Осiння мелодiя

Осіння мелодія

У підземному переході людно. Скляні двері метрополітену, захлинаючись, ковтають та випльовують сотні людей. Метушня та торгівля. Торгівля та метушня. Лиш двоє чоловіків, віком десь під сорок,  щось неквапно обговорюють, затовчені натовпом кудись під почорнілу, неохайну стіну підземного переходу.
-       Куди ти задивився? – штовхнув один із них свого товариша.
Той проводжав поглядом вродливу молоду жінку:
- Гарна.
- Гарна, та не про тебе!
- То що, вже  й не подивися?!
Молода чорнява жінка йшла повільніше, ніж диктував те натовп. Люди один за одним наздоганяли її і, обминаючи, не один посилав погляд у її сторону.
Вона йшла, ледь замріяно мружачи очі. Невловима посмішка блукала на її вустах. Волосся хвилями спадало на плечі, обрамляючи й без того виразне, привабливе обличчя. Жінка закинула маленьку шкіряну сумочку собі на плече і, вийшовши на свіже повітря, озирнулася навкруги.
Біля телефонів-автоматів стояло кілька чоловік. Вона підійшла, і поки дістала записничок та телефонну картку, один із апаратів звільнився.
- Алло! Добрий день! Покличте, будь ласка, до телефону Романа Анатолійовича… Це ви?.. Це Вікторія Дмитрівна… Так… Так… Біля станції метро… Але як ми впізнаємо одне одного?..  Впевнені, що впізнаєте? – вона посміхнулась. – Все ж таки пройшло одинадцять років!... Ну добре. Чекаю. Я буду посміхатися: впевнена, це найкраща візитна картка. До зустрічі!

На іншому кінці дроту молодий чоловік поклав слухавку. Кинувши погляд на годинник, він поквапом вискочив із кабінету, на ходу заглянувши в дзеркало, що біля входу. «От чорт! Я ж сьогодні не встиг поголитися!» - тільки й подумав, помацавши рукою підборіддя. Перед дверима шефа Роман стишив ходу і обсмикнув піджак.
- Олегу Васильовичу, я перепрошую…
Шеф стомлено підняв очі. Роман прокашлявся:
- Я  вийду на годинку, як і попереджав.
- Добре. Не забудьте, що о шостій на вас чекають важливі клієнти.
- Так. Я пам’ятаю.
За хвилину Роман уже енергійно крокував у напрямку метрополітену. Про те, що він нервувався, свідчив лише кадик, що невпинно снував вгору-вниз по кремезній шиї. «Дочекався. Дочекався! – стукало по скроні. – Зараз я її побачу!» Тепла хвиля піднялася звідкілясь ізсередини, запаливши обличчя та вуха. Серце калатало так шалено, що, здавалось, вискочить і побіжить поперед нього по вулиці.
Виринувши із тунелю, він кинув оком у бік станції метро і в ту ж секунду відчув легкий поштовх у груди,  – ВОНА!
До підземного переходу, де стояла Вікторія, було метрів двісті. Там, як завжди, було людно. Хтось телефонував, хтось просто в очікуванні стояв, але більшість поспішали кудись уздовж проспекту, немов плетучи невидимими нитками якесь чудернацьке мереживо.
Вона стояла, опершись на загорожу, і час від часу вдивлялася то в один, то в інший бік. Ще мить, і їхні погляди зустрілися. В цю хвилину вересневий вітерець жартома підкинув чорні хвилі її волосся, і Вікторія піднесла руку, притримуючи їх шалений лет.
«Вона! Вона… Точнісінько така, як була! – Роман посміхнувся. – Думала, не впізнаю?! Та я б із тисячі, з мільйону впізнав би тебе з першого погляду!»
Відстань між ними скорочувалась. Він бачив її очі, її добрі, усміхнені очі й тонкі дуги брів; він уже відчував її подих, чув знайомий голос, його погляд уже потонув у глибоких зіницях, він… Роман стримав порив і, лиш торкнувшись плечей Вікторії,  тієї ж миті відчув вологими губами посеред терпко-солодкого аромату її теплу щоку.


