Флорид Буляков Любишь, не любишь

Любиш, не любиш

Святе діяння               

трагікомедія в двох частинах


Стара старенькому кричить по телефону.

Про що вона кричить? Вона гука про те,

Аби не смів гулять, хіба лиш по балкону,

Та й то, щоб загорнувсь у драпове пальто.

«Та як належить двері зачиняй!» –

Гука, вкладаючи в слова буремну силу,

Мені ж бо чується всякчас: «Не помирай!

Живи, будь ласка, ладо любий, милий…»

(Б. Слуцький)


Діючі особи:

СТАРИЙ.
СТАРА.
ГРИГОРІЙ.
ВАСИЛИСА.

                ЧАСТИНА ПЕРША

Старий лежить у ліжку. Заходить Стара зі старою шапкою в руках.
В шапці – курча. Живе.

СТАРА. Осьо він, господар наш. Лежи-ить. Зара, зара, познайомлю. Дивись, дідусю, хто прибув до нас. Глянь, який наполоханий. (Не дочекавшись відповіді, сумно). Не чу-ує. Не чує дідусик наш. Тиждень лежить без їжі, без руху! Господи… (Відходить у закуток, де на лавиці кошик, оселя  курчаті). Йди-но до кошарки, походи, поки сестрички не вилупляться… (Забудькується на півслові, присідає на лавку, раптово знесилена.)

Вона й надалі буде час від часу «забуватися», наче відходити, а відтак трудно  повертатися до дійсності, притомності.
Старий тим часом підводиться, ошаліло озираючись довкіл себе.

СТАРИЙ (скорботно). Стара…
Вона не чує.
(таким само скорботним тоном). Ста-ара…
СТАРА. Га?.. Господи, сиджу! Очуняв! А я й не бачу! Це ж треба, який день – і вилупок, і дід воскрес…
СТАРИЙ (так само). Вилупок…
СТАРА. Зара, зара! Чайчику тобі. М’ягенького, з молочком. (Біжить до самовару). Слава Господу, встав! А я вже і так, і сяк. І ворожила, і молилась, і водицею святою ж борідку... А ти якось лишень і матюкнувся. Це ж за цілий тиждень! Тож, думаю…
СТАРИЙ. Стара, це ти чи хто ти?
СТАРА. Я…
СТАРИЙ. Ти?
СТАРА. Та ж я це, я, бог з тобою! Не лякай, егеж!
СТАРИЙ. Та-ак… Справи ж мої, диви-но, куди повернули!
СТАРА. Господи! Болить що? Де?
СТАРИЙ. Здається, відболіло все!..
СТАРА. Та скажи, що ж трапилося?
СТАРИЙ. До мене, знаєш, хто приходила?
СТАРА (злякано). Хто?
СТАРИЙ (Здригнувся голос). Смерть…
СТАРА. Яка смерть?
СТАРИЙ. Молоденька. (Не одразу) Манюня така…
СТАРА. З косою, чи що?
СТАРИЙ. Ні… без коси… вірніше, з косою, але до перебачниці… Приліг покемарити – і ось тобі, маєш! (Ледь не плаче, дивлячись на стару).
СТАРА. Ти не сплутав?
СТАРИЙ. Та хіба сплутаеш, якщо розмовляв я з нею! Чекали її! Їй би, ондечки, до Петра, який вже рік лежить, догукатися її годі. А вона – до мене!
СТАРА. То, може, до нього і йшла, та хатою помилилася?
СТАРИЙ. Ага, помилилась, якщо вона до мене по-батькові.
СТАРА. Як?
СТАРИЙ. Григоровичу, каже, скінчився твій вік. (Замовкає, так само розгублено  дивлячись на стару – з усього відчувається, сновидіння не на жарт злякало його.)
СТАРА. Так ти  ж  осьдечки, сидиш, живий. Мамо рідна, чи не ти? Ну-ж бо поплюю я на тебе, на чорта…
СТАРИЙ. Та я це, я, осліпла!.. Плюєшся!.. Відпустила вона мене!
СТАРА. Слава тобі, Господи!
СТАРИЙ. На три години.
СТАРА. Лишень на три?
СТАРИЙ. На три! Та й ті з особливих резервів відкраяла, для потрібних людей! Хотіла всі шість відвалити, таж характер мій знаєш.
СТАРА. Ти що, Бог з тобою, невже й з нею полаявся?
СТАРИЙ. А що мені, дітей з нею хрестити? Приліг подрімати – аж гульк! Явилася! І ще й торгується! Я як понісся на неї, як понісся! Кашляв, кажу, на життя ваше! Ти, кажу, прийди та поживи сама! Спробуй, кажу, на пенсію оцю!»
СТАРА. Ай, чи!
СТАРИЙ. Показуй, кричу, де ворота в рай! Піду до дідька лисого!
СТАРА. Показала?
СТАРИЙ (скрушено). Показала!.. Світлий такий путівець, йду, немов по ваті, плину навіть, і музика світла, й ангели довкіл, конвой супроводу, і раптом – ферма!
СТАРА. Яка ферма? Що це ти мелеш?
СТАРИЙ. Та не ферма, а ворота, як на фермі! У них там автоматика, розчахнулись самі по собі. Залишилось тільки крок туди зробити…
СТАРА. Не впустили?
СТАРИЙ. Сам зупинився! Посмалити! Стою, значить, цигарку смокчу! Аж тут блискавиця в мозку! Прозріння! Тебе раптом згадав.
СТАРА. Мене? Навіщо?
СТАРИЙ. Просто згадав! Стою та й міркую, та ж помре стара без господаря! Словом, розчавив недопалок і назад рушив. Вони ще гукали: дивись, мовляв, Григоровичу, вдруге прийдеш, не пустимо!.. Віриш, ні?
СТАРА. Вірю. (Не одразу). Господи, адже ж як приспіла! Направду кажуть: від життя до смерті – хитнутися.
СТАРИЙ. Як це хитнутися?
СТАРА. Та ж хитнешся в бік і – здоровенькі були! – ось вона я… Свят-свят!
СТАРИЙ. Та-ак… Спав, спав та й наспав!
СТАРА. А я курку насадила було, рябеньку, яєць підклала три десятка…
СТАРИЙ. Яйця їй в голові! Відпустили ж не просто так, з умовою! За ці три години  я повинен – кров з носу! – звершити святе діяння!
СТАРА. Яке?
СТАРИЙ. Ну це, Богу… угуго… угодне!
СТАРА. Богу угодне?.. Доручили тобі?
СТАРИЙ (здригнувся голос). Мені. (Дивиться на неї розгублено й знічено, знову ледь не плаче.)
В його рухах і надалі не буде метушливості. Він, наче пришиблений страхом, буде несподівано завмирати і, як дитина, дивитися на стару, прохаючи захисту й допомоги.

(Продовження російською мовою на сторінці автора http://www.proza.ru/avtor/buljakov)