зворушливий тост, і всі миттєво осушили бокали. Ага, прямо зараз розплачусь!; Мене вже просто нудило від усіх цих фразочок на кшталт «Я вас так люблю», «Ми самі кращі…» і так далі.. Навіщо це казати, якщо під час п’яти років навчання ця ж людина повністю ігнорувала групу, як таку, і могла проплисти мимо, навіть не здороваючись.. Я розумію, що професорській дочечці дозволено все, але не треба ж нагліти! А особливо мене тішила наша кураторша. На кураторських годинах я бачила її всього три рази. Прикольно було дивитись, як вона сиділа з нами за столом, спілкувалась, навіть не знаючи, як звати кожного з нас.
Святкували ми в непоганому ресторані. В сусідній залі зручно розташувалась паралельна група, де навчалось «моє кохання» - брюнетка Юля. Але між нами була товста стіна з чудовими картинами, так що я не дуже переймалась з цього приводу.
….Ніка легенько штовхнула мене в бік - хтось вже встав, щоб казати наступний тост. Виявилось, кураторша, яка сиділа напроти мене. Якось незграбно махнувши рукою, вона зачепила пляшку з вином, яка, на моє нещастя, виявилась не закоркованою. БЛІН! Я очима вивчала червону пляму, яка розпливалась по моїй сріблястій сукні. Її тосту я не почула. Я побігла до туалету, щоб швиденько замити пляму. От мені везе!!!
Тільки-но я забігла до жіночої кімнати, як кутиком ока я побачила аж ніяк неочікувану картину. Гарненький пацанчик з світлим волоссям і в шикарному костюмі зажимав Юлю. От падла! А вона, бідна, напевне, не може вирватись! Я вже хотіла поспішити на поміч, але в цей момент Юля мило обвила руками шию цього уберсексуала і вони почали лизатися. Фу, гидота!!!!! Такого я ніяк не очікувала побачити! Від несподіванки я зробила крок назад і натикнулась на раковину. Юля різко повернулась до мене. Її очі горіли недобрим вогнем. Ніколи не могла й подумати, що її гарне обличчя може бути таким бридким і злим.
Вибачте, що потурбувала. Аж ніяк не підозрювала, що туалет вже заброньований, - ядовитим голосом сказала я, відкручуючи кран.
Дімочка, вертайся за стіл, я зараз, - проспівала Юля. І після того, як білокурий ловелас (в ньому я нарешті признала Юлиного одногрупника) вийшов з дзеркальної кімнати, ми лишились наодинці. Мені так не терпілось схватити за патли цю відьму і розмазати помаду по її наглій рожі!
Мішка знає де ти і з ким ти? – янгольським голосом запитала я її.
Не знає. Він за столом, чекає мене. І тобі зовсім необов’язково розповідати йому, що ти тут бачила, - прошипіла вона дивлячись мені прямо у вічі.
А ти стерво!
Мені все рівно, що ти про мене думаєш. Не лізь у наші справи, а то я тебе по стіні розмажу!
Юля різко повернулась на підборах і крутячи стегнами вийшла з туалету.
Я сердито подивилась їй вслід.
- Ну що ж, ти першою почала цю війну… Побачимо, хто її виграє!


Через годинку, коли всі вже наїлись, як-то кажуть «до отвала», народ став поступово висипати надвір, де, під натягнутим тентом, під чудову музику танцювали закохані пари. Більшість наших випускників приперлись зі своїми чоловіками чи жінками. Ще б дітей поприводили.. ; Ті, кому ще не підфартило вискочити заміж, привели своїх хлопців/знайомих, лише б не виглядати самотньо. І тепер наш випускний вечір перетворився на ярмарку чоловіків. Тільки й чулось : «А мого Ніколя бос похвалив. Ой, він скоро на підвищення піде…», «А мій вирішив зробити мені подарунок – завтра ми їдемо в Туреччину…» , «А ми машину купили…», «…а зате в нас квартира в елітному районі». Я, хоч і прийшла з Олегом, не збиралась виставляти його напоказ. Він успішний адвокат, має машину, будинок. І при бажанні я могла б добряче подратувати наших дівок, але мені не хотілось. Я залишила Олега в залі з іншими чоловіками – вже на доброму підпитку вони гомоніли на тему політики; а сама вийшла надвір. Я сіла на саму віддалену лавочку, подалі від галасливих, п’яних випускників, які танцювали щось трохи схоже на вальс. Мені хотілось побути наодинці зі своїми напівп’яними думками. Повітря було прохолодним, окутаним світло-молочним туманом. Мда, літні ночі в цьому році аж ніяк не назвеш теплими… Я подивилась на небо, всіяне зорями. Вони лагідно мерехтіли, ніби хотіли зірватися з небесної стелі. Через хвилину йшов справжній зоряний дощ. Сьогодні купальська ніч, ще й зорепад. Якраз можна загадувати бажання. Але я сиділа тихо, навіть не намагаючись нічого придумати. Я знала, що те, чого я хочу, ніколи не збудеться. Зазвучала моя улюблена пісня. Я постійно під неї плачу. І зараз я ледве стримувала сльози. Треба терміново заспокоїтись! Я витягнула з маленької білої сумочки пачку цигарок, яку купила вже декілька місяців тому.
Палиш? – біля мене прозвучав низький приємний голос. О, цей голос! Скільки він мучив мене по ночам, скільки раз снився і чувся в натовпі. Я зім’яла цигарку і кинула її у смітник. Він жахливо не любить, коли хтось «димить». Швидким рухом я прибрала сумочку.
Ні, я вже не палю. Кинула два тижні тому. Сідай.
Мішка приземлився біля мене. Зовсім поруч. Так, що я могла чути запах його улюбленого одеколону. Декілька секунд ми сиділи мовчки. Міша напруженим поглядом дивився в сторону, де Юля танцювала з Дімою вже третій танець. Я добре його розуміла. Йому нелегко. Напевне, від ревнощів розривається серце і хочеться плакати. Це ж саме відчуваю я, коли бачу його поряд з Юлею. Мішка повернувся до мене.
Потанцюємо?
Я хвилинку помовчала. Це була занадто велика спокуса знову з ним танцювати.
       - Я сподіваюсь, ти робиш це не для того, щоб викликати ревнощі у Юлі? – але в душі мені було все рівно. Нехай навіть для цього. Байдуже. Лише б відчути його подих на своїй щоці і згадати, що ж я відчувала, коли вперше танцювала з ним.
       - Янголе, як ти могла таке подумати? Авжеж, ні.
Він обережно взяв мене за руку і відвів в сторону. Звідси не було видно ні Юлі, ні її мачо.
Я ледве не зомліла, коли відчула його руку на своїй талії. «ТАК, Кудрявцева! Візьми себе в руки. Ще не хватало, щоб я зараз тут втратила свідомість!»
Я обережно поклала свої руки на його дужі плечі, і закрила очі. Просто я не могла дивитись в ці два блакитні озерця, які були прямо переді мною. Я боялась в них потонути! Його рівне дихання опаляло моє обличчя. Голова крутилась від сильних почуттів. Раптом він спинився і підняв моє підборіддя. Він дивився прямо мені в очі. Цей пронизуючий погляд, гарячий, чуттєвий…
       - Янголе, скажи мені…. Ти ще кохаєш мене?
Мені потемніло в очах. Тільки не зараз, тільки не зараз!!! Я не зможу збрехати.
Міш, я не хочу зараз про це говорити, - крізь сльози сказала я, і сама не впізнала свого здавленого, тремтячого голосу.
Я хочу знати, Янка! Мені треба це знати! Невже ти до сих пір мене кохаєш? Чому твоє серце билось так шалено? Чому ти відводила свій погляд? Скажи!
Гарячі струмочки потекли по моїм щокам. Таке відчуття, ніби він зламав замок до моєї душі, і зараз вивертав всі мої почуття.
Янголе, це так?
Я крізь призму сліз подивилась на його гарне обличчя. Останнє, що я побачила – це розмиті зорі. Потім – темрява. Мішка підхватив мене на руки. Я втратила свідомість…

Я повільно відкрила очі і провела пальцями по обличчю. Воно було вологе і холодне. На лавці стояла пляшка мінералки і лежали серветки. Я постаралась прийняти сидяче положення.
- Тобі краще? – почувся голос Мішутки десь поруч.
Я кивнула. Він присів біля мене і серйозно сказав:
- Ти мене дуже налякала. Якщо не хочеш повертатися до мого питання, не варто кожен раз втрачати свідомість.
       - Я не хотіла, - прошепотіла я.
       - О, які люди! – почувся п’яненький голос. Я подивилася вбік. До нас наближалася Юля, яку попідруки вів Діма. Вона зовсім не трималася на ногах і ледве ворочала язиком.
       - Юля, я просив тебе більше не пити, - на Мішиній скроні запульсувала синя жилка.
       - Тю, любий, не хвилюйся. Я не п’яна, зовсім не п’яна… - Юля зробила спробу сісти поруч зі мною на лавку, але, промахнувшись, приземлилась на асфальт. Діма підняв її.
       - О, і ти тут, моя ненаглядна! А я вже за тобою скучила. Ти, я бачу, часу даром не втрачаєш! – Юля нарешті побачила мене. – Ну що, суко, розказала вже Михайлику про те, як ми з Дімасиком зажимались в сортирі?
Мої нерви не витримали. Я легенько вдарила Юлю по щоці.
Від суки чую!
Ха, думаєш мені боляче? Чуєш, Мішуля, я тобі сьогодні зрадила. Ось з цим красенем. Давай, влаштовуй мені тут сцени ревнощів.
Міша стиснув зуби.
Юлю, замовкни!
І не подумаю. Чого це ти мені будеш рота затикати? А Діма такий пристрасний…
Міша стиснув її обличчя. Видно, боляче, бо Юля скривила свої пурпурні губки.
Мені це нецікаво. Янка, пішли! – він вхопив мене за руку і потащив до воріт. Там він зловив таксі.
Вулиця 50-річчя Перемоги, 40, - сказала я водію, дивлячись на те, як Міша намагався закрити дверцята. Він був на великих нервах.
Янголе, я не хочу повертатися додому в такому стані. Мені треба заспокоїтись. Можна, ми поїдемо до тебе?
Я кивнула.
       - Що за дурні запитання? Без проблем. Маршрут міняється. Беріть курс на вулицю Дачну.
Водій завів мотор, і машина зникла в темряві…

