Леся Украинка Забытая тень Эквивал. по смыслу пере

..............На фото автор на фоне живописных работ Галины Маренич-Козий (масло, холст)

Суровый Дант, изгнанник мест флорентских,
Встает из тьмы времен средневековых.
Как  время то, такие его песни,
Он в темноте,  в мистическом лесу
Нашёл их в хаосе столь дивных марев.
Чей дух решился бы идти за ним блуждать
По той дубраве, между тёрном, если бы
Цветы  красою вечной не цвели?
Собрал певец художника рукой
Все те цветы и сплёл в венок их
И искупал его он в тайных водах Стикса,
И окропил небесною росой,
И положил на раннюю могилу
Красивой Беатриче Портинари,
Которая ему когда-то усмехнулась,
Потом прошла, не глянув на него,
А в третий раз он на неё смотрел,
Когда в гробу она лежала неподвижно.

Она ему была как солнце
Как свет, что радость в жизнь даёт,
Не зная для кого этот подарок.
Пусть солнышко лучистое зашло,
Он не забыл его ни в темноте понурой,
Ни при костре приветливом домашнем,
Ни на земле и ни в аду, ни в рае
Он не забыл [прекрасной] Беатриче.
Господствует она лишь в его песнях,
Ведь в тех краях, где он живёт душой,
Жены он не нашёл другой.
Украсил он её венцом [великой] славы,
Какою ни одна из женщин не гордилась.

Бессмертна пара Данте – Беатриче,
Смерть всемогущая не разлучила их.
Зачем же ты фантазией химерной,
Убогую мне представляешь стать,
Что стала между ними –  трепет тени,
Невнятную, как человека слабый сон?
И нет на ней венца и ореола
Лицо её покрыто покрывалом –
Густым туманом как бы. Кто она?
Так не нашлось певца её прославить,
Художника её изобразить;
На дне истории, в глубинах где-то
Лежат воспоминания о ней. Кто же она?
Лишь Дантова жена. Другого имени
Не существует, словно сроду
И не было другого – своего.
И не была она ведущею звездою,
Она как веры тень пошла за тем,
Кто был проводником «Италии несчастной».
Изгнанья хлеб она делила чёрствый с ним,
Она ему костры палила
Среди чужого дома. И не раз
Его рука, ища опоры,
Ложилась на плечё её, в тот час;
Дорога ей была  – певца [-кумира] слава
Но и руки она не простирала,
Чтобы хоть луч от славы перенять;
Когда огонь в очах певца погас [, настал покой -]
Она закрыла их своею набожной рукой.

Верная тень! А где же жизнь её,
Где её доля, радости и горе?
История молчит, но в мыслях вижу я
Так много дней в томленье одиноких,
Проведенных в заботах – ожиданье,
Ночей бессонных, тёмных, как страданье,
И долгих, как нужда, я вижу слёзы…
По тем слезам, как по росе жемчужной,
Прошла в края, где слава – Беатриче!
25.10.1898

*В [] скобки взяты лексические единицы, отсутствующие в первоисточнике.

Забута тінь

Суворий Дант, вигнанець флорентійський,
Встає із темряви часів середньовічних.
Як ті часи, такі й його пісні,
Він їх знайшов в містичнім темнім лісі,
Серед хаосу дивовижних марищ.
Чий дух одважився б іти за ним блукати
По тій діброві, якби там між терням
Квітки барвисті вічні не цвіли?
Зібрав співець мистецькою рукою
Оті квітки і сплів їx у вінок,
Скупав його в таємних водах Стіксу,
Скропив його небесною росою
І положив на раннюю могилу
Вродливій Беатріче Портінарі,
Що раз колись до нього усміхнулась,
А в другий раз пройшла, не глянувши на нього,
А в третій раз на неї він дивився,
Коли вона в труні лежала нерухома.
Вона була для нього наче сонце,
Що світло, радощі й життя дає,
Не знаючи, кому дає ті дари.
І хоч зайшло те сонце променисте,
Він не забув його ні в темряві понурій,
Ані при хатньому багатті привітному,
Ні на землі, ні в пеклі, ні в раю
Він не забув своєї Беатріче.
Вона одна в піснях його панує,
Бо в тій країні, де він жив душею,
Він іншої дружини не знайшов.
Він заквітчав її вінцем такої слави,
Якою ні одна з жінок ще не пишалась.
Безсмертна пара Данте й Беатріче,
Потужна смерть не розлучила їх.
Навіщо ж ти, фантазіє химерна,
Мені показуєш якусь убогу постать,
Що стала поміж їх, немов тремтяча тінь,
Мов сон зомлілої людини, – невиразна?
Нема на ній вінця, ні ореолу,
Її обличчя вкрите покривалом,
Немов густим туманом. Хто вона?
Тож ні один співець її не вславив
І ні один митець не змалював;
Десь там, на дні історії, глибоко
Лежить про неї спогад. Хто вона?
Се жінка Дантова. Другого імення
Від неї не зосталось, так, мов зроду
Вона не мала власного імення.
Ся жінка не була провідною зорею,
Вона, як вірна тінь, пішла за тим,
Хто був проводарем «Італії нещасній».
Вона ділила з ним твердий вигнання хліб,
Вона йому багаття розпалила
Серед чужої хати. І не раз
Його рука, шукаючи опори,
Спиралась на її плече, запевне;
Їй дорога була його співецька слава,
Але вона руки не простягла,
Аби хоч промінь перейнять єдиний;
Коли погас огонь в очах співецьких,
Вона закрила їх побожною рукою.
Так, вірна тінь! А де ж її життя,
Де ж власна доля, радощі і горе?
Історія мовчить, та в думці бачу я
Багато днів смутних і самотних,
Проведених в турботному чеканні,
Ночей безсонних, темних, як той клопіт,
І довгих, як нужда, я бачу сльози…
По тих сльозах, мов по росі перлистій,
Пройшла в країну слави – Беатріче!
25.10.1898