Олексий. Святые, искренние слёзы... Укр

 
                Средь  лицемерных  наших  дел
                И  всякой  пошлости  и  прозы
                Одни  я  в  мире  подсмотрел
                Святые,  искренние  слёзы -
                То  слёзы  бедных  матерей!
               
                (Н. Некрасов.)      


       Приречені  до  любові,  закохані  душі  линуть  назустріч  з  блискавичною  швидкістю,  та  тільки  тіла  не  завжди  поспівають  за  ними.
      
       Тіло  Олексія  забарилося  на  війні.  Воно  кидалося  в  атаки,  поливало  лани  кривавим  потом,  воно  вгризалося  в  окопи,  виживало  під  тортурами  в  полоні.  Якщо  і  були  спалахи  кохання,  то  це  відбувалося  мимохідь,  похапцем.
       З  пекучою  тугою  по чоловічому  теплу  і  призабутим  пестощам,  жінки  не  раз  кричали  очима:  "Візьми  мене!"  і  голубили,  і  нагадували  в  полум'ї  миттєвих  зустрічей,  що  любов  сильніше  ненависті  і  всіх  війн  на  світі.  Між  зірок,  сиротою,   блукала  душа  Олексія,  та  кохання  надавало,  закріплювало  відчайдушну  віру, що  десь  тут,  поряд  шукає  і  його  половинка.

       Кінець  війни  наздогнав  Олексія  в  шпиталі  на  німецькій  території.  Звалила  його  не  вража  куля,  а  підступна  хвороба.
       Вже  на  німецькій  землі,  в  невеличкому  містечку  їх  радо  зустрічали  полонені  з  різних  країн,  які  примусово  працювали  на  військовому  заводі.  Поцілунки,  обійми,  пригощання. Відступаючи,  німці  залишили  багато  ласої  їжі.
       Через  ніч  майже  всі  похворіли.  Серед  них  і  Олексій  з однополчанами.  З'ясувалося,  що  їжа  була  отруєна.  Черевневий  тиф.
       В  госпіталі  лікувалися  всі  разом. І  радянські  бійці  і ті,  хто  працював  на  заводі.  Їх  приходили  навідувати  німці,  які  відбували  трудову  повинність  на  заводі і,  під  час  співпраці,  здружилися  з  невільниками.  Серед  них  була  одна  молодь  та  найбільше  звертала  на  себе  увагу  білокора  юнка,  німкеня  Ельза.  І  не  тільки  своєю  чарівністю,  а  ще  і  тим,  що  легко  спілкувалася  з  усіма,  вільно  переходячи  з  мови  на  мову.

       Одного  дня  хвороба  стала  відступати,  Олексій  зіп'явся  на  слабкі  ноги  і    дошкутильгав  до  вікна.  Теплий,  весняний  вітерець  зривав  пелюстки  з  квітучих  дерев,  голова  паморочилась  від  п'янкого  дурману  весняних  квітів.  Серце  затьохкало,  почувши  сріблястий  жіночій  сміх.  Олексій  нахилився  через  підвіконня,  визирнув  і  зустрівся  очима  з  дівчиною.  В  руках  вона  тримала  букетик.  З  щирою  зацікавленістю,  дівчина  підійшла  до  вікна  і  простягнула  квіти.
      - Ельза!  А как  вас  зовут? - на  чистій  російській  спитала  вона.
      - Олексій, -  відповів  він,  не  зовсім  впевнений,  що  дівчина  почула.  Ноги  підкосилися,  затремтіли  і  він  ледве  повернувся  до  ліжка.  Приліг,  заплющив  очі  і  відчув  якесь  занепокоєння. 
        Очі!  І  обличчя  якесь  до  болю  знайоме.  У  Олексія  з  дитинства  була  виняткова  зорова  пам'ять,  яка  за  час  війни  ще  більше  загострилася.  Щоб  вижити,  треба  було  прискіпливо  запам'ятовувати  прикмети,  орієнтири,  обличчя.
       Пам'ять  блукала,  нишпорила  по  закуточках  свідомості,  не  давала  спокою.

       Отаке!  Невже!  Олексій  рвонувся  на  ліжку,  розплющив  очі  і  тут  же  закрив  їх,  щоб  не  загубити  ту  мінливу  стежечку  півсвідомості,  що  раптово  привела  його  до  згадки  про  один  з  тисячі  миттєвостей  його  солдатського  шляху.
      
