Фрося

               

Довелося мені випустити книжку із сімейними хроніками, в ній була глава, присвячена Фросі. Зараз я її передрукую.
ЇЇ немає на вітах нашого генеалогічного древа, але так міцно зв”язана Фрося із нашею родиною, що не написати про неї неможливо. Отже Костік Ефросинія Степанівна. (1900 – 1980р.)
До війни вона була домашнею робітницею у нас. Трохи понянчила мого брата Аліка, а після війни, коли загинув мій батько, у мами вже не було грошей, щоб платити Фросі, вона часто шукала їй притулок серед своїх друзів чи співробітників, але десь через місяць Фрося завжди поверталася до нас, плакала.
– Не можу я там працювати, вони погані люди.
Мама шукала їй нову роботу…
Життя Фросі було страшним, жорстоким, несправедливим. Не знаю, як переживши стільки, вона в кінці життя стала дуже релігійною. Адже, думала я, як Бог є, то він немилосердий до Фросі.
В неї рано померли батьки, взяла її дядина. Взяла вона в свою родину двох сиріт – Фросю та її братика Васю. Фрося була певна в тому, що її Василя отруїли, пожаліли хліба для нього. Так вважали і всі на селі. Хлопчик пригнав теля, що він пас, випив води і помер, а з рота в нього лізла піна…
А Фрося, дівчинка-босоніжка п”яти років лишилася в цій родині, бо треба було глядіти дитину дядини, яку звали теж Фросиною. Крім того, що дивилася за дитиною, Фрося пасла тварин, працювала вдома, як доросла, але харчували її погано. Пригадувала Фрося, що коли отруїли Василька, велося слідство, але хазяї заплатили, щоб справу закрили, а кому потрібні нічиї сироти? Тяжко було Фросі, сусіди розповіли іншому дядькові, що там дитина мучиться, і він забрав Фросю в своє село, потім забрав ще хтось.
Рано вийшла вона заміж. Народила двійко діточок, дівчинку Маню, та хлопчика Петра. Марусі було шість років, коли почався страшний голодомор на Україні. 1933р. Маня померла, Фросі не було в чому її поховати, так і поклали до ями в сорочці, а Петро, якому було дев”ять років, пішов з дому “просити”, старцювати. Петра Фрося більше не бачила… Опинилася вона в Києві, влаштувалася до нас домашнею робітницею, бо мама і батько працювали з ранку до вечора, мали так званий ненормований робітничий день.
Потім – війна. Мій батько намагався відшукати Фросі дитину, її навіть викликав якийсь слідчий, він показував Фросі фото її діточок, але не віддав, сказав, що фото потрібне йому для розшуків…
Мій батько загинув, загинув в війну і той слідчий. Це вже мама узнала, намагаючись допомогти Фросі… Потім вирішили, що вижити дитині після таких випробувань було неможливо.
Фрося з нами була в евакуації, а коли повернулися в Київ, шукала Фрося собі притулку, про що я уже писала. Вона часто заходила до нас, я добре пам”ятаю, як вона згрібала брудну білизну і прала її, виварюючи у відрі. Вона тільки у нас відчувала себе господинею. А ми, діти, в свій час любили Фросю, як рідну, хоча я знала, що вона віддає перевагу брату, бо вона його малого доглядала. А мене любила моя зовсім стара бабуся. Ми з братом казали Фросі “ти”, а мама з нею була на “ви”. Ще малою, збираючи квіти Іван та Мар”я, я дражнила Фросю: “Фросін муж Іван!” Вона казала, що не знала, який то гріх, виходити заміж багато разів (у неї перебуло три чоловіки). “От твоя мама не вийшла заміж після війни!”
Часто знайомі нарікали Фросі за те, що вона служить жидам та знається з нами. Якось така розмова відбулася при мені. Фрося стиснула мою ручку і одказала своїм подругам: “Вони хоч і євреї, але дуже хороші люди, краще багатьох нашіх!” Вона пішла, а я, добре пам”ятаю, підняла голову і подивилася на тих дурних баб із погордою. Хіба я тоді могла зрозуміти значення того виразу:  “хоч і євреї”. Я знала, як добре Фрося ставиться до нас всіх.
