КОЛИ ТОБI 87

Коли тобі віcімдесят сім не варто діяти так, ніби ти збираєшся жити вічно. У всякому разі на Землі…Хоча більшість людей живе саме так у будь-якому віці.

Коли тобі віcімдесят сім, не варто боятися смерті, бо вона не відворотна і може прийди будь-коли. Навпаки, коли вона на відстані витягнутої руки, як вчив дон Хуан, вигаданий Карлосом Кастанедою, смерть є твоїм порадником та другом. Відчуття такого сусідства не дає тобі робити фатальні дурниці, воно захищає тебе від проявів підлості, на яку ми, сини та дочки Землі, такі прудкі та охочі.

Коли тобі віcімдесят сім, варто любити життя, бо воно того варте. Бо воно тепле і кругле як м’яч*, бо воно світле і барвисте, як вранішня роса на осонні чи сніг, який іскриться погожої лютневої днини. Воно варте, щоб ним захоплюватися, пити його маленькими ковточками як коштовний коньяк або настоянку полину з мухоморами…Воно варте твоєї любові лише тому, що його могло в тебе не бути. Ти ж не забув, що твоя випадкова не випадковість появи в цій оранжереї життя, яку ми називаємо нашою планетою, за теорією ймовірності майже рівна нулю.

Коли тобі віcімдесят сім варто бути обережним, але не варто боятися. Страх паралізує волю і вбиває радість, він робить нас рабами. Тому я не боюся ходити босоніж по вранішній росі, я не боюся плавати у вересневій Росаві, бо хоч вода й холоднувата, але вона чиста і напуває мене міццю.

Коли тобі віcімдесят сім не варто потурати лінощам. А треба брати лопату і рушати до саду. І садити в ньому нові дерева та кущі. І байдуже чи побачиш ти, як твої саджанці виростуть і дадуть перші плоди. Комусь буде! Батькові слова не забуваються… Комусь буде… Комусь буде кам’яна пристань, яку ти муруєш сьогодні. Комусь буде місток, який ти власноруч змайстрував минулого літа. З нього гарно пірнати, на нього зручно вилазити по драбинці, яка вмурована у дно. Комусь воно буде… Як не онукам, то хоча би сусідам,. Все ж таки за останні двадцять років як не як, а вони вилюдніли і вже не плюндрують довкілля, а садять квіти в дерев’яних жбаниках, які висять на парканах та вздовж них. Все таки гарний приклад і терплячість мало-помалу роблять нашу селянсько-дачну помісь цивілізованішою. Вони вже позвикали до твоїх чудасій з Моцартом, якого слухають дерева твого саду. Їм вже не здається дивним, що капуста краще росте під Бранденбурзькі концерти Баха. Твоє купання в ополонці всі ці роки не тільки не записало тебе в розряд містечкових дурників, а навіть навпаки привабило до тебе цілий гурт охочих померти молодими та здоровими.

Коли тобі віcімдесят сім варто робити регулярно те, на що в молоді роки катастрофічно не вистачало часу. Вранці ци-гун, в полудень – плавання, вдень – розтяжки, з трьох до п’яти солодкий денний сон, о шостій - стійка на голові, з сьомої до дев’ятої - вивчення іноземних мов. А в перервах – осмислена та цілеспрямована робота. І жодних лінощів! Весь ліміт на лінощі вичерпано в молодості.

Коли тобі віcімдесят сім і ретроградна амнезія таки стукає в твою ментальну браму, не варто долубатися в минулому, хоч спомини про нього такі ясні. Його не повернеш і його не зміниш. Цю банальну правду ти розумієш як ніколи. Тому поверни свої очі вперед і чекай від життя стільки любові, скільки ти йому даєш щодня. Не забувай, що ти потрібен своїм дітям та онукам, своїй дружині, котиськові, кудлатому бровкові, горобцям, саду, квітникові, пристані та кам’яній доріжці, яку ти ще не домостив в саду біля річки…

*Цитата з вірша Майка Йогансена «Ах життя моє дороге!»