Богдан Жолдак. Не пахнуть

Iз циклу „Прощавай, суржику!”


- Ви очінь сильно бздите, - каже вона мені.
Це мені – хто окрім душа на роботі й постійної ванни вдома ще лічно ходить у баню в парилку.
- Невже? Інтіресно.
Кажу я до неї таким голосом, як подобаїть відповідать до малолєтки.
- Цибульой. Так бздите, шо нікакого способу дихать нема.
- Ге, цибульой, це ж сполошні фітонциди, а вони дуже полєзно дєйствують на усі грипи, їм цибуля сильно не нравицця, убивая їх.
- Не знаю, що ви таке говорите, но культурні люди ніколи так не бздять, - каже вона.
Це мій Петрик-синок, муділа, не знав, шо вона ще старшокласниця,  підійшов до неї тоді на таньцях, потім сильно оправдувавася, каже на вид така крєпінька була, тіпа взрослої.
Отак, буває, ловиш себе на думці, що отак би кулаком по цьому жвавому личку, хоч разочок...
- Ой, до кого ж я попала, до кугутів, - а спокійненько так дивиться вона на мене. – Хоч би зажували чим-небуть. Но шоб не чуяла ційой цибулі. От как хотітє собі вибирайте, або я, або вона.
Я вийшов на кухню. Й зажував часником.
Дак якщо ти, муділа, ти йдеш на танці, дак ти ж розпигитай спершу в усіх її подружок: а шо то за дівчина стоїть отам біля стіни, чи, бува, вона не школьниця? А тоді вже приглашай на танець і на все інше. Дак нє, він уже, мудак, почав питать, коли було пізно.
„От бачіть, - кричала сваха, - вона вже не дєвочка, це ж прямий доказ, що вона була єйой, а тепер – ні”.
За твоїми таньцями, шо тепер після них батькові в хаті дихнутиь нізя.
- Ой, умру, - кричить, - ой, часник!
- Це ж сплошний вітамін, - кажу, - од простуд дуже полєзно помага. Особливо од бактеріологічних свиного тіпа. Й і сама з’їж зубочок, і й не будеш така тонконюха.
- Ой, це моїй смерті помага, - репетує, - та щоб це я лічно хоч раз в жизні часник собі в рота взяла!
А мій муділа отак підніма очі од книги „Трьох мушкітьорів” і отак ними блага, шоб я не комінтірував: що можна брать в рот, а чого низзя. Все ж таки старшокласниця бувша, мовляв поглядом, хоч це уважать треба.
- Хоч би рот чим помили, чесне слово, перед тим, як додому йдить.
- Не розуміть до такої мєри старшого покоління і його запахи. До ти сама свій помий, шоб ним мене так не уважать.
- Тату! – не вдержався мій мудєль.
Ну, я й мовчу про те, наприклад, як він після таньців ув парку видавав їй атістат зрілості. Чи за гаражами, хто її, молодьож, тепер розбере.
- Ой, я не видєржую! – кричить вона так голосно, щоби мій мудак не засунувся в улюблену книжку. – Ой, памагіть, ой, нєрви.
Що навіть мої нєрви не видержали і я з ними запрятавсь ув ванну. І що я там бачу на поличці? Такий собі грахвинчик, квадратний, лише маленький такий, тіпа з духами. Це було її придане, коли вона, малолєтошниця, за мого мудака тіпа Петрика йшла. Як прийшла до нас, так рівень в ньому ні на граму не вменшився, як я там не заміряв уровень, він ні разу не мінявся. Тобто вона, як розумна дівчина, пользувалася нашими з мудаком мудацькими туалєтними водами, так сильно, бува, що не пробздиш. Що я тоді був од злості не вдержався і відкрив графинчика, шоб тіко понюхать. Потягнув тіко одним носом – шоб воно було шось особинне, ну таке тіпа льогке на вкус, шо я не повірив, що за таким слабеньким розчином можна трястись і його ще й при цьому еконормить.
Словом, я вийшов й і дихнув на неї.
- Ну, - питаюся, - часником вже не бздить?
І й видихнув на неї все.
Боже, як їй не понравилося!
- Чого ти кричиш? – питаюся. – На, нюхай скіко хоч, це ж твої улюблені запахи.
