Юлiя Савчук. СМТ

         С.М.Т.
(один день у новому світі)


До платформи прибуває потяг. Відчиняються автоматичні двері, з яких вивалюються люди і стрімголов біжать через колії в бік будівлі вокзалу. Останніми вже спокійно виходять дві русяві, середнього зросту, дівчини. Перша, одягнена в розкішний літній блакитний костюм, переглядається з подругою і ніяково запитує:
- Насть, а куда ета всє люді бєжат?
НАСТЯ: - На автобус. В нас завжди ця проблема була: людей багато, автобусів мало. Мабуть, побігли і ми, а то доведеться тоді пішки до мене йти. А це близько двох кілометрів. Ліна..!
Погляд дівчини в блакитному костюмі з перекошеним обличчям застигає на турнікетах, де, штовхаючись з криками проходили люди.
ЛІНА: - Насть, а может ми пєшком пайдьом? Хадіть палєзна, всьо-такі. Я баюсь, што мєня уб’ют там. Ілі адєжда парвьотся…
Н.: - Тю, то нема питань. Я ж, щоб тобі краще було. Ти ж в мене гостя. А я завжди пішки ходжу.
Л.: - Ну, тагда дагаварілісь.
Дівчата з хвилину чекають. Потім проходять через вільний турнікет і опиняються поза межами вокзалу, де прямо перед їхніми очима стоїть один старенький автобус, битком набитий людьми. Люди щось ображено кричать, з-за керма встає чоловік, виходить з автобуса. Підходить до задніх дверей і запихує всередину худенького хлопчину, який практично на ; знаходився за межами автоматичних колись дверей. Чується небагатозначний крик людей «еее!». Водій зі словами «все в порядку» вручну закриває задні двері. Потім та ж процедура повторюється і з передніми.
Л.: - І ета всєгда у вас такоє?
Н.: - Ні, що ти. Це просто автобус один пустили. І старий. Сьогодні вихідний просто ж, субота. А так в нас «богданчики» їздять. Жовтенькі такі, знаєш?
Л.: - А, как в Києвє маршруткі, да? Так ані же малєнькіє.
Н.: - Еее… То він же не один їздить! (Настя зробила маленьку паузу) В будні.
Л.: - Панятна. Да, інтєрєснає у тєбя сєло…
Н.: - Ні, не село, що ж ти ображаєш. С.М.Т.!
Л.: - Точна! Я і забила уже. Ета ж ти в П.Г.Т. живьош!
Н.: - Так, і це не просто П.Г.Т.! Я ось тобі дорогою розповім ще історію нашого міста…
Дівчата йдуть вулицею все віддаляючись від будівлі з написом «Залізничний ВОКЗАЛ».

=======================Пам’ятник невідомому солдату======================
Дівчата зупиняються дорогою біля синьої огорожі, поза якою видніється пам’ятник невідомому солдату.
Н.: - … але це все лише припущення. Справжнє походження нашого С.М.Т. невідоме.
Л.: - Странна. Столька вєрсій і ні адной афіциальнай?
Н.: - Так.  Що тут дивного. Це ж не Київ, де потрібно люду в точності роз’яснити одну офіційну версію походження міста. В наших жителів є вибір підтримувати ту легенду, яка їм до вподоби.
Л.: - Может ета і правільна. А пачєму ми астанавілісь? Развє ми уже прішлі?
Н.: - Ні, що ти. Ми не пройшли ще й половини шляху. Просто хотіла тобі показати цей пам’ятник. Він чомусь завжди викликає захоплення. Неначе якась невідома сила діє на мене і кожного разу, проходячи повз нього я на мить зупиняюся і вдивляюсь у обличчя цього солдата. Може, це і тому, що мій прадід не повернувся з війни…
Монолог Анастасії перебиває хлопець років 15 на моторолері, який невідомо звідки виїхавши, мало не збиває з ніг дівчат. Настя кричить і відстрибує вбік, схопивши за рукав свою подругу, намагаючись врятувати її від наїзника. Блакитний костюм Ліни від Настиної руки тріскає по правому шву. Настя падає. Ліна лишається стояти, як вкопана, продовжуючи дивитись вслід хлопця. Настя різко підривається з місця і біжить за малим на моторолері.
Н.: - Придурок! Якого фіга ти по тротуарах катаєшся!? Кончене якесь! Дурка по тобі плаче.
Хлопець на мотоциклі (віддаляючись): - Це по тобі дурка плаче, бєшена!
Н.: - Прибацане! Ще й поцарапалась через нього (Настя подивилася на розбите коліно). Ладно, до свадьби заживе. Довбанутий якийсь. Ліна, ти жива?
Л. (показуючи на розірвану кофтинку) – Та живая, вот толька парвалась нємнога. Но ета нє праблєма. У тєбя дома зашйом. Ета ужас какой-та! Аткуда же он взялся? І пачєму па тратуарах єздіт?
Н. : - Та це ще не вечір. В нас такі намахані під вечір розмножаються. Тоді кожен третій на скутерку їздить. Понт в нас такий.
Л. : - Да… Я тєпєрь панімаю, пачєму тєбя к єтаму памятніку тінула. Он тєбя прєдурпєдіть хатєл, што апасна здєсь хадіть..
Н.: - Хм… Може бути, може бути… Добре, ходімо подалі від цього місця.
Подруги рушають далі, де в забігайлівці, метрів за десять від пам’ятника, сидять  юнаки за келихами пива. Помічаючи дівчат, вони жваво щось обговорюють між собою. Один з них, коли дівчата опиняються біля нього, обдивляється Ліну з ніг до голови, і викрикує:
- Ха, а шо це тебе, собаки погризли? Чи затягали так? Ти поокуратніше тут, дєвочка!
Л.: - Какоє тєбє дєла, кто мєня пагриз? Піл свайо піва, вот і пєй. Молча!
Хлопець: - Ой-ой-ой, які ми злі! Шо, потріпали харашенько? Так я щас добавлю, будеш сіпатися! П-і-в-а!!! Ха-ха-ха!
Л.: - Та пішов ти!
Х.: - От і йди, куди йшла!
Хлопець вийшов з-за тенту і зачепив плечем Ліну.
Л.: - Хам!
Х.: - За собою приглядуй!
Н.: - Ліна, та пішли вже. Не зачіпай їх. Бачиш. Упилися, й дориваються. Пішли, пішли.
Дівчата ідуть швидше, а за їх спинами все ще чутно якісь коментарі.
Л.: - Нє, ну ета кашмар вабщє какой-та!
Н.: - Це просто нещасливий день. Зі мною таке дуже рідко трапляється…
Л.: - Ти хочеш сказать, што ета всьо із-за мєня?
Н.: - Ні, я просто намагаюся тебе заспокоїти і запевнити в тому, що містечко в нас непогане, спокійне, дружелюбне… Ну, коли тверезе…
Л.: - Вот-вот.
Н.: - І ще… я забула тебе попередити. Краще тут говорити українською, а то знаєш, це ж С.М.Т., москалів тут не дуже празнують.
Л.: - Но ти же сама знаєш, как я на украінском разгаваріваю. Ета же нє украінскій палучаєтся, а какой –та…
Н.: - Украйонскій.
Л.: - Да-да, вот ти точна падмєтіла.
Н.: - Ну от він якраз і підходить. В нас взагалі рідна мова суржик. Піде!
Л.: - Да? Ну ладна. Я пастараюсь.

