Дело...

–А ты сам то не боишься?
–Ань, ты уже пятый раз это спрашиваешь. Боюсь, и ты должна бояться, страх делает нас осторожными. Это научно доказанный факт. – хлопець вимушено посміхнувся.
–Это потому, что я боюсь! Это вы там все смелые такие, а у нас по-другому все, слышишь? Антош, слышишь?
–Да слышу я… – він потягнув дівчину за руку. – Вон, гляди, сидят.
Пара спокійно пройшла повз галасливу компанію у на диво відчинені двері. Молоді хлопці пили пиво і голосно реготали прижимаючи і жадібно зализуючи своїх дівок.
У під’їзді сильно смерділо підвальною цвіллю, одразу безвольно поморщились обличчя, наче від лимону. Лампочка світила аж на четвертому поверсі, на першому ж горіла лише кнопка домофону.  Обшарпані стіни, з яких злітали шматки фарби незмінно нагадували про бездіяльність ЖЕКу. Ганна невдало зчепила порожню пивну пляшку, і та з тріском повалилась вниз.
– Тихо, а то домой пойдешь… – просичав хлопець.
Відкривши сумку він, трохи покопирсавшись, дістав ключі. Легким помахом струснув їх, за звичкою і засунув у замкову шпарину. Почулися клацання заліза і двері відкрилися.
З щілини лізла морда сірого кота. Вона мурчала і нявкала одночасно.
– Так, иди отсюда. – сказав хлопець тваринці і злегка пнув ногою.
– А как его зовут? – прошепотіла Ганна. – Или это она?
– Мавка, как у… – він знову запнувся. – Проходи скорее, для всех она Мявка.
Обидва розмовляли на понижених тонах, хоча й у квартирі ніхто не спав. Взагалі тут не було нікого окрім двох таємничих студентів й невгамовно уркаючої  кішки. Темінь коридору розбавляла смужка місячного світла, що падала з вікна на кухні. Знову почувся лязкіт замків.
– Как у Украинки… – він промовив це так тихо, що можна було почути лише ніжне булькання звуку «к». А очі його зблиснули, наче в людини, що кричить «Я знаю де можна знайти золото!»
– Пойдем, только аккуратно смотри. – Антон взяв дівчину за руку й навпомацки повів у вітальню.  Вікна були наглухо закриті темними занавісками. Хлопець запалив настільну лампу й усадив подругу на диван.
Кімнату обгорнуло жовтим м’яким світлом, наче нуга. Видно було, як старіють сіренькі шпалери, вицвітає шафа. Дві дитячих фотографій з батьками та мавпочкою на пляжі і з батьками та мавпочкою в зоопарку. Пил тут явно давно не витирали, тому він аж витав у повітрі, разом із якимось страхом.
– Вот … – на стіл лягла радянська течка з написом «Дело №…». Хлопець акуратно розв’язав вузол і лагідно її відкрив. Дівчина неголосно зойкнула, але одразу закрила рота долонями. Очі загорілись так, ніби «золото» було знайдене. Білий аркуш закривав те, заради чтого вона сюди приперлася.
– А… А ты сам это хоть пробовал? – прошепотіла Ганя.
– Да… – підтримав рівень звуку Антон. – Готова? – його очі жадібно бігали від теки до обличчя подруги.
– Давай…
– Значит  так. Набираешь побольше воздуха и на этом дыхании сколько сможешь, только шепотом. Начнешь переходить на голос, сразу закрываю лавочку. Понятно?
–Угу…
–Поехали. Раз. Два…
–Стой. Я воздух не набрала, подожди. – дівчина легко дрижала. Вона зробила великий видох і вдох, та махнула рукою. Тонка спітніла рука потягнула аркуш , пухкі вологі губи повільно заворушились і вона судомно зашепотіла:
…що він з себе уявляє? Якщо схожий на матір, то ,мабуть, гарний малий.
– Так, надзвичайно гарний. – підтвердив лорд Генрі.
– Сподіваюсь, він попаде в хороші руки, – продовжував лорд Фермор. – Якщо Келсо…
Раптом її розум поплив, ноги стали важкими, ніби в них топлять свинець. Вона замахала руками в знак того, щоб хлопець закрив сторінку. Сльози самі котилися з очей і дівчина почала плакати. Тихенькі схлипи розносилися по всій квартирі, тому Антон швидко закрив двері у вітальню.
А дівчина все не вгамовувалася. Вона ламала руки, й впивалася нігтями у шкіру. Підборіддя дрижало, а очі виказували горе, здавалося, всієї планети.  Їй захотілося когось  пригорнути, підізвавши друга, вона обвила руками його шию й здригаючись від поштовхів плачу навалилась всім тілом. Так продовжувалося ще хвилин з двадцять, можливо, двадцять п’ять . Мабуть, що із нею плакали стіни квартири: кожна цеглина…
– Тише, детка, тише. Успокойся, скоро все пройдет. – заспокоював він її, але це викликало лише невдоволення. Ганна  переставала плакати, відштовхувала його й дивилася так вороже, ніби хоче вбити, а нутрощі скинути собакам, ну або просто віддубасити як слід. Через секунду вона знов заливалася слізьми й падала в обійми юнака…