Наша Раша

Українській Незалежності присвячую!

Щоліта в батьків у селі гостює моя тітка з дитиною. Вона живе понад двадцять років у Росії. Лєна (так її звати), після закінчення десятирічки вирішила вивчитися на лікарку, а вуз вибрала у «північній столиці» колишнього великого і могутнього Радянського Союзу. Коли приїхала в Ленінград, то з першого погляду закохалася в це місто. Згодом і заміж вийшла за місцевого.
Життя,  з її розповіді, не балувало просту дівчину із закарпатського села. Відразу не склалися стосунки з батьками та сестрою чоловіка. Для них вона була лише бандерівкою та хохлушкою. Такою вона є поза очі вже ось два десятиліття поспіль і для своїх сусідів у будинку, де мешкає. Хохлушкою називає  її і власний син, коли з нею свариться.

У нашої Лєни інших тем не має, як окрім тої,  що вона в Росії  завжди чужа. "Ця країна – страшна. Ой, як не любить наших!", - скаржиться. "Особливо недоброзичлива до українських заробітчан. Гірше ставлення хіба що до хачиків", - каже.  Найбільше бентежить мою тітку те, що якби вона не намагалася бути схожою на росіянку, – і говорить без акценту, і не "шокає", – це все одно не змінює її статус у цій країні. Бо все одно  вона  там – хохлушка.

У телефонних розмовах Лєна з нами теревенить тільки по-російськи. У селі  попервах – теж не по-нашому. Виправдовується перед домашніми, мовляв,  мусить адаптуватися, що забула багато рідних слів, відтак просить перекладати їх на мову її чоловіка та дітей. Я ніколи  не вірила і ніколи не повірю, що людина здатна забути рідну мову! Якось довелося спілкуватися з одним 96-річним дідусем, котрий у свої сімнадцять виїхав до далекої Америки на заробітки, прожив там майже все життя  і тільки на старість повернувся на малу батьківщину - провести тут останні роки і тут померти, але він не забув свою материнську мову. Говорив ще на давній,  яку в селі вже ніхто й не пам"ятає. На тій мові,  якою розмовляли  його батьки. На жаль, діда вже немає! Впевнена: якби жив, то  зміг би присоромити нашу Лєну!

Але це ще півбіди! Одного разу Лєна причепилася до мене, мовляв, що це в нас за така чудна українська мова? Виявляється, їй не подобається наш вітчизняний телевізійний простір, ведучі новин, їхня дикція, інтонація, слова і т.д. На що я зауважила: "Це і твоя мова також!".

– Нет, не моя! Я – гражданка России! А ты – хохлушка! - розійшлася вона, як цунамі на Гаїті.

Я зрозуміла -  Лєна для мене втрачена  назавжди.

Натомість, яке було велике здивування для неї, коли одного дня, гукаючи свою п"ятирічну доньку на "русском языке", наша "громадянка Росії" почула відповідь з городу: "Мамо, я туй, пасулю рву!"