Настя та Ліна, щось жваво обговорюючи, підходять до старої будівлі з написом «Кооператор», залишеним ще з радянських часів. Ремонт же зовнішній був у сучасному стилі.
Н.: - А це наш щотижневий базар. Тут він починається і продовжується там, онде ворота, бачиш? (Анастасія вказала у бік ржавих залізних воріт з написом «Ринок»).
Л.: - Так…
Н.: - А там, раніше де ми проходили, парк, бачила? А навпроти цвинтар. Там раніше урочистості до Дня перемоги справляли, а потім перенесли до вічного вогню. Начальство вирішило, що краще було б там святкувати, ніж на території цвинтаря біля братської могили. Так от, в парку там раніше братки водилися. Вони перестрівали дівчат, які пізно ввечері верталися додому від електрички і ґвалтували пляшками. Одного разу, коли мама ще була мого віку, вона після гуляння залишилася ночувати в подруги, а іншій, яка жила поблизу дідуся з бабусею, наказала попередити маминих батьків. А та взяла, та й забулася. Скільки тоді нервів пішло! Дідусь за ніч посивів, бідолага, думав, що це вже ці негодяї зловили маму. А вона на ранок повернулася зі словами «А вам Лєна не передавала, шо я в Іри ночувати зосталась?».
Л.: - Веселая історія. Навєрна, ета самая аптімістічная із всєх, каториє ти мнє сєводня расказала. Нє думала, што ти такая балтушка. Уже два года вмєстє учімся, а я даже і нє падазрєвала…
Н.: - Та ладно тобі! Зовсім я не язиката! Просто ти ж уперше до мене в гості приїхала, мені ж розповісти тобі багато треба, екскурсії там усілякі по С.М.Т. провести… О! Альоша йде!
Л.: - Какая Альоша?
Н.: - Какой! Це не Євробачення тобі. В нас Альоши – це особи чоловічої статі. Балаканов, однокласник мій. Давай підійдемо, а то щось він довго біля яблук вовтузиться.
- Привіт, Балакушка!
Альоша: - О, Настька, прівет, вот уж ні ажидал тебя здесь уведєть. Как ти, как учьоба?
Н.: - Прекрасно, Льоша! Навчаюсь потихеньку ума-разума. Ось, познайомся, це моя одногрупниця і подруга Ліна.
Л.: - Дуже приємна.
А.: - Взаімно! А я вот уже паслєдній год атмучіл, сабіраюсь поступать. Вот єщьо тести напишу, ЗНО ета с історії как-та і на юріста пайду, как і ти, Настасья. Тєжало учітся?
Н.: - Ні, що ти. Мені подобається. Ці всі закони. Та й просто все дуже.
А.: - А, ну да, ти же у нас с залотой мєдалью акончіла..
Н.: - Зі свідоцтвом з відзнакою.
А.: - Да ні всьо лі ровно! Атлічніцо, карочє!
Н.: - Ну да, ну да…
А.: - Как там жизнь? Пачєму гулять нє виходіш?
Н.: - Та я вдома рідко буваю. Все в столиці тусуюсь, так би мовити.
А.: - А, панятно, ну ти вихаді сєводня. Ізвіні, я пашол, а то мєня уже мая Ріська ждєт!
Н.: - Добре, давай до зустрічі!
А.: - Давай! Пака!
Тільки-но Альоша відходить метрів зо два від дівчат, як Ліна кривить обличчя і стривожено зводить брови.
Л.: - Слишиш, а давно он на русакам разгаваріваєт? Как-та ненатуральна у нєво палучаєтся…
Н.: - Та я сама в шоці! Він завжди суржиком говорив. Це понтонуться вирішив, мабуть. Жах! Цей сільський акцент!!
Л.: - Он гаваріт на рускам, так же нєлепа, как я на украінскам.
Н.: - Твоя правда. Але ж я тебе не змушую. Якою хочеш мовою спілкуйся.
Л.: - Та ладна, што ти. Нє растраівайся. Я папробую гаварити украінською.
Н.: - Папробуй… Бачиш, отам тітка чорнява така стоїть? Он, з квітами?
Л.: - Ета та, што сєйчас нам на встєчу ідіот? Так упряма? Мнє аж страшна становіться.
Н.: - Вона. Здрастуйте, Рамазанівна!
Рамазанівна (невнятно, з помітними змінами інтонації, що призводить до коливання голосу): - О, прівєт! Як там мамка? Там дзвонив Прокопенко, казав, хай вона книжку занесе. Книжку вона брала в нього. Ну скажеш, вона знає!
Н. (прислухаючись): - Да. Харашо. Скажу.
Р.: - Ну всьо, давай, пока бо я спішу. Костіка ше з малим забрати треба з лікарні. Скажеш, да?
Н.: - Да. Скажу. (вслід Тітоньці): Рамазановна! Так ми на море цього літа їдем чи як?
Р.(вже десь здалеку): - Обізатєльно. Я мамці скажу коли, там треба, шоб з отпуском у Костіка получілось..!
Н. (до Ліни): - З цією тьотінкою ми щоліта до моря їздимо. Прикольна вона така.
Л.: - А як ти єйо назвала?
Н.: - Рамазанівна. Це по-батькові її так. А звати Надія. Надія Рамазанівна.
Л.: - А… А то я нє разслишала. Ана так бистра гаваріт, я нє успіваю пєрєрабативать інфармацию.
Н.: - Да, вона така. Ходімо може на ринок зайдемо, не стовбичити ж нам під ворітьми! Може щось цікаве є.
Л.: - Ну пашлі.