- Я ще з десятої ранку чекаю на ваш дзвінок, - сказав Роман, всідаючись зручніше за столиком літнього кафе.
Вікторія здивовано підняла брови:
- Я приїхала тільки о третій!
- А я чекаю із самого ранку.
- Може, це й добре, що ми зустрілися увечері. У тебе робочий день уже скінчився?
- Та де там! – Роман скрушно похитав головою. – Я завжди на роботі допізна. Ненормовано. Та це дрібниці. Головне, ми зустрілись, – він подивився на Вікторію довгим і ледь сором’язливим поглядом.
- Так, це приємна зустріч. То як поживаєш? – запитала вона.
 Роман підсунув стілець ближче до Вікторії. Його рука ненароком торкнулася її ліктя, від цього чоловік спалахнув. Потім стиснув пальці і, похиливши голову, скрушно промовив:
- Ось уже три роки, як я одружений.
А Вікторія спостерігала за ним, дивуючись, що такий кремезний, впевнений у собі чоловік ніяковіє і якось беззахисно сутулить плечі. Вона підбадьорливо посміхнулась:
- Рада за тебе. А я уже чотири роки заміжня.
Роман сором’язливо глянув на неї з-під  довгих чорних вій:
- Чоловік старший за вас?
- Ні, – вона була дуже мила. – Молодший на два роки.
- Майже як я! – якось аж радісно стрепенувся Роман.
Помовчали.
- Твій лист став для мене цілковитою несподіванкою, – Вікторія пригубила від келиха.
- Але, сподіваюсь, приємною?
- Звичайно! Мабуть, нема таких вчителів, які б не раділи від того, що їх пам’ятають учні. Але як ти мене знайшов? Невже звичайний слідчий має такі повноваженння?
- Я дуже скучив, – якось не за темою відповів Роман.
Вікторія була незворушно спокійна:
- Не розумію. Можна скучити за день, за тиждень, навіть за годину; можна скучити за місяць, за рік. Але одинадцять років  - це занадто багато. А час, він забирає все: зустрічі, розлуки, обличчя, імена… Вибач, я не розумію, як можна скучити за 11 років, – Вікторія відкинулася на спинку стільця.
- Я дуже часто згадував про вас, – сказав Роман, уже сміливіше розглядаючи жінку: такі самі акуратні нігті, той же некрикливий манікюр молочного кольору. Погляд ковзнув по фігурі. - А ви зовсім не змінилися. Тільки стали …ще більш жіночною.
- То як ти дізнався мою адресу? Після того, як ми бачились востаннє, я переїздила п’ять разів, і щоразу в інше місто.
- Я дуже хотів вас побачити. Розумієте? – Роман зустрівся з нею поглядом і відразу ж одвів очі. «О, чому так важко!» - подумав, а в голос продовжив: - А тепер у мене така служба, є певні зв’язки… За допомогою них я і знайшов вас.
- Але навіщо?! У мене теж був улюблений викладач, і я була б рада зустріти його, поговорити. Але шукати його адресу  за допомогою зв’язків, писати, просити про зустріч, і до того ж терміново?! Не можу уявити, що б спонукало мене на це? – вона уважно подивилася йому прямо в очі. – Романе, щось трапилося?
«Як добре, що в цьому кафе напівтемрява. – Роман відчував, що червоніє, і скомандував собі: - Кажи ж! Не мовчи! Скільки ж можна мовчати?!»
- Добре, - видихнув, - я скажу. Все одно на язиці вертиться. Я…
«О, як тільки важко! Ну чому так важко промовити ці слова? Подумки ж казав уже тисячі разів!» - Роман відвів очі. Дивитися було надто нестерпно.
- Коли ви тільки з’явились у нашій школі, ви… - кашлянув, бо в горлі чомусь раптом пересохло, - ви так сподобались мені…
«Йолоп! Що я говорю, зовсім не те!»
- Я… закохався. Ось так. – він крутнув головою, гарячково підшуковуючи слова. Обличчя пашіло вогнем. - Закохався так, що…
Вікторія мовчала. Тоді Роман продовжив:
- Я пам’ятаю кожне ваше слово, жест, кожну подію, все… Ваш голос, ходу, посмішку…

1.
Дзвоник калатав, як шалений, невблаганно нагадуючи, що розпочався новий навчальний рік.
П’ятнадцятирічний вусань неохоче побрів до класу. Чесно кажучи, школа йому вже набридла. Він відчував себе уже надто дорослим, щоб кришити крейдою по дошці.
Сусід по парті штовхнув його ліктем, і спитав пошепки:
-    Слухай, ти дивився вчора змагання?…
Роман із товаришем так захопилися бесідою, що зовсім не звертали уваги на слова вчителя. І коли клас підхопився з-за парт вдруге, вітаючи ще когось із викладачів, Роман тільки досадливо підняв очі, і так і завмер: біля дошки стояла вродлива, зовсім молода жінка.
- Ух, ти! Яка гарненька! – шепнув тут же жвавий сусід. – Хто це? Нова вчителька?
А вона спокійно оглядала клас, чекаючи тиші.
      -   Добрий день! Мене звуть Вікторія Дмитрівна. Від сьогоднішнього дня я буду вести у вашій школі музичний гурток. Хто хоче навчитися грати на гітарі, може підійти сьогодні в учительську, - я набираю групу.
-    А можна питання? – почулося звідкілясь із середнього ряду.
Вікторія Дмитрівна знайшла очима того, хто цікавився. Це був жилавий, міцний юнак із чорним пушком над верхньою губою.
- Ну звичайно! Ви можете запитати про все, що вас цікавить.
      -  А якщо я вже четвертий рік ходжу до музичної школи по класу баяна? – юнак здавався дещо зухвалим.
      -  Це ж чудово! – посміхнулася Вікторія Дмитрівна, на її щоках засяяли дві ямочки. - А на гітарі ти хочеш навчитися?
      -  Хочу!
      -  Тоді підходь. До речі, діти, - звернулась Вікторія Дмитрівна до всіх старшокласників, - якщо ви хочете навчитись грати на якомусь іншому інструменті, запрошую вас на гурток у Центр Творчості Дітей та Юнацтва. Я  там теж викладаю.
      -  А на яких інструментах ви можете навчити? – Роману чомусь не хотілося, щоб ця молода вчителька залишила їхній клас.
      -  Баян я також викладаю. А ще акордеон, домру, бандуру, фортепіано, балалайку, сопілку і навіть контрабас.
      -  Ух, нічого собі! – аж присвиснув Романів сусід.


