Юлiя Савчук. Тролейбус iде в депо

Не знаю, як для кого, але для мене найкраща пора року – це ранок того дня тижня, коли на третю пару в універ. Ніяких нервів стосовно запізнень, ніяких проблем із зачіскою і одягом. ВСЕ залишаєш на потім. Часу ж багацько! Дістає відверто лиш одне – як на зло прокидаєшся в такі дні як на першу пару, ще декілька хвилин товчеш обличчям подушку, змушуючи себе заснути знову, тоді плюєш на це безглуздя і мовчки біжиш на кухню варити каву.

В холодній порожній квартирі звук босих ніг по паркету звучить трохи кумедно, і я починаю голосно сміятися. Заварюю каву, сідаю поближче до вікна і визираю на вулицю. Люблю поспостерігати за народом – їм там, за вікном, холодно, мокро, противно. Вони невиспані і злі, бо не встигли навіть крихти до рота вкинути. А он тій повненькій жіночці ще й сина до садочка завезти треба. Сусідка із дому навпроти. Уткнули малого до елітного дитячого садка з поглибленим вивченням трьох іноземних мов, а він навіть рідною погано спілкується. Та зараз не про нього. Осінь цього року почалась занадто рано. Та воно й до кращого. Цікаво, а як там температура?

Старі балконні вікна з невдоволенням розчепірюються. Я запалюю цигарку і вдихаю прохолодне осіннє повітря, сповнене клубками туману і запахом смаженої картоплі, який надходить з нижнього поверху. Терпіти не можу смаженої картоплі. А ще гарячого чаю і співмешканців. Тому живу сама, готую каші і п’ю виключно каву.
Скільки там ще до пар? Годинник вказує на дев’яту. Треба прогулятись містом. Швидко вдягаюсь, хапаю рюкзак і вибігаю на тролейбусну зупинку. Вмикаю плеєр і чую голос Курта у вухах. А згодом і в думках.

