Сем

1.
Я сьогодні пив чай,
Близько 3-4 кружок, надписи на підкинутому мені часописі, повідомляли про майбутні проблеми із серцем, я відкашлювався, кусав зубами листки чаю, який так довго їхав до мене із Цейлону, дихав смог сигарного димку, слухав гам проблем і інтриг ранково-обідньої столиці. Я сидів один, один сидів я, біля мого столику був лише один стілець, і те він був моїм, нікому я тут не радий, нікого я бачити тут не хочу, не із-за депресії чи якоїсь апатії, скоріше так було легше, ні з ким не хотів ділити свій простір, свої листки із Цейлону.
Мене рідко хтось помічає, я рідко когось помічаю, інколи, навіть думаю, що без моєї присутності, нічого суттєвого і не зміниться, трамваї виїдуть як і заплановано, на Парижській вулиці ціни на одяг, так само будуть зростати, і евакуатор забере стільки ж машин, як і було заплановано. Я не засмучуюсь, я взагалі не знаю що таке смуток, та і дуже важко уявляю собі радість, але я вірю що вона є, є щира, а не та що цілодобово лунає із гучномовця біля торгівельного центру, я досі вірю в людей, хоч і вони в мене вже давно не вірять.
Мене звати Сем.
Так як і того актора, у фільмі про дівчинку, яку він намагався виховати. Я часто пригадую цей фільм, часто.
Інколи, мене просять розповісти про себе, обмежуючи мій час на це в п’ятьма хвилинами. Це завжди змушує мене замислитись, почати копатися в собі, та в свої двадцять три, я навіть і не знаю що розповісти. Мене звати Сем, та про це я вже казав напевно. Працюю в супермаркеті, що знаходиться в торговому центрі, головний мій ряд занять, це доповнення товару на полиці, коли там вже все закінчується, цим можна сказати, я займаюсь вже із 15 років. Ще я ношу світер, не люблю морозиво, та інколи, якщо на це в мене вистачає коштів, я купую собі чай, чи каву в Старбаксі. В другому місці, я тільки по великим святам заходжу, занадто все дорого там. Мене часто питають в супермаркеті, різні питання, де знаходиться олія, а це у вас акція лише на мікрохвильові печі, ви тут працюєте… та так, за ці пару років, я на жодне із них не відповів. Мабуть, вдавати німого, в мене виходить найкраще, ну розумієте… А ще я люблю знаходити старі листи, читати їх, дивитись на старі фотографії, вдивляючись в очі людям, що на них. Я не люблю малювати, не люблю залишати підписи. Люблю їздити на трамваї, довго їздити, із станції до станції, так цілий день.
Часто гуляю по набережним, рахую лавиці, збираю опавши листя, кормлю качок, курю. Не користуюсь мобільним телефоном, не читаю рекламу на вулиці. Буває, якщо видасться хороша погода, підіймаюсь в парк над містом, люблю там постояти о 5 ранку, перед роботою, люблю щось кричати, капати свої словами на місто немов дощ…

2.
Ми доволі рідко із нею бачимося.
Кожної п’ятниці, буквально кожної. В неї не блакитні очі, в цьому я більш ніж впевнений, кудряве, каштанове волосся, шкіряні чобітці, тоненька шкіряна курточка…це те що найбільш запам’яталось із її образу, а все інше, мабуть, лишень умовності. Я пам’ятаю її стандартні покупки, вологі серветки, дві пачки чаю, сигарети, презервативи.
Інколи вона мені всміхається, коли помічає, як я непомітно для себе за нею слідкую. Шукаю її посмішку і відображенні вітрин, чистої плитки, та пивних пляшок.
Вона жодного разу не розраховувалась карткою, а тільки готівкою. Це також мені в їй імпонувало, так як я ніколи в руках і не тримав карток, не довелося, а заробітну плату й ту дістаю в конвертах.  А ще, коли випадає обідня перерва, і мене відпускають за куліси торгового центру, між шафи забиті різнорідним товаром, я витягую свій дома складений бутерброд, та прислуховуюсь до музики, що лунає по всюди, чіпляючись за більш високі ноти музикантів, я звичайно не знаю про що вони собі там співають, та подумки, уявляю, що це саме про неї, лишень про неї, ну дітька про кого ж ще?
Я не люблю співати, ніхто ніколи і не чув як я співаю, скоріш за все і не почує. Та якби я мав би такий голос, мабуть, я б не стримався, і також співав їй, я б співав їй зранку, в обід, під вечір, та навіть в ночі, голосно, пошепки, навіть мовчки, я б тільки й співав, лишень їй, більше нікому.