Роман і не помітив, що останнім часом зовсім перестав згадувати про дівчину, з якою зустрічався. Молода, вродлива вчителька не виходила  хлопцеві з голови. Кожного разу, коли юнак заплющував очі, він пригадував її такою, яку побачив уперше. Від цього з’являлося дивне почуття: ніби щось тепле, щемливе лоскотало хлопцеві горло. Він із нетерпінням чекав, коли музичний гурток розпочне свою роботу. 
І ось, нарешті, вівторок, тридцять хвилин на третю. У класі зібралось чоловік п'ятнадцять. Роман сів так, щоб добре було видно двері, дошку та учительський стіл. Ну ось, нарешті, дзвоник. Та сьогодні він звучав якось по-іншому, по-особливому. Двері відчинились, впускаючи вчительку, і серце хлопця стиснулося: «Яка ж вона все-таки гарна!»
На перше заняття гуртка Вікторія Дмитрівна попросила принести нотні зошити, і зараз, пояснюючи теорію, щось писала крейдою на дошці. А Роман дивився, як чорною хвилею колишеться її розпущене волосся. Від цих кілечок, що лежали на плечах Вікторії, від її жіночного стану думки остаточно розбігались ген геть.
-       Діти, все, що я написала на дошці, ви повинні занотувати у свої зошити. Я сьогодні ж перевірю! – долетів до свідомості Романа її голос. І тільки після цього він звів очі на дошку.
-       Як гарно у вас виходить! – мимохіть вирвалося у нього.
-       Дякую. Сподіваюсь, у вас вийде не гірше. - Вікторія Дмитрівна малювала зап’ястя рук. Роман, затамувавши подих, слідкував, як вона акуратно виводить кожен пальчик. Виходило дійсно красиво. «А в неї руки ще гарніші, ніж оці, що намальовані» - подумав.
-       А тепер покажіть, чи правильно ви позначили номери  пальців. – повернулася до класу Вікторія Дмитрівна.
Роман розгубився. Замість того, щоб писати, він весь час милувався вчителькою… Вихід прийшов сам собою: хлопець просто обвів олівцем навколо своєї долоні.
Як раз у цей час Вікторія Дмитрівна зупинилася  біля Романа. Вона не змогла стримати посмішку:
-       І не шкода тобі паперу? Ти ж одразу дві сторінки перевів!
-       І зовсім не шкода! – щиро відповів юнак, дивлячись прямо в її чорні очі.



-       Хіба Ви не пам’ятаєте цього епізоду? – так само щиро дивився тепер у ці очі Роман, уже далеко не юнак.
-       Якраз цей пам’ятаю, – задумливо відповіла Вікторія. – І думаю, що життя - це досить дивна штука.
-       Се ля ві, як-то кажуть, – погодився Роман.



Почався жовтень. Вечори стояли  довгі та холодні.
Роман нудився вдома. Кімната видавалась йому кліткою. «Сходити до Ольки?», - подумалось. Хлопець накинув куртку і пірнув у темряву.
Оля була худенькою п’ятнадцятирічною дівчинкою з кирпатим веснянкуватим носиком та вузеньким підборіддячком. Роман обіймав її за плечі, та погляд відводив убік. Ріденьке світло-русе волосся, пострижене під каре, сьогодні висіло на ній несвіжими прямими пасмами. Раніш він чомусь не звертав на такі дрібниці уваги, а сьогодні в ньому раптом ворухнулась гидливість.
- Куди підемо? – спитав, щоб не видати раптового почуття неприязні.
- Гуляй зі мною тут, біля дому, – капризним тоном сказала Оля. – Я не хочу сьогодні у компанію.
Роману згадалось, що саме в компанії вони й почали зустрічатись. Усі хлопці залицялись до дівчат, а він що, гірший? Так у його житті з’явилась Оля. Вони бачились вечорами, а вдень хлопець забував про неї. А сьогодні дівчина просто-таки дратувала його: кілька днів Роман не виходив гуляти, їй довелося в компанії бути одній, без пари. І тепер Олька намагалася якомога болючіше вкусити хлопця. Роман сидів злий. Якби перед ним був хлопець, він би швидко поставив його на місце (недарма вже кілька років займався дзюдо). А от як дати лад оцій колючій дівчині?
- Не ображайся, зайчику! –  Роман спробував знову обняти за плечі Олю . – Я був зайнятий.
- Ах-ах! Прямо пан-академік! – вколола вона, скидаючи руку хлопця. – Такий зайнятий – погуляти ніколи!
- Справді, Олю! Я почав учитися грати на гітарі, і мені треба було вивчити акорди.
- То ти в нас не тільки майстер спорту, а ще й заслужений артист?
- Ну чому ти така …як їжачок? – Роман нахилився, щоб чмокнути дівчину. Вона відхилилася.
- Не заслужив, щоб я до тебе була ласкава.
«Невже всі жінки такі? – з сумом подумав Роман. – Ні, не може бути! Вікторія – не така!» Раптом йому нестерпно, до болю захотілося побачити свою молоду вчительку. Просто сидіти в неї на уроці, слухати, як вона співає, і дивитись, дивитись! «Коли я її побачу? Попереду ще такі довгі вихідні! А тоді ще якось дотягти до вівторка…»
- Агов, де твої думки?! – штовхнула його у бік Олька.
«Яка ж вона груба!» - поморщився Роман.
- Я тобі розказую, як я… - заторохтіла про щось своє дівчина.
«Чому вона завжди говорить тільки про себе? – зітхнув юнак. – А як про інших, то тільки шпильки відпускає».
- А в тебе у двадцять п’ять років, певно, буде вже борода, і оттакенні, – Оля розвела руками, - вуса.
«Тьху, яка гидота – борода!» – подумки вилаявся Роман, а вголос сказав:
- Чому ти так думаєш?
- Якщо ти зараз такий вусатий, то через десять років тобі набридне голитися, і ти заведеш бороду.
- А тобі не подобаються мої вуса?
- Не подобаються! – скривилася Олька. – Всі хлопці, як хлопці. Один ти – вусатий.
Роман не подав вигляду, як образили його ці слова, а надто тон її голосу. Він і правда мав досить густу рослинність над верхньою губою, що разюче відрізняло його від однолітків. Але й голитися не хотів, щоб не заростати ще більше.
- Збрий їх! – вередливим тоном продовжила дівчина.
«От принципово тепер не збрию!» - подумав Роман.