Вона була побігла ув ванну, щоби переконатися.
- Кугутня! – кричить.
- Що? – питаю я, бо мій очей од мушкітьорів не одриває.
- Жлоби! – махає вона порожнім графинчиком.
А я на неї отак: хух! хух!
Словом, життя в мене було тіко в зарплату, коли можна було тихо посидіть в цеху з бригадою, спокійно поговорить таким образом тіпа закусить - щоб уже потім прийтить додому і вже нічого не чуть. Бо їй не тіко цибуля не нравилася, но й, скажімо, інші запахи змішані  із пивом.
- Ой, хто це в наше время пиво п’є, ой, фу.
- Ти б лучче попробувала, а тоді вже й кажи. Вже до чого дожились, шоб пива не понімать.
Сказав я й швиденько ліг спать, щоб того позору не чуть.
- Пиво? Фу. Да я только лікьор собі можу позволить, а іншого гавна я на дух навіть не переношу! – А я, щоб не слухать, швиденько на себе ковдру натягнув і затулився. Так вона здирає і кричить з усій ой сили, щоб я чув: - Отак напивацця, щоб ноги не роздівать із ними в постіль чисту лазить, -  що ніяк не дає стомленій з роботи людині відпочить.
Отак одне спасіння, бува з авансу йдеш легко так, щоб вже нічого цього не бачить й не чуть. Що раптом отак в нашому мікрорайоні підроста наступне покоління на вулиці, отак заводе тебе в твій двір і починає місюкать.
- Це ж нада понімать, шо чоловіку іноді треба випить, бо вдома ж ад, шоб нормальному чоловіку додому приходить – то його за це нужно місюкать?
Ну їх же багато, вони одне одного не чують, б’ють, слава Богу, лише ногами, бо кулаками потомились нагинацьця. Ну, молодьож пішла, вже й платню всю одібрати, а все б’ють, я не пойму.
- Кончай, - кажу, - молодьожне покоління, чи не бачите, шо в мені ні копійки не осталось?
Перший раз я тоді прийшов додому – і вона не кричала, коли все побачила, шо мені навіть здалося, наче вона вперше посміхнулася була.
Щоб її тіко не бачить, тиждень в лікарні провалявся. Коли наступає знову зарплата, я знову так пізненько собі, щоб нікому не мішать, вертаюся з роботи. І що? В тому самому місці, в той же само час з тимо само поколінням, і воно зраділо так, наче старому знайомому і починає отак радісно мене місюкать, спочаку з рук, а потім, як положено, з ніг, так б’ють, що я не починаю вже розуміть:
- Дак скажіть, нащо ж бить, як гроші всі, чесним трудом мною лічно зароблені, пооднімали? Що вже ні в зарплату, ні в аванс на вулицю людині вийдить ніззя? За що ж тоді бить, питаєтьця?
Ну, од них відповіді, еге, діждешся, тіко ногами отак: шур, шур! Це хорашо, шо мода зараз пішла на кросовки, м’якша мода, бо якби, тіпа чоботями, то я б тої моди довго не витримав.
- Хлопці, - кажу, кричу.
- Мовчи, козел, не поняв нічого.
Тіко до наступної зарплати провалявся я в травмотології, хорошо так провалявся, я б там і рік би пролежав, щоби тіко її й мого мудака Петруся не бачить  з його молодою поколєнією. Виписався і просто з лікарні на роботу, так зручно я попав, а там саме аванс.
- На тому ж самому місці? – дивується бригадір. – Та ж сама компашка?
- Так, - кажу.
- Ну не мудаки ці малолєтошники?
- Хто ж, - кажу, - мудаки? Я, чи вони?
- Обидва, - сміється бригада, закушуючи цибулею, або часником - хоч і тепличні, зате круглий год нас ними суміжники постачають.
Треба б було зразу додому йдить, а я, дурень, в цеху затримався, побалакать з бригадою, їй же цікаво, які там в лікарні тепер порядки. І вже пізненько так йду собі додому, щоб нікому не мішать на вулиці, коли підхожу вже до свого мікрорайону, певно, так задумався був про щось, що не помітив те ж само кодло, юне таке, ще, певно, без атестату зрілості усе. Ну, ясно, спочатку в морду, а тоді вже ногами по ребрах. Та вже так уміло, вже навчились, я ще встиг подумать, як же точно вони знають вже день моєї зарплати? Що останньою моєю думкою було, пора зав’язувать з пивом цим, з ційой горілкою.