Заходь, - сказала я, вмикаючи світло у коридорі і згадуючи, коли Мішка востаннє був у мене вдома. У мене – це означає, що квартира дійсно моя. До інституту я жила тут з батьками, а потім сталося так, що на другому курсі ми купили невеликий будиночок в пригороді.
На той час я вже підпрацьовувала перекладачем в одному з видавництв і заробляла непогані гроші. Тому і я вклала чималеньку суму «зелених» в купівлю заміського будиночка. Згодом батьки вирішили переїхати туди, тим більше, що в тому районі об’явились дачні грабіжники, і залишати будинок без нагляду було небезпечно. До роботи батьки добирались на рейсовому автобусі чи на маршрутках (дякувати Богу, вони працювали не в іншому кінці міста і дорога займала від сили 15 хвилин). Таким чином, квартира в чудовому районі залишилась мені, і я відчула себе дорослою і самостійною. Я частенько приїжджала до батьків. А влітку взагалі їхала на дачу зразу після сесії і поверталась аж у серпні. Авжеж, приїздила у місто вирішувати якісь справи, затаритись продуктами і побачитись з друзями, та, здебільшого, вони приїздили до нас. Одна справа – сидіти в центрі розжареного міста в душному кафе, а зовсім інше – в тіні дерев їсти запашний шашлик, а потім з розбігу хлюпатись у річку…
Свою квартиру я облаштувала досить затишно, це була моя фортеця, де я могла відпочити і набратися сил.
Проходь на кухню, - промовила я, заходячи у ванну, щоб переодягнутись. Моє сріблясте плаття аж ніяк не вписувалось у маленьку звичайну кухню.
Я бачу, ти зробила ремонт? – почувся голос за дверима.
Я швиденько накинула червоний шовковий халатик, і тугіше затягнула поясок.
       - Так, вже рік тому. Ти будеш чай чи каву? – запитала я, намагаючись змінити тему розмови. Не варто Міші знати, що цей ремонт я зробила одразу після того, як ми з ним розійшлись для того, щоб зайняти чимось свою згорьовану душу. Та й в квартирі все нагадувало про Мішку.
       - Не знаю. Дай мені щось від голови. Скроні розриваються, - Міша уважно роздивлявся фотографії, які висіли на стіні в коридорі.
       - Ти і Олег, Олег і ти… Цікаво, куди ти поділа всі наші з тобою фотографії?
       - Я їх спалила. – тихим голосом сказала я. – Візьми ось це, повинно допомогти – я поставила на стіл чашечку приготовленого мате – чудового чаю, який сама обожнювала. Рядом я поклала таблетку анальгіну.
Міша, нарешті, перестав вивчати мою фото – виставку і сів за стіл.
Зараз я подивлюсь, що там є у холодильнику. Нам не мішало б перекусити. Мені здається, що тими ресторанними канапе і тарталетками не дуже то й наїсися.
Через хвилину я поставила перед Мішкою тарілочки з декількома салатами, швидко нарізала ковбаси та сиру, і принесла тістечка, які зготувала ще вчора вранці. Добре, що вчора до мене приходили батьки – приготована провізія ще залишилася, і Мішкин візит не застав мене зненацька.
А ти не змінилась. Все така ж турботлива хазяйка, - посміхнувся Мішка, куштуючи мій фірмовий салат.
Просто до мене часто заходять друзі, а я люблю, коли є чим пригостити. І, якщо ти не забув, я люблю готувати.
Я не забув, - сказав Міша, дивлячись мені прямо в вічі.
Розкажи мені, як в тебе справи? Як робота? – я намагалась відволікти Мішу. Найменше я хотіла, щоб він згадував наше спільне минуле.
Янголе, думаєш, мені зараз хочеться говорити про роботу? Мене перевели в інший банк. Зарплата гарна, колектив прийняв мене дуже привітно. Це питання вичерпало себе.
Можна тоді … запитати тебе ……. чому ти називаєш мене янголом?
Мішутич посміхнувся.
Я знав, що колись ти обов’язково про це запитаєш. Просто ти несхожа на всіх інших людей. Ти, немов, з іншого світу – з вищого, з кращого. В тебе світла душа, світлі думки і світлі почуття. Ти беззахисна і ніжна. За тобою хочеться йти. Ти здатна змінити життя кожного, ти захищаєш найрідніших тобі людей. Ти як янгол – охоронець.. – тут Міша замовк, зрозумівши, що він вже забагато сказав.
І як же тобі живеться без твого янгола – охоронця? – запитала я, витримавши довгу паузу.
Янка… - Міша сів переді мною навколішки і взяв мої руки у свої, - я не хотів, щоб все так вийшло. Вибач мене, я благаю. Янголе, я стільки разів кляв той день, коли вперше побачив Юлю.
Господи! Тільки не згадуй її імені в моїй хаті! Вона ж стерва! Вона егоїстка. Вона зрадниця. Вона нещира пустоголова лялька… - тут я запнулась. Щось я переборщила.
Але Міша не став на мене кричати і захищати свою діваху.
Я знаю. Але я не можу нічого з собою зробити. Я люблю її… Люблю, розумієш?
Я сиділа в фрустрації. Всі нерви затерпли, я не відчувала геть нічого. Добре, що в цей момент хтось подзвонив у двері, а то б я ще розревілася.
       - Хто? – здавленим голосом запитала я.
       - Янкі, може, ти поясниш, що це означає? – почувся сердитий голос Олега за дверима.
       - О, Боже, тільки його мені не вистачало, - застогнала я, відкриваючи двері.
       - Яна, це що за вибрики? Ти могла мені сказати, що ти їдеш? Я, як ідіот, бігав, шукав тебе по всьому ресторані. Ти не подумала, що я нервуватиму?!
Я мовчки сповзла по стіні.
       - Янкі? Тобі погано? Пішли, сонце, я напою тебе гарячим чаєм, - Олег було вже підхватив мене попід руки, та я вирвалась з міцних обіймів.
       - Я прошу тебе, їдь до себе додому, - прошепотіла я.
       - Яно, я не зрозумів…
       - Я не хочу тебе зараз бачити…
Олег хвилинку постояв мовчки, уважно роздивляючись чорні лаковані черевики біля порогу.
Він у тебе?
Олег, я прошу тебе, йди. Так, він в мене. Нам потрібно поговорити, і остаточно розібратись в наших стосунках.
Олег ще трохи попериминався з ноги на ногу, а потім направився до виходу.
А, доречі, я взяв путівки в чудовий пансіонат на нас вдвох. Так що після того, як я приїду з відрядження, ми поїдемо до Євпаторії…
Господи, тільки не в Євпаторію… Невже мені знову доведеться побачити місця, де ми з Мішкою гуляли минулого літа???! Я тихенько застогнала.
Янголе, з тобою все в порядку? – виглянув з кімнати Мішка.
Ніби так, - сказала я, повільно підіймаючись на ноги. – Там в кухонній шафці є вино. Відкрий, будь – ласка. Мені потрібно розслабитись.
Поки Міша чудив щось на кухні, я вийшла на балкон і сіла на невеличку канапу. Я любила там сидіти по вечорам і милуватись нічними картинами.
       - Вино подане, - Міша простягнув мені келих з рідиною кольору розпеченого янтарю.
Сам він сів біля мене і зробив великий ковток.
Ти не дуже приязно говорила зі своїм нареченим.
Він мені не наречений…
Яка різниця. Все одно закохані люди так не говорять.
Я уважно подивилась на Мішку.
А хто тобі сказав, що я його люблю?
Як?.......... Але всі ж кажуть, що ви скоро одружуєтесь.
Хай кажуть, лиш би мене не чіпали. Лишень не довбали б, що мені 21, а я ще досі ходжу не сватана.
Міша хвилинку помовчав.
Я ніколи б не міг подумати, що ти зможеш грати роль так правдоподібно. Ви гарна пара.
Дякую. Та це мене не тішить.
На балконі запала довга пауза.
Ти дуже сердишся на мене? – запитав Міша.
Я повернулась до нього.
За що?
За те, що через мене наші стосунки розпались… Я зруйнував твоє життя.
Я провела рукою по його виголеній щоці.
Я хочу, щоб ти був щасливий, дурнику!
Мішка нахилився до мене і взявши за обличчя, ніжно поцілував. Цей поцілунок був бажаний як з його сторони, так і з моєї. Я шоковано дивилась на нього, не зважаючись навіть кліпнути.
Вибач, я не стримався.
……… Тобі краще піти.
Міша мовчки пішов у квартиру. Я одним махом випила все вино. Потім тихенько скрутилась калачиком на канапі і гірко заплакала….