Дівчата опиняються за ворітьми напису «Ринок». Перед ними метрів зо два стоїть натовп поблизу прилавка. За великою кількістю люду не видно, що саме на ньому знаходиться. Настя бере за руку Ліну і веде вперед.
Настя, пробираючись крізь натовп, намагається подивитися на предмет скупчення народу.
Н.: - Ліна, там шорти моднячі привезли! І майки! Й в’єтнамки!
Л.: - Ти што, сабіраєшся здєсі єщьо в очерєді стаять? Ета же ужас!
Н.: - Та нема тут нічого ужасного. (Анастасія звернулась до натовпу): По чому тут речі?
Тітонька з натовпу: - По 38 гривень! Одєсіти приїхали. Дивіться, дівчатка, які шорти гарні! Беріть, я своїй дочці 3 пари купила, і племінниці…
Л. (шепотом до Насті): - Тут же оні всє адінакавиє! Толька цвєта разниє. Ета же как інкубатарскім хадіть. Пашлі атсюда. У мєня ногі уже усталі і ваабщє…
Н.: - Ліна, не ний! Ти ж ніде такої ціни не знайдеш! І яка тобі різниця, як тут ходитимуть? Ти собі шорти купиш і ходитимеш у Києві. На Троєщинському ринку, між іншим, такого типу 120 гривень коштують! А дяка їм одна. Я ще розумію, якби ти тут жила…
Л.: - Нєт, спасіба, я уж лучше на Траєщіну паєду.
Н.: – Ну і дура! Не ображайся тільки.
Л. : - …может пашлі? У мєня ногі атваліваются..!
Н.: - То що ж ти на каблуках приперлася? Треба було, як я: у тапках, в шортах, майці… і з розбитим коліном. Добре, пішли. Може, вони ще приїдуть.