Відштовхуючись від своїх думок, краєм ока побачив як головний менеджер рухався в мою сторону.

Доброго дня. – Вимовив я, найбільш щиро як міг.
Привіт. Слухай, щойно дзвонили із нашого головного складу, там виявилась якась помилка в паперах на товар. Будь добрий, з’їзди туди і розберися. Ось тобі пару папірців на трамвай.
…Так, звичайно, вже їду.

А що іншого я міг відповісти? Нічого.

Накинув куртку, пройшов пару метрів, знайшов вільне місце в трамваї, поїхав. Мої думки формально думали про те, що там сталось із товаром, і як зараз треба буде виходити із цієї ситуації, але десь глибоко в серці було закарбовано, що сьогодні п’ятниця, а її так і не бачив, і скоріш би повернутися назад, щоб не проґавити її в торгову центрі, тільки не проґавити, тільки не сьогодні. В трамваї лунав жіночий голос, повідомляючи про наступні зупинки, я прислуховувався, і подумки рахував ліхтарі, а вони, мабуть, дивились на мені, і думали: «Ще один божевільний нас рахує.»

3.
В одну мить,
Я зрозумів що втратив відчуття часу, хоча, відчуття все ще було присутня, скоріш я був у повній відсутності знань про те скільки саме зараз годин. І не те що мені це не подобалось, та я не хотів прогавити її, не хотів. Намагався робити роботу в два рази швидше, просто в навіженому темпі.
В перший трамвай, допиваючи сік, що купив на вулиці, присів на стілець. За вікном всі ж ті самі ліхтарі, автомобілі та будівлі. Ось тільки люди тепер не на роботу спішили, а навпаки, до дому.
Вийшов із трамваю, заверну за рогом, 2 квартали, і я вже був біля торгового центру. Музика як грала, так грає досі. Охоронці як вибігають покурити, так і далі стоять біля входу вдихаючи що не всю сигарету одним лише вдохом. На автоматі відкрив рукою двері, а на зустріч шла вона, повільно, думаючи про щось, і наспівуючи собі мелодію, що луна по всюду. Приопустив очі вниз, і прослизнув біля неї так, щоб вона мене не помітила.

4.
Субота. Мій перший, із двух нікчемних вихідних днів, в які мені по закону дозволено нічого не робити. Живу я доволі далекувато від центра, то такі думки як прогуляти в місто, рідко приходять мені в голову, а свій район, я ніколи і не любив. Кожні вихідні я сиджу в цій коробці. Але я б не сказав що мені тісно...я думаю мої почуття не цими словами треба описувати, взагалі, слова тут не допоможуть.
Я інколи пишу, просто пишу, кидаю слова на листки, вижимаю їх із своєї ручки, кидаю свої розділові знаки, свої крапки, просто осипаю білі аркуші паперу фарбою, я малюю, і нехай давно придуманими символами, та й складаю їх я вже було придумано, та я малюю, я малюю будинки, я малюю міста, людей, її, сніг, траву, сонце....та і чорт побери себе.
Ніхто ніколи не читав те, що я пишу. Я і сам жодного разу не читав те, що пишу. Я пишу, і цього вже з мене досить, іншим нехай займаються інші, нехай посвячують свої життя читанню, ціле покоління, ціла ера, мільярдів людей, що читає.
Я не читаю сучасну літературу, та я взагалі ніяку літературу не читаю, я відношусь до неї холодно, я її ніколи не тримав в руках, я ніколи не ходив в бібліотеки, ніколи не відвідував магазинів із книгами, сотні сторінок, білих сторінок, на яку вилили купу багнюки.
Та не більш, я пишу, я багато пишу, я ще нікчемніше ніж інші, тому що знаю що роблю, і далі продовжую це роботи беззупинно, і це вже не прийняти за стан афекту, в суді не обманути суддю, і він не дасть мені вбивство 3-го ступня, тут перший ступінь, перший...
Пишу про неї, давно пишу. Мабуть, якщо по-складати весь матеріал, то вийде ну як мінімум і два томи, другий я спалю. Завжди потрібно спалювати другий, ніколи не можна договорювати до кінця, в мене просто немає права писати про те який буде кінець, це має кожен сам собі вирішити.