рояль

Холодний понеділок. Вечір вийшов не вдалим. Я себе запитував, може краще б було нікуди не виходити, провести його як завжди сидячи за роялем в свої пустій студії. Весь персонал розбігся по своїх теплих домівках. Вони знають до кого поспішають! До своєї сім’ї, а може до теплої вечері, ні вони поспішають в те місце де вони щасливі. А де ж моє таке місце? Безперечно моя студія, це мій другий дім. Невже можна проміняти чорний лаковий рояль, зручне крісло і тишу, яка триває не довго. Не навиджу коли тихо,коли порожньо  та холодно. Хоча цю тишу в мить можу розвіяти звуками музичної імперії інструментів, якими було наповнено всю мою творчу майстерню. Біда в тім, що на всьому  грати я не вмію, я опанував самотужки рояль, знайшов звуки, які змушували  людей забувати про все на світі. Люди страждали, переживали, посміхались та раділи, все залежало від того, що я хотів передати  їм. Бо нас з цим інструментом звела доля, в один момент ми просто знайшли один одного. Це своєрідна психологія, напевно тільки він один розуміє свого справжнього власника. Кому б не доводилось за ним грати,всі сприймають його по різному, але в більшості випадків всі зі справжнім здивуванням реагують на те, як він звучить у мене. Не дивно,адже я його вибрав із сотні роялів. Чи то його звук зачарував мене, чи то його запах. Ви хоч раз в житті відчували запах речей? А я відчув його, хоча я з початку не звернув на нього увагу. Я пройшов повз нього, помітив тільки що кришка його була відчинена. Подумав тоді - значить, вже багато хто грав на ньому, але не придбав. Адже всі роялі стояли з зачиненими кришками. Та все ж таки я пройшов далі, сідав від одного роялю до іншого. Продавець мабуть вже замучився біля мене ходити та пояснювати. Мій вибір вже був близький до купівлі білого роялю,але втрутилась чи то магія, чи то збіг обставин, словом з величезним грохотом впала  кришка чорного роялю. Це не могло не налякати нас, адже в магазині були тільки я і продавець. Останній з нас попрямував до того роялю поглянути чи все гаразд.
– Все гаразд пане , і таке буває. Я підійшов до чорного роялю, обійшов його декілька раз, відчинив кришку. Почав грати, і звук був на стільки чистим, що я програв на ньому пів години. Коли я завершив грати продавець весело зааплодував, але  повідомив, що вже час зачинятись. Не довго вагаючись я придбав цей рояль. Наступного дня цей магічний інструмент стояв в моїй студії. Ця історія поріднила мене з цим інструментом, тому не дивно те, що я поважаю його найбільше. Якщо б в нього  була душа, ми б добре потоваришували з ним. Темно навкруги, лиш я і мій рояль. Палю  сигару, правда не затягуючись, мені подобається запах сигарет, але не куріння. Я не палю, точніше дістаю сигарету коли самотньо. Гашу її, і легенько торкаюсь клавіш «Ямахи». Незвично грати в абсолютній тиші. Кожний акорд розриває цю порожнечу. Чому коли я граю сам для себе музика у мене інша, а ніж коли я граю для друзів,клієнтів чи просто на концерті? Нота за нотою, акорд за акордом, то вибух то тиша, звук розливається по всьому залу. Магія його в звучанні, роздирає серце, остання нота і знову тиша. Встаю, йду до вікна, готую чай, хоча не п’ю відразу. Забираю чашку,потім сідаю в м’яке крісло, вмикаю телефон. Порожнеча, жодного пропущеного дзвінка, усміхаюсь сам до себе. Відкриваю записи з контактами, але серед трьох сотень номерів нікому не наважуюсь подзвонити. Такий вже я є, самозакоханий кретин! Нікому не дзвоню першим, хіба що по потребі, раніше полюбляв теревенити годинами, але коли став набагато старшим змінився... Жбурляю телефон на стіл, допиваю холодний чай, прямую до роялю. Обходжу його декілька разів. З трепетом перебираю рідні клавіщі. Посміхаюсь  і кажу « дозавтра друже»…