       Вже  на  підступах  до  Німеччини,  під  час  одного  бою,  довелося  йому  прикривати  відступ  своїх  кулеметом.  День  був  сонячний.  Раптом  блискавка  дзеркального  "сонечка"  вдарила  в  очі.  В  голові  затремтіла  здогадка:
      - Снайпер!  На  нього  полює  снайпер!
      - Еге  ж!  Я  тобі  не  салага!  Голими  руками  ти  мене  не  візьмеш, - промайнула  думка,  немов  стріла.  Олексій  відкотився  в  глибину  траншеї.
      - Так,  залюбки    ти   мене  не  візьмеш, -  ще  раз,  вже  вголос  і,  з  якимось  мисливським  запалом,  промовив  Олексій.
        Почався  виснажливий  двобій  на  хитрість  і  витримку.
       
        Олексій  видався  хитрішим.  Убрав  снайпера.  Та  цікавість  взяла  верх. Як  тільки  вони  просунулися  вперед,  закріпилися  на  новому  рубежі  і  трохи  стемніло,  Олексій  без  дозволу  командира  пішов  у  розвідку.  Орієнтовно  він  запам'ятав  те  місце.
        Знайшов  молодого  німця,  недосвіченого  хлопчиська.  Куля  влучила  в  голову.  Наповал.
       - Не  мучився, - якось  буденно  подумав  Олексій.  В  кишені  під  серцем  тільки  фотокартка.  Підсвітив  ліхтариком.  В  кругу  сім'ї: мати,  батько,  двоє  дорослих  дітей.  Дівчина  і  хлопець  у  військовій  формі.  Побачивши  очі  матері,  не  втримався.  Очі  налилися  вологою.  Мати...  Чекає...
         Схвильований,  покинув  місце  події.  Фотокартку  взяв  з  собою.  Не  раз  розглядав  її.  Не  міг  сам  собі  пояснити,  чому?  Навіщо?  На  зворотній  стороні  фотокартки  прізвище,  адреса.  "Відправлю  за  адресою", - вирішив  якось.

        Та  нічого,  як  то  кажуть,  в  цьому  світі  не  відбувається  випадково.  Доля  вклала  його  в  лазарет,  який  був  розташован  в  тому  самому  містечку,  що  зазначен  в  адресі,  а  Ельза,  то і  є  дівчина  з  того  фото.
        Де  тільки  сили  взялися!  Він  дотягнувся  до  тумбочки,  що  стояла  поруч  з  ліжком  і  знайшов  у  шухляді  свої  документи.  Серед  них  була  і  та  фотокартка.

        Так,  це  вона.  Це  та  сама  дівчина.  І  з  тої  миті  думка  про  неї  оволоділа  ним  повністю,  до  самого  краю.  Це  виявлялося  у  тому,  що  він  бескінечно  уявляв  її  образ  до  подробиць,  до  найменших  деталей,  начебто   він  все  життя  її  знав:  він  бачив  її  руки,  стан,  прядки  світлого  волосся,  розкуйовдженого  вітром,  бачив  пухкі,  але  трішки  бліді  вуста,  рухи  тоненьких  брів...  Він  бачив,  як  гордовито  вона  ходить  з  високо  піднятою  головою,  ну  точнісінько,  як  його  мати.   Дівчина,  як  тільки  всі  засинали,  приходила  до  нього,  поселялася  разом  з  ним  у  палаті,  присідала  на  ліжко,  гладила  його  своїми  ніжними  руками,  нахилялася  до  нього,  щось  ласкаве  шепотіла  на  вухо.
        Олексій  був  щасливий.  Треба  йти,  сходити  до  неї.  Адресу  він  знає.  Та  сил  немає.  Він  ще  дуже  слабкий.
        Так  декілька  днів  він  жив  у  мріях.  Таємно,  знов  і  знов,  він  розглядав  фотокартку.  Не  раз  він  був  свідком,  як  мужні  вояки-чоловіки  цілували  фотокартки  і  листи,  написані  милими,  рідними  руками.  Та  він цього  не  робив,  начебто  побоювався  відмови.  Він  заплющував  очі  і  відчував  її  присутність,  і  мріяв,  і  бажав  цю  дівчину.  Від  цих  мрій  йому  ставало  і  солодко,  і  боляче,  і  п'янко.
         В  кінці  кінців  Олексій  не  втерпів,  таїна  розпирала  йому  груди  і  він  відкрив  свою  душу  сусіду  по  койці.  Той  зразу  ж  підтримав  ідею  сходити,  обов'язково  сходити  до  неї  додому.  Розповісти  все,  як  є,  всю  правду.
        - Це  ж  війна,  тут  всякого  може  бути..., - запевняв  його  сусід.
        - Та  ж  вони  німці,  як  я  буду  спілкуватися  з  ними? - бідкався  Олексій.  Тих  декілька  німецьких фраз,  якими  опанував  Олексій  за  час  війни,  так  мало,  щоб  порозумітися.  Та  й  страшно.  Він  же  вбивця  її  брата.  Що  він  скаже  батькам?