Потім Фрося знайшла роботу в трамвайному парку прибиральницею, але як і завжди, приходила до нас похазяйнувати. Ми з мамою їздили до села, де жила двоюрідна сестра Фросі Маруся із дядьком Яковом. Там в нас був літній “курорт”. В них було дві дорослі дівчини – Ніна та Галя. Я й досі листуюся з Галею, Ніни давно немає в живих. Навіть в цьому 2006р., коли я це пишу, я була у Галі в селі, була і на могилі її батьків та Ніни. Простий хрестик, зелена травичка, навкруги кульбабки, паперові квіти на вінках та перегуки електричок… Галя розповіла мені, як у війну Ніна ходила до Києва пішки. Йшли із жінками продавати квасолю, йшли три доби. Дуже бідували.
Бачила Галя, як проз її хату вели на розстріл євреїв. Галас стояв неймовірний, вели діточок, жінок, старих, всіх їх було побито 1 травня 1942року. Галя сказала, що, хоч і була малою, сиділа в хаті в темряві і вся тремтіла. Так було страшно…
А Фрося ще побачила моїх діточок. Коли я виносила старшого на балкон спати у возику, вона переживала: “Що ти робиш? Змерзне дитина на кістку!” А я пристроювала парасольку над колискою, коли йшов сніг, личко хлопця було рум”яним, сон солодким…
Мама пригадувала, що коли їхали в евакуацію на Урал, Фрося на якійсь станції взяла мене на руки і пішла до вокзалу, умити мене трохи, бо везли нас у вагоні, де раніше перевозили вугілля. Поїзд тронувся без сигналу, Фрося ледь ухопилася за поручень останнього вагону, а підніжка під нею підломилася, солдатик, що стояв в тамбурі, схопив її за лікоть, де вона тримала мене, маленьку, та й втягнув до вагону… “Ну, щаслива ти, бабо, або дитина ця щаслива”, – сказав він. А вагоном через весь поїзд вже бігла моя мама, плачучи, бо не знала, чи побачить нас із Фросею…
Коли Фрося прала багато білизни, то мама намагалася підсунути їй якійсь гроші, але Фрося починала плакати: “обіжуся, більш не прийду до вас”. Мама купляла їй якісь кофти, хустки. Хустинок було багато, і я, малою, любили їх приміряти. Напну, бувало, білу хустинку із набитими на ній квітами та ягідками, сижу на пічі в селі у Галі із Ніною та співаю пісень, що мене навчила Фрося: “Їхав козак на війно–о–ньку, прощав свою дівчино–о–ньку. Прощай, дівчино, чорнобрівонька, а я піду–у на війноньку…”
Вже потім я узнала, що то – одна із “стрілецьких пісень”. Я багато співала тоді, а Фрося сморкалася в хустинку і плакала.
Лікувалася Фрося “бабськими засобами”, а коли припікало, бігла до маминої сестри: “Дося Зосимівна, поведіть мене до хорошого врача!” Часто бабські засоби доводилося допивати мамі. “Не можу я цього пити, воно гірке”, так мамі доводилось вживати суміш алоє із медом, часником, вином та ще Бог знає із чим.
Коли Фрося зовсім тяжко занедужала, ми хотіли забрати її до себе, але сусіди умовили її, що треба вмирати із своіми, а не з євреями. Вона стала дуже релігійною, то погодилася. В неї вже були заздалегіть наготовлені всілякі вінчики, свічки, хустинки. Я довго сиділа у неї перед самою смертю, а вона все казала мені, щоб йшла додому. “Чого ти гониш мене?” – із сльозами питала я. “Мама буде хвилюватися…” Ранком її вже не стало. Ми з мамою принесли великий вінок із живих квітів, сусіди дивилися на це із злістю…
Речі в її хаті були вже під печаткою, звечора Фрося заставила мене взяти її хромові чоботи: “будуть Міші!”(моємі молодшому синові). А я дивилася на велику білу хустку з квітами та ожинами. Хотіла би взяти на згадку, але вже не можна було.
До цвинтара хожу тільки я, зараз це ще складніше, бо я поїхала з України, а старший мій син погано пам”ятає місце поховання Фросі. В той час мій чоловік поставив на могилі “тільки легенький хрестик”, як просила Фрося. Так він і стоїть. В цьому році, коли я була восени, дуже виразно червонів дикий виноград, листя якого опліло хрестик… Коли приїздить мій Міша, то завжди  заходить на цвинтар.
А я часто думаю: вісімдесят років страждань – за віщо?