Дочекалися...

                Дочекалися...
       Цього літа вона вродила щедро і рясно. Вишні грайливо червоніли у зелені листя. І то було гарно! Хто сказав, що ці кольори не поєднуються? Адже ж гарно! Радісно! Стиглі ягоди злегка похитуються на довгих ніжках, немов сережки. Вони чекають на свою долю, а поки що хизуються красою, соковитістю...
       Дощик, що навідав їх уранці змив пил, і вони вилискують своєю стиглістю. Що ж це хазяйка забарилася? Не йде по них. Лише зрідкі перехожі зупиняються, ласуючи. Он, пташка-пустунка вхопила вишню дзьобом. Та не втримала, впустила. Не вгамувалася, смикає ще. Кортить, бо смачно ж. Якась бджола кружляє навколо. Їй теж цікаво. Нічого, вистачить усім. Для того ж вони й родять, щоб годувати і людей, і пташок, і комах...
       Найгірше – то коли нікому не потрібні зів”януть, зсохнуться, або згниють. Осипляться з дерева, не вділивши нікому тієї радості і смакоти.
       А, ось нарешті і хазяйка із відром. Дочекалися... Дерево вигинає їй назустріч віти, вітаючись. Вона посміхається, бо вже уявляє повну миску пахучого варення і дитинну радість її рідних, що так полюбляють ласувати ним. І посипалися вишні у відро, гупаючи. То вони пересміювалися задоволені. Дочекалися... А дерево поволі випростовувало віти, позбавившись хоч і приємного, але ж тягаря. Воно зробило свою справу, тепер має відпочити, набратися сил, щоб наступного літа теж порадували усіх красою, стиглістю, соковитістю таких корисних ягід...