Після уроків у вівторок Роман підійшов до Вікторії Дмитрівни:
- Вибачте! Ви казали, що бажаючі могли б ходити до вас на гурток у Центр Творчості?
- Так! – вчителька підняла голову від журналу.
- А мені можна ходити на цей гурток?
- А на чому ти хочеш навчитися ще?
Роман знітився. По це якраз він і не подумав.
- Ну… На баяні.
- Але ж ти, здається, вже четвертий рік ходиш до музичної школи? Навряд чи я дам тобі щось більше.
«Що ж придумати, що ж придумати?» – шалено стукало Романові по скроні.
- А на гітарі? – знайшовся він. – Можна мені додатково ходити на гітару? Я хочу гарно навчитися!
Вікторія знизала плечима:
- Ти й так у мене найбільш здібний учень.
- Ну будь ласка! – у хлопця в очах стояло таке благання, що неможливо було відмовити. – Я дуже хочу гарно грати на гітарі… Так, як ви!
Вона засміялась:
- Ну добре. А якщо захочеш, навчу тебе трохи на піаніно.
- Ой, це буде здорово! – його обличчя засяяло.
- Але за однієї умови: якщо ти обіцяєш допомогти мені на оркестрі, - у мене не вистачає баянів. Там не важкі партитури, першокласники грають.
- Згоден! Згоден! – Роман аж почервонів від задоволення. У цю хвилину він відчував себе найщасливішою людиною в світі.


Тепер він бачив її щодня, з понеділка по п’ятницю. А інколи навіть ішов з Вікторією від школи до Центру Творчості! А вихідні… Роман зненавидів дні, в які не міг її побачити.
На загальноосвітніх уроках хлопець маявся, раз по раз поглядаючи на годинник. «Ну чому до обіду час плететься так повільно? О-о… ці зошити, вправи та інші дурниці». Його міцне тіло нило, марудячись від чекання. Проте інколи і Роману діставалась «цукерочка», коли на якій-небудь із перерв він міг випадково у коридорі побачити Вікторію. Хлопець відчував її навіть спиною. А голос цієї жінки він не сплутав би з жодним голосом у світі. Ось і сьогодні на перерві, під час розмови з однокласниками, Роман раптово здригнувся і напружив слух: вона!
- Добрий день! – хлопці проводжали Вікторію очима.
- Ох-ох-ох! Якого бриля ми начепили! – процідив у її адресу один із школярів.
Роман і незчувся, як ухопив зухвальця за петельки:
- Ти на кого копито підняв, шмаркач! Та ти й одного мізинця її не вартий!
- А що я сказав? – винувато промимрив старшокласник.
- Ти з неповагою відгукнувся про Вікторію Дмитрівну, – Роман різко відпустив однокласника, від чого той ледь не впав. – Май на увазі: ще раз почую криве слово на її адресу – будеш просити вибачення перед нею на колінах!
Однокласники оторопіло перезирнулися.
- Закохався! – шепнув один сусідові на вухо.
Роман почув, і обвів хлопців непривітним поглядом:
- А хоч би й закохався, не вашого розуму діло! Тільки запам’ятайте: хто її образить хоча б поглядом – матиме справу зі мною.
Пролунав дзвоник. Старшокласники мовчки побрели до класу - ніхто не хотів на собі перевіряти, за які заслуги Роман мав коричневий пояс дзюдоїста. 
 

- Що з нашим сином? – стурбовано запитувала у чоловіка Романова мати. – Раніше він легко прокидався, а тепер я його щоранку силоміць витягую з-під ковдри!
- Не звертай уваги, - басив тато, - переросте!
Роман умивався холодною водою і посміхався: сьогодні він знову побачить ЇЇ! Сон зняло, як рукою. Він нашвидку снідав і, вдягаючись на ходу, біг до школи. «Хоч би не спізнитись!» Вчора він знов ледь не до зорі думав про свою Вікторію. Свою – бо вона вже давно жила всередині нього. Чим частіше бачив Роман цю молоденьку вчительку, тим ясніше відчував, що не може жити без цих чорних очей, без її срібного голосу.
На свої заняття у гурток Роман приходив завжди якомога раніше, а додому не спішив ніколи, і все одно ця година минала так швидко! Тому безсонними ночами він лежав, не склеплюючи очей. Він не мав права заснути, не пригадавши кожен її жест, кожне слово, сказане нею.
Не мав права!

2.

Роман пригубив від свого келиха, щоб змочити пересохлі від хвилювання губи. Поправив стоячий комірець свого піджака. Складалося враження, що той заважав чоловікові вільно почуватися. «Йому треба носити сині сорочки, а костюми – світлі. Це краще пасуватиме до його обличчя, відтінятиме чорне волосся, – подумки відзначила Вікторія. Вона ніяково крутила келих у руці. Її тоненький нігтик раз по разу стукав по склу. –А взагалі-то йому не дуже гарно в піджаку. Надто кремезні плечі …у мого учня».
- Як жаль, що мені ще на роботу сьогодні! А вам… а давайте перейдемо на «ти»! – раптом запропонував Роман.
Вікторія засміялася.
- Звичайно, якщо ви не проти. Я не стану наполягати! – одразу ж відреагував він, зашарівшись.
- Не в тому справа. Я тобі зараз не вчителька, а ти давно вже не учень. Нема сенсу звертатись на «Ви». Просто я знаю, як важко перейти на «ти», коли роками говориш «Ви». Але спробуй. Може, в тебе вийде.
У Романа відлягло від душі.
- Я дуже часто  про тебе згадував. Пам’ятаю  кожну дрібницю. Та найчастіше пригадується один епізод: ти облила свого жакета клеєм, а потім побігла його запрати… пам’ятаєш?
- Ну як я можу пам’ятати таку дрібницю?!
- Не пам’ятаєш?! – щиро здивувався Роман.
- Де це було?
- В Центрі Творчості, де ж іще могло це бути! Ти вийшла, щоб випрати жакет, і коли повернулась, то тримала його в руках…
- Ну?
- На тобі у той день була така сукня! І ти сама була такою!...