Н.: - Заходь, мучителька. Почувайся як вдома… але не забувай, що в гостях, так би мовити.
Анастасія, пропустивши Ліну вперед, закриває хвіртку з боку подвір’я.
Л. (обдивившись все навкруги та помітивши гарні клумби, викладені камінням): - Красіва у тебя. Боже, какая прєлєсть..!
Назустріч дівчатам вибіг невеличкий рудий кіт. Ліна присіла і провела рукою по спині котика. Тварина вмить викрутила спину і схопила міцно кігтями руку Ліни, почавши її кусати.
Л.: - Ой, да што же ти кусаєшся! (Ліна вирвала з лап хижака руку і відійшла подалі від нього) Он хоть нє бєшений?
Н.: - Та ні, що ти, вона просто грається так.
Л.: - Харошиє у нєйо ігри. Так ета єщьо і ана?
Н.: - Ага. Тігрюля. Бачиш, як з тигром схожа?
Л.: - Да, асобєнна ухваткамі. Звєєєрь.
Дівчата проходять трохи далі, де поблизу однієї з клумб вовтузиться тато Насті.
Н.: - Привіт, па!
Тато: - О! Привіт!
Л.: - Добрий день!
Т: - Здрастуйте, здрастуйте!
Н.: - Ось, познайомтесь, це – Ліна, моя одногрупниця, а це – Леонід Павлович, мій тато.
Л.: - Дуже приємна.
Т.: - Взаємно, взаємно. То що, дівчата, переодягайтесь і гайда допомагати?
Н.: - А шо робити треба?
Т.: - Та черешень нарвати! Мама на компот просила.
Н.: - А, так це й без переодягання можна! Тим паче, що ми в такому вигляді… (Настя показала на обірваний бік Ліни і своє подерте коліно)
Т. (усміхаючись): - Ну, дівки! Добре. Візьми он миску та йдіть в садок, заодно Ліні моїми сортовими деревами похвалишся (Леонід Павлович злегка примружив ліве око).
Подружки ідуть, а Настин тато повертається до паркану між сусідами, який лагодив до приходу дівчат. Він приймає шмат шиферу, і зазираючи вдаль, викрикує:
- Гей, сусіди! Марія Павлівно!
За мить біля чоловіка опиняється пожила жінка з наївною фальшивою посмішкою.
Марія Павлівна: - О, Льоня! Це ти забор рішив зробить, да? А то в нас з Вітьою ніяк руки не доходять. Сам знаєш, вертимся, як можем, вже й на пєнсію вийшли, а все ще работать должни шоб прожить якось.
Леонід Павлович: - Так, життя воно таке. Я ось що хотів у вас запитати. Оце каміння в вас лежить. Міша казав, наче не треба воно йому. Може я заберу, поки паркан не звів, бо тоді важче через хвіртки носити буде.
М.П.: - Ой, ти знаєш… Ти с Вітєй думалі ще робити з ним щось. Ми ще, навєрно, його задєйствуєм…
Л.П.: - А, ну то діло хазяйське. Я ж бо подумав, якщо воно без діла лежить… А так… Ну добре, щасти вам! Буду працювати.
М.П.: - Да-да, Льонічка. Бог в помощь!
Л.П.: - Спасибі, спасибі.
Тільки-но  Настин тато починає ліпити останній шмат до паркану, як з того боку чується чийсь голос:
- Дядя Льоня! Дядя Льоня, подождіть.
Тато відсторонює шмат шиферу. Перед ним стоїть чоловік років тридцяти у червоних коротких шортах і жовтій бейсболці.
Л.П.: - Міша?
Михайло: - Здрастьє, дядя Льоня! Я от шо хотів сказать. Камні то мої. Як Вам треба, то забирайте. А то вони без діла в мене валяються, тільки місце занімають, а старики непонятно шо робить із ними будуть. Фонтани строїтимуть! Зжилися з ума. Нашо воно мені посеред двора треба!
Л.П.: - Ні, Міша, я просто думав, щоб забрати зараз, якщо лишні. Поки забор не доробив. Ну, якщо вони треба, то нехай лежать.
М.: - Та забирайте, ніхто їми все одно заніматься ото не буде.
Л.П.: - Та нехай. До кращих часів. То я думав клумбу робити. Але воно мені не горить. Нехай, як треба буде – я звернусь, спасибі.
М.: - Да, дядь Льонь, ви обращайтесь. Єслі шо – я Вам і возик дам, шоб не трудно носить було. Або хлопців он попрошу…
Л.П.: - Да, спасибі, якось звернусь.
М.: - Ну харашо, работайте. Удачі вам, дядя Льоня!
Леонід Павлович нарешті прибиває останній шмат шиферу, витирає з лоба піт і здивовано хитає головою.

Настя йде попереду поміж дерев, за нею обережно дивлячись під ноги, йде Ліна.
Н.: - Чого ти така перелякана?
Л.: - Я баюсь гусєніц.
Н. ( Різко піднімаючи щось із зеленої трави) – Отаких?
Ліна верещить і починає щось витрушували з одягу.
Н.: - Та чого ти лякаєшся? Це ж просто гілочка!
Настя сміється.
Л.: - Очень смєшно. Я тут чуть інфаркт с інсультам нє палучіла.
Н.: - Та ну? Навіть так?
Л.: - Іздєваєшся с меня, да?
Н.: - Зовсім ні. Просто відволікаю тебе від гусениць. І до речі, вони зовсім не страшні!
Л.: - Каму-как!!
Н.: - І то правда. Ось черешня. Правда, гарна? Це тату з Криму на замовлення привезли. Вона дивом в нас прижилася.
Л.: - Да, красівая. І вкусная, навєрна?
Н.: - Спробуй.
Л.: – А што, можна прям с дєрєва?
Н.(перекривляючи подругу): - Ну, єслі ти нє брєзгліваяяя…
Ліна кривить обличчям, потім зриває з дерева одну черешеньку, розкушує її і кривиться ще більше.
Л.: - Там червяк.
Н.: - Де? О, в натурі (бере до рук черешеньку). Зараз заберу і не буде. В одній бусинці може бути лише один черв’як, інакше вони конкурують. (Настя довбе черешеньку) … але не в даному випадку. Тут просто подружжя (колупає далі) … з дітками.
Л.: - Фу, убєрі єйо! Я більше нікагда нє буду єсть черешень!
Н.: - Ой-йой-йой! Ладно, не їж. Ніхто ж тебе не заставляє. Я ще й думаю: «що це за вид такий?», а це, виявляється, «багаточервивий». Допоможи хоч на компот нарвати.

