Оксана Артеменко. Out side. Кiносценарiй

Лікарня. У ліжку прокидається хлопець. Його руки і ноги прив’язані. Він оглядається навкруги. В палаті окрім нього нікого немає. Стоять пусті ліжка. За вікном похмуро, тому незрозуміло ранок це чи вечір.
Він хоче підняти руку. Вона прив’язана. Він щосили тягне руку. Мотузка напружується, але не рветься. Він вдаряє рукою по ліжку, дивиться в стелю.
Чутно як в дверях повертається ключ. До палати входить медсестра. Вона відчиняє вікно і спочатку не помічає, що хлопець прокинувся.
- Відв’яжіть мене, - тихо говорить він.
Медсестра обертається до нього.
- О, ви вже прокинулись!
Вона підходить, кладе руку йому на чоло, тоді, дивлячись на годинник, перевіряє пульс.
- Відв’яжіть, - тихо повторює він.
- Я не можу. Лікар прийде, тоді поговорите з ним, - медсестра зачиняє вікно.
- Зачекайте, як я тут опинився? – запитує він.
- Головою треба було думати, - говорить медсестра і зачиняє за собою двері палати на ключ.

Сонячний день. Цей самий хлопець сидить біля фонтану. Поруч з ним дівчина модно одягнена. Вони їдять морозиво.
- Знаєш, Тань, мені здається, що я тебе не три дні знаю, а все життя. Якось з тобою просто так і… спокійно.
Таня сміється і цілує його у вуста.

Хлопець йде коридором університету, до нього підходить інший з журналом групи під рукою:
- Дім, там з деканату тебе просили зайти. Сказали двійка в тебе у відомості з економічної теорії стоїть.
- Не може бути, - каже Діма, перелякавшись. – Дякую, - він закидає рюкзак на плече і швидко йде.
Привідчинені двері з надписом «Деканат», Діма заходить туди.
- Добрий день! Яка двійка? – швидко запитує він секретаря.
- Немає ніяких двійок!
- Як це? – Діма здивовано стоїть, не рухаючись. – Мені староста сказав…
Секретарка сміється.
- По-перше, маєте здати заліковку до деканату.
Діма починає ритися в рюкзаку, дістаючи заліковку.
- А по-друге, вітаю! З наступного семестру будете отримувати підвищену стипендію за відмінне навчання і поведінку.
Діма передає залікову книжку в руки секретаря. В нього на обличчі з’являється посмішка.
- Дякую, - каже він і повільно виходить з деканату.
Потім ще раз відчиняє двері і каже:
- Дякую.

Діма йде вулицею в тому ж одязі, з тим же рюкзаком. Розмовляє по телефону.
- А ще, мам, мені стипендію підвищили. Я тобі завтра вишлю гроші… Що лікарі кажуть… Це добре, дуже добре. Якщо вдасться, то наступного тижня приїду на вихідні.

Діма лежить і дивиться в стелю палати.
Заходить лікар, чоловік років 40-45 з темним волоссям і вусами, в яких вже проявляється сивина.
- Доброго дня, Дмитро Миколайович! Як себе почуваєте?
- Не дуже, - тихо і байдуже каже хлопець. - Відв’яжіть мене, - наказово каже він і дивиться лікарю в очі.
 - Поки що не можу.
- Чому? Я що, для вас піддослідний? – починає кричати він. – Чому ви мене прив’язали? Як я тут опинився?
- Чому? – запитує лікар, дивлячись на Діму, відкриваючи ампули з ліками.
- Некерована агресія, передозування наркотиками і спроба суїциду.
- Що? – кривлячись запитує Діма. – Не може бути!!! – підвищує тон. – Я наркотиків зроду не вживав. Навіщо ви всі мені брешете? – кричить він.
Лікар швидко набирає ліки в шприц. Підходить до Дмитра і робить укол в судину.
Діма пом’якшав, його очі бігають, він ніби засинає. Лікар відв’язує руку. Підносить її до Дмитрового обличчя.
- Бачиш? – запитує лікар. – Ти собі вени різав.
Діма дивиться на руку, рухає пальцями. Біля зап’ястя порізи, на які накладено шви.
- Це не я… Я не міг… - тихо шепоче він.
Лікар прив’язує руку до ліжка.