У листопаді темніє рано. Коли Роман прийшов на індивідуальне заняття, у ЦТДЮ вже майже нікого не було. Він роздягнувся і попрямував по коридору до улюбленого кабінету.
-       А-а, Роман! Ти дуже пунктуальний, як завжди! – привіталася до нього  Вікторія Дмитрівна. – Сідай, чим порадуєш сьогодні?
Роман дістав нотний зошит, торкнув струни, перевіряючи стрій, і не заглядаючи в ноти, зіграв усе домашнє завдання від початку до кінця без єдиної запинки.
- Ти молодець! – задоволено похвалила його Вікторія Дмитрівна. – Хоч ти мене радуєш своїми успіхами.
- Думаєте, у мене виходить?
- Ти перевершуєш усі мої сподівання! Мені пощастило з таким здібним, посидючим учнем.
- Я хочу навчитися грати таким перебором, як ви.
- Добре. Зараз накреслимо схему, і ти потренуєшся прямо тут.
Вони разом сіли за стіл. Роман скопіював схему і Вікторія Дмитрівна попросила його:
- Тільки, будь ласка, не наплутай пальці: друга струна береться тільки третім, перша – тільки четвертим. Ану, дай я гляну, що в тебе там, – вона простягнула руку до зошита і ненавмисне зачепила пляшечку з клеєм, який тут-же перекинувся, і пролився на її шерстяний жакет.
- Ой! Що ж тепер робити?
Вона підхопилася, і швиденько, намагаючись не капати на підлогу, побігла в умивальник.
Роман схилився над гітарою, пробуючи перебирати струни по-новому. Пальці плутались, але він грав, грав…
Рипнули двері, на порозі з’явилася Вікторія і …Роман задихнувся: «Яка жінка!».
Вікторія була вдягнена в червону сукню напівприлягаючого силуету, яка вигідно підкреслювала її високі, округлі груди, тонку талію та круті, «чарочкою» стегна. На щастя, вона не помітила його захопленого погляду. Вікторія стурбовано шукала, де б краще повісити свого жакета, щоб він швидше просох. У Романа ніби очі відкрилися : «А вона, виходить, ось яка! Як же я раніше не помічав?!»
- А чому ти не граєш? – спинилася нарешті Вікторія.
Роман опустив очі на гітару, що лежала в нього на колінах, але, - ой, леле! У гітари був точнісінько такий силует, як фігурка Вікторії. Кров кинулася до його щік.
- Усе в порядку? – присіла біля нього вчителька.
- Я сьогодні… вибачте, я не зможу зараз грати.
Вона здивовано підняла брови, але наполягати не стала. Роман відкашлявся:
- Будь ласка, зіграйте ви що-небудь. Те, що найбільше любите.
- Ну добре, – згодилася Вікторія. А поки співала, все думала: «Що це з ним сьогодні? Може, якісь неприємності?»
- У вас дуже гарний голос, – тихо сказав Роман, дивлячись на вчительку.
- Дякую. А може, ти спробуєш пограти трохи на фортепіано?
Роман підсунув стілець до інструменту і тремтячими, неслухняними пальцями спробував набрати декілька акордів.
- Чомусь нічого не виходить, – сказав, поклавши руки на клавіші.
- Давай допоможу! – підійшла Вікторія. Вона хвильку повагалася, з якого боку  зручніше сісти, а врешті стала за його спиною і нахилилась до клавіатури.
Це було як вибух: хлопець відчув на своєму плечі легкий дотик її грудей; в голові зашуміло.
- Ти слідкуєш уважно? – почув він над вухом лагідний голос. – Ну ж бо, спробуй сам!
…
- Ні, - неслухняними губами сказав він після кількох невдалих спроб, - не можу… я не можу.
- Романе, ти можеш! – Вікторія знов схилилась над його плечем.
Роман закрив очі, - здавалося, що клавіатура кудись пливе. Йому було соромно, але  він нічого не міг із собою вдіяти. Лише Вікторія нічого не помічала. Вона ще кілька разів показала акорди, але відчувши, що сьогодні від Романа нічого не доб’єшся, закрила кришку піаніно.