Анастасія і Ліна сидять на кухні за столом і сортують по трилітрових банках черешні.
Н.: - Зараз забєцаєм все це, прийде мама з роботи і тільки позакручує. А потім підем на гулянку.
Л.: - А у тєбя будєт што адєть мнє дать на вєчєр?
Н.: - Звичайно. Може, правда, трішки не твій стиль…. Але вибору в тебе все рівно немає.
Ліна мовчки зітхає.
Н.: - Та не переживай, підберемо шось бомбєзне!
Л.: - Я нє пєрєживаю па пустєках. Ну, стараюсь, ва всякам случає. Вот ти скажи, інтєрєсний у тебя гарадок. Часниє дама ідут, патом – бац, - і пятіетажкі пашлі. Патом абратна часниє дама.
Н.: - Так, китайці якісь строїли. Або корейці. Тут без варіантів. І сусіди в мене дивні. Той, що з правого боку, ми проходили, як до мене йшли, загородив усе двохметровим парканом, а з боку центру, де в основному і лазить всяка гопота, сіткою затулив.
Л.: - Так может у нєво матеріали кончілісь?
Н.: - То треба ж було від центру починати, а не від нас! Баран, господи прости!
Л.: - Ну пачєму же баран?
Н.: - А хто ж? А з іншого боку – Міша все ніяк з тіткою рідною не помириться. Все життя гризуться, скільки я себе пам’ятаю! Якби тільки все на зло робити!
Л.: - Кайдашевая сім’я!
Н.: - Та ні, до Кайдашів їм все ж далеко…
До кухні заходить тато Насті.
Тато: - Дівчата, якби ви оце ще й рибки насмажили. Там, в морозилці, мама купила.
Н.: - Па, а коли вона вже прийде?
Т.: - Не знаю, затримається, казала. Субота – і ще й затримається! Оце умови праці..!
Н.: - Так-так… Добре, насмажимо. Але ми ще ввечері хотіли погуляти піти.
Т.: - Ооо! То ще встигнете! До котрої дискотека? До 12? Якраз під кінець і прийдете, бо ще вам буряк варити!
Н.: - А буряк навіщо?!
Т.: - Щоб їсти! Корисно! Але це вже пізніше. А зараз рибку (Тато відкриває холодильник, розглядає полиці) … і картопельку.
Н.: - Тату!
Т.:  - Не лінися! Зготуй!
Н.: - Вже майже шоста вечора!
Т.: - В тебе ще цілих шість годин!
Настя стиха зітхає і відкриває дверцята морозильника.

Дівчата сидять за кухонним столиком і довбаються виделками у тарілках. До кухні заходить мама Насті – невисокого зросту темноволоса жінка.
Н.: - Мама! Ліна, це моя мама – Оксана Василівна.
Л.: - Дуже приємна.
Мама Насті: - Взаємно. Що, дівчата, справились тут без мене? Сьогодні в начальниці ювілей в кафе святкували, ой, так заматалась!
Н.: - А ми то як! Ліна, а може ми відпочинемо і нікуди не підем? Майже одинадцята вже.
Л.: - Та ну, я хатіла пабувать у тебе в гораде на діскатєке. Вона ж «під відкритим небам»?
М.Н.: - Так, дівчата, сходіть. Настасья, давай, збирайся швиденько. Я поки розважу гостю. Бачу, ти вже одягнена, так, Ліна?
Оксана Василівна обдивляються Ліну: та одягнена в Настині світлі вузькі джинси і золотаву майку.
Л.: - Так, мене уже прєадєлі…
Настя біжить до кімнати. За вікном чутно гарчання мотора і гучний регіт хлопців.
Оксана Василівна: - І так кожні вихідні! Ніяк не угомоняться!


=========================Поблизу Настиного дому========================
З двору стрімголов вибігає зла Анастасія, за нею слідом волочиться Ліна. Поблизу паркану зручно примостилися три парубки на моторолерах.
Н.: - Скільки вже можна?! Позаціплюйтесь! Людям жити спокійно не даєте! Нічим більше зайнятись? Може рід занять вам запропонувати? Забор он, мені полагодите чи пофарбуєте?
Один з хлопців: - Антарктида, не бушуй. Всьо супер.
Н.: - Ясік? То це ти тут моїй мамі спати не даєш?
Ясік: - Виходить, що я. А ти чому так рідко гуляти виходиш?
Н.: - А ти чого в мене під забором тусуєшся?
Я.: - А може я тебе виглядаю.
Н.: - То «може», чи все таки виглядаєш?
Я.: - не придирайся ось тільки. Я знаю, ти можеш. На дискотеку зібралась? О, а це що за миленьке созданіє з тобою?
Н.: - Так, ось, познайомтесь. Це – Ясік, мій друг дитинства, це Ліна, моя одногрупниця.
Л.: - Приятна.
Я.: - І мені.
До дівчат, вставши з моторолерів, підходять два хлопця. Перший:
- Я Валік. Однокласник цих двох друзєй дєтства.
Інший:
- Я Мушег. Але можна просто Міша. Мене так в основному називають.
Л.: - Як? Мушкет?
Н.(крізь сміх): - Та не Мушкет, а МушеГ! Він армян за національністю. Да, Мишко?
М.: - Абсолютно правильно. То ви зараз в «клітку» валите?
Н.: - Так, давно вже не була.
Л.: - Куда??
М.: - В «клітку». В нас там діскотєка проходить. Під відкритим небом. На стадіоні.
Л.: - А, так ми щас на стадіон ідем, да, Насть?
Н.: - Да-да-да.
Я.: - То може сідайте підвезем?
Н.: - Ти ж знаєш, я боюсь оцих штук.
Л.: - А может…
Н.: - Добре, поїхали.
Моторолери заводяться. Настя сідає позаду Ясіка, Ліна позаду Мушега. Вони рушають.