… Довго спати я не могла. Я відкрила очі і побачила на небі повний місяць, який світив мені просто у вікно. Я зручніше вмостилась на дивані і провела рукою по тому місцю, де ще декілька годин тому сидів Міша. Він пішов так же швидко і несподівано, як і тоді.
Я повернулась на півтора роки назад. Я була на четвертому курсі.
Того дня мене запросили поїхати на екскурсію в Софіївку. Погода надворі була чудова: тепла і сонячна, хоча був уже жовтень. Я із задоволенням спакувала сумочку, і в назначений час прийшла до автобуса. Народу була куча! Здебільшого наші студенти.
       - Привітик, Яночка! – до мене підійшла моя сусідка, яка вчилася на п’ятому курсі. – Ну що, вирішила поїхати?
Я кивнула.
- В нас поки що лише начитка, великих нагрузок немає, так що…
- Вікусь! Ти нашу кураторшу не бачила? А то вона загрузила мене своїми сумками і десь поділась. Думає, я всю дорогу таскатиму її багаж… - до нас наближався симпатичний хлопець з великими ясними очима.
- Ой, не знаю, Михасик. Доведеться тобі трохи попрацювати тягловою силою, - засміялась Віка. – Знайомся, моя сусідка Янка. Дивовижна дівчина: письменниця, поетеса, спортсменка. І, що саме головне, наша студентка.
- Ну, Вікі, дякую, зробила мені непогану рекламу, - посміхнулася я.
- Дуже приємно. Міша, - його посмішка послала мені сонячного зайчика. – Вік, займи мені місце в автобусі, мені ж треба Ларису Василівну знайти.
- Мішаня, поспіши. Зараз відправляємось. Автобус не чекатиме. І… е-е, скажи комусь іншому, щоб зайняв тобі місце. Мені зараз підвезуть цифровик. Іра- а- а! Зачекай! Ти купила води? А то дорога буде жаркою…
Віка швиденько побігла далі.
Невгамовна дівчина, - посміхнулась я. – Добре, я піду, а то я ще теж місце не зайняла.
Стій! Яно, будь другом, займи мені місце, будь – ласка. І поклади ось це, - Міша поклав біля мене свою спортивну сумку. – З мене морозиво, - вже віддаляючись крикнув він.
Я стояла у шоці. Але я взяла сумку і поставила на сидіння поруч з моїм. Я рада, що не відмовилась. Пізніше, коли Міша сидів біля мене, ми безтурботно гомоніли, ніби знали один одного все життя. Виявилось, що і він, і я любимо поезію, гарні пісні, і гру на гітарі. В Софіївці ми вже майже всюди ходили за ручку, а я була на сьомому небі від щастя. Ми просто спілкуватись, не задумуючись над тим, що буде завтра. Коли ми приїхали у рідне місто, ми розійшлись по домівкам, і вже вночі, лежачи в постелі, я схаменулась – а що, як ми більше не зустрінемось? Ми навіть не обмінялись телефонами… Але на наступний день Мішка заявився до мене додому з величезним букетом троянд і запропонував зустрічатись. Час до літа здавався казкою. Кожного разу я боялась, що вранці прокинусь і всього цього не буде – ні мого Мішки, ні чудових прогулянок, ні планів на весілля… Минулого літа ми разом поїхали до Євпаторії. Ніхто і не підозрював, що це буде наша остання поїздка. Там ми чудово відпочили. Чудові літні ночі, море, сонце, романтика… А потім все рухнуло. В той день, як ми повернулись додому, нас запросили на день народження. Я була дуже стомлена, ще в мене були «червоні дні», так що йти туди аж зовсім не хотілось. Мішка ж настоював. Ми вперше посварились, і Міша стукнувши дверима сам пішов на свято. Я знала, що він вже більше не повернеться. Через тиждень я дізналась про те, що на тому дні народженні він познайомився з дівчиною Юлею, яка на людях зваблювала його. Ще через тиждень після довгої розмови, я відпустила його – не було сенсу продовжувати наші стосунки, він весь час думав про неї… Я сказала, що розлюбила його. Так буде краще і для нього, і для мене. Він повірив. І пішов… Спочатку все, що я бачила – білий квадрат стелі. А потім …. Я навчилась жити без нього. Та, ось приглушені почуття, що, здається, померли, знову завирували у моїй душі. І, боюсь, цього разу позбутися їх буде набагато складніше…


7 липня 2007 року
… Я прокинулася десь біля семи. Сонце яскраво світило надворі, сонячне тепло відбивалось від прочиненого вікна і проникало на балкон.
Я піднялась з канапи і розпустила волосся, яке спуталось після сну. З великої зали почувся шум. Я затаїла подих. Ще цього не вистачало! Невже Мішка, виходячи, не закрив двері?!
Я озброїлась важкою вазою і тихенько прочинила двері до зали.
       - Ти? – ахнула я, спостерігаючи за тим, як Мішка спокійно сидів у кріслі, попиваючи кофе, і дивився фотографії.
- Доброго ранку, - посміхнувся він. – Ти ж казала, що спалила всі наші фотки.
Я склала руки на грудях і прихилилася до стіни. Мені на серці було так спокійно, ніби я вже звикла бачити Мішу у своїй квартирі кожного ранку. У Мішки було злегка скуйовджене волосся.
       - А ти казав, що йдеш…
- О… Знаєш, тільки-но я залишив тебе на балконі, я вирішив викликати таксі. Але не було вільних машин, і я залишився тут. Вибач, але мені не захотілось іти пішки, посеред ночі, з одного кінця міста в інший.
- Та добре, не виправдовуйся. Поснідаємо?
- Я вже, - Мішка піднявся і, підійшовши до мене, простягнув мені фотографії. – Будь-ласка, збережи їх. Обіцяєш?
Я по-ідіотськи кивнула.
       - Добре, я піду. Твій сніданок на столі. Дякую, що прихистила мене цієї ночі. – Міша легенько торкнувся моєї щоки і вийшов з кімнати.

Я пройшла на кухню. На столі стояв мій улюблений фруктовий салат, грінки і свіже видавлений яблучний сік. Телефон лежав там, де я його залишила вчора. Я взяла його і викликала меню останніх набраних дзвінків. Номерів таксі там і близько не було. Міша не робив жодної найменшої спроби піти з моєї квартири.
Я сіла в розгубленості.
       - Що ж за гру ти граєш, Соколов?
Я точно знала, що серце Міші належало Юлі не повністю, але так само воно не було моїм. Міша метався між двома вогнями. Невже він ще сумнівається?!
Я відкусила хрумку грінку.
       - Цікаво, Мішутка, кого ж ти, врешті, обереш?....


8 липня 2007 року
Перед від’їздом до Євпаторії мене чекало ще одне випробування – Його день народження. Дійсно, це було випробуванням ціною в життя. Куча наших спільних друзів, які кидають в мою сторону співчутливі погляди, і піднімають келихи за Мішу і Юлечку. Господи, якби мені можна було цього уникнути! Але я не можу відступити. Це означатиме, що я здалася. А кохати – це значить боротися за своє кохання. І я не збираюсь віддати Мішку ось так, без боротьби.
Подарунок Мішутці вже лежав у моїй спальні – чудова гітара з червоного дерева. Коли ми розійшлись, трапилось так, що в якійсь бійці за цю Джулю (Юлю, я маю на увазі;), яка відбулася в Міші вдома, поламали гітару. З тих пір він не грав на гітарі; а купити – не наважувався, адже це нагадало б йому про мене…
… Минулого літа в Євпаторію ми взяли дві гітари. Одного дня ми пішли в похід з нашими новими знайомими. Це були справжні туристи, які на плечах носили величезні рюкзаки, де можна було знайти все – від казанка і вудочки – до книжки Пелєвіна. Цікаві молоді хлопці, які за те літо обійшли весь Крим. В Євпаторії був їх кінцевий пункт призначення. Вони затримались і завдяки їм ми вкусили такого смачного і незабутнього похідного життя.
Так ось, того літа ми пішли в похід на цілий тиждень. І колишня Кудрявцева, яка боялась жучків і павучків, яка звикла до сухості і комфорту, до гарної їжі і одягу дуже класно вишивала по лісі з закоченими штанинами, з зав’язаною банданою; їла уху, зварену на відкритому вогні; спала на землі (!) в палатці.
Це життя стало мене приваблювати. Я чітко зрозуміла, що це – моє! Адже я – Скорпіон, а гори і ліс – це моє кровне!
Кожного вечора ми зручно вмощувались біля вогнища і на дві гітари грали пісні. Ми з Мішкою непогано співаємо; наш незрівнянний дует оцінили сотні людей. Особливо ми любили співати пісню «Вона» Плачу Єремії. Ми сідали спина до спини, брали гітару і …
Чудова пісня. Вона ніколи не переставала зачіпати самі приховані струни моєї душі.
Як би я хотіла знову почути, як він співає!!!