Кімната гуртожитку. Діма сидить за столом, щось ретельно перевіряючи, пише.
Забігає Таня без стуку.
- Діма, терміново треба гроші, - вона підходить до нього, - Привіт! - цілує.
- Що сталося? – перелякано запитує він, вставши зі стільця.
- Ромка в біді. Ти ж знаєш, що окрім мене йому нема кому допомогти.
- А ваші батьки? – запитує Діма.
- Вони третій день від п’янки не просихають.
- Добре, - каже Діма і ходить по кімнаті вліво-вправо, обхопивши голову руками. – Розкажи що сталося.
- Я не можу, - Таня сідає на ліжко і починає плакати.
- Як це «не можу»? – суворо говорить Діма. – Тобі допомога потрібна чи нюні пускати будеш?
Таня підіймає заплакані очі на Діму.
- Він заборгував за наркотики.
Очі Діми злі.
- Я чесне слово не знала, що він вживає, - Таня кидається до Діми, він не хоче її обіймати, і знову ходить по кімнаті.
- Я мав завтра мамі відправити гроші. В мене вони зараз є. Скільки потрібно?
Таня крізь сльози:
- Чотири тисячі.
- Скільки? – Дмитро підіймає руки вгору, потім запускає їх у волосся, дивиться в стелю.
- В мене є тисяча на картці і ще… - Діма дістає гаманець з рюкзака, перераховує гроші. – Ще триста шістдесят сім. Якщо дозволиш, сім залишу собі, - він передає їй гроші.
Таня бере їх.
- Але цього мало.
Діма бере куртку, накидає на себе.
- Можливо вистачить для початку, а решту знайдемо. Ходім!
Діма бере Таню за руку, хоче йти. Таня не рухається.

Кладовище. Біля труни стоїть молодь в чорному, трохи людей похилого віку. Труна зачинена. Серед людей Таня, вона плаче, тримає за руку Дмитра, який потупив очі в землю.
- А тепер кинемо по жменьці землі, щоб Роману земля була пухом. Царство йому небесне! – чоловік похилого віку, який казав ці слова, першим бере жменьку землі і кидає.
Таня бере землю. Земля сиплеться з-під пальців. Рука стискає землю і не хоче її відпускати. Пальці по одному розтискаються, земля грудками летить на труну.

Ледве освічена кімната. За столом напроти сидять Таня і Діма.
Діма мовчить. Таня весь час плаче і говорить:
- Як вони могли, нелюди! Як же ми тепер без Ромки будемо! Йому, мабуть, боляче було, коли вони його били…
- І мама без грошей залишилася, - тихо додає Дмитро.
Таня підіймає на нього заплакані очі, суворо дивиться. Мовчки встає, з гуркотом зачиняє двері ванної кімнати.
Діма йде за нею.
- Тань, я не хотів тебе образити! Відчини!
За дверима тиша.
- Тань! Таня!
Тиша.
- Таня відчини! – Діма починає стукати в двері. – Таня! – починає бити кулаками. – Відчини! Таня!
Діма починає плечем вибивати двері.
Двері піддаються, з гуркотом розчиняються.
Перелякана Таня сидить на ванній і намагається вдихнути наркотики.
Діма підходить до неї і б’є її по обличчю. Таня починає ридати.
- Дура! – кричить він і забирає пакетики з наркотиками, а розпаковані висипає в раковину і змиває. Пакетики кладе до кишені. Підходить до Тані і обіймає її.

Чутно різкий пискливий звук. Діма відкриває очі. Над ним стоїть хлопець з відчиненим ротом, хлопець схожий на мавпу. Діма різко підіймається і сідає на ліжку. Хлопець починає сміятися.
Діма дивиться на руки і помічає, що вони відв’язані. В протилежному кутку від Дмитра лежить ще хворий, медсестра прив’язує його до ліжка. Потім вона повертається до Діми, бачить іншого хворого.
- Ану, Андрюша, йди на своє ліжечко, не чіпай Діму.
Хворий з відкритим ротом йде і лягає на сусіднє ліжко.
- Послухайте, - каже Діма до медсестри. – Ви не знаєте, моя мама тут?
- За документами ваша мати померла ще рік тому.
- Як? Не може бути? – на очі навертаються сльози. – Я ж тільки позавчора з нею говорив, вчора мав вислати їй гроші. А ви мене тут прив’язали! Це все з-за вас! – починає кричати.
Він зіскакує з ліжка і направляється до виходу.
Медсестра швидко біжить за ним. За дверима дебелий санітар тримає Діму, той хоче вирватися.
Медсестра робить укол. Діма блідий, його тіпає. Ще декілька хвилин санітар тримає його. Поступово він втрачає сили і мліє в обіймах санітара. Підходить інший санітар і вони вдвох заносять Дмитра до палати, прив’язують до ліжка.      
Діма тихо шепоче:
- А дівчина… Таня… не приходила? Ми вже тиждень знайомі з нею, але вона мене кохає…
Медсестра підходить впритул до Дмитра:
- Ваша дружина Тетяна померла тиждень тому від передозування…
- Не може бути… - Діма починає заперечливо махати головою, в нього на очах з’являються сльози.

Лекція в університеті. На одній з останніх парт спить Діма, в нього мішки під очима, зім’ятий одяг. Викладач підходить до Дмитра:
- Юначе, повторіть будь-ласка що я тільки-но говорив.
Діма підіймає голову:
- Вибачте, я вас не слухав.
- У вас будуть проблеми, - каже викладач і хоче йти до дошки.
- Да в мене проблеми хоч одбавляй! Вам не зрозуміти!
Викладач обертається до Дмитра, підходить впритул, згори дивиться на нього, Дмитро сидить за партою, потім встає.
- Молодий чоловіче, ви що собі дозволяєте???
Діма бере свій рюкзак, виходить з-за парти, оминаючи викладача, наближається до дверей. Обертається, дивиться на педагога:
- Вам не зрозуміти!
Хлопає дверима.

