Ярослав Iвашкевич. Плеяди

Яну Кречмару

І

Плеяди то сузір'я уже жовтневе.
Виблискує як винне гроно поміж других зірок рою,
У їх світлі пожовклий ліс ніби кінь пливе
І наче полем до срібного біжить водопою.

І, мабуть що, у попелястій тіні серни
Пробігають через струмок або стоячи слухають,
Як срібне дзеркало води берег відбиває чорним
І листя сопілок білих берізок співають

І, падаючи, кружляють. А пристрасть моя,
Мов та лань над джерелом, схиляє свою шию.
І лише її відбиває крижане джерело.
Говорить, що іще живе, хоча квола.

II

Плеяди то сузір'я уже жовтневе.
Після сапфірового неба пливе мов баранки,
Понад скритих вночі дерев оніміли голови,
Понад беріз скам'янілих золочені пІнки.

Я повертаюся до мовчання і солодкості неба,
Чий плащ повний осінніх зірок блиском.
Повні стодоли золота, столи повні хліба
І джеркоче на петлях зоряна колиска.

Ще хвилини – і на землі скрізь буде біло.
Легкий холод у затінену ніч як голкою проростає.
І мені вже сниться тільки якесь ясне тіло,
Що його прикриває жовтня планет тканина золота.


III

Плеяди то сузір'я уже жовтневе.
Спокійним ходом пливуть долі твоєї дійсності.
Повільно вийди до брами, не відвертай голови,
І зірви пару золотих, поранених метеликів.

Пил залишається у твоїй долоні, розпорошується, гине,
І ти чуєш тільки сад, що дихає як хворий.
Золотисте листя згине і ця осінь мине,
І погані – навіть добрі – минуть сузір'я.

Отже навіщо ж нам - як загубленим у сутінках зіркам –
Вічно попеліти вогнем, коли холод на нас чекає?
Для чого ж в твоєму оці сльози і плеяди свічкам,
Коли усе оповиває чорнотою проминання ріка?

IV

Плеяди то сузір'я уже жовтневе.
Жовтень то безпечна, мрійлива пора.
На чорній стіні неба слід гвинтівковий:
Ляку повні сяяння зірок і повні вечора.

А ми тут біг землі не потрясемо
Словами, проминанням. Ми стоїмо без сили.
Ніч чорним плащем своїм стежку нам заслоняє,

Ви відійшли далеко. А я лишився,
Я здаюся пропащим поміж темних зірок імли.
І що ж на усім світі нам полишилося?
Вже нічого: згаслі слова і погляди німі.

V

Плеяди то сузір'я, уже жовтневе.
Випливає над видноколом темно і люто,
І дивиться на схилені у роздумі голови,
На зламані берези і потрощені лютні.

Переходить і на світанку дрижить над моїм домом,
Посилає тихий, але проникливий промінь,
І голосом говорить до мене, і таким знайомим,
Що може є хто ще на світі щасливий.

Щасливий, хто кохає; щасливий, хто вірить;
Щасливий. А може то тільки його мріяння.
Щасливий, який лугом разом зі світанком біжить
І на осінньому небі бачить зірки травня.

1942


Plejady

Janowi Kreczmarowi
I
Plejady to gwiazdozbi;r ju; pa;dziernikowy.
B;yszcz; jak winne grono w;r;d innych gwiazd roju,
W ich ;wietle las po;;;k;y niby rumak p;owy,
Co polem do srebrnego biegnie wodopoju.

I zdaje si;, ;e w cieniu popielatym sarny
Przebiegaj; przez ruczaj lub stoj;c s;uchaj;,
Jak srebrne lustro wody brzeg odbija czarny
I fletnie bia;ych brz;zek, gdzie li;cie ;piewaj;

I opadaj;c kr;;;. A nami;tno;; moja
Niby ;ania nad ;r;d;em pochyla sw; szyj;
I tylko jej odbicie lodowego zdroja
M;wi, ;e chocia; w;t;a, ale jeszcze ;yje.

II
Plejady to gwiazdozbi;r ju; pa;dziernikowy.
Po szafirowym niebie p;ynie jak baranki,
Ponad drzew skrytych noc; oniemia;e g;owy,
Ponad brz;z skamienia;ych poz;ociste pianki.

Powracam do milczenia i s;odyczy nieba,
Kt;re p;aszczem jesiennym pe;nym gwiazd po;yska.
Pe;ne stodo;y z;ota, sto;y pe;ne chleba
I skrzypi na zawiasach gwia;dzista ko;yska.

Za chwil; i na ziemi wsz;dzie b;dzie bia;o.
Lekki ch;;d noc cienist; jak ig;; przenika.
I sni mi si; ju; tylko jakie; jasne cia;o
Przykryte z;ot; tkank; planet pa;dziernika.

III
Plejady to gwiazdozbi;r ju; pa;dziernikowy.
Spokojnym tokiem p;yn;c losy twoje i;ci.
Powoli wyjd; przed bram;, nie odwracaj g;owy,
I zerwij par; z;otych, poranionych li;ci.

Proch ci zostaje w d;oni, rozwiewa si;, ginie,
I s;yszysz tylko ogr;d, co dyszy jak chory.
Z;ociste li;cie zgin; i jesie; ta zginie,
I z;e - dobre nawet - min; gwiazdozbiory.

Wi;c po c;; nam - jak gwiazdom zagubionym w mroku -
Spala; si; ogniem wiecznie, kiedy ch;;d nas czeka?
Po c;; ;wiec; plejady i ;zy w twoim oku,
Gdy je ogarnia czarna przemijania rzeka?

IV
Plejady to gwiazdozbi;r ju; pa;dziernikowy.
Pa;dziernik to bezpieczna, zadumana pora.
Na czarnej ;cianie nieba ;lad karabinowy:
Blaski gwiazd pe;ne l;ku i pe;ne wieczora.

A my tu biegu ziemi ani przemijania
S;owami nie wstrz;;niemy. Stoimy bez si;y.
Noc czarnym p;aszczem swoim ;cie;k; nam zas;ania,

Odeszli;cie daleko. A ja cho; zosta;em,
Wydaj; si; zgubiony w;r;d ciemnych gwiazd m;enia.
I c;; nam pozostaje na okr;gu ca;ym?
Ju; nic: zgas;e s;owa i nieme spojrzenia.

V
Plejady to gwiazdozbi;r ju; pa;dziernikowy.
Wyp;ywa nad horyzont ciemno i okrutnie
I patrzy na schylone, zadumane g;owy,
Na po;amane brzozy i pobite lutnie.

Przechodzi i o ;wicie dr;y nad moim domem,
Posy;a promie; cichy, ale przenikliwy,
I g;osem m;wi do mnie, i takim znajomym,
;e mo;e jest kto jeszcze na ;wiecie szcz;;liwy.

Szcz;;liwy, kto kocha; szcz;;liwy, kto wierzy;
Szcz;;liwy... albo tylko tak jemu si; zdaje...
Szcz;;liwy, kt;ry ;;k; o ;witaniu bie;y
I na jesiennym niebie widzi gwiazdy maja.

1942