Моторолери під’їжджають до стадіону, де за сіткою танцює молодь. Настя з переляканим виглядом злазить зі скутера.
Ясік: - Ой, та ладно тобі, скільки ми тут проїхались? А в тебе вже серце в п’ятках!
Н.: - Знущаєшся з бідної переляканої дівчини. Ай-яй-яй! І не стидно ото!
Я.: - Нєа.
Ню: - А де Ліна? Де моя Ліна???
Я.: - Все, нема. Мішка в ліс завіз.
Н.: - Не смішно. Де моя Ліна?!
Під’їжджає третій моторолер з Мушегом і Ліною.
Н.(до Мушега): - Де ти був???
М.: - Ми заправились.
Н.: - Чим? Де?
М.: - Бензином. Чого ти така лякана?
До них підходить невеликого зросту чорнява дівчина. Настя її не помічає, оскільки стоїть спиною. Чорнява дівчина підкрадається і починає трясти за плечі Настю.
Н.: А-а-а!!!
М.: - Я ж кажу – лякана.
Н.: - Вєрунчік! Скільки ми не бачились! Ну як ти? Шо там навчання?
Вєрунчік: - Та шо там те навчання! Я гуляю, поки молода. А ти шо? Прівєт, Ясік. Як ви?
Н.: - Нормально. Ось, познайомся, моя одногрупниця Ліна. Ліна, злізь ти вже з того моторолера, мені так спокійніше буде.
Л. (протягуючи руку Вєрунчіку) – Ліна.
В.: - Вероніка. Можна Вєра. Можна Вєрунчік.
Я.: - Ніка!
В.: - Да, можна і Ніка.
Л.: - Дуже приємна. Мені Настя багато расказувала про тебе.
В.: - Мені про тебе тоже. І оце аж коли зустрілись! Це ж ти вже на третій курс переходиш, да, Тась?:
Н.: - Ага. Так точно. Слухайте, може пішли потанцюєм? В мене настроєніє таке бомбезне!
Я.: - Ну пішли.
Ясік ставить моторолер на сигналізацію, Валік з Мушегом залишаються за дверима, інші заходять до «клітки». Музика раптово затихає. Лунає чоловічий голос з колонок:
- Вибачайте, мої любі, але дискотека закінчилась. Одинадцята година тринадцять хвилин. Мерія дозволяє до 11. Розходьтесь.
Чується невдоволений гул ображених людей. Світломузика вимикається.
Н.: - Потанцювали! Ну що, куди рванем?
В.: - Може пішли в «Банзай»?
Н.: - А шо там?
Я.: - Більярд.
Н.: - Я все рівно не вмію грати. Ну пішли.
Компанія йде. Люди розходяться. Лишається ді-джей, чий голос лунав з колонок. Він змотує шнури від апаратури. До нього підходить здоровий нетверезий чоловік років тридцяти.
Чоловік: - А чого діскатєкі нема?
Ді-джей: - Закінчилась уже.
Ч.: - Шо значить «закінчилась»? Тебе як звать?
Д-дж.: - Богдан.
Ч.: - Мене Серьожа. Так от, Богдан, мені треба діскатєку. Я випив і хочу танцювати. От шо хочеш роби, а шоб діскатєку включив. Поняв?!
Богдан: - Я не можу. Пізно вже; після 11 години галас заборонено.
Ч.: - Ти шо, не поняв?
Б.: - Я ще раз повторюю: дискотеки не буде.
Ч.: - Ну всьо, мужик, ти нарвався.
Чоловік обертається і йде геть. До Богдана підходить Вєрунчік.
В.: - Шо за тіп? Шо хотів?
Б.: - Бухарь якийсь. Дискотеку йому подавай.
В.: - Да, буває. Харашо шо хоть пішов.
Б.: - Вертається.
В.: - А?
Б.: - Вертається, кажу. Йде оно.
Назустріч Богдану йде чоловік. Вєрунчік лякається і трохи відходить від ді-джея.
Ч.: - Я ж казав – ти попав!
Чоловік підходить впритул до Богдана. Потім обертається і йде геть. Богдан мовчки тягне руку до лівого ребра. Звідти хлеще кров.
Б.: - Блін, підрізав. Козел… холодно…
До нього підбігає Вєрунчік.
В.: - Допоможіть! «Скору»!
Вєрунчік дістає мобільний і підносить його до вуха.

