Ярослав Iвашкевич Коли вже розтануть снiги

Коли вже розтануть сніги між травою,
Що подібна до волосся поганої жінки,
Розквітнуть зруби умерлі й букети пружинні,
Неначе той квіт іржавий постає до бою.

На подвір’я, між трунами старих автомобілів,
Понівечених, приходять глупі бліді діти,
Щоб поміж навпіл гнилого, навпіл зеленого сміття
Шукати кошенятка померлого, скинутого зі сходів.

Насправді весна тоді звернеться до людей,
Й замислені баби, що роздивляються з вікон,
У весь рот позіхаючи, щось там міркують над віршем кволим,
Та йдуть спати самотньо. Смерть їх часом будить.

Як же добре відчути себе поміж зубів залізного лому
Спітнілим тілом землі, а в землі черв'яки,
Витягувати їх з теплого ґрунту і насаджувати на гаки
Як приманки, перш ніж самі ми станемо їх їдою.

З тому «Літо», 1932 р.

«А чи існує песимізм сили? Інтелектуальна схильність до того, що жорстоке, жахливе, погане, проблематичне в існуванні, як результат достатків, здоров'я, що б’є через край, повноти існування? (.) Спокуслива сміливість найгострішого погляду, яка прагне чогось жахливого, як ворога, гідного ворога, на якому може зазнати своєї сили? На якому хочеться навчити, чим є "страх"?» Ф. Ніцше. " Народження трагедії або Елінство та песимізм" ДОСВІД САМОКРИТИКИ

Цей вірш знаходиться в одному з двох … томів  Івашкевича (цей … очевидно "Мапа погоди", написаний майже пів віку тому). Представляє собою незвичну картину весни..» Єжи Сосновський

Jaros;aw Iwaszkiewicz: Gdy stopniej; ju; ;niegi…

Gdy stopniej; ju; ;niegi, to pomi;dzy traw;,
Podobn; do uschni;tych w;os;w z;ej kobiety,
Wykwitn; zmar;e ;ruby i spr;;yn bukiety,
Kt;re jak wielkie kwiaty wypryskuj; rdzawo –
Na podw;rko, pomi;dzy trumny samochod;w
Po;amanych, przychodz; blade, g;upie dzieci,
Aby w;r;d na p;; zgni;ych, wp;; zielonych ;mieci
Odszuka; trup koci;cia, zrzuconego z schod;w.
Wiosna wtedy naprawd; przem;wi do ludzi
I zamy;lone baby, gapi;ce si; w oknie,
My;l; o sennych wierszach, ziewaj; okropnie
I id; spa; samotnie. ;mier; je czasem budzi.
Jak;e dobrze jest poczu; w;r;d z;b;w ;elastwa
Cia;em spoconym ziemi;, a w ziemi robaki,
Wywlec je z ciep;ej gleby i wbija; na haki
Za przyn;t; , nim sami padniemy ich pastw;.
            [z tomu „Lato 1932”]