Ганна Осадко. Про счастье

С украинского http://proza.ru/2011/09/06/642

…несколько лет тому, помню, мне удалось почувствовать – (и почти сберечь!) – Наилучший_Осенний_День. Нашёлся он случайно, ещё утром ничто не предвещало, что вот-вот-вот Он на цыпочках подойдёт и глаза мне ладошками прикроет… Было 2 ноября, когда я проснулась, вышла в студёное утро и ощутила: это – Он… Небо было особенное, свет божественный. Будто тучи заволокли небо, а сквозь них, будто сквозь шторы в спальне, как когда-то в детстве, когда все_было_иначе, – свет пробивается, просачивается молочно… Мягкий и тёплый свет, так, будто бабка Аня в зелёных тапках идет коридором осени… Свет этот всё собой преобразил, всё претворил в сказку… Листвы уже не было, морозы в тот год ранние были, – так, несколько орешков да яблок зимних, и больше ничего… Деревья – голые-преголые, совершенно обнаженные, руками тела не прикрывали, а к небу тянулись… Так они и стояли, те деревья, по колено в медных сухих листьях, как атланты, что тучи на плечах держали… Зашла я тогда в лес, легла на те листья – будто на грудь любимому – далекому ещё… И пахло там счастьем, и на ощупь тот день был как счастье, и на вкус, и на цвет… Тот самый миг, понимаешь?…
Я тогда – смешная! – начала собирать те листья, и мох, и ветки – как артефакты какие, что ли… Дома в коробку из-под зимних сапог сложила сокровища бесценные, заклеила тщательно – чтоб не выветрилось! – и подписала – Наилучший_День_Осени – 2 ноября. Думала тогда: а что если в один зимний день, отчаянно-ахроматичный, когда, кажется, уже нет сил – и вот тогда коробку открыть, а там – счастье запечатанное, «до востребования» спрятанное за семью печатями…
…И день тот таки пришёл, и второй, и третий, и доставала с антресолей коробку, и нюхала, и трогала листья – удивленно и потерянно – ГДЕ ЖЕ ОНО, СЧАСТЬЕ МОЁ?!.. Потому что ничего там не было, кроме пересушенных листочков, что крошились под пальцами… И главное – света того не было мистического, меднотелого и веснушчатого, что зачаровывал и чудотворил…
…и время ушло, и вода утекла, и листья истлели… теперь я не прячу своё счастье в коробки на антресолях, уповая на временное спасение у Времени-Начала-Конца… Ведь не спрячешь самое главное. Потому что и запах выветрится, и краски сотрутся из речей произнесённых… И никакие сундуки, никакие замки не помогут…
Ведь счастье, солнышко моё, это тот самый дивный свет. Свет, что струйкой с неба льётся… Не спрячешь его в закромах, не удержишь в ладонях жадных…
Да я и не пытаюсь удержать уже…
А забавляюсь, как маленькая: кручу-верчу в рученьках трубу волшебную… Она не приближает звёзд и не показывает далёкие миры… Внутри неё – разноцветные стёклышки воспоминаний…
Ка-лей-дос-коп Счас-тья…
На, посмотри, Сердце… Видишь – там бабье лето и серебряная паутинка в моих косах ленточкой… Вон снег, что умирает сладко, шею твою целуя…  А это – беличий танец в старом парке – такое вот танго химерное… Крутани! – и за миг пухом тополиным наши души заметелит в июне…
…И не пройдёт оно, и не исчезнет, и не истлеет уже, счастье моё радужное.
И не прячу его, и не боюсь потерять.
И светится оно солнцем.
Да и само оно – Солнце.
***

Ганна Осадко
про щастя

…кілька років тому, пригадую, мені вдалося відчути – (і майже зберегти!) – Найкращий_Осінній_День. Знайшовся він випадково, ще зранку нічого не віщувало, що от-от-от Він навшпиньках підійде, і очі мені затулить долоньками… То було 2 листопада, коли я прокинулася, вийшла у зимний ранок і відчула – оце – Він… Небо було особливе, світло було божественне. Знаєш, коли хмари засупонили небо, але крізь них, ніби крізь штори у спальній, колись, у дитинстві, коли все_було_інакше – світло пробивається, просочується молочно…. М'яке і тепле світло, так буцім то бабця Аня у зелених капцях йде коридором осені… Са;ме світло оте все вирішило, усе казковим зробило… Листя уже не було, морози того року ранні були – так, кілька горішків та яблук зимових, ото й по всьому… Дерева – голі-голісінькі, досконало-відверті, руками тіла не затуляли, а до неба тягнулися… Так вони і стояли, оті дерева, по колінах у мідному листі сухому, ніби атланти, хмари на плечах тримали…. Зайшла тоді до лісу, лягла на те листя – ніби на груди коханому – далекому ще… І пахло там щастям, і на дотик той день був, як щастя, і на смак, і на колір… Саме та мить, розумієш?…
Я тоді – смішна! – почала збирати теє листячко, і мох, і гілля – як артефакти якісь, абощо… Вдома у коробку з-під зимових черевиків склала скарби непроминущі, заклеїла ретельно – жеби не вивітрилося! – і підписала – Найкращий_День_Осені – 2 листопада. Думала тоді: а що як однієї зимової днини, шибеницько-ахроматичної, коли, здається, уже несила – а що як тоді коробку відкрити, а там – щастя запечатане, «до запитання» заховане за сімома печатками…
… І день той таки прийшов, і другий, і третій, і діставала з антресолей коробку, і нюшила, і мацала листя – здивовано та розгублено – ДЕ Ж ВОНО, ЩАСТЯ МОЄ?!.. Бо ніц там не було, окрім пересушених листочків, що кришилися під пальцями… І найголовніше – світла отого не було містичного, міднотілого і веснянкуватого, що зачаровувало і диво творило…
...і час проминув, і води стекли, і листя зотліло… теперка я не ховаю своє щастя у коробках на антесолях, сподіваючись на тимчасовий порятунок у Час-Початку-Кінця… Бо не сховаєш найголовніше. Бо і запах вивітриться, і колір зітреться із речей проминущих… І жодні скрині, жодні замки; не поможуть…
Бо щастя, серденько, то насамперед світло те дивне. Світло, що цівочкою із неба лине… Не сховаєш його в закамарки, не втримаєш у долонях жадібних…
То й не тримаю уже…
А бавлюся, як малою, – кручу-верчу в рученятах трубу чарівну… Вона не наближує зірок і не показує світів далеких… Усередині неї – барвисті скельця спогадів…
Ка-лей-дос-коп Щас-тя….
На, подивися, Серце… Бачиш – там літо бабине, і павутинка срібна у моїх косах, немовби стрічечка… Онде сніг, що вмирає солодко, шию твою цілуючи… А це – біликів танець у парку старому – таке собі танго химерне… Круть! – і за мить пухом тополиним наші душі заметелило в червні…
…І не мине воно, і не зникне, і не зотліє вже, щастя моє барвисте.
Бо не ховаю його, бо не боюся втратити.
Бо світиться воно сонцем.
Бо і саме воно – Сонце.