Старий напіврозвалений «рогатий» причалює до зупинки. Попереду напис «в депо». Якого ж тоді чорта зупинятися? Цікаво, ніколи не задумувалася, де саме це депо і чому всі тролейбуси так прагнуть туди потрапити.
- Я до метро доїду? – запитую в натовпу пасажирів, які щільно притиснулися з різних боків до мого тіла.
- Да, да, дєвушка. Нє бєспакойтєсь. – відповідає мені височенний худющий хлопець, що майже навис своїм тілом над моєю головою.
- Дякую, - кажу я, перелякано підіймаючи на нього погляд. А якщо він на мене упаде..?
Декілька зупинок я перебуваю десь у прострації між власними думками і тісним простором тролейбуса. Люду потроху меншає, я заспокоююсь, видихаю мерзенне повітря і сідаю на вільне місце поблизу вікна. Погода помітно паскудиться – чорні осінні хмари опускаються нижче над «хрущовками». Знов буде дощ. Вже аж дістало.
- Так, буде. Але нічого не поробиш – осінь, все-таки. – Каже низький тембральний голос десь зовсім поряд зі мною.
Я помічаю привабливого чоловіка середнього віку на місці поряд зі мною. І миттю червонію, розуміючи, що якусь із останніх думок втупу озвучила. Знов я розмовляю сама з собою. Недавно ж лікувалася. А вголос повідомляю:
- Я дуже люблю осінь. Із дощами і грозовими хмарами, з поганим настроєм – байдуже. Просто люблю.
- Так, так, люблять не за щось, а незважаючи на це. Ось недавно знайшов одне оповідання гарне… Про осінь.
Чоловік розкриває чорну теку і дістає злегка пошарпаний випуск літературного журналу. Обкладинка здається дуже знайомою. Де ж я його бачила? Чоловік відкриває журнал на одній зі сторінок. Обриси прекрасної молодої дівчини, всипаної листям і закутаної вітром переплітається з коротким текстом есе. Тисячі вогників розпачу розносяться по всьому тілу. На папері було викарбовано ті слова, що я два роки так хвацько затирала у пам’яті стінами лікарняної палати, божевільно-спокійним голосом професора і прохолодним розчином ліків у венах. «Жовтогаряча, тепла і холодна, депресивна, злегка ностальгічна осінь…» прозвучало у моїй голові пронизливим голосом Курта. Збираюсь із силами і дурнувато посміхаюся. Голос з думок матеріалізується: поруч сидить Курт Кобейн. Він тривожно дивиться десь позад мене, ніби наскрізь. Я повертаю голову до вікна. Незнайомі краєвиди будинків і дивні лінії тротуарів різко б’ють по голові розпачем. Натомість чую голос сусіда:
- Я попрошу пред’явити проїзні документи.
Перед обличчям у мене постає жетон контролера з фотокарткою Кобейна. Я перевожу погляд на чоловіка і щільно закриваю очі. Це вже якийсь новий дурнуватий сон, бо бути такого не може. Мертві не повертаються, не матеріалізуються з думок і тим паче не приходять до людей контролерами в тролейбус. І взагалі, думки про життя після смерті, спілкування з духами, атмосферою – маячня. Я відкриваю очі.
Темінь за вікном змушує задуматись над потойбічним. Сумні покинуті багатоповерхівки ледь видніються, освітлені вуличними ліхтарями. Салон тролейбусу освічується також за їх допомогою. Я обережно вдивляюсь у напівтемряву навколо. Напрочуд швидко настали сутінки, враховуючи те, що навіть годинник цього року не переводять.
- Ви не оплатили проїзд, тому змушені їхати з нами в депо, - несподівано мовив соліст «Нірвани», наближаючись до мене десь від кінця тролейбусу.
Я повертаюся й підвожуся з місця. Поряд з Куртом стоїть невисокого зросту чорнявий чолов’яга. Його риси обличчя, можливо, й здаються знайомими, але сили перешерстити в пам’яті всіх солістів улюблених гуртів мені явно не вистачає. Дивні контролери уважно роздивляються мої очі, прискіпливо мружачись. Це вже не смішно, хлопці. Дайте я краще вийду. Як дурнувато це б не виглядало, але дверей у тролейбусі не виявилось. З обох боків вікна, за якими все зменшується кількість будинків і все ширшими і безлюднішими стають тротуари.
- Я заплачу штраф! – кричу я.
- Ну спробуй, - каже той, котрого не впізнаю, а тролейбус тим часом зупиняється.
Серцебиття моє приходить до норми. Ну, норма – не норма, а хоч порахувати удари тепер встигну. Десь там у гаманці в мене було 50 гривень. Розкриваю, дивлюся: є фіолетова купюра. Ну нарешті хоч щось реальне! Простягаю пальці, аби витягти її. В цю мить вона викручується і втікає в інший куток гаманця. Ну нічого собі! Гроші від мене ще ніколи не тікали. Бувало, не з’являлись довгий час, але щоб тупо втікати від рук..! З посмішкою ще секунд 20 ловлю п’ятдесяту, нарешті перемагаю цю битву і хапаю її двома пальцями, від чого вона шаленіє і розпадається на десятки дрібним розірваних шматочків.
- Еее..Ти чого? – в розпачі виринає з вуст.
Тремтячими руками я намагаюсь зібрати шматочки до єдиного цілого (а раптом воно назад того?), вони знов розсипаються і вилітають в простір маленькими кажанчиками. Просто чудесно, які милі створіння! Помалу тіло охоплює теплий холод, який де-не-де поколює у судинах. Тролейбус продовжує рух. Я підриваюся з місця і, ледь оминаючи Кобейна, вирушаю до кабіни водія. У салоні вмикається світло, я різко примружуюсь, незадоволено прикриваючи долонею обличчя. Вдихаю запах кави і зазираю до кабіни водія, місце якого порожнє, а точніше сказати, неіснуюче. Немає ні керма, ні сидіння, ні всього того барахла для керування, в якому я не дуже розбираюся. А як же їде тролейбус? За допомогою коливань земної кори? Абсурд.
- Він рухається самостійно. - Чую я на диво знайомий і надзвичайно спокійний голос. Надміру спокійний, аж дратувати починає. Наче сектант якийсь говорить.
- То їдемо в депо? – ледь чутно промовляю я.
- А ти не хочеш? – як завжди без акценту запитує Курт.
- Чому? Було б цікаво…
Я повертаюсь до сидінь і зручно вмощуюсь поблизу вікна. Світло в салоні знову вимикається, а тролейбус злегка пришвидшує свій хід. За вікном помалу вимикаються ліхтарі, змінюючись на світло раннього сонця. Поряд сидить Кобейн і читає кляте оповідання в журналі. Я чітко пригадую його зміст і полегко зітхаю, розглядаючи сині сліди на руках. Навпроти сидить інший контролер. Я вкотре перечитую в думках зміст есе і пригадую все ж, де я його бачила.
- А й справді, Ви правий. – звертаюся я до нього.
- Я радий, що допоміг тобі.
- Так-так… Варто людині всього лиш одного разу зробити помилку у житті, і вона назавжди застрягне у довгій подорожі до власного депо. І ніщо не допоможе оплатити штраф і вийти на наступній зупинці.
Від запашного смороду кави мені страшенно хочеться закурити. Не надіючись на позитивний результат, я шукаю в рюкзаку цигарки. Дістаю з пошарпаної пачки останню цигарку і задоволено запалюю. Від нікотину злегка паморочиться голова. Я мовчки дивлюся за вікно, де будинки, як сірникові коробки, спалахують і тонуть у ріках кави. Я струшую попіл на підлогу, не долетівши до якої він розчиняється у повітрі. Курт поруч щось злегка наспівує. А мій лікар-психіатр навпроти з гордість розглядає жетон контролера і божевільно-спокійним тоном щось пошепки базікає, час від часу посміхаючись. Дорога під тролейбусом поступово зникає, і рух свій він продовжує тримаючись рогами за дві нескінченні лінії, які ведуть у нікуди.
Ранок помалу накочується на місто і з-за туману виринає старий понівечений тролейбус з написом «в депо». Він проїздить повз залюднену зупинку. Я й досі продовжую курити нескінченну цигарку, розглядаючи людей на зупинці. Вам сьогодні не пощастило, чекайте наступного транспорту.

Ось і цей будинок. З-за вікна чується гучний сміх, потім звук киплячого чайника. Знову аромат кави… Дівчина відкриває балконні двері і запалює цигарку. Кажанчики зникають з тролейбуса, злітають догори і перетворюються у смачний запах смаженої картоплі. Повненька жіночка квапливо йде, тримаючи маленького хлопчика за руку. Життя чудове, жаль тільки, що мене вже в ньому немає.
Там, за вікном, холодно, мокро, противно. А старий, вже настільки рідний тролейбус невпинно рухається по невидимій дорозі кудись в небо, залишаючи позаду старе спляче місто. Рухається кудись у невідомість, в чиєсь депо.



http://labtron.com.ua/chat
Вільний майданчик митців