9 липня 2007 року
Ось і настав цей день! Проснулася вранці я з не найкращим настроєм. Прийдеться іти. Ще вчора Мішка подзвонив і строго - настрого сказав, щоб я обов’язково прийшла. З однієї сторони, я хотіла піти. 23 роки не кожного дня виповнюється. Мені хотілось в цей чудовий день бути з ним поруч. А з іншої – знову доведеться побачити Юлю. При цій думці мене трохи не знудило. Але прийдеться чимось жертвувати.
… Я стояла біля дзеркала і прискіпливо себе оглядала. Моє каштанове волосся, яке постійно закручувалось у неслухняні завитки, і яке я нещадно різала всі попередні двадцять років, зараз відросло і темно-коричневим водоспадом спадало на плечі. Зелені очі я просто підвела тушшю і під колір підібрала зелене шовкове плаття, яке доходило до колін… Надворі засигналило викликане мною таксі. Я важко зітхнула : «Ну що, Попелюшка, бал починається».
Мішка вирішив робити день народження у Роми на дачі. Рома був нашим спільним другом, саме на його дачі відмічалось все – від Нового року – аж до днів народження кожного з нашої компанії.
Коли я прибула, свято було вже у розпалі. Куча гостей танцювали надворі – Міша дуже компанійський. Збоку, під деревами, хлопці смажили шашлики. Серед них був і сам іменинник. Побачивши мене, він віддав свій шампур Ромі і направився мені назустріч, широко розкинувши руки.
Привіт, - посміхнулася я, цілуючи його у чисто вибриту щоку. – З днем народження!
Дякую, - засміявся Мішка, беручи мене за руку. – Ти трохи запізнилась.
Попелюшка дуже довго чекала карети. Слухай мене, імениннику. Мені вже набридло бачити сумно опущені кутики твоїх губ. Я хочу, щоб посмішка не сходила з твого обличчя хоча б сьогоднішній вечір.
Я постараюсь, - кивнув Міша, обіймаючи мене за плечі.
Я дуже хочу, щоб ти був щасливий… А, це тобі, - я, нарешті, згадала про те, що своєю вагою відтягувало мені руку.
Що це? – зацікавлено запитав Мішка. Він рвонув червоний подарунковий папір. – Гітара?!!! – очі Міші заблищали. – Янголе, я навіть не сподівався отримати такий подарунок! Дякую.
Я дуже хочу, щоб ти знову почав грати, - з почуттям сказала я. – Добре, я піду допоможу дівчатам накривати на стіл. – Треба було вшиватись. По витоптаній доріжці до нас наближалася Юля…
Згодом, коли ми вже сиділи в затишній альтанці, я не спускала очей з Мішки. Хоча він і пообіцяв посміхатися, не дуже він і дотримувався цієї обіцянки. Юля, що саме дивно, сіла не біля Мішки, а біля Роми. Я геть нічого не розуміла. Почала грати музика. Всі повскакували, хтось запрошував мене на танець, та я відмахнулась. Все, відпочили, пора і честь знати. Треба мотати звідси. Я про себе посміхнулась. Я вже вкотре тікаю з подібних вечірок.
Я пошукала очима Мішку. Йти, не попрощавшись, було межею безкультур’я. Але серед танцюючих його не було. Краєм ока я побачила чорні патли Юлі – вона танцювала з Ромою. Я покрутила головою – знову її вибрики.
- Ви не бачили Мішку? – запитала я у перших танцюючих.
- Подивись наверху. Здається, він пішов туди з гітарою.
Я посміхнулась. Пішов освоювати мій подарунок. Я тихенько піднялась на другий поверх і заглянула в першу кімнату. Там нікого не було, і я була б вже пішла кудись ще, але до мене донеслись звуки гітари. Міша, сидячи на балконі, зовсім без освітлення, грав мою улюблену пісню.
Я мовчки сіла на диван. Я не збиралась його переривати. Занадто давно я не чула, як він співає. Коли справа дійшла до приспіву, я і сама не помітила, як почала приспівувати. Після закінчення пісні Міша повернувся до мене.
Ходи-но сюди.
Мішка, Попелюшка вже втікає.
Посидь ще трошки зі мною.
Я підійшла до Мішки і сіла на лавочці поряд з ним. На балконі було майже темно. Лише вогні знизу, там де ще гуляли, відкидали світло на білі колони балкона.
       - Мішка, скажи, що твориться в твоїй душі?
Він відклав гітару і взяв мої руки у свої.
Де Юля?
Внизу…танцює, - а потім, трохи подумавши, я додала. – З Ромою.
Та хоч з Папою Римським. Мені все одно. Мені треба з нею серйозно поговорити.
Ого! Йому все одно? Щось новеньке. Ми трохи помовчали.
Дякую за подарунок. Він – найкращий.
Я посміхнулась.
Нема за що. Я дуже хотіла, щоб ти знов грав на гітарі. У тебе це виходить просто казково!
Мішка уважно на мене подивився.
Я не про це. Найкращий подарунок – це те, що ти прийшла. Я не думав, що ти зважишся. І ти одягла ту ж сукню, що одягала рік тому, на моє двадцяти двох - річчя. В той вечір я сказав тобі, що ми обов’язково одружимось.
От дурепа! А я й забула!
Ти все пам’ятаєш, - прошепотіла я.
Я пам’ятаю все, що стосується тебе, - так же тихо відповів він, стискаючи мою руку. – Мені так тебе не вистачає…
Я підняла очі. Мені це не почулось?
Скажи… ти ще досі кохаєш мене?
Я закрила очі. Він знову повернувся до цієї теми. Ну, що ж хоче знати правду – він її взнає.
       - Так, Мішка, кохаю…Я стільки раз намагалась викинути ці почуття зі своєї душі. Стільки раз… Та, думаєш, це так просто? Я не можу більше так. Я стомилась, - з моїх очей полились сльози і я зайшлась плачем.
       - Господи, янголе! Дякую! – Мішка міцно притягнув мене до себе. Він ніжно поцілував мої мокрі повіки і провів рукою по щоці. – Давай почнемо все спочатку.
Я відхилилась від нього.
       - Що ти сказав? Повтори.
- Давай почнемо все з нуля. Я так скучив за тобою.
На радощах я ще більше заплакала.
А як же Юля? Міш, як же вона? Ти ж її кохаєш, - крізь сльози проговорила я.
Вона вже мене дістала. В неї немає ні краплі вірності. Рома, Діма, Макс, Саша – це ще не весь список людей, з якими вона регулярно бачиться. Я не можу кохати таку людину. Моя гідність цього не дозволяє. Допоможи мені забути її.
З радістю, - прошепотіла я, гладячи його світле волосся. Мішка знайшов мої губи і ми довго згадували забутий смак наших ніжних поцілунків…


10 липня 2007 року
Промінь вранішнього сонця зупинився на губах Мішки. Я тихенько лежала поруч і, не зводячи очей, дивилась на нього. Світлі прядки волосся падали на високе чоло; очі були закриті, але я знаю, що вони кольору неба – в таке небо можна полетіти і не повернутися. Міша смішно наморщив носа – сонячний зайчик витанцьовував свій веселий танок прямо на його обличчі. Губи склались у вузеньку смужку – на цей раз кутики губ були підняті доверху.
Я люблю дивитись, як Мішутка спить. Я сиджу біля нього, як біля маленької дитини, боячись поворухнутись, щоб, не дай Боже, не розбудити.
Востаннє я ось так на нього дивилась півтора місяці тому. То був день мого народження. Але в мене не було ніякого настрою відмічати цю дату. В той день я прийняла в гості Сашку і Ніку – моїх найкращих, єдиних і неповторних подруг. Вірніше, в мене куча знайомих, друзів і подруг, але такі – даються один раз за все життя. Це дві людинки, яким я розповідала те, з чим іноді не могла поділитись і з мамою. Нікуся з Сашкою – зовсім різні, причому я більше схожа на Сашку. Але ми всі так органічно доповнюємо одна одну. Те, чого немає в одній, обов’язково є в іншій. З Нікою я познайомилась раніше, Саша приєдналась до нас дещо пізніше. Але з тих пір ми не розлучаємось. Нікуля у нас вже дама заміжня! Ось так, перша з нас заміж вискочила. Пішла в приватну клініку до стоматолога, і там знайшла собі чоловіка. Непогано, так? І коли якраз треба було писати дипломну роботу, ми всі сиділи в коридорі пологового будинку і чекали чуда. Ну Ніка у нас дівка незвичайна. От вона всіх нас і здивувала – народила близняток. Алінка і Лєнка – такі два малі карапузи. Обидві світленькі, такі гарненькі. Я – Алінчина хрещена, а Сашка – Лєнкина. Так що ми з Сашею з малими часто панькаємось, вже й своїх хочеться ;. От так то!
Так ось, з моїми дівками ми дуже мило посиділи і коли вони в 6 вечора пішли, я залишилась наодинці. Олег був у відрядженні, і це мене радувало – мені хотілось спокою і тиші. Але в половину сьомої в двері подзвонили. Спочатку з’явився незабутній букет з 51 ромашки (я віддаю перевагу польовим квітам), потім величезний білий пухнатий ведмідь, лише тоді я помітила усмішку Мішки. Той вечір я запам’ятала на все життя. В мене було таке відчуття, що Мішка повернувся назавжди. Та, як виявилось, лише на одну ніч. Вранці він поїхав на вокзал зустрічати Юлю – вона їздила у Київ. Я сиділа на балконі і курила. Чому я дозволяю Міші повертатися на одну ніч, на один день, а потім терплю, бачачи як він спокійно обіймає Юлю?! Напевне, тому що люблю. Чому ж тоді він так себе поводить? Мішка дуже порядна людина. Таких добрих, щирих, чесних хлопців я ще не зустрічала. Він не може просто так дурити голову одразу двом дівчатам. І я це знала. Нікуля у мене справжній психолог і експерт у справах сердечних. Вона там Фрейдів всяких начиталась, у людській психіці січе, то, що треба. Вона запевняє мене, що Міша не любить Юлю, і що вона його просто приворожила. Ось тому він і не може пояснити, чому її кохає; тому терпить всі її вибрики, тому все їй прощає, і все зносить. Та я не дуже в це вірю. Юля не дуже то змахує на відьму, та й відьомських замашок я за нею не помічала. Це раз. А по-друге, навіщо їй приворожувати Мішку, якщо вона його не любить? Ні, тут щось інше. Так я роздумувала не раз. Дуже часто після свого дня народження я намагалась розгадати таємницю їх відносин і вгадати чи скоро наш любовний трикутник викине когось зайвого, і хто це буде – я чи Юля…
Ведмідь так і залишився в мене. Та я його ховала у шафі, а то він дивився такими великими сумними очима, ніби хотів сказати, що Міша більше не повернеться. Та Міша повернувся. І я знову поклала Потапича на диван – він мене більше не нервував….
Міша повернувся на бік і відкрив очі.
Доброго ранку, люба.
Я посміхнулась. Як я відвикла від цих слів! Мішка ніжно поцілував мене і пішов готувати сніданок. Я розкинулась на ліжку. Це рай!!! Але тут щось кольнуло у серці. Моє життя влаштоване так, що в мене не може бути все занадто добре. Як тільки я витаю в небі від щастя – так і знай, що скоро все закінчиться.
Я не хотіла вірити, але в душі щось підказувало, що і цей рай не протягнеться довго.