Роман стояв на порозі ЦТДЮ і дивився в небо. Він не міг піти додому. Він чекав. Нарешті почувся цокіт каблучків. Навіть не обертаючись, Роман знав: це вона. Її кроки він впізнав би з тисячі.
- Ти ще не пішов? – спитала його Вікторія.
- Ні. От, дихаю свіжим повітрям.
- Так, увечері повітря набагато приємніше, ніж удень. Не таке загазоване.
- А вам зараз у який бік? – прикинувся, що не знає, де живе вчителька.
- На Сорочинці, – вдягнула вона рукавички.
- О, мені також туди!
- То підемо разом, якщо не заперечуєш.
- Що ви! Звичайно підемо! – хлопець не знав, як приховати свою радість.
Вони неквапно йшли вулицями міста, спустилися вниз до річки і говорили, говорили…
«Яка різниця між Вікторією і Олькою! – мимоволі подумав Роман. – З тією під час побачення і поговорити нема про що. Та хіба їх можна порівняти?!». Хлопець засміявся із власних думок. А потім похопився: «Побачення? А хіба це – не побачення?!»
Вони зупинилися на містку. Вікторія замилувалася річкою. «Ех, жаль, - Роман дивився на чарівну жінку, - що вона не здогадується!». І раптом йому захотілося розповісти про все! Про те, як йому тісно у своєму світі, у власних думках… Прямо зараз, тут. А потім – будь що буде! Хай чи карає, чи милує.
Серце стукотіло так голосно, що здавалося, і вона чує. Хлопець дивився на її профіль, осяяний місячним сяйвом, і не міг зібратися ні з думками, ні з словами. «Я не можу без вас жити, дихати!» - стукотіло у скронях.
- Ну все. Помилувалися, і ходімо далі. – сказала Вікторія.
Все. Момент втрачено.
Вони пішли по осінньому листю вгору, у бік школи.
- Вікторіє Дмитрівно, а якого Ви року народження? – раптом запитав хлопець.
- Сімдесят сьомого, – думаючи про своє, автоматично відповіла вчителька, і тут же спохватилася: вона приховувала свій вік, щоб здаватися для учнів старшою.
- Тобто Вам лише вісімнадцять?! – Роман був приємно вражений.
- Та ні, вже трішечки більше, – посміхнулась вона. – Але який ти хитрий! Не кажи нікому, що мені дев’ятнадцять. Учні думають, що мені двадцять шість – нехай так і думають. Домовились? Нікому не скажеш?
- Даю слово! – щиро пообіцяв Роман. Він був щасливий. «То виходить, між нами всього чотири роки різниці?! І вона навіть …може стати моєю дружиною!» - сяйнуло раптом хлопцеві.
Вечір згасав. Роман підвів Вікторію до її будинку, і ще трохи постояв з нею там, утримуючи запитаннями свою молоду вчительку.
Прийшовши додому, він навіть не став вечеряти. Зайшов у свою кімнату, ліг не роздягаючись на диван і заплющив очі. «Вона… Вона одна, і нікого іншого йому не треба. Ех, розповісти б кому-небудь, поділитися: яка жінка! Але кому розкажеш, що кохаєш …учительку?!» Роман аж схопився на ноги: «Кохаю? То виходить, я – кохаю?! Так, так! Кохаю її одну: ці очі, цей стан! Кохаю її голос, ходу. Кохаю за те, що вона така молода. За те, що дуже гарна. І за те, що така розумна… Господи, як же я її кохаю! Ні в кого на світі немає ТАКОЇ жінки!»
- Віка! Вікторія! – прошепотів він тихо.
Юнак пригадав, як вона зайшла сьогодні до класу в червоній сукні, що так пасувала до її чорних очей та волосся. А потім вона для нього співала… «Це було, немов наше перше побачення! Вона співала, - стривай! Там були такі слова: «А любов – варта на те, щоб чекати», - раптом Романові захопило подих, - Я буду на тебе чекати, моя кохана! П’ять, десять років, скільки треба. Але ти станеш моєю. Тільки моєю …дружиною!».
Він  заснув. А у ві сні побачив Вікторію, яка була його дружиною.


- Тієї ночі, уві сні, я вперше обіймав тебе та цілував… - сказав сором’язливо чоловік.
Вікторія закрила обличчя руками. У неї палали щоки. А трохи згодом сказала:
- Я б нізащо не здогадалась. Ні разу ти не дав мені приводу подумати, що маєш до мене якісь почуття.
- Ех, жаль, що я не знайшов вас …тобто тебе, раніше! Хоча б років на три, на чотири!
- Я не знала, що це так серйозно!
- Не хвилюйся, то дрібниці. Головне, я знову можу тебе бачити! - ніжно мовив Роман, милуючись жінкою. А подумки додав: «Сьогодні мій сон справдився на якусь соту долю…». Він пригадав, - відчув! руками – її плечі, а губами – щоку. «Більше я її не втрачу» - пообіцяв він собі.


3.


Роман попросив у Вікторії Дмитрівни, щоб його індивідуальні були поставлені на самий вечір. Тепер, якщо її не зустрічав хтось інший, він міг проводжати свою вчительку додому ледь не кожного дня. Біля Вікторії завжди крутилися чоловіки. Інколи за нею приїздив якийсь високий блондин на новенькому авто. Роман бачив, як жінка намагалася уникнути зустрічі з цим блондином, як не хотіла з ним їхати, та врешті підкорялася його волі. Юнак все частіше задумувався: які загадки приховує її особисте життя? Вже тоді Роман твердо вирішив, що обере лише  таку професію, яка навчить його розплутувати подібні таємниці. А поки що хлопець з нетерпінням чекав тих вечорів, коли йому вдавалося залишитись наодинці з Вікторією. Це були немов побачення з нею, але і крадькома від неї. Який же він був щасливий просто іти поруч і слухати, як вона говорить. Роман любив, коли Вікторія щось розповідала.  А одного разу вона його раптом запитала:
- Романе, які в тебе плани на майбутнє?
Хлопець почервонів: о, якби вона знала, які в нього плани! Але він зібрався з духом і відповів просто:
- Можливо, стану слідчим.
- Он як? Цікаво!
- Відслужу в армії, вивчусь, зроблю кар'єру… одружусь.
- А в якому віці ти думаєш одружуватись? – поцікавилась Вікторія Дмитрівна.
- Років у двадцять п’ять, – відповів хлопець, і подумки додав: «Нормально сказав. Тоді їй буде тільки двадцять дев'ять».
- Розумно. З цим ніколи не треба спішити.
- А ви?.. У скільки років збираєтесь заміж ви? – спитав, обережно промацуючи грунт.
Вікторія засміялась:
- О-о! Це буде не скоро. Років через десять.
«Через десять?!!» - Романові здалося, що його серце зупинилось:
- Тоді Вам буде… двадцять дев’ять років?
- Певно, так, – вона не помітила його збентеження.
«Але ж через десять років мені буде двадцять п’ять! – ледь не закричав хлопець. – Мені двадцять п’ять, а тобі двадцять дев’ять! Так, як я і мріяв. Це не може бути просто випадковістю, хіба ти не  розумієш?! Хіба ти не відчуваєш?!! Моя люба! Моя! Лише моя Вікторія!..». Але він промовчав. «Встигну ще сказати. Не зараз».