          Дві  постаті  завмерли  на  ганку:  струнка - дівоча,  в  оксамитовій  сукні,  з  розпущеними  хвилями  світлого  волосся,  блакитними  очима  і  висока,  у  військовій  формі  радянського  солдата - чоловіча.  Стоять  вражені,  обличчя  білі.  У  нього -  від  перенесеної  хвороби  і  надмірного  хвилювання,  у  неї - від  несподіванки  і  лякливої  радості.
          Не  знаючи  з  чого  почати,  він  дістає  з  кишені  фотокартку  і  протягує  дівчині.  Схиливши  голову,  вона  уважно  розглядає  її.
         - Ой,  лишенько,  це  ж  остання  наша  зустріч  з  батьком.  Це  він  під  час  відпустки  із   Східного  фро...,  осіклась,  почервонівши,  вона  і,  машинально  взявши  його  за  руку,  відчинила  двері. Олексій  без  роздумів  ступив  за  нею.
         Вікна  зашторені,  настільна  лампа  на  столі  ледь  освітлює  кімнату.  По  кутках  чигає  чорнота.  Запросивши  Олексія  присісти,  продовжила.
        - Батько,  викладач  іноземних  мов,  служив  у  розвідці  перекладачем.  Загинув  у 1943році.  Мати - вчителька  російської  мови.
        Із  сусідньої  кімнати  почувся  якийсь  рух,  човгаючі  кроки,  потім  брязкання  посуду.  Олексій  підняв  брови,  здвинув  плечима  в  сторону  дверей.
        - Це  мама, - перейшла  Ельза  майже  на  шепіт.  Ніяк  не  оговтається  після  звістки  про  загибель  сина.  Дівчина  виразно  подивилася  в  самі  очі  Олексія.  Він  напружився,  немов  струна:  мати  все  чує,  але  не  виходить.
        Ненавидить!  Мати!  Звичайно,  хто  ж  я  їм?  ВОРОГ!
        Захвилювався  до  нестями.  Вона!  Вона  може  відібрати  у  нього  крихітну  надію...
        А  Ельза?  Дівчина  кружляє  словами  і  ні  натяку: звідки?  Як  фотокартка  попала  до  його  рук?  Де  він  її  взяв?  Наперед  страхаючись  відповіді,  вона  явно  не  хотіла  чути  правди.  Підозра,  яка  виникла  у  неї,  закріплювалася  його  мовчанням,  читалася  в  його  погляді.
       Він  вкрився  холодним  потом.  Руки  зомліли.  Відчуває  серцем:  трагедія  його  почуттів  насувається  невмолимо.
        - Так!  Це  я!  Я  був  там!  І  це  я  взяв  її  з  кишені  твого  убитого  брата.  Мені,  як  і  йому,  було  сімнадцять,  коли  війна  прийшла  на  мою  землю  і  я  пішов  її  захищати.  І  я  теж  міг  давно  вже  гнити  на  довгій  дорозі  війни,  та  доля  розпорядилася  інакше.  Я  вижив.  Я  вижив,  щоб  ніколи  не повторилося  це  страхіття.  Я  вижив,  щоб  розповісти  нащадкам  про  жорстоку  людську  м'ясорубку  під  назвою  війна.  Хіба  для  цього  нас  народили  матері?
        Він  ще  говорив  і  говорив  про  страждання  і  важкий  труд  солдата,  та  якось  раптово  зупинився  від  присутності  нового  свідка  цієї  зустрічі.  Він  це  прочитав  по  зміненому  і  стривоженому  обличчю  Ельзи.  Прослідкувавши  за  напрямом  її  очей,  Олексій  натикнувся  на  постать  посивілої  жінки,  на  худенькому  і  виснаженому  обличчі  якої  відкарбувалася  глибока  тінь  туги.  Губи  зціплені,  в  очах  напруга.  Руки,  в  яких  вона  тримала  блюдо  з  маленькими  бутербродами,  тремтіли.
        В  напруженій  тиші  Олексій  піднявся,  зробив  крок  назустріч,  взяв  з  рук  жінки  блюдо  і  поставив  на  стіл.  Потім  повернувся  до  неї  обличчям,  став  на  коліно  і  припав  поцілунком  до  її  руки.
        І  сталося  неймовірне.  Другу  руку  жінка  поклала  на  голову  Олексія,  ніжно  погладила  і  притягнула  до  своїх  грудей.  Очі  її  налилися  сльозами.  Срібні  краплі  падали  на  голову  солдата,  змиваючи  усі  перепони...

