Жовто-чорний

«Або ви принципи, або принципи вас…»(Def Lee)

  Кожна хвилина, кожна секунда пронизувала мене, отруюючи відчуттям скутості і в той же час великою владою над своєю підсвідомістю. Мою здорову свідомість зв'язало п'ять граней – це була невеличка кімната з дивними жовто-чорними шпалерами. Вони неначе побували у вогні, тому і мали стільки чорних рубців. На стелі, підвішений за хвоста, на довгій нитці висів щур. Саме він, мов лампочка, освітлював тьмяним світлом цю дивну валізу, в якій я знаходився. Підлога була вкритим старим паркетом, у якому деінде проросла жовта трава. Вона була вже сухою і нагадувала неохайні, довгі, поломані пальці створінь, що намагались вилізти з незвично теплих обіймів землі. Сам я сидів у великому шкіряному обдертому кріслі кольору вишневої крові. Там було дуже тихо, і я в одну мить зрозумів: чим тихіше навкруги, тим більше хаосу у тебе в голові. Мене просто переповняло відчуття напруженості, складалось враження, що я когось чекаю. Але кого? Саме в цей момент у кімнаті запахло тютюном. «Звідки це так тягне?» - подумав я. Тут мою увагу привернув один із пучків трави у паркеті. Я побачив, як звідти почало вилазити щось чорне, але ніяк не міг зрозуміти, що це. Через декілька секунд я зрозумів, що це гадюка, і вона була настільки чорна, що, здавалось, це один із тих опіків стіни рухався по підлозі. Без моєї волі мене втиснуло у крісло, і я не міг поворухнути жодним пальцем. «Що ж це діється?» Змія без усякого інтересу проповзла крізь єдине місце у цій кімнаті, де збиралися думки у будинки ніякових принципів і одразу ж втрачали свій фундамент, вона оминала мене… мабуть, відчула, що на той час я сам керував своїми інстинктами, і такого звичного відчуття «страху» їй у мене не викликати. Вона повзла у бік стіни навпроти мене. Я ніяк не міг позбутися цього бридкого відчуття очікування. Мене мучили думки, які одна за одною, виконавши свою місію щодо мене, розчинялись у тиші цієї кімнати. Тим часом гадюка вже зовсім близько підповзла до стіни. «І що далі? Далі нема куди повзти.» - подумалось мені. Вона трохи підвела голову над землею і подивилась на мене, склалось враження, що вона почула мої слова замкнені у моїй голові. Вистріливши декілька разів своїм язиком, змія знову повернулася до стіни і поповзла по ній вгору. У мене перехопило дух… Мені стало тяжко дихати, і чим вище заповзала гадюка, тим важче мені було ковтати повітря. Біль… Ще й біль у грудях. Серце щось вистукувало азбукою Морзе, але я не знав, що. Усі думки у мить зникли. Мабуть, так завжди: коли справа доходить до фізичного болю, зразу перестаєш думати, перестаєш задихатися своїм ідеальним майбутнім і фразами «завтра буде краще». Тебе охоплює агонія, і ти палаєш від незнання майбутнього вже на якихось декілька жалюгідних хвилин вперед. Гадюка знала, що кожний сантиметр вверх – це ще один маленький шанс того, що я перестану дихати. Саме тому вона повзла повільно, насолоджуючись звуками моєї боротьби за кожний ковток повітря. Змія зливалася з чорними плямами на шпалерах, і вже сказати, що це повзе гадюка, було тяжко. Вона доповзла до стелі, але там не зупинилась. Здавалось, на неї не діють ніякі сили тяжіння Землі… стоп, а хто сказав що я був на землі? Більш вірогідно, я був у невідомості. А хіба у таких місцях існують закони фізики? Мабуть ні. І гадюка це знала, вимальовуючи хвилі своїм рухом по стелі. Я зловив себе на тому, що вже не дихаю, але від цього не помер. А може я тут опинився… ні… ні, це неможливо, я однозначно живий, просто тут таке місце. Якщо ти тут дихаєш, то маєш право думати, але хоча б на хвилину зупинишся, тебе зразу ж приласкає біль. Змія все ближче підповзала до імпровізованої лампочки. Щур відчув щось чужорідне поряд і почав якось трохи ворушитися. Але його рухи були обмежені. На нього чомусь діяла та сама сила тяжіння. Гадюка вже була поряд. Вона нікуди не квапилась, дуже повільно обвивала спіраллю нитку. Можна було сказати, що це якась чорна густа рідина стікала по нитці до пацюка. Змія своїм спокоєм зводила з розуму щура. Він неначе скажений хотів побігти по повітрю, але ж закони фізики обмежували його. Навряд чи він це розумів. А змія обмотала йому хвіст і повільно-повільно підбиралась до його голови. Мабуть, саме зараз повинно щось відбутись таке, чого чекала моя скута свідомість. Серце почало битися швидше: це боляче. Гадюка трохи відхилилась від щура, щоб огледіти його… Щось боляче вдарило у груди… Вистрілила декілька разів язиком… Знову цей удар… Відкрила свою пащу… Серце обірвалося... Біль… Я надумав кричати якесь слово, але… але в одну мить стало темно.