13 липня 2007 року
Пройшло декілька днів. Все йшло пречудово. Ми з Мішкою згадували, як це – бути разом.
Вранці я прокинулась з гарним настроєм – аж поки мій погляд не впав на настінний календар. П’ятниця, тринадцяте. Раніше в такі дні зі мною не траплялось нічого страшного – максимум, я могла зустріти чорну кицьку, запізнитися на маршрутку чи в ду-у-у-уже рідких випадках зламати каблук. Але так не може продовжуватись постійно! Невже сьогодні щось трапиться? Господи, Кудрявцева, ти зійшла на нуль! Стала боязкою закоханою дуркою, яка більше за все боїться втратити Мішу, щойно отримавши його назад. Я потягнулась і провела рукою по простирадлу поруч зі мною. Там було пусто. Я звелась на лікті і покликала Мішу. Він зайшов до спальні, застібуючи сорочку.
Ти кудись ідеш? – підводячись, запитала я і поцілувала його в щоку.
Янголе, - стурбовано почав Міша. – Мені треба в лікарню. Подзвонила Юля, її маму збила машина. Мені треба бути з нею.
Міша, - покачала головою я…
Янка, мені треба підтримати її. Тобі не шкода її?
В моїй голові одразу пролунала відповідь «ні!»
В неї серйозні травми?
Не знаю. Здається, перелом руки, травматичний шок, ще щось.
Міш, будь-ласка, не йди, - благаючим тоном попросила я. Недобре почуття не давало мені спокою.
Янка, заспокойся! Їй, крім мене, немає до кого звернутися.
А як же ті всі Роми, Саші і так далі? – визиваючи запитала я, кидаючи подушку на крісло.
Яна! – крикнув Міша.
Я опустилась на крісло і заплакала. На мене ніхто в житті не кричав.
Сонце! – Мішка опустився переді мною навколішки. – Заспокойся! Я благаю тебе, не сприймай все так серйозно!
Я витерла сльози.
Мішутка, тільки повертайся швидше, прошу тебе.
Добре, - Мішка чмокнув мене у носик і вийшов з кімнати…

В дитинстві я думала, що янголів немає. Потім вирішила, що вони все-таки є і живуть на небі. Так я думала, поки не зустріла Мішку. Який переконав мене, що янгол – це я, і я, незрозуміло яким чином, затесалась серед звичайних людей. Я не дуже то й вірила в це, тому що мій характер не зовсім янгольський.
Коли ми з Мішкою розійшлись, я дізналась про те, що янголи теж плачуть…
В цю ніч мій янгол-охоронець, дивлячись на мене, напевне, виплакав стільки сліз, що по всьому світі міг пройти пристойний дощ.

Всю ніч я лежала на канапі і відсутнім поглядом дивилась на маленьку іконку на тумбочці. На годиннику пробило чотири години ночі. Міші ще не було….


14 липня 2007 року

… Вхідні двері скрипнули десь близько 11 ранку. Я підняла заплакані очі. На порозі стояв Мішка і ховав погляд. Я знала, що зараз він почуває себе винним.
Янголе, вибач, я трохи затримався.
Трохи?! Та його не було цілу добу! Але я змовчала, тільки з-під лоба уважно вивчала його міміку. Він явно нервував.
Я не міг її залишити. Просто не міг.
А мене зміг?
Янголе…
Все повторюється, Міша! Чому ти не слухаєш мене? Чому робиш те, що хочеш?!
Яна!
Я сіла на ліжку.
Все, розмову закінчено. Сніданок на кухні.
Та Міша все ще стояв на порозі, не збираючись іти ні за яким сніданком.
Яно… - зам’явся Міша – Мені ще треба буде піти в лікарню. Маму Юлі забрали до операційної, Юля сидить в коридорі і плаче. Я обіцяв привезти їй щось поїсти.
Я повільно встала і здивовано подивилась на нього.
Ти нікуди не підеш, - твердим голосом сказала я.
Ні, я піду.
Міша! Якщо ти підеш, можеш більше не повертатись! – я впевнено проговорила це, видавлюючи кожне слово. Хвилинку Міша стояв розгублено. Потім запитав:
Ти добре подумала, ставлячи такий ультиматум?!
Я різко повернулась.
Так! Ти мене кидаєш вже в другий раз! Кидаєш, коли вже все наладилось, коли все просто чудово, коли ти перестав думати про цю відьму, - закричала я.
По – перше, не смій її так називати! По – друге, в перший раз я тебе не кидав, ти сама сказала, що розлюбила мене. І я зараз не збираюсь тебе кидати, мені просто треба трохи побути з нею.
Ага! То знай, що тоді я не розлюбила тебе. Я просто відпустила тебе. Я не могла бути з тобою, коли ти постійно думав лиш про неї!!! Так буде і в цей раз!
Сама винувата! Якби ти тоді не відпустила мене, може, все було б по-іншому! Може, я б з часом забув її, і ми до сих пір були би разом?! – скули Міші ходили ходором.
Ну все, це занадто!!!
То це я винувата???!!! – закричала я, стискаючи руками скроні, які розривались від болю. – Я винна, що ти перетворився на раба, на цуцика, який завжди біля її ніг?! Ти ж перетворився на ганчірку, Соколов!
Очі Міші потемніли і стали кольору морського шторму. Та й в душі в нього, певно, заштормило.
Яно, - тихим голосом сказав він. – Заспокойся. Це все нерви. Чуєш? Я прийду і все буде добре.
Я втомлено впала у крісло. В мене геть не було сил щось крикнути.
Нічого не буде добре, - тихо промовила я. – Все починається знову. Ти знову бігаєш за нею. Іди, Міш. Я не хочу тебе бачити. Ти зруйнував моє життя, ти буквально вбив мене. Іди!!!
Міша помовчав і, взявшись за дверну ручку, запитав:
Це твоє останнє слово?
Я приречено кивнула. Міша важко зітхнув і вийшов з кімнати. Звук вхідної двері, що захлопнулась, пронизав мене через все серце. Все! Далі дороги немає. Я гірко заплакала.

… Янгол сидів біля Яни і намагався її заспокоїти. Він цілував її, гладив крилом і нашіптував гарні думки. Та Яна невтішно плакала. Янгол зітхнув. Якби ж він був видимий, Янка б одразу відволіклась від своєї проблеми. Янгол ще трохи постояв напроти дівчини і розчинився в повітрі. Тут він був безсилий…


15 липня 2007 року
Перший день без Мішки. Я лежу на канапі і просто думаю. Всі сльози я вже виплакала. Годинник на стіні швидко міняє позиції стрілок: 12.00, 13.00, 16.00, 18.00… Та я незмінно лежу. Мені не хочеться ні їсти, ні пити, не хочеться спати, не хочеться нікого бачити. Телефон розривається – дзвонили друзі, щоб, певне, запросити на черговий пікнік; батьки, щоб дізнатися як я; секретарка з видавництва, щоб запитати чи готовий переклад книги; тренер з аеробіки, минулий однокурсник, Олег з відрядження, і ще ціла куча непотрібних знайомих, яким просто хотілось почесати язики. Я мовчала. Я стомилась від всіх. Не стомився лише мій автовідповідач, який дзвінко говорив: «Добрий день! Нажаль, мене немає вдома. А то я б залюбки з вами погомоніла. Передзвоніть, будь-ласка, пізніше, або залишіть повідомлення після сигналу…»
Десь в пів-сьомої я встала; пішла до ванної. Там я заглянула до дзеркала і вжахнулась: минула красуня Кудрявцева зараз нап’ялила під очима миленькі сині кружечки, зблідла, і підпухлі від сліз очі ледве дивились на своє гидотне відображення. Та блін, невже я всю молодість проведу, сумуючи за цим Соколовим?! Так, Кудрявцева! Ти завжди була сильною, прояви характер і зараз! Невже я не зможу навчитись жити без Міші? В світі, крім кохання, є ще ціла куча інших цікавих справ!
Я вмилась холодною водою і, зайшовши на кухню, прихватила тарілочку з кремовими тістечками, які я купила для нас з Мішкою. З ними, і з бокалом вина я вмостилась на софі напроти телевізора і включила свій улюблений диск – фільм «Іронія долі». Його я можу дивитися хоч кожен день. І по барабану, що надворі – літо, що в тістечку багато калорій, що в кімнаті не можна їсти, що не можна пити на голодний шлунок. Гори все синім пламенем!
Тільки-но я з’їла перше тістечко, мені стало недобре. Я ледве добігла до туалету. Там я вирвала. Ще півгодини по тому я намагалась влити в себе хоч чашечку міцного чорного чаю, як робила в дитинстві моя мама, та мене нудило при одному погляді на їжу. Я поміряла температура – 36,8 – нічого особливого. Тут в мою голову прийшла страшна думка. Господи, тільки не це! Я побігла до спальні і відкрила невелику шафку, яка слугувала мені за аптечку. Там я знайшла тест на вагітність (мені ще ніколи не доводилось ним користуватись) і пішла до туалету…
Через якісь півгодини я стояла шокована, з вузенькою смужкою тесту в руках. Я тримала його так, як сільська баба тримає мобільний телефон, не знаючи, що з ним робити. Тест був позитивний. Господи, я вагітна! Я сповзла по стіні, обіймаючи коліна руками. Що ж робити, Боже? Одне я знаю точно – треба подзвонити моїм дівкам.

…Поки Яна чекала на подруг, її янгол тихенько сидів біля неї і казав: «Янка, не думай це робити! Чуєш? Не думай! Ти собі ніколи цього не пробачиш!».