Чоловік на якусь мить перервав розповідь, і пильно глянув на Вікторію:
- У той день я прийняв рішення: незважаючи ні на що, ти повинна стати моєю.
Жінка сиділа, обхопивши пальцями скроні. Роман продовжив:
- А після цього ти зникла.
- Я втекла! – чорні очі Вікторії розширились: - То був, певне, найважчий час у моєму житті і я повинна була зникнути.
- Розумію. Чоловіки, так?
- Так.
- Навіть тоді я дещо помічав. Але якби я тільки знав, що ти так надовго зникнеш з мого життя, все було б інакше.
Вона гірко всміхнулася.
- Якби я знав, - продовжив він, - я б усе-таки освідчився тобі. Я б спробував скористатися цим шансом.
- Я дуже вдячна тобі за те, що ти ним не скористався. Мені було б ще важче, розумієш? До того ж, я б ніколи не пішла на роман з учнем.
- Але ж між нашим віком зовсім мізерна різниця! До того ж, як показує життя, шлюб між учителями та учнями – звична річ. Ось і у нас в інституті професор одружився зі студенткою!
- То зовсім інша справа. Коли тобі дев’ятнадцять, чотири роки мають велике значення. А крім того, я мала й так забагато клопоту з особами протилежної статі. І твоє зізнання могло б мати зовсім небажані наслідки.
- ...Чому ти так швидко виїхала?
- Від цього залежало моє життя. Без перебільшення. І тому ніщо б не могло змінити мого рішення. Ніхто не знав і не повинен був знати про те, що я планую щезнути.
Роман замовк. Йому завжди здавалося, що його і її життя – одне ціле. До цього моменту в їх розлуці Роман винив лиш себе.
- Чому я знайшов тебе так пізно?! – з болем повторив він. - А втім, ми таки зустрілися ще один раз, пам'ятаєте?
- Ти казав, будемо на «ти». – посміхнувшись, нагадала Вікторія.
- Пам’ятаєш? – виправився Роман.
- Так, пам’ятаю. Це було приблизно через два роки після мого від’їзду, чи не так?
- Можливо. Знаю точно, що перед тим, як мене забрали в армію. Я їхав кудись у автобусі, і тут…



Роман стояв на задньому майданчику автобусу і дивився у вікно: осінь. Знову осінь. Його кохання народилося восени, у вересні. І тому він любив осінь.
В автобусі, як завжди, шумно. Але раптом Роман здригнувся, він почув знайомий голос! «Вікторія!» - рвучко обернувся юнак. Вона стояла зовсім поруч і, не помічаючи його, про щось говорила зі своєю подругою. Хлопець боязко простягнув руку:
- Вікторіє Дмитрівно!
- Роман?! – щиро зраділа вона. – А я тебе і не помітила. Як ти?.. Рада тебе бачити!
Вона запитувала ще щось: про сім’ю, про успіхи на гітарі, про навчання. А Роман дивився на неї й майже не розумів, про що вона говорить. Тільки боявся, що вона зникне, розтане, мов міраж. «Я побачив її… Я побачив її?!  - не вірив сам собі. – Але ж бачу! Бачу! Ось вона! Така самісінька, як і раніше. Віка! Вікторія!» Хлопець відводив  щасливі очі і, сам не знаючи чому, приховував радісну посмішку. Роман відчував себе нестерпно щасливим.  І яка різниця, що він так невлучно відповідає на її питання.
На наступній зупинці  Вікторія вийшла. 
- Це твій учень? – запитала її подруга. – Щось він не дуже охоче з тобою спілкувався.
Вікторія знизала плечима:
- Я й сама його не впізнаю. Втім, у хлопця своє життя. Потрібна я йому зі своїми запитаннями!
А Роман дивився їй услід і все ніяк не міг повірити своєму щастю.
Наступних десять днів протекли, немов у якомусь мареві. Він пригадував кожне слово, сказане Вікторією. (Як добре, що пам’ять така послужлива. Під час їхньої бесіди Роман чув тільки себе, а про що говорила Вікторія, пригадав тільки після того, коли насправді усвідомив: він дійсно бачив її!). Десять днів хлопець ходив щасливий. А потім відчув, що потребує бачити її ще.
- Телепень! Який же я телепень! – ляснув він себе по лобі. – Чому ж я не взяв у неї адресу?!




4.   