Я нічого не бачив і відчував, як я злився з тією тишею, що панувала у цій кімнаті. У темряві ми всі однакові. Незалежно від того, хто ти: звір чи людина. Просто у темряві людей і тварин не існує, тому, мабуть, у таких місцях, як та кімната, нас називають по-іншому. Я знав, що я є, але просто частина чогось невідомого. Відчував навіть крісло, на якому сидів. Я піднявся з нього і пішов просто вперед. Там, по ідеї, була стіна, але я не натикався на неї. Це дуже дивне відчуття – ходити у темряві, у таких ситуаціях тобі очі не потрібні. Одразу ж здається, що ти у темряві здатен відчути більше ніж, побачити при світлі. Я йшов уперед, поки мої руки не відчули якусь тканину. Це була замшева тканина. Я надавив рукою трохи вперед і зрозумів: за цією тканиною далі також нічого немає. Можливо це завіса? Я стиснув її двома руками і смикнув що є сили вбік. Десь зліва від мене на кімнату впала широка смуга світла. Можна було розглядіти частину жовто-чорної стіни, паркету і змію. Вона звисала зі стелі, обвившись навкруг нитки, на якій висів колись щур-лампочка. Вона його проковтнула і тепер висіла, мов мертва чорна мотузка. Я, не поспішаючи, підійшов глянути на неї. Зблизька я побачив дивовижний візерунок на її шкірі. Він нагадував малюнки якихось древніх племен. У них я розглядів медуз. «Цікаво, чому саме медузи?» - відійшовши від болю, промовив у голос. Раптово гадюка почала ділитися на нитки, які розходилися в різні сторони. Деякі піднялися угору, а деякі залишилися на своєму місці. Ті нитки, що піднялися, зліпилися до купи. Мені це нагадувало якийсь «живий» пластилін, який сам собі вирішував, у яку йому фігуру ліпитись, і, тим більше, сам себе ліпив. Через хвилину під стелею на нитці з'явилася медуза, така сама, як на тих візерунках гадюки. Вона зірвалися з нитки і попливла у повітрі так легко, як у воді. Рухалась до виходу відслоненої завіси, звідки по очах било свіже світло. Я - за якимось внутрішнім наказом - пішов за нею, здогадуючись, що там буде щось нове і точно якісь нові відчуття.
Але, вийшовши з кімнати, нічого нового я не відчув. Хоча, якщо бути точнішим, я взагалі нічого не відчув. Ми вийшли на якусь обмежену парканом «гірку» вулицю. Чомусь саме «гіркий» присмак цієї вулиці показався у мене в очах. Тхнуло метушнею обездушених людей. До речі, люди там були. Вони стояли посеред дороги і, розбившись групками за інтересами, балакали про щось. Всього їх було біля двадцяти. Вони не були схожі на тих, хто має ліцензію на вбивство здорової свідомості та загальнолюдської, помилкової моралі. Але і не були схожі на тих вічних бігунів, що кожний ранок запізнюються на роботу, потім шкодують свій «дорогоцінний» час на близьких, а самі проводять його в поглинанні відходів правдивої інформації перед синім екраном. Це якісь інші люди, і створювали вони у цьому красиво вибудованому з цегли та плит смітті зовсім іншу атмосферу. Стоп. А де медуза? Довго оглядаючись, я, накінець, побачив, як вона кружляє навколо одного с будинків. Я нічого не розумів. Мабуть, це добре. Коли ти дуже багато знаєш, розумієш, все можеш пояснити, у тебе відпадає потреба у самому собі. Ти починаєш розуміти систему цього світу, точніше систему нашого існування – життя, але життя не любить таких. Тому, як на мене, краще ламати собі кістки, ніж чужі стереотипи. Я вирішив підійти до когось із того скупчення і спитати, що відбувається. Підходячи все ближче, я краще чув їхні діалоги:
- Ми не в змозі це пояснити.
- Якраз таки можемо. Просто треба пояснювати не те, що ми бачимо, а те, що відчуваємо. Інтуїція - це наш єдиний внутрішній компас.
- Інтуїція дуже часто підводить, їй довіряти не треба. Факти - єдина рушійна сила правди.
- Факти і вигадати можна, і правди одної на всіх не буває; для когось вона є десертом, а для когось - ножем до цього десерту. А інтуїція не нас підводить, а ми її, бо своїми коливаннями, ми затупляємо відчуття правильності вибору. Просто людина, на відміну від тварини, ще має розум і здоровий глузд. Саме здоровий глузд та усвідомлення усього, що відбувається навколо, діють на інтуїцію так само, як піднесений магніт до того ж компаса. Просто треба…
-Я вибачаюсь. - перебив я. Мені видався цей діалог настільки банальним та простим, настільки буденним та сірим, що не міг більше цього вислуховувати. – Ви не підкажете, що тут відбувається?
- По-перше, казати «вибачаюсь» не правильно. Виходить, що ви самі себе вибачили. А по-друге, ми чекаємо спогадів. Усіх нас тут об'єднує те, що ми живемо посекундно. Те, що наша суть у пошуку нашої суті. І ти теж один із нас. – Насправді. Адже я не пам'ятаю нічого із минулого. Чому я не можу згадати, хто я, як я сюди потрапив? Чому я постійно намагаюся віднайти якесь пояснення? Чому? Я шукаю суть? Не знаю. Я не хочу захлинутися своїми ж словами жалю до себе. Я не хочу осліпнути від уявлення у моїй голові хворобливих картинок свого щасливого життя. Не хочу оглухнути від свого крику через біль, коли дочекаюсь з цими скаженими людьми своїх спогадів. Треба звідси забирати свою свідомість і тікати разом з нею.
Тут мої думки перебив хтось з натовпу: «Дивіться, дивіться!!! Це та рука!» Усі обернули свої голови туди, куди показував панікер. Це була та сама споруда, навколо якої літала медуза. «Дивно. Адже це медуза, а не рука». Як тільки я про це подумав, вона зупинилась у повітрі, і її щупальця почали перетворюватись на тонкі пальці, а тіло - на кисть. У результаті вийшла чорна, жіноча, витончена рука. Треба було бачити обличчя людей навколо. У когось був вимальований жах на обличчі, у когось страх, у деяких смуток, а у тих, що сильніші духом – злість. Були ті, що почали плакати, а були такі, що заховалися за спинами інших. Але я один посміхався. Тому що відчував, що ця рука є якоюсь частиною моїх спогадів, тому що мій «компас» вказував на неї так сильно, що аж здавалось: ця стрілка вилетить і вп'ється у цю руку. Але що саме я згадав, я не знав. Знала моя підсвідомість. На жаль, на той момент я вже нею не керував і тому спитати не міг. Рука почала наближатися, і чим ближче вона до нас підпливала, тим більше нас охоплювало відчуття тісноти. Я побачив, що насправді навколо темніє, а центр світла падає на натовп, і стає тісно. Тісно. У якийсь момент рука впала у натовп. Почулося декілька наляканих зойків. Люди почали метушитися, щось говорити самому собі, ходити туди-назад. «Шукайте, шукайте. Нам треба зловити її», - казав хтось збоку тремтячим голосом, сам забиваючись у кут. «А! Вона тут!» - хтось скрикнув позаду. Ті, хто були позаду, почали панікувати. Вони хотіли розбігтись, але було надто тісно. «Все, спокійно, вона вже втекла», - вимовив хтось. «Та зловіть же її!»  –  «Такий сміливий сам лови!» - перекрикувались люди з різних кінців. Я чомусь нічого не боявся, і нічого не шукав, і мені, мабуть, було не так вже й тісно, як іншим. У такі моменти, коли якесь відчуття бере вверх над іншими, ти вже не зважаєш на них зовсім ,і навіть себе, на якийсь момент, перестаєш контролювати, стаєш рабом тої самої інтуїції, стаєш синтезом гри свого серця. Раптово хлопець переді мною накинувся на підлогу. «Зловив!» - вигукнув він. Люди як могли подалі відійшли від нього, але я стояв на місці. Хлопець піднявся з землі із здобиччю у руках. Вона мені нагадувала жіночу, тендітну ручку, одягнуту у шкіряну чорну рукавичку. Вона було трохи знервованою. Я підійшов трохи ближче, бо ця рука притягала мене до себе. Вона не очікувано почала вириватися з рук тієї людини у мою сторону. Я не міг поворухнутися, я був спантеличений. «Я не можу її втримати!!!» Всі стояли навкруги, завмерши в очкуванні, що ж відбудеться далі. «Ні!» - крикнув той хлопець, випустивши загрозу зі своїх рук. Останнє, що я побачив, це те, що рука летіла долонькою вперед прямо на мене, а потім сильно вчепилась у моє лице, закривши мої очі. Я знову опинився у темноті. Навколо було нікого, нічого, навіть мене там не було. Мабуть, суті в табуретці було більше, ніж на той момент у мені. Я нічого не відчував. Може, я вмер? Навряд чи. Хіба можна вмерти від того, що тобі закрили очі? Я почав багато чого переосмислювати. Так завжди: думки у темноті – це твої найкращі думки. У темряві нічого не відволікає... огортаєшся тишею і обсипаєшся думками... от і виходить у голові безглуздо гарний набір літер. Раптом я почав відчувати щось під своїми руками. Десь я вже таке раніше відчував. Ах, ну звісно, це ж холодна шкіра того крісла, у якому я сидів. Я зрозумів, що можу відкрити свої стуманені очі. Але боявся, що якщо це був тільки сон, то я був лиш непотрібною речовиною кімнати, яка стала мені до болю рідною. Кімнатою з жовто-чорними шпалерами.

                29.11.2009 р