Ганнуся

               

            Вона була дуже гарною бабонькою, сама повновида, личко чисте рум”яне, зуби білі, тільки нижні начебто навкосеньки трішечки. А збожеволіла вона зовсім молодою. Пішла раз із дівчатами збирати ягоди. Набрала вона ягід більше за всіх. От і вирішили її баби в лісі покинути. Кликала вона,  гукала, блукала та й заблукала... Але ж тутоньки не ліс, а тайга. Немає її день, почали шукати, тільки де знайдеш?! Немає її два дні, три. Думали, не повернеться. А вона тайгою блукає, на захід сонця йде, ягоди їсть. Спала вона на сирій землі, комахи заїдали, ноги в неї заклякли, розпухли, вона перестала їх відчувати, скинула десь туфлі, бо дуже стискали ноги.
          Тільки на восьмий день почула вона гавкіт собак, побачила світло, доповзла навколішки до села. Ноги як колоди, сама – скелет, тільки кістки та шкіра. Плаче, плаче... Відвели її додому, рідних у неї не було, одна корівка при ній. З тої пори в неї почав розум мутитися. Корову видоїть, цим і живе. Стала гладкою, живіт вперед виставляла, коли ходила, ноги колодами розкидала, боліли вони в неї дуже.
          Влітку корова сама паслася, пастух грошей за неї не брав, якщо до череди приставала, а взимку бідолазі непереливки було. Бігала та корова до конюшні, їла недоїдки. Конюх там служив, бідний мужик, от він і взяв Ганнусю разом із коровою. Сміялися з нього, все шуткували, ніби обіймають Ганнусю,  вона кричить, а він сердиться, ревнує. „Зарублю!”– кричить. Мішою його звали, конюха того, а помер він, коли війна була, голодували вони з Ганнусею, він пішов до сусіда, хотів трошки картоплі викопати, а той його впіймав та побив аж до смерті.
             Лишилася Ганнуся знову сама із коровою. Ходить селом і співає:
                Нещодавно постаріла,
                Все молодкою була.
                Мішу хлопчиком вважала,
                Себе дівкою звала.

Дітлахи біжать за нею, кричать: „Дура, Ганнуся, дура”.
А вона стане і каже їм спокійно: „Яка ж я дура? Я все розумію”
От вирішили її люди віддати її до будинку престарілих. Кажуть, що тварина розуму немає. А зловили корову, щоб відвезти продати, вона майже здичала, до рук не давалася, так вона реве, назад тягне до Ганнусі. І Ганнуся плаче: „Годувальниця ти моя...”
           Купили Ганнусі на ті гроші, що від продажу корови лишилися, плаття баєве, панчохи там, ліфік, - все, що треба людині. Зібрали та й повезли у той приют. Більше її ніхто не бачив, там вона і померла. Тільки пісенька лишилася.

                Нещодавно постаріла,
                Все молодкою була.
                Мішу хлопчиков вважала,
                Себе дівкою звала.