.. Коли в кімнату ввірвалась Сашка, я сиділа у кріслі, піджавши під себе ноги.
А Нічка де?
Вона повезла малих до Діминої мами. А то там вже жаліються, що внучок давно не бачили. Я її не застала.
Сашка плюхнулась біля мене, і, помітивши сльози в мене на очах, почала психоаналіз. Цього вона у Ніки непогано навчилась.
Янусь, що трапилось? А то я по телефону нічого не могла зрозуміти. Він тебе кинув? Знову його ця причарувала?!
Я схлипнула. Біля подруги можна й пожаліти себе, поплакати.
Ага. Але це не саме страшне, - проговорила я крізь сльози. – Сашка, я… я… - зібравшись з духом, я, нарешті, випалила - … я вагітна.
Саша хвилинку сиділа мовчки. Вона явно не чекала такого! Вона, авжеж, хотіла стати хрещеною моєї дитини, але ж не так швидко!
Від Міші?
А від кого ж, - просоплявила я.
Сашка уважно подивилась на мене.
Янчик, ти ж не думаєш позбутись дити..
Я не робитиму аборт! – перервала я її. Ні за що!!! Ще в школі я надивилась фільмів про аборти і поклялась, що ніколи цього не зроблю.

Янгол, який весь цей час сидів між Яною і Сашею, задоволено усміхнувся і, осипавши подружок срібним пилом, зник…

Я народжу цю дитину, - вимовила я.
Сашка в знак підтримки стиснула мою руку.
Мішка знає?
Ні, - стрепенулась я. – Ще чого не хватало. Сашка, мовчи!
Але тоді він би точно повернувся. Він ніколи не відмовиться від своєї дитини.
Я помотала головою.
Сашунь, я не хочу, щоб він повертався через дитину. Це буде не те, це буде нечесно. А я граю лише по правилам. Нехай все буде, як буде. Я навіть пальцем не поворухну, щоб щось змінити. Дитині, авжеж, буде важко без батька, але я віддам їй всю свою любов.
Янка, виховувати дитину без батька – це не вихід, - зам’ялась Саша. – Олег тебе так кохає, він би все зрозумів, простив і прийняв цю дитину.
Я кинула на Сашку швидкий погляд.
Виходити заміж не по коханню?! Фу, яка гидота! Саш, ти не могла придумати щось інше?
Але він принаймні кохає тебе.
Це не вихід. Все виходить так, як у вірші: «Мы любим тех, кто нас не любит. Нас любят те, кого не любим мы…»
Сашка піджала губи.
Не засмучуйся. Може, все устаканиться?
Ні.
Ну, Януська, не все ж так погано!
Так, не все. Просто ця вагітність звалилась на мене, як сніг на голову. Я ніяк не можу звикнути до того, що нас двоє, - я поклала руку на поки що плаский живіт.
А ти що, не помічала затримок? - здивувалась Сашка.
Знаєш, я була така зайнята Мішкою, що списала все на перевтому і нерви.
Сашка покачала головою і посміхнулась.
Ну, Кудрявцева. Тебе скоро роздує, і ти не будеш влізати в жодне плаття.
Я відмахнулась.
Зате в мене буде маленьке янголятко, яке замінить Мішу і стане сенсом мого життя.
Саші було нічого заперечити. Вона простягнула руки і обійняла мене.
Для початку дуже навіть непогано!!!

18 липня 2007 року
Дорогу я перенесла відносно нормально – мене лиш трохи нудило. Ну, півдня і ніч у розжареному потязі – тут і проста людина замахається, не те, що вагітна;. Напередодні в новинах передали цикл повідомлень про автокатастрофи, які трапились на кримських трасах за останніх декілька днів. Тому своєю машиною Олег побоявся їхати.
Як ви вже зрозуміли, я таки поїхала на море разом з Олегом. Це рівним рахунком нічого не означає, мені просто потрібно відволіктись і відпочити. З Олегом я спілкуюсь нормально. Поки що нормально. Він навіть не підозрює, що трапилось в час його відрядження. Якби на його місці був Мішка, мені здається, що, побувши зі мною цілий день, він би одразу розгадав, що я вагітна. Занадто вже часто я прикладала руку до живота, щоб перевірити як там маля; я стала дуже обережною. Та Олег не звертав на це уваги. Ми підійшли до пансіонату. Я шумно видихнула:
Це і є те місце, де ми будемо жити?
Так, - кивнув Олег, витираючи з лоба піт і ставлячи на землю важку валізу. – Пансіонат «Перлина».
Він би міг цього не казати. Я й сама чудово знала цю назву. Минулого року ми з Мішкою жили саме тут…. Ми зайшли у білосніжну будівлю у формі кулі…
Після обіднього сну Олег пішов до моря, а я, пославшись на втому і головний біль, залишилась у номері. Я вийшла на балкон. Попереду було море – синє, аж волошкове, з білими великими «барашками». Справа був чудовий парк, де ми в тому році днями пропадали з Мішкою. А зліва, за деревами, виднілись купола храму. Рік тому ми ходили туди на екскурсію. Це був чудовий старовинний храм з великим кладовищем напроти. Я швидко зайшла до кімнати і витягнула з сумки хустинку – мене тягнуло у храм, але цього разу не в якості туриста…
Я підійшла до воріт церкви. Неподалеку поралась якась жіночка, яка зрізала з кущів троянди.
Матушка, - покликав її хтось.
Жінка кивнула головою. О, то це матушка! Я прибавила ходи і, швидко накидаючи на голову платок, догнала матушку.
Вибачте, матушка, а церква відкрита?
Жінка уважно на мене подивилась. В неї були добрі – предобрі очі. Здавалось, що такі очі ніколи не можуть плакати.
Храм Божий відкритий завжди і для всіх.
Я посміхнулась. Дурнувате запитання! Я пішла скоріше.
А що в тебе трапилось, дитино? – почувся голос матушки в мене за спиною. – Чого очі заплакані?
Я призупинилась. Мені так хотілось поділитись з цією жінкою своїми проблемами.
Розкажи мені, стане легше, - матушка взяла мене за руку. Ми сіли на самій далекій лавочці…
Після того, як ми з матушкою Фатіньєю поговорили, я зайшла до церкви. Трохи постоявши на вході, я взяла свічку і підійшла до ікони Святої Богородиці. Матушка сказала мені помолитися саме їй, скорій помічниці і заступниці.
Я тремтячою рукою запалила свічку. «Богородиця Діво, радуйся…» - я ніколи не була дуже віруючою, але деякі молитви зі свого дитинства все ж таки спливали в моїй пам’яті.
На виході я звернулася до Бога.
Господи, допоможи мені. Ти ж знаєш, як я люблю Мішку. І що чекаю від нього дитину. Божу, прошу тебе спасти мене й мою дитинку. Ти ж знаєш, що краще – чи щоб Міша повернувся, чи залишився з Юлею. Нехай буде воля Твоя, Господи. Нехай буде так, як Ти хочеш, а не так як я хочу. Дякую Тобі за все. Не залишай мене!
З цими словами я повільно, але вже впевнено і твердо вийшла з церкви.
Коли я прийшла в номер, Олег вже був там.
Куди ти ходила?
Я нервово кинула сумку у крісло.
Ти кожну хвилину збираєшся мене контролювати?
Ні, - спокійно відповів Олег. – Просто запитав.
Ходила до церкви.
Хм, добре. Янкі, сядь, я хочу з тобою поговорити.
Я слухняно присіла біля нього.
Янкі, я хочу сказати, що ми приїхали сюди не просто так, як ти думаєш.
Я різко дьорнула бровою.
Янкі, якщо ти ще не помітила, я тебе дуже кохаю. Я тобі не раз це казав. Я думаю, прийшла пора якось узаконити наші стосунки. Я дав тобі достатньо часу розібратися зі своїм минулим. Виходь за мене заміж…
Я трохи не поперхнулась. Олег говорив на повному серйозі і це мене злякало.
Олег…
Янкі, обіцяю тобі, я все життя опікатиму тебе. Я буду берегти і любити тебе. Ти не знатимеш жодних проблем…
Олег, але… - запнулась я, не наважуючись сказати йому про відсутність будь-яких почуттів. – ти для мене… друг. Самий кращий, самий вірний, але… всього на всього друг.
Олег подивився мені в очі.
Щоб ти знала – нормальна сім’я починається саме з дружби, довіри, а не з божевілля і пристрасті.
Я прикусила язика. Може й так?! Я різко встала, підійшла до тумбочки і витягнула цигарки. Взявши одну, я вийшла на балкон. Переді мною розкинулось море. Грізне, величне, воно завше заспокоювало мене. Я могла годинами спостерігати, як тече вода. Я дивилась на великі хвилі, які простирались аж до горизонту, і, здавалось, ніде не закінчувались. В таких ситуаціях я завжди відчуваю себе маленькою піщинкою в такому величезному життєвому морі. Піщинкою, якій виділена лише одна мить – для життя…
Олег підійшов дуже непомітно і розвернув мене до себе. В мене по щоках котилися сльози. Останнім часом я стала занадто сентиментальною. Я різко видихнула гидкий і гіркий дим. Буду рубати правду!
Олег.. – я набрала побільше повітря. – Я вагітна. Від Соколова.
Я уважно спостерігала за Олегом. Його очі потемніли. Наближається шторм? Олег простягнув руку і одним махом відкинув мою цигарку.
Тобі не можна палити. Шкідливо для дитини.
Тільки й всього?!!! Я легенько потягнула носом.
Олег, ти так спокійно відреагував… – Олег примружено подивися на море.
Я виховаю цю дитину, як рідну.
В мене з очей хлинули сльози. Я підійшла і обійняла його. Дивна людина! Якби оце мені так зараз заявили, я би вже порвала з цією людиною сто і один раз. А він… Як можна так любити? І чого я не можу змусити себе покохати Олега? Він би мене на руках носив, в нас була би велика дружна сім’я…Як мені позбутися цієї дурнуватої одержимості Мішкою???
Коли я трохи заспокоїлась, Олег трохи відсторонив мене від себе і запитав:
То як? Ти готова стати моєю дружиною?
Господи, як же це так виходить?! Олег, як одержимий, кохає мене, я понад життя люблю Мішку, а він бігає за Юлею. Класно, да? А зі сторони моє відношення до Олега, напевне, жахливо виглядає.
Я подумаю, - відповіла я, приховуючи погляд під непролазним рядом вій. Я наперед знала свою відповідь… - А зараз я трохи відпочину.

