Марiчка Закалюжна. Три днi...

День 1
 
Уже не пригадую як я опинилася  на сходах старого будинку  і бачила, як з дахів  крапала вода: її несла весна. Вона гнала краплі з брудних дахів на змучені обличчя перехожих, на  мої виснажені думки. Весна мене вигнала з оброслої зимовими спогадами хати, і я вперше у житті дякую за яскраве втручання природи у моє життя.
 На мені Весна не зупинилася: виганяла кокеток і музикантів, режисерів і закоханих, бомжів... І як прекрасно жити тут, коли я не маю  на чай, щоб пити. Тоді - я п’ю весну…

День 2

Так добре, коли тебе не помічають люди і сповна можеш їсти, жадно напихатися весною. Моя хатинка – картонна коробка від чийогось пилососу - намокла від крапель. Я не зважала. Просто вирішила не зважати, хоч вітер ще був холодним - наставляю обличчя до першого сонця, щоб зігрітись. Я його чекала. Чекала і ніколи не нарікала, що замість нього падав сніг чи матюкалися люди і дико на мене дивилися. Навіть боячись, я тебе завжди чекала, тому світи і не жалій. Можливо ти є тим останнім, чого я справді хочу. І я не хочу їсти чи спати, я хочу тебе, моє сонце, світи!
В моїй «хаті» стає нестерпно: холодно  і вже починають мокріти брудні штани. Треба йти. Моя огидна зовнішність піднімається. Я хочу, щоб мене далі не помічали люди, особливо дамочки, в яких багаті чи багато чоловіків. Їхній погляд їсть мене, а я так не можу!
Вся вулиця раптом озирається: з нетрів коробки вилізла, ні спочатку все-таки визирнула потвора. І оглянувши своїм змученим оком навколо, сховалася. Це мені здалося? Чи я справді така огидна??? Мій інстинкт за виживання спрацьовує і я вилажу…
Яким же ж було моє здивування, коли замість поглядів на собі я відчула…байдужість. Йду сто, ні радше волочусь сто метрів. Мене ніхто не помічає. Я хочу кричати, волати і заглушити реви машин. Кому я потрібна???
Весні. Вона хоче, щоб я жила. Принаймні сьогодні, коли світить нею подароване для мене сонце. Я потрібна зараз Їй, як ніхто більше.
Тане сніг. Так само в моїй голові тане якась омана і я починаю шось згадувати. Весна пробуджує спогади, ні радше здогади про те, що я не одна з них. Маю на увазі інших смердючих і трохи ненормальних людей, когось, хто просить гроші, лазить по смітниках чи збирає пляшки, чи може навіть просто втік від сім’ї, яку не любив і живе на вулиці. Я маю провал в пам’яті і то такий, шо здається – я там, де мене не має бути. Вона, Весна мені це пригадала. Дякую.
 Якийсь сильний кашель на мене напав, здається запалення легень,  була голодна. Знайшла кусок хліба, який дала голубам котрась із добрих старих тітоньок. Поїла. І знову до здогадок....Але весна не хоче, вона передумала. Тож вимітаюся з засцяного під”їзду і хочу подихати чимось ліпшим. Весною. Лишаю “хату”. І на мить здалося, що на завжди. “Подумаєш, хтось ще купить пилосос, або пралку, а мені буде нова хата”. Але як виявиться згодом – це буде неправильна зневага до «хати». Адже я помру на наступний день.
Шкандибаю. Долізла до старого порепаного будинку і сіла. Я не знала, що мені робити, куди йти. З металевих стріх далі капала вода, сніг танув, люди йшли, музиканти грали, а церкви били в дзвони. І тоді, мені раптом стало так затишно і мило. Я  звернула свою  увагу на голубів. І мені дуже захотілося бути такою як вони, разом переживати момент польоту… Раптом, ніби дістала порцію людської сили і я випросталась, розвела руки, ніби у польоті і “пролетівши” метр, нерухомо впала. Але я ще була жива. Мертвою, я все ж таки буду завтра.

День 3

Вночі 17 березня  вдарив мороз і так сильно, що поздихали комахи і ще одна особа. Це була Еміра, яку силою удару поголові вигнали з хати і змусили існувати, бандити по «своїй часті», часті центральної нерухомості.
Але про її існування серед живих, знав сусід  Пауль, який ходив по місту і питав чи не бачили вони  жіночку 45-50 років, досить красиву на свої роки і завжди усміхнену. Ніхто так її і не помітив. Всі помічали лише картонну коробку і якогось немитого дідька.

Вільний майданчик митців
http://labtron.com.ua/vipusk.html