Значить, місяць було потрібно мені, щоби травматологія помогла. Що я навіть там вперше почав задумуватись над смислом жизні, що вона може кончиться додому ідучи.
- Що, знову цибулі нажрались! – кричить вона мені уві саме вухо, коли я прийшов.
Гоп! А мій мудак „Трьома мушкітьорами” одгородився, якось я був спитав його, шо в них там такого хорошого, а він пояснив, що доки дочитає досередини, забуває, шо спочатку, і знову починає, бо дуже інтересна книжка.
- Ти б лучче порахував, муділа, скіко там мушкітьорів, бо їх же чотири, а написано шо три, - почав загинати я пальці.
- Діствітільно, - каже вона, - хто тепер таке гімно читає, бо всі читають Гаррі Поттер.
- З харі пот тер? – не пойняв я
- Почитали б, - кричить вона, - чим цибулю жрать.
- Дура, це мені фітонциди для здоров’я. Бо цибуля вбиває в організмі всі гниття, ясно? які мішають людині нормально жить. Бо водки ж мені тепер не можна, одна радість в житті – цибуля. 
- Ой, я не можу, шо угодно, лише не вона, - кричить вона на весь мікрорайон. – О, еті запахи на всю хату.
- Шо мені – перднуть, щоби запахи помінять?
- О, я не вірю вже, в вас і звідти, з пердільніка, цибульой бздітиме, нічого святого в вас нема! – кричить.
Шо я вже боюся і вдень вулицьой ходить. Тут думать треба ще одну зарплату пережить так, щоб не вмерти, бо вже біля каси вся моя бригада стоїть і вже наперед співчуває.
Отак за різними думками йдеш собі спокійненько додому, коли раптом приємний потік думок тобі переривають.
- Що, папашо, знову?
- Що – „знову”?
Піднімаю я очі й бачу перед собою юне кодло. І хоч жену од себе всі думки, однак вони перемагають:
що, може, я кожного з них балував тут у мікрорайоні кого канхветкою, кого бубличком, які з зарплати ідучи, носив. Невже не пам’ятають? Невже це все так легко забувається?
- Ну й бздить же од тебе, - каже передній, - за кілометр тебе, казла, чуть, де це ти так цибулі нажрався?
- Оце, - кажу, - хлопці, щоб ви знали, є на Землі найкраща закуска.
- Ти, мудак-казьол, - каже їхній старшенький, - ти коли-небудь, жлоб ти, кугут ти сраний, ти в жизні своїй сраній ікрою закушував?
- Ні, - кажу.
А він на мене дивиться так, наче бачить востаннє, з отакою зневагою.
Ну хіба ти такому розкажеш, що сумісне наше підприємство майже збанкрутіло, що вони бартером вирощують цибулю й лише нею з нашими цехами розраховуються, що там її тепер повні цехи? Невже, воно, молоде покоління, втямить таке слово, як „бартер”?
- Хлопці, - кажу, - давайте по-хорошому.
- Бач, нічого так і не пойняв, - каже передній і заміряється своїм юним кулаком.
Но не вспів він ним і подумать, як з-за гаражів вибігає вся моя бригада - певно, їй набридла моя тривала нетрудоспособность тіпа отсутності вечорами, коли наступає такий святий тихий момент, як на заводі все отак завмирає, розслабляється, щоб можна було отак любенько посідати, погомоніти між собою про те, про се, що тобі при цьому не робить ніхто ніяких зауважень – бо всі пахнуть однаково; -
- тіко вибігає бригада уся швидко і давай разом махать юнь усю, тіко арматура свистить, бо арматура це тобі не кросівки, які ніколи не свистять.
Хоча, якщо добре подумать, то їй, молодьожі, фактіческі теж випить нема за що, це ж тобі не канхветки просить у дяді, так сильно нема, щоб ще дужче од цього хотілося.



http://labtron.com.ua/chat
Вільний майданчик митців