Дух, що тiло рве до болю

Дух, що тіло рве до болю

Учора здійнявся вітрисько, ладен був перевернути дерева догори дригом. Стовбури височенних, чи не п’ятдесятилітніх тополь від його шквалистих нальотів розхитувалися, мов трава. Напарник-дощ то хльостав косими дошкульними різками, то заливав простір потоками, крізь які годі було щось розгледіти.
Та в паузі цього локального потопу, спостерігаючи біля вікна пришестя стихії, побачила, як у розгалуженні вершка найвищої тополі щось дрібно-дрібно тріпотить. Чи то ганчірка якась метляється, чи не опале досі листя. Ні, листя вже немає і сліду. Лише омела клубком висить у верхів’ї. Дерево росте не менш ніж за сорок метрів від нашого будинку, і його горішні віти визирають понад сусідньою триповерхівкою. Майже плаский дах її виокремив для моїх очей клаптик неба, на тлі якого відбувалася чи то комедія, чи, може, й драма.
У рідкому плетиві гілля справді неначе заплуталась пташина. Вона всякчас змахувала крильми, ніби прагнула злетіти, щоб заховатися десь від жорсткої негоди. Спочатку мені здалося, що то сорока. Сконцентрувала зір і розпізнала в птахові дятла. І він зовсім не рвався з тенет, навпаки, намагався втриматися на дереві, як міг чіплявся кігтиками за нього, балансував, розчахнувши крила. А попри те, ще й завзято й уперто стукотів по верховіттю – так, наче йому звідкілясь згори був доведений план із нищення шкідників, а він ледь устигав упоратися з ним у визначені строки.
Мене частенько думки обсідають, мов птахи. Причому сусідують у моїй голові різні види, навіть ворогуючі: шуліки, наприклад,  доволі мирно співіснують з ґавами та воронами, ластівками та снігурами. Спочатку вискочила Пилипом з конопель «синиця»: «Ти бач, навіть дятел клопочеться про безпеку людей – нищить короїдів, аби не звалили перестаріле дерево на житловий дім». Каркнула натщесерце «ворона»: «Аякже, дбає він про людей! Про власний шлунок і ні про що інше!» Із темного закапелка загугнявила заспана інтелектуалка «сова»: «Еге ж, припиши йому ще прояви альтруїзму. Та йому цілком байдуже навіть те, чи матиме що до нужника понести. То все – звичайний інстинкт самозбереження, який вимагає від нього рухатися, аби жити». «А як же страх? Він не вписується в інстинкт самозбереження? – по-школярськи знову ляпнула синиця, лякливо рятуючи своє жовте черевце під прихистком стріхи, куди не досягають шмаганці дощу. – Он же усі поховалися. Голуби дочікують миру, сидячи під дахом, кури повмощувалися на драбині в сараї, сорока причаїлася в ялиновій гущавині, а лелека – так той давно чкурнув у теплі краї». Виткнувся з розщелини в димарі мудрий флегматик "пугач" і поклав край суперечкам: «Дятел – родак білої ворони. Не займайте. Аби що, а він триматиметься свого. Дивак, та й усе». І цією заявою було покладено край суперечці.
Я довго ще дивилася на довгоносого дятла, який так нагадував мені одного знайомого, що без жодного страху перед стихією раптово розбурханих емоцій, майже не прислухаючись до моїх докорів та застережень, сумлінно нищив тарганів та усіляку шашіль, що точила кору моїх мізків. Іноді мій знайомий боляче длубався і в підкірці, намагаючись здобути переконання, що дістався-таки до живої, не ураженої шкідниками субстанції.
Зрештою, його цілеспрямована одержимість передалася й мені. Адже така невдячна і ризикована санаційна турбота навіщось потрібна, є в ній зміст, спонука, яких нам не осягнути і не розтлумачити, хоч ми й здаємося собі розумнішими за дятлів.
Вам цікаво, хто отой мій знайомий? Він живе всередині кожного – власний дух, що тіло рве до болю.