Зустрiч

                Як давно я не була у лісі. Але привів мене несподіваний випадок зустрінутись знов з цим старовинним волинським дідом-велетом.  Автомобіль, в якому я їхала з друзями, заглух на довгому і рівному, наче стріла, шосе, з двох боків захованому у щільній стіні дерев. Поки водій шпортався у залізних бельбухах, ми потихеньку розбрелися хто куди.


Ви колись відчували ту різницю, між сучасним шумом, і голосами лісу?  От ви ще на шосе, мимо проїжджають автомобілі, з вікон чується музика, і це шамотіння тримає вас, немов залізні кліщі але, ви того не помічаєте. Не помічаєте допоки не зробите декілька кроків з узбіччя, та не сховаєтесь у нутрощах прохолодної істоти, з назвою – ліс.

Наче поринаєте у  воду, зелену, кришталеву, свіжу. Вас приголомшують нові, знайомі й не знайомі звуки, дихання зупиняється на якусь мить, а потім виривається назовні, щоб прийняти у себе, цей, несподівано свіжий, щирий як світ, лісовий кисень.

Ноги сами ведуть вас, далі і далі від дороги, і от, вже нічого, окрім дерев, нічого, окрім пташиних голосів.
 Нещодавно скінчився дощ, дрібний, теплий, літній.  Він практично, не досягнув землі, затримався десь на велетенських кронах. І зараз рідкі краплиночки торкалися мого лоба. Мої руки відчували шершавість теплих стовбурів, гладили гілочки і духмяне листя.
 
Низенька, чиста лісова травичка, так і манила до себе. Несподівано, я почула легкий, кришталевий дзвін. Це маленький струмочок проклав собі стежинку поміж камінців. По один бік струмочка лежали трісочки старого дерева. Вони, наче човнички на березі, очікували хазяїв. Я прилягла на теплий, м;ягкий мох, і повністю віддалася новим почуттям. Я вдихала терпкий, пряний запах прілого  листя, він нагадував мені дитинство, бо воно, моє дитинство, було  лісовим. Кожні вихідні ми, з татом їздили у ліс, по гриби, або просто погуляти. Тоді, у дитинстві я відчувала себе лісовою німфою, я сприйняла це лісове життя по-дитячому просто, як даність. Пташиний гомін відносив мене в лісову казку, і я бачила усі ті чарівні таємниці, які ховалися в мереживі гілок, визирали з-за шерехтіння листочків.



Дитинство закінчилося, а з ним і наше мандрування. Протягом багато років я вже не відвідувала цього зеленого господаря. І от, зараз прилинули усі ці спогади мого прожитого. Я лежала на м’якому мохові, і наче стомлений  мандрівник,  що повернувся на свою батьківщину, відпочивала у лоні рідної землі. Швидкість, марнота, напруга, все залишилось там, на шосе. А, ось тут, моя свідомість згаяла часу плин. Гай-господар прикрив мене теплою ковдрою спокою, я тихо, без поспіху  дивилася на смарагдові  листя, омиті недавнім, літнім дощем.


Мою увагу привабила яскрава крапелька дощу. Я помітила, як  вона почала падати звисока, з хиткої гілки. Вона летіла додолу, допоки не досягла одної з сухих трісочок. Впавши на її пошерхлий жолоб, краплинка зупинилася, наче розмірковуючи, який зазначить собі подальший шлях. Тоді заколихалась, засяяла сонячним промінцем, і набравшись хороброщів, покотилася по покату жолобка, наче дитинка з височезної крижаної гірки. Досягнувши краю трісочки, крапля знову спинилася, і, вже сторожко почала заглядати, - що там, внизу? Насподі росла довга, гостроноса травичка.
 
Вона може стати чудовим трамплiном!

І крапелька, підібрав усе своє прозоре, яскраве тільце, поволі перевалилась за скибочку. Але, ще на мить зачепилася своїм конусоподібним носиком за пошерхлу трісочку, і в невпевненості повисла.

Падати, чи ні?

Але, думай, не думай, ходу назад вже нема. І, відірвавши свій носик, краплинка полетіла на зелений трамплінчик. Вона майстерно торкнулася травички, і та захиталася від такої несподіванки. З того хитання, краплинка не втрималася, і з швидкістю покотила по напругому жолобку.

Що підстерігало її попереду?

Вона того не відала. І, може рада була б зупинитися, але гладенька поверхня не давала їй жодного шансу. Краплинка вся стиснулась від жаху, і, певно, приплющила свої оченятка. Вона приготувалася вже до гіркої долі -  бути розбитою на тисячі маленьких краплиночок об камінці. Але, травичка, в останню мить, розпрямилася і підкинула потішну товаришку високо вгору. Краплинка злетіла, розплющилась у товстенький млинчик, і наче засміялася, відчуваючи цю гру. Малятко пролетіло трохи дугою, і побачило під сподом біжучий струмочок, її старший братик. Тепер її вже нічого не страшило, вона не лякалася бути розбитою о камінці. Вона кинулась, прямо в прозорі хвилі співучої води. Пірнувши у самий осередок, краплиночка підняла вверх сотню маленьких бісеринок,  які  засяяли, наче феєрверк, привітавши свою сестричку.

 Струмочок не зупинився ні на мить, він живим рядком продовжував звиватися проміж камінців, змагаясь кудись вдалечінь. Певно мріючи зустрінутись з найстаршим зі своїх братчиків.
Десь у вишині закувала зозуля. Її кування, наче повернуло мене у реальність.
 Прощавай краплиночко, щасливого мандрування.

Агов!

Я неохоче підвелася, і попрямувала до шосе. Сучасне життя вперто не відпускало своїх невільних полонян. Ми, її в’язні, чи може, неслухняні діти, іноді кидаємо усей цей побут, і намагаємось злитися з природою. Але…, але….
Вже сидячи у машині, я насолоджувалась швидкою їздою, і з теплом згадувала свою несподівану зустріч.
                2 березня, 09р.