За столиком під тентовим покриттям сидять Настя, Ліна, Ясік і Мушег.
На столику стоять два келихи з пивом, один помаранчевий сік і одне морозиво.
Я.: - Чи у більярд пограти.
М.: - Ти шо, здурів? Там черга – до ранку може й попадеш!
Я.: - Та це оті придурки з села засіли. Треба вигнать.
Ясік підривається з-за столу. Настя хапає його за руку.
Н.: - Сядь. Не йди. Получиш же. Хіба не знаєш?
Я.: - Я хочу пограти.
Н.: - Ясік, сядь!
Я.: – Ну Насть…
Н.: - Ясік, я тебе прошу, як людину – не наривайся. Не йди. Іншим разом пограєш.
Я.: - Ну раз ти просиш… Добре. Тільки заради тебе.
Ярослав сідає за стіл.
Я.: - Але тут робити все рівно нічого!
Л.: - Да, хоть би якісь развліченія були…
Н.: - Хочеш развілчєній? Ну тоді пішли.
Я.: - Куда це ти хочеш валить?
Н.: - Мішань, сьогодні квест?
М.: - Сьогодні…
Л.: - А квест – ета сходкі с виполнєнієм заданій?
Н.: - Майже.
Я.: - Ну не зовсім. В нас квести асоціюються з гулянками і гасанням на машинах по С.М.Т. посеред ночі. До речі, якраз час для початку. Участь брати ми, звичайно, не будемо, але видовище класне, подивитися можна.
Л.: - Ну тагда чого ми сідім?
Четвірка підіймається і йде у бік виходу, звідки назустріч їм біжить, тримаючи трохи вгорі закривавлену руку, Вєрунчік.
Н.: - Що з тобою? Ти де тоді поділася?
Я.: - Ніка звідки кров..?
Вєрунчік: - Там… Богдан… Ді-джей… Короче, його підрізали.
М.: - Коли? Як? Хто?
В.: - Не знаю. Кабан якийсь. Серьожа звати. Я його раніше ніколи не бачила… прямо на очах в мене… і скора оце тільки приїхала… йому легеню прокололи… він задихатись почав…
Н.: - Да, весело…
В.: - Дуже. В тебе серветки вологі є?
Л.: - У мєня є.
В.: - Даси зараз мені. Пішли на вулицю.
Компанія виходить з «Банзаю»

===========================Парк. Дорога. Квест.==========================
Вєрунчік, Настя і Ліна сидять на лавці в міні-парку і дивляться в бік дороги, де біля перехрестку скупчилося чимало люду. Поза тілами людей чутно гудіння моторів автомобілів.
В.: - Я оце все з шоку вийти не можу.
Н.: - Да, кримінал. Давненько в нас такого не було… Ні з того ні з сього до того ж. Жалко пацана.
Ліна мовчить. Потім голосно ковтає слину. Починає ногою довбатись у землі.
Н.: - Та ти не бійся, тебе ніхто не зачепить. Все добре. Буде жити той Богдан. Він везунчик. Правда, Вєр?
В.: - Ага…
Н.: - Ну от, не кісни! Ти ж не на похорона приїхала, а щоб розважитися.
З натовпу чується крик.
Н.: - О! Здається почалось! Підійдемо ближче?
Л.: - Ну давай.
Дівчата підходять до натовпу. Люди потроху розходяться і стають обабіч дороги. На старті стоять три машини.
Н.: - О, знову, «жигульонки»… Восьмьорка, шестьорка… і ще одна восьмьорка.. чи шестьорка.
В.: - Да, дві восьмьорки. Це наші. Вони постійно катають. А оцей зелененький… Вперше його бачу. Автомобіль, в смислі.
Н.: - Ага.
Машини рушають. Чутно звук тертя шин і гул мотору. За декілька секунд приїздить одна «восьмірка», за нею інша. Останньою під’їжджає «шестірка», мало не врізаючись в натовп. Люди розходяться хто до однієї, хто до іншої «восьмірки». «Шестірка» виїжджає з-за повороту біля парку на дорогу і починає кружляти на місці. Проноситься дружній крик «ого». Машина несамовито крутиться на місці, Світло від фар спостерігається чітко по колу, освітлюючи навколишні пятиповерхівки. Лунає грізний рев мотору.
Н.: - Ого! Оце придурок якийсь! Що ж він творить?? 28, 29, 30… 35. Та він здурів!
В.: - Бєшений якийсь. І не бійся оце після таких їздаків дорогу переходити! Ужас!
Хтось із натовпу, який скупчивсь подивитись на таке видовище, чоловічим голосом викрикує:
- Хватить уже! Маладєц! Красавчик! Останавлюйся.
Машина скидає оберти і зупиняється.
Н.: - Дивно. Послухався.
З авто виходить дебелий чоловік років тридцяти в нетверезому стані.
Чоловік: - Я!
Хтось з натовпу:
- Струя!
Ч.: - Зараз дам!
Хтось із натовпу:
- Любовніку даватимеш!
В.: - Це ж він! Тримайте його!!!
Н. (затикаючи рукою рот Вєрунчіка): - Хто? Якого ще ти туда вмішуєшся?
В. (вже тихіше) – Це він, Серьожа.
Н.: - Я рада, що він Серьожа.
В.: - Він Бодьку підрізав.
Н.: - Він?!
В.: - Да!
Н.: - То якого ж ти ореш?
В.: - Бо його в мінтуру здать нада! Держіть його!!!
Чоловік помічає Вєрунчіка і йде в бік дівчат. Настя хапає за руку Ніку, махає головою Ліні і вони зникають десь за парком.
Ч.: - Уб’ю, як найду!
З натовпу виходить Мушег.
М.: - Та успокойся ти! На якого вона тобі нада?! Ти он катаєшся як класно!
Ч.: - Да?
Хтось із натовпу: - Да, чувак, ти супер!
Ч.: - Ну харашо. Дєйствітєльна, на фіг вона мені здалась? Мужики, пішли пиво за мій щот пить.
Натовп: - Пішли!!!