Деканат. Дмитро стоїть перед секретарем.
- На жаль, ми вимушені зняти вас зі стипендії і попереджаю: якщо ви будете вести себе так само і далі, то ми будемо вимушені виключити вас з Вузу.
- Я дуже радий! – говорить Діма, розвертається і йде. В нього починає дзвонити телефон.
Він гнівно бере слухавку, не дивлячись на номер:
- Ало, так… Коли? – він стає серйозним. – Я не можу приїхати, в мене немає грошей зараз! Так, я все розумію… Я дуже люблю маму, але перекажіть, що в мене борги. Як тільки розберуся – приїду… Яка лікарня? – Діма на ходу розстібує рюкзак, дістає зошит, ручку, розкриває зошит на чистій сторінці, записує. – Угу, угу… Добре. Мамі привіт.

Кімната психіатра. На кушетці лежить Діма. До кімнати заходить висока і гарна лікар років тридцяти.
- Привіт Діма!
- Добрий день… - байдуже відповідає він.
Вона сідає на стілець поруч з кушеткою, дивиться на Діму.
Він дивиться в стелю.
- Що тебе довело до самогубства?
- Я цього не робив, - байдуже відповідає він, різко сідає на кушетці, дивиться в очі лікарю і каже: - Скажіть, чому всі хочуть нав’язати мені події, яких насправді не було, а???
Лікар мовчить, тоді каже:
- Скажи мені, яке сьогодні число?
- Має бути 30 квітня 2010 року.
- В цьому твоя проблема. Сьогодні 2012 рік.
Діма встає з кушетки і підходить до вікна.
- Я не міг покінчити з собою. В мене було чудове життя. Дівчина, університет. Мені підвищили стипендію, я мав вислати мамі гроші…
- Коли ти востаннє був у мене, ти сказав, що хочеш лікуватися… від залежності і її лікувати. Що сталося? Справи йшли непогано. Життя вносило зміни на краще.
Лікар підходить і обіймає Діму ззаду за плечі.
Діма в сльозах дивиться у вікно.
- Я нічого не пам’ятаю. Я був щасливим. Одна мить – і все…

Діма невеселий зачиняє двері квартири. Знімає пальто. До нього підходить Таня:
- Що сталося, милий?
- Мама померла. Тьотя Рая дзвонила.
Таня обіймає Діму.
Діма сідає на диван і опускає голову на руки.
Таня йде на кухню. Чутно як на кухні розбивається тарілка. Таня зазирає до кімнати, підходить до Діми. В неї на обличчі посмішка.
- Не переживай, всі старенькі помирають. Треба далі жити.
- Ти що таке кажеш, це ж моя мама! – Діма встає, Таня залишається сидіти на підлозі.
- Давай вип’ємо, тобі полегшає!
Вона йде на кухню, він за нею. Таня наливає дві чарки, сама випиває. Діма дивиться на неї і не п’є. Підходить, обіймає, довго не відпускаючи. Вона посміхається. Він відпускає обійми, дивиться їй в очі.
- Танюша, виходь за мене!
Таня ще більше посміхається.
- Ти єдина рідна…
- Так! - голосно перериває вона.
-… рідна людина в світі…
- Так! Так! Так! – перериває вона його. – Я згодна!
Він обіймає її і вони кружляють.
Діма заходить до ванної кімнати. Біля дзеркала лежить маленьке дзеркальце з насипаними на ньому наркотиками. Він бере його, підходить до унітазу, хоче викинути їх. Дивиться на дзеркальце. Підносить його до носа і вдихає. Виходить з ванної.
Таня і Діма у весільному вбранні кружляють посеред білосніжної кімнати.
Діма заходить до ванної кімнати, він у весільному костюмі. За зачиненою шторкою ванної хлюпає вода. Він обережно відчиняє шторку. Там у весільній сукні лежить непритомна Таня, вся посиніла. Він бере її на руки.
Знімає слухавку:
- Ало, швидка… Передозування…

Кабіна машини швидкої допомоги. Двоє лікарів між собою:
- Не можу зупинити кровотечу.
- Куди веземо?
- В психлікарню. Наркологічне відділення. Якщо дотягне…
- Вистачило ж розуму вени різати…
- Ото життя дістало, мабуть…
- Терміново! Зупинка серця! Масаж!
- Давай штучне дихання…
- Немає пульсу.
- Не дихає.
- Кров не зупиняється.
- Треба констатувати смерть. Котра година? – лікар знімає свою пов’язку, це та сама жінка–психіатр 30 років.
Інший лікар дивиться на годинник на руці. Знімає пов’язку, це той самий лікар-чоловік з сивиною у вусах. Він підносить годинник до вуха, слухає.
- В мене годинник зупинився.
На катальці в машині швидкої допомоги лежить Діма. В нього відчинені очі, він дивиться в стелю. Очі зачиняються.



http://labtron.com.ua/chat
Вільний майданчик митців