Ввечері я вперше помолилася перед сном. На душі в мене стало так легко, та спокійно, що я відверто посміхнулась своїм недавнім страхам. Я лягла на постіль і поклала руку на живіт.
Нічого, мале! Я обіцяю тобі, все буде добре! Ти житимеш у чудовій сім’ї. Все скоро зміниться.. на краще. Я тобі обіцяю…


19 липня 2007 року
Вранці я прокинулась від тягнучого болю внизу живота. Я до жаху злякалась, швидко зіскочила з ліжка, і в одній коротенькій нічній сорочці побігла на кухню. Там я випила міцного чаю, і живіт ніби заспокоївся. Я з полегшенням зітхнула. Це все від нервів, всього лиш від нервів. Я взяла в руки мобільний. Ого, 12 пропущених від Сашки і 10 від Ніки!!! І, як на зло, в мене на балансі вели-и-икий гарний нуль. Так що передзвонити я зможу хіба що по трубі;. Ну нічого. Якщо Петраковій і Мирончучці щось дійсно треба, то вони мене з-під землі дістануть!
На морі ми з Олегом побули досить недовго – погода зіпсувалась не на жарт. Море жахливо штормило, хвилі сягали людського росту, дув прохолодний вітер. Я два рази окунулась, і зараз натягувала на ще вологий купальник синій на лямочках сарафан.
Янкі, я збираюсь в місто за фруктами збігати. Якщо врахувати те, що ти чекаєш на дитину, вітаміни тобі не завадять. Ти зі мною? – глянув на мене Олег, скручуючи солом’яні килимки, на яких ми лежали.
Олежка, я так змерзла. Піду в пансіонат. Ти не проти?
Олег подивився на мої посинілі губи і накинув на мене свою футболку.
Добре. Я піду сам. Іди. Ти якраз встигнеш на обід.
Я взяла на плече пляжну сумку, і, помахавши Олегу рукою, пішла по піщаній доріжці. Через хвилин десять, коли я вже повільно наближалась до «Перлини», з неба хлинув дощ – густий, великий. Я, голосно зойкнувши, побігла вперед, намагаючись оминати важкі свіжі дощові краплі. Та марно! Я вже вся була мокра – до самих кісточок. Я припустила бігу, та наштовхнулась на щось тверде. Чиїсь загорілі руки міцно мене обійняли. Я хотіла було вдарити цього прилипчивого незнайомця, та щось мене зупинило.
Я потягнула носом. Знайомий запах! Я обережно підняла очі. Два блакитні озерця, сонячний зайчик на губах. Я стояла зовсім розгублено, просто кинувши руки. Беззахисна, вся мокра і тремтяча. Мішка просто міцно тримав мене за талію, не наважуючись відпустити. Він явно не чекав такого прийому. Я холодно подивилась йому в очі, а потім відвела погляд. Дощ захлістував обличчя, дощові краплі змішувались зі сльозами. Неможливо було зрозуміти чи то дощ, чи то я невтішно і гірко плачу. Ось чому дівки мені надзвонювали! Господи! Я тільки почала його забувати.
Мішка ніжно відкинув мокру прядку волосся з мого обличчя і поцілував мене в холодні мокрі губи. Я приречено подивилась на нього, і на мене накинулась темрява.
Коли я відкрила очі, Мішка ніс мене по коридору до мого номера. За нами по красному килимі тягнулась смішна мокра доріжка. Коли він поклав мене на постіль, я чим вище натягнула ковдру і шумно зітхнула. Міша сів поруч і взяв мою руку.
Я повернувся за тобою.
Я незворушно дивилась на білу стіну.
Я кинув Юлю.
Я повільно закрила очі. Господи, дай мені сили витримати все це!
Вона і справді приворожила мене. Я знайшов у себе під подушкою якийсь брудний чорний платок.
Я подумки посміхнулась. От у Нічки інтуїція! А я її не слухала!
Янголе, я люблю тебе. Вибач дурня!
Я різко на нього подивилась.
Соколов, не смій мені говорити про кохання!!! Я тобі не вірю.
Янголе, вислухай мене! Я стільки раз згадував ті часи, коли ми були разом. Це були найщасливіші дні мого життя. А що я можу згадати про Юлю?! Постійні зради, образи, сварки. Зайчик, я не кохав її. Я прошу тебе, вибач мене. Востаннє. Давай спробуємо в третій раз! Все буде добре, обіцяю.
У мене від цих слів в горлі став клубок сліз.
Міш, дай води, - крізь сльози прохрипіла я. Міша швидко налив з графина склянку мінералки і уважно дивився, як я жадібно випила її одним махом. Потім він якось по-батьківськи приклав губи до мого лоба.
Янголе, що з тобою? Ти мене непокоїш. Ти стала занадто часто втрачати свідомість. У тебе проблеми?
Я відвела голову і подивилась у вікно. Мішка міг запросто прочитати правду в моїх очах. Міша пальцем повернув моє обличчя до себе.
Розкажи мені…
Міш, я… вагітна, - прошепотіла я.
Міша якось дивно обхватив голову руками і качнувся.
Господи, я … запізнився… так мені і треба.
Я подивилася на нього і побачила неймовірний і непідробний сум на його обличчі. Він виглядав цілком відверто і правдоподібно.
Вчора Олег запропонував мені вийти за нього.
Міша тільки опустив голову ще нижче. Гарячі сльози закапали мені на руку. Мішка вперше плакав. Сильний, могутній Соколов плаче?!!! Мені стало так шкода його, і я ледве переборола бажання погладити його по вологому після дощу світлому волоссю.
Мішка, - тихенько позвала я.
Міша повільно підняв на мене свої блакитні очі, які лили солоний дощ.
Я відмовила йому.
В його очах промайнула надія.
І… ,- я трохи запнулась, знаючи, що зараз я скажу фразу, яка кардинально змінить моє життя.. – це твоє дитина…
Міша до болю стиснув мою руку.
Янголе, це правда? - я усміхнено кивнула. Мішка з радісним вигуком кинувся мене обіймати. Він обхватив руками моє обличчя і почав мене цілувати.
Хто це? Хто? Хлопчик чи дівчинка? – з посмішкою запитав Мішка, поклавши долоню на мій трохи кругленький животик.
Я ще не знаю.
Міша трохи помовчав.
І коли ми зробили цю дитину?
На моє…
… день народження, - закінчив Мішка. – Просто чудово.
Він встав і почав ходити по номеру.
Господи, я буду батьком! Мені ще досі не віриться! – Мішка підхватив мене на руки і закрутив у повітрі. Потім, поклавши мене на крісло, він став переді мною на коліна.
Знаєш, в дитинстві я мріяв побачити янгола. І ось моя мрія збулась. Я зустрів янгола, але, нажаль, не одразу зрозумів, що він посланий мені Богом. Я часто ображав своє янголятко. Та воно прощало мене і завжди приймало назад. Тепер я хочу, щоб цей янгол жив поруч, прокидався біля мене і народив мені маленьких янголяток.
Мішка вийняв з кишені оксамитову коробочку. В ній лежало дві весільні обручки, з діамантами у формі перлини. Я посміхнулась.
Янголе, кінець цієї казки залежить саме від тебе.
Я легенько провела по його щоці.
І жили вони довго і щасливо, і померли в один день, - прошепотіла я. Цього було достатньо. Мішка все зрозумів. Він підняв мене на руки.
Я кохаю тебе понад усе. І так буде завжди. Я обіцяю.
В цей момент моя дитинка вперше гупнула ніжкою в мій живіт.

Коли ми трохи заспокоїлись, я почула шум на першому поверсі.
Олег прийшов, - прошепотіла я. – Посидь, я зараз.
Я спустилась вниз і підійшла до дверей. Я не могла подивитись на Олега, я просто опустила очі і втупилась в підлогу.
Олег….я маю тобі щось сказати… - я нарешті набралася сміливості подивитися йому у вічі. Його очі дивились з таким жалем і смутком, що мені стало не по собі. Олег підійшов до мене і взяв мене за руку.
Янкі, я, здається, знаю, що ти хочеш сказати. Я вас бачив…. – мої очі наповнились сльозами. Все виявилось набагато простіше.
Вибач. Мені дуже прикро… - в мене по щокам текли сльози, Олег ніжно їх витирав.
Скажи мені одне – ти любиш його?
Люблю, - сказала я.
І ти виходиш за нього? – я кивнула.
Тоді я ні в чому тебе не виню. Ти повинна бути щасливою. По-іншому і бути не може. Ти заслуговуєш це. І я не маю ніякого права ставати на перешкоді твоєму щастю. Будь щасливою. І … хоч колись… згадуй мене… - очі Олега підозріло заблищали.
Я міцно його обійняла.
Вибач мені. Я дуже завинила перед тобою. Вибач, що давала надію, що грубила, відмовляла. Я зіпсувала тобі життя…
Не переймайся цим. Все добре. Я не серджусь на тебе. Значить, так мало бути…. Ну, я піду. Викличу таксі, заберу свої речі. Між іншим, номер оплачено ще на два тижні. Залишайтесь тут. Нехай це буде моїм подарунком до вашого весілля…
Олег мовчки вийшов. Я тихо сповзла по стіні. Господи, я не хотіла зробити йому так боляче. Але я завжди була чесною з ним. Я казала йому прямо у вічі, що він для мене – друг. І він все терпів. І кохав мене. А я дозволяла себе кохати. Я перевела погляд на підлогу. На лакованому паркеті залишився величезний пакет, в якому розкидано лежали персики, банани, яблука і зелений виноград… Як важко втрачати близьких людей!


