Владислав Васильченко. Будинок, що ранiше лiтав

У стогоні вітру могутнього задзвенів раптово знайомий шовковий сміх, повертаючи забутий кадр про зелений пагорб, з двома закоханими на вершині, і полум’я багряного Сонця… Симфонічний передзвін птахів вдалині і бурштинове сяйво карих очей.
 
Зашелестів у роздумах синій ліс… падали з його гілок срібні янголи і злякано злітали з землі до самого неба.
Музика у кімнатах будинку заграла блюз, зацікавлюючи старі чорно-білі фотопортрети. Незабутньо запалала раптово мовчазна душа і вийшли крізь очі фіолетові сни, забуті десятки років тому. Крапля сонячного вогню, зійшовши з небесної далечини на степи, прийшла до будинку і потекла скронями, що їх вже давно затягло сивиною.
Тихо і приємно усміхнувся… Усміхнувся посмішкою сорокарічної давнини, що майоріла з дитинства і до насталих часів… Майоріла вічною зіркою, висвітлювала сірину туманних ранків, синь вогких сутінок і чорні зимові ночі.

Підійшов до відчинених вікон і бачив між невеликих київських гір відображення жіночої постаті… Згадував, як колись давно маленький будинок повільно підіймався у повітря і літав над вечірнім лісом. І сяяли квіти на вікнах, і щастя, добро і життя панували у ньому.

Жінка прийшла без запізнень – о восьмій вечора. Підійшла і обережно обійняла за плечі донестями коханого, цілуючи скроні, ще теплі після краплинки Сонця.
Ніжився у обіймах і згадував її.

Вона була неймовірною… коли бодай хтось міг її образити, з ночей падали яскраві блискавки і тремтіли вікна в ударах поважного грому.
Познайомилися дуже давно. Слідкував за нею і обожнював її ходу. Божественне сяйво її посмішки надихало і допомагало літати у вранішніх снах свіжої, вітряної і прозорої юності. Усі обожнювали цю жінку і коли ощасливлений вигукував про неї: 
«- Вона поряд зі мною! На все життя і на всі часи вона поряд!», усі навколо мовчали. Мовчали і думали про неї, молитовно оспівуючи у думках її чарівні очі і лагідне волосся… а вже потім, вночі, у напівдрімотному тумані перед входом до сну, чули відлунням казковим її легкі кроки.
Вона була повільним видінням про лани з чародійними травами, була тихою ніччю, закоханою у довгоочікуваний світанок… Була шумними дощами, що срібними струнами бринять по дахах старих будинків.

Цілувала, цілувала приємно і лоскотно скроні і плечі ніжними руками обіймала, легко дихаючи. Роки не змінили її краси, не зіпсували шикарний жіночий голос.
В будинок крізь вікна вдарив гранатовий погляд Сонця, що майже сховалося за обрій. Музика перестала вигравати по стінах блюз, розважаючи чорно-білі фотопортрети.
На стіні у самому центрі висіла шикарна рамка з червоного дерева, а всередині – стара фотографія закоханих під пухнастим снігопадом.
Мабуть в ту мить на небесах підняв руку всемогутній Бог, а потім ударом заграли небесні фанфари. Наставала темрява і десь у далеких далях сходили з хмар шалені серпневі ночі з прохолодою осені, що наближалася.



Жінка приємно пестила втомлені руки. Засинала на втомлених плечах.

І спалахнув зорепад у нічному небі… І поплив по Світу звук найкрасивішої симфонії, підіймаючи у небеса зграї птахів. Янголи полишили ліс і здійнялися вгору, посміхаючись срібними посмішками. Над будинком повільно і беззвучно іскрили кольорові вогні, закликаючи усе живе до життя і кохання; незабутні і яскраві вогники гніздилися на верхівці японської вишні, що буяла біля будинку.



                ***

Жінка прокинулася, припала в обійми улюблених чоловічих рук… І пішов їх вальс уздовж степів, вальс на землі, вальс на небесах. Спалахнув залишений будинок яскравим вогнем і одразу згас, і затих, і почав снити приємними спогадами, що щойно відбулися.
І злітали закохані з вершини пагорбу на небо, куди їх, майже старих і неймовірно щасливих, сорок років тому забрав Господь у теплі обійми прямо з кімнати будинку, де тоді грала музика і сяяли квіти. Забрав в один день обох, залишивши сина, що тепер був старим і щоранку приходив помилуватися спогадами біля ґанку старого дому.
З неба прийдешні зникли у зорях сузір’я Ерідану, тихо усміхаючись.

Вранці неподалік будинку хтось ходив. І здалося йому на мить, що будинок потопає у сяйві різнобарвних квітів, а з неба падає пухнастий сніг, що прийшов у Світ з далеких-далеких років, блискавично зупинених на чорно-білих фотографіях. Вітряний ранок відрізнявся від інших… І бути тут добру і щастю бути… і грати веселкам у небі… І співати світлооким срібним янголам про таємний світ двох вічних людей, що життя довге і добре прожили тихому будинку.


У стогоні вітру могутнього задзвенів раптово знайомий шовковий сміх…




http://labtron.com.ua/chat
Вільний майданчик митців