=============================Кухня Насті=============================
На кухні за посудом вовтузиться Оксана Василівна. Заходить Настя.
Н.: - Доброго ранку, мам!
О.В.: - О, хороший мені ранок. Дванадцята година. День уже, доця, день. В скільки вчора прийшли?
Н.: - Не пам’ятаю.
До кухні заходить Ліна з розкудланим волоссям, почісуючи голову.
Н.: - О, Ліна, о котрій ми вчора прийшли?
Л.: - Єслі бить… Якщо буть точнаю, то сьагодня. В 3:43.
Н.: - О. Точно!
О.В.: - То де ж це ви так довго були? В «Банзаї»? Там, кажуть, вчора синка Петра побили.
Н.: - Сашка?
О.В. – Во-во!
Н.: - Не знаю. При мені не били. А, так йому й треба. Нема чого зазнаватись.
О.В.: - Жорстока ти!
Н.: - Нє, не жорстока – справедлива!
Дзвонить домашній телефон. Настя бере слухавку.
Н.: - Ало… Привіт… В чотири… А ти?.. Ясно. Шо там чутно?.. Ого!.. І шо вони?.. А він шо?.. То жить хоть буде?.. Ясненько. Ні, ми сьогодні ще збираємось, Ліна в мене до завтра буде, а тоді разом на екзамен прямо… Ага, добре… Давай… Збачимось.
О.В.: - Хто там?
Н.: - Ніка звонила.
О.В.: - О, шо там вона? Давно її не бачила.
Н.: - Та нічо, вчора разом гуляли. Там же ді-джея підрізали, а Вєрка свідком була. То тепер в хаті сидить, вийти боїться. Хотя, каже, Ясік їй дзвонив, казав, шо Мішка добазарився, щоб не трогав її цей убійца.
Л.: - А пачєму убійца?
Н.: - Ну це я так… Живий він. Під крапельницями. Там його мама в міліцію зранку прийшла заяву писати, то в них уже була своя версія щодо цього випадку. Як самооборону цьому Сірьожику злочин кваліфікують.
Л.: - Так це ж неправильна, у нього ж знаряддя з собою було, ніяк самооборона буть не може.
Н.: - У нас в мєнтовці може бути все.
О.В.: - А кого це там підрізали? Щось чула таке від сусідів, а не можу зрозуміти.
Н.: - Богдана, з сусіднього села, Прохори його родичі.
О.В.: - А, чорнявенький такий?
Н.: - Да, його! От жалко пацана! Причому ні за що. Просто музику не включив. Оце дегани водяться.
О.В.: - Ясно. То що, сьогодні підете? Які у вас плани?
Н.: - Підем же. Зараз ще на пляж сходимо, ліс покажу, тоді на дискотеку. Може хоч сьогодні попадем.
Л.: - Ой, ви знаєте... Я, мабуть, сьогодні поїду.
О.В.: - О, а чого це так?
Л.: - Ну я проста з мамою гаварила, вона казала, щоб я їхала, може шось на екзамен підучіть…
Н.: - Ясно… Хреново. Я думала, ще погуляєм. То на пляж ми ідем же?
Л.: - Ні, я , мабуть, зараз поїду. Кали там найближча електричка?
Н.: - Зараз гляну… (вона взяла зі столу розклад) в 13:10.
Л.: - Атлічна! Єю і паєду.
Н.: - Добре, снідайте давайте!
Л.: - Тьоть Оксан, Насть, ви не ображайтесь. У вас дуже харашо, правда, проста я не хачу проблем з мамаю.
О.В.: - Та ну чого ти, нічого. Ти ж приїдеш ще?
Л.: - Надєюсь…
Н.: - Я теж.

===========================Залізничний вокзал===========================
Дівчата стоять на платформі. На першу колію прибуває електропоїзд.
Л.: - Ну всьо, пака, да завтра!
Н.: - Бувай. Обов’язково подзвони, коли доїдеш.
Настя починає віддалятись у бік поворотких турнікетів. Ліна стоїть у черзі заходу до вагону.
Л.: - Харашо!
Н.: - Щасливої дороги! Приїжджай ще! Ти ж приїдеш?
Л.: - Абізатєльна!
Ліна заходить до вагону, Настя стоїть, спершись на одну з рухомих частин турнікету.
Н.: - Здається мені, що вона сюди більше не приїде… Ех… А все так добре починалося…
Настя проводить рукою по турнікету, сумно дивиться вгору. На платформу прибуває електропоїзд з Києва, відчиняються двері, звідки вибігають пасажири. Настя ще з секунду дивиться на них, потім на турнікет.
Н.: - Йо-ма-йо!
Настя вибігає через турнікет до автобуса. За нею мчать купа людей.