         Збентежені,  Ельза  з  матусею,  довго не могли   заспокоїтися  тієї  ночі.  І  хоч  кожна  думала  про  своє,  обидві  відчули,  що  несподіванний  візит - це  не  візит  уваги  солдата-переможця.  Це  щось  інше. Поява  Олексія в той  же  вечір  смутила  душу  Ельзи.  Молодість,  свіжі  літа,  ще  не  затронуті  почуттями,  пред'являли  свої  права.  Всі  її  думки  посвітлішали.  Вона  начебто  прокинулась  від  проміння сонця.
         Дівчина  не  змогла  втриматись.  Цікавість,  як  вона  сама  себе  виправдовувала,  гнала  її  туди,  до  нього.
         А  Олексій, знервований  хворобою і  своїм  рішучим  вчинком, находився  на  той  час  вже  в  іншому  відділені  лікарні. Серцева  недостатність - констатували  лікарі  і  хотіли  списати  його  у  "запас",  та  втрутилися  почуття.  Начальник  госпіталя,  співчуваючи  закоханному  Олексію,  залишив  його  санітаром.  Там  він  закінчив  фельдшерські  курси  і  прослужив  медбратом до 1950-го року.  Ельзу  взяли  на роботу  до  госпіталя  швачкою  до  кастелянши  в  поміч.
        Роман  молодих  закоханих  розвивався не  дуже  бурхливо,  та  як  перебродивши,  вино  настоюється  з  роками і  набирає  міцності, так  і  їх  теплі  відносини  переросли  у  велике  кохання, яке загартувалося  в  тодішних  обставинах.  Довелося  їм  пережити і  презирство,  і  недовіру,  як  своїх,  так  і  чужих.
       Знесилена  горем і  туберкульозом,  мати Ельзи вскорості  пішла  з  життя. Олексій  забрав  Ельзу  і  привіз  її  у  Бердянськ  на  правах  жінки.  Зустріли  Ельзу  у  нашому  родинному  середовищі  тепло  і  доброзичливо.  Нарешті  мати  дочекалася  синочка  свого  з  війни, на яку  вона  його  відпустила  в  неповних сінадцять  років.  Тапер  вона  зустріла  мужнього  солдата,  живого,  щасливого. Як  не  радіти  і  йому,  і  молодій  красуні  поруч.  Мабудь  дуже  любить,  якщо  полишила  свою  рідну  землю. Так  розсудила  баба Дуня.  Вговорила  Ельзу  похриститися і  взяти ім'я  Олена.  А  як же  інакше?  У  нас  же  у  дворі  собака  з  кличкою  Ельза,  то  не  можем  же  ми  і  невістку  так  називати. Не  культурно!   Дівчина  мала  вдосталь  гумору,  все  шуткувала.  - Ось  тепер  я  з  німкені  перетворилася  в  Олену  Прекрасну. -
        Дуже  добре  пам'ятаю,  який  посаг  вона  з  собою  привезла. Дивовижно красива  жіноча  білизна,  про яку ми  тільки  мріяти  могли і швацька  машинка "Зінгер".  У  неї  були  золоті  руки. Вона  незабаром  стала найкращою  кравчинею  у  місті.  Це  допомогло зняти  німу  напругу  сусідів,  знайомих,  які не скривали  свого  невдоволення  тим,  що  у  нас  невістка  німкеня.
        Олексій  і  Олена  не  дочекалися  свого срібного  весілля.   Дуже  рано  спопелилося  його  серце.  Дали  взнаки  воєнні  роки  на  фронтах.  Олена  залишилась  одна,  діточок  їм Бог  не  дав. Заміж  вона  більше  не  виходила,  хоч претенденти  були  на її  руку  і  серце. А  коли впала  Берлінська  стіна і німці стали  повертатися  на  свою  історичну  Батьківщину,  Олена  залишилась  у  Бердянську.
        - До  кого  мені  повертатися? З  родичів  моїх  там  вже  нікого  нема. Тут  моя  родина,  друзі,  спосіб  життя...  Тут  Мій  Олексій...