Його карі очі дивилися на Вікторію ледь сором’язливо, але з такою тихою ніжністю, що вона не могла не бентежитись.
- Я думав, ви не подзвоните.
- Чому ж, - усміхнулась Вікторія на його чергове «ви». – Коли я отримала твого листа, то була дуже зворушена. Я їхала до Києва у своїх справах, і подумала: а що мені перешкоджає тобі зателефонувати?!
- Я думав так само. Хоча хвилювався - все ж таки ти вийшла заміж! Хто знає, як зреагує твій чоловік.
- Твій лист був написаний дуже тактовно, акуратно. Ніхто б не здогадався про… про те, що ти щойно розповів. Повір, мені навіть і в голову не приходило, що все так складно, і що ти, – посміхнулася, - вже все про мене розвідав.
- Я не став про це писати. Щоб не налякати. Просто уявив собі, як міг би написати звичайний учень. От і дочекався на відповідь. А все ж таки дуже жаль, що так пізно. Але у мене тепер є усі ваші реквізити: телефони, адреса домашня та електронна, - тепер зможемо вільно спілкуватися.
Вікторія знітилася. Вона не чекала на продовження їх стосунків.
Роман подивився на годинник: за три хвилини шоста. «Ох же ці `важливі клієнти`! Почекають! Від шефа, правда, влетить, та нічого. Хай вона горить, ця робота! Через неї зовсім нема вільного часу. Не можу навіть нормально поспілкуватися з коханою жінкою!»
      -   Знаєш, я повинен був тебе знайти. Я зрозумів це після тієї випадкової зустрічі. Як я лаяв себе! Ну чому б не додуматися взяти адресу?! Тоді я твердо вирішив: будь-що, а я тебе знайду. Вже потім, в армії, коли в мене було багато вільного часу (шукати я тебе, як розумієш, тоді не міг), тож я приходив на своє улюблене місце, щоб помріяти. Знаєш: море, скелі, а ще там росло таке чудернацьке дерево, - Роман руками спробував відтворити його силует, - я ставав під нього, заплющував очі і мріяв.
- Де це було?
- У Криму. На тому місці мені ніхто не міг заважати. Тож я приходив туди, щоб знов і знов згадувати про тебе, – він зітхнув. – Тоді я ще більше переконався, що повинен тебе відшукати.
"А все ж таки недарма я потрапив до розвідслужби" - відзначив про себе Роман.
        Він пригадав тих хлопців, з якими служив. Якими вони, по суті, були ще дітьми! І в жодного з них не було ВІКТОРІЇ! Згадав, як питали: «А тебе хтось чекає із армії?». «Чекає» - відповідав. А подумки додавав: «Тільки вона ще про це не знає».
- Тільки-но я демобілізувався – миттю поспішив у ЦТДЮ. Придумав якусь там історію і сказав, що терміново треба розшукати Вікторію Дмитрівну. А мені відповідають, що ти вже п’ять років, як виїхала і ніхто не знає куди. «Та архіви ж, - кричу, - архіви повинні зберегтися! Там вказана її домашня адреса!». «Ні, - кажуть, - ми не зберігаємо архівів»... Ось так. – Роман осушив свій келих до кінця. Вікторія ж до свого майже не торкнулася.
- Навіщо ти мене знайшов? – спитала сухо. – Просто щоб про це розповісти? Просто тому, що наболіло?
«Вона так і не зрозуміла?!» - з подивом глянув на неї Роман.
- І через це також. А взагалі я дуже-дуже скучив за тобою. Це просто… розумієш, я вже починаю марити, - він важко зітхнув і тихо продовжив: - Візьму гітару, а перед очима – ти, дружину обніму, а мені ввижається, що поруч – ти… Я не повинен більше втрачати тебе!
Вікторія дивилася на нього широко розплющеними очима і подумки кричала: «Та ж я ніколи і не була твоєю!» Але вголос про це так і не сказала. Вона вважала зайвим говорити про очевидне.
- Я приїздитиму до тебе… - почав Роман.
- Ні! – стрепенулася вона. – Ні в якому разі! Навіщо ж…
- А ви? Ви часто буваєте в Києві?
- Інколи.
- О, то мені більше нічого й не потрібно! Тільки хоча б зрідка бачити вас… Тебе!
«Як ти це собі уявляєш?!» - крутилося в голові у Вікторії, але вона знову промовчала. Просто вже не було сил говорити.
- Обіцяй, що зателефонуєш, коли заплануєш поїздку до Києва. – попросив Роман.
- Не знаю… Я не можу пообіцяти, – вона все ще ніяк не могла зібратися з думками.
- Тоді я подзвоню сам.
Вікторія встала.
- Коли ти їдеш додому? – схопився слідом Роман.
- Завтра.
- О котрій? Я проведу тебе!
- Ти будеш у цей час на роботі.
- Я вискочу!
- Неблизький світ.
- Все одно! – Роман з благанням подивився у її очі. – Я дуже хочу провести тебе завтра. Не забороняй мені!
І Вікторія здалась. У неї голова йшла обертом.
- Не треба так шокувати людей! – сказала вона, виходячи з кафе. Вікторія перенервувала, і її трохи хитало.
Роман ніс її пакет.
- Прошу тебе, не хвилюйся так. Що було, те було. А життя йде вперед. І я тебе знайшов. То навіщо ж тепер хвилюватися?
Вони зайшли до метрополітену. Роман купив два жетончики і разом з Вікторією спустився вниз.
- Я хотіла б тебе спитати… - промовила вона, вагаючись. – Утім, ні. Не треба.
- Чому? Питай!
- Не впевнена, що ти відповіси щиро.
- Обіцяю!
- Адже ти любиш свою дружину, – намагалася зазирнути йому в душу Вікторія, – Якщо ти з нею одружився?
Роман трохи повагався, і дещо ухиляючись, відповів:
- Вона хороша. Хазяйновита, спокійна. Ми майже ніколи не сваримось. Утім, бачимося ми в основному тільки вранці. А потім я – на роботу, вона – в інститут. Дружина у мене – майбутній лікар!
- Ти їй зраджував? – провадила далі Вікторія, хоч і не була впевнена, що почує правду.
- Коли?! Тут поголитися ніколи, не те що зраджувати!
- А я?! Наша зустріч - це ж фактично зрада?! – відверто дивилася в карі очі Вікторія.
- Дружина знає, що сьогодні я зустрічаюся зі своєю колишньою вчителькою. А що в цьому такого?! – розвів Роман руками. - Вона мені довіряє.
- І мені чоловік довіряє. І я б  не хотіла цю довіру втрачати.
- Правильно. Щасливе подружнє життя не можливе без взаємної довіри, – спокійно відповів він.
- Ось про це я й говорю. Я не збираюся нічого змінювати в своєму житті. Розумієш? – із закидом мовила Вікторія.
- Розумію. Я тільки прошу про одне: дозволь тебе бачити! Хоч інколи!
Вона сумно похитала головою:
- Який у цьому сенс? У тебе своя сім’я, у мене – своя.
- А хочеш, - раптом повеселішав Роман, - я познайомлю тебе зі своєю дружиною? А ти мене – зі своїм чоловіком? Я впевнений, він – справжній мужчина, якщо поряд з ним ти щаслива.
- Так, це правда, – відповіла Вікторія. – Але мені час їхати. Прощавай!
Вона зайшла в вагон. Роман поставив її речі на сидіння.
- Прощавай! – повторила Вікторія.
- До зустрічі! – мовив у відповідь Роман, та перед тим, як вийти,  нахилився й ніжно поцілував її. Двері зачинились, і поїзд рушив, несучи кудись у майбутнє оторопілу чорняву жінку, що долонею прикривала палаючу щоку.