10 серпня 2007 року
П’ять днів назад ми відгуляли наше весілля. Гуляли три дні підряд. Гості були просто в захваті. Ми з Мішкою зізвали всіх своїх друзів, родичів, минулих одногрупників, щоб поділитися своєю радістю. Ми з Мішуткою не переставали посміхатися. На всіх весільних фотках сяяли дві широкі щасливі усмішки. Був Загс, були випущені голуби, авто рейд по місту з великими лімузинами і Мішиними друзями – байкерами. Далі ресторан, сотні вигуків «Гірко!», букет, який зловила моя Сашка. Сашенька була в мене старшою дружкою. У Мішки боярином був Влад – його кращий друг. І коли я від’їжджала, то помітила, що у них там щось накльовувалось. Саші Влад подобався вже давно, так що сприятливі умови для розвитку їх стосунків, безумовно, були….
Ввечері мене викрали, викуп, купа подарунків, перша шлюбна ніч………….
На другий день ми поїхали на катері по річці. Це було просто чудово. Правда, на мені була вже не пишна біла сукня, а білий купальник. Але фату я, все ж таки, начепила;. Давно я так не веселилась. Бризки води, шампанське, сонце, легкий вітерець і кохана людина поряд. Що ще треба? На третій день весілля ми всією братією пішли в похід. Справжній, з ночівлею і палатками. Вогнище, шашлики, і дві гітари, які грають в унісон. З нами пішла тільки молодь, старші залишились вдома, бо були просто не в тому стані, щоб долати такі відстані;.
Вчора ми ледве вирвались від гостей і поїхали в медовий місяць. Сьогодні ми вже розгулювали по Парижу. А куди ще можуть поїхати двоє без тями закоханих?! Я геть не уявляла, що може бути так добре! І я впевнена, що так буде все життя.



6 жовтня 2007 року
На вулиці стоять золоті деньки. Осінь… Моя улюблена пора року. Адже саме восени ми зустрілися з Мішкою. Ми з ним часто гуляємо по осінньому парку, тримаючись за руки і підкидаючи ногами шершаві листочки. Сонце золотом відбивається в моєму каштановому волоссі, а на губах Мішки грається сонячний зайчик. Мій живіт трохи виріс. Я часто прикладаю руку до живота, намагаючись вгадати, чи все добре там, у нашого малюка. Мішка теж частенько лежить, прихилившись вухом до живота. Наш пацан (ми з Мішуткою жахливо хочемо хлопчика) все частіше і частіше подає нам сигнали. В принципі, нічого особливо не змінилось. Я працюю все в тому ж видавництві, але переклади беру на дім і, переважно, дитячі казки. Мішу підвищили і він став замісником директора банку. Ми живемо поки що в мене, але за містом, недалеко від будинку Нічки і Міті будується наш дім. Мішка днями там пропадає, продумує все до найменших деталей. Я ж пообіцяла взяти на себе внутрішнє оздоблення. В мене з дитинства був потяг до дизайну. Батьки і наші друзі дуже нам допомагають. Все просто супер…
В коридорі скрипнули двері. Мішка повернувся з роботи. Я відійшла від письмового стола – доробляла переклад книги. Мішка зайшов до кімнати і, скинувши піджак, підійшов і поцілував мене.
       - Привіт, - я уважно подивилась на нього. Між бровами залягла ледве помітна зморшка. – Любий, щось трапилось? – занепокоєно запитала я, гладячи його по світлому шовковистому волоссю.
       - Сьогодні Юля розбилась на машині.
Останнім часом мене перестало тіпати при імені Юля. Декілька тижнів після весілля вона намагалась дзвонити, шантажувати Мішу. Але він давав їй грубий відбій. Потім все затихло.
На смерть?
Мішка кивнув.
Міш, якщо хочеш, можеш піти на похорон. – Мішка покачав головою і міцно мене обійняв.
Янголе, ми ж домовились не ворушити минуле. Земля їй буде пухом.
Я сумно посміхнулась.
Будеш їсти?
Ні, я перекусив у банківській столовій. Ходімо погуляємо. У парку зараз справжній листопад.
Я швидко одяглась і через 10 хвилин наші ноги ступали по м’якому килиму з листя. Мішка притулив мене до себе. Крізь кофту я відчувала стук його серця, і всередині мене, внизу живота, я чула тихеньке серцебиття.
Кошеня, я люблю тебе, - сказав Мішуля, занурюючи обличчя у моє волосся. Навколо нас тихо, безшумно падало листя.
Осінь… - прошепотіла я.

22 липня 2021 року
       - Мішка! – погукала я, виходячи надвір. – Ми під шашлик яке вино будемо?
       - Давай «Бастардо»! – крикнув Мішка, рукою розганяючи клуби диму, які йшли від мангала…

З дня нашого весілля пройшло 14 років, але наше кохання ніколи не носило табличку «вчорашній день». Наша любов росла, і вона подарувала нам трьох діток. Нашому Андрюші вже 14. Вже такий дорослий! Він унаслідував пряме світле волосся і мої смарагдові очі. Просто красунчик. Він нагадує мені Ді Капріо в «Титаніку». Бідні будуть ті дівчата, які попадуться на його шляху. Як він розбиватиме серця! Вже зараз нам додому телефонують дівчата, його подруги, однокласниці. А подумавши про те, що буде через якихось п’ять років, взагалі страшно. Поки що Андрій Михайлович не дуже й то помічає дівчачі погляди на своїй високій і спортивній фігурі. Але, думається мені, це прийде з часом.
Через два роки після нашого мачо народилась Дашка. В неї, таке ж, як в мене, густе, довге каштанове волосся і блакитні-блакитні очі. Зараз Дашка така худенька, тоненька, неначе камишинка. Вона займається бальними танцями. І Андрюша, і Дашка грають на гітарі, продовжуючи сімейну традицію. Дашуня вже освоює ази художньої школи – хоче втілити мою нездійсненну дитячу мрію – стати дизайнером інтер’єрів. Поки що вона практикувала на нашому будинку, а в майбутньому - хто знає… Андрюша з професією вже визначився. Він піде по моїм стопам – він марить перекладознавством. Англійської я навчила малого ще в п’ять років. Зараз він освоює німецьку і французьку. А в перерві між уроками, побаченнями і футболом він няньчить Соньку. Це наша сама маленька карапузічка. Соньці всього три, і вона справжній янгол. В неї кучеряве світле волоссячко і блакитні очки. Наше янголятко більше всього обожнює, як тато розповідає казки. Тому Мішка часто пропадає в дитячій спальні. Мішка зараз ще більше змужнів, трохи відростив волосся і невелику борідку. Йому іде. Він нагадує Бреда Піта в найкращі роки;. Нині Мішка працює директором банку. Це надзвичайно важка і відповідальна робота. Надивившись кримінальних сводок, я часто переживаю за Мішку, але він в мене порядний, не підтримує ніяких сумнівних зв’язків і не крутить «чорних» махінацій. Я працюю у великій фірмі при моєму видавництві піар – менеджером. І через роки все одно не можу покинути перекладацьку справу. В мене завжди на столі лежить книга з видавництва. Просять перекласти, і я перекладаю, для душі.
Років з десять назад наш будинок, нарешті, вистроївся. Зараз, після багатьох років неперервного догляду, навколо нього росте великий плодовитий сад. Там є дерева, які були посаджені в дні народження наших малих. Ці дерева ростуть з нашими дітьми. Біля будинку є каруселі для малих, і басейн для дорослих. В наш будиночок ми вклали душу… Сюди полюбляють приїздити наші численні друзі, та й батьки, які пишаються тим, що їхні діти живуть в такому мирі і злагоді.
Сашунь, ти вже нарізала помідорчики? – запитала я, ставлячи торт і вино на піднос. Моя Сашка вже доробляла бутерброди і, облизуючи пальці, споглядала витвори кулінарного мистецтва.
Дівчата, ви там ще довго? – на кухню заглянула Нічка. Взагалі, за цих 14 років ми мало змінились. Дівки залишались молодими і душею, і тілом. Тим більше, що ми з ними двічі в тиждень відвідували тренажерку.
Все, пішли. А то, чоловіки вже, напевне, зачекались.
Ми підхватили дві великі таці наїдків і вийшли надвір. В невеличкій альтанці сиділи, гомонівши про щось, наші діти. Ми ні на хвилину не переставали спілкуватись, тому вони росли буквально разом. Нікині Лєнка і Алінка, мій Андрюша, і Сашин Антошка разом переносили кір, щеплення, дитячий садок, школу. Зараз вони всі вчаться в одному класі.
Неподалік від басейну Мішка вже виймав з вогню пахучі шашлики і поливав їх білим вином. Влад і Дімка нарізали фрукти. У банкіра, стоматолога і юриста ніколи не переводилися теми розмови. О, я ж забула сказати – Сашка таки одружилась з боярином Владом;. Виявляється, вони давно кидали одне на одного поглядами, та ніяк не зважувалися на щось серйозне. То сходились, то знову розлучались. Та на нашому весіллі вони таки зрозуміли, що потрібні одне одному. Вони одружилися того ж літа, через три тижні. В них народився Антоха, а потім Машка – ровесниця нашої Даші. Дівчатка дуже здружились! І Ніка, і Сашка живуть поряд з нами теж в шикарних будиночках. Ми всі вирішили, що за містом буде краще і нам, і нашим дітям.
Все, всі до столу! – крикнула я, ставлячи на літній столик велику пляшку соку.
Коли всі зібрались, 4 стільці були порожніми.
А де Андрій, Антон і Лєнка з Аліною? – запитала я у своєї Дашки, дивуючись, що найбільший любитель шашлику – Андрюха десь подівався. Дашка в цей час мучила шашлик, тому за неї відповіла Маша.
Вони десь пішли в ліс гуляти.
Ми з дівчатами перекинулись поглядами. Мда, рано хлопці почали;… я вже хотіла віддати Соньку Міші і піти пошукати їх, але він накрив мою руку.
Нехай погуляють. Дай Бог, ми ще родичами станемо!
Всі засміялись, і підняли за це келихи. А що! Було б непогано! … ;