Ранок 2010 року

Ранок. Бачу лагідні хвилі Чорного моря, які голублять і надихають мене на вільний політ фантазій і пристрастей. Цей теплий, м’який пісок, у якому тоне оголена нога, він пестить мою шкіру і стає так затишно-затишно, неначе біла шовкова ніжна матерія обгортає твої руки і обличчя. Чую мелодійний спів дивних пташок. Вони так гарно можуть передати стан моєї душі... Жодна істота на землі не може повторити бодай жодного звуку, які випромінюють ці пташки-феї. Але що з ними? Чому вони такі дивні? Вони не схожі ні на ластівок, ні на чайок. Вони схожі на маленькі грудочки землі, які підкидають вгору веселі дітлахи. Можливо це все мені сниться?! Та ні, я чітко чую мелодію та відчуваю тепло сонця і затишок моря... А он, далеко-далеко, пливе пароплав. Він такий же вільний як я. У нього немає проблем. Що йому до нас, простих людей, коли під ним кілометри безодні, над ним яскраве сонце, яке захищає та оберігає його, а навкруги – блакитні мрії?! Я теж хочу, як той пароплав, відокремитись від усього живого і вічно сковзати по ніжним хвилям...
І ось мій зір ловить те, що я єдина серед людей на цьому узбережжі. Де ж усі, чому я сама? Та хіба мене це зараз хвилює?! Я одна, насолоджуюсь мріями мільйонів, почуваюсь на “сьомому небі”, а це- найголовніше!!! Дивлюсь вперед і бачу чудовий, вічний, безкраїй горизонт. Що за ним? Можливо на тому березі так само стоїть якась дівчина або хлопець і також відчуває цей “рай”, хоче поринути, як і я, у свої мрії і хоч на годину відокремитись від буденності. А можливо там, за горизонтом, зовсім інший світ, який зветься “вічністю” і куди ми так часто прагнемо втекти від своїх проблем і взагалі від швидкоплинності часу. Шкода, що ми не можемо знати майбутнє. Так іноді хочеться побачити те, чого так усі чекають або навпаки – бояться. Та майбутнього не знає ніхто. В цьому і полягає сенс життя – зробити все так, щоб воно, майбутнє, склалося якнайкраще.
А ось, над головою, пропливли легенькі пухкенькі хмарки. Так дивно, адже такого не побачиш на реальних обставинах. Вони стають лагідними, ні, вони якісь обурені, та ні, вони просто змінюють свою форму, щоб подивувати таких собі маленьких істот – людей.
А яке тут яскраве сонце! Воно просто засліплює мене, я мружусь від цього демонічного світу... Знову розплющую очі. Що це? Так, я знову у своїй кімнаті у гуртожитку. Сонце світить просто мені в обличчя. Мої фантазії скінчилися, я прокидаюся. А можливо це були не фантазії? Можливо я на якийсь час опинилася у тому, так званому “раю”, який так довго прагнуть побачити або відкрити вчені?! Можливо в усіх людей так буває: їхні мрії переносять їх у найпотаємніші міста і місця. І кожний сподівається, що те, що він побачив – велика таємниця, яка чекає на них у майбутньому... Дивлюсь на свій стіл... На календарі дванадцяте червня. Так, я вчора закінчила університет... Мені 23 роки, я – повновладна і повноцінна громадянка України, я – здійснення сподівань і надій моїх найдорожчих людей у світі – батьків. І зараз я зберуся зі своїми думками, приведу себе до ладу і , по дорозі на роботу, намагатимусь відшукати бодай мізерну частину свого “Фантастичного Раю”! Хоча б в очах такої самої молоді, як і я, яка ще вірить у почуття, слова і світлі надії...