Повернення-

Пусто навколо, тихо. Занедбанні хати поросли кропивою, та бур’яном. Ледве проглядає щось сіре крізь зелену, колючу масу. То облуплені стіни мазанок. Давно вони не відчували на своїй жорсткій шкірі жіночих рук.
 

 Пусто навколо, тихо.

Не чути дитячих голосів, та жіночих розмов. Не брязкоче по курній дорозі віз, не заспівають ввечері пісень.
Залишене, покинуте село.

Однісінька хатинка тільки біліє.

З тої хатинки виходить стара жінка, одягнута в білу вишиванку, підперезана різнокольоровим поясом, з розпущеним, білим, зовсім вицвілим волоссям. В неї висока та худа постать. Вона іде прямо та рівно, не схиляючи голови. Її погляд звернений в синій небосхил, наче щось шукає, там, далеко, за білими,  весняними хмарами. Вона переходе порослу травою стежку, і йде по неораному, давно вже залишеному, закинутому полю.


____

Величезне місто. Прибиті під сіре, мутне, замучене небо, височенні, громадські споруди, тісняться одна понад одною, нависають над мокрим асфальтом. Давлять своєю вагою на міську метушню і припиняють її у величезній пробці автомобілів. Тисячі, сотні тисяч автомобілів нервово стоять, очікуючи можливості, зробити декілька сантиметрів уперед, назустріч черговій пробці.

Автомобілі, автомобілі, чорна маса металу, заліплена брудом. Серед цієї маси, у самому центрі, безнадійному центрі, щільно стояв його автомобіль.

- Все, попал! Мать их, эти пробки!

Це був, такий же, як і всі, чоловік. Він нічим не відрізнявся від решти сірої маси людей, що складають фон типового великого міста. Його лексус, не першої моделі, видал виды, праве, передня крило, нещодавно було виправлено й замазане. Ще треба їхати у сервіс, наносити фарбу, шліфувати. Але це, був його лексус. А ще, в нього була квартира, своя квартира. Шість років тому він, нарешті зміг купити свою, власну квартиру. А скільки йому приходилось працювати, скільки випито з нього крові, скільки страчено нервів. І все ж, він набрав грошей, він купив квартиру, в цьому місті, для своєї сім’ї. Жінка, двоє діток. Сину вже двадцять, він, практично, самостійна людина, донька в сьомому класі. Все в нього гаразд. Тільки останнім часом, все частіше ниє серце. Ниє, сумує. Чого йому не дістає? Работа приносить дохід. Вже четвертий рік відвозить родину у Єгипет.

- Алло! Да в пробке я! Стою плотно. Слушай, разберись там без меня. Неизвестно, когда я выберусь…. Ну ты, что, первый год работаешь? Не можешь задержать клиентов!  ....  Если ты потеряешь заказ…. Да не кричу я! Ладно, давай. Сам там решай.

- Мать ее! Скоро в четыре утра выезжать прейдетсья, чтобы к восьми на работу попасть!



Чотири ранку. Мама встає перша, йде до корів. За неї прокидався батько. Він працював на лісопилці. Треба було їхати велосипедом десять кілометрів. Кожного дня життя проходило в работе, та навчанні. Батьки ще мали город. Тому після школи, мої руки стискали граблі, або лопату.


Спогади дитинства яскраві й радісні. Кожне літо проведене з товаришами біля річки. Ловили раків, їздили на міський ринок продавати. Кожний з нас збирав на свою мрію. Я мріяв купити коня. Друзі не розуміли.
- Нашо тобі кінь?  Хочеш скакати поряд з цьоткою Гражиною?  Збирай на мотоцикл.
Кожний з них збирав на мотоцикл, а я хтів коня.


В нашому селі жила чудна жінка. Тьотка Гражина. Декілька років тому спустилась вона з гір, та залишилась у нашому селі. Люди говорили, що дід її був мольфар. Що, поки він був живий, вони були разом. А, опісля його смерті, Гражина прийшла до людей. Привела вона з собою, лише коня, та принесла декілька торбинок з речами. От і усе майно. Поселилась в одній залишеній хаті, почала обживатися.
 Люди, спершу її сторонились. Тільки вона завжди була привітною, нікому поганого слова не казала, та й зайвого не говорила. Прийняло її село, заспокоїлось. Одягалась Гражина завжди в вишиванку, та плахту, усе літо, та на півосені ходила босою. На шиї її красувалось червоне намисто,  три рази довкруж обкручене. Краса її постаті вразила. Висока, струнка, завжди з піднятою головою. Чорне волосся, товстою косою викладене на голові. Обличчя виточене, наче з мармуру. Вона нагадувала олімпійську богиню, сильну, владну. Її погляд притягував і водночас лякав. Тому сільські чоловіки, не дивлячись на її вроду обходили стороною її двір. Але це її не турбувало, принаймні, тако здавалося мені.


Я був зовсім ще хлопчик, біля дванадцяти років. І вона стала моєю першою, дитячою любов’ю. Любов та була тайна, чиста, і знав про неї лише я.

По весні, на зорі, Гражина ходила на поле, сковане ще деколи снігом, та кригою. Я завжди стежив за нею здаля. Ховався за тин, чи самотньо ростучий глід. Я бачив, як вона, боса, не убрана, ставала на зустріч сонцю, здіймала руки вгору, й кланялась до самої землі. Потім доставала маленьку сопілку і починала грати. Мелодія лунала над полем, злітала у небо. І з тої мелодії народжувалось сонце. А на другий день, після того обов’язково повертались лелеки.


Це були наші лелеки, рідні. Вони завжди жили поряд з нами. Коли по осені залишали село, ставало сумно, якось неспокійно. Ці птахи наче захищали людей, дарували втіху, спокій. Але все це, на відчувалося ніким.
Тільки Гражина відчувала це. Одного разу, вона помітила, як я, нишком, стежу за нею. Всміхнулася привітно, підійшла. Я готов був крізь землю провалитися. Став, наче приріс до землі, поворушиться не можу.

- Дивись Олекса, лелеки повернулись…. Усі, та ще з приплідком. То добрий рік буде.
- А нашо ви на сопілці граєте? – набравшись хороброщів, запитав я.
- Зову птахів до дому. Вони мусять повертатися. Бжез них село вмре.



Роки йшли. Я вже давно забув про своє тайне кохання. Готувався до інституту. Змінялося життя, змінювалися люди. Багато старих вже померло, а молоді залишали село, виїжджаючи в великі міста. Я теж планував поїхати. От, якраз, сюди, де зараз щільно стою у пробці.

Змінювалося село, тільки Гражина залишалася все тою. Високою, вродливою, нестаріючою жінкою. Щовесни грала вона на своїй сопілці. Ззивала чорногузів додому. Але щороку поверталося їх все менше.
Все менше і менше залишалося у селі живих хатинок.


Поїхав і я. Поступив до інституту, вчився, здобув фах. Зустрів свою майбутню жінку, оженився. Тако ми і зачепилися у цьому місті. Затягнуло життя, робота.
За двадцять, з лишком років, повертався я до батьків лише п’ять, чи шість разів. Їздили усією сім’єю.
Першим поховали батька, в останній приїзд хоронили матір.

Скільки там хат залишилося? Три, чи то чотири. Жили в них, лише старі. Гражина теж постаріла, ще більше схудла, але не зігнулася аніскілечки. Сусідка розказувала, що, зовсім стара з розуму спала. Кожного ранку у поле ходить, та на сопілці грає. Ні з ким не розмовляє, нікого не вітає. Все чорногузів чекає, але вони більш не повернуться, певно перемерли усі.


- Алло! А, маленька моя! Ти вже в школі? … чому я українською говорю? Ой, прости, солнышко, задумался,… куда вы собираетесь? ... в театр. Хорошо, вечером еще поговорим. Целую тебя!

Донька уся в мене пішла, така ж розсудлива, розумничка моя. А от син…. І в кого він такий? У 2004-му чкурнув у Київ, нікому, нічого не кажучи. Що він там робив?  Певно по бочках дубасив. Він же ж в мене музикант. Свій гурт, довге волосся, завжди революційні думки. Я вже давно його не зупиняю. Останнім разом до Єгипту зібралися, я вже квитки купив. То ж він не поїхав!

- Пробачте батьки, Але в мене свої плани.

На відміну від доньки, вперто розмовляє українською . Це в наши то теперішні часи. У Києві познайомився з дівчинкою. Гарна така, весела, приїжджала до нас, син знайомив. Мені дуже подобалась, а жінка знервується. Та матері усі таки.


Все в моєму житті гаразд, я не можу скаржитися. Тільки оці пробки, як вони дратують. Але ж не з-за пробок так ниє серце.
Ото весна починається
Змучене небо намагається розкритися, засвітитися сонечком, заблискотіти білими хмаринками.


Десь там, за білими хмаринками летять вже лелеки. Вони повертаються додому. До батьківщини.
Вони повертаються, я чую спів Гражининої сопілки, яка ззиває отих птахів.
А я, залишаюся у величезному місті, у самій середині безнадійної тисняви.

-… Алло! Синку? … Де ти? … у селі? …у нашому селі?.... що ти тамо робиш?!... Мажеш хату?... що?... погано чути! … ти оженився?!... коли?... що?… запрошуєш на весілля? Також приїдемо! Обов’язково приїдемо, синку!

-Кінець